Фотографии Тара_Торина :

Фотографии Тара_Торина :

Пустота...
Безвихідь...
Злість...
Втома...
Сльози...
Крик...
Біль...
Зневіра...
Розчарування...
Самотність...
Одне крило за спиною!

Пусті, холодні вікна. Задушливе повітря. Дощ на обличчі. Почуття таке ніби все летить у прірву і ти разом зі всім. Чого? Для чого? Де? Як? Сотні думок і так тяжко....Просто тяжко.
Не чути звуків, не дивитися вверх, не пам'ятати імені свого, її, його....їх,усіх. Не чути аромат
кави, не відчувати дотику, не літати. Не бачити світу, людей, облич, кольорів. Навіть чорне з білим втрачає значення. Холодно..., як холодно. Не гріє кава. Тремтять руки, очі. Не відчуваю ніг. Не бачу стін. Не можу зупинити сльози. Не можу.....не можу....не можу...
Люди з одним крилом не літають, не можуть. Болить, виє, стукає барабаном по серцю.
І так 30 секунд життя. 30 секунд пустоти, безвиході, болісті, втоми, сліз, крику,зневіри, розчарувань, самотності. А потім видих....ковток свіжого повітря. І слова.
Я МОЖУ ЛІТАТИ З ОДИМ КРИЛОМ! Я — МОЖУ!

 

 Почну статтю за допомогою сленгу 21 ст.

  Симоненко собі гонить! І здається, що це „гонево” реально є одним із слайдів здорового фільму про розпад незалежної держави під назвою Україна.
  Весело стало мені, коли відкрила 2 травня поштову скриню! Яскрава листівка одразу привернула увагу. Чудові слова подяки ветеранам, чітко виписані на листах зачарували б мене...але ні. Від російсько мовного повідомлення про свято й поздоровлення „великого” Симоненка мені чудь очі не повилазили. Щось в моїй голові толком не вкладається, як можна добивати людей таким диким методом ? І хто, можливо більшості буде не дивно, що це перший секретар ЦК Компартії України - П. Н. Симоненко. Люди, навіть якщо не робити наголос на слові Україна, невже він настільки байдужий до народу?( на який він нібито паше). Сором їм, кожному комуняці, який сидить за столом фракції Комуністів. Не справа тут в російській мові! Тому, що саме мова російська є міжнародною, не знати її або ж гнобити це лише мінус для всіх українців, але використовувати її заради приниження української( яка ще слава Богу є державною в кордонах України), просто до жаху ницо та ганебно. Ось вона тонко голка в ахіллесовій п’яті держави, яка засіла і напевне не вилізе. Здається дрібниця, а каплю до моря ненависті додає. Звичайно факт спростувати не можна, „Велика Вітчизняна Війна” несе братський прапор, між Україною та Росією. Це спільна перемога, а держави в нас різні. І проста неповага до свого народу, яку раз за разом підкреслюють Симоненко з комуністами є зухвалим будуванням іншою психології. Ми живемо в Україні! Тут не місце людям, які не поважають нашу етнічність, які сіють розбрат в мовному середовищі, які захищають явно не українські кордони. Їм тут не місце! Люди, які готові молитися на пам’ятники Леніну, які й пропагандують в Українських землях, нищать все заради чого так довго боролися наші Діди. Підібрані доцільні методи для розбрату народу діють. Імовірні наслідки можуть буті найрізноманітнішими. Головне не допомагати в вбивстві України своєю байдужістю. Маємо те, що маємо. А маємо ми те з чим потрібно боротись! Прозріваємо, люди! З святом 65 річчя перемоги в Великій Вітчизняній війні!




  Тара Торіна

 

  - Табачника - геть!... страйк. Мала кількість студентів. Високо посадові опудала.
І 60% -ова відсутність ідеології. Саме такий вигляд мав студентський рух проти узурпації мови України. Точніше проти міністра освіти Дмитра Табачника.


