Попрад-Татри - залізнична станція в місті Попрад - центрі туристичної індустрії Словаччини. Власне, нічого особливо цікавого тут немає, якщо не рахувати види на засніжені Високи Татри, які добре видно з залізничної станції. Поруч - гірськолижні курорти. Здавалось би, туристична сутність Попраду мала б мати на увазі розвинуту туристичну інфраструктура. Але ж ні. Поїсти тут ніде: ні не вокзалі, ні на автовокзалі, ні поблизу. Тому затримуватися тут немає жодного сенсу. Але якщо ви подорожуєте Словаччиною, побувати тут вам доведеться: всі туристичні шляхи проходять через Попрад.

http://andy-travelua.livejournal.com/379328.html

Бойницький замок - один з самих казкових і фотогенічних, розташований у словацькому містечку Бойнице, що поблизу міста Пр'євідза. Добиратися то Пр'євідзи треба автобусом з Жиліни або Тренчина, а далі - на міському автобусі до Бойніце. Замком, що наче зійшов зі сторінок казкових книжок, можна насолоджуватися годинами, тому не шкодуйте часу, витратьте на Бойніце щонайменше три години. Крім того, поблизу замку, в містечку розташований найстаріший на теренах Словаччини зоопарк.

Замок був вперше згаданий в 1113 році в документі абатства Зобор. Спочатку він був дерев'яним, але поступово окремі елементи були замінені кам'яними, а зовнішні стіни були пристосовані до навколишньої гористої місцевості. Першим власником став Матьяш Чак, фактичний правитель всієї західної і центральної Словаччини. Замок був переданий йому в 1302 році королем Угорщини Вацлавом III. В XV столітті замок перебував у володінні короля Матяша "Корвіна" Хуньяді, який, у свою чергу, передав замок в 1489 році на короткий час своєму позашлюбному сину Яношу Корвіну.




Матьяш охоче відвідував Бойнице і видавав тут королівські укази. Зазвичай він диктував їх під своєю улюбленою липою, відомою сьогодні під назвою Липа короля Матяша. Після смерті Матяша замок перейшов у володіння роду Запольяї. Багата родина Турзій з північної частини Угорського королівства придбала замок у 1528 році і здійснила численні перебудови. Первісна фортеця була перетворена на ренесансний замок. З 1646 року замок перебував у володінні роду Палфіїв, які також стали ініціаторами якихось перетворень замку.


Нарешті, Ян Палфій піддав Бойницький замок капітальній перебудові, що тривала з 1888 до 1909 року. Виник сьогоднішній замок, що нагадує французькі замки Луари. Палфій особисто брав участь у перебудові як архітектор і графічний дизайнер. Він був одним з найбільших колекціонерів античних гобеленів, картин і скульптур свого часу.




Перебудова замку була виконана і у зв'язку з особистим життям Яна Палфія. Він закохався в француженку, дочку аристократа. Палфій зробив їй пропозицію, і вона погодилася, однак переїжджати у замок не збиралася, адже він не був схожий на її рідний дім. У підсумку замок був перебудований у французькому стилі, але перебудова тривала 21 рік. За цей час дівчина вже вийшла заміж, а Ян Палфій помер неодруженим.




Після смерті Палфія його спадкоємці у 1939 році продали замок разом з водолікарнею і навколишнею землею Яну Антоніну Баті, голові взуттєвого концерну Батя.


Після 1945 майно Баті було конфісковано чехословацькою державою, а в замку стали розташовуватися різні державні інститути. 9 травня 1950 р. у замку виникла пожежа, яка завдала великої шкоди. Уряд виділив кошти на відновлення Бойницькому замку. Після відновлення у замку розташувалася філія Словацького народного музею, спеціалізована на документації та презентації постмодерністського архітектурного стилю.


Крім цього, романтичний замок є популярним місцем для зйомки казкових фільмів, в тому числі "Печера золотої троянди".


Замок оточений ровом, наповненим водою:




Криниця перед входом у замок:


Донжон:




Замкова капличка:


Кутові башти замку:




Золота осінь в Бойніце:






Центр містечка:




Міська брама:


Вид на місто Пр'євідза:

http://andy-travelua.livejournal.com/378819.html

Як я вже писав, у Словаччині - безліч потужних і фотогенічних замків, яки за своєю могутністю не поступаються німецьким чи французьким. Один з таких замків - Тренч'янський Град, який розташований над містом Тренчин в західній частині Словаччини. Місто лежіть в історичному регіоні Поважжя, назва якого походить від річки Ваг, на якій стоїть Тренчин. Ще на початку першого тисячоліття нашої ери на території сучасного Тренчина знаходилося місто Лаургаріціо, де розташовувався римський легіон. З тих пір, а саме з 179 року на скелі біля Тренч'янського Граду залишився римський напис, пов'язаний з Маркоманськими війнами.

XIV століття ознаменувалося розквітом Тренчина в панування Матуша Чака, резиденцією якого став Тренч'янський замок. У 1412 році король Сигізмунд I Люксембург надав Тренчину право вільного королівського міста. У XVII століття місто переживало облогу турецьких військ, але залишається непокореним.




Замок виник, ймовірно, на місці старого городища. Перші об'єкти, житлова вежа і ротонда, були побудовані в XI столітті. У кінці XIII століття замок став належати могутній вельможі Матушу Чаку, яка фактично контролювала територію цілої Словаччини. В цей час замок був розширений і перебудований. Після смерті Матуша Чака до XV століття замок належав угорському королеві.




У XV столітті замок став майном Штефана Запольского, який почав велику перебудову усього замку. У 1540-1560 фортифікацію замку посилили італійські архітектори. У 1790 замок згорів в пожежі. У XIX столітті замок був законсервований і пізніше були проведені реставраційні роботи. Нині в замку знаходиться Тренч'янський музей.




Замок, що є третім за величиною на території Словаччини, розташований в найвищій частині міста. Він поділений на верхню і нижню секції і посилено фортифіцирован. Верхня частина складається з декількох будівель палацового типу, що оточують середньовічну вежу, досі є найвищою точкою міста. На пагорбах під замком розташована парафіяльна церква, до якої ведуть древні щаблі, що йдуть в довколишні вулиці. У старому місті розташований великий сквер з церквою в стилі бароко , різноманітні магазини і міська вежа.




В'їзна брама замку:


Годинникова вежа:


Донжон замку:


Вхід до донжону:




Окремі елементи укріплення нагадують фортифікації Кам'янця-Подільського:






Вид з замку на місто:






Аеродром:


Залишки міських стін:




Поруч з замком стоїть будинок ката, 1580 р.:




Вулочка, що веде до замку:


Рельєф в скелі, на якій розташований замок:


У підніжжя замкової гори розташований римо-католицький костел Різдва Пресвітої Діви Марії, який побав будуватися у 1324 році:




Поруч розташована капличка св. Михаїла, що походить з 15 ст.:


Готель "Елізабет", 1901 р.:


Будинок повітової управи, 1760-1764 рр.:


Центральний майдан міста - площі Мерії:




Костел піарів ім. Франциска Ксаверія буд побудований у 1649 році, як єзуїтський:


На площі розташована ратуша з Нижньою міською брамою:


Нижня міська брама, яка слугує ратушною вежею, збудована ще на початку 15 століття:


На вершину башти можна піднятися. Звідти відкривається гарний вид на місто і замок:






Пройшовши під брамою, опинемося на площі Людовіта Стура - упорядника словацької мови:




Деякі модернові будинки тут - просто шедевральні:


На площі розташована синагога, 1913 р.:

http://andy-travelua.livejournal.com/378259.html

П'ятничанський замок-палац — колишній маєток Грохольських, розташований в П'ятничанах - північному передмісті Вінниці. Був закладений брацлавським земським суддею Міхалом Грохольським разом з старшим сином — брацлавським воєводою Марціном у другій половині 18 століття. Будівля збудована татарськими та турецькими полоненими як оборонний замок-палац. На деякій відстані від самого замку були розміщені башти, від яких ішов рів та вал. До замку вели ворота з двома будинками. На рові та валах стояла ще одна циліндрична башта.

Марцін був одружений з Цецилією Мишкою-Холоневською. Після Марціна в палаці мешкав його син Міхал Грохольський, староста звенигородський. Його дружина Марія Сліжньовна сприяла перебудові замку ззовні, наказала змінити декорації стін всередині. Будинок був підвищений та були добудовані 2 бічні павільйони. Також у цей час були збудовані нові стайні, возовня, голубятник та інші господарські будівлі. Їхній син Генрик Кипріян закінчив перебудову та оздоблення салонів. Останім власником маєтку був його внук — Здзіслав Грохольський.

Незважаючи на перебудови, головний корпус носив на собі сліди замку і до кінця називався "П'ятничанський замок". Побудований у формах раннього класицизму. Цегляний, прямокутний в плані, триповерховий, з бічними ризалітами на головному і парковому фасадах. Кути будівлі рустовані. Стіни вінчає карниз доричного ордера.


Спочатку по обох сторонах палацу розміщувалися цегляні квадратні в плані двоповерхові флігелі, сполучені з ним одноповерховими напівциркульними галереями з колонадою (нині не існують). Перший поверх головного фасаду палацу був акцентований вбудованим між ризалітами шестиколонним портиком з терасою, а вікна були оформлені трикутними сандриками.


В замку були зали: мисливська, чорна, арабська, турецька, гербова, столова, помпейська, в замку містилась також каплиця. Крім того, була велика бібліотека на 10 000 томів французькою, польською і англійською мовами та багато родинних портретів відомих майстрів, а також інших картин різних майстрів. Була в замку колекція зброї та лицарських лаштунків.


Флігель палацу також був збудований наприкінці 18ст. Споруда цегляна, прямокутна в плані, двоповерхова, з центральним арочним проїздом в першому поверсі. Головний фасад в традиційній схемі класицизму розчленований спареними пілястрами тосканського ордера, піднятими на рустований цоколь. У кінці XIX ст. до західного, а в середині XX ст. до північного (задньому) фасадам були прибудовані господарські будівлі.


Поруч з флігелем - руїни павільйону у вигляді цегляної, круглої в плані, двох'ярусної вежі без завершення, з кладкою під великий руст. Другий ярус прорізає невеликими віконними отворами з наличниками. У першому ярусі розташовані декілька декоративних бійниць.


По комплексу павільйону входить двоповерхова будівля водокачки кінця XIX ст., виконана в романтичних формах неоготики з дикого каменю (цокольний поверх) і цеглини. Будівля в плані - витягнутий прямокутник з круглою кутовою вежею, завершеною, як і основний об'єм, зубцями.


На території замку містилась стайня для расових коней. В стайні було 36 коней арабської породи, рід яких ішов від арабських коней Вацлава Жевуського. Біля стайні стояла кругла башта. Возовня містила колекцію старих карет. До замку вела липова алея, посаджена на честь відвідин 17 листопада 1781 року короля Речі Посполитої Станіслава Августа Понятовскі. Алея проіснувала до 40-х років XX ст. Парк займав 8 га. Старосвітський парк був перероблений Діонісієм Міклером близько 1830 року. В парку існувала оранжерея. На відстані півтора кілометра від замку розташованувався Чорний ліс, в якому містився звіринець. В звіринцю було 150 оленів. В замковій псярні тримали хортів та гончих псів (огири). Перед замком існували 2 газони. Сам замок-палац мав каналізаційну систему, містив кілька лазень. Вода надходила з криниці завглибшки 84 м, з яких 40 були прорубані в скелі.



