Межирів - колишнє місто з замком і Магдебурзьким правом. До 1934 року був райцентром. Сьогодні - помираюче село з населенням трохи більше 300 мешканців, де фактично лишилися пенсіонери і дачники. Школи немає, автобус в село не їздить, лише до сусіднього села Рів. Приводом до занепаду стала залізниця, яка у 1903 році пройшла не через Межирів, а через Жмеринку. Отже, сусідня Жмеринка отримала розвиток і прославилася на всю імперію розкішним вокзалом, а Межирів почав помирати. Сьогодні колишнє містечко виглядає сумно, але мальовничо: над великим ставком височіють руїни барокового костелу, синагоги і діюча церква. На в'їзді до села - монументальні руїни вапнякових пічей.


Межирів відомий з XVI століття. Тоді він входив до Барського староства, на чолі якого стояла легендарна королева італійського походження Бона Сфорца. Тоді в Межирові був споруджений замок. Місце, де він стояв, досі називають Замчиськом. Вже у 1591 році Межирів отримав Магдебурзьке право і став містечком. Таких прав поселення добилося за клопотанням Барського старости Станіслава Ґольського від короля Сигізмунда ІІІ Вази.


Невдовзі у 1612 році Межирів був зруйнований татарами. Але наступного року король уповноважив Станіслава Жолкевського, воєводу київського та барського, відновити містечко з одночасним поверненням йому всіх колишніх прав і привілеїв. Власником Межирова на той час був шляхтич Ян Зацвіліховський.


У 1659 р. Межирів разом із Барським староством утримав у володіння козацький гетьман Іван Виговський. У 1698 році його син Остап продав містечко князю Домініку Любомирському. Наступним його власником були кременецький підкормчий Миколай Януш Пісковський, після нього - Юзеф Потоцький. У Потоцький у 1784 р. резиденцію викупив Анджей Орловський. Саме за його часів Межирів отримав найбільшого розвитку. Тоді в містечку було збудовано костел, палац, ґуральню, папірню. Останньою власницею Межирова була Констанція Черемшинова з роду Орловських.


Найголовніша пам'ятка села - костел Вознесіння, який у 1794 році збудовано коштом Анджея Орловського. Храм збудовано в стилі пізнього бароко. На початок ХХ ст. межиріченська римо-католицька парафія налічувала 1438 прихожан. Храм було зачинено у 1945 році, після чого там був розміщений колгоспний склад зерна.




Сьогодні від костелу, по суті, залишився один скелет. Даху давно немає, проте на фасаді збереглася ліпнина у стилі рококо.






В середині також все дуже сумно:










Дзвіниця:


Поруч з костелом стоїть діюча церква Олександра Невського. Очевидно, вона була зведена у ХІХ столітті. На початок ХХ ст. вона налічувала 1000 парафіян.


Неподалік на високому березі річки Рів збереглися руїни синагоги. Божницю добре видно при в'їзді до Межирову з боку Рову, але віднайти її виявилося задачею не з простих. Довелося більше годити лазити по хащам. Рештки синагоги настільки заросли, що до них вже немає стежки, а пробиратися до них треба через зарослі, які в півтора рази перевищують людський ріст.








Напевно, найвражаючою пам'яткою Межирова є рештки вапнякових печей. Саме випалювання вапна, поклади яких знаходяться навколо, певний час підтримувало сільську господарку. Декілька таких печей знаходяться зліва від дороги, що веде з Рова до Межирова.




Панорама Межирова:

http://andy-travelua.livejournal.com/521876.html

Межирів - колишнє місто з замком і Магдебурзьким правом. До 1934 року був райцентром. Сьогодні - помираюче село з населенням трохи більше 300 мешканців, де фактично лишилися пенсіонери і дачники. Школи немає, автобус в село не їздить, лише до сусіднього села Рів. Приводом до занепаду стала залізниця, яка у 1903 році пройшла не через Межирів, а через Жмеринку. Отже, сусідня Жмеринка отримала розвиток і прославилася на всю імперію розкішним вокзалом, а Межирів почав помирати. Сьогодні колишнє містечко виглядає сумно, але мальовничо: над великим ставком височіють руїни барокового костелу, синагоги і діюча церква. На в'їзді до села - монументальні руїни вапнякових пічей.


Межирів відомий з XVI століття. Тоді він входив до Барського староства, на чолі якого стояла легендарна королева італійського походження Бона Сфорца. Тоді в Межирові був споруджений замок. Місце, де він стояв, досі називають Замчиськом. Вже у 1591 році Межирів отримав Магдебурзьке право і став містечком. Таких прав поселення добилося за клопотанням Барського старости Станіслава Ґольського від короля Сигізмунда ІІІ Вази.


Невдовзі у 1612 році Межирів був зруйнований татарами. Але наступного року король уповноважив Станіслава Жолкевського, воєводу київського та барського, відновити містечко з одночасним поверненням йому всіх колишніх прав і привілеїв. Власником Межирова на той час був шляхтич Ян Зацвіліховський.


У 1659 р. Межирів разом із Барським староством утримав у володіння козацький гетьман Іван Виговський. У 1698 році його син Остап продав містечко князю Домініку Любомирському. Наступним його власником були кременецький підкормчий Миколай Януш Пісковський, після нього - Юзеф Потоцький. У Потоцький у 1784 р. резиденцію викупив Анджей Орловський. Саме за його часів Межирів отримав найбільшого розвитку. Тоді в містечку було збудовано костел, палац, ґуральню, папірню. Останньою власницею Межирова була Констанція Черемшинова з роду Орловських.


Найголовніша пам'ятка села - костел Вознесіння, який у 1794 році збудовано коштом Анджея Орловського. Храм збудовано в стилі пізнього бароко. На початок ХХ ст. межиріченська римо-католицька парафія налічувала 1438 прихожан. Храм було зачинено у 1945 році, після чого там був розміщений колгоспний склад зерна.




Сьогодні від костелу, по суті, залишився один скелет. Даху давно немає, проте на фасаді збереглася ліпнина у стилі рококо.






В середині також все дуже сумно:










Дзвіниця:


Поруч з костелом стоїть діюча церква Олександра Невського. Очевидно, вона була зведена у ХІХ столітті. На початок ХХ ст. вона налічувала 1000 парафіян.


Неподалік на високому березі річки Рів збереглися руїни синагоги. Божницю добре видно при в'їзді до Межирову з боку Рову, але віднайти її виявилося задачею не з простих. Довелося більше годити лазити по хащам. Рештки синагоги настільки заросли, що до них вже немає стежки, а пробиратися до них треба через зарослі, які в півтора рази перевищують людський ріст.








Напевно, найвражаючою пам'яткою Межирова є рештки вапнякових печей. Саме випалювання вапна, поклади яких знаходяться навколо, певний час підтримувало сільську господарку. Декілька таких печей знаходяться зліва від дороги, що веде з Рова до Межирова.




Панорама Межирова:

http://andy-travelua.livejournal.com/521876.html

Вперше я відвідав Браїлів навесні 2010 року в рамках Другої Подільсько-Буковинської краєзнавчої експедиції. Тоді встиг подивитися містечко дуже поверхнево, бо не знав, що воно містить таку величезну кількість цікавих пам'яток. Цього літа (2016 рік) я виправив помилку і подивився Браїлів дуже змістовно. Панський палац з башточкою і мальовничим парком, величезний костел, монастир тринітаріїв, синагога, млин, мальовничі скелі на річці Рів - все ще можна і тепер побачити в невеликому подільському містечку.

Перед відвіданням Браїлова я ночував близько містечка Літин, звідки до Браїлова 30 кілометрів. Виїжджаючи з готелю, я й не міг подумати, що ці три десятка кілометрів я буду долати дві години. Дорога з Літина у бік Браїлова через село Бірків позначена на карті. І вона дійсно є (це - вузенька бруківка). Але в самому Біркові вона спочатку тоне в глибоких калюжах, а потім взагалі розмивається і то траси не дотягує. Таким чином і опинився в Біркові серед боліт. Єдиний вихід, якій мені підказала місцева мешканка (вона взагалі здивувалася, як я сюди заїхав) - це виїхати на трасу... полем. Іншого виходу не було, я так і зробив. Але це тільки було початком неприємних пригод...




При в'їзді до Браїлова мене зупинив мужик, показуючи пальцем на мою машину. Я вийшов з автівки і вжахнувся: з проломленої решітки радіатора торчав великий, і вже мертвий птах... "Добрий початок дня" - подумав я. І дійсно, день видався "веселим": вже після Браїлова в мене на дві частини розломився глушник. Одна його частини пару сотень кілометрів билася об асфальт, аж поки не відпала. А звуки двигуна мого авто були настільки гучними, що гаїшники чули їх задовго до під'їзду до них і з здивуванням зупиняли мене. Як не дивно, але у той день я таки встиг подолати 700 км і повернутися до Дніпра, встигнувши при цьому ще й оглянути 5 містечок Вінниччини. Але ж Браїлів, попри всі негаразди, виявився прекрасним!


Укріплене поселення на мисі при впадінні річечки Браги у річку Рів вперше згадується у документах XV столітті. Воно мало назву Брагирів - від місця, де зливалися ці дві річки. Згодом назва трансформувалася у сучасну - Браїлів. У 1440 році тут був побудований замок, від якого сьогодні залишилися лише підземні ходи. У 1879 році на його місці збудували величний Троїцький костел.


Під часи Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького Браїлів був сотенним містечком Брацлавського полку. У 1652 році містечко, яке тоді належало Яну Одрживольському, захопив кам'янецький староста Петро Потоцький. У 1672 році Браїлів захопили турки, розмістивши тут гарнізон Халіль-паші.


Після повернення Поділля Польщі у Браїлові господарював знатний рід Потоцьких, який відомий примусовим насадженням католицизму на Східному Поділлі. В 1744 році Францішек Салезий Потоцький заклав костел із монастирем тринітаріїв. Його будівництво завершив близько 1780 року його син Станіслав Щенсний Потоцький. Новозбудований костел у стилі бароко було освячено у 1783 році під титулом Святої Трійці.


Костел являє собою тринавову базиліку, перекриту у центральній наві склепіннями з люкарнами. Декор його фасадів відносно скромний. В оформленні головного фасаду застосований великий іонічний ордер, бічні фасади розчленовані пілястрами тосканського ордера. На вході до костелу височіє двоярусна барокова дзвіниця, яка більше нагадує палацову вежу. У другому ярусі дзвіниці був зображений герб Потоцьких "Пилява" - семикінечний хрест під короною. Нові православні господарі монастиря згодом переробили його у восьмикінечний старообрядницький православний хрест.