  Нарешті молодь взялась відвойовувати націю конкретними методами. 11 травня 2010 року ЛНУ ім. І . Франка в обличчі своїх студентів вів відкриту боротьбу з нинішньою політикою влади України. Факультети та інститути при університеті проводили страйк під гаслом „Геть Табачника”. Факультет журналістики в кількості 50 –ти осіб гучно оголосив про свою обуреність та розчарованість в політиці Д. Табачника. Боротьбу факультету очолювала студентка 1 курсу Ірина Чулівська.
  Завзятість молодих людей захоплювала, але повна відсутність знань та думок що до самого дійства, конкретно розчарувала. Варто почати з того, що 50% майбутніх журналістів не лише не взяли участь у цьому страйку, а просто відмовились. Коментуючи свій вибір байдужістю. Жахлива відповідь, як на мене. Хто ж тепер скаже, що такі люди можуть створити міцну країну, захистити її кордони? Чи зможе такий люд пригріти у себе на грудях суть слова НАРОД? ...
  Навіює печаль факт про масовий ефект стада, який зараз і несе в собі початок „боротьби”. Йдемо, не знаємо куди, для чого і чому, але йдемо! А страшні наслідки для життя в цій країні, як виявилось, розгледіти доволі тяжко. Якщо вам потрібен образ майбутнього, уявіть чобіт, який топче обличчя людини, - вічно.( сказав якийсь розумний дядько) Україна йде по цій стежині, до того ж чобота. І до тих пір поки ідеологія мітингів проти Табачника не буде розтлумачена всім верстам населення, вона абсолютно безсила. Адже за Януковича двері в Верховну Раду України простим смертним не відкриваються.
  Люди розчаровані, зневірені, розтоптані ... А жити все ж таки збираються. Ось і проблема: ми ніколи не живемо, а лише збираємося жити! Навіть маленький дощ освіжає повітря, а буря в народі нам потрібна для того щоб омити прапор. Хочеться вірити, що той протест відбувався не марно! Що рану чи пізно люди оговтаються, народ відчує свою силу, повстане для боротьби свідомо та дружньо. Лише після грози прапори чистіші!


  Тара Торіна
   

 

Іноді світ перевертається з ніг на голову. Не весь світ, а лише наш особистий. Той в якому живуть милі серцю, рідні люди. Де існує своє сонце, яке сходить час від часу для того, щоб дати можливість розпочати таке собі нове життя. Де Всесвіт дає можливості використати свої вміння, додає в чорні смуги білі краплі, і твоя зебра вже не така страшна на розмаїтому фоні всіх інших.
Але іноді світ перевертається... Колесо фортуни змінює свій орієнтир з такою швидкістю, що зі „свого світу” ти бігом падаєш униз головою. В кращому випадку – смак болота, а в гіршому - побита пика і тиша до кінця днів твоїх. Такі думки часто відвідують мою голову. Останнім часом вони просто там посилилися і чекають своєї матеріалізації. Якось не міркувала, над тим, куди полізла, коли остаточно надумала отримати вищу освіту журналіста. Та крила поламали ще до того, як голівонька моя руда усвідомила всю якість болота цієї професії. Песимістичний погляд звичайно не зміг переплюнути мій безнадійно сильний оптимізм, але реальність чорна, і з тим нічого не зробиш.
Журналістика в Україні - не творча професія! Місце під сонцем, в більшості варіантів, занадто дорого обходиться людям. Смакуючи оте „якісно подане болото”, журналісти стають його частиною. І творчість тут абсолютно ні до чого. Можливість пускати в світ так звану „думку народу”, яку насправді формує маленька групка серйозних тьоток та дядьок, які тихо ненавидять один одного, приваблюють лише на перших етапах професії, а коли ти відкриваєш повіки і бачиш, якою рушійною силою володіє слово, як мінімум стає соромно. Встидно за те, хто ти зараз в порівнянні з тим, ким ти прийшов у цю професію. Дороги назад просто нема. При першому падінні з небесних мрій розчарування було настільки диким, що мій світ перевернувся. Ніякої більше писанини, ніяких зустрічей, інтерв’ю, нічого спільного з цим світом мати мені не хотілось. Мало хто з підростаючого покоління розуміє всю складність цієї професії. Всю її ницість та рушійну здатність. Небажання дати молодій гвардії зелене світло знищує особистості, бо молодь починає кидатись на все, до чого дорога коротша: жовта преса, маріонетки політиків, 1 000 можливостей такого характеру лише за продану душу.
Люди, які карапкаються з того болота, потопають у воді: бігають по судах, приховують свої сім’ї, ризикують життям... Так, це однозначно героїзм. Є журналісти, які творять душею, не за гроші, не за піар. Вони є, їх одиниці. Але чи вартує цей систематичний героїзм нашого суспільства? Один у полі не воїн. Та надія вмирає останньою. Можливо, хоча б з часом наше суспільство дозволить бути ланці журналістів людьми. Людьми з великої букви. Можливо, тоді ми повністю будемо віддавати свої сили народу, не губитимемо людські життя, не вдягатимемо корони колишнім зекам, не продаватимемось за великі або ж маленькі гроші. Можливо, колись ми справді відчуємо, що воно таке - це чисте, прозоре існування влади і справжня свобода слова... А до тих пір, в мене є свій блог і непохитна віра до завтрашнього сонця, яке зійде в моєму світі, не для того, щоб песимістично покинути журналістику , а для того, щоб таки відчути солодкий смак того, що я люблю!

