В 2 кілометрах від траси Золочів - Броди неподалік від містечка Сасів лежить маленьке село Ушня. В селі є костел св. Юзефа, зведений у 1900 - 1901 роках у стилі необароко.


Костел дуже симпатичний, але, на жаль, помираючий:


Храм прикрашають скульптури св. Юзера (Йосипа), та свв. апостолів Петра і Павла:


Святий Йосип:


Святий Петро:


Сігнатурка костелу:


Дерев'яні двері храму:


Неподалік від костелу є церква Введення в Храм Пресвятої Богородиці, збудована у 1904 році на місці дерев'яного храму:




Залишки якоїсь старої будівлі поблизу церкви:


Типова хата в Ушні:


Костел і церква разом:

http://andy-travelua.livejournal.com/531514.html

Приблизно посередині між Золочевим і Підгірцями лежить старовинне містечко Сасів, засноване руським воєводою Іваном Даниловичем на початку XVII століття. Назва Сасів походить від надпису на родинному гербі Даниловича "SAS". В колишньому містечку, а сьогодні - селі, збереглося декілька пам'яток: неоготичний костел, дерев'яна церква, залишки старої забудови.


Перша і найцікавіша пам'ятка Сасова - костел Різдва св. Йоана Хрестителя, зведений у 1864 році у стилі неоготики. До цього на його місці стояв храм, побудований у 1631 р., який згорів. Костел використовують по святах.






Дзвіниця костелу:


Трохи в глибині села є дерев'яна Миколаївська церква. Храм, збудований у XVII столітті, був капітально перебудований у 1731 році.


Церква складається з квадратних центрального зрубу, меншого бабинця і п'ятистінного гранованого східного зрубу, до якого з півночі в 1883 р. прибудовано прямокутне приміщення. Основні зруби однієї висоти. Центральна цибулинна глава з перехопленням біля основи поміщена на великому восьмерику, бічні глави (без восьмериків) виростають із зрізаних скатних дахів.




Споруда по периметру (окрім північної прибудови) оточена опасанням у вигляді аркади-галереї з обгороджуванням. Монументальність споруди підкреслена компактним розміщенням верхів, а також дуже низьким опасанием.




На одвірках церкви зазначено дату "1731", яку і вважають датою зведення, хоча деякі джерела датують її XV століттям.






В колишньому містечку збереглося декілька старих будинків:

http://andy-travelua.livejournal.com/531380.html

Приблизно посередині між Золочевим і Підгірцями лежить старовинне містечко Сасів, засноване руським воєводою Іваном Даниловичем на початку XVII століття. Назва Сасів походить від надпису на родинному гербі Даниловича "SAS". В колишньому містечку, а сьогодні - селі, збереглося декілька пам'яток: неоготичний костел, дерев'яна церква, залишки старої забудови.


Перша і найцікавіша пам'ятка Сасова - костел Різдва св. Йоана Хрестителя, зведений у 1864 році у стилі неоготики. До цього на його місці стояв храм, побудований у 1631 р., який згорів. Костел використовують по святах.






Дзвіниця костелу:


Трохи в глибині села є дерев'яна Миколаївська церква. Храм, збудований у XVII столітті, був капітально перебудований у 1731 році.


Церква складається з квадратних центрального зрубу, меншого бабинця і п'ятистінного гранованого східного зрубу, до якого з півночі в 1883 р. прибудовано прямокутне приміщення. Основні зруби однієї висоти. Центральна цибулинна глава з перехопленням біля основи поміщена на великому восьмерику, бічні глави (без восьмериків) виростають із зрізаних скатних дахів.




Споруда по периметру (окрім північної прибудови) оточена опасанням у вигляді аркади-галереї з обгороджуванням. Монументальність споруди підкреслена компактним розміщенням верхів, а також дуже низьким опасанием.




На одвірках церкви зазначено дату "1731", яку і вважають датою зведення, хоча деякі джерела датують її XV століттям.






В колишньому містечку збереглося декілька старих будинків:

http://andy-travelua.livejournal.com/531380.html

Ренн (Rennes) - столиця регіону Бретань. Я планував використовувати Ренн виключно, як базу для огляду Мон-сен-Мішеля та історичних містечок Бретані. Але Ренн перевищив усі сподівання, навіть попри шалену зливу, яка мене весь час супроводжувала всю прогулянку містом. Ренн являє собою вдале поєднання середньовічного фахверку та класицистичного міського ансамблю XVIII століття. З Парижу до Ренна ходить швидкісний поїзд TVG, який долає цю відстань за 2 години. Коли я їхав до Ренна з аеропорту Шарль-де-Голль, в паризькому метро був транспортний колапс, всі поїзди метро стояли. Відповідно, на поїзд я запізнився всього на 1 хвилину. Мій акційний квиток за 20 євро пропав, а новий коштував майже 100 євро. Грошей на той момент в мене вже майже не лишилося, тому довелося добиратися до Ренна на наступному швидкісному поїзді зайцем. Поїздка пройшла вдало: контролери жодного разу квитки не перевіряли.

http://andy-travelua.livejournal.com/530950.html

Якщо їдете з Золочева на Підгірці, то перше село на трасі - Єлиховичі. За легендою, назва пішла від фрази "Є лихо вічне": так зазвичай казала охорона Золочівського замку, показуючи в сторону, де сьогодні знаходиться село. Перша згадка про село - 1447 рік. У XVII столітті, як і сусідній Золочів, Єлиховичі належали Собєським. Населення села сьогодні - близько 800 мешканців. В селі ліворуч від дороги є цікавий костел Воздвиження Чесного Хреста.


Костел зведений перед самим початком Другої світової - у 1938 році у стилі конструктивізму. Автор проекту - львівський архітектор Вавжинець Дайчак. Храм було закрито у 1945 році і через 5 років його перетворили на склад зерна. У 1985 році завалилася вежа костелу. У 1993 році храм повернули римо-католиками. У 2005 році після ремонту костел Воздвиження Чесного Хреста наново освятили.






Напевно, плебанія:

http://andy-travelua.livejournal.com/530476.html

На трасі Львів - Тернопіль між Золочевим і Зборовим лежить село Плугів, що лежить серед пагорбів Вороняків і Гологорів. Неподалік від австрійського залізничного тунелю дуже гармонійно розташувалася типово галицька трибанна дерев'яна церква св. Параскеви, зведена у 1715 році.


Про історію виникнення села розповідає сайт Плугівської загальноосвітньої школи:
Перша згадка про село Плугів відноситься до 1469 року. Саме тоді пан Свинка показував королівським ревізорам "акт вічного надання". Село звалося тоді Плєхов, а в пізніших актах – Плухів. У 1477, Павло, власник Олеська, позичив у Петровського 60 гривень, зо що віддав йому село Плугів. За ревізією 1515 року село належало Золочівському ключу Львівської землі, на території якого знаходилось 10 ланів землі, заселених селянами, а також ручний млин. В 1532 р. Станіслав Сєнєнський продав феодалу Андрію Гурці місто Золочів із селами Єлиховичі, лука, Плугів, Підлипці та ін. Феодал Гурка був змушений звільнити мешканців від податків на 14 років, щоб вони могли відбудувати свої садиби, знищені частими війнами, набігами татарів і турків. В 1598 р. Марко Собеський купив Плугів та багато сіл у Зборовських.


Дерев'яна церква св. Параскеви у Плугові була збудована у 1715 році і відбудована у 1751-53 роках після того, як бурею були знищені верхи храму. Церква має три зруби, побудована з ялинових брусів, обшита гонтом. Складається з квадратних центрального зрубу і менших бабинця і східного зрубу. До бабинцю із заходу примикає витягнутий прямокутний тамбур, з півдня - квадратний притвор; до східного зрубу з півночі прирубано п'ятигранне приміщення. Основні зруби однієї висоти, перекриті великими главами виразного силуету на високих восьмериках, увінчані маківками.



Споруда оточена опасанням.



На південний захід від церкви знаходиться дзвіниця. Дерев'яна, двох'ярусна (четверик на четверику), завершена наметом, каркасної конструкції.


