Предназначение     (предпослание)     фотографии  —  содействовать  взаимопониманию между  людьми  и  помогать  человеку  разобраться в самом себе.  А это одна из труднейших задач в мире.

Эдвард Стейхен  (1879-1973  гг.)  —  крупнейший американский фотограф-художник

В колонках играет - John Mayer – Say

Зараз рівно 23.30 і я сиджу на великому батьківському ліжку. У мене ніколи не було власного ліжка і я не знаю чи буде. І якщо навіть не буде, це не настільки важливо і не вирішально. Я звикла жити усюди, з моєї свідомості якось стерлося відчуття дому. І це не погано. просто так сталося. Є думка про те, що ми змінємось із кожною прочитаною книгою, із кожним переглянутим фільмом. Це правда, бо пережита кимось не нами (не страшно) емоція часто збурює в нас самих почуття, які ми вважали приспаними, або навіть не здогадувалися про них. Я щойно переглянула прекрасний фільм "Пока не сыграл в ящик". Так звучить його назва російською. Чесно кажучи, я навіть не знаю як перекласти це українською та мені і не хочеться перекладати. Чому, чому я не бачила його раніше і ніхто мені не розповів про цю історію. Певно, одну з найчесніших історій життя і смерті із тих, що я бачила. Останнім часом я багато замислююсь про смерть, але думаю про неї зовсім по-іншому, не так як раніше. Зараз я дуже концентровано почала відчувати життя і вона наче впритул наблизилась до мене. Ні, я не хочу лякати і якось філсофствувати на цю тему. Просто ось зараз я чітко зрозуміла що вона Є і що ми НЕ ВІЧНІ і жити потрібно тут і зараз. Але зрозуміла це не істерично і не з бажанням стрибати з парашуту, народжувати дітей і втілити в своєму житті ще купу різних карколомних вчинків та рішень. Я зрозуміла це спокійно. Я зрозуміла, що треба бути вірним собі.  Ніщо не є мірилом нічого. Головне бути чесним з собою.  Дуже сподобалась одна думка з картини. Головний герой, якого зіграв Морган Фрімен (приречений до смерті через 4 стадію раку) розповів іншому головному герою, образ котрого втілив Джек Ніколсон (також невиліковно хворий).... так ось він розповів йому уявлення про смерть древніх єгиптян. За їхнім віруванням людину після смерті зустрічають боги і ставлять їй лише два запитання: ЧИ ЗНАЙШОВ ТИ РАДІСТЬ У ЖИТТІ? (це запитання не складне і більшість відповість на нього ствердно, бо в кожного своє мірило радості), а ось друге запитання мене вразило А ТВОЄ ЖИТТЯ ПРИНЕСЛО РАДІСТЬ ІНШИМ?
Я б не знала зараз, що на нього відповісти і тому можливо мій час ще не настав. Ми постійно боїмося бути справжніми, боїмося виказати свою слабкість, бути знехтуваними, боїмося відмови, боїмося почути правду, боїмося, боїмося.... Закриваємо своє серце, залишаємось сам на сам із собою. Але не із тим собою, з котрим варто залишитися. Бо у нас страх і пустка. Але можна жити іншим життям. Ніхто не знає скільки нам відміряно. Та зараз я знаю одне - те, що справжнє - любов, віра, чесність, радість. Те, що не купиш і не продаш за гроші і є тим, заради чого варто жити, заради чого варто бути чесним із собою і кидати собі виклик, приймати рішення і робити вчинки. Лише заради цього!

Ось фільм, якщо хтось вирішить переглянути

 

 

 

а ось переклад чудової пісні з фільму, яку я зараз слухаю, і слова якої мені здалися вартими уваги:

Скажи

Собери всю свою растерянную честь,

Каждое разочарование,

Все так называемые проблемы,

И лучше оставь их в прошлом.

Скажи, что тебе нужно сказать

Ходишь один-одинешенек,

Сражаясь с тенями в голове,

Проживая все прошедшие моменты заново,

Зная, что ты бы был лучше,

Если бы только мог...

Скажи, что тебе нужно сказать

Не бойся того, что ждет впереди,

Не бойся того, что должно закончится.

Тебе нужно знать, что, в конце концов,

Лучше сказать лишнего,

Чем вообще не сказать того, что должен.

Даже если руки дрожат

И вера сломлена,

Даже если глаза закрыты,

Сделай это с открытыми глазами...

Скажи, что тебе нужно сказать!

Личная сила - это энергия, свободная от всего и направляемая нашей волей на что угодно. Отчасти, это та энергия, которая делает мир вокруг нас таким, каким бы мы хотели его видеть. В том числе и в материальном плане.