Інтер'єр храму прикрашають високий бароковий вівтар, пілястри коринфського ордера, вишукані фронтони у вівтарній частині, багата ліпнина. Але найбільше костел славився темперним живописом, що вкривав склепіння і стіни. Його виконав наприкінці XVIII століття художник-чернець Йосип Прахтль. Навіть останній польський король Станіслав Август Понятовський у 1787 році спеціально відвідав Браїлів, щоб оглянути розписи. А от нові господарі, яким на початку 90-х років минулого століття передали колишній кляштор (УПЦ МП), замалювали залишки розписів Прахтля сучасними, зробленими за православними канонами.


Монастирські келії примикають безпосередньо до пресвітерію костелу. Цегельні, двоповерхові, в плані вони мають вигляд літери "Н", один зі кінців якої замкнений торцем костелу. Келії мають внутрішній квадратний дворик з глибоким курдонером у східній частині. Вхід до келій ведуть з баптистерія і сакристії, які розташовані по обох сторонах хору.


Після польського повстання 1831 року російська влада перетворила колишній кляштор тринітаріїв на православний монастир, оселивши тут монахинь з Вінниці. Були перебудовані і монастирські будівлі. Для підкреслення належності монастиря до московського православ'я, дзвіницю прикрасили наметом з кокошниками, а на двосхилому даху костелу звели фальшивий восьмерик із наметовим завершенням. В огорожі монастиря влаштували однопрогонові цегельні ворота в стилі московського бароко зі службовими приміщеннями по боках.


Монастир славиться чудотворною іконою Браїлівської Божої Матері, яку у 1887 році знайшов у Почаївській Лаврі професор Хойнацький. Він довів, що саме вона є копією браїлівського образу Богоматері, який був втрачений після захоплення монастиря турками у 1672 році. Після приходу більшовиків монастир певний час діяв. У 30-х роках під час Голодомору совіти знайшли частину прихованого урожаю, і монастир закрили. Богослужіння в ньому на деяких час відновили румуни у часи Другої світової війни. У 1965 році в монастирських приміщеннях відкрили ПТУ. У 1989 році колишній тринітарійський кляштор віддали православним.


Замість відібраного у 1831 році московською владою монастиря тринітаріїв, римо-католики у 1879 році звели у Браїлові парафіяльний костел, також освячений на честь Пресвятої Трійці. Костел було побудовано на місці, де колись стояв браїлівський замок. Цей надзвичайно великий навіть за сучасними мірками храм і сьогодні є найвищою спорудою Браїлова.


Архітектура його досить незвичайна, як для костелу. Фасади храму, пофарбовані в рожевий і білий кольори, декоровані під ампір. Бо боках розташовані великі вікна у візантійському стилі. Костел має майже плоский дах. Його непомірно висока вежа-дзвіниця замість пірамідального має кругле завершення. Сама ж вежа робить костел більше схожим на ратушу, ніж на храм.


В костелі певний час перебувала привезена з Мадрида чудотворна скульптура Ісуса Назарея в багряній туніці із зв'язаними на грудях руками. Вона нагадувала вірним про християнських невільників, яких визволяли тринітарії з полону. Ікона була передана до костелу після конфіскації монастиря тринітаріїв і зникла під час революції.


За радянських часів в костелі цех горілчаний виробів. У 90-ті роки минулого століття святиню повернули римо-католикам.


Скульптури Петра і Павла перед костелом:




Біла брами тринітарійського монастиря на території швейної фабрики зберіглася синагога початку ХХ ст.:






На початку ХІХ століття власником Браїлова Фелеціан Юковський. У 1868 році він продав садибу у 1868 році відомому залізничному підприємцю Карлу фон Мекку (1821 - 1876) - інженеру-будівельнику залізниці Жмеринка - Одеса. Наприкінці 60-х років ХІХ століття він побудував двоповерховий палац у стилі класицизму.


Його дружина Надія Філаретівна фон Мекк (1831 - 1896) увійшла в історію завдяки своїй загадковій дружбі з великим російським композитором Петром Чайковським (1840 - 1893). За рекомендацією директора Московської філармонії Миколи Рубінштейна у 1876 році родина фон Мекків замовила Чайковському написання музичного твору. Так почалася дружба власниці маєтку з знаменитим композитором, яка тривала 13 років. Вони ніколи не зустрічалися один з одним, а спілкувалися лише за допомогою листування. Надія фон Мекк призначила музикантові щорічну субсидію в 6 тис. рублів, яка дозволяла йому вести незалежний спосіб життя.


Пьотр Ілліч тричі приїздив до Браїлова (у 1878 - 1880 роках) і зупинявся в маєтку фон Мекк, коли там навмисно була відсутня господарка. У резиденції фон Мекків він написав "Орлеанську діву" та масу романів й інших творів. Поряд з Браїловим над річкою Рів піднімається скеля Чайковського - його улюблене місце творчості. От як Чайковський писав про захоплення Браїловим: "Поїздки до Браїлова залишаться в моїй пам'яті осяйним спогадом про найпоетичніші дні мого життя". Композитор творив у декоративній башті, звідки відкривався чудовий вид на монастир.


У 1881 році Надія фон Мекк запросила у якості домашнього композитора юного студента Паризької консерваторії Клода Дебюссі (1862 - 1913). Атмосфера Браїлова, насичена творчістю Чайковського, не могла не вплинути на формування Дебюссі, який згодом став знаменитим французьким композитором. Він не тільки займався музикою у браїлівському маєтку, але й супроводжував Надію фон Мекк під час подорожей Європою.


Палац сильно постраждав під час Другої світової війни. З поваги до великого композитора його відновили, але без урахування архітектурних особливостей. Палац має дуже стримані фасади. Єдине, що нагадує про нього, як про колишню панську резиденцію - це декоративна башта на розі будинку. Сьогодні у колишній садибі міститься ліцей, а на базі маєтку влаштовано державний музей Петра Чайковського і Надії фон Мекк.




Пам'ятник афганцям на палацовому подвір'ї:


Палац оточує велично-мальовничий парк площею 7 гектарів. Парк був закладений за проектом самої Надії фон Мекк, яка опікувалася маєтком. В парку було закладено каскад з трьох штучний озер, через які перекинуто містки. Один з містків, що зберігся, створює неповторне романтичне враження.




Одночасно з парком було збудовано декоративну прибрамну сторожку:


Напроти брами маєтку розташований будинок-музей поета Володимира Забаштанського, лауреата Шевченківської премії, якій почав писати після того, як у 18-річному віці втратив зір.






Старовинні будинки в центрі Браїлова:










При в'їзді в містечко розташований водяний млин 1846 року побудови:


На протилежному від середмістя березві річки Рів також єдекілька цікавих об'єктів: скеля Чайковського, руїни млина і електростанція.

Електростанція:




Руїни млина:




Скелі Чайковського:




Звідси відкривається найкращий краєвид Браїлова:

http://andy-travelua.livejournal.com/521251.html

Вперше я відвідав Тиврів навесні 2010 року, коли він був завершальним пунктом моєї короткої мандрівки Вінниччиною. Тоді він залишив в мене найбільші враження. Але враження, на жаль, далеко не позитивні. Місто має насичену історію, має і ряд пам’яток архітектури – палац, домініканський монастир, млин. Але в якому це стані… Більш депресивного містечка на Поділлі я не зустрічав. Всі інші, як я бачив, у порівнянні з Тивровим просто відпочивають. Особливо вирізнялася центральна площа: недобудована (напевне, з радянських часів) адміністративна будівля, Ленін, совковий будинок культури і… майже жодної людини на вулицях. В Тиврів я повернувся знову влітку 2016 році. На щастя, містечко починає потрохи відроджуватися.


Ще у XIV ст. навколишні землі отримав від литовського князя Вітовта Герман Дашкевич. У 1505 році польський король Олександр Ягеллончик підтвердив право на володіння Тивровим його спадкоємцю Федьку Дашкевичу. Наступними власниками містечка були Клещовські, з другої половині XVII ст. Тивровим володіли Ярошинські. Власниця міста Маріанна Ярошинська принесла Тиврів в посаг своєму чоловікові Себастьяну Калитинському.


Перший римо-католицький храм у Тиврові збудували у 1569 році. Це був дерев’яний костел, який спалили козаки під час Визвольної війни 1648 – 1654 року. У 1742 році Міхал Ян Калитинський (1672 - 1756) зводить у Тиврові новий костел, навколо кого засновує домініканський монастир. Зведений у бароковому стилі костел було освячено у 1760 році. Він являв собою базиліку з двома вежами на парадному фасаді.


Ззовні храм виглядав досить скромно, проте мав багатий інтер’єр. В ньому виділявся амвон у вигляді алегоричного "корабля спасіння" з щоглами, парусами і сітями, ксьондз на якому під час проповіді виглядав капітаном. В костелі перебував чудотворний образ Матері Божої та біломармуровий надгробок Чеслава і Теклі Ярошинських, замовлений їхнім сином Генріком у відомого римського скульптора П'єтро Тегерані у 1856 році. Роман Афтаназі писав, про величезних розмірів ангела, що з повного смутку обличчям сидів на могилі з опущеними крилами і тримав трубу.


В радянський період костел сплюндрували до невпізнанності: обидві вежі зруйнували, всі цінні інтер'єри знищили. Внутрішній об'єм храму поділили на три поверхи і розмістили там заводський цех з виробництва пластмас. Цех давно не працює, а зіпсований костел стояв пусткою.


Нарешті, декілька років тому комплекс костелу з келіями почали відроджувати:


За два десятиліття після будівництва костелу в часи володіння містечком Захарія Ярошинського (1700 - 1774) постали монастирські келії. Ще декілька років тому вкритий совецькою плиткою колишній корпус келій слугував помешканням місцевих мешканців. Розповідають про розгалужені підземні ходи, деякі з яких вели аж до Вінниці.




Сьогодні будівля келій також відроджується:


Напередодні Першої світової війни на монастирських землях діяла броварня, власником якої був хазяїн сусідніх Сутисок Дмитро Гейден. Поруч з рікою збереглася ділянка монастирської стіни з червоної цегли і граніту. Деякі джерела називають її залишками стіни тиврівського замку.


У 1744 році король Август ІІІ надав Тиврову статус містечка і дозволив проводити тут ярмарок і торги. У XVIII ст. у Тиврові йшла справжня війна між родами Калитинських і Ярошинських. Право володіти Тивровим кров'ю вибив собі у 1756 році Захарій Ярошинський. Його маєток успадкував молодший з шести синів Захарія - Чеслав Ярошинський (1768 - 1846) і онук Генрік Ярошинський (1805 - 1877). Перший побудував біля монастиря палац і розбив парк. Палац був настільки великим, що художники могли зобразити резиденцію, лише перебравшись на протилежному березі Південного Бугу.


За участь в антиросійському повстанні Генрік Ярошинський був змушений продати маєток у 1870-ті роки князеві Кочубею, який подарував його православній церкві. У 1891 році у палаці була відкрита духовна семінарія Подільської єпархії. Колишня резиденція сильно постраждала від пожежі 1898 року: вогонь знищив частину палацу і монастирські будівлі. У 1910 - 1911 роках в семінарії викладав співвідомий український композитор Кирило Стеценко (1882 - 1922).