Регенерація Януковича все ж таки відбулась. Виборча дільниця 2010 року підтвердила нестійку психологічну думку нашого народу. Отож, тепер маємо ми, те, що маємо. Риторичне питання: „ Що саме принесе нам те, що ми маємо??” - незмінна тавтологія в тексті.
Вже на початку виборів було ясно, боротьби не уникнути. Але боротися тепер немає з ким! Вакуум влади 90-тих непомітно для України повернувся, і схоже міцнішає з кожним днем. Суть панування цієї влади нечітка. Країна під владою Ющенка рухалась, або ж намагалась рухатись в іншому напрямку по іншій структурі. Команда Януковича наврядче піднесе „в сонце” бажання помаранчевих , проти яких впевнено боролися. Отож країну нашу чекають круті повороти, головне, щоб на узбіччя не повиносило, звичайно, якщо вже не занесло. Хтозна чим дихають стіни парламенту тепер, бо ж для людей „звичайних” секрети структур політики синьо-білих не є відкритими. Як би сильно не хотілося приховати ганебний факт біографії теперішніх чиновників, він все одно не дає спокійно жити на українській землі. Хоча епоха президента Ющенка не додала впевненості в єдності українського народу, вона його і не розтоптала. В сьогоденні коментарі зайві. Вони нікому не потрібні. Міністр культури разом із своїми безстрашними заявами і ганебним поглядом на повстання молоді, зокрема в нашому місті є підтвердженням вільності влади і повного оніміння народних заворушень. Хоча й чіткої мети в цих повстаннях і не було, чи то через не свідоме студентство, чи через пофігістичне ставлення людей уряду. Немає мети – то про які методи, дії можна говорити. Політика України для багатьох людей набрала обертів масштабу байдужості. Вона не потребує схвалення, не потребує коментарів, уваги, боротьби, віри. Капля синьої крові Тимошенко вже й висохла, а слід залишила чималий. Не варто й говорити про те, що вся їхня геніальна піар-компанія, з передвиборчими обіцянками, після виборів перетворилася на водичку не дуже прозору, та смачну. Про розвиток країни ми зможемо говорити ще нескоро, а про деградацію вже ходять чи то легенди чи то істинні історії.
Про висновки говорити безглуздо, шукати їх в 2010 році безнадійно. Четвертий президент незалежної України Віктор Янукович, наврядче його влада принесе геніальний розквіт в політику . Головне, щоб він не був останнім епізодом у фільмі нашої держави. Поживемо –побачимо, а може й відчуємо.

