Життя, наче скарбничка. Ти складаєш туди щось і думаєш, що воно цінне. А за якийсь час розумієш, що то фігня і скарбничку ще не час розбивати. І починаєш знову складати...

Я запізнилася з цією стрічкою на цілих шість років. Так вийшло, що побачила "Ейфорію" російського режисера Івана Вирипаєва лише зараз. І зрозуміла - ось, нарешті, віднині він один з моїх улюблених режисерів. Фільми часто мене самі знаходять. Наче просяться - ну візьми, подивись. Знайшла цю стрічку вконтакті і була вражена головною картинкою на відео. Коли ж увімкнула, сиділа, наче заворожена. Стільки простору та краси, руху я не бачила в жодному кіно. Хотілося зупиняти кожен кадр та роздивлятися, або відфотографувати геть усе, бо кожен момент був настільки вивіреним і точним....  Це зовсім не європейське кіно. Воно наше, правдиве, з надривом. Але той надрив такий вишуканий, що хочеться милуватися. Можливо, тому що Вирипаємо режисер театру і кіно, яке він знімає нині, наче поєднання цих двох величин. І може я не правильно зараз скажу, але за відчуттям він наче сучасний Тарковський з такою ж приємною протяжністю кадру. Це означає, що звичайну билинку може знімати хвилин 5 і ти сидиш наче загіпнотизований та роздивляєшся її (а так часто робили у дитинстві). Історія проста, і якась навіть безсюжетна, ні... швидше бездіалогова, але це нічого не псує. Бо у житті ми і так надто багато говоримо, і часто за словами немає суті. Історія про двох - чоловіка та жінку і третього, котрий завжди зайвий. А також про те, що один день може змінити все. І так, зазвичай, і стається. Те, що плануєш, вивіряєш рідко перетворюється на реальність. Спеціально зробила добірку кадрів із фільму. Він прекрасний по суті і за формою.

 

 

Вчора уночі плакала над фільмом. Я рідко тепер плачу над фільмами. Здається, передивилася усе "плакальне" кіно. Фільми не прості, котрі можна вважати класикою. Аж ні. "Спорожніле місто" (російською "Опустевший город") мені порадили. За винятками пристаю на чиїсь ради. Хіба кількох людей, смаку котрих довіряю беззастережно. А тут відчула, що фільм "мій". У головній ролі Адам Сендлер. І... він там зовсім не дурачок, до котрого звикли. Дуже глибокий, занурений у себе, непередбачуваний та дивний. Якщо коротко сюжет - кіно про двох друзів, один з котрих втратив родину під час терактів у Америці. Втратив дружину та трьох доньок. Залишився зовсім сам. Але фільм не банально про цю втрату. Він дуже багатошаровий. Він про дружбу, біль, допомогу, прийняття, особисту свободу в стосунках, чесність. Хороше і несподіване кіно.

Сподобалось, що герой Сендлера колекціонував старі платівки. Коли купував їх - нюхав. Я теж так часто роблю зі старими книжками.

Правду кажуть - треба бути вірним собі!

Люблю зиму. бо взимку легко дихається. Взагалі, не дуже правильно любити щось за щось . Але кожен знаходить у порі, стані, речі, людині, якісь властиві йому прикмети, радощі та починає їх любити. Одним словом, ми любимо себе в інших, а не їх самих. Так виходить? В зимі ми любимо своє легке дихання, у смачних стравах свою насолоду, в людях - душевний комфорт. А якщо не комфортно, якщо складно. Не варто любити? Чи навпаки - любити ще дужче. Я довго думала над цим. Для себе визначила, що буду любити не зважаючи на труднощі, на комфортність, відстороненність. Бо так вчуся любити іншого не через себе, а просто тому, що він є.

 

Кожна птиця має свій голос, Кожне поле має свій колос, Кожна справа - свої почини, Кожна казка - свої причини. © Ліна Костенко

— А что для тебя главное в мужчине?
— Запах, — без колебаний ответила я, не став язвить про печень и мозговые косточки… — Но учитывая, что в темноте все мужчины, как и кошки, серы, ориентироваться следует не на внешность, а на запах.
— И каким же он должен быть?
— Родным.

(с) Ольга Громыко "Верные враги"

8.30. Дзвонить телефон під подушкою. Чую голос майстра, котрий повинен встановити мені електричний водонагрівач.

- Інна, а я вже чекаю вас біля магазину.

- Хіба ми не на неділю домовлялися?

- На суботу, хіба ви забули.

Натягаю на себе джинси, куртку на футболку. Мчу на таксі в магазин. Там сонна слухаю розмови про крани, труби, водонагрівачі різних фірм та ємностей. Не розумію ні слова, але роблю дуже діловий вигляд. Пам"ятаю слова мами про те, що неодмінно треба забрати чек та гарантію на той нагрівач. У таксі розумію, що забула чек і решту документів. Їду знову в магазин. Слухаю музику у таксі.

Дома роблю сайт, майстер на кухні встановлює нагрівач і щось наспівує. Заходжу до нього та пропоную кави з цукерками. Він радо погоджується. П"ємо каву та чекаємо, доки нагрівач набере максимальну температуру. Майстер виявляється великим інтелектуалом. Цікавиться історією Другої світової, читає дослідження сучасних журналістів. Нарадив мені купу літератури. Я навіть щось записувала за ним, бо дійсно було цікаво. Як приємно зустрічати таких людей.)

19.00 Бойлер встановлений. Ура, я маю гарячу воду і колонка тепер не вибухне більше. Підлоги перемиті, речі всі виправні, кішка нагодована. Я нарешті спокійна від усіх побутових проблем. Сайт майже дороблений. Насичений день і дивний чимось.