До наших часів палац, як і костел, дійшов у спотвореному вигляді. На паркому фасаді вже важко буде побачити риси пізнього бароко. Нічого не збереглося і з інтер'єрів. Після революції в палаці відкрили школу-інтернат, яку в наші часи переформатували на ліцей.




На яристому схилі долини Південного Бугу. збереглися залишки старого парку, який оточував палац. Ще можна побачити старі липи, дуби і граби. Напевне, найцікавіше, що збереглося в Тиврові - це головна брама маєтку, вимурувана з червоної цегли.


В Тиврові на березі Південного Бугу зберігся млин у стилі еклектики, зведений у 1907 році на гроші Ярошинських. Млин є діючим і сьогодні.




Південний Буг у Тиврові дуже мальовничий:








Так виглядала центральна площа Тиврова у 2010 році:




Ілліча вже немає:

http://andy-travelua.livejournal.com/521107.html

Знайти швейцарське шале чи німецький фахверк на українських теренах - задача не з простих. Є два приклади на Волині - Антоніни і Гоща. На Поділлі такий приклад також можна знайти. Йдеться про палац Четвертинських-Балашових у колишньому містечку, а тепер у селі з "міською" назвою Комаргород, що в Томашпільському районі Вінницької області. Стильне архітектурне диво збудовано у ХІХ столітті в дусі швейцарських шале з архітектурні деталями в різьбленому дереві і декоративним фахверком.


Історія виникнення Комаргорода та його засновники - це поки що загадка історії. Різні джерела кажуть різне. Перша згадка про поселення - 1459 рік, коли за однією версією "Географічного словника Королівства Польського" київський князь Семен Олелькович підтвердив право засновника роду великих землевласників Шашкевича на володіння землями в околицях нинішнього Комаргорода. За другою версією Каспер Несецький називає засновником Комаргорода шляхтича Комара-Забужинського.


Судячи з присутності у назві поселення частини "город", Комаргород був укріпленим пунктом. І дійсно, на картах України 1648 р. і Брацлавського воєводства 1650 р., складених Гійомом Бопланом, навколо Комаргорода зображені оборонні споруди. З 1626 р. власниками Комаргорода були князі Святополк-Четвертинські, які ведуть свій родовід з часів Рюрика. При них село набуло статус містечка. Після Зборівського миру 1679 році Брацлавщина була передана під управління Богдана Хмельницького, а Комаргород став сотенним містом козацького Брацлавського полку. На початку XVIII століття містечко знову повернулося у власність Четвертинських. У 1773 р. містечко отримало від власників привілей на проведення щомісячних ярмарків.


І середині ХІХ століття маєток в Комаргороді отримав у власність російський державний діяч, егермейстер "двору його величності" Микола Балашов. Його родина вважалася однією з найбагатший в Росії, їм належали мільйони десятин земель, лісів і надр по всій імперії, а також ряд цукрових заводів. В маєтку оселився його син Петро - гвардійський гусар у відставці, який двічі обирався в Державну Думу від Подільської губернії та був головою дворянства Брацлавщини.


Петро Балашов грунтовно перебудував маєток, переробивши його з укріпленої споруди на панський маєток. Новий палац Балашових отримав витягнуту форму із змінною поверховістю: від одного до трьох поверхів.


Головною особливістю палацу було те, що він був збудований в дусі швейцарських мисливських будиночків - шале та був оформлений різьбленим деревом і фахверком. Оригінальності палацу додали вежі, мансарди і балкончики.










Після революції господарі садиби були вимушені емігрувати за кордон. Сьогодні палац Балашових є одним з корпусів Комаргородського аграрного ліцею. На жаль, більша частина приміщень знаходиться у поганому стані.




Біля палацу збереглося декілька господарських споруд, збудованих при Балашове.







Палац оточує парк, розбудований Петром Балашовим наприкінці ХІХ століття. Господар маєтку полюбляв шпилькові породи дерев. Він розпорядився посадити сосни у парку у такій спосіб, щоб з висоти пташиного польоту можна було розпізнати вензель роду Балашових.


У 1746 році в Комаргороді було зведено римо-католицький костел. У 1779 році його було перебудовано в камені. Після розпуску парафії в 1878-82 роках храм переробили на православну церкву Святого Миколая. Зараз вже дуже важко впізнати в споруді колишній костел.




Те, що це - колишній костел, можна побачити хіба що ззаду:




Але в містечку є діюча римо-католицька каплиця, але новозбудована:


Центральна вулиця Комаргорода:

http://andy-travelua.livejournal.com/520526.html

В селі Тиманівка на Вінниччині зберігся цікавий, але занедбаний палац Бахметьєвих-Протасових ХІХ ст. та будинок управителя маєтку XVIII ст., в якому в 1796-1797 роках перебував російський полководець Олександр Суворов. В останньому сьогодні розташований музей його імені. Дорога до села що з Тульчина, що з Вапнярки - жахлива, але село виглядає доглянутим. Вперше в письмових джерелах Тиманівка згадується у 1606 році під назвою Княжполь. За Речі Посполитої поселення перебувало в Брацлавському повіті, за часів Російської імперії - в Ямпільському повіті, а зараз село знаходиться в Тульчинському районі.


Перед самим розділом Речі Посполитої, у 1787 році село отримало від останнього короля Станіслава Августа Понятовського право на проведення 11 ярмарків на рік. До кінця XVIII століття Тиманівка перебувала у власності польських магнатів Четверинських. Очевидно, Четверинські мали в селі свій родинний палац, оскільки до наших днів добре зберігся будинок керуючого маєтком, який походить з середини XVIII століття. Саме в ньому жив Суворов 1796-1797 роках, а зараз тут розташований музей полководця.


В 30-ті роки ХІХ століття маєток в Тиманівці переходить до офіцера російської армії Олексія Бахметьєва. Тоді ж Тиманівка отримала статус містечка, а вже в 1845 році маєток майже повністю знищила пожежа. Інформації про те, коли з'явився палац, залишки якого дійшли до наших днів, мені знайти не довелося. Очевидно, це була середина ХІХ століття. Палац зведено в столі російської неоготики.


Після Олексія Бахметьєва маєтком володів його син Микола. За військові заслуги він отримав графський титул і став йменуватися графом Протасовим-Бахметьєвим. Наприкінці ХІХ століття він продав садибу штатському раднику Володимиру Толлі. Останнім власником маєтку в Тиманівці був граф Олександр Шереметьєв - власник місцевого винного заводу.


Палац розташований на південно-східній околиці села. З радянських часів і до сьогодні в ньому розташований Тиманівський обласний санаторій. Брама маєтку:


Ганок:




Балкон і місток:


Місток, що з'єднує палац з парком:


Палац і флігель:


Флігель:


Господарські будівлі:






Старий будинок, в якому розташований музей історії села:


Став напроти будинку управителя маєтком:

http://andy-travelua.livejournal.com/520277.html

Приморський бульвар - один з символів Одеси і чи не головна вулиця історичного центру. Бульвар починається від Думської площі і закінчується біль Тещиного мосту за Воронцовським палацом. Бульвар прокладено на початку ХІХ століття на місці давньогрецького поселення VI–V століть до нашої ери. У 1764 році османи збудували тут фортецю Єні-Дунья, яку у 1793 році модернізували під керівництвом Франца де Воллана. З відсуванням кордонів Російської імперії до Дунаю фортеця стала непотрібною, і на її місце було прокладено Миколаївський бульвар. Бульвар, який у свій час носив назви Новий, Приморський, Міський, бульвар Фельдмана сьогодні являє собою добре збережений ансамбль класицистичної забудови уздовж берегу моря.


Знайомство з бульваром почнемо з Думської площі, на якій розташована будівля Міської Думи. Споруда будувалася з 1829 по 1837 роки, як будинок біржи. Після того, як на Італійській вулиці була збудована будівля Нової біржі, цю почали називати Старою біржею. Будинок зведено у стилі класицизму за проектом Франца Боффо і Грегоріо Торрічеллі.


Спочатку фасад будівлі прикрашали два ряди колон, за якими знаходився відкритий внутрішній дворик. Аби збільшити площу для біржових угод, у 1871-73 роках будинок біржі було перебудовано. Перепланування проводилася під керівництвом архітектора Ф. І. Моранді. Другий ряд колон був замінений стіною з парадним входом.


Над входом в встановлено годинник, виготовлений англійською фірмою "Сміт і сини" в 1868 році. Над годинником розташовані дві жіночі фігури — День і Ніч, які символізують вічність часу.


Ліворуч і праворуч від колон, у нішах, встановлені скульптури Меркурія і Церери, виконані одеським скульптором Луїджі Іоріні.


Після того, як у 1899 році біржа була перенесена до нової споруди, в будівлі розташувалася Міська Дума. Сьогодні тут перебуває Одеська міська рада.




Від Думської площі до Воронцовського палацу в один ряд вишукувалося 15 класицистичних будинків. Незважаючи на нібито один стиль, кожний будинок - неповторний.

Будинок Магнера (1904-1905 рр.) та будинок Маюрова (1827–1828 роки):


Готель "Лондонський" (палац Лапухіна), 1827 рік, перебудова 1851 та 1898–1899 років:




Будинок Родоконакі, 1823–1825 роки:


Палац Шидловського, 1829–1830 роки:


Посередині Приморський бульвар обриває Катерининська вулиця. Якщо подивитися наліво, побачимо пам'ятник "Дюку", направо - Потемкінські сходи. Пам'ятник Арману Емманюелю Софія Септіманія де Віньєро дю Плессі, герцогу д'Егільону, герцогу де Фронсаку, герцогу де Рішельє (у простонародді - Дюку) був відкритий 22 квітня 1828 року.




Площу, де стоїть "Дюк", фланкують два майже однакових будинки в стилі класицизму. Зліва - будинок Завадовського (готель "Петербурзький"), 1830 рік:


Праворуч - будинок Присутствених місць, 1827 - 1830 рр.:


Від пам'ятника герцогу де Рішельє до морського вокзалу прямують знамениті Потьомкинські сходи. Вони були спроектовані в 1825 році архітекторами Франческо Боффо, Аврамом Мельниковим і Потьє, а побудовані в 1837–1841 інженерами Уоптоном і Морозовим. Князь Воронцов розпорядився побудувати сходи в подарунок своїй дружині Єлизаветі, вони коштували місту 800 тис. рублів.


Потьомкинські (Рішельєвські, Гігантські) сходи раніше мали рівно 200 сходинок, зараз - 192. Довжина сходів — 142 метри, вони побудовані перспективно — їх нижня частина (довжиною 21,7 м) значно ширше верхньої частини (12,5 м), завдяки чому при погляді зверху сходів складається враження однакової ширини на всьому їх протязі.