Поховання біля церкви:



Нова каплиця на пагорбі над залізницею:

http://andy-travelua.livejournal.com/528664.html

В селі Сидорів Гусятинського району, документально відомого з з XIV століття, на витягнутому плато на пагорбі, який з трьох сторін омиває річка Суходіл, височіють руїни замку-кораблю, збудованого з місцевого ламаного вапняку. Точний час його побудови невідомий, але традиційно прийнято вважати, що твердиню збудовано у 1640-х роках польським коронним гетьманом, воєводою чернігівським і володарем сусіднього Гусятина та його околиць Марцином Калиновським.


Оскільки вежі і бійниці замку більш характерні для оборонних споруд другої половини XVI ст., логічно допустити, що Калиновський лише розбудував і укріпив замок.


Сам Марцин Калиновський був впертим ворогом українського козацтва, брав участь в усіх походах проти Б.Хмельницького і командирів його військ, двічі був у татарському полоні. Вій його рук підступно загинув козацький полковник Нечай, який активно підбурював селян з околиць Сидорова до повстання проти шляхти. Загинув Калиновський у 1652 році у битві під Батогом разом із своїм 20-тисячним військом.


В давнину річку Суходіл, яка омиває замок, з метою захисту перепиняли греблями. То ж з трьох боків фортецю оточували стави і болота, підсилюючи її обороноздатність. З південного сходу її обороняли глибокий рів і вал, залишки якого і досі помітні. Завдяки природній еспланаді, яку утворювали протилежні відкриті береги річки, ворог був як на долоні.


Довжина стін твердині сягала 178 метрів, ширина - 30 метрів. Товщина стін подекуди становить 4 метри. На жаль, майже зовсім не збереглася південно-східна частина твердині. З дев'яти башт, які мав замок, до наших днів найкраще збереглася північно-західна. Кам'яні стіни фортеці сходяться до неї під гострим кутом, що робить замок схожим на великий корабель. Башта була основним оборонним вузлом твердині. З неї велося спостереження за довколишньою степовою місцевістю, і з неї мали вчасно сповіщати про наближення ворога.


До "носової" частини замка-"корабля" примикають дві двохярусні напівкруглі бастеї діаметром 13 метрів. Вони були винесені із-за мурів, щоб мати можливість прострілювати підступи до замку з усіх боків і вести фланговий вогонь. У вежах зроблено триходові бійниці із щілинами для гаківниць в щоках артилерійських амбразур.


Крім того, збереглася двоярусна південна бастея замку із арковими воротами, укріплена контрфорсами. З середини вона має один ярус і є трикутною, а ззовні – заокруглена. Бастея виконувала роль дозорної вежі.


Крім того, в цій частині замку збереглися залишки казематних укріплень і житлового палацу. Є тут в багато ще нерозвіданих замкових підземель.




Замок фактично поділений на дві частину. Описану вище частину з великою північно-західною баштою, вежами-бастеями, казематами та житловими приміщеннями відділяв від решти подвір'я мур з бійницями. Якщо ворог проривав одне з місць оборони, мур надавав можливість і надалі захищатися від нападника. Крім того, на одній з веж був спеціальний таємний вихід назовні, який дозволяв здійснювати вилазки проти ворога під час штурму фортеці.



У 1672 році замок захопили турки, але вже наступного року поляки відвоювали його. Протягом наступних двох років замок утримував польський гарнізон капітана Хшановського. Але у серпні 1675 року покинули фортецю для оборони більш важливого форпосту – Теребовлі. Турки знову захопили зруйнували твердиню.


На початку XVIII ст. замок, який стояв в руїнах, відбудував Марцин Калиновський, каштелян кам'янецький, тезка будівничого замку. Він перебудував фортецю і постійно жив там разом із дружиною Анною Катажиною Тарновською. По завершенню робіт у 1718 році вмурували меморіальну дошку латинською мовою про історію замку та його реставрацію із зображенням гербів "Калинова" і "Роля".


У 1770 році після смерті вінницького старости Людвіга Калиновського замок успадкувала його дочка Текля, яка вийшла заміж за Бєльського. Наступними власниками були М'ячинські. Згодом Сидорів придбав власник Тернополя Франціщек Коритовський. Проте Коритовський ним довго не володів, а продав родині Пайгертів, які були нащадками лицарів-хрестоносців, що переїхали у Польщу з Курляндії. Пайгерти були власниками Сидорова аж до приходу радянської влади у 1939 році. Останній з них, Юзеф Пайгерт молодший, помер у 1960 році в еміграції. Пайгерти отримали замок вже занедбаному стані. Вони мешкали у спеціально збудованому палаці за містом і не приділяли уваги замку.


Згодом замкові будівлі, стіни та вежі завалилися, а наприкінці ХІХ століття їх почали розбирати на будівельні матеріали місцеві мешканці. У 50-х роках ХХ століття замок хоч і був в руїнах, та той час ще були помітні залишки усіх веж. Тоді частину мурів розібрали на бруківку.




В'їзна вежа:






На протилежному від замку пагорбі стоїть унікальний костел, збудований протягом 1730 – 1741 років Марцином Калиновським та його сином Людовіком, старостою вінницьким. Храм збудовано однонавовим у стилі пізнього бароко. Цікавий костел тим, що має форму родинного гербу Калиновських "калинова": натягнутий лук зі стрілою (пресвітерій) та дві зірки (вежі-дзвіниці).


За первісним планом, розробленим кам'янецьким старостою, наступником Калиновського на каштелянській посаді і видатним архітектором Яном де Вітте у 1730 році, костел мав мати три нами. Цей план сьогодні зберігається у у Львівській бібліотеці "Оссолінеум".


Храм освятили у 1741 році під титулом Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Він дійсно має незвичайне планування. Вузький пресвітерій збудовано у формі стріли, він завершується гострою апсидою з увігнутими бічними гранями. Дві вежі на головному фасаді костелу у першому ярусі є п’ятикутними, з починаючи з другого – чотирьохкутні. На правій вежі є сонячний годинник. У крипті під костелом ховали членів родини Калиновських.


Костел належав отцям ордену домініканців-обсервантів. Залишки будівель домініканського монастиря збереглися поруч з костелом.


Монастир ліквідувала австрійська влада у квітні 1787 року. Костел став парафіяльним. Відтоді храм став парафіяльним.


У радянський період костел було зачинено і він використовувався для господарських потреб. Повернули його місцевим римо-католикам у 1992 році. Проте, через відсутність коштів вже костел довгий час стоїть в напівзруйнованому стані. Богослужіння відбуваються тут тільки на великі свята. Обслуговують його отці-бернардини з Гусятина.


На трикутному фронтоні храму - скульптура Діви Марії.


Перед костелом збереглася фігура Христа:


В інтер’єрі зберігся кістяк старого органа, різьблені вівтарі і свічники.












Костел з замкового пагорбу:




На кладовище неподілік від костелу можна знайти мавзолей Пайгертів - останніх власників Сидорова:

Костел домініканців та церква Різдва (1812 рік):

http://andy-travelua.livejournal.com/526847.html

Найсхідніший райцентр Тернопільської області, містечко Гусятин (7,7 тис. мешканців) колись розташовувався по обох берегах Збруча. У 1772 році його розділив австрійсько-російських кордон, а в міжвоєнний період - польсько-радянський. Сьогодні колишнє містечко розділяє хіба що Збруч: з тернопільського боку Гусятин - селище міського типу з багатьма збереженими пам'ятками, а з хмельницького боку - звичайне село.

Назва поселення транформовувася століттями: спочатку Всятин, потім - Усятин, і нарешті - Гусятин. Є принаймні три версії походження назви містечка. Перша - від імені чи прізвиськ Ус, друга - від розповсюдженої в цій місцевості рослини гусятник, а третя версія являє собою цікаву легенду. Колись поселення лежало на Кучманському шляху а намісником цих земель був хоробрий і хитрий князь Всята. Кочівники постійно нападали на місто і Всята вирішив побороти їх хитрістю. Під час чергового походу татар їх підпустили ближче до пагорбів, що оточують місто, і зустріли невеликою кількістю війська, яке, начебто програвши, відступило до міста. Основна ж частина захисників сиділа в засідці в глибоких ярах, і коли татарське військо увійшло в долину, оборонці міста за допомогою мотузок винирнуло з ярів. Нападники були знищені за допомогою стріл і вогняних куль, зроблених із соломи та смоли, а вся долина була встелена трупами татар. З тих пір вони обминали цю долину, прозвавши її "чорною", а поселення назвали Всятин на честь князя-переможця.