Но мы теряем эту силу. Каждый день. У нас эту энергию отнимает все, на чем мы удерживаем внимание. Если мы удерживаем внимание на идее, что новая жизнь начнется завтра, то эта идея будет только крепчать, а завтра так никогда и не наступит. Если мы удерживаем внимание на жалости к себе, от того, что нам не везет, нет хорошей работы, личной жизни, здоровья - жалость к себе будет только сильнее. Это внутренняя фиксация будет забирать у вас силу и вы ничего не сможете сделать, чтобы изменить это.

Эффект черной полосы - естественная вещь, к которой приходит каждый, напрасно растрачивая свои силы. И если вы попали в нее, то первым делом надо понять, что противиться этому - значит только усугублять положение. Единственное правильное решение - действовать исключительно ради накопления личной силы.

Я понимаю, что это все слова. Но хочу привести вам в пример одного моего знакомого, бизнесмена. В 2008 году его бизнес из-за кризиса пошел ко дну. И пошел настолько быстро, что он явно начал переживать за то, что вскоре ему придется жить под открытым небом.
Он рассказал мне, что в какой-то момент он принял идею того, что он не в силах исправить эту ситуацию. И тогда его посетила какая-то странная мысль. Что-то сказало ему, что он должен бегать.
На почти последние деньги он купил себе дешевые кроссовки и каждое утро начал бегать. Он не знал зачем и тем более не имел понятия о том, как это ему поможет выжить. Но он бегал и бегал. И вдруг, поступает предложение от старых партнеров. Затем еще одно, потом еще. Как вы догадываетесь, черная полоса у него закончилась, хотя кризис по прежнему бушевал.

Идея не в том, что бег помогает бизнесу. ВНИМАНИЕ ДОЛЖНО БЫТЬ НА ВЕЩАХ, НАКАПЛИВАЮЩИХ ЛИЧНУЮ СИЛУ И ТОЛЬКО!!! Если у вас получится всего себя направить в это русло, то об остальном позаботится ваша сила. Не думайте о том, как заработать себе состояние, о том, где найти вторую половинку и о том, сколько вы отложили на пенсию. Сосредоточьтесь на сильном себе, а слабого себя уничтожьте. И пусть окружающий мир сойдет с ума. Разве это важно?

Сила - это энергия. Энергия - это свет. Имея маленький источник света, зайдя даже в самое темное место, вы увидите, как тьма отступает. Черная полоса - это всего лишь отсутствие света.

А. Похабов

я вперше фотографувала так постановочно і так цілеспрямовано. мені абсолютно байдуже на ваші зауваження про "горизонт завалений", "пересвіт" і щось з цієї опери. я роблю це від душі і так як бачу. абсолютно не заради оцінок. ділюся частинкою свого світосприйняття. у моїх рідних Міші і Олі перший рік сімейного життя. це мій маленький їм дарунок.

дивимось

Прочитала в  журналі, що хтось прочитав в якійсь книжці -  справжня єврейська дружина має робити все, щоб її чоловік ні в чому не знав відмови: годувати, поїти, заробляти гроші, все для того, щоб справжній єврей ні на що не відволікався від філософських роздумів. Автор цих слів зазначає навздогін - от тільки де серед поголовно розумних єврейок знайти таку, яка б вийшла за мене - типового слов"янського дурня?

Коли ця невеличка публікація потрапила мені на очі, розсміялася про себе, бо судячи з того, як я жила останні ...надцять років, мабуть, весь цей час в мені говорили гени, а я про це і не здогадувалася.)

Інше спостереження мала перед очима, коли їхала в потязі. Разом зі мною на протилежній полиці їхала молода пара. Він і вона дуже милі, гарненькі. Але дивитися на них після 15 хвилин спільного коротання шляху вже не могла. Мало того, що всю дорогу вони їхали на одній полиці. Так ще без кінця сюсюкалися, називали якісь дурнуваті пестливі імена, безкінечно торкалися один одного. Ні на хвилину не могли залишити в спокої. Ні мені абсолютно не було заздрісно і я ні на хвилину не забажала собі такого, більше того, на сто відсотків упевнилася, як я точно не хочу. Мені ніколи не подобалась і не подобається оця показушність у стосунках. Навіть коли людям добре, навіть, коли весь світ перестає існувати - те, що існує між двох - повинно існувати між двох. Розмінювати інтим - тим самим знецінювати, а з часом перетворювати на буденну річ, яка навряд чи викличе пристрать, а лишень нудоту та зітхання. Двоє не повинні ліпитися до купи, тим самим нівелюючи світ один одного. Колись подружжя навіть спали окремо і це було дуже правильно. Доки існує своя територія - існує бажання її вивчати.