Вид на Потьомкінські сходи та Приморський бульвар від Морського вокзалу:


Частина Приморського бульвару від пам'ятника "дюку" до Воронцовського палацу:




Будинок Серато і Верані, 1824–1826 роки:


Будинок прибутковий Лерхе, 1823–1826 роки:






Одна з найвідоміших пам'яток Одеси - палац графа Воронцова - також розташований на Приморському бульварі. Комплекс споруд палацу Воронцова замикає перспективу Приморського бульвару з північно-західного боку і є однією з найважливіших архітектурних та розпланувальних домінант приморської частини міста. До складу споруд комплексу, які утворюють садибу, входять палац, стайні, бельведер. Комплекс споруджувався у 1824-1834 рр. за проектом архітектора Ф.Боффо для генерал-губернатора Новоросії графа Михайла Воронцова: у 1824-1827 рр. побудовано палац, у 1826-1829 рр. - решту споруд та так званий Орловський флігель, який прилягав до палацу (не зберігся).


Палац, побудований у формах класицизму, являє собою двоповерховий, на підвалах та стилобаті, призматичний об’єм з центральним гранчастим ризалітом-напівротондою на північному фасаді та бічним ризалітом - на західному. На рівні 1-го поверху південний фасад та південно-західний ріг палацу оперезує відкрита колонна галерея тосканського ордера (первісно - зимовий сад). Входи з заходу (головний) та зі сходу виділені портиками (східний - з тричетвертних колон великого іонічного ордера). На 1-му поверсі розміщені анфіладно сполучені парадні зали, на 2-му - житлові приміщення, у підвалах - кухня, господарські приміщення, льохи. Перекриття - дерев’яні, балкові, склепіння перекривають бібліотеку на 1-му поверсі і суцільно - приміщення підвалів. Стіни муровані з черепашнику й потиньковані.


З урахуванням сприйняття з боку моря північний та східний фасади вирішені монументально, а південний та західний - більш камерно. Колонна галерея та портик головного входу надають споруді південного колориту, який підсилено балюстрадним парапетом над класицистичним з модильйонами карнизом. Виявленню виразності будівлі сприяють вишукані пластика та малюнок іонічної колонади східного портика, орнаментованого фриза, барельєфів-вставок тощо.




Стайні, що замикають подвір’я з півдня, вирішені у формах класицизму. Будівля - півтораповерхова, на підвалах, дугоподібна (на чверть кола) у плані. Бічні частини займають великі приміщення зального типу; центральна частина - господарського призначення; поперечну вісь фіксують міжповерхові сходи, а на фасадах - входи. Стіни муровані з блоків черепашнику; фасади потиньковані. Центрально-осьову симетрію головного фасаду фіксує чотириколонний портик тосканського ордера з масивним антаблементом. Ритм великих півциркульних вікон 1-го поверху підтриманий дрібними прорізами напівповерху над ними.


Брама садиби Воронцових:


На краю прибережного обриву розташований бельведер (колонада). Він є одним із силуетних акцентів морського фасаду міста. Дугоподібний (на чверть кола) у плані, він має вигляд розташованої на стилобаті колонади з десяти пар колон тосканського ордера, які несуть класицистичний повного профілю антаблемент під двосхилим дахом з трикутними фронтонами на причілках. Матеріал - блоки черепашнику з потинькуванням; дах укритий покрівельною сталлю.




Фонтан:




Палац і бельведер:


Закінченням Приморського бульвар є Тещин міст, який прокладений через урвище, по якому проходить Військовий узвіз. Міст був зведений в 1968-1969 рр. за проектом архітектора Рашель Володимирської і інженера Кириєнка. Міст є маленькою копією моста герцогині Шарлоти в Люксембурзі. За легендою, по цьому мосту нібито ходив в 70-ті роки у гості до тещі тодішній керівник області - перший секретар обкому партії Михайло Синиця. Злі язики стверджують, що місту ця коштовна конструкція, що практично не має ніякого комунікаційного значення, знадобилася зважаючи на любов тодішнього комуністичного начальника міста до тещиних млинців. А оскільки зять жив на Приморському бульварі, а його теща - на вулиці Гоголя через балку, то променад в п'ятсот метрів окружним шляхом по Сабаніївському мосту здавався керівникові Одеси нестерпно довгим. Так і з'явилася ідея створення прямого пішохідного сполучення.


За Тещиним мостом починається бульвар Жванецького, що є фактично продовженням Приморського бульвару. Відразу за мостом є так званий "Куточок старої Одеси" - міні-музей просто неба, який може розповісти трохи про історію міста. Це місце, де зібрані деякі цікаві експонати: оригінальної форми альтанка, горбатий місток з ажурною гратами, скульптурні прикраси, грифон чавунного художнього лиття, колодязь середини XIX століття.


Тут же розташований Шахський палац, про який є окремий матеріал.


В кінці бульвару стоїть пам'ятник Помаранчу, що врятував Одесу. Після всходу на престол імператор Павло I, що мав важкі стосунки з матір'ю (Катериною ІІ). Будівельну експедицію в місті ліквідували, адмірала де Рібаса викликали в Петербург, відірвавши від справ, а перший містобудівничий Одеси Франц де Воллан (1752–1818) втратив посаду. На щастя, в місті залишились члени магістрату, що не втратили ініціативи і вдалися до дипломатичних заходів. Магістрат зібрався на нараду 9 січня 1800 р. і зголосився надіслати царю посланця з клопотаннями і великим "подарунком". Дочекавшись прибуття в місто вантажу з помаранчами, магістрат сплатив його вартість і, відібравши найкращі 3.000, відіслав імператору з запевненням в вірності і з проханням надати кредит на добудову порту. Адже від нього залежав добробут міста і його розвиток. Дипломатичний хід удався. І імператор скасував свої ж заборони і надав магістрату і кредит у 250.000 рублів, і права на розбудову порту і міста на майбутні 14 років. Так Одесу врятували помаранчі.


Приморський бульвар вночі:



Інші статті про Одесу:
Готель Бристоль
Нова біржа
Палац Абази
Пасаж
Палац Бжозовського (Шахський палац)
Вулиця Ланжеронівська
Французький бульвар
Ланжерон
Приморський бульвар

http://andy-travelua.livejournal.com/519838.html

Приморський бульвар - один з символів Одеси і чи не головна вулиця історичного центру. Бульвар починається від Думської площі і закінчується біль Тещиного мосту за Воронцовським палацом. Бульвар прокладено на початку ХІХ століття на місці давньогрецького поселення VI–V століть до нашої ери. У 1764 році османи збудували тут фортецю Єні-Дунья, яку у 1793 році модернізували під керівництвом Франца де Воллана. З відсуванням кордонів Російської імперії до Дунаю фортеця стала непотрібною, і на її місце було прокладено Миколаївський бульвар. Бульвар, який у свій час носив назви Новий, Приморський, Міський, бульвар Фельдмана сьогодні являє собою добре збережений ансамбль класицистичної забудови уздовж берегу моря.


Знайомство з бульваром почнемо з Думської площі, на якій розташована будівля Міської Думи. Споруда будувалася з 1829 по 1837 роки, як будинок біржи. Після того, як на Італійській вулиці була збудована будівля Нової біржі, цю почали називати Старою біржею. Будинок зведено у стилі класицизму за проектом Франца Боффо і Грегоріо Торрічеллі.


Спочатку фасад будівлі прикрашали два ряди колон, за якими знаходився відкритий внутрішній дворик. Аби збільшити площу для біржових угод, у 1871-73 роках будинок біржі було перебудовано. Перепланування проводилася під керівництвом архітектора Ф. І. Моранді. Другий ряд колон був замінений стіною з парадним входом.


Над входом в встановлено годинник, виготовлений англійською фірмою "Сміт і сини" в 1868 році. Над годинником розташовані дві жіночі фігури — День і Ніч, які символізують вічність часу.


Ліворуч і праворуч від колон, у нішах, встановлені скульптури Меркурія і Церери, виконані одеським скульптором Луїджі Іоріні.


Після того, як у 1899 році біржа була перенесена до нової споруди, в будівлі розташувалася Міська Дума. Сьогодні тут перебуває Одеська міська рада.




Від Думської площі до Воронцовського палацу в один ряд вишукувалося 15 класицистичних будинків. Незважаючи на нібито один стиль, кожний будинок - неповторний.

Будинок Магнера (1904-1905 рр.) та будинок Маюрова (1827–1828 роки):


Готель "Лондонський" (палац Лапухіна), 1827 рік, перебудова 1851 та 1898–1899 років:




Будинок Родоконакі, 1823–1825 роки:


Палац Шидловського, 1829–1830 роки:


Посередині Приморський бульвар обриває Катерининська вулиця. Якщо подивитися наліво, побачимо пам'ятник "Дюку", направо - Потемкінські сходи. Пам'ятник Арману Емманюелю Софія Септіманія де Віньєро дю Плессі, герцогу д'Егільону, герцогу де Фронсаку, герцогу де Рішельє (у простонародді - Дюку) був відкритий 22 квітня 1828 року.




Площу, де стоїть "Дюк", фланкують два майже однакових будинки в стилі класицизму. Зліва - будинок Завадовського (готель "Петербурзький"), 1830 рік:


Праворуч - будинок Присутствених місць, 1827 - 1830 рр.:


Від пам'ятника герцогу де Рішельє до морського вокзалу прямують знамениті Потьомкинські сходи. Вони були спроектовані в 1825 році архітекторами Франческо Боффо, Аврамом Мельниковим і Потьє, а побудовані в 1837–1841 інженерами Уоптоном і Морозовим. Князь Воронцов розпорядився побудувати сходи в подарунок своїй дружині Єлизаветі, вони коштували місту 800 тис. рублів.


Потьомкинські (Рішельєвські, Гігантські) сходи раніше мали рівно 200 сходинок, зараз - 192. Довжина сходів — 142 метри, вони побудовані перспективно — їх нижня частина (довжиною 21,7 м) значно ширше верхньої частини (12,5 м), завдяки чому при погляді зверху сходів складається враження однакової ширини на всьому їх протязі.


Вид на Потьомкінські сходи та Приморський бульвар від Морського вокзалу:


Частина Приморського бульвару від пам'ятника "дюку" до Воронцовського палацу:




Будинок Серато і Верані, 1824–1826 роки:


Будинок прибутковий Лерхе, 1823–1826 роки:






Одна з найвідоміших пам'яток Одеси - палац графа Воронцова - також розташований на Приморському бульварі. Комплекс споруд палацу Воронцова замикає перспективу Приморського бульвару з північно-західного боку і є однією з найважливіших архітектурних та розпланувальних домінант приморської частини міста. До складу споруд комплексу, які утворюють садибу, входять палац, стайні, бельведер. Комплекс споруджувався у 1824-1834 рр. за проектом архітектора Ф.Боффо для генерал-губернатора Новоросії графа Михайла Воронцова: у 1824-1827 рр. побудовано палац, у 1826-1829 рр. - решту споруд та так званий Орловський флігель, який прилягав до палацу (не зберігся).