17 січня 1918 року палац був спалений. У часи гетьмана Скоропадського Здзіслав, граф Грохольський, повернувся до Пятничан, приблизно тоді ж він покрив мури дахом. Сьогодні на території маєтку розташований Вінницький обласний клінічний ендокринологічний диспансер, а в самому будинку - адміністрація диспансеру.


Старий будинок в П'ятничанах:

http://andy-travelua.livejournal.com/378098.html

Оравський Град, мабуть, найсуворіший і брутальніший з майже двохсот словацьких замків. Він гордо височить над селом Оравський Підзамочок на вершині 112-метрової вапнякової скелі. Дістатися сюди не так просто. Їхати поїздом треба до станції Ruzomberok, що між Попрадом та Жиліною. Далі - двома автобусами з пересадками. Ще можна доїхати до станції Kralovany (але там не всі поїзди зупиняються), а далі - регіональним поїздом до Оравського Підзамочка. Але варто перемогти всі ці трабли, щоб побачити один з найвражаючих замків Європи.

Замок як би висить вертикально над річкою, і саме це розташування дало йому ще одно назву - "орлине гніздо". Замок знаходиться в дуже красивому і мальовничому місці. з будь якого боку його вид приголомшує.




Замок Оравский Град мав дуже важливе стратегічне положення. Розташовувався він на торговому шляху, і багато завойовників тих смутних часів бажали стати володарями цієї прибуткової і могутньої фортеці. Поза сумнівом, притягала їх і архітектура замку: поєднання оборонних елементів з ренесансними будівлями, невеликі балкони і тераси, могутній вид замку, що грізно височіє над усією долиною, - усе це справляло насичене враження.


Замок є одним з найбільших фортечних комплексів Європи. Ця прекрасна споруда побудована в різних архітектурних стилях: від романського і готичного, до ренесансу, бароко і романтизму.


Оравський град - це ефектна композиція з трьох окремих будівель - 3 рівнів. Будувався замок згори, тобто найдревніший - верхній рівень. Будова складається з 2 поверхів, величезних і довгих. По усьому периметру розташовані вікна, для оборони і світла і невеликі поглиблення в товстих стінах, схожі на алькови, обладнані лавами і кріслами, неначе призначені спеціально для жінок, очікуючих своїх чоловіків з походів, - вид з них захоплюючий і сумний, тому важко уявити, що тут жили люди - який-небудь сильний вождь зі своєю дружиною воїнів і сім'єю.


Другий і третій рівні замку будували набагато пізніше, і це помітно. Вони не такі суворі, усюди драбинки і підйоми. Це вже можна назвати житловим палацом, хоча скрізь є вежі для оборони, з гарматами і складами зброї. Усюди затишні внутрішні двори, хоч і видно, що створені з урахуванням оборони. За головними воротами є низький арочний прохід, який веде в замок, і легко представити, для чого він був зроблений. Фортеця мала важливе стратегічне значення і стерегла торгові шляхи, що ведуть в замку прагнучих оволодіти цією неприступною фортецею. Але за весь час свого існування так ніколи і не був захоплений ворогами.


Твердиня з'явилася в середині XIII століття на місці старого дерев'яного укріплення, але будівництво не припинялося до XVII століття. Перша писемна згадка про Оравський замок датується 1267 роком. Це часи, коли король Бело IV врегулював обов'язки і привілеї королівської власності в Липтове. Той факт, що регіон Орава була заселеною територією підтверджує іншу письмову згадку 1267 року. Король Бело IV подарував онукам Зволенского губернатора міста Жиліну і Тепличку в обмін на Оравський замок.


Саме поняття Оравський замок це не лише сам замок і його прилеглі землі, але, ймовірно, і митний пост, і дещо історично задокументованих поселень дворянства і уся територія Орави. Ми можемо припустити, що вже в середині 13 століття існували невеликі селища, про що свідчать пізніші історичні записи.


У 1370 році у складі Угорського королівства замок став центром округу Арва. У 1474 році король Метью наказав побудувати резиденцію на другому рівні замку. Будівлі були розташовані в передній частині замку. У 1534 році Іоанн Дубовец отримав замок і став главою округу. Він почав відновлення замку і зробив нові укріплення. Він наказав побудувати напівкруглі вежі Верхнього замку. Турецька загроза стала причиною створення цих нових укріплень. Нові ворота із звідним мостом і ровом були завершені в 1543 році.


Після смерті Іоанна Дубовца, його спадкоємці посварилися із-за спадку і ситуація стала настільки поганою, що замок перетворився на склад. Його оплачував власник шахти Ференц Турзо. Завдяки магнатові Турзо і його сім'ї, було проведено багато робіт з реконструкції замку в 16 столітті. Замок в нинішньому вигляді був завершений приблизно в 1611 році. Дьєрдь Турзо також провів декілька важливих ремонтів. Одним з перших було будівництво тунелю між двома воротами замку, над якими була сформована велика тераса.


Після смерті вдови Дьердя Турзо, замок став власністю дочок Турзо, які довірили його управління виборному менеджерові. У зв'язку зі змінами в політиці, суспільстві і економіці, замок поступово втрачає свої важливі функції. Тут залишаються жити лише декілька клерків.
Найбільш значні будівельні роботи були проведені в середині XVI ст. сім'єю Турзо. Вони реконструювали покинутий верхній замок, а до західної вежі середнього замку прибудували так званий Турзівський палац в стилі ренесансу.


Проте, їх зусилля канули в лету, а замок в 1800 році повністю згорів. І лише на рубежі 19 віків граф Йозефф Палффі перебудував його в стилі романтизму. Масштабна реконструкція замку почалася тільки в 1953 році і триває до сьогоднішнього дня.


Похмурий, середньовічний образ Оравського замку залучає до нього кіношників зі всього світу, зйомки ведуться майже не припиняючись. Тут за радянських часів знімалося дуже багато казок, знятий перший фільм про Дракулу (містичний Оравский замок в нічній млі, притулку Орлока з картини "Носферату").


Є в замку і свої примари. Серед них можна зустріти: "Чорну даму", або ж Єлизавету Турзо, яка організувала будівництво найновішої частини замку. Після смерті жінки її примара в чорному одязі часто блукає коридорам замку.



В одній із кімнат 15 століття начебто мешкає привид архієпископа. Король Словаччини наказав замурувати в стіну чоловіка, що не догодив йому.


"Білу даму" можна побачити у фортеці на вершині замку - найстарішій його частині. Подейкують, що тодішній власник Граду був дуже жорстокою людиною. Одного разу, розгнівавшись на дружину, він відрубав їй руку. Через два дні жінка померла. Легенда стверджує, що коли жорстокий володар лежав на смертному одрі, примара дружини з'явилась перед ним у весільній сукні.

http://andy-travelua.livejournal.com/377695.html

Будатинський замок розташований в передмісті Жиліни на березі річки Ваг. Замок виник в другій половині XIII століття, як охоронний, на броді біля Вага та її притоки Кісуци. Фортеця була у королівській власності, а на початку 14-го століття її придбав Матуш Зак. В 1551 році був перебудований в ренесансному стилі наступними володарями замку - Суногами. В XVII столітті обнесений новою стіною з бастіонами. В період бароко замок був оточений великим парком. В 1745 році збудована барокова каплиця і закладений парк. Останніми власниками, з кінця 18го століття і по 1945 рік, були Закиси, що надали замку його нинішній вигляд. Був реконструйований в 1922-1923 роках. В наш час в замку розташований Повазький Музей.


Величезна кругла укріплена вежа була житловою. Вона і сьогодні створює типово замковий силует будови.




На жаль, в замку відбувалися ремонтні роботи:




В'їзна брама:




Одна з замкових будівель:


Річка Ваг:




Ще декілька різних ракурсів замку:

http://andy-travelua.livejournal.com/377516.html

Вінниця - один з моїх найулюбленіших обласних центрів. Звичайно, за кількістю і якістю пам'яток його неможливо порівняти з Чернівцями, Львовом та Луцьком, проте охайність міста і вдала спроба його очільників і мешканців зробити з міста "цукерку" виправдала себе. Вінниця - місто, в яке постійно хочеться повертатися. Вона - чи не єдине місто, яке хочеться любити не за красу архітектури, а за його прагнення стати найкращим.

У 1362 році після розгрому татаро-монголів землі на Поділлі перейшли під владу литовського князя Ольгерда. Територія Побужжя була віддана в керування племінника князя Федора і Костянтина, які почали будувати на цих землях фортеці. Серед них була і Вінниця, літописання якої починається з 1363 року і пов'язане з прагненням Великого Литовського князівства затвердити своє панування на Поділлі. У 1565 році місто стає повітовим центром Брацлавського воєводства. Перший замок було споруджено на високому місці лівого берега. У 1558 році з метою підсилення захисту від ворогів була збудована нова фортеця на острові Кемпа. В 1640 році Вінниця отримала Магдебурзьке право.

Він міської оборонної системи у Вінниці збереглася фортеця "Мури" - комплексу середньовічних фортифікаційних споруд кляшторів домініканців, єзуїтів та капуцинів. Вона являє собою вежу і стіни, змуровані у 1617 р.


Велика частина стін з вежами, які оточували монастир, зруйнована. Збереглася лише кутова південно-західна вежа з південною і частиною західної стін. Вежа цегляна, квадратна в плані, із закругленими кутами, одноярусна, на високому цоколі, що розширюється донизу, укріплена контрфорсами, перекрита зведеннями. Стіни складені з цеглини, мають численні бійниці.




Найвеличніший храм міста - колишній костел домініканського монастиря. Приблизно у 1640 р. домініканці з розореного татарами містечка Черленків переселились до Вінниці. Кляштор збудовано в 1758 р. на кошти Міхала Грохольського; корпус келій збудовано у 1765 р. на кошти того ж Грохольського, костел - в 1779 р.


У часи визвольної боротьби Богдана Хмельницького вони залишили монастир та повернулись сюди лише наприкінці XVII ст. У 1758 році брацлавський земський суддя Міхал Грохольський (батько брацлавського воєводи Марціна) звелів побудувати для них кам'яний костьол. Але в 1831–1833 роках монастир скасували — Російська імперія, що зайняла Вінницю, вимагала затвердження православ'я на своїх нових територіях замість католицизму. Як пояснювала нова влада, монастир закривався через недостатню для його утримання кількість ченців.




Келії монастиря домініканів:


Зі сходу до костелу домініканів примикають корпуси монастиря єзуїтів:


Костел кляштору єзуїтів збудовано у 1610-1617 рр. Храмзгорів в 1778 р., але незабаром був відновлений. Будівля в 1907 р. була пристосована під гімназію, внаслідок чого головний фасад зазнав зміни. костел мав риси стилі барокко, цегляний, прямокутний в плані, з вежею-каплицею на південному фасаді, трехнефный, восьмистолпный, з підвалом. Перекриття головної нефи плоскі, бічних нефов - полуциркульні склепіння.


До комплексу єзуїтського кляштору входить колегіум (1610-1617 рр). З кінця XVIII ст. тут знаходилися учбові заклади - з 1785 р. повітова школа, з 1814 р. губернська польська гімназія, з 1832 р. російська гімназія, а з 1907 р. чоловіча гімназія. З 1920-х років в колегіумі розміщується обласний державний архів.


Келії монастиря укріплені потужними контрфорсами:


На протилежному боці вул. Соборної розташовані споруди кляштору капуцинів. Монастир, збудовани у 1760 р., складається з костелу, келій та мурів.