 

 

і ми змінюємось, коли радіємо від душі

 

 

коли тобі щось тисне на мозок, виходиш на вулицю і розумієш, що крім усього цього є ще інший світ. і він великий.

Я вранці почула все про гламурні дитячі чобітки і де їх купити, про симптоми вітрянки і що вона починається з голови, про нарощені вії, про шмаття, яке возять з Китаю і яке ні фіга не прикольне, про млинці з копченою ковбасою і сиром, про жінок за кермом, про якусь тітку, в котрої помер чоловік і вона тепер не може потягнути круту квартиру, бо він їй не лишив грошей, про сучасних співаків, натуральний макіяж..... Фух.... я була у своєї маникюрниці.

Знайома розійшлася з хлопцем і відразу почала посилено худнути та ставати дуже красивою. Це, мабуть, якась вічна жіноча карма, після розривів ставати кращою у сто разів, ніж ти є. Щоб довести собі, йому і всім усюди, що ти чогось таки варта. І взагалі дуже навіть ого-го. Доводиш це рівно до того моменту, коли нарешті починаєш розуміти, що не це вирішально і не це життєво-цінно. Бо люди тебе люблять і цінують просто за те, що ти така є. А якщо не люблять і не цінують просто по факту, то це не твої люди і доводити їм щось  марна справа. Любіть себе і все буде круто! Ми красиві, коли справжні. Ось в цьому стовідсоткова істина.

"вот надо мне вам показать центр помпиду обязательно! столько пап с детьми! сидящими и рассказывающими карапузам о современном искусстве. я хочу чтобы было тоже так! и никак по-другому!"

і чогось це мене до сліз зворушило. наскільки це красиво і правильно!

а настрій збиратися приблизно такий

Я ніколи не купую котячий корм із написами на пакетиках "лосось", "форель" і щось подібне. Постійно здається, що то якась найобка. Так і в житті, з великих обіцянок рідко виходить щось путнє. Швидше навпаки.

Найбільший кайф - прийти вранці на роботу, заварити велику чашку кави, зручно вмоститись і читати тексти. Особливо,  коли як зараз на дворі дощ і туман. Вже нині я розумію, що так здійснилася моя давня дитяча мрія. Коли я була малою, не випускала книжки з рук. Читала усюди, де тільки можна було читати. Коли я навчалася в першому класі, усюди тягала за собою томик Бальзака. Мама часто стояла вранці під дверима туалету, де я зачинялася аби читати, і кричала, щоб виходила, бо спізнюся до школи. Тоді я мріяла вирости і стати продавцем у газетному кіоску. Я завжди любила підходити та крадькома спостерігати як працюють ці тітоньки. Мені здавалося, що вони наче у раю. Сиди собі цілісінький день та читай. У тебе постійно купа нових газет та журналів і усі вони пахнуть новенькою типографічною фарбою. Дома я навіть гралася в газетний кіоски. Брала в діда усі випуски газети "Ізвєстіє", котру він передплачував, складала в рядок на полиці та милувалася. Так я гралась, коли була дуже малою. Коли стала трішки більшою, придумала іншу гру. Я уявляла, як я б наприклад, могла відсидіти за когось термін у в'язниці, аби мені нанесли в камеру багато книжок і давали їсти. Ще одними бозями на той час для мене були бібліотекарі. Я задздрила їм страшенно. Мені здавалося немає в світі прекраснішої роботі, ніж ця. Завжди була записана в усі міські бібліотеки. Найулюбленішим заняттям для мене було набрати стос книжок і нести їх додому у передчутті як відкрию та буду спочатку нюхати (я завжди нюхаю книжки), а потім читати. Вже навіть коли стала журналістом я не полишала своєї мрії про читання. Я писала, але думала, як це кайфово сидіти і просто читати. Мені шалено подобається відчувати слова. Наче гратися літерами. Коли читаю текст, хочеться, щоб він лився гладенько наче річка. Колись почула і запам'ятала слова нашого головного редактора, коли читаєш добре відредагований текст, має бути відчуття, наче став під душ і тебе приємно омиває тепла вода. Тому, коли писала свої тексти, я часто любила роздрукувати їх на папері та читати в голос, бо важливий не лише зміст, а ота навловима плинність. Мелодикою тексту можна багато досягти. Можна збурити, можна заколисати, можна розбурхати якісь почуття. Самою мелодикою, навіть не словами. Для мене взірцем прекрасних текстів, які ось так плинуть є твори українського письменника Михайла Стельмаха. Це золото української літератури. Мене дивує, чому в школі його так мало вивчають. Його "Гуси лебеді летять" найпрекрасніше з усього прекрасного будь-коли мною читаного.Слова настільки філігранно відточені, літери настільки підібрані, що хочеться купатися у них, смакувати, перекочувати в голові та на язику. Зараз бачу, що в когось є талант писання, а у мене мабуть є і залишиться постійна жага читання.... і я тому безмежно рада.

