Я страшенно не люблю натовп. І не в захваті від великих тусівок. І терпіти не можу, коли моїм містом нахабно швендяє прірва туристів з хот-догами... але... є один день (точніше, два – свято трива цілі вихідні), коли весь негатив втрачає свою дратівливу функцію. День Києва – справді свято: по-перше, отримуєш негласне право іти, куди заманеться, не дивитись на годинник, і ніфіга не робити, а по-друге ти зустрічаєш безліч друзів, і все це яскраво, невимушено і радісно... А по-третє – квітнуть каштани, немає ще тої дикої спеки, і повітря наелектризоване почуттями... У суботу я спершу рушила до універу на свято „Журналістська весна”. Зазвичай там мало цікавого, але традиція поляга в тому, щоб самому в цьому пересвідчитись. Послухавши „Крихітку Цахес” та „Росаву”, я вирішила, що ліміт цікавого в універі вичерпано, і рушила геть. І тут – о диво – мене наздогнав мій преп з диплому і окрім всього повідомив, що моя робота – найменш страшне з усього, що вже здано! Це людина, від якої жоден студент за всю історію не чув жодного натяку на похвалу! Людина, яка за день до того волала в слухавку, що я підвела все харківське видавництво, кафедру, його і себе... тфу-тьфу-тьфу, аби не зглазити... Власне, потім посунула на фортецю „Косий Капонір”, та недосунула – стріла натовп друзяк-шотландців, і потулила з ними на узвіз. Там затишно почувалась у каші із нелюдів, де бились на мечах і грала історична музика. Погейгукавши трохи, пішла на вечір, де Катя (Син) мала виступати із власним номером – індійським танцем. Ми з Анею пройшли на шару, і це також було маленьке диво (бо 10 гр все одно не мали), і Катін виступ був найяскравіший з усіх, а потім ми втекли звідти і пішли до Ані... там жорстко „розвели” її чоловіка та друга, що сиділи біля компу, а потім ще довго пили чай та теревеніли про Фрейда та етніку... наступний день також багато подарував. Зустрілась з Анне – волонтеркою із Фінляндії, що закінчує тут роботу і їде. Вона вернула позичені книги та подарувала дерев*яного оленя на сумку – „суто фінський подарунок”. Від цього, бозна чому, відчула жагучу ностальгію по місцях, де ніколи не бувала, і де живуть олені... потім таки потрапила на фортецю, і там було весело і сумно водночас. Провела вдале фотополювання, а наостанок шотландці, що пригощали нас спиртним, взяли мене „на слабо”, мовляв, ти не п*єш, а лише вдаєш... і, хоч традиції велять пити із фляги по колу, мені наповнили півпластянки, і змусили „штовхати спіч”. Я сказала „за дороги, що у кожного з нас попереду”, і всі дружно рявкнули „Гей-гу!”. Чесне слово, горілки в тій рідині не відчула, але подіяло позитивно: зник нервовий передекзаменаційний трепіт і я нарешті розслабилась. Ми знов рушили на БЖ, і там, на галявині, зустріли ще купу друзів і незнайомців (але теж „своїх”)... мечі, барабани, гітари, флейти, яскраві вбрання, довгі хайри, і головне – рідні пики навколо та бажання танцювати, якого не було так давно... ми стріли старого біоенергета, і він перевіряв наші біополя. З усього гурту у мене вийшов (попри випиту до того горілку) найбільш позитивний заряд – 5,45 з 8-ми, які даються людині при народженні... потім старий довго ще грузив, подекуди мудро, подекуди – занудно, але певний момент він влучив надзвичайно точно... сказав мені одну вельми болючу (хоч, в принципі, двояку) істину про мене, якої ніхто, крім близьких, не знає... і це змусило прислухатись до його балачок... а потім було дуже сумно йти, і мене так вмовляли лишитись, але – хорошого потроху, і я попленталась додому, бо ж завтра... завтра буду розплачуватись за цей ковток свободи, завтра-найжахливіший-іспит-з-прєподом-що-патологічно ненавидить дівчат, завтра мене знов шматуватимуть-за-мій-диплом і я буду "кругом плохая дєвачка", завтра... буде завтра... буде, що буде... головне, що у мене БУЛО це свято... я ж, як виявилось, супер-позитивно-заряджена... ех...