Вінницькі трамвайчики швейцарського походження - один з символів міста:




А річка Південний Буг створює природний ландшафт міста:




Острів Кемпа: тут колись стояв старий Вінницький замок:


Набережна:


Місце, з якого починалася Вінниця, зараз - нічим не примітний район на протилежному лівому березі Південного Буга, забудований переважно приватними будовами та носить назву Старе Місто.


В цьому затишному куточку старої Вінниці знаходиться дерев'яна Микольська церква — найдавніша та єдина церква міста української архітектури. Церква представляє типову тризрубну трибанну українську церкву подільської архітектурної школи доби бароко.


Церква тризрубна, трибанна, з опасанням (відкритою галереєю), на кам'яному підмурку, поставлена з дубових брусів. Всі три церковні зруби в плані восьмигранні. До західнього зрубу прибудований прямокутний притвір. Бабинець всередині поєднаний з центральною частиною за допомогою широкої арки. Підлога центрального зрубу вища за підлогу в бабинці. Церковні бані всередині церкви зведені за формою шатра, а ззовні мають заокруглення. Кожний зруб представляє самостійну вежу, яка має три яруси. Церква обшальована повздовжніми дошками, пофарбованими ззовні та всередині в блакитний колір.


Дзвіниця побудована як і в типових церквах українського типу, окремо від церкви. В плані чотирикутна, покрита пірамідальним чотиригранним дахом. Перший ярус дзвіниці кам'яний, укріплений контрфорсами.


А так виглядає нове місто за Старого міста:




Архітектурний символ міста - водонапірна башта. Знаходиться вона на Європейській площі в самому центрі міста:


Водонапірна вежа була зведена у 1912 році за проектом Григорія Артинова. Вона поєднувала функції пожежної каланчі, для цілей якої був пристосований верхній ярус.




Головна вулиця міста, яка є його обличчям - це вул. Соборна:


Вулиця забудована фешенебельними будинками кінця ХІХ - початку ХХ ст.:








Найвідоміша будівля Соборної - готель "Савой", збудований у1912 році за проектом того ж самого архітектора Алтинова:




Торгівельно-економічний інститут на Соборній:


Будівля обласної ради:


Синагога:


В закуточках центральної частини міста можна знайти багато цікавих прикладів модерну і еклектики. Головний модерновий шедевр Вінниці - особняк капітана Четкова на вул. Пушкіна:


Побудований він був в 1910 році за проектом архітектора Григорія Артинова.


Дуже цікаві деталі екстер'єру особняка:




В цій частині міста є багато інших цікавих особняків:








Найцікавіше прогулюватися Вінницею увечорі. Головні пам'ятки Вінниці підсвічуються.


Домініканський костел:




Водонапірна вежа:




Театр:


Набережна Рошен:


Гідне закінчення дня у Вінниці - насолодження музичним фонтаном "Рошен":

http://andy-travelua.livejournal.com/377250.html

Жиліну я використовував, як базу для подорожей осінніми Татрами та для огляду словацьких замків. Навколо Жиліни їх багато і кожен з них приголомшує. Сьогодні Жиліна - п'яте за величиною місто Словаччини. В місті ходять тролейбуси. Старовинний центр міста відреставрований в 90-х роках XX століття.

Перше слов'янське городище на території Жиліни датується IX століттям. Місто було вперше згадане в 1297 році, в 1327 отримало міські права. В кінці XIII століття Жиліна згоріла у великій пожежі, в місто прийшли німецькі колоністи, які стали його відбудовувати. В XV столітті починається розквіт міста. В XVI-XVII століттях Жиліна була центром реформації в Угорщині, в 1686 році почалась контрреформація міста. В XVIII столітті на місто навалились пожежі і епідемії, місто дуже постраждало. В другій половині XIX століття починається другий розквіт міста, тут будуються численні заводи і фабрики.


Серце міста - Маріїнська площа, збудована за правилами середньовічної забудови західноєвропейських міст:


В куті площі розташована мініатюрна, але вишукана ратуша (1508 р.):



На ратуші - герб, годинник та гарні дзвіночки:


На іншому боці Маріїнської площі рошташований костел Навернення Святого Апостола Павла з монастирем капуцинів:


Кам'яниці на Маріїнській площі:










На сусідній площі Андрія Глінку - катедра св. Трійці (1586 р.) та Буріанська вежа:




Пам'ятник Кирилу та Методію на площі Андрія Глінку:


Палац Розенфельда (1907 р.):


Синагога в стилі функціоналізму (1930 - 1931 рр.):


Школа в стилі ар-нуво (1911 - 1912 рр.):


Костел св. Барбари францисканського монастиря (1731 р.):


Жиліна вночі:








У передмісті Жиліни розташований Будатинський замок. Про нього - завтра.

http://andy-travelua.livejournal.com/376794.html

Вінницька область в мене одна з найулюбленіших. Історичне Східне Поділля досить багато на різноманітні свідоцтва минулих століть: від замків польсько-литовської доби до вишуканих палаців польської шляхти. Хмільник - не виключення. В одному з найстаріших місто Поділля зберігся замок, палац, костел і ще декілька артефактів минулого.

Вперше Хмільник згадується в 1363 р. в літописі, де йдеться про перемогу 1362 року війська литовського князя Ольґерда над військом татар, які були вщент розгромлені у битві біля річки Синюха, яке очолювали перекопські царики брати Котлубей, Качибей, також Дімейтер, котрим належало Поділля. Князь Ольґерд оволодів Хмільником. Князь Ольґерд віддав усе Поділля братам Коріатовичам. Вони побудували Меджибіж, Вінницю, Брацлав та Хмільник.

1389 року власником став Федір Корибутович. 1434 р. Хмільник переходить під владу Польщі, стає центром Хмільницького староства подільського воєводства. У 1448 р. місто отримало від великого князя литовського Казимира IV Яґеллончика Маґдебурзьке право, пізніше підтверджене королем Сиґізмундом І Старим. З одержанням в 1448 р. Магдебурзького права в місті почали розвиватися ремесло, торгівля, виникли шевські, кравецькі та інші майстерні. Польща вбачала у Хмільнику аванпост своїх володінь, зміцнювала його. 1534 року коронний гетьман Ян Тарновський cприяв зміцненню хмільницького замку, обнесенню його валом.


У центрі міста над р. Південний Буг височіє восьмигранна споруда з бійницями і контрфорсами — вежа замку (єдина з шести, яка вціліла). Замок збудовано за наказом польського короля 1534 р. для захисту від численних набігів турків і татар, які вторгались на Поділля так званим Чорним (Яничарським) шляхом, спустошуючи все на своєму шляху." Твердиня розташована на насипному пагорбі, а місто обнесене кам'яною стіною. Канал, викопаний між р. Південний Буг і його притокою р. Пастуша, надав укріпленням і місту Хмільник острівного положення.


У період Національно-визвільної війни (1648–1654 рр.) замок був частково зруйнований. У 1672 - 99 рр. ним володіли турки. Вони укріпили оборонні споруди, прорили підземні ходи, а у вежі, яка збереглася до наших днів, влаштували мечеть. 1699 року Хмільник знову відійшов до Речі Посполитої. 1774 р. король Станіслав ІІ Авґуст Понятовський подарував Хмільницьке староство своєму племінникові — Юзефу Антонію Понятовському.




У XVIII ст. замок втрачає оборонне значення і поступово руйнується. Вцілілу вежу-мечеть неодноразово конструювали. У 1804–1917 рр. тут була православна церква. У першій половині ХХ ст. вежу використовували під різні майстерні і склади, а у 1970-их роках, після чергової реставрації, в ній відкрили кафе "Радон".У приміщенні нижнього двоярусного поверху вежі в останні роки відкрито ресторан.


Поруч з вежею замку височіє цікава і, на перший погляд, стара будівля. Це палац місцевого поміщика К. І. Ксідо.


На початку ХХ ст. за проектом відомого російського архітектора І. О. Фоміна у Хмільнику розпочалось будівництво великого палацово-паркового комплексу, та проект не був реалізований до кінця. До комплексу тепер входить і палац і арковий венеціанський міст через р. Південний Буг.


Палац — яскравий приклад архітектури неокласицизму в Україні, у формах якого використані мотиви епохи Відродження. Будівля двохповерхова, прямокутної конфігурації, без тилової сторони, з баштами на головному фасаді і торцях. Внутрішній план будинку трохи змінений. Головний фасад із шестиколонним портиком.


Елементи головного фасаду:




Парковий фасад з облицьованим каменем виглядає значно старіше. На даху височіла купольна ротонда, яка під час Другої світової війни була знищена радянською авіацією.


Деталі паркового фасаду:






Венеціанський міст через Південний Буг, побудований за проектом О.І.Фоміна:


Костел Пресвятої Трійці (Усікновення Голови Івана Хрестителя) збудований 1603 р. За часів господарювання турків і татарів на Поділлі (1672–1699 роки) зазнавав руйнувань. На початку XVIII ст. костел відремонтували, розширили, 1728 року переосвятили. У XIX — ХХ ст. проводились роботи з реставрації та добудові релігійної святині.


У плані храм — чотиристовпна базиліка у стилі тосканського бароко. Бокові нави перекриті хрестовими зводами, а головна нава — півциркулярними з розпалубками. У 1930-40-их роках костел двічі закривала комуністична влада. На місці, де був головний вівтар, влаштували кузню.


У 1970-их роках головний вхід на подвір'я костелу перенесено у зв'язку з розширенням дороги у центрі міста. Тепер вхідна брама знаходиться з іншої сторони.


В Хмільнику є ще декілька храмів.

Свято-Богородицький собор (1910 р.):


Свято-Покровська церква (1801 р.):


Ще одна пам'ятка архітектури Хмільника - будинок земського лікаря:


В історичній частині міста трапляються цікаві приклади одноповерхової забудови:










Набережна Південного Бугу:


Залізничний вокзал - красень:


А такий рельсовий автобус бігає між Вінницею і Хмельницьким через Хмільник, Іванів і Старокостянтинів

http://andy-travelua.livejournal.com/375876.html

З Кошице почалася моя минулорічна осіння подорож Словаччиною. Дістатися сюди, маючи шенген - просто. З Ужгорода до Кошице декілька разів на день ходить автобус. Друге за величиною місто Словаччини складає неабияке враження. Центр міста доволі компактний, але містить в собі багато архітектурного різноманіття. Тут і справжня готика, і трохи середньовіччя, і трохи гарного європейського модерну. Щоб змістовно подивитися середмістя - достатньо від 2 до 3 годин. А потім - в поїзд і дивитися Татри та величні замки, які в Словаччині не поступаються німецьким.

Вперше Кошице згадані 1230 році. Починаючи з XIV століття Кошице стало другим за значенням містом Словаччини, що тоді входила в Угорське королівство. В XV столітті Кошице тимчасово захопив гусит Ян Їскра. В XVII–XVIII століттях Кошиці стають центром повстань проти Габсбургів, і своєрідною столицею заколотника Ференца Ракоці.


По дорозі з залічничного вокзалу до центру туриста зустрічає Якабів палац - шедевр еклектики кінця ХІХ століття:




Йдемо до центральної площі міста вулицею Млинською:


Незабаром побачимо катедральний костел св. Елізавети - найсхідніший справжній готичний храм:


Головною визначною пам'яткою і домінантою міста є собор св. Єлизавети, який розташований на центральній площі міста. Це найбільша церква Словаччини, крім того, ця церква розташовується далі за всіх на сході, в порівнянні з іншими готичними церквами Європи.


