Теза головної частини нашого буття набуває різних тонів, залежить від світу твого Я, Проклятого або ж (звичайно в позитивному погляді) не дуже. Тонкі матерії „вищих розумів” нашої планети в 21 столітті все з більшою впевненістю доводять потяг до песимізму. Після чого постфактум не народжуються діти, стаються екологічні катастрофи і врешті решт скоро годинник бамкне 2012 рік і всі ми з чистою та песимістичною, але реалістичною думкою ( саме в реалістичному має бути сяйво) і поздихаємо, як засохле бадилля в полі.
Отож висновок „унікально правильний” : буду песимістом – вмру з спокійною душею.
Молодий театр „ З ВУЛИЦІ НА СЦЕНУ” м. Львів прогримів виставою: „ ОДИН З НАС?” Реалістичні погляди на життя людей були викладені, як на долоні. Бери і аналізуй. Та от біда, постановка мала песимістичний кінець...ніякого тобі світла в кінці тунелю. Крик душі: „ В мене буде інакше”, або ж просте „НІ” – безглуздий та пустий . Розв’язка була по статуту 21 століття. Крок вліво, крок вправо і розстріл. Немає вибору – немає життя... Чесно кажучи – хотілось плакати, стрималась. Мій оптимізм в ДНК переміг. Почувалася чорною вівцею в отарі білих. Мій мильний відступ закінчився, повертаємось до теми.
Дере в виставі факт безглуздості людського існування, адже людина є такою собі губкою, яка швиденько всмоктує все що їй дають. Театральні постановки не виняток. Величезна купа молоді, чітко почула про свою нездатність боротися з соціумом. Можливо зробила позитивні висновки, а можливо занепала ще більше. Та чесно кажучи конкретного занепаду або окрилення я не вгледіла. Бо факт спростування їхньої особливості через виявлення по зовнішніх чинниках( тату, зачіски і так далі) абсурд! Кожен з них є особистістю, кожен має право вибору, а час для стирання всього красивого та поверхневого ще не прийшов, давайте почекаємо кінця світу тоді і викинемо всі приманливі мрії і залишимо голу правду, яка так і не стане голою, бо світ не без добрих людей. Доречно буде згадати мудрий вислів „Як що одній людині постійно говорити ти дебіл, ти дебіл - вона дебілом стане!” Так от: переконання молодого народу в тому, що вони рано чи пізно принесуть у світ АБСОЛЮТНЕ ЗЛО є поштовхом у віру до цього факту.
Можливість рук моїх на чорно –білому тоні безмежна, отож я дозволю собі перебільшувати. Стандартом в світовій системі є –щаслива людина. Здорова, цікава та чуйна. Та сили вищі нагородили нас не тільки благами, а щей пороками. Люди по вуха потопають в лайні, а сили творчості додають цьому лайну щей смаку. Гіркий він чи не дуже, вирішуйте самі. Я вільна від афектів і пристрастей песимізму. Після численних переглядів геніальних творів 21ст замість щасливих кінців ... та хоча б з натяком на них, втопитись хочеться. Але про суїцид пізніше...
Замість висновку, є лиш бажання прокричати про потребу в щасті та хеппі-ендах. Обож хоча б про рівність світів інь та янь. Культурне збагачення має народжувати мрію. Як особа творча, дяку режисеру Ігореві Ониську та колективу акторів виражаю з глибокою шаною, своїми очима сьогодні ж читала, яку хвилю у світі мистецтва породжує творчість театру. Як людина, мушу визнати, що потяг апатії до життя після перегляду все-таки був. Можливо для Вас знайдеться капелька світла в осмисленні вистави „ОДИН ІЗ НАС?” і виникне бажання зробити ґрунт під своїм майбутнім сильнішим та кращим, а не розмаже ваш особистий світ ще більше. Зал цього театру відвідати варто, варто переглянути світ песимістичний але реалістичний, знати чого потрібно боятися