... ну хіба це не краса

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.
Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.
І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо...

 

*****

Так любо вдвох залишитися нам,
Тебе я роздягаю, мов перлину,
Цілую білу шию лебедину,
Стою перед тобою – голий сам.

І ноги безкінечні, як дорога:
Так джміль тривожить квітки квіт вологий.
Ми творимо кохання світлий храм.

Мене вгортаєш шовком свого тіла,
До лона тулиш, з шалу осміліла,
Танок передаєш моїм ногам.

5.

Танок передаєш моїм ногам
Уже не в хаті, а на свіжім сіні
Купаємось у сонячнім промінні
Відкриті дужим польовим вітрам.

Твоїх цілунків п’ю живий бальзам,
Між повних цицьок натрусилось сіно,
Сосок смокчу, немов мала дитина,
Вклоняюсь достигаючим плодам.

Рукою пещу молодий живіт
Тугий і ніжний, наче оксамит,
Розсунув стегон заповітну браму.

Немов калина з хмелем заплелись,
Жадібні губи кров’ю налились:
Злягаємось докупи животами.

6.

Злягаємось докупи животами,
В безмежне поле вийшли кораблі,
Гублю в тумані обрії землі,
Лиш хвилі, вкриті цвіту пелюстками.

Десь родяться в глибинах урагани:
По обрію лиш сполохи зірниць.
Природи шалу нам не зупинить –
Я розчинився в музиці органній.

Бо лоскіт наростає як прибій,
Твій ритм стає невтримний і страшний,
Мордуємось, мов стали ворогами.

Об’єднання заполонило нас,
На грані Роду золотий екстаз:
Собі ми видаємося Богами.

7.

Собі ми видаємося Богами,
Затримать хочем навіжену мить,
Та кров, немов гірський потік, шумить,
Клекоче поміж тіла берегами.

Прадавніми родинними піснями
Той шум в моєму серці забринів,
В моєму серці обізвавсь той спів,
Полинув понад рідними полями.

Мов тиша залягла перед грозою,
Так ми удвох напружились з тобою,
Ось-ось з-під віїв бризнути сльозам.

До мене линеш, як трава до гаю,
Тебе, як перепілку пригортаю,
Ми творимо, захмелені життям.

8.

Ми творимо, захмелені життям.
Ти стала вся м’яка і розімліла,
Твої обійми ніжно-злагіднілі,
Стулились очі тихим забуттям.

А лоно марило передчуттям.
Що ми зійшлись, у тому ми не винні,
А винні в тому трелі солов’їні,
Бо вічно на землі цвісти садам.

Зненацька струм єство моє пройняв,
Усенький світ на мить як спалах став,
Немов би розщепилася хвилина.

В тобі все трепетало і цвіло,
Топлюсь в тобі, як в річці джерело,
Роз’ятрюється внутрішнє проміння.

9.

Роз’ятрюється внутрішнє проміння:
Купаємось у полум’ї вогню,
Тебе від себе я не відрізню –
Єдине ми створіння старовинне.