Будівництво цього готичного храму проходило під королівським наглядом у кілька етапів, починаючи з 1380 р. Він був добудований в 1508 році, його п'ятинефний інтер'єр має довжину 60 метрів і ширину 45 метрів. Вівтар 15 століття відноситься до найбільших в Європі.


Готичні деталі храму:










На південній стороні знаходиться каплиця св. Михайла з другої половини 14 ст., на північній — башта Урбана з дзвіницею.

Башта Урбана:




Каплиця св. Михаїла:




Барви осені в Кошице:




Панорама центральної площі:


Pongrácovsko-forgácovský palác (поч. ХІХ ст.):


Західний бік головної площі:




В Кошище можна зустріти навіть венеціанську готику:


Нова ортодоксальна синагога:




Цікавий приклад східноєвропейсього модерну:


Старовинні вулички міста:






Домініканський костел не вражає:


Міський театр:


Ратуша дуже нетрадиційна для Європи:


Східний бік центральної вулиці:


Шедевр модерну - готель "Славія":




Levocský dom, 15 століття:


Кальвіністський костел:


Єзуїтський костел:


Панорама північної частини головної вулиці:


Чумна колона:


Модерновий будинок "Під золотим жебраком":




Cákiho-Dez"ofiho palác, 1807 р.:


Andrášiho palác:


Палац Ракоци:


Францисканський костел:



Дім ката, 15 ст.:




Бастіон св. Миколая - залишки середньовічної фортеці:

http://andy-travelua.livejournal.com/374524.html

Одного разу цієї осені прямуючи з Києва до свого виборчого округу в Павлоград, дозволив собі поєднати приємне з корисним. Завітав до села Мошни, що поблизу Черкас, відомого Спасо-Преображенською церквою неземної краси та шедевром Городецького - дерев'яною земською лікарнею. Крім того, в колишньому містечку є доволі великий костел та декілька цікавих будівель минулих століть. А ось палац Воронцова, який складав єдине ціле з церквою, не зберігся: садибу знищили більшовики в часи Першої світової...

Вперше Мошни згадуються під 1494 роком у дарчій грамоті великого князя литовського Александра Яґеллончика. З грамоти видно, що Мошни згадуються як вже існуюче село, бо ще князь Семен Олелькович подарував Мошни батькові боярина В.Єршовича. На початку другої половини XVI ст. Мошни належали В. Домонту. У Домонтів село купив князь черкаський і канівський староста Олександр Вишневецький. Він сприяв спорудженню тут замку і костьолу. Власник села О.Вишневецький добився від польського короля надання Мошнам у 1592 р. магдебурзького права, яке давало місцевому населенню право на самоврядування, старі феодальні повинності заміняло податками з торгівлі та промислів.




У 1819 році Мошнівський маєток перейшов до графа Міхаіла Воронцова, як посаг його дружини Єлизавети Ксаверіївни Браніцької. Новий володар приклав багато зусиль для облаштування в Мошнах нової розкішної резиденції. На пагорбі вибудували новий палац на вісімдесят кімнат. Поряд - флігелі. Навколишній ліс був перетворений на новий пейзажний парк - з альтанками, містками, галявинами і оглядовими майданчиками. На Мошногірському узвишші вибудували 58-метрову вежу князя Святослава, звану народі як Мошнівський стовп. В підмурках вежі обладнали невелику бенкетну залу.


Від колишньої забудови доби Воронцова випадково збережена Преображенська церква в нехарактерному для православ'я стилі неоготики. Будівництво Спасо-Преображенської церкви в Мошнах було розпочато 1830 року за наказом Михайла Воронцова, на місці дерев'яної церкви 1709 року зведення, та було завершено 1839 року. Освячена київським митрополитом Філаретом 19 серпня 1840 року. Автор проекту церкви — італійський архітектор Георгій (Джорджо) Торічеллі, що працював міським архітектором Одеси. Будівництвом керував інженер Терентій Ступников. Після відкриття стала ключовим елементом палацово-паркового ансамблю Воронцова.




Преображенська церква цегляна, тридільна, потинькована і вибілена. На вході - велична і тонка вежа, кути якої підкреслені тонкими пінаклями. Бічні фасади церкви поділені на окремі ділянки тими ж пінаклями. Кожна з ділянок має власну прибудову - імітацію каплиці і прикрашену фігурним дахом. Вівтарна частина церкви акцентована фігурним дахом тої ж форми, лише більшим за розмірами.


Пінаклі і дахи подібної форми використані також при будівництві Воронцовського палацу в Криму в місті Алупка. Якщо придивитися, то можна навіть побачити елементи полум'яніючої готики:


Вежа церкви сягає 44 метрів. Реставрація Преображенської церкви закінчена 2009 року.




У 1884 р. Мошногородищенський маєток за духовним заповітом С. М. Воронцова (сина М. С. Воронцова) переходить до його племінниці К. А. Балашової. На кінець XIX ст. у Мошнах налічується понад 1500 дворів, у яких проживало понад 8 тисяч чоловік.


Коли дружина Балашова Катерина Андріївна (уроджена Шувалова) у 1884 році успадкувала від свого дядька князя Воронцова маєтності при містечках Мошни і Городище, вона розгорнула активну господарську діяльність. Їй вдалося розбудувати багатющий маєток, що простягався на 60 верстов від Дніпра, обіймав два згаданих містечка й 17 сіл. У 1890 р. вона замислила збудувати лікарню та замовила її проект славнозвісному архітектору Владиславу Городецькому.


Того ж року почали заготівлю матеріалу, а урочисте відкриття відбулося 9 листопада 1894 року — у день срібного весілля Балашових. Лікарню і аптеку обслуговували один лікар, два фельдшери і дві повивальні бабки. Дотепер зберігся у первісному вигляді один корпус лікарні — оригінально декорована дерев'яна споруда.




Деталі дерев'яної лікарні:






Поруч розташований ще один корпус лікарні - також дерев'яний:


У 1857 році у Мошнах було побудовано костел, дзвіницю якого у радянські часи використовували як водонапірну вежу, а сам костел — як аграрний цех. Нині він також використовується у промислових цілях.






Ще одна стара будівля в Мошнах:


Вікові дуби в Мошногіррі поблизу Мошнів:

http://andy-travelua.livejournal.com/373782.html

Сьогодні один хлопець з мого виборчого округу (Павлоград) написав на моїй стіні у фейсбуці доволі потішний текст, який неабияк вдало характеризує новий склад парламенту.

Навожу текст мовою оригіналу:

Сотник Парасюк стал нардепом, потому что призвал после победы революции на штурм Администрации президента, когда президент уже збежал.
Козак Гаврилюк стал нардепом, потому что показал член беркутовцам.
Семен Семенченко стал нардепом, потому что проявил себе талантливым командиром батальйона.
Злата Огневич стала нардепом, потому что класная певица и просто красивая девушка.
Михаил Поплавский стал нардепом тоже благодаря своему вокальному таланту.
Мустафа Наем и Сергей Левченко стали нардепами, потому что были объективными журналистами, которые всегда были вне политики.
Лесик Довгий стал нардепом, потому что опытный, честный и порядочный.
И так далее...

А теперь я представляю сотника Парасюка, козака Гаврилюка, певцу Злату Огневич и прочих, как они внимательно изучают Регламент Верховной Рады, как они работают над законодательными инициативами, как учавствуют в работе профильных комитетов, как отстаивают в Минфине показатели бюджета по своему округу.

Когда же украинский народ наконец поймёт, что парламент - это не цирк и не зоопарк, а высший законодательный орган страны?

http://andy-travelua.livejournal.com/373717.html

З сьогоднішнього дня офіційно в передвиборчій відпустці. Йду по Павлоградському округу № 36 своєї рідної Дніпропетровщині зі свободівською програмою "УКРАЇНСЬКА ПЕРЕМОГА: Програма докорінних перетворень", яка дає відповіді на запитання:
- як очистити владу і замінити прогнилу систему?
- як захистити Україну і здобути їй гідне місце у світі?
- як подолати олігархію, врятувати економіку і підняти рівень життя?
- як відкинути "рускій мір" і зберегти національну гідність?
З Програмою можна ознайомитися на моїй сторінці на сайті ЦВК: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP407?PT001F01=910&pf7201=13806

Крім того, під час роботи в парламенті зобов'язуюсь зосередитися на вирішенні важливих питань, які стосуються Павлоградського регіону та розвитку вугільної галузі:
- розбудова теплоелектростанцій, які працюють на вугіллі, переведення газових котлів на електроенергію;
- будівництво заводів з виробництва легкого моторного палива з вугілля;
- державні інвестиції в поліпшення безпеки праці під землею;
- збільшення терміну оплачуваної відпустки громадянам, які працюють на підземних роботах, щонайменше на 3 календарних дні.

Саме так переможемо! Слава Україні!

http://andy-travelua.livejournal.com/373341.html

Приблизно до пів-шляху між Хмельницьким і Вінницею поблизу Меджибожа знаходиться райцентр Летичів з залишками замку та оборонним кляштором домініканців. З того часу, коли я останні раз був в Летичеві (2009 рік), замок значно відродили. Територія навколо нього стала доглянутою.

Перша згадка про Летичів в письмових джерелах датується 1265 роком. Спочатку місто носило назву Лещин і було розташоване на лівому березі річки, там де знаходився дерев'яний костьол. Після знищення міста татарами воно було відбудоване на правому березі річки i почало носили назву — Летичів. У 1362 році землі, де знаходиться Летичів, надійшли у власність Коріатовичів. Саме за їх панування у Летичеві для оборони від татар було збудовано фортецю, перші згадки про яку датуються 1411 роком. У 1429 році Летичів отримав статус міста. В 1430 році в місті вже існував костьол. У 1466 році польським королем Казимиром IV Ягеллончиком місту було надане магдебурзьке право. У XV столітті Летичів залишався ареною боротьби литовців з поляками.

Летичів був розташований на Чорному шляху, яким завжди нападали татари, тому місто часто було повністю знищене. Летичівський замок був серед подільських замків найчастіше поруйнований татарами. Особливого спустошення місто зазнало у 1453, 1516, 1558, 1567 роках. Так у 15 столітті місто було повністю знищене, після чого кам'янецький каштелян та подільський воєвода Теодорик Бучацький до 1450 року відбудував його наново. Щоб запобігти подальшому руйнуванню міста татарами кам'янецький староста Ян Потоцький власним коштом вибудував в Летичеві замок — дерев'яно-земляний, який вже був, замінено на кам'яний (роботи були завершені у 1598 році).


Дотепер існують рештки замку (північно-східна башта з фрагментами мурів) та костел з келіями. Поблизу замку було зведено кафедральний костел в ім’я Успіння Пресвятої Діви Марії (відомий з 1546 р.). Його розбудова 1606 р. (зокрема, прибудова бічних каплиць) була пов’язана з заснуванням у Летичеві домініканського кляштору фундації кам’янецького старости Яна Потоцького. Цим же часом можна датувати й модернізацію замку. В умовах частих татарських нападів кляштор функціонував під захистом замку та міських укріплень. Взаємне розташування збережених решток замку - наріжної башти та фрагментів мурів - і кляшторних будівель свідчить про їхній тісний функціональний та розпланувальний зв’язок. Це дає підстави розглядати замок і костел комплексно як оборонний кляштор.




Єдина збережена замкова вежа кругла в плані, двох'ярусна з підвалами. Перекриття в підвалах і першому ярусі склепінчасті. Завершувалася високим шатром (збереглися гнізда із слідами від дерев'яного перекриття). У нижній частині має ухил всередину, що створює враження монументальності споруди. Північно-східна башта - наріжна, мурована з вапняку, кругла в плані (діаметр - 10 м), триярусна, з високим фігурним аттиком у вигляді корони. Перші два яруси перекрито склепіннями, 3-й - по дерев’яних балках. Яруси сполучаються внутрішньостінними сходами.