Палац, побудований у формах класицизму, являє собою двоповерховий, на підвалах та стилобаті, призматичний об’єм з центральним гранчастим ризалітом-напівротондою на північному фасаді та бічним ризалітом - на західному. На рівні 1-го поверху південний фасад та південно-західний ріг палацу оперезує відкрита колонна галерея тосканського ордера (первісно - зимовий сад). Входи з заходу (головний) та зі сходу виділені портиками (східний - з тричетвертних колон великого іонічного ордера). На 1-му поверсі розміщені анфіладно сполучені парадні зали, на 2-му - житлові приміщення, у підвалах - кухня, господарські приміщення, льохи. Перекриття - дерев’яні, балкові, склепіння перекривають бібліотеку на 1-му поверсі і суцільно - приміщення підвалів. Стіни муровані з черепашнику й потиньковані.


З урахуванням сприйняття з боку моря північний та східний фасади вирішені монументально, а південний та західний - більш камерно. Колонна галерея та портик головного входу надають споруді південного колориту, який підсилено балюстрадним парапетом над класицистичним з модильйонами карнизом. Виявленню виразності будівлі сприяють вишукані пластика та малюнок іонічної колонади східного портика, орнаментованого фриза, барельєфів-вставок тощо.




Стайні, що замикають подвір’я з півдня, вирішені у формах класицизму. Будівля - півтораповерхова, на підвалах, дугоподібна (на чверть кола) у плані. Бічні частини займають великі приміщення зального типу; центральна частина - господарського призначення; поперечну вісь фіксують міжповерхові сходи, а на фасадах - входи. Стіни муровані з блоків черепашнику; фасади потиньковані. Центрально-осьову симетрію головного фасаду фіксує чотириколонний портик тосканського ордера з масивним антаблементом. Ритм великих півциркульних вікон 1-го поверху підтриманий дрібними прорізами напівповерху над ними.


Брама садиби Воронцових:


На краю прибережного обриву розташований бельведер (колонада). Він є одним із силуетних акцентів морського фасаду міста. Дугоподібний (на чверть кола) у плані, він має вигляд розташованої на стилобаті колонади з десяти пар колон тосканського ордера, які несуть класицистичний повного профілю антаблемент під двосхилим дахом з трикутними фронтонами на причілках. Матеріал - блоки черепашнику з потинькуванням; дах укритий покрівельною сталлю.




Фонтан:




Палац і бельведер:


Закінченням Приморського бульвар є Тещин міст, який прокладений через урвище, по якому проходить Військовий узвіз. Міст був зведений в 1968-1969 рр. за проектом архітектора Рашель Володимирської і інженера Кириєнка. Міст є маленькою копією моста герцогині Шарлоти в Люксембурзі. За легендою, по цьому мосту нібито ходив в 70-ті роки у гості до тещі тодішній керівник області - перший секретар обкому партії Михайло Синиця. Злі язики стверджують, що місту ця коштовна конструкція, що практично не має ніякого комунікаційного значення, знадобилася зважаючи на любов тодішнього комуністичного начальника міста до тещиних млинців. А оскільки зять жив на Приморському бульварі, а його теща - на вулиці Гоголя через балку, то променад в п'ятсот метрів окружним шляхом по Сабаніївському мосту здавався керівникові Одеси нестерпно довгим. Так і з'явилася ідея створення прямого пішохідного сполучення.


За Тещиним мостом починається бульвар Жванецького, що є фактично продовженням Приморського бульвару. Відразу за мостом є так званий "Куточок старої Одеси" - міні-музей просто неба, який може розповісти трохи про історію міста. Це місце, де зібрані деякі цікаві експонати: оригінальної форми альтанка, горбатий місток з ажурною гратами, скульптурні прикраси, грифон чавунного художнього лиття, колодязь середини XIX століття.


Тут же розташований Шахський палац, про який є окремий матеріал.


В кінці бульвару стоїть пам'ятник Помаранчу, що врятував Одесу. Після всходу на престол імператор Павло I, що мав важкі стосунки з матір'ю (Катериною ІІ). Будівельну експедицію в місті ліквідували, адмірала де Рібаса викликали в Петербург, відірвавши від справ, а перший містобудівничий Одеси Франц де Воллан (1752–1818) втратив посаду. На щастя, в місті залишились члени магістрату, що не втратили ініціативи і вдалися до дипломатичних заходів. Магістрат зібрався на нараду 9 січня 1800 р. і зголосився надіслати царю посланця з клопотаннями і великим "подарунком". Дочекавшись прибуття в місто вантажу з помаранчами, магістрат сплатив його вартість і, відібравши найкращі 3.000, відіслав імператору з запевненням в вірності і з проханням надати кредит на добудову порту. Адже від нього залежав добробут міста і його розвиток. Дипломатичний хід удався. І імператор скасував свої ж заборони і надав магістрату і кредит у 250.000 рублів, і права на розбудову порту і міста на майбутні 14 років. Так Одесу врятували помаранчі.


Приморський бульвар вночі:



Інші статті про Одесу:
Готель Бристоль
Нова біржа
Палац Абази
Пасаж
Палац Бжозовського (Шахський палац)
Вулиця Ланжеронівська
Французький бульвар
Ланжерон
Приморський бульвар

http://andy-travelua.livejournal.com/519838.html

Ланжерон - невеликий район, розташований на однойменному мисі на схід від історичного центру Одеси в районі парку Шевченка і Карантину. Назву мис дістав від імені Луї Олександра Андре де Ланжерона - генерал-губернатора Малоросійського краю, дача якого була розташована саме на цьому мисі. Сьогодні навколо мису крім парку з атракціонами і пляжу розташовані стадіон "Чорноморець", залишки Одеської фортеці та декілька вілл і особняків кінці ХІХ - початку ХХ століття.


Найвідомішою пам'яткою цього району є арка Ланжерона. Це все, що залишилося від дачі графа, яка було збудована у 1820-ті роки. З часом ця назва абсолютно відірвалася і від поняття дача, і від імені її власника, і стала використовуватись для прилеглого мису і пляжу.


Витончена арка з рясним ліпленням - єдине, що збереглося від дачі Ланжерона. Арка має шість прольотів, побудована в 1830 році за рік до смерті графа.




На території мису в парку Шевченка розташований Одеський Карантин - фортифікаційні укріплення, які являють собою башту з аркадою. На початку XIX століття при розбудові міста, приділено увагу необхідності організації карантину товарів та пасажирів на території фортеці, прибулих до Одеського порту. Карантин був завершений у 1807 році на основі Одеської фортеці.


Від всіх будівель карантину збереглася лише Порохова башта, фрагмент аркади, також залишки стін вздовж приморських схилів і руїни Сторожової башти. Башта округла, на ступінчастому цоколі із підвалом, перекрита зімкненим зводом, вікна стрільчасті. Порохова башта і аркада мають статус пам'ятки культурної спадщини України.


Аркада має загальну довжину 76,4 м, складена із вапняку на вапновому розчині:


З Карантину добре видно Одеський морський торгівельний порт:


В порту можна побачити червоні пакгаузи - споруди, збудовані на початку ХХ століття з червоної цегли. Вони були призначені для складу і зберігання товарів. Пакгаузи були споруджені згідно з останнім словом техніки, пожежостійкими і багатими на різні технічними пристосування:




Якщо дивитися з Карантину в бік моря, увагу приверне симпатичний дерев'яний будиночок з баштою, який час називають "дачею Ланжерона". Насправді ж, це споруджена у 1903 році за ініціативою Імператорського Всеросійського Суспільства Порятунку на водах рятувальна станція:




На крайній точці мису в кінці Алеї Слави стоїть пам'ятник невідомому матросу, 1960 р.:


Атракціони в парку Шевченка на Ланжероні:


Від Ланжероду в південно-західному напрямку розпочинається Лідерсівський бульвар, на якому розташовано декілька гарних вілл і особняків.

Особняк Брайкевича, 1907 рік (Лідерсівський бул., 3):


Особняк Масса, 1850-і роки (Лідерсівський бул., 11):


Дача Маразлі, 1880-і роки (Лідерсівський бул., 13):




Будинок в стилі неоготики, в якому у 1867-1876 рр. жив П.П. Шмідт (Лідерсівський бул., 17):

http://andy-travelua.livejournal.com/519651.html

Потрапляючи сьогодні в селище міського типу Брацлав, що в Немирівському районі Вінниччини, важко собі уявити, що колись це було не просто місто, а столиця Брацлавського воєводства Речі Посполитою, тобто фактично центром Східного Поділля. З тих часів єдиними свідками цієї славетної доби залишилися костел та старий єврейський кіркут. Всі інші збережені пам'ятки Брацлава - церкви, водяні млини, пивоварений завод та особняки належать до ХІХ століття, тобто на період перебування в Російській імперії. Містечко достатньо загадкове для туриста, бо інформації про пам'ятки Брацлава в мережі є обмаль. Тому особисто мені дослідження Брацлава принесло велике задоволення.


Брацлав згадується в літописах з XII ст. Тоді поселення носило назву "Браслав - місто святого апостола Петра". Брацлавський замок в місті збудували князі Коріатовичі в 60-х роках XIV століття. Це був один з перших замків на Південному Бузі. У 1395 році литовський кнізь Вітовт відвоював замок у Коріатовичів і разом з Вінницею віддав його сину князя Ольгерда Дмитру Корибуту. У 1432 році Брацлав разом з Поділлям перейшов до Польської корони, але у 1442 році містечко разом зі Скалою та іншими подільськими замками ненадовго відвоював князь Федір Острозький. Починаючи з кінця XV ст., брацлавська фортеця стала епіцентром військових дій у Східному Поділлі. В свій час її руйнували як татари, так і козаки. За умовами Люблінської унії у 1569 Брацлав опинився у складі Речі Посполитої. Того ж року було утворено Брацлавське воєводство зі столицею в Брацлаві, а саме місто отримало Магдебурзьке право.


В центрі міста розташований костел Шкаплерівської Божої Матері. Перший дерев`яний храм на цьому місці був побудований ще у 1540 році старанням братів Бучацьких і був знищений вже через 12 років внаслідок набігу татар. В 60-ті роки ХVII століття було розпочало будівництво мурованого костелу, який був завершений у 1743 році.


У 1865-84 роках костел був ґрунтовно перебудований. Храм був побудований з цеглини у стилі бароко. По обидві боки фасаду височіли дві готичні вежі, покриті позолоченим залізом, на яких було встановлено два залізні позолочені хрести. Між вежами костьолу знаходилися три кам'яні статуї: Матері Божій із Спасителем, Св. Йосипа і Св. Иоанна. У 1889 костел освятив єпископ Ц. Любовидський. В храмі знаходився чудотворний образ Божої Матері святого Скапулярія.