Теза головної частини нашого буття набуває різних тонів, залежить від світу твого Я, Проклятого або ж (звичайно в позитивному погляді) не дуже. Тонкі матерії „вищих розумів” нашої планети в 21 столітті все з більшою впевненістю доводять потяг до песимізму. Після чого постфактум не народжуються діти, стаються екологічні катастрофи і врешті решт скоро годинник бамкне 2012 рік і всі ми з чистою та песимістичною, але реалістичною думкою ( саме в реалістичному має бути сяйво) і поздихаємо, як засохле бадилля в полі.
Отож висновок „унікально правильний” : буду песимістом – вмру з спокійною душею.
Молодий театр „ З ВУЛИЦІ НА СЦЕНУ” м. Львів прогримів виставою: „ ОДИН З НАС?” Реалістичні погляди на життя людей були викладені, як на долоні. Бери і аналізуй. Та от біда, постановка мала песимістичний кінець...ніякого тобі світла в кінці тунелю. Крик душі: „ В мене буде інакше”, або ж просте „НІ” – безглуздий та пустий . Розв’язка була по статуту 21 століття. Крок вліво, крок вправо і розстріл. Немає вибору – немає життя... Чесно кажучи – хотілось плакати, стрималась. Мій оптимізм в ДНК переміг. Почувалася чорною вівцею в отарі білих. Мій мильний відступ закінчився, повертаємось до теми.
Дере в виставі факт безглуздості людського існування, адже людина є такою собі губкою, яка швиденько всмоктує все що їй дають. Театральні постановки не виняток. Величезна купа молоді, чітко почула про свою нездатність боротися з соціумом. Можливо зробила позитивні висновки, а можливо занепала ще більше. Та чесно кажучи конкретного занепаду або окрилення я не вгледіла. Бо факт спростування їхньої особливості через виявлення по зовнішніх чинниках( тату, зачіски і так далі) абсурд! Кожен з них є особистістю, кожен має право вибору, а час для стирання всього красивого та поверхневого ще не прийшов, давайте почекаємо кінця світу тоді і викинемо всі приманливі мрії і залишимо голу правду, яка так і не стане голою, бо світ не без добрих людей. Доречно буде згадати мудрий вислів „Як що одній людині постійно говорити ти дебіл, ти дебіл - вона дебілом стане!” Так от: переконання молодого народу в тому, що вони рано чи пізно принесуть у світ АБСОЛЮТНЕ ЗЛО є поштовхом у віру до цього факту.
Можливість рук моїх на чорно –білому тоні безмежна, отож я дозволю собі перебільшувати. Стандартом в світовій системі є –щаслива людина. Здорова, цікава та чуйна. Та сили вищі нагородили нас не тільки благами, а щей пороками. Люди по вуха потопають в лайні, а сили творчості додають цьому лайну щей смаку. Гіркий він чи не дуже, вирішуйте самі. Я вільна від афектів і пристрастей песимізму. Після численних переглядів геніальних творів 21ст замість щасливих кінців ... та хоча б з натяком на них, втопитись хочеться. Але про суїцид пізніше...
Замість висновку, є лиш бажання прокричати про потребу в щасті та хеппі-ендах. Обож хоча б про рівність світів інь та янь. Культурне збагачення має народжувати мрію. Як особа творча, дяку режисеру Ігореві Ониську та колективу акторів виражаю з глибокою шаною, своїми очима сьогодні ж читала, яку хвилю у світі мистецтва породжує творчість театру. Як людина, мушу визнати, що потяг апатії до життя після перегляду все-таки був. Можливо для Вас знайдеться капелька світла в осмисленні вистави „ОДИН ІЗ НАС?” і виникне бажання зробити ґрунт під своїм майбутнім сильнішим та кращим, а не розмаже ваш особистий світ ще більше. Зал цього театру відвідати варто, варто переглянути світ песимістичний але реалістичний, знати чого потрібно боятися

„ Мій блог, як мій дім. Я в своїй хаті і роблю, що хочу!”
Ось вона – справжня свобода слова!