Завершення стін у вигляді зубців - мотив, поширений в декоративному оформленні споруджень оборонного призначення Поділля того часу.


Вузькі, рідко поставлені ключевидные бійниці і амбразури, кам'яні сходи в товщі стіни, потужні кам'яні стіни з бійницями також нагадують про оборонний характер будови. Бійниці 1-го бойового ярусу - ключо-подібні, з отворами характерного для XV ст. абрису; 2-го ярусу - широкі, аркові, зі щоками, що розходяться в обидва боки; 3-го ярусу - з маленькими зовнішніми прямокутними отворами й широкими внутрішніми камерами.




Замок 5 років тому і сьогодні:




Фрагменти замкових мурів зберегли в рівні 2-го ярусу бійниці з невеличкими прямокутними зовнішніми отворами та щоками, що розходяться всередину, внутрішній обріз муру та гнізда для влаштування дерев’яної бойової галереї.






У період турецького панування на Поділлі (1672 - 1699 рр.) замкові укріплення було зруйновано, а кляштор спалено й пограбовано. На початку XVIII ст. костел відновлено, і його фасади набули барокового декору. Перед головним фасадом, по лінії огорожі, збудовано квадратну в плані двоярусну вежу-дзвіницю з проїздом.


Костел Успіння з кляштором домініканців споруджено в 1606 - 1638 рр. Заснування кляштору пов'язують з діяльністю кам'янецького біскупа Павла Волуцького. До кляшторного комплексу входять костел та П-подібний корпус келій, що прилягає до костелу з півночі, утворюючи замкнений двір. Костел - мурований з вапняку, однонавовий, з видовженою п’ятигранною апсидою та двома каплицями (з півдня та півночі), які сполучаються з навою широкими арками.




Каплиці мають склепінчасті перекриття й увінчуються круглими банями на низьких підбанниках.




Перед головним фасадом - низький притвор, чоло якого вирішене широкою відкритою аркадою на стовпах та фронтоном з волютами.


Головний фасад костелу по осі притвору прорізаний великим стрілчастим вікном і увінчаний високим трикутним фронтоном, розчленованим чотирма парами вузьких пілястр, що завершуються маленькими декоративними кам’яними маківками. У центральній частині фронтону в XIX ст. розміщувалася фреска з зображенням богородиці (“Принесення Марії до храму”). Два широкі вікна розміщені по осях бічних каплиць з заходу.

Костел 5 років тому і сьогодні:




Над головним, західним фасадом влаштований фронтон з декорацією у вигляді волют і кам'яних ваз. Такі ж вази, поміщені на схилах даху, відмічають межу нефи і апсиди. Над ними, на конику даху, влаштована вежа з фігурною главкой. Прикрасою його є круглі ніші, архивольт, кутові пілястри. Під карнизом збереглися ключевидные бійниці - сліди пристосування будівлі до оборонних цілей.


Основний корпус келій - Г-подібний у плащ двоповерховий, з підвалами, з однобічною коридорною системою розпланування. Він закриває кляшторний двір з півночі та заходу. Зі сходу двір обмежується причілком другого корпусу келій, який сполучається коридором з основним. Усі приміщення келій та коридори 1-го поверху перекриті коробовими та хрещатими склепіннями.


Кляштор був широко відомий завдяки чудотворній іконі Летичівської Божої Матері, яку привезли домінікани ще наприкінці XVI ст. Цю ікону 1722 р. урочисто коронували за буллою папи Климента XIV й перенесли у відновлений костел. У пам’ять коронації на місці церемонії 1722 р. зведено пам’ятну колону (не збереглася).


Інтер'єр костелу:






Поховання в притворі:


Крім того, в Летичеві збереглося ще два храми.

Церква св.Михаїла збудована, імовірно, у 17 ст. і перебудована в 1836 р. Кам'яна, трьохприватна. Неф і бабинец в плані не виділені, апсида - трапецієвидної форми. Перекриття - полуциркульные зведення з тими, що розпалубили, у вівтарній частині - хрестові. Стіни потужні, гладкі. Вікна рідко поставлені, полуциркульные і прямокутні, з лучковими перемичками. Пропорції усіх об'ємів приземкуваті. Дзвіниця при строєна із заходу в 1869 р., прямокутна в плані, двох'ярусна. Яруси виділені профільованим карнизом, перекриття плоске, арки пізніше закладені. Рівень підлоги дзвіниці набагато нижчий рівня підлоги церкви. Пам'ятник є характерним зразком культової оборонної споруди.


Церква Успіння знаходилась біля ринкової площі, на її південно-східному боці. Стара дерев'яна церква збудована у 17 чи на п.18 ст. - згоріла 9.04.1854 р. Нова церква збудована у 1858 - 1864 рр. за 10 саж. (21.3 м) від старого місця. В 1873 - 1875 рр. прибудовано 2 бічних приділи, паламарню, ризницю, зроблено цегляне склепіння головного купола, збудовано окрему дзвіницю.


Летичів тісно пов'язаний з ім'ям найвідомішого подільського народного месника - Устима Кармалюка. Пам'ятний йому розташований на головній вулиці напроти замку:




Із старої містечкової забудови збереглося небагато:


Ще трохи фото замкового та кляшторного подвір'я:

http://andy-travelua.livejournal.com/373235.html

Багато років з незрозумілих для себе причин я відкладав поїздку до Меджибожу. Лише влітку цього року довелося нарешті на власні очі побачити другу за величчю фортецю на Поділлі. Автобуси з Хмельницького ходять з двох автовокзалів, але більшість з них зупиняється на трасі Хмельницький-Вінниця в селі Требухівці, звідки до Меджибозького замку йти більше двох кілометрів пішки.

Замок в Меджибожі розташований у північно-східній частині містечка на невисокому пологому мисі, що підноситься на 15 м над колись багнистою заплавою при злитті річок Буг і Бужок. У плані - це видовжений багатокутник, звернений східним гострим кутом до заплави. Початкові етапи будівництва замку сягають давньоруських часів. У літописах Межибоже (стара назва поселення) згадується у 1146 році. На початку XIII ст. Меджибіж належав галицько-волинському князеві Данилові Галицькому, згодом перебував у складі Болохівських земель. Залишки замчища ХІ-ХШ ст., що займало східну частину замкового мису, підтверджують військове значення Меджибожа. У 1241 р. Меджибіж здобули татари. У середині 13 ст., в період боротьби з ними Данила Галицького, замок був зруйнований.

Замок давньоруської доби належав до мисового типу. Його тогочасна площа не перевищувала 0,25 га. Вірогідно, він мав муровану круглу башту, тип якої можна виводити від волинських веж-стовпів, поширення яких пов’язують з оборонним будівництвом Данила Галицького.


До середини XIV ст. Меджибіж перебував під владою татар, а з 1362 р. увійшов до складу Великого князівства Литовського. Його власниками, за різними версіями, були або подільські князі Корятовичі, або волинський князь Любарт. У 1393 р. великий литовський князь Вітовт, підкоривши Поділля, продав його польському королю Ягеллу, який 1395 р. віддав Меджибіж у числі кількох подільських замків краківському воєводі Спиткові з Мельштина, відомому військовим будівництвом на Поділлі.


Є підстави припускати, що мурований периметр укріплень давнього ядра меджибізького замку сформувався саме в 2-й половині XIV ст. На східному кінці трикутного в плані укріплення в цей час існувало дві башти: кругла та прямокутна. Прямокутна башта була добудована до круглої зі сходу, на зламі оборонних мурів, і повністю висунута в бік поля, внаслідок чого кругла башта опинилася всередині замку. Замкову церкву, розміщену між західним муром давнього ядра замку та сучасним західним муром, теж пов’язують з періодом XIV ст.


З 1444 р. Меджибіж, що лежав на з’єднанні двох татарських військових шляхів - Кучманського та Чорного, увійшов до складу Королівства Польського. Первісне укріплення було розбудоване в західному напрямку. Добудовано чотири прясла оборонних мурів заввишки до 21 м з численними бійницями, а також наріжні башти: з півночі - круглу (зберігся лише нижній ярус, верхні перебудовано в ХК ст. на восьмигранні); на північному заході - п’ятигранну; третя, південно-західна башта (Г.Логвин вважає її надбраммою) не збереглася. Різні дослідники датують башти в широкому хронологічному діапазоні - від 15 до 17 ст. Площа замку в 15 - 16 ст. становила понад 1 га.


Повністю збережена північно-західна (Лицарська) башта належить до типу пунтонів - протобастіонних п’ятигранних башт, відомих на Поділлі з 3 чверті XV ст. Особливістю меджибізького пунтону є бійниці (двоканальні та з великими внутрішніми камерами), внутрішньостінні канали для відведенн гарматних випалів, а також центральний стовп для спирання балок перекриттів.


Наприкінці XV ст. замкову церкву перероблено на костел. Крипта під його кам’яною підлогою є залишком первісної церкви.


Після 1540 р. нові власники Меджибожа - Сенявські здійснили модернізацію замку. Східний оборонний вузол було підсилено з боку поля потужною й унікальною за типом наріжною чотириярусною бастеєю зі стінами завтовшки 2,3-2,9 м, яка підковою охопила зі сходу прямокутну башту. Це споріднило Меджибіж з групою подільських замків з “наріжниками” (Язловець, Скала-Подільська, Бучач, Теребовля, Сидорів), проте ані в подільській, ані в східноєвропейській фортифікації прямих аналогій меджибізькій бастеї немає.


Вона являє собою тупокутний наріжник з двома парами симетричних до нього сегментних виступів, які в плані розміщені по підковоподібній кривій, описаній навколо квадратної башти. Три бойові яруси бастеї розчленовані за ренесансною традицією білокам’яними горизонтальними гуртами й обладнані багатоканальними бійницями з арковими перемичками; 4-й ярус - відкритий бойовий майданчик. Тут простежується певний типологічний зв’язок з італійською фортифікаційною школою (зокрема зі шкіцами фланкувальних укріплень Леонардо да Вінчі).


У комплексі з бастеєю до північно-східного муру ззовні прибудовано казематну куртину з чотирма бойовими ярусами аналогічної архітектури, надбудовано круглу та квадратну башти, до південного муру прибудовано невеличку круглу башту (не збереглася).


Водночас з боку замкового двору до цього ж муру примкнув двоповерховий ренесансний палац, а до північного та східного мурів - одноповерхові кордегардії.




Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. південні мури замку, в місці прилягання палацу, ззовні підсилюють потужними контрфорсами, долішні яруси замкових укріплень забутовують землею, на подвір’ї будують нові кордегардії, стайні, будинок коменданта. Церква набуває барокового декору.


З середини XIX ст. замок втрачає оборонну функцію, перебудовується в стилі неоготики і набуває палацового вигляду.




До складу комплексу фортечних споруд входять три башти, два палацових корпуси, чотири службових приміщення, замкова церква, в’їзна брама, арковий міст перед брамою та мури. У плані замок має форму видовженого трикутника, який упирається вершиною у злиття річок на сході, а основою звернений на захід. Із західного боку був в’їзд до фортеці. Замок-фортеця - це подвір’я, оточене кам’яними зубчастими мурами з наріжними баштами. З середини до мурів примикають будівлі - різноманітні господарські та житлові корпуси. Посеред замкового двору знаходиться церква.


