Іноді світ перевертається з ніг на голову. Не весь світ, а лише наш особистий. Той в якому живуть милі серцю, рідні люди. Де існує своє сонце, яке сходить час від часу для того, щоб дати можливість розпочати таке собі нове життя. Де Всесвіт дає можливості використати свої вміння, додає в чорні смуги білі краплі, і твоя зебра вже не така страшна на розмаїтому фоні всіх інших.
Але іноді світ перевертається... Колесо фортуни змінює свій орієнтир з такою швидкістю, що зі „свого світу” ти бігом падаєш униз головою. В кращому випадку – смак болота, а в гіршому - побита пика і тиша до кінця днів твоїх. Такі думки часто відвідують мою голову. Останнім часом вони просто там посилилися і чекають своєї матеріалізації. Якось не міркувала, над тим, куди полізла, коли остаточно надумала отримати вищу освіту журналіста. Та крила поламали ще до того, як голівонька моя руда усвідомила всю якість болота цієї професії. Песимістичний погляд звичайно не зміг переплюнути мій безнадійно сильний оптимізм, але реальність чорна, і з тим нічого не зробиш.
Журналістика в Україні - не творча професія! Місце під сонцем, в більшості варіантів, занадто дорого обходиться людям. Смакуючи оте „якісно подане болото”, журналісти стають його частиною. І творчість тут абсолютно ні до чого. Можливість пускати в світ так звану „думку народу”, яку насправді формує маленька групка серйозних тьоток та дядьок, які тихо ненавидять один одного, приваблюють лише на перших етапах професії, а коли ти відкриваєш повіки і бачиш, якою рушійною силою володіє слово, як мінімум стає соромно. Встидно за те, хто ти зараз в порівнянні з тим, ким ти прийшов у цю професію. Дороги назад просто нема. При першому падінні з небесних мрій розчарування було настільки диким, що мій світ перевернувся. Ніякої більше писанини, ніяких зустрічей, інтерв’ю, нічого спільного з цим світом мати мені не хотілось. Мало хто з підростаючого покоління розуміє всю складність цієї професії. Всю її ницість та рушійну здатність. Небажання дати молодій гвардії зелене світло знищує особистості, бо молодь починає кидатись на все, до чого дорога коротша: жовта преса, маріонетки політиків, 1 000 можливостей такого характеру лише за продану душу.
Люди, які карапкаються з того болота, потопають у воді: бігають по судах, приховують свої сім’ї, ризикують життям... Так, це однозначно героїзм. Є журналісти, які творять душею, не за гроші, не за піар. Вони є, їх одиниці. Але чи вартує цей систематичний героїзм нашого суспільства? Один у полі не воїн. Та надія вмирає останньою. Можливо, хоча б з часом наше суспільство дозволить бути ланці журналістів людьми. Людьми з великої букви. Можливо, тоді ми повністю будемо віддавати свої сили народу, не губитимемо людські життя, не вдягатимемо корони колишнім зекам, не продаватимемось за великі або ж маленькі гроші. Можливо, колись ми справді відчуємо, що воно таке - це чисте, прозоре існування влади і справжня свобода слова... А до тих пір, в мене є свій блог і непохитна віра до завтрашнього сонця, яке зійде в моєму світі, не для того, щоб песимістично покинути журналістику , а для того, щоб таки відчути солодкий смак того, що я люблю!