Перша писемна згадка про поселення зустрічається історичних документах 1431 року, в яких згадуються бої поблизу Гусятина між польськими та литовськими феодалами. На початку XV ст. власником Всятина був Грицько Кірдей, з 1456 року - Зігмунд Кірдей. У 1539 році польська королева, італійка за походженням, Бона Сфорца, надала поселення у володіння Яну Свірчу. Той у 1559 році виклопотав у короля Сигізмунда ІІ для Гусятина Магдебурзьке право та дозвіл проведення трьох ярмарків на рік та щотижневих торгів. Ян Свірч також збудував у міст дерев'яну фортецю. В той час Гусятин розташовувався по обидва береги Збруча.


У 1574 році місто перейшло у власність польського магната Олександра Валентія Калиновського. Його син, чернігівський воєвода, великий коронний гетьман Марцин Калиновський близько 1630 року звів на місці давньої дерев'яної фортеці чотирьохкутний замок. З трьох сторін він був оточений ровом, а в центрі стояв палац і будинки прислуги та гарнізону. Замок входив до системи укріплень міста, які включали синагогу, церкву Св. Онуфрія та бернардинський костел. З кожної сторони укріплення мали три вузли оборони: на заході - башта замку, в'їзна вежа і костел, на півдні - костел і дві оборонні вежі, на сході - церква, оборонна вежа, та синагога, на півночі - дві оборонні вежі замку і синагога.


У 1870 - 1872 роках тодішні власники міста Голуховські продали замок єврейському рабіну-чудотворцю, цадіку Давиду Мойше Фрідману. На місці замку він збудував палац, божницю та інші будівлі різного призначення. Це все майже повністю знищила Перша світова війна. Довершили руйнування замкових веж радянські окупанти після Другої світової війни. Проте до наших днів дійшли інші складові оборонних укріплень міста: костел, синагога і церква.


У 1610 році Олександр Валентій Калиновський, в майбутньому - подільський воєвода, збудував у Гусятині дерев'яні костел і кляштор для отців-бернардинів. Протягом 1623 - 1625 році його син Марцин Калиновський спорудив мурований костел Св. Антонія і монастирські келії, де оселилися 12 ченців. У 1648 році храм і монастир частково знищили козаки. За часів турецької навали у 1672 році ченці виїхали з Гусятина і повернулися сюди лише у 1690 році.


Збір коштів на відбудову кляштору тривав майже чверть століття. Фундатори костелу і монастиря Калиновські відмовитися від своїх ктиторських зобов'язань незважаючи на прохання отців-бернардинів про допомогу. Дійшло навіть до судових процесів, які відбувалися у 1702 році у Львові та у 1705 році в Кам'янці. Але результату вони не дали. Лише завдяки коронному гетьману А. Сенявському, який виділів значну суму коштів, у 1723 році вдалося завершити відбудову костелу і кляштору. У 1724 році відбудований в готико-ренесансних формах храм освятили під титулом Різдва Пресвятої Діви Марії.


Відбудований на початку XVIII ст. костел представляє собою чотиристовпну базиліку з високими ренесансними фронтонами та вузьким пресвітерієм. Зберігся білокам'яний декор храму: його прикрашає храм фриз доричного ордеру з орнаментованими метопами і тригліфами. Головний портал влаштовано у вигляді безфронтонного портика іонічного ордеру. Стрілчасті вікна частково зберігають готичні кам'яні плетіння.


Келії монастиря - це три прямокутні в плані одноповерхові будівлі на схід від костелу, не зв'язані між собою. Разом з кам'яною огорожею храму вони утворювали замкнене подвір'я.
У другій половині 80-х років XVIII ст. австрійська влада ліквідувала кляштор. Костел перетворили на парафіяльний, а в монастирських келіях розмістили плебанію та міські установи. Багато матеріальних втрат костелу завдала Перша світова війна. Після реставрації в міжвоєнний період храм так і не вдалося повернути до довоєнного стану. З приходом совітів після Другої світової війни костел закрили. Спочатку він слугував виробничим, а згодом - складським приміщенням.


У 1975 році проведено реставрацію храму, під час якої з'явилося завершення торцевих фасадів ступінчастими фронтонами з глухою аркадою. Тоді ж були розібрані надбудовані у 1910 році стіни костелу та влаштовані тонкостінні залізобетонні склепіння, що повторювали форму втрачених, а дах було перекрито черепичним дахом. За часів перебудови храм повернули римо-католикам і після часткового завершення ремонтних робіт освятили у листопаді 1990 року під титулом Св. Антонія.




У 2016 році здійснюється нова реставрація костелу. Ось що поки що виходить:




Елементи декору:


Вхідний портал:


Інтер'єр:


Поруч з костелом, на колишньому Ринку стояла хрещата ратуша, збудована разом з оборонним ансамблем міста у XVII ст. Вона мала підземелля та великий заїжджий двор. Ратушу було знищено совітами у 1956 - 1957 році.

У 1992 році тут встановлено пам'ятник уродженцю Гусятина, керівнику селянсько-козацького повстання 1594-1596 рр. Северину Наливайку (архітектор С. Калашник, скульптор К. Сікорський).


До 10-ї річниці Незалежності України поруч на центральній площі збудовано монумент Незалежності: восьмигранну колону висотою 8 метрів із фігурою Ангела-провісника волі заввишки 2,5 метри (скульптор М. Обезюк).


Найцікавішою пам'яткою Гусятина, що збереглася до наших днів, безумовно є синагога, розташована у міському парку. Збудована орієнтовно на початку XVII ст., разом інші міськими спорудами того часу: замком, костелом і церквою, синагога була пристосована для оборони. Про оборонне значення будівлі нагадують ключеподібні бійниці, до яких вели сховані в мурах в північно-західному розі будівлі сходи. Ці сходи збереглися і донині. Залишки гарматних бійниць можна побачити і у першому ярусі, товщина якого становить 1,76 - 2,16 метри.


Божницю прикрашає акантовим поясом високий аттик у мавританському стилі із глухою кілевидною аркадою. У такий спосіб стародавні зодчі замаскували стоки для дощової води: характерний прийом, який більше ніде не зберігся. По кутах будівлі було збудовано чотири невеликих наріжних вежечки. Основний об'єм прикрашають великі стрілчасті готичні вікна заввишки близько 8 метрів, у нижній частині яких ще в 50-х роках ХХ століття можна було побачити сліди бійниць другого бойового ярусу.


В середині XVII століття в об’ємі нижніх трьох ярусів влаштовано великий молитовний зал, висота стін якого становила 13,5 метрів. У східній частині зали зберігся арон-кадеш (ліпниною ніша для зберігання Тори) оздоблений ліпниною.




Пізніше до основного об'єму будівлі були прибудовані низенькі приміщення для жінок і школи-хедеру. На початку XX ст. замість барокових шпилів з’явилася відкрита тераса з парапетом, а північну частину будівлі понижено до двох ярусів.


За Другої світової війни західна частина синагоги була повністю зруйнована, повністю знищено її склепіння і споруда школи-хедеру з півночі. У 1979 році у реставрованій будівлі синагоги було відкрито краєзнавчий музей. Під час реставрації західний фасад божниці та її інтер'єр було відновлено, а західну і північну прибудови зведено в архітектурних формах початку XX ст. одноярусними у вигляді тераси. У 2002 році музей переїхав в нове приміщення. З того часу будинок синагоги стоїть порожній і потрохи руйнується.


В середині – жахливо!










Ще одним вузлом оборони міста слугувала Онуфріївська церква, збудована орієнтовно у 1600 році. Вона є зразком симбіозу подільської і молдавської архітектурних шкіл, і могла одночасно служити і храмом, і фортецею. Товщина її стін сягає 1,9 - 2,2 метри. Церква є хрещатою в плані, її три апсиди перекрито конхами і освітлено невеличкими високо піднятими над землею вікнами. Над великим квадратним у плані бабинцем підвищувалася оборонна вежа із сходами на хори, схованими в товщі муру. На жаль, її оборонний ярус з бійницями не зберігся. Храм був оточений оборонним муром.