У 1930-х роках совєцька окупаційна влада закрила костел. Високі розкішні вежі були знищені. Лише під час німецької окупації костел певний час діяв. Совіти зробили в храмі кінозал. У 1990 році костел повернули католикам, того ж року від був наново освячений отцем Войцехом Дажицьким, а під керівництвом отця Григорія Томашевського зроблено його капітальний ремонт. На жаль, поки що не вистачає коштів на відновлення високих костельних веж.


1884 - рік чергової перебудови:


Апостоли Петро і Павло:


В середині - досить скромно:






Поруч з костелом розташована кам'яна церква св. Миколая. Її почали будувати у 1817 році і закінчили через 20 років. Ось як описує церкву Дмитро Малаков в путівнику "По Брацлавщині" (1980 рік): Храм невеликий, в плані він являє хрест з короткими плечима. Його зовнішнє оформлення складають трикутні фронтони, круглі вікна і восьмерик барабана, раніше увінчаний шоломоподібним куполом з главкою і хрестом. У декорі храму виразно проступають традиційні прийоми народної дерев'яної архітектури. Адже за синодним указом 1803 року заборонялося будувати триголові "малоруські" церкви. Брацлавський же храм при класицистичному в цілому вигляді ще зберігав улюблений український купол-лазню, пізніше, на жаль, замінений незграбною прим'ятою "скуфейкою".




В центр Брацлава ми ще повернемося, а поки що спустимося в долину Південного Бугу, де розташовано найцікавіше - комплекс водяних млинів і пакгауз. По дорозі побачимо пивоварний завод, збудований наприкінці ХІХ століття, і який зараз перебуває в запустінні.




В долині Південного Бугу вже декілька років робиться спроба відновлення духу єврейського містечка. Очевидно, колишній пивзавод незабаром стане або синагогою, або готельним корпусом для паломників.


На березі Південного буду добре зберігся комплекс водяних млинів Солітермана, зведений у 1903 році.


Корпус праворуч - це пакгауз, колишній склад для зберігання продукції:


Млин Солітермана:






Млин всередині:


Південний Буг біля в Брацлаві:




Вид з пагорба:


Брацлав - місце поховання цадика Натана Штернгарца - засновника брацлавського хасидизму. Штернгарц був учнем знаменитого цадика Нахмана, похованого в Умані.

Могила цадика Натана Штернгарца:


Навколо могили цадіка Натана Штернгарца відновлюється єврейське містечко:








Старовинний єврейський цвинтар навколо:






Вид з пагорбу, на якому розрашований цвинтар:




Повернемося в центр містечка, де збереглося багато цікавих особняків кінця ХІХ - початку ХХ ст. В особняку кінця ХІХ ст. по вул. Енгельса,30 (!!! жах) розташована селищна рада:



Особняк Шойхета (поч. ХХ ст.):




Колишня гімназія, 1913 р:


Брама гімназії:


Гімназія з тилу:


Інші старі будівлі містечка:

http://andy-travelua.livejournal.com/518793.html

Немирів відомий кожному українцю, який любить горілку, а всі нормальні українці її люблять :) Але ми сьогодні не про неї. Отже, продегустувавши якомого більше сортів оковитої на славнозвісному заводі "Nemiroff", рекомендую все ж так прогулятися містом. А подивитися тут, справді, є на що: палац Щербатової з шикарними інтер'єрами, костел, монастир, млин-електростанція, залишки давньоруського городища.


Існування Немирова вперше документально підтверджується в ярлику хана Менглі-Герея за 1506 рік. Але ми то знаємо, що поселення поблизу міст існувало за багато століть до того: про Немирівське городище, одне з найстаріших на території України, знає кожний, хто цікавиться історією і краєзнавством. Назва поселення мабуть походить від перших документально підтверджених власників - Немиричів.




Після Люблінської унії у 1569 року Немирів входить до складу Речі Посполитої. Упродовж наступних півтора століть велася постійна боротьба за містечко і навколишні землі. Боротьба ця була як внутрішньо польська (між шляхтою та козаками), так і зовнішня (набіги турецьких і татарських орд). З 1640-х років Немирів належав Яремі Вишневецькому. Під час Визвольної війни 1648 – 1654 років перервами був сотенним містечком Кальницького і Брацлавського полків. А 1672 - 1699 роках перебував у складі Сарматського князівства Османської імперії.


На початку XVIII ст. місто стає власністю Юзефа Потоцького. Він відновили зруйнований турками замок У ньому у 1737 році Потоцький приймав в ньому дипломатів з Росії, Австрії і Туреччини, які безуспішно намагалися дійти мирного компромісу і припинити російсько-турецьку війну.


Наступний власник міста, генерал-лейтенант коронних військ Вікентій Потоцький розібрав середньовічний замок і на його місці почав зводити палац і розбудовувати парк. Та палац в Немирові тоді так і не постів. До міста підходив Суворов зі своїм військом і надіслав вимогу Потоцькому надати місце в палаці для солдат. Але наказав спалити ще не добудований палац.


У 1878 році місце Немирів вітав гарматним салютом останнього короля Польщі Станіслава Августа Понятовського. А у 1803 і 1811 роках місто згоріло дотла. З відбудовою міста упродовж ХІХ століття ньому місті з’являються нові споруди, частина яких дійшла і до наших днів. Це - чоловічий і жіночій корпуси колишньої гімназії (1815 р.), колишнє єпархіальне училище (1881 р.) і палац.


Палац у Немирові з'явився в середині ХІХ ст. за часів Болеслава Потоцького - молодшого сина Станіслава і Софії Потоцьких. Болеслав виявився споважній господарем, який дбав не лише про себе і про палац, але й про мешканців міста. Він збудував дві церкви, школу і декілька промислових будівель.


Сьогоднішній палац княгині Марії Щербатової (уродженої Строганової) в Немирові є однією з найпривабливіших резиденцій на Вінниччині. Онучка Болеслава Потоцького Марія у 1880 році наказала розібрати старий палац. За п'ять років на його місці почалося будівництво нової резиденції. Будівництво палацу здійснювалося нереально довго – з 1885 по 1917 рік. Графиня декілька разів змінювала архітекторів, серед яких були майстри Г. Грінер та Е. Крамарж. Врешті решт Щербатова надала перевагу чеському архітекторові Іржі Стрібралу, який зміг втілити її мрію – палац, який вона колись бачила у Англії.


Будувався палац так довго ще й тому, що ворожка напророкувала Щербатовій смерть по завершенню будівництва. Головні роботи були закінчені 1900 року, тривало внутрішнє і зовнішнє оздоблення. Кінцевого вигляду палацу графині так і не довелося побачити. Марію Щербатову разом з сином Дмитром і донькою Олександрою та невістку Столипіна Олену у січні 1920 року розстріляв п'яний червоноармієць Андрій Лісовий. На той час ще не було закінчено балюстраду палацу…


Палац Щербатової збудовано з вапняку у стилі неокласицизму двоповерховим прямокутним в плані. Збереглося первісне планування і більшість деталей декору. Окраса палацу – парковий фасад, прикрашений чотириколонним іонічним портиком з балюстрадою. Фасади опоясують широкі обгороджені парапетом видові тераси. Парадні сходи прикрашають скульптури левів.




Палац відібрала радянська влада у 1921 р. На території маєтку спочатку відкрили будинок відпочинку, а згодом - санаторій "Авангард". На початку 1960-х років було остаточно завершено оздоблення фасадів. З тих пір палац намагаються тримати у зразковому стані.




Головна зала палацу:


Ліпнина головної зали:










Мармуровий камін з каріатидами:


Портрет графіні Щербатової:


Один з барельєфів:


Палац оточує величезний парк, який після 1885 року переробили на пейзажний. Парк розпланували майстри Зенгольц і Е. Пінаерт ван Гєєрт. .Згодом він розрісся і зараз його площа складає 85 га. В парку проростає понад 150 видів дерев і чагарників.




У центрі міста знаходиться величний костел Юзефа Обручника. Відомо, що парафіяльний костел у Немирові існував у 1772 році. Новий храм зведено у 1805 році коштом власника міста Станіслава Щенсного Потоцького. Його фасад оформлений лоджією зі спарених колон іонічного ордера між двох ризалітів. Будинок храму вражав гарним, грамотним плануванням класичних архітектурних деталей.


Радянська влада намагалися знищити храм. У 30-х роках ХХ століття вежі костелу знесли, а в середині колишнього храму відкрили будинок культури. У 2000-ні роки храм повністю відновлено в оригінальному вигляді. Завдяки двом відновленим масивним вежам костел знову є домінантою Немирова. На одній з веж є годинник, який щогодини грає різні мелодії.


Православний монастир на східній околиці Немирова у 1763 році завдяки Вікентію Потоцькому. Легенда розповідає, що місце його побудови підказав сам Св. Миколай. Він тричі являвся графу вві сні, вимагаючи звільнити землі свого маєтку під монастир. Потоцький не звертав на це уваги, аж поки невідома сила не винесла його разом з ліжком серед ночі на двір. Нинішні будівлі монастиря збудовані у 1845 році на місці дерев'яних, яких знищила пожежа. Відродила обитель ігуменя Аполлінарія, яка керувала монастирем понад півстоліття. У 1881 році збудували Троїцьку церква і візантійському стилі. За часів радянської влади монастирі двічі закривали, а церква слугувала гаражем для вантажівок. У 1992 році обитель відновлено.


Новий храм у Немирові:


При в’їзді до міста біля з боку траси на березі річки стоїть одна з візитівок Немирова - паровий млин-електростанція. Цей, безумовно, найцікавіший на Вінниччині млин, збудували у 1905 році за проектом архітектора Пехера чеські майстри. Одна з перших електростанцій в Україні має форми модернізованого центральноєвропейського бароко. Кладка виконана з бутового каміння під розшивку швів з деталями з цегли, що є характерним для архітектури Поділля кінця ХІХ - початку ХХ ст.




Найстаріша відома пам’ятка Немирова – одне з найстаріших в Україні городищ, яке традиційно називають "Великими Валами". З’явилося воно за дослідженнями у VII - VI ст. до н. е. Традиційно городище називають "скіфським", хоча насправді до скифів стосунку воно не має, враховуючи його вік. Протяжність городища - понад 5 кілометрів, ширина у основі - 32 метри, глибина ровів - 6 - 8 метрів. Первісна висота валів, які зверху були украплені частоколом, сягала 30 метрів.

http://andy-travelua.livejournal.com/518538.html

Дуже довго я відкладав візит в це чарівне містечко, що лежить між Вінницею і Немировим. Навіть не знаю чому, хоча багато раз проїжджав тут. І ось нарешті цього літа, мандруючи Брацлавщиною, завітав до Вороновиці. І не розчарувався. Палацовий комплекс Грохольських - приголомшливий, а його інтер'єри - вище за всілякі сподівання. Крім палацу, в якому зараз розташований музей історії авіації, Вороновиця має два костели і гарну подільську дерев'яну церква. Добиратися сюди дуже просто: маршруток і автобусів у немирівському напрямку через Вороновицю йде досить багато.