Фортечні мури, що містяться між баштами, вимурувані з каменю-вапняку на вапняному розчині. В обороні замку вони відігравали значну роль, бо були дуже міцними, а зовні - укріплені потужними контрфорсами і мали безліч амбразур для стрільби, розташованих у три яруси. Нижній ярус містився при землі, два верхні мали підмостки, про що свідчать гнізда від дерев’яних брусів, на яких було влаштовано бойовий майданчик. Про початок спорудження мурів у XIX ст. свідчать структура нижнього ярусу стін, їх масивність, характер мурування, склад вапняного розчину та тип стрільниць. Прибудови й укріплення стін проводилися у XVI - XVII і XIX ст. Нині перебувають у незадовільному стані.


Брама прорізана у західному мурі, за архітектурою належить до XIX ст. Можливо, на її місці була брама давнішого походження, пов’язана з давнім арковим мостом.


П’ятигранна (Лицарська) башта знаходиться ліворуч від брами, у плані має неправильну п’ятикутну форму і розташована у вигляді бастіону. Башта двоярусна, під шатровою покрівлею, стіни вимуровані з каменю-вап-няку на вапняному розчині, потиньковані. Фасади - гладенькі, з арковими прорізами і численними стрільницями різноманітних розмірів та призначення. З боку двору - два віконні отвори (сліди пізніших переробок). Документи не містять відомостей про спорудження башти, але за характером мурування, аналізом розчинів, типом стрільниць та особливостями архітектури башту можна віднести до XV - початку XVI ст. Значні руйнування і перебудови відбилися на її зовнішньому вигляді.


Восьмигранна башта міститься між північним і південним корпусами. Видовжений по осі північ - південь восьмигранник стоїть на міцному круглому стилобаті (залишки давнішої споруди). За межі фортеці виходять 5 із 8 граней башти; зовні - балкон з чавунною огорожею. Вимурована з цегли на вапняному розчині і потинькована хередини і ззовні. Віконні прорізи стрілчасті, фланковані напівколонами тосканського ордера. Над віконними прорізами є декоративні квадратні ніші. В інтер’єрі башти усі кути оформлені напівкруглими пілястрами. У західній і східній стінах збереглися каміни. Основний об’єм башти, збудований на давнішому стилобаті, може датуватися не раніш як XIX ст. На початок реставрації перебувала в аварійному стані.


Замкова церква належить до комплексу фортечних споруд як невід’ємна частина усього архітектурного ансамблю замку-фортеці. У плані - прямокутна однонефна мурована споруда, з однією гранчастою вівтарною частиною, орієнтованою на схід; має два входи з півдня і заходу. Стіни зсередини і зовні потиньковані. Перекриття церкви - стрілчасті склепіння. Судячи з плану, пропорцій та строгих архітектурних форм, початок будівництва припадає на XIII - XVI ст. Церква зберегла сліди романського та готичного стилів. У XVIII ст. готичні форми фронтону замінюються бароковими; церква стає костелом, 1831 р. костел знову перебудовується на православну церкву, яка набуває псевдоготичних рис.




Приміщення замкового палацу:








Музей в замкових стінах:


Вид з Лицарської вежі і мурів замку:









На жаль, у місті нині збереглося дуже мало історичних пам'яток, а ті, що лишилися, перебувають в аварійному стані. Вже по другій світовій війні населення почало розтягати на цеглу для нових будівель мурування костелу XVII сторіччя (тепер він стоїть руїною), втратив історичний вигляд будинок біля нього, спотворено торгові ряди, розібрано ратушу. Зруйновані пам'ятники на католицькому, православному та хасидському кладовищах, які були в задовільному стані ще на початку століття. Знищено вщент церкву Успіння з чудовими фресками XV сторіччя, що стояла на пагорбі з мальовничим краєвидом і напередодні війни була ще в доброму стані. На місці її поставили туалет.


Костел св.Трійці датують 1632 р., зв'язуючи фундацію з іменем Адама-Гієроніма Сенявського. Розташований на піднесеності, укріпленою кам'яною опорною стіною. Входив в ансамбль кам'яних споруджень міста. Кам'яний, хрестовий в плані (гілки - п'ятигранні). Побудований у стилі бароко. Із заходу примикає прямокутний об'єм притвору. Перекриття були склепінчастими, високі ґонтові по дерев'яних кроквах дахи завершувалися невеликий главкою на восьмигранному барабані. Пластичність гранованих об'ємів пам'ятника підкреслена високими, стрілчастими вікнами.






В Меджибожі збереглися дві колони: у верхній частині Старого міста і в низинній місцевості, на південний захід від фортеці. Відносяться до часу перебування в Меджибоже турецького гарнізону (1672-1699 рр.). Є стовпами-обелісками, що квадратні в плані, поступово звужуються вгору, з трьохскатним завершенням. Обеліск верхньої частини Старого міста складнішої конфігурації : на високому постаменті встановлений ствол колони, багатоярусний, круглий в плані, підкреслений поярусними поясочками. Обидві колони мають ніші. Спочатку стояли над могилами турецьких воєначальників, згодом служили каплицями.


Крім того, в містечку збереглося ще декілька старих споруд.

Електростанція:


Млин:


Кам'яниця єпископів:


Будинки в центрі містечка:








Церква св.Іоана Богослова у сусідньому селі Трибухівці збудована у 1818 р. на місці старої церкви - кам'яна одноверха. Окрема 3-ярусна дзвіниця збудована у 1840-х рр.




Взято за основу текст О.Пламеницької (Пам'ятки архітектури та містобудування України. - К. : Техніка, 2000 р., с. 268 - 269) та В.Цяука (З історії української реставрації. - К. : Українознавство, 1996 р., с. 134 - 139).

http://andy-travelua.livejournal.com/372819.html

http://andy-travelua.livejournal.com/372627.html

Антоніни стали для мене відкриттям цього року. Чесно кажучи, особливого бажання їхати туди я не мав. Особливо, коли придбавши квиток на маршрутку побачив, що вона забита більше, ніж в годину-пік в містах-мільйонниках. Півтори години стоячи рачки при 35-градусній спеці - це було справжнє пекло. Але Антоніни виправдили страждання.

Їдучи в Антоніни я знав, що в містечку збереглися залишки резиденції Сангушків-Потоцьких нехай і без палацу, але з неповторними в'їзними брамами, фахверковим гаражем, возовнею та манежем. Та вже збираючись повертатися до Хмельницького, випадково зайшов на затишну вуличку. Переді мною відкрилося справжнє фахверкове містечко, аналогів якому в Україні немає!


Поселення вперше згадується в 1593 році під назвою Голодиківці (пізніша назва - Голодьки (Холодьки, Холодки, Холодиківці), як власність князя Юрія Острозького, який з кінця XV століття прибрав собі ім'я князя Заславського, отож далі поселення належало Заславським. Від 1673 р. до 1720 р. Антоніни перебували у власності Любомирських, від 1720 р. до 1851 р. - князів Санґушків, з 1851 по 1917 рік - графів Потоцьких.


Сучасну назву "Антоніни" містечко отримало у 1770 році на честь дружини власника села, яка походила з князівського роду Санґушків. В 1760-х роках власниця села Барбара Санґушкова віддала Голодьки у довготермінове користування регенту коронної канцелярії Ігнацію Мальчевському, який був одружений на її сестрі Антоніні з Дуніних. Подружжя поселилося в Голодьках, а Ігнацій побудував тут палац, заклав на берегах річки Ікопоті парк, який з часом став одним із найкращих на Волині. Парк був багатий на екзотичні дерева, кущі, мав велику колекцію квітів. Розкішну резиденцію Ігнацій Мальчевський назвав іменем своєї коханої дружини Антонини. Ця назва згодом прижилася й до села.


Маєток Антоніни входив до складу великої власності Санґушків під назвою Антонінсько-Шепетівський ключ (нараховував 43 фільварки загальною вартістю у 2 095 945 рублів). Від Санґушків Антонінсько-Шепетівський ключ через шлюб однієї з власниць маєтку Марії Санґушківни з Альфредом Потоцьким, єдиної доньки князя Романа Санґушка "Сибіряка" та Наталії Потоцької з Вілянува, перейшов у володіння родини Потоцьких. Марія Потоцька успадкувала Антонінсько-Шепетівський ключ від діда князя Євстахія Санґушка 16 липня 1838 (тоді в маєтку нараховувалось 6 954 кріпаків). За такий подарунок онука мала довічно виплачувати князю пенсію.


Центральна резиденція величезного маєтку Юзефа Миколая Потоцького та його родини розташовувалася в Антонінах: разом з палацом, парком та садом вона охоплювала площу 34 дес. 2 тис. 123 саж. Юзеф Миколай розбудував палац в Антонінах і заклав ботанічний сад. У 1918 році, в зв'язку з революційними подіями, Потоцькі залишили Антоніни і виїхали через Швецію у Париж. Останній власник Антонін загинув у 1922 року в автокатастрофі, похований у Франції.


Палац в Антонінах був перебудований в 1897 році під керівництвом архітектора Франсуа Арво. 1908 року його вчергове перебудували за проектом Фердинанда Фельнера. Палац спалений радянськими агресорами в 1919 році, на його місці зараз стадіон.


Так виглядав палац (мал. Наполеона Орди):


В Антонінах зберігся цілий ряд будівель колишнього палацового ансамблю і маєтку Санґушків/Потоцьких: манеж, возівня, гараж тощо. З 1960 пам'ятка садово-паркового мистецва, що охороняється державою.


Головною окрасою залишків резиденції є дві брами, що слугували в'їздом та територію комплексу зі сходу та заходу.

Східні ворота:


Пілони воріт декоровані рустом та увінчані витонченими складними капітеліями з маскаронами та гербами під широким карнізом з фронтончиками і вазами нагорі. Герби чергуються попарно" "Пілява" роду Потоцьких та "Погоня" роду Сангушків:




Західні ворота:


Елементи пілону західних воріт:


Кована огорожа західних воріт:


Сторожка біля західних воріт:


Возівня (або палацовий флігель) розташований уздовж північної межі палацової площі. Як самостійний об'єкт утворював з палацом (не зберігся) архітектурний комплекс. Складений з цеглини. Центральний об'єм двоповерховий, бічні - одноповерхові. Цокольний поверх в північно-західній частині має склепінчасті перекриття, в інших помещенчях перекриття по балках, У своїй об'ємно-просторовій структурі підлеглий принципам бароко: центральний об'єм, виділений по північному і південному фасадам фронтонами складних контурів, пов'язаний з бічними крилами дугоподібними в плані галереями. Планування центру визначене розташуванням тут вестибюля зі сходами, що ведуть в двосвітний зал другого поверху. Крила мають мансардні поверхи з люкарнами, ризалиты - по центру дворових фасадів. Планування коридорне з двостороннім розташуванням приміщень. Фасади споруди (більш повно збереглися північний, західний і східний) площинні і декоровані украй стримано: прямокутні віконні отвори, велика частина яких розтесата, підкреслені плоскими наличниками з підвіконними прямокутними нішами під ними, стіни розчленовані лопатками, тягою, увінчані карнизом великого винесення. У трактуванні високих дахів з силуетами димарів, круглими і прямокутними окнами-люкарнами (останні оформлені фронтончиками на колонках) простежуються прийоми французького бароко. Ідентично вирішений невеликий, прямокутний в плані корпус, розташований під прямим кутом до флігеля, сполучений з ним аркой-воротами і що обмежує палацову площу зі сходу.