За турецького панування, коли був садибою паші, церква була перероблена на мечеть. "Реконструкцію" храму проведено у 1928 році, коли вона лишилася бойового ярусу над бабинцем. А під час останньої "реставрації" у 1992 - 1993 церква зовсім втратила свій стародавні вигляд: будівлю покрили шаром цементу. Зараз споруда належить греко-католикам.


У 1841 році у власника міста графа Юзефа Забєльського Гусятин викупила Софія Голуховська. З цього періоду магнати Голуховські були власниками міста аж до початку Другої світової війни. У 1845 році на місці старого млина на Збручі Софія Голуховська відкрила канатно-прядильну фабрику. У 1853 році власником став її син - Агенор Голуховський, який протягом 1848 - 1859 років був намісником Галичини. У 1906 році його онук, Агенор ІІІ, відкрив у Гусятині п'ятирічну юнацьку та шестирічну жіночу школи.


З початку ХХ століття в центрі містечка збереглося декілька сецесійних і еклектичних кам'яниць.



В будівлі українського Народного дому, збудованого на початку ХХ ст., сьогодні розміщується Гусятинський коледж, заснований у 1986 році.


Напроти комплексу бернардинського кляштору збереглася будівля польського товариства "Сокіл" (друга половина ХІХ століття).


З лівого берега Збруча з боку Гусятина Хмельницької області відкривається панорама Гусятина тернопільського. У міжвоєнний період на лівому березі Збруча була зведена колонада з 10 парних колон, яка символізувала в'їзд до "країни рад". Сьогодні вона є одним з символів Гусятина.




Збруч - річка, що розділяє і єднає:


Який Гусятин без гусей? :)

http://andy-travelua.livejournal.com/526569.html

Поділля, Дунаєвецький район, село менше 1000 мешканців, тотальне бездоріжжя... Але є костел - неперевершений шедевр неоготики. По ньому можна сміливо вивчати ази готичної архітектури. На Поділлі іноді трапляється готика та якісна неоготика: Лосяч, Скала-над-Збручем, Чортків, Бар, катедра в Кам'янці. Але щось подібне шедевральне є хіба що в Озерянах. Поруч з Підлісним Мукаровим - Маліївці - один з наймальовничиших куточків Поділля. Туди також немає нормальної дороги, але потрапити треба обов'язково.

Підлісний Мукарів зустрічається в історичних джерелах на початку XV століття як королівські землі, які входили до Барського князівства. В середині XVII століття він вже був центром староства, до якого входило 7 сіл. На зламі XVIII та XIX століть староством володіла Кароліна Гоздська - дружина французького принца Шарля де Нассау-Зігена. Після неї Підлісний Мукарів орендував секретар російського посольства у Франції Павло Бутягін.




Неоготичний шедевр Поділля - костел св. Юзефа Обручника будувався протягом 1859-1872 років. Ініціатором будівництва був священик Базилій Шах, а зводили храм на кошти парафіян. Освятив костел у 1886 році єпископ Любовідський. Совєцькі окупанти двічі закривали храм - у 1933 та у 1962 роках. У 1989 році костел повернули римо-католицькій громаді, після чого було проведено його реставрацію. Храм поштукатурили, розписали інтер'єр, реконструювали вівтар і орган та повторно освятили у 1992 році.


Сьогодні храмом користується небаготочисельна римо-католицька громада Підлісного Мукарова і навколишніх сіл. Видно, що ксьондзу дуже важко підтримувати костел в належному стані. Каже, що поляки також поки що не допомагають. Але поки що він з цією проблемою дає собі раду.


Костел має багато типових атрибутів готики - вікно-троянду, фіали з хрестоцвітами, вімперги. Все дуже гармонійно між собою поєднано.






На північному фасаді - рік побудови храму:


Не менше вражають і інтер'єри храму:


Орган:


Вівтар:




Кафедра:


Дерев'яні деталі:


Костел і дзвіниця:


Огорожа храму:

http://andy-travelua.livejournal.com/526290.html

В декількох кілометрах на південь від Бару є село Митки. Тут розташований цікавий неготичний палац адмірала російського морського флоту Миколи Чихачова. Романтичний палац стилізований під середньовічні готичні замки Англії. Щоб знайти його, треба з основної дороги повернули ліворуч біля ставка і проїхати вузької дорогою через здичавілий парк.


Микола Чихачов, який народився у Псковській губернії, пройшов довгий шлях від гардемарина до адмірала. Він встиг побувати начальником морської оборони Одеси під час російсько-турецької війни, керуючим морським міністерством, членом Державної ради, заснував першу російську фортецю на Сахаліні. Його ім’ям було названо пароплав, острів в Японському морі, мис в Татарській протоці і затоку на далекосхідному узбережжі.


Адмірал Чихачов отримав маєток в Митках у 60-х роках ХІХ століття. Саме коли крізь Бар пройшла Одеська залізниця, яка на той момент управлялася акціонерною компанією "Російське товариство пароплавства і торгівлі", ці землі і приглянулися адміралу. В 1904-1905 роках для своєї улюбленої доньки Софії він збудував палац за проектом архітектора Леонова в змішаному готичному і романському стилі, що нагадував британські середньовічні замки.


Палац оточував чудовий парк, на галявині якого липами було висаджено ім’я доньки адмірала Софії.


До Другої світової війни в маєтку розміщувалася школа, згодом - шпиталь. Після війни була спроба розібрати будинок. На даний час у ньому розташована загальноосвітня школа.




Деталі палацу:

http://andy-travelua.livejournal.com/525963.html

Одним з найвизначніших історичних міст на Поділлі є Бар. Багатовічна його історія залишила в місті багато пам'яток: руїни замку, неоготичний костел, монастирі кармелітів і єзуїтів, церкви, багаточисельні громадські споруди. Між Вінницею і Баром курсує величезна кількість автобусів і маршруток, проблем з добиранням не буде. Все дуже компактно розташовано в історичному центрі міста над широким ставком, утвореним розлиттям річки Рів.

Рів - саме такою була перша назва поселення. Перша письмова згадка про Рів відноситься до 1425 року. Тоді воно лежано на правому, піднесеному березі однойменної річки, там, де тепер село Чемериси-Барські. З цього місця зараз відкривається найкращий вид на Бар.




У 1443 році Рів належав шляхтичеві Стогневу Рею. У 1452 році татари вщент знищили розташоване на Кучманском шляху місто. У 1456 році король Казимир Ягелончик дозволив воєводі Одровонжу викупити місто у спадкоємців Рея. Він відбудував замок, збудований, очевидно, ще за князів Коріатовичів і знищений татарами. У 1532 році король Сигізмунд І дав привілей Рову і Сатанову, з усіма належними до них місцевими жителями, звільнення на 8 років від податків. Тоді ж Рів викупила у Станіслава Одровонжа дружина Сигізмунда І, королева Бона Сфорца. За її наказом було зведено нову фортецю, а у 1537 році вона перейменувала Рів на Бар - на честь свого рідного італійського міста Барі.


Дня нового замку було вибрано нове місце на протилежному лівому березі Рову. Спочатку замок був дерев'яним, стіни й будинки були зведені з дубових зрубів. Стіни були подвійні, між ними засипалася земля. Замок мав 5 дерев'яних двоповерхових башт, головна башта містила браму, над нею каплиця, на самому верху дзвін. На башті була мідна табличка з надписом на латині про те, як дбає та піклується Бона Сфорца про Бар та його замок: "Бона Сфорца Арагонська, королева польська, велика княгиня литовська, глава росів, Русі, Прусії, Мазовії, жаліючи частими набігами чужоземців спустошувані степи, повернула жителів, утримала їх і укріплене місто заснувала, і, по звичаю, міські дерев'яні стіни поставила, назвавши місто по імені рідного міста Барі, рік Божий 1537, ясного Сигизмунд короля польського чоловіка свого мир і спокій захистивши, за землю сплативши.". Інша башта теж містила браму, але меншу, вона зв'язувала замок з містом. Перед в'їздом був бастіон з дубових брусів з двома баштами. Сучасники називали фортецю не інакше, як "ключем до Східного Поділля".


У 1636 р. у Бар переніс свою резиденцію великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. У 1630-1647 роках він збудував кам'яну фортецю за проектом французького інженера Ґійома Левассера де Боплана. Чотирикутна фортеця з чотирма бастіонами 6-метрової висоти стала третьою за величиною фортецею Речі Посполитої після Кам'янця і Меджибожа. Під час повстання 1648 р. Максим Кривоніс з військом рушив від Староконстянтинова на південь і, проминувши Меджибіж, 25 липня взяв приступом добре укріплений Бар.