Перша згадка про Вороновицю зустрічається у 1391 році. Поселення належало чи то русинський шляхетській родині Вороновичів, чи то польських шляхтичів Вороновицьких. Донька Івана Вороновицького Олена вийшла заміж за Михайла Ласко, отримавши Вороновицю у посаг. Наступним власником був його син, також Михайло - вінницький суддя і скарбник. Його син, Теодор - брацлавський воєвода, мав доньку Теофілію, яка вийшла заміж за Мартіна Радзимінського. Їхня донька Ганна вийшла взяла шлюб з Михайлом Грохольським, брацлавським суддею, полковником королівської армії.


Отже, з середини XVIII століття Вороновиця перейшла до шляхетського роду Грохольських, яким належала понад століття. У 1748 році за указом короля Августа III Вороновиця одержує статус міста.

Панорама Вороновиці з траси:


У 70-х роках XVIII століття Францішек Ксаверій Грохольський починає будівництво у Вороновиці великого родового палацу. Архітектор проекту Лоренц Гедон взяв за основу італійські палаци часів Андреа Палладіо. Палац збудували у стилі раннього класицизму. Завершено будівництво у 1777 році.


Палац збудований на найвищому пагорбі містечка і має форму підкови.


Головний об'єм палацу має три поверхи і прикрашений з портиком та фронтоном:


По боках головний об'єм палацу доповнюється бічними галереями, що закінчуються павільйонами.


По периметру крила охоплює орнамент із гірлянд плодів і квітів, який чергується з черепами биків - мотив букраніїв, запозичений з архітектури Стародавнього Риму.






Палац прикрашений колоннами корінфського ордеру:




В багатьох залах стіни були покриті мозаїкою, в деяких шовком чи атласом. Всього палац мав 43 кімнати. Добре збереглися історичні інтер'єри круглої та овальної зали.

Овальна зала:


Деталі ліпнини Овальної зали:
















Декор Круглої зали:






Палац був оточений парком, закладеним в кінці XVIII ст. Територія парку спланована за принципом французьких парків XVIII ст.


Водонапірна башта в парку нагадує замкову:


Останнім власником маєтку з роду Грохольських був Адольф. Адольф був учасником Листопадового повстання 1831 р., яке закінчилося поразкою. В якості покарання Адольф Горохольський був засланий до Сибіру, але через пару років повернувся і зумів зберегти маєток від конфіскації. Після смерті Адольфа палац перейшов до його брата Людгарта, учасника нового польського визвольного повстання 1863 року, після якого російський уряд конфіскував садибу Вороновиці. У 1869 р. маєток придбав в Одесі на торгах Микола Федорович Можайський — капітан II рангу. Але згодом новий володар трагічно загинув і управляти маєтком приїхав брат покійного — капітан І рангу Олександр Можайський.


Саме, проживаючи у Вороновиці, Можайський виготовляє свою першу модель літака. Вона складалась із невеличкого човника, в середині якого вміщена годинникова пружина. В пам'ять про винахід О. Можайського у 1971 р. в приміщенні палацу було засновано Музей авіації і космонавтики ім. О. Можайського.




У центрі Вороновиці розташований костел Михаїла Архангела. Храм заклав у 1793 році Францішек Ксаверій Грохольський, закінчував будівництво Ян Непомуцен Грохольський.


Неподалік стоїть ще один костел, зведений в стилі у 1771 році. В радянські часи будівля була сильно перероблена. Зараз її займає церква Різдва:


На околиці Вороновиці в присілку Ганщина є дерев'яна Михайлівська церква. Церкву зведено у 1752 році. Вона являє собою типово подільський тридільний храм.












Присілок Ганщина:

http://andy-travelua.livejournal.com/517692.html

Французький бульвар - незвіданий клондайк для мандрівника-гурмана. Бульвар більше трьох кілометрів тягнеться вздовж чорноморського узбережжя з півночі на південь і з'єднує історичний центр Одеси з Аркадією через Отраду і Малий Фонтан. З початку ХІХ століття він мав назву Хуторська дорога, згодом називався Малофонтанською дорогою, Малоаркадіївською дорогою. У 1901 році вулиця була перейменована на Французький бульвар на честь візиту імператора Ніколая II у Францію, у ході якого було розпочало військовий союз двох країн. З XIX століття тут селилися найбагатші жителі Одеси, тому і сьогодні тут лишилося багато заміських будинків, палаців, вілл та особняків. Будинки будували знамениті одеські архітектори, як Адольф Мінкус, Микола Толвінський, Федір Троуп'янський тощо. Від залізничного вокзалу до бульвару можна доїхати на трамваї № 5.


Почнемо прогулянку бульваром від Італійського бульвару. Будинок З'їзду Світових суддів (Французький бульвар, 1а) у стилі пізнього модерну, 10-ті роки ХХ ст.:


Особняк Михайлова (Французький бульвар, 5) - дуже малелький, але симпатичний будоночок, який привертає увагу, передусім, шедевральною різьбленою дверрю:






Мавританська арка, що веде з Французького бульвару до пляжу "Отрада", була збудована на початку ХХ століття за проектом архітектора В.Шмідта. Дорога пад аркою вела до дачі Катерини Жданової.


Особняк Котляревського (Французький бульвар, 19):


Будинок Барбариго (Французький бульвар, 21а), збудований у 1893 році, нагадує закопанський стиль:


Будинок Удільного Відомства, друга половина ХІХ ст., арх. Лев Влодек (Французький бульвар, 10):








Дача Якова Рабіновича (Французький бульвар, 27), від якої залишилися лише паркан та брама з кордигардією:


Палац Олени Демідової, графіні Сан-Донато (Французький бульвар 31-33). Зараз знаходиться на території Одеської кіностудії:


Флігель садиби Демідової:


Парадний в'їзд на садибу (Одеську кіностудію)


Дача Макареско (Французький бульвар, 37):






Дача Анатра, 1913 рік, арх. Юрій Дмитренко (Французький бульвар, 28):




Брама заводу Шампанських вин (Французький бульвар, 32):


Арка Південно-російського товариства виноробтва, зараз - завод Шампанських вин (Французький бульвар, 36):


Дегустраційна зала заводу Шампанських вин (Французький бульвар, 36):


Дача Бруна, поч.ХХ ст. (Французький бульвар, 63):


Брама садиби Параскева (Французький бульвар, 40, сан. "Аркадія"):


Вілла Параскева, 1891-92 роки, арх. Павло Клейн (Французький бульвар, 40, сан. "Аркадія"):












Будинок міського Гідропатичного закладу (водолікарня), (Французький бульвар, 40, сан. "Аркадія"):




Будинок міської санаторії, кін ХІХ ст. (Французький бульвар, 40, сан. "Аркадія"):


Один з будинків міської санаторії з елементами фахверку (Французький бульвар, 40, сан. "Аркадія"):






Дача Маврокордато (Французький бульвар, 42):







Парк дачі Маврокордато:


Огорожа дачі Маврокордато (Французький бульвар, 42):


Брама дачі Маврокордато (Французький бульвар, 42):


Церква св. мучеників Андріана і Наталії, 1897 рік (Французький бульвар, 46):


Дача Бродського, 1896-98, арх. Адольф Мінкус (пер. Верещагіна, санаторій ім. Чкалова):


Дача Е.Шехтер, кін. ХІХ ст., архітектор Павло Клейн (пер. Верещагіна, санаторій ім. Чкалова):






Фонтан на території дачі Єгорова (пер. Верещагіна, санаторій ім. Чкалова):


Санаторний корпус, побудований в 30-ті роки на місці дачі Єгорова:


Дача Ашкеназі, 1901 рік (пер. Верещагіна, санаторій ім. Чкалова):






Дача Матринової, 30-ті роки ХІХ ст. (Французький бульвар, 48, Ботанічний сад):


При підготовці матеріалу використано сайт Сергія Котелка "Подорожуючи історією": http://sergekot.com

Інші статті про Одесу:
Готель Бристоль
Нова біржа
Палац Абази
Пасаж
Палац Бжозовського (Шахський палац)
Вулиця Ланжеронівська

http://andy-travelua.livejournal.com/517624.html

Міфи формують уявлення про місто. Іноді спотворюючи об'єктивність. Так, Одеса приречена на те, що символом міста є вулиця Дерибасівська. Чому так і хто це придумав, вже не важливо. Хто любить і цікавиться Одесою, добре знає, що будь-яка вулиця навколо Дерибасівської дасть їй фори за цікавістю розташованій на ній історичних об'єктів. Одна з них - це Ланжеронівська, яка прокладена паралельно Дерибасівській ближче до моря. За кількістю архітектурних пам'яток з Ланжеронівською може конкурувати її сусідка Італійська вулиця (Пушкінська). На Ланжеронівській розташована відома на весь світ Одеська опера, французький сквер Пале-Рояль, неоготичний палац Вітта, палац Гагаріна з двориком скульптур, багато фешенебельних і насиченим декором будинків кінця ХІХ - початку ХХ століття.


З дна Одеси - Деволанівського узвозу до Ланжеронівської веде пішохідний Ланжеронівський узвіз:


На узвозі - пам'ятний знак на честь засновника Одеського порту Франца де Волана:


Ланжеронівська вулиця є однією із найстаріших в Одесі. Саме тут 22 серпня 1794 року був закладений перший будинок сучасної Одеси - будинок генерал-поручника князя Григорія Волконського. Перша згадка про Ланжеронівську з'явилася у 1817 році, коли вона дістала свою сучасну назву. Луї де Ланжерон також мав дім на цій вулиці, за адресою Ланжеронівська 21. За радянських часів, з 1920 по 1991 роки, вулиця була названа на честь революціонера Ласточкіна, однак із здобуттям Україною незалежності вулиці було повернено історичну назву.

Панорама Ланжеронівської:


З боку узвозу Ланжеронівська розпочинається шедевром неоготики - рожевим палацом Вітта (Ланжеронівська, 1). Палац був збудований у першій половині 19 століття для Івана Вітта - ключової фігури російської розвідки у війні 1812 року.


В радянський період та в перші роки незалежності в палаці перебувало Чорноморське морське пароплавства. В моєму житті палац Вітта також відігравав певну роль. Тут зараз розташовується Адміністрація морських портів України. Під час мого перебування на посаді заступника Міністра інфраструктури раз на два тижні я бував тут, проводячи наради з керівництвом морської галузі країни та керівниками морських портів.