До возовні примикає будинок служб:


Елементи оздоблень інтер'єрів будинку служб:





Манеж розташований в східній частині палацової площі так, що основний (західний) фасад виходить у бік палацу, інші - до господарських будівель. Цегляний, одноповерховий прямокутний в плані. Високий двосхилий дах з відкритими в інтер'єрі конструкціями обмежений на торцях будівлі високими фігурними щипцями. По торцевих фасадах влаштовані входи-в'їзди (у східного - поміщений тамбур). Декор обох фасадів однаковий: центральна частина підкреслена раскреповкой, над входом поміщено полуциркульное вікно, на площинах стін - круглі вікна, шпиль прикрашений аркатурным поясочком. У торцевих фасадах, що членуються лопатками, - напівкруглі вікна. Будівля є зразком мало кінних манежів, що збереглися, в садибах XVIII ст. на території України.




Найцікавіша будівля комплексу - колишній гараж на 9 автомобілів. Зараз в ньому розташовується селищна рада:








Поруч з палацовим комплексом виросло ціле містечко з елегантних, переважно, фахверкових вілл, призначених для технічного персоналу. Вілли були призначені для головного адміністратора маєтку, управителя, агронома, конюха, механіка, ветеринара, водіїв 9 автомобілів.




Антонінівські вілли, зведені на зламі ХІХ і ХХ століть, стали місцевими пам'ятками архітектурних стилістичних віянь. Всі ці складні комбінації форм із вежечками, еркерами, балконами, лоджіями диктувалися суто функціональними потребами, але манірно декорувалися, ховаючи свій функціоналізм за романтичним зовнішнім виглядом мініатюрних казкових замків.


























Церква в Антонінах:

http://andy-travelua.livejournal.com/371978.html

Найпівденніший на теренах Волині замок знаходиться в Старокостянтинові. Декілька кілометрів на південь - це вже Поділля. Але рельєфна відмінність між двома регіонами чітко відчувається по дорозі з Хмельницького: чим ближче до Старокостянтинова, ти ландшафт стає більш рівнинним. В Старокостянтинів простіше добиратися автобусом з Хмельницького, бо поїзди ходять за досить незручним графіком і вокзал далеко від центру міста. В Старокостянтинові крім замку представляє інтерес оборонна вежа домініканського монастиря, костел капуцинів і набережна з фігурами залізних монстрів. А так центр міста - цілком совковий, не рахуючи буквально парочки дореволюційних будівель.

Довгий час вважалося, що місто заснував князь Василь-Костянтин Острозький у 1561 році. Однак нещодавні дослідження виявили, що Старокостянтинів є літописним містом Кобудем, історія якого налічує 800 років. Місто належало до земель Болохівських князів, знаходилось на Чорному шляху. Сам же Старокостянтинів заснований в 1525 році як поселення Колищенці (Колищенец), яке вперше згадано в указі польського короля кременецькому старості від 5 березня 1505 року, щоб той "допустив Івана Лабунського у володіння селами Грибенинка, Сахнівці (зараз села в Старокостянтинівському районі) і Колищенці".

5 січня 1561 року нащадки Лабунського продали Колищенці князю Костянтину-Василю Острозькому. За три місяці Острозький отримав від польського короля привілеї на право заснування міста, ярмарки та магдебурзьке право для міста. У місті оселилися перші євреї. Спочатку називався містом Констянтинів, після заснування міста Новокостянтинова (нині село Летичівського району Хмельницької області) в 1632 році був перейменований в Старокостянтинів.


Гравюра Старокостянтинова, що знаходиться в музеї в замку:


У 1571 році були побудовані замок та укріплення навколо міста: насипаний земляний вал, укріплений колодами, були побудовані кам'яні башти. Виходом із міста були троє воріт: Старицькі на річці Ікопоть в бік Острополя, Меджибожські на річці Случ в бік Меджибожа, Львівські — в західному напрямку. Перед валом був виритий рів, який поєднував між собою річки. На вершині трикутника, на місці злиття річок, був побудований кам'яний замок, який служив укріпленням у випадку взяття ворогом першого ряду укріплень.


У західній частині замку замість стіни були господарські будівлі та церква, а також башта. У центрі замку була побудована дерев'яна сторожова вежа, з висоти якої продивлялася відстань до 30 км від міста для виявлення ворогів що наближаються. Про серйозності укріплень міста говорить те, що, починаючи з 1575 року, кримським татарам жодного разу не вдалося взяти його приступом, навіть у 1618 році, коли на Поділлі вторгалася тридцятитисячна татарська орда. У 1636 році в замку було сім великих гармат, двадцять чотири склади продуктів харчування, 320 рушниць, дві бочки куль, кам'яний бастіон для зберігання пороху.


Замок збудовано на мисоподібній ділянці при злитті річок Случі і Ікопоті, що по формі подібна до видовженого трикутника, дві сторони якого омивалися водою, а третя межувала з містом. Від міста замок мав посилений оборонний кордон, що складався з рову з водою, земляного валу з кам'яним муром товщиною 1,5 метра і висотою 5,8 м. Нині, мур, що оточував замок по всьому периметру частково зберігся лише з західної сторони. За описами, замок мав п'ять веж. До наших днів частково вціліли лише дві.


На думку окремих дослідників дещо курйозним виглядає Старокостянтинівський замок з погляду розпланувальної композиції. Площа замку є чи не найбільшою серед волинських замків, проте вона ніколи так і не була забудована. Головні замкові споруди — князівська резиденція (палац), домова церква і оборонна вежа, притулені одна до одної так ніби під час їхнього зведення забракло простору.


Для в'їзду і оборони зі сторони міста була влаштована в'їзна брама, яка була включена в оборонне кільце замку. Брама була обладнана підйомним мостом. Вимурувана з каменю, другий ярус — цегляний, в проекції квадрата. Залишився лише перший ярус, в якому влаштовано наскрізний арочний проїзд. Частково зберігся декор західного фасаду. Накрита шатровим дахом.


В останні роки здійснено не дуже вдалу реставрацію брами:


Князівський палац, що являє собою видовжену в проекції двоповерхову будівлю розташовану майже впритул до південної берегової лінії, значно постраждав також і внаслідок нефахово проведених реставраційних робіт 1990-х років. Стіни, викладені з пізньосередньовічної цегли, виявилися неготовими до навантаження залізобетонного перекриття.


Домова церква Пресвятої Трійці знаходиться в більш-менш пристойному стані і була відновлена завдяки отцю-настоятилю Степанові Капустинському і парафіянам УПЦ КП. Це невелика за розмірами храмова споруда з апсидою і сиґнатуркою. Споруду перекрито циліндричним і хрещатим склепіннями. Простір нави поділено простінками, що спираються на чотири стовпи, з характерними стрілчастими арочними прорізами. Храм оздоблено розписами виконаними в різні часи. Зосібна в 1987 році на південній стіні церкви виявлено, як гадають, парні портрети князів Василя Костянтина і його сина Олександра. Мистецтвознавці вважають, що на розписах відворено реальну подію, яка мала місце 1603 року - передчасну смерть Олександра Острозького, що само собою вже унікально для історії українського мистецтва XVII століття.




Масивна оборонна прибудова з південного боку храму, що нині використовується як ризниця, в минулому мабуть була однією з п'яти відомих замкових веж.


Архітектурним акцентом південно-західного рогу замку є двоярусна оборонна вежа з стрільницями для фронтального та флангового обстрілу. Прикрашена двоярусним аттиком, поширеним на ту частину резиденції, що прилягає безпосередньо до вежі. Перекриття першого ярусу склепінчате — півсферичне, другого ярусу — по балках.




Залишки замкових стін:




З 2010 року Старокостянтинів включено до списку "Міст пріоритетного втручання" в рамцях пілотного проекту Ради Європи "Реабілітація культурної спадщини історичних міст". Передбачається створення Державного історико-культурного заповідника "Старий Костянтинів", реставрація пам'яток. Власне, замковий комплекс сьогодні перебуває в досить занедбаному стані. Проте з приміщеннях палацу зараз створюється музей.






Замкові приміщення,які ще чекають на реставрацію:






В декількох сотнях метрах на південь від замку знаходиться ще один елемент украплень міста - оборонна вежа монастиря домініканців:


Костел Матері Божої Громничої та домініканський монастир збудовано майже одночасно з замком. Якщо замок був форпостом православ'я, то монастир - католицизму.


Історія постання цієї самобутньої пам'ятки сакрально-оборонної архітектури не досить вивчена. З певністю можна говорити лише про будівництво вежі-донжона біля південного оборонного кордону міста в часі здійснення грандіозного проекту побудови цілого Костянтинова між 1561–1580 роками з ініціативи князя Василя Костянтина Острозького. Донжон висотою близько 70 метрів повинен був надійно забезпечити огляд і простріл значного терену. Вежа складається з шести ярусів, сполучення між якими було через гвинтові сходи, влаштовані в півциліндричній башточці в північно-східному куті. Мурована з каменю і цегли.




Товщина стін першого ярусу — 2,8 м. Освітлення — через вікна. На першому, третьому і п'ятому ярусах — прямокутної форми, на другому, четвертому й шостому — стрілчатими. Вежа пристосована для ведення вогню з різних видів зброї. Має бійниці з внутрішніми камерами та ключоподібнимим отворами, прорізані в кам'яних блоках. Верхній ярус завершує витончена аркатура. Була накрита шатровим дахом.


Монастир був осередком чернечого життя римо-католицького ордену отців домініканців протягом 1613–1832 років. Після розформування монастиря і перебудови храму на російську церкву наприкінці XIX століття, відомий також як собор Воздвиження Чесного Хреста. Зазнав нищівних руйнувань в часі Першої світової війни й протягом XX століття не відновлювався. З 2003 року в користуванні монастиря Воздвиження Чесного Хреста Хмельницької єпархії Української православної церкви Московського патріархату.


Руїни костелу:




Між замком і оборонною баштою знаходиться ще одна цікава старовинна будівля - заїзд:


На західній околиці старого міста стоїть костел Святого Івана Хрестителя з монастирем ордену отців капуцинів — архітектурний ансамбль доби пізнього бароко, зведений за проектом архітектора Паоло Фонтана. Костел і монастир збудовані 1750 року князем Янушем Санґушком.






Чи не єдина стара будівля в центрі міста:


В цій будівлі розташовано краєзнавчий музей.


Досить цікава є набережна в Старокостянтинові, яку "прикрашають" залізні фігури монстрів:


На протилежному березі Случі красується неоготичний млин, збудований у 1905 році:


Церква Різдва Богородиці (1860 р.):


Старокостянтинівські монстри:

http://andy-travelua.livejournal.com/371683.html

Резиденція Чечелів в Самчиках - один з найбільш охайних і доглянутих палацових комплексів на теренах України. Знаходяться Самчики в декількох кілометрах на схід від Старокостянтинова. З головного автовокзалу Хмельницького сюди їдуть прямі автобуси. А зі Старокостянтинова до Самчиків взагалі бусики бігають чи не кожні півгодини. Палац є одним з найкраще збережених в Україні, що дало змогу облаштувати музей-садибу, яка отримала статус заповідника.

Поселення відоме з середини XVI століття і називалося Замчики. Землі навколо Старокостянтинова, у т.ч. і Самчики, належали князю Костянтину Острозькому. На початку XVIII століття після черги володарів маєток отримав Януш Хоєцький, який у 1725 р. створив собі резиденцію на березі річки Случі. В добу господарювання родини Хоєцьких побудовано церкву Параскеви П'ятниці, що зберіглася донині. Також з тих часів донині зберігся так званий Старий палац 1725 року побудови. Невиразна архітектура старої будівлі спонукала інших хазяїв використовувати її переважно як службове приміщення нового палацу.