29 лютого 1768 в Барі була проголошена Барська конфедерація. Проти конфедератів було послано російські війська під командою генерала Петра Кречетнікова, яких підтримувала вірна Станіславу Августу Понятовському коронна армія під командуванням Франциска Ксаверія Браницького. 9 червня 1768 із боями місто було взяте. 30 червня 1768 замок був взятий штурмом під командою Апраксіна. Після цього Барський замок був значно поруйнований і з тих пір став занепадати.


Сьогодні від колись могутнього замку залишилися лише фрагменти мурів, які розташовані і міському парку над розливом річки Рів:






Вид від замкових мурів:



Неподадік від замку на березі Рову виділяється велика двоповерхова будівля - колишній кляштор (монастир) кармелітів, заснований на місці колишнього монастиря, знищеного повсталими козаками в XVII столітті. Будівництво монастиря з колегіумом велося декілька десятиліть і закінчено в 1787 році.


Споруда кляштору зовні мало чим нагадує про своє сакральне минуле. Масивному виступу на головному фасаді відповідає гранована апсида, а на фасаді, зверненому до озера, - вбудований костел. Енергійно промальовували барочні наличники з красивим замковим каменем і фільончасті вставки між вікнами першого і другого поверхів. Усі приміщення обернені вікнами у бік озера, а дверима - в широкий коридор, що виходить на головний фасад.


Ймовірно, тут раніше знаходився колегіум, бо до будівлі примикав ліворуч, сполучаючись з ним, сусідній двоповерховий корпус келій. Поза сумнівом, невідомим архітектором був задуманий цікавий ансамбль.


Після польських повстань кляштор кармелітів був скасований і перетворений в православний Покровський монастир. Перед головним фасадом побудована з червоної цеглини надбрамна дзвіниця (1908 рік), стилістично абсолютно чужа комплексу, що стоїть позаду неї.


Безумовно, найяскравішою пам'яткою Бару є неоготичний костел св. Анни, розташований неподалік від руїн замку. Храм буз збудований у 1811 році домініканцями і відбудований у 1908 році в стилі неоготики.




Костел в Барі - один з найвражаючих прикладів неоготики в Україні. Гострі шпилі, пишні фасади з рельєфною ліпниною і благородні форми - все це ідеально вписується в ландшафт старого міста.




Деталі костелу:










Божа Матір на костельному подвір'ї:


Перед костелом є симпатичний пам'ятник св. Яну Непомуку:




Напроти костелу стоїть один з найстаріших збережених садибних будинків Бару, який часто називають "будинком Коцюбинського". В ХІХ столітті будинок орендував батько Михайла Коцюбинського, який був чиновником в Барі. Будинок перебуває в дуже занедбаному стані.






Сусідка костелу св. Анни - православна церква Успіння Богородиці. Кам'яна хрещата у плані церква була збудована у 1757 році старанням священика Тимофія Матковського.






Церква і костел:


Трохи далі від центру розташовані колишні будівлі монастиря єзуїтів, заснованого Станіславом Жолкевським в 1616 р. на місці руїн невідомого монастиря. Був зруйнований під час Визвольної війни 1648 - 1654 років. Собор та келії збудовані в 1701 - 1787 рр. у вигляді єдиного корпусу (тут був розміщений католицький кляштор). В 1787 р. до північного фасаду костелу прибудовано ще один П-подібний корпус келій. Його східна частина розібрана в 1960-х роках. Дзвіниця споруджена в 1908 р. Після скасування ордену єзуїтів влаштовано василіянський монастир.




В центральній частині міста зберігся ряд цікавих історичних будинків:












Сучасний центр міста:


І на останок, декілька цікавих видів на місто:

http://andy-travelua.livejournal.com/525406.html

Між Чернятином і Баром лежить село Маньківці. Дорога сюди жахлива: розбита бруківка. В селі є занедбаний костел св. Трійці, який є досить давнім: храм походить з другої половини XVIII століття. Самі Маньківці існували вже у на початку XVI ст. Перша згадка про поселення пов'язана з документом, в якому йдеться про те, як королева Бона Сфорца отримала 1537 році у власність Барське староство, вона для округлення своїх володінь виміняла в 1539 році Маньківці у Івана Свєрча на Гусятин і Кутковці. Назва, за легендою, походить від від імені пані Маньки, яка проживала у маєтку в Чернятині.


Маньківці належали до Барського староства і в різні часи власністю Виговських, Любомирських, Понінських, Вітославських. Останньою власницею села стала порутчиця Марія Львова, якій Вітославські, власники сусіднього Чернятина, продали Маньківці у 1865 році.


У 1763 році в Маньківцях стараннями ктитора Юзефа Дембського, летичівського судді, був збудований тринітарійський костел. Не зрозуміло, що сталося з цим храмом, але вже у 1789 році звели новий костел Св. Трійці у класицистичному стилі.


Костел перебуває в досить занедбаному стані, але являє певний інтерес через свій поважний вік і є яскравим прикладом раннього класицизму.


Інтер'єр храму все ще вражає своєю величчю:






Вхід:


Костел з тилу:




Поруч з костелом - скелет дзвіниці:

http://andy-travelua.livejournal.com/524719.html

Без перебільшення найцікавіший палац на теренах Східного Поділля знаходиться в селі Чернятин Жмеринського району. Рожевий шедевр у стилі неоготики належав поміщикам Вітославським, а сьогодні тут знаходиться Чернятинський аграрний технікум. Добиратися до села треба автобусом, що курсує між Жмеринкою і Баром. Крім того, двічі на добу між Жмеринкою і Могилів-Подільським ходить приміський поїзд, що зупиняється в Чернятині.

Село, очевидно, виникло не пізніше за XVII століття і дістало назву від першого поселенця козака Черняка або Черняти - Чернятин хутір, Чернятин двір. Пізніше тут осіли старообрядці, що біжали з Росії. У кінці XVIII століття Чернятин належав польським магнатам Вітославським. На початку ХІХ століття тут оселився колишній коронний обозний при дворі польського короля Ігнатій Вітославський. Він і побудував (за іншою версією - перебудував) неоготичний садибний будинок.

Вхід з головною вулиці до палацового парку відкривають дуже репрезентативні в'їзні ворота, споруджені разом із палацом. Їхні масивні високі пилони складені з цеглини на кам'яному цоколі, відштукатурені і декоровані в усю висоту стрілчастого малюнка вставками з тесаного піщанику. Над чотирьохскатною залізною покрівлею височіють кам'яні кулі, що чітко виділяються на тлі зелені парку.


Відразу ж за воротами починається Чернятинский парк, створений в 1814 році Дионісієм Макклером на основі старих дубів природного гаю, доповненого новими насадженнями хвойних і листяних порід, чагарниками. Загачені в ярах струмки утворили ланцюжок мальовничих ставків, які після багаттох десятиліть забуття що все ще зберігають форму. Верхній ставок зовсім не великий і немов схований в кущах.


Чернятинский садибний будинок - вірніше, палац - отримав П-образний нинішній план після декількох етапів будівництва. Найстаріша частина будівлі - це південне крило з декоративною романтичною вежею, яка раніше бцла прикрашена короноподібним ренесансним завершенням із зубцями. Над її круглою вершиною піднімали на флагштоку, за старою рицарською традицією, вимпел з гербом власника під час присутності хазяїна.




Трохи з відступом примикає до палацу більший об'єм, сполучений з кутовою вежею аркадною галереєю. Цей корпус декорований у дусі неоготики, що було дуже модно у кінці XVIII - початку XIX століття.


Автором неоготичних фасадів чернятинского палацу (1830) міг бути польський архітектор Генріх Иттар, мальтієць за походженням, що вчився в Римі. "Престижна" неоготика увійшла до навколишньої розкішної природи Поділля і макклерівського парку несподіваним екстравагантним капризом романтичної епохи.