Напроти палацу Вітта знаходиться палац князів Гагаріних (Ланжеронівська, 2), збудований архітектором Людвігом Оттоном в 1842–1850 рр. в стилі класицизму. В палаці розташований художній музей. З боку вулиці палац не вражає:


З боку двору палац відрізняється напівциркульними баштами, прикрашеними пілястрами:


Палацовий флігель:


Палац має дуже симпатичний дворик, в якому розташований сад мистецтв. Вхід у дворик не дешевий - 50 грн.


Сад мистецтв являє собою художню експозицію сучасної скульптури, яка символізує образ Одеси. У пам'ятниках, встановлених в експозиції, втілені образи літературних героїв творів про Одесу, одеського міського фольклору, літературних класиків минулого і сучасності, чия доля була пов'язана з Одесою. На сьогодні тут можна побачити більше десятка скульптур: "Рабінович", "Пам'ятник прийдешньому одеському генієві", "Одеса-мама", "Антилопа Гну", "Сашка-музикант", "Джинсовий Дюк", "Одесит Миша", "Зелений фургон", "Пам'ятник невідомому читачеві", "Шаланди, повна кефаль", "Птах-трійка" (пам'ятник Н.В. Гоголеві), "Час великих очікувань" (Пам'ятник К. Паустовскому) і пам'ятник Ильфу і Петрову.


















Майже напроти - житловий будинок Лідерса, 1820-ті роки (Ланжеронівська, 3):


На роді з Думською площею привертає увагу класицистична будівля Археологічного музею (вул. Ланжеронівська, 4), зведена у 1883 році. Тут працювало Імператорське Одеське товариство історії і старожитностей, що мало право вести розкопки на півдні Російської імперії.


Перед будівлею Археологічного музею - мармурова скульптурна група “Лаокоон”. Скульптуру виготовлено

http://andy-travelua.livejournal.com/516459.html

Колишнє місто Сокілець, розташоване в долині річки Ушиця Дунаєвецького району Хмельницької області, сьогодні є помираючим селом з населенням трохи більше 500 мешканців. Сокілець існував вже під час Галицького князівства у був зруйнований татарами у 1240 році. Місто поселення аж 2 фортеці і у 1395 році витримало облогу литовського князя Вітовта. У 15 столітті Сокілець отримає статус міста, а його найбільший розквіт припадає на 16 - 18 століття. З 1565 року власниками Сокільця були Закревські, з початку 17 століття - польський шляхтич Станіслав Ревера Потоцький. Пізніше власниками містечка були Гумецькі, Малаховські, Тшечеські та Іжицькі.

Від колишньої слави Сокільця до наших днів збереглися рештки домініканського кляштору, велика Покровська церква та старовинний цвинтар. З високих берегів Ушиці над селом відкриваються дуже мальовничі краєвиди.






У 1723 році коштом подільського воєводи Стефана Гумецького в Сокільці постав монастир домініканців з костелом св. Роха. Місцеві мешканців стверджують, що костел існував ще до турецько-польської війни, а під час турецької окупації в кінці 17 століття був перетвлорений на мечеть. Зараз костел являє собою суцільну руїну.








В центрі села розташована церква Покрови, збудована у 1840 році. Церква доволі велика, але у вмираючому селі ходити в неї майже немає кому.






В середині - гарно і охайно:


В селі все помирає...




На околиці Сокільця є великий старовинний польський цвинтар:






Вид на сільську церква з пагорба над Ушицею:


Одинока хата на околиці Сокільця:


Дороги тут не дуже:

http://andy-travelua.livejournal.com/516252.html

Колишнє місто Сокілець, розташоване в долині річки Ушиця Дунаєвецького району Хмельницької області, сьогодні є помираючим селом з населенням трохи більше 500 мешканців. Сокілець існував вже під час Галицького князівства у був зруйнований татарами у 1240 році. Місто поселення аж 2 фортеці і у 1395 році витримало облогу литовського князя Вітовта. У 15 столітті Сокілець отримає статус міста, а його найбільший розквіт припадає на 16 - 18 століття. З 1565 року власниками Сокільця були Закревські, з початку 17 століття - польський шляхтич Станіслав Ревера Потоцький. Пізніше власниками містечка були Гумецькі, Малаховські, Тшечеські та Іжицькі.

Від колишньої слави Сокільця до наших днів збереглися рештки домініканського кляштору, велика Покровська церква та старовинний цвинтар. З високих берегів Ушиці над селом відкриваються дуже мальовничі краєвиди.






У 1723 році коштом подільського воєводи Стефана Гумецького в Сокільці постав монастир домініканців з костелом св. Роха. Місцеві мешканців стверджують, що костел існував ще до турецько-польської війни, а під час турецької окупації в кінці 17 століття був перетвлорений на мечеть. Зараз костел являє собою суцільну руїну.








В центрі села розташована церква Покрови, збудована у 1840 році. Церква доволі велика, але у вмираючому селі ходити в неї майже немає кому.






В середині - гарно і охайно:


В селі все помирає...




На околиці Сокільця є великий старовинний польський цвинтар:






Вид на сільську церква з пагорба над Ушицею:


Одинока хата на околиці Сокільця:


Дороги тут не дуже:

http://andy-travelua.livejournal.com/516252.html

Село Тимків поблизу Отрокова наприкінці 18 - початку 19 століття належало до Миньковецької держави графа Ігнація Сцибор Мархоцького. За легендою село виникло на місці поселення Райгород, яке існувало тут ще у 12 столітті і було знищено ордами хана Батия. Всіх мешканців Райгорода порубали і перерізали, але одному із людей, на ім'я Тимко, вдалось втекти. Тимко прорубав галявину і побудував собі хату. Він нього, начебто і пішла назва поселення.


Єдина пам'ятка села - церква св. Івана Богослова. Її попередниця існувала тут з 1709 року і була розібрана у 1855 році. В наступному році на її місці був збудований новий кам'яний храм, який і зберігся до наших днів.

http://andy-travelua.livejournal.com/515842.html

Кружківці лежать в долині річки Ушиця між Миньківцями і Отроковим. Наприкінці 18 - початку 19 століття входили до володінь графа Ігнація Сцибор-Мархоцького і належали до Миньковецької держави. Із старожитностей в Кружківцях до наших днів дійшли величезний водяний млин та старовинна криниця. Крім того в Кружківцях і навколо - дуже мальовничі подільські краєвиди - береги Ушиці тут доволі високі. Крім того, заслуговує на увагу сільська забудова.


В Кружківцях в долині річки Ушиця розташований величезний млин 1848 року побудови, в якому розташовано музей. В музеї зберіглося обладнення, виготовлене фірмою Антона Бессера з Відня. На жаль, він був зачинений.










Річка Ушиця:


Старовинна криниця поряд з млином:


Панорама долини річки Ушиця біля села Кружківці:




Типовий паркан і типовий будинок в Кружківцях:

http://andy-travelua.livejournal.com/515502.html

Кружківці лежать в долині річки Ушиця між Миньківцями і Отроковим. Наприкінці 18 - початку 19 століття входили до володінь графа Ігнація Сцибор-Мархоцького і належали до Миньковецької держави. Із старожитностей в Кружківцях до наших днів дійшли величезний водяний млин та старовинна криниця. Крім того в Кружківцях і навколо - дуже мальовничі подільські краєвиди - береги Ушиці тут доволі високі. Крім того, заслуговує на увагу сільська забудова.


В Кружківцях в долині річки Ушиця розташований величезний млин 1848 року побудови, в якому розташовано музей. В музеї зберіглося обладнення, виготовлене фірмою Антона Бессера з Відня. На жаль, він був зачинений.










Річка Ушиця:


Старовинна криниця поряд з млином:


Панорама долини річки Ушиця біля села Кружківці:




Типовий паркан і типовий будинок в Кружківцях:

http://andy-travelua.livejournal.com/515502.html

Маленьке село Отроків, що в Новоушицькому районі Хмельницької області, було другим за значимістю після Миньківців поселенням самопроголошеної Миньковецької держави. Саме тут знаходилася резиденція її правителя Ігнація Сцибор-Мархоцького - знаменитого дивака XVIII - XIX століть. Замок Мархоцького разом з баштами, господарськими приміщеннями та форумом частково зберігся до наших днів. Крім нього, в Отрокові збереглася Триумфальна арка, через яку здійснювався в'їзд до резиденції, та природні романтичні гроти в долині річки Ушиці.


Отроків був заснований у XVII ст. на місці невеличкого хутору. Але за однією з версій Отроковський замок міг існувати ще в Литовську добу. У 1736 році Миньківці разом з навколишніми селами (Миньковецький ключ) купив польський магнат Войцех Мархоцький. У 1788 році Отроків був переданий у спадщину племінник Войцеха Мархоцького — Ігнацію. Найбільшого розквіту Отроків досяг за часів Миньковецької держави.


Отроківський замок, збудований графом Сцибор-Мархоцьким (або ж перебудований з більш старих укріплень) постав наприкінці XVIII століття на високому пагорбі над річкою Ушиця. Він вважався найрозкішнішою резиденцією правителя Миньковецької держави.


Головна башта замку:


Інша башта:




На території замку знаходився панський будинок - резиденція "графа Редукса", в якому знаходилася бібліотека з великою кількістю стародруків та цінних рукописів.










Брама на замкове подвірря:




Брама з боку двору:




До замку примикав форум, де Мархоцький влаштовувас "свята". Найвідомійших з них було свято на честь давньоримської богині землеробства Церери, хоча сам Мархоцький називав його святом жнив або обжинками.


Від форума зберіглися стіни, декілька башт і брама.

Башти:




Мури форума:






Головна брама форуму:


Дві інших брами:




Криниця на подвір'ї:


До резиденції Мархоцьйого з долини Ушиці вела Триумфальна арка:




Після конфіскації маєтку у Мархоцького у 1836 році власником замку став пан Стадницький, який тримав в Отрокові стадо расових коней.




Замок оточував великий ландшафтний парк, на який граф виділив чималу суму.




За селом є ще одна з небагатьох пам’яток, що залишилась від панування Сцибора Мархоцького. Цей об’єкт, званий "Грота", теж має дотичність до культу, запровадженого графом. Пам’ятка складається із нижньої і верхньої "гроти", з’єднаних між собою підземним ходом, нині заваленим.


"Нижня грота" розташована на річці біля підніжжя природного амфітеатру, утвореного крутим схилом плато. Будівля має два яруси. Стіни верхнього ярусу, виконаного у вигляді альтанки, колись були оздоблені фресками. Нижній ярус масивніший, видовбаний у суцільній брилі вапняку, що виступає із масиву схилу.












"Верхня грота" також цілком видовбана у камені на зразок коридора із вікнами-отворами, що веде по периметру величезного заокругленого каменя. Один із виходів "прикрито " природнім водоспадом, утвореним зі струмка, що бере початок високо на схилі.

http://andy-travelua.livejournal.com/514627.html