Василь Рубан. Вінок сонетів

Мене щойно подруга обізвала позорищем, бо я їй кілька місяців не телефонувала. Я взагалі зникла для людей, випала з життя на ці місяці. Це якось по-дурному пояснювати, що протягом цього часу я шукала себе, намагалася зрозуміти якісь речі, долала в собі біль, вчилась жити усвідомлено. Більшість просто покрутить пальцем біля голови, якщо їм таке сказати. Я не шкодую за людьми, яких втратила в цей час, бо ті хто мав залишитись - залишились. Зараз вдруге, чи третє пишу у свій щоденник українською, а таке відчуття, наче англійською, чи ще якоюсь іноземною мовою. Будь-яка звичка поступово стає твоїм власним стереотипом, наче металевий ланцюг зв'язує по рукам та ногам. Для мене зараз усе важливо. Розуміти, що я хочу їсти,  слухати, читати, писати, чим займатися по життю. Дійшла до свого власного дна. Не знала як це і навіть не усвідомлювала. Мене вирвали зі сну. Вирвали дуже стрімко. Тоді я стояла розхристана, наче без шкіри. У мене все боліло. Хотілося притулитися, почути слова, які б гамували біль. Але слів не було. Зараз я розумію, що кожен сам повинен пройти оту власну голгофу. Лише сам, без жодних порад і зауважень. Важливо лишень усвідомлювати, що в цей момент десь там є люди, котрі люблять і приймають тебе таким, який ти є і приймуть тебе новим, після усіх внутрішніх змін. Я вже писала,  якщо ти прокинувся в усіх сенсах, то іншого життя не варто чекати. Але сила у тім, щоб не йти проти вітру, а знайти свій власний потік. Приймати абсолютно все. Не воювати зі світом, людьми, обставинами. Це нічого не дасть. Лише відкине на мільйон кроків назад. Я пишу це тут бо мене саму так відкидало. Я падала інколи на коліна, і це було кращим варіантом, інколи на спину і лежала так якийсь час. Навіть не знаю, чи зрозуміє хтось цю внутрішню безвихідь, яку відчувала на той момент. Але треба дійти до кінця, до самого кінця. Прийняти в собі все, прийняти усе в оточуючому світі. Полюбити себе шалено, стати вільним від усіх та усього. Слухати, голос серця, слухати себе і щонайголовніше чути. У мене в шкафчику на кухні раніше завжди стояла пляшечка із заспокійливими краплями. дуже часто хапало серце і я лякалася. Пила їх ледь не щовечора, бо не могла спати. А нині я вже не пригадую, коли востаннє нервувала, чи плакала. Вчора здивувала сама себе. У мене відбулась не дуже приємна розмова з однією малознайомою мені людиною вночі. Я вислухала і спокійно лягла спати. Це так круто відчувати в собі внутрішню силу! Навіть не підозрювала як це. Зараз не шкодую ні намить, що прожила цей рік наче черниця. Відмовлялася від усіх та всього. Це було потрібно, аби повернулася колишня Інна, або зв'явилася нова. Та, яку більшість навіть не знають, можливо, пізнають. Зараз люди часто кажуть мені - ти така спокійна. І я дійсно спокійна, але не показовим, а дуже важливим для мене внутрішнім спокоєм. Він не зникає. Певно, зараз я кішка, котра навчилася падати на чотири лапи та за мить оговтуватися. Я інша у спілкуванні, знаю, що буду інша в стосунках. У мене нині немає бажання комусь щось довести, отримати якусь оцінку. Мені радісно бути сконцентрованою на собі. Без кінця щось читаю, слухаю, гуляю, думаю. Мені настільки вільно і кайфово зараз. Я нарешті зрозуміла, як це круто, коли людина має свободи, наче вітер у полі. Ніколи нікого в цьому не обмежуватиму. Бо це святе! Це унікальне і найперше завдання людини - БУТИ ВІЛЬНОЮ, ТВОРИТИ, РЕАЛІЗОВУВАТИ СЕБЕ. Я хочу аби діти, котрі у мене колись будуть - були вільними і завжди чесними з собою.

 

 

Немає нічого сексуальнішого за чоловічі руки. Я завжди звертаю увагу на кисті, пальці, долоні. Це найкрасномовніше свідчення, яка людина перед тобою. Не може бути поганим, нещирим чоловік із довгими нервовими пальцями, з вишуканим нігтевим ложем, гладкими, теплими долонями. Красиві руки — ознака породи, внутрішнього благородства.
Дотики — найчесніша мова.
Руками не можливо збрехати. Я ніколи не торкаюся до людей, котрі мені не приємні. Навіть банального рукостискання намагаюся уникнути.
З дитинства ми так пізнаємо світ. Гаряче, холодне, бридке, приємне. Усі сигнали через руки. Руки вміють запам'ятовувати. Не лише мозок. Я досі пам'ятаю окремі дотики, наче вони були мить тому. Вмію сказати руками все. Вони виказують мене з головою. З пальців наче тече ніжність, яка плавить інше тіло.
Руки опускаються на клавіші фортепіано і виникає звук, руки на клавішах комп'ютера продукують думки, які збираються в купу літерами. Руки печуть хліб, колишуть дитину, руки штовхають, або підіймають. Руки гріють, руки пестять. Затиснуті між ніг долоні дають відчуття спокою, а рука у волоссі відкидає кудись далеко в дитинство.
Руки пахнуть цигарками, милом, парфумами, газетою, кавою, собою.
Коли сплітаються пальці, сплітаються думки. Зникає бажання стримувати. Руки не брешуть.
Руки зцілюють, руки бережуть. Тепла долоня на скроні знімає втому, біль, неспокій.
До людей треба торкатися з любов'ю або взагалі не торкатися, бо дотик, то дуже інтимно. Ти береш та віддаєш тепло. Це тепло має бути органічним тобі.