Елементи декору:












Будівля настільки вражала сучасників, що навіть в Атласі Подільської губернії, складеному в 1842 році колишнім військовим губернатором міста Кам'янця і Подільським цивільним губернатором генерал-майором К.Я.Флиге, поміщена гравюра-літографія Н.Брезе - "чарівна вілла в готичному стилі поміщика Вітославського в містечку Чернятин Літинського повіту."




Відмітно, що готичний декор наданий тільки південному і західному (пізнішому) фасадам будівлі. Дворовий фасад абсолютно позбавлений яких би то не було прикрас - чернятинському палацу властива деяка театральна однобічність. Південний і західний фасади отримали над другим поверхом високий аттик, оформлений глухою аркатурою спрощеного стрілчастого малюнка, прямокутні вікна, декоровані стрілчастими фронтончиками, і лопатки, що виявляють внутрішню архітектоніку будівлі. Площина лопаток вибрана ступінчастим поглибленням, стрілчастий, що сходиться, під аттиком, звідки над лопатками починаються високі ажурні шпилі, що іменуються в готиці фіалами.


Але збереглися тільки два фіали по кутах західного ризаліта - найпізнішого фасаду, а раніше вони височіли над кожною лопаткою. Важливі вузлові точки будівлі уміло підкреслені великими розчленовуваннями і деталями. Готична стрільчатість усіх вертикалей, покликаних створити ілюзію більшої висоти, наполегливо подана скрізь, починаючи з пілонів в'їзних воріт.




Ваза для квітів:


Південно-західний ріг будівлі відмічений ризалітом з балконом і терасою пізнішого походження, обмеженою парапетом з улюбленими в готиці наскрізними трилисниками і хрестоцвіттями. До прибудови західного крила тут поміщався головний вхід, що перемістився потім до північного торця. Там гранітні сходи, втоплені у високий стілобат, піднімаються між парою біломармурових левів. Раніше кожен лев спирався правою лапою на геральдичний щит з гербом власників. Тепер ці щити втрачені.




Як видно з архівних документів, в 1865 році збіднілі Вітославські продали Чернятин і сусіднє село Маньківці порутчиці Марії Михайлівні Львовій . Після прокладення залізничної лінії нові власники влаштували головний в'їзд до садиби з північного боку, з села Чернятин. Навпроти розмістився особняк керівника. А залишки вензелів під короною, складені з латинських букв "м" і "л", і зараз проглядають на ажурних кованих стулках воріт.


На одному з етапів переробок і підновлень, що перетворили віллу на палац, з'явилося східне крило, в недавній час надбудоване, таке, що втратило фронтон над колонним портиком в торці. Поруч виросли нові сучасні корпуси технікуму. Не збереглися у бурхливі роки воєн і революцій паркові павільйони і альтанки, що так захоплювали колишніх гостей, зникла велика бібліотека, і тільки колекціонери книжкових знаків зберігають рідкісні чернятинські екслібриси.




В Чернятинському парку:






При підготовці матеріалу використано книжку Д.Малакова "По Східному Поділлю"

http://andy-travelua.livejournal.com/524155.html

Львівщина - неосяжний край для мандрівника. Скільки нею не катайся, все одно знайдеш для себе щось цікаве. Бо область дуже велика, а в кожному селі обов'язково збереглося щось цікаве. Єдине, що стримує - це дороги, які тут, напевно, найгірші в Україні. Зазвичай туристи, потрапляючи до Львова, бажаючи трохи помандрувати областю, їдуть по класичному маршруту "Золотої Підкови", оглядаючи замки Олесько, Підгірцях і Золочеві. Сьогодні пропоную трохи розширити цю географію і подивитися, що цікаве є в селах і містечках навколо Золотої Підкови.

Маршрут: Плугів - Золочів - Єлиховичі - Сасів - Ушня - Підгірці - Олесько - Кути - Буськ - Новий Милятин

На трасі Львів - Тернопіль між Золочевим і Зборовим лежить село Плугів, що лежить серед пагорбів Вороняків і Гологорів. Неподалік від залізничного тунелю дуже гармонійно розташувалася типово галицька трибанна дерев'яна церква св. Параскеви, зведена у 1715 році.


Поховання біля церкви:


Далі прямуємо у напрямок Львова у відомий усім Золочів. Замок Яна Собєського зачинений. Біда усіх замків "Золотої Підкови" - вони відкриваються дуже пізно, не раніше 11 години. Хто не був в замку, прошу на сторінку мого сайту, присвячену Золочівському замку.


Герб власників на одній з замкових башт:


В'їзна брама Золочівського замку:


Китайській палац в замку:


В Золочеві багато цікавих пам'яток. Їм присвячена окрема сторінка мого сайту.

А ми повертаємо на північ і прямуємо в бік Підгірців. Перше село на дорозі - Єлиховичі. В селі ліворуч від дороги побачимо цікавий костел Воздвиження Чесного Хреста:


Костел зведений перед самим початком Другої світової - у 1938 році у стилі конструктивізму. Автор проекту - львівський архітектор Вавжинець Дайчак.


Приблизно посередині між Золочевим і Підгірцями лежить старовинне містечко Сасів, засноване руським воєводою Іваном Даниловичем на початку XVII століття. В колишньому містечку, а сьогодні - селі, збереглося декілька пам'яток. Перша і найцікавіша - костел Різдва св. Йоана Хрестителя, зведений у 1864 році у стилі неоготики:


Трохи в глибині села є дерев'яна Миколаївська церква:


На одвірках церкви зазначено дату "1731", яку і вважають датою зведення, хоча деякі джерела датують її XV століттям.


В колишньому містечку збереглося декілька старих будинків:


В 2 кілометрах від траси лежить маленьке село Ушня. В селі є костел св. Юзефа, зведений у 1900 - 1901 роках у стилі необароко:


Костел дуже симпатичний, але, на жаль, помираючий:


Підгірці - одне з найвідоміших сіл Львівщини завдяки чудовому замку з палацом, зведеним під керівництвом архітектора Андреа дель Аква за вказівкою коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. На в'їзді до Підгірців на території давньоруського городища Пліснесько стоїть василіянський Підгорецький Благовіщенський монастир з чудовою бароковою Онуфріївською церквою, зведеною у 1726 - 1750 роках:


Церква має надзвичайно цікавий бароковий вівтар:

Фото - Володимира Мороза (http://risu.org.ua/ua/relig_tourism/religious_region/47120)

Монастир оточений мальовничими пагорбами Вороняків:


Костел Воздвиження Чесного Хреста і Святого Юзефа у Підгірцях, споруджений у 1752 - 1766 роках:


У Підгорецького замку нова "фішка": його обгородили парканом і тепер потрапити на територію, щоб побачити замковий палац, можна лише дочекавшись відкриття замку. А він відкривається лише в 11:00. Часу чекати в нас нема, тому будемо шукати альтернативні види за замок. Для цього спускаємося до села і шукаємо потрібну точку. Хто шукає, той завжди знаходить :)


Трохи ближче:


Докладніше про Підгорецький замок - на сторінці мого сайту.

Наступний пункт - відомий усім Олеський замок. Такий вид за замок не часто побачиш. Так він виглядає з траси Київ-Чоп:


Про Олесько і Олеський замок є окрема сторінка на сайті.

Монастир капуцинів напроти замку, закладений Северином Жевуським в другій третині XVIII століття:


Водостік-горгулія на фасаді костелу капуцинів:


Замок і монастир разом:


З іншого від Олеська боку траси Київ - Чоп лежить село Кути. В селі - дві цікавих дерев'яних церкви та мавзолей власників села. Перша церква присвячена Різдву Пресвятої Богородиці, збудована у 1750 році:


На цвинтарі поруч з церквою можна відшукати мавзолей власників села Гнєвошів:


В кінці села стоїть церква св. Архистратига Михаїла (1697 рік) - справжній шедевр української дерев'яної архітектури:


Опасання церкви:


Райцентр Львівщини місто Буськ має безліч архітектурних пам'яток. Проїжджав повз нього сотні разів, але постійно відкладав його відвідання. Нарешті, добрався і сюди.


У північно-східній частині міста у передмісті Довга сторона є унікальна одноверха дерев'яна церква святої Параскеви, зведена у 1708 році за канонами народної архітектури галицької школи.


Ратуша в Буську нова, але збудована з дотриманнями усіх канонів. Вона з'явилася у 1999 році на місці давнішого приміщення повітового суду і є останньою ратушею, зведеною в Україні у ХХ столітті.