Старий палац Хоєцьких:


Наступним власником був гайсинський староста полковник Петро Чечель. Саме під час його господарювання маєток набув нового вигляду: було збудовано палац, два флігелі, в'їзну браму, оранжереї (серед них і теплицю відкритого типу "Сад в мурах"), стайні. Також Чечель провів реконструкцію в романтичному пейзажному стилі парку Хоєцьких. Маєток був тоді огороджений муром. Син Петра Чечеля Ян одружився з Людвікою Якубовською у 1822 році, і тоді ж батько подарував синові Самчики та інші села. Ян та Петро померли в один рік (1843), і маєток успадкувала Людвіка, а згодом Якуб, син Яна та Людвіки. Якуб продовжував розвивати освіту та культуру у своїх володіннях, наприклад, у 1854 році у Самчиках він заснував сільську музичну школу гри на духових та струнно-смичкових музичних інструментах, а також оркестр, яким керував Родерік-Август Браун, відомий польський композитор, диригент та скрипаль.


Під час польського повстання 1863 року Якуб Чечель підтримав повстанців. В бою з російською армією неподалік села Салиха він був поранений та потрапив у полон, де його закатували до смерті. Маєток Чечелей царат конфіскував. У січні 1867 року маєток викупив житомирський купець першої гільдії Купріян Абрамович Ляшков. Наступним власником садиби став Іван Угрімов (у 1870 році). Угрімови побудували за власні кошти школу та відкрили сільську бібліотеку, за їх господарювання маєток відвідували визначні діячі культури, освіти та науки — як Російської імперії, так і Європи. У 1902 році маєток викупив Михайло Шестаков, який володів ним до 1918 року.


Палац одноповерховий, в стилі пізнього класицизму (ампіру), побудований за проектом польського архітектора Якуба Кубицького. Будівля в формі видовженого прямокутного блоку на 15 осей, довжина - 44 метри, ширина - 16,5 метрів, висота - 14 метрів. Парадний фасад прикрашено шестиколонним портиком і трикутним фронтоном.




В тимпані фронтону збереглося ампірне ліплення двох жіночих фігур (богині краси й кохання Венери та богині родючості Церери) поряд з ліпленим колом, в якому розміщений герб власників. Герб знищено за часів СРСР та відновлено у 2009 році.




Первісне розташування приміщень палацу збережено майже повністю. Зокрема, в палаці є п'ять залів (Кругла, Велика, Римська, Спочивальня та Японський кабінет). Разом вони утворюють анфіладу з боку паркового фасаду, містять багате художнє оздоблення у стилі ампіру. Автором унікальних фресок є Михайло Врубель.


В Круглій (або ж Блакитній) вітальні відбувалися театральні постановки, танці, або ж вона могла служити музичним салоном.




Праворуч від Круглої зали розташована Велика (Червона) зала, у якій є чотири вікна. Ця зала слугувала господарям за їдальню. В одному з кутків зали стояв мармуровий камін.




Ліворуч від Круглої зали розміщена Спочивальня з двома вікнами.


По сусідству розташована Римська зала, що отримала свою назву за характерне оздоблення.




З Римської зали гість палацу може перейти до наріжної квадратної вітальні, що замикає анфіладу залів. Внаслідок тематики й стилістики зображень кімната отримала назву Японської. Її стіни від підлоги і до плафону повністю вкриті фресками. До 1951 року з Японської зали можна було через засклені двері вийти на ґанок і далі в парк, але ґанок знищили. Розпис стін складається з трьох ярусів. Нижній ярус — панель з декоративним візерунком (частково збережений). Середній ярус містить повторюваний сюжет: вазон із хризантемами у фігурній рамі. Верхній ярус містить різні сюжети: два зображення самураїв з мечами у вбранні періоду Едо за писанням великих книг, японку з парасолькою, чубатого журавля, драконів, метеликів, рослинні та геометричні візерунки, ієрогліфи. За розповідями мешканців села, у ніші навпроти дверей раніше стояла скульптура Будди.





В кімнаті досі зберігся автентичний паркет, який виготовили німецькі майстри. Фрески Японської кімнати в Самчиках наразі залишилися єдиною пам'яткою європейського орієнталізму початку XIX століття в Україні.


Парковий фасад прикрасили чотириколонний портик і сходинки в парк. Вікна портику напівциркульні, на фасадах прямокутні, прикрашені гірляндами і сандриками.




Один з левів перед входом:


Деталі портику:








Історично першим парком при маєткові був парк Хоєцьких. Але архітектурний ансамбль, розбудований на початку XIX століття Чечелем, не надто добре вписувався в старий парк. Тому для планування нового пейзажного парку в садибі у 1801 році було запрошено відомого на землях України (тоді в складі Російської імперії) садівника Діонісія Мак-Клера (1762–1853), засновника, серед іншого, ботанічного саду в місті Кременець, найстарішого серед ботанічних садів України.


Мак-Клер вдало використав наявний природній деревостан, переробив паркові алеї та стежки, змінив компонування насаджень, створив штучний рельєф з яром та гіркою-альтанкою.




У 1902–1904 роках Михайло Шестаков приєднав до парку ще 3 гектари території, на яких було закладено нові ділянки парку в регулярному (або ж класицистичному) стилі.


Паркові будівлі в стилі класицизму доповнили і провінційним зразком шинуазрі - Китайським павільйоном. Вибудуваний з цегли, потинькований, прикрашений рустикацією, пілястрами, розфарбований в біло-жовті кольори, павільйон теж цілком належав би класицизму, аби не високий гнучкий дах з заокругленими "рогами" на кутах, який своєю формою нагадує дах китайської пагоди. На шпилі даху — флюгер у вигляді прапорця, в якому прорізаний напис "1814".





Будинок цікавий і як приклад улаштування в давнину льодовень. У центрі глибокого льоху споруди вмуровано квадратну камеру, що перекрита підлогою цоколю. Крізь отвір у підлозі до льоху засипали лід, який заготовляли поруч, на річці Случ. У стінах льодової камери розташовані ніші з полицями, де і зберігалися продукти.


Брама і флігель:


В'їзна брама:


Один з флігелів:


Палац Хоєцького, китайський будинок і флігель:


Ще одна в'їзна брама:


На території комплексу зберігся палац Хоєцьких - найстаріша будівля резиденції в Самчиках:


Підземелля палацу значно просторніші за інтер'єри. Тут влаштовано невеличкий музей:






Зверніть увагу на щура:


Старий млин на території резиденції:




В селі, неподалік від резиденції, знаходиться церква св. Параскеви з дзвіницею, збудована у 1771 році Хоєцькими:






Мальовичий сільський пейзаж:


Стрижата на автобусній зупинці:

http://andy-travelua.livejournal.com/371023.html

В минулу неділю катався Андрушівським районом Житомирщини - районом області, найбільш насиченим маєтками польської й української шляхти, а також досить незвичними костелами. Патріархальність цього куточка проявляється в дорогах, які ведуть до старовинних сіл: замість розбитих асфальтових доріг майже до кожного скла з цікавими пам'ятками веде "соша" - дорога, мощена бруківкою. Велику швидкість на ній не розвинеш, але це все одно приємніше, між ображати ями. Дороги майже порожні, а в жодному з 8 містечок та сіл, які я оглянув, не зустрілося жодного туриста. Що ж, одна з найцікавіших і рідко відвідуваних туристами областей ще чекає на своє визнання.

Вирушивши в 5:20 ранку з Києва, об 7:45 був в забутому селі Городківка. Забутому без перебільшення, бо до села веде вузька дорога, вимощена бруківкою, а протягом всього часу дороги сюди з обласного центру не зустрілося жодної автівки. Але саме в Городківку мені більше за все хотілося, бо тут розташований найгарніший в області костел, який вже встиг стати туристичним символом не туристичної Житомирщині, потрапивши на путівник "4 маршрути Житомирщини" Дмитра Антонюка.




Костел св. Клари в Халаїмгородку (так раніше називалася Городківка) побудований у еклектичному стилі, в якому поєдналися елементи неоготики. Храм зведено у 1913 році А.Жмигродський за заповітом власника містечка письменника Гелеуша Іванівського.


В центрі села збереглася кордигардія маєтку Івановського, а на околиці - залишки водяного млина.


З Городківки прямуємо понад 10 км бруківкою до села Червоне, де зберігся найгарніший на теренах Житомирщини палац, який належав цукрозаводчикам Терещенкам.


Палац зведений неоготичному стилі на замовлення польського шляхтича Адольфа Грохольського, що володів селом у першій половині ХІХ століття. Микола Терещенко, який придбав палац у вдови Адольфа Грохольського, трохи перебудував палац, а неподалік звів своє джерело прибутків - цукровий завод.


Територія маєтку сьогодні належить Свято-Різдва Христового Червонському жіночому монастирю УПЦ МП. Монахині обгородили палац мотузкою, таблички на якій повідомляють про заборону входити на територію у зв'язку із реконструкцію монастиря. При цьому не забувши "прикрасити" палац пластиковими вікнами. Проігнорувавши дурні таблички, оглянув палац з усіх ракурсів.


На території маєтку також зберігся флігель з замкоподібною вежечкою:


В районному центрі містечку Андрушівка зберігся ще один палац Терещенків у неоренесансному стилі. Першим власником палацу був поляк за походженням, камергер російського двору Станіслав Бержинський. За його наказом палац звели у середині XIX століття.


У 1843 році маєток у синів Станіслава Бержинскього придбав Артемій Терещенко, що започаткував династію підприємців-цукрозаводчиків і меценатів. У часи Миколи Терещенка цегляний палац був перебудований у стилі французьського неоренесансу.


На околиці містечка ще можна побачити один з корпусів цукрового заводу Терещенків:


В селі Волиця на північ від Андрушівки скромний класицистичний палацик Рациборовських середини ХІХ ст.:


Величезне враження не мене справив шикарний дерев'яний палац в селі Яроповичі, яке відділяє від траси Житомир-Попільня 4 кілометри бруківки. Про місцезнаходження палац краще запитати місцевих мешковців (палац їм відомий, як "стара дерев'яна школа") - знайти його самому буде непросто.


Хто звів цей шедевр, невідомо. Але за наявною інформацією у 1859 році село належало Зігмунду Котюжинському.


Дерев'яні деталі палацу неабияк вражають:


На центральній вулиці Яроповичів стоїть якась невідома стара споруда:


В селі Івниця, що в 6 кілометрах від траси Житомир-Попільня збереглись залишки одного на найстаріших маєтків Житомирщини. Садиба належала каштелянові Яну Антонію Чернецькому, який в кінці XVIII століття звів в Івниці гарний бароковий палац.


Палац не зберігся. Від маєтку залишилась в'їзна брама, господарська будівля з вежею і одна з башт. Все перебуває в жахливому стані і доживає останні дні.


В селищі Стара Котельня на місці колишнього городища (поселення веде свою історію від 1143 року) є величний костел Антонія Падуанського, збудований у 1783 році:


Остання наша зупинка - колишнє містечко Ліщин, а сьогодні - село Житомирського району. В селі - дві цікавих споруди.

Одноповерховий палац у стилі класицизму збудований на початку ХІХ століття. Про власника, на жаль, нічого не відомо.


Костел 1805 року у Ліщині вважаються "останнім взярцем бароко" в Україні:


Річка Гуйва в Ліщині та костел на горизонті:

http://andy-travelua.livejournal.com/370503.html