У мене в голові пройшов етап "я". Коли хочеться наче вилізти на стільчик і показати всім, яка ти красива, добра, розумна.... Почалось щось зовсім інше. І  тому тут це фіксую. Почалося моє вираження через думки, справи, вчинки, відчуття. Не через якання, а через пізнання та відтворення. Це наче віддзеркалення внутрішнього світу, який не плаский і холодний, мов дзеркало. Тепер це глибоке озеро з теплою приємною водою, в котре хочеться пірнати. Зникає холод в душі та закостенілість, з'являється щось тепле всередині і дуже моє. Образно описую свої нинішні відчуття, бо лише так можна передати те, що нині відбувається. Мені здається - це чесність.

Хочу велику чорну  вівчарку.  Хлопчика. Я просто бачу його, наче уже в мене є.

... вже котрий за рахунком день залипаю на сайті http://www.nationalgeographic.com/ і.... це фантастика!

Це цікаво та незвично, але зараз багато людей, котрих я зустрічаю вперше, дають мені 26-28 років. Ніхто не назвав мій реальний вік. Я і сама бачу, що серед ровесників виглядаю геть іншою. Навіть у свої 22-25 я мала старший вигляд. Не знаю, що тоді "працювало" проти мене. Стреси, нелюбов до себе, зацикленість на інших, але зараз мій внутрішній біологічний годинник наче закрутився навпаки. Я перестала цим перейматися, бо бачу, що належу до тієї категорії жінок, які з віком лише розцвітають, а у старості про таких кажуть - видно породу яка я скромна.))) Тому вік мене не лякає. Радісно, що життя стало заповнене цікавими для мене речами і часу на таке думання просто не лишається. Зрозуміла, що час перестає лякати, коли в голові зникають порівняння себе із кимось, і ти - це просто ти. Я ось зараз уявила себе 50-річну. Струнку, з красивим довгим волоссям, у джинсах та білій сорочці, великих модних окулярах. З фотоапаратом у руках та записником у сумці. В якійсь країні, або тут у нас в Україні, в місцині, де ніколи не була. Знаю, що мені буде добре.

 

Сутра сердца

Форма - это пустота,
пустота - это форма.
Нет глаз, ушей, носа,
языка, тела, ума.
Нет цвета, звука, запаха,
вкуса, осязания, всего сущего.
Нет тебя, нет смерти и нет страха.
Нет старости и смерти.
Нет конца старости и смерти.
Нет страдания, и нет его причины
или конца страданию.
Нет пути, нет мудрости
и нет победы.
Так жил Бодхисатва,
и истинное понимание не было
помехой его уму.
Нет помех, значит, нет страха.
Далеко за пределами
ускользающих мыслей.
Это - Нирвана.

 

Я так приємно виснажилась на природі, що мабуть засну о восьмій вечора. Ліс - це прекрасно. Найкраща терапія від усього. Відчуття, наче з дитинства. Такий спокій на душі.

Коли жінки кажуть, що закохуються в особистість чоловіка, повірте, це вигадки. Жінки закохуються в самих себе, У вигаданий власною уявою образ. Більшість мало цікавить чоловік. Відразу цікавить партнер. І виникають ці "шлюбні ігри", які чимось закінчуються, або ні. Це все нагадує якусь піар-акцію по презентації себе. Я...я....я... І часто не чуєш, що каже він, що любить він, не думаєш про те, що комфортно іншому, переходиш його особистісні границі абсолютно бесцеремонно. Коли ви востаннє дивилися на чоловіка, як на окрему особистість, не потенційного партнера. Слухали його і чули. Не були засліпленні відчууттям самотності, власного лібідо, егоїзму. Вірні своїй природі, ми зустрічаємось та починаємо виїдати один одного. І чим сильніша особистість, тим більше вона потребує енергії. Насичення ж відбувається лише у випадку, коли кожен бачить у партнерові найперше ЛЮДИНУ. Не половинку, не частинку, без займенника "мій", "моя", а повноцінну особистість. Ось тоді починається повноційний енергообмін. Зникає бажання прив"язати, проконтролювати, показати хто головний у стосунках. Ці стосунки можна назвати зрілими. Але такі пари - велика рідкість. Вони унікальні.
Як часто за  самовихваляням, копанні у власних проблемах та переживаннях ми не чуємо іншого. Нам важливий лише свій монолог. Якщо ви навчитеся любити чоловіка, як чоловіка, як особистість, ви завжди бажатимете йому хорошого найперше, як людині, а не тому, що він у зв"язці з вами.

"Я тебя отвоюю, у всех других.

У той одной, ты не будешь ни чей жених,

Я ничьей женой..."

Таку пісеньку недавно кинули мені на стіну в соцмережі. Я послухала і вжахнулася. Такий тотальний пиздець у всіх в головах. Він сприймається як норма, культивується. Лише одиниці розвертаються та рухаються в протилежному напрямку. Вчаться думати і дають речам і стосункам своє визначення, а не загальнойприйняте.

Колись на очі  потрапила історія взаємостосунків Моніки Беллучі та Венсана Каселя. Краще, годі проілюструвати те, що хотіла сказати. На фото вони зовсім молоді. Це 1995 рік. Порахуйте, скільки часу їхньому коханню.

ось так

Вже кілька тижнів мучило бажання потрапити серед дерев. Хотілося відчути, як пахне восени.  Цей аромат холоду, прілого листя, кори дерева та хвої. Та ніяк не могла знайти ентузіастів, котрі б хотіли отак прогулятися зі мною та терпіти, доки  б я повзала навколішки перед кожним кущем та фотографувала. Розповіла про це одному знаймому, а він сказав дуже правильні слова: "Якщо хочеш, не дивись ні на кого, а зроби". От я і зробила. Природа для мене це організм. Якась замкнена система.

так він мені показався