Старі австрійські будинки у середмісті Буська:


Костел св. Станіслава в центрі Буська споруджено у 1778 — 1780 роках за проектом архітектора Бернарда Меретина:


Миколаївська церква з'явилася у міжвоєнний період - у 1930-ті роки:


В околицях колишньої площі Ринок можна відшукати колишню синагогу:


Найцікавіша пам'ятка Буська - колишній палац графа Казимира Фелікса Бадені, зведений у 1810 році. В совецький період і перші роки незалежності тут містилася військова частина. Декілька років тому військові звільнили палац.


В інтер'єрах палацу ще збереглася шикарна ліпнина, але шедевр швидко руйнується і йому, на жаль, залишилося недовго...


Парковий фасад палацу Бадені:


У передмісті Воляни на місці колишнього давньоруського городища розташована ще одна дерев'яна церква Буська - храм святого Онуфрія. Церкву збудували у 1680 році в оточені валів городища, які добре проглядаються і сьогодні.


На церковному подвір'ї є цікава капличка, видовбана у стовбурі старого дерева:


Остання зупинка на нашому маршруті - село Новий Милятин. Це також колишнє містечко, яке вже у XVI столітті мало Магдебурзьке право. Головна пам'ятка села - костел Воздвиження Чесного Хреста монастиря ордену кармелітів босих, зведений протягом 1771 - 1790 років у бароковому стилі:


Сьогодні колишнім костелом користуються прихожани автокефальної православної церкви.


Майже напроти костелу збереглася ще одна пам'ятка села - корчма XVIII століття:


На трасі поруч з селом є ще одна цікава пам'ятка - каплиця на честь перемоги під Хотином. ЇЇ встановили у XVII столітті за наказом короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собєського на честь перемоги об'єднаних сил українського козацтва на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним і війська Речі Посполитої над армією Османської імперії в битві під Хотином у 1621 році.

http://andy-travelua.livejournal.com/523736.html

Одними з серпневих вихідних вирішив прокотитися своїми улюбленими куточками Західного Поділля. Вчергове отримав величезне задоволення від місць, в яких бував багато разів, але в які тягне ще і ще.

Маршрут був такий: Гусятин - Чортків - Червоногруд - Заліщики - Озеряни - Сидорів

Зайнятну табличку встановили на в'їзді в хмельницький Гусятин:


Арка на колишньому австрійсько-угорському і польсько-совєцькому кордоні:


Збруч - річка, що колись розділяла імперії, а сьогодні - єднає Україну:


Знаменита густинська синагога (поч. XVII ст.) продовжує занепадати :(


Чого не скажеш про бернардинський костел і кляштор (поч. XVIII ст.) - вони навпаки відроджуються:




Так зустрічає Чортків з гори Горішньої Вигнанки:


Дерев'яна Вознесенська церква (1717 рік) - шедевр подільської народної архітектури:


Стара ратуша з торговими рядами (1905 рік):


Домініканський костел Матері Божої, святого Розарія і святого Станіслава у стилі надвіслянської готики:


Нова синагога - одна з двох в Чорткові (1905–1909 рр.):


Дерев'яна Успенська церква (1635 рік) - найстаріша в Чорткові:


Одна з нововиявлених мною чортківських австрійських вілл:


Колишній монастир кармелітів (XVIII ст.):


Улюблений Червоногруд. Я тут вже вп'яте:


Від двох башт замкового палацу залишилося півтори...


Джуринський водоспад в Червоногруді став вже зовсім попсовим місцем :(


Панорама Заліщиків з буковинського берегу:

Шедевр неоготики - костел св. Анни в Озерянах:


Панорама села Сидорів з костелом та замком:


Замок-корабель, зведений Калиновським у першій половині XVII ст.:


Домініканський костел, зведений Марцином Калиновським в середині XVIII століття:

http://andy-travelua.livejournal.com/523159.html

Напевно, з жодною країною я так не чекав зустрічі, як з Іраном. І не дарма. Іран - найяскравіше і найцікавіше, що було в мене за останні роки. Позитивна країна з добрими і щирими людьми та дивовижною архітектурою залишить враження на все життя. Я рідко повертаюсь туди, де вже був, але туди хочу обов'язково повернутися.

Це взагалі була дивовижна подорож. Як правило, плануючи мандрівку, я намагаюся робити так, щоб кожна наступна з них була цікавіша за всі попередні. Як правило, це вдається. Більше того, в даному випадку вдалося на всі 100%. Мало того, що я давно себе не балував довгими поїздками в східні країни, тут ще випала можливість відвідати 3 неймовірно цікавих країни, в яких я раніше не бував. Іран - 35-та країна, в якій я побував, стала апогеєм подорожі в східну казку.

Маршрут був такий: Тбілісі - Джварі - Мцхета - Руставі - Ананурі - Пасанаурі - Баку - Гобустан - Кум - Кашан - Абьяне - Ісфахан - Язд - Тегеран.

Читати і дивитися далі

http://andy-travelua.livejournal.com/522919.html

Напевно, з жодною країною я так не чекав зустрічі, як з Іраном. І не дарма. Іран - найяскравіше і найцікавіше, що було в мене за останні роки. Позитивна країна з добрими і щирими людьми та дивовижною архітектурою залишить враження на все життя. Я рідко повертаюсь туди, де вже був, але туди хочу обов'язково повернутися.

Це взагалі була дивовижна подорож. Як правило, плануючи мандрівку, я намагаюся робити так, щоб кожна наступна з них була цікавіша за всі попередні. Як правило, це вдається. Більше того, в даному випадку вдалося на всі 100%. Мало того, що я давно себе не балував довгими поїздками в східні країни, тут ще випала можливість відвідати 3 неймовірно цікавих країни, в яких я раніше не бував. Іран - 35-та країна, в якій я побував, стала апогеєм подорожі в східну казку.

Маршрут був такий: Тбілісі - Джварі - Мцхета - Руставі - Ананурі - Пасанаурі - Баку - Гобустан - Кум - Кашан - Абьяне - Ісфахан - Язд - Тегеран.

Читати і дивитися далі

http://andy-travelua.livejournal.com/522919.html

Межирів - колишнє місто з замком і Магдебурзьким правом. До 1934 року був райцентром. Сьогодні - помираюче село з населенням трохи більше 300 мешканців, де фактично лишилися пенсіонери і дачники. Школи немає, автобус в село не їздить, лише до сусіднього села Рів. Приводом до занепаду стала залізниця, яка у 1903 році пройшла не через Межирів, а через Жмеринку. Отже, сусідня Жмеринка отримала розвиток і прославилася на всю імперію розкішним вокзалом, а Межирів почав помирати. Сьогодні колишнє містечко виглядає сумно, але мальовничо: над великим ставком височіють руїни барокового костелу, синагоги і діюча церква. На в'їзді до села - монументальні руїни вапнякових пічей.


Межирів відомий з XVI століття. Тоді він входив до Барського староства, на чолі якого стояла легендарна королева італійського походження Бона Сфорца. Тоді в Межирові був споруджений замок. Місце, де він стояв, досі називають Замчиськом. Вже у 1591 році Межирів отримав Магдебурзьке право і став містечком. Таких прав поселення добилося за клопотанням Барського старости Станіслава Ґольського від короля Сигізмунда ІІІ Вази.


Невдовзі у 1612 році Межирів був зруйнований татарами. Але наступного року король уповноважив Станіслава Жолкевського, воєводу київського та барського, відновити містечко з одночасним поверненням йому всіх колишніх прав і привілеїв. Власником Межирова на той час був шляхтич Ян Зацвіліховський.


У 1659 р. Межирів разом із Барським староством утримав у володіння козацький гетьман Іван Виговський. У 1698 році його син Остап продав містечко князю Домініку Любомирському. Наступним його власником були кременецький підкормчий Миколай Януш Пісковський, після нього - Юзеф Потоцький. У Потоцький у 1784 р. резиденцію викупив Анджей Орловський. Саме за його часів Межирів отримав найбільшого розвитку. Тоді в містечку було збудовано костел, палац, ґуральню, папірню. Останньою власницею Межирова була Констанція Черемшинова з роду Орловських.


Найголовніша пам'ятка села - костел Вознесіння, який у 1794 році збудовано коштом Анджея Орловського. Храм збудовано в стилі пізнього бароко. На початок ХХ ст. межиріченська римо-католицька парафія налічувала 1438 прихожан. Храм було зачинено у 1945 році, після чого там був розміщений колгоспний склад зерна.




Сьогодні від костелу, по суті, залишився один скелет. Даху давно немає, проте на фасаді збереглася ліпнина у стилі рококо.






В середині також все дуже сумно:










Дзвіниця:


Поруч з костелом стоїть діюча церква Олександра Невського. Очевидно, вона була зведена у ХІХ столітті. На початок ХХ ст. вона налічувала 1000 парафіян.


Неподалік на високому березі річки Рів збереглися руїни синагоги. Божницю добре видно при в'їзді до Межирову з боку Рову, але віднайти її виявилося задачею не з простих. Довелося більше годити лазити по хащам. Рештки синагоги настільки заросли, що до них вже немає стежки, а пробиратися до них треба через зарослі, які в півтора рази перевищують людський ріст.








Напевно, найвражаючою пам'яткою Межирова є рештки вапнякових печей. Саме випалювання вапна, поклади яких знаходяться навколо, певний час підтримувало сільську господарку. Декілька таких печей знаходяться зліва від дороги, що веде з Рова до Межирова.




Панорама Межирова:

http://andy-travelua.livejournal.com/521876.html

Межирів - колишнє місто з замком і Магдебурзьким правом. До 1934 року був райцентром. Сьогодні - помираюче село з населенням трохи більше 300 мешканців, де фактично лишилися пенсіонери і дачники. Школи немає, автобус в село не їздить, лише до сусіднього села Рів. Приводом до занепаду стала залізниця, яка у 1903 році пройшла не через Межирів, а через Жмеринку. Отже, сусідня Жмеринка отримала розвиток і прославилася на всю імперію розкішним вокзалом, а Межирів почав помирати. Сьогодні колишнє містечко виглядає сумно, але мальовничо: над великим ставком височіють руїни барокового костелу, синагоги і діюча церква. На в'їзді до села - монументальні руїни вапнякових пічей.


Межирів відомий з XVI століття. Тоді він входив до Барського староства, на чолі якого стояла легендарна королева італійського походження Бона Сфорца. Тоді в Межирові був споруджений замок. Місце, де він стояв, досі називають Замчиськом. Вже у 1591 році Межирів отримав Магдебурзьке право і став містечком. Таких прав поселення добилося за клопотанням Барського старости Станіслава Ґольського від короля Сигізмунда ІІІ Вази.


Невдовзі у 1612 році Межирів був зруйнований татарами. Але наступного року король уповноважив Станіслава Жолкевського, воєводу київського та барського, відновити містечко з одночасним поверненням йому всіх колишніх прав і привілеїв. Власником Межирова на той час був шляхтич Ян Зацвіліховський.


У 1659 р. Межирів разом із Барським староством утримав у володіння козацький гетьман Іван Виговський. У 1698 році його син Остап продав містечко князю Домініку Любомирському. Наступним його власником були кременецький підкормчий Миколай Януш Пісковський, після нього - Юзеф Потоцький. У Потоцький у 1784 р. резиденцію викупив Анджей Орловський. Саме за його часів Межирів отримав найбільшого розвитку. Тоді в містечку було збудовано костел, палац, ґуральню, папірню. Останньою власницею Межирова була Констанція Черемшинова з роду Орловських.


Найголовніша пам'ятка села - костел Вознесіння, який у 1794 році збудовано коштом Анджея Орловського. Храм збудовано в стилі пізнього бароко. На початок ХХ ст. межиріченська римо-католицька парафія налічувала 1438 прихожан. Храм було зачинено у 1945 році, після чого там був розміщений колгоспний склад зерна.




Сьогодні від костелу, по суті, залишився один скелет. Даху давно немає, проте на фасаді збереглася ліпнина у стилі рококо.






В середині також все дуже сумно:










Дзвіниця:


Поруч з костелом стоїть діюча церква Олександра Невського. Очевидно, вона була зведена у ХІХ столітті. На початок ХХ ст. вона налічувала 1000 парафіян.


Неподалік на високому березі річки Рів збереглися руїни синагоги. Божницю добре видно при в'їзді до Межирову з боку Рову, але віднайти її виявилося задачею не з простих. Довелося більше годити лазити по хащам. Рештки синагоги настільки заросли, що до них вже немає стежки, а пробиратися до них треба через зарослі, які в півтора рази перевищують людський ріст.








Напевно, найвражаючою пам'яткою Межирова є рештки вапнякових печей. Саме випалювання вапна, поклади яких знаходяться навколо, певний час підтримувало сільську господарку. Декілька таких печей знаходяться зліва від дороги, що веде з Рова до Межирова.




Панорама Межирова:

http://andy-travelua.livejournal.com/521876.html

Межирів - колишнє місто з замком і Магдебурзьким правом. До 1934 року був райцентром. Сьогодні - помираюче село з населенням трохи більше 300 мешканців, де фактично лишилися пенсіонери і дачники. Школи немає, автобус в село не їздить, лише до сусіднього села Рів. Приводом до занепаду стала залізниця, яка у 1903 році пройшла не через Межирів, а через Жмеринку. Отже, сусідня Жмеринка отримала розвиток і прославилася на всю імперію розкішним вокзалом, а Межирів почав помирати. Сьогодні колишнє містечко виглядає сумно, але мальовничо: над великим ставком височіють руїни барокового костелу, синагоги і діюча церква. На в'їзді до села - монументальні руїни вапнякових пічей.


Межирів відомий з XVI століття. Тоді він входив до Барського староства, на чолі якого стояла легендарна королева італійського походження Бона Сфорца. Тоді в Межирові був споруджений замок. Місце, де він стояв, досі називають Замчиськом. Вже у 1591 році Межирів отримав Магдебурзьке право і став містечком. Таких прав поселення добилося за клопотанням Барського старости Станіслава Ґольського від короля Сигізмунда ІІІ Вази.


Невдовзі у 1612 році Межирів був зруйнований татарами. Але наступного року король уповноважив Станіслава Жолкевського, воєводу київського та барського, відновити містечко з одночасним поверненням йому всіх колишніх прав і привілеїв. Власником Межирова на той час був шляхтич Ян Зацвіліховський.


У 1659 р. Межирів разом із Барським староством утримав у володіння козацький гетьман Іван Виговський. У 1698 році його син Остап продав містечко князю Домініку Любомирському. Наступним його власником були кременецький підкормчий Миколай Януш Пісковський, після нього - Юзеф Потоцький. У Потоцький у 1784 р. резиденцію викупив Анджей Орловський. Саме за його часів Межирів отримав найбільшого розвитку. Тоді в містечку було збудовано костел, палац, ґуральню, папірню. Останньою власницею Межирова була Констанція Черемшинова з роду Орловських.


Найголовніша пам'ятка села - костел Вознесіння, який у 1794 році збудовано коштом Анджея Орловського. Храм збудовано в стилі пізнього бароко. На початок ХХ ст. межиріченська римо-католицька парафія налічувала 1438 прихожан. Храм було зачинено у 1945 році, після чого там був розміщений колгоспний склад зерна.




Сьогодні від костелу, по суті, залишився один скелет. Даху давно немає, проте на фасаді збереглася ліпнина у стилі рококо.






В середині також все дуже сумно:










Дзвіниця:


Поруч з костелом стоїть діюча церква Олександра Невського. Очевидно, вона була зведена у ХІХ столітті. На початок ХХ ст. вона налічувала 1000 парафіян.


Неподалік на високому березі річки Рів збереглися руїни синагоги. Божницю добре видно при в'їзді до Межирову з боку Рову, але віднайти її виявилося задачею не з простих. Довелося більше годити лазити по хащам. Рештки синагоги настільки заросли, що до них вже немає стежки, а пробиратися до них треба через зарослі, які в півтора рази перевищують людський ріст.








Напевно, найвражаючою пам'яткою Межирова є рештки вапнякових печей. Саме випалювання вапна, поклади яких знаходяться навколо, певний час підтримувало сільську господарку. Декілька таких печей знаходяться зліва від дороги, що веде з Рова до Межирова.




Панорама Межирова:

http://andy-travelua.livejournal.com/521876.html