В декількох хвилинах їзди регіональним поїздом від Кобленца на правому березі Рейну лежить містечко Ланштайн. В місті - аж 2 цікавих замки, які належать до так званих "замків Романтичного Рейна" - Ланек і Мартінсбург. Крім того в містечку збереглися залишки декілької оборонних башт, фахверкова ратуша і декілька гарних будинків і вілл. На протилежному від Ланштайну березі Рейну розташований замок Штольценфельс.

Замок Мартінсбург

На високому пагорбі на містом неподалік від місця впадіння річки Лан у Рейн височіє замок Ланек. Замок, який раніше носив назву Logenecke, на відміну від інших рейнських фортець ніколи не виконував митних функцій. Збудував його у 1226 році майнцський архієпископ, курфюрст Зігфрід фон Еппштайн. У такий спосіб він захистив межі своїх північних володінь, зокрема, розташовані поблизу срібні копальні, які відійшли до церкви в 1220 р. 18 червня 1774 року Й.Гете під час подорожі по річці Лан, натхненний прекрасним романтичним видом руїн замку Ланек, написав вірш "Geistesgruß".


На березі Рейну в центрі міста стоїть ще один замок - Мартінсбург. Він був збудований у 1244 році і виконував митні функції. Перебудований у стилі бароко у 1719-1721 роках.


В центрі містечка розташована фахверкова ратуша:


Міні-музей під аркадою ратуші:


Центральна площа Ланштайна:


Фахверковий будиночок:


Залишки оборонної башти:


Ще одна башта:


З Ланштайну добре видно ще один замок Рейну - Штольценфельс, що стоїть над протилежним берегом:

http://andy-travelua.livejournal.com/496043.html

Кругла площа в Полтаві - найбільший класицистичний містобудівний ансамбль в Україні. Більшість (і я у тому числі) вважає, що класицизм - це надзвичайно скучно і одноманітно. Однак розмах імперського ансамблю Круглої площі в Полтаві вражає і заставляє дивуватися. Площу забудовано за єдиною містобудівною концепцією відповідно до нового плану Полтави, затвердженого у 1803 році. 1805 р. майдан дістав назву Олександрівської площі і став адміністративним центром Полтави. Автор містобудівного вирішення - полтавський губернський архітектор М.Амвросимов. У 1806 - 1811 рр. збудовано губернські та повітові Присутствені місця, будинки генерал-губернатора, цивільного губернатора і віце-губернатора за типовими проектами, розробленими в 1803 р. петербурзьким архітектором А.Захаровим. 1809 р. за проектом архітектора Є.Соколова збудовано Малоросійський поштамт, а 1810 р. - будинок Дворянського зібрання. Проект губернської гімназії лишився не реалізованим, натомість з північного боку майдану в 1834 - 1841 рр. за проектом архітектора М.Бонч-Бруєвича споруджено Полтавський кадетський корпус.



Ансамбль розташовано в історичному середмісті Полтави на плато підвищеного правого берега р. Ворскли. Діаметр майдану - 345 м, площа - 9,3 га. Від майдану радіально розходяться вісім головних вулиць міста. Ділянки між ними забудовані вздовж червоної лінії дво- та триповерховими мурованими будівлями в стилі класицизму. Висота будівель - не більше 14 м. Усі споруди мають два основні поверхи, підняті на високий рустований цоколь і композиційне об’єднані крупним масштабом колонних портиків.


По периметру майдану чергувалися споруди, чолові фасади яких акцентовані трикутними фронтонами та горизонтальними аттиками. Кожен з будинків вищих губернських урядовців відрізнявся розмірами і декором відповідно до рангу господаря. Проте принципи функціонального вирішення і розпланування будівель спільні: головним був бельетаж, де містилися парадні зали, приймальні та кабінети. На 2-му поверсі розташовувались житлові апартаменти, у цоколі - приміщення обслуги. В екстер’єрі це виявлено архітектурним членуванням фасадів. Парадні входи більшості будівель первісне були з двору.


Щоб нейтралізувати містобудівну ваду - невідповідність незначної висоти забудови великим розмірам майдану, у 1820-х роках центральне коло розбили доріжками на чотири сектори, створивши палісадники з клумбами. У 1830-х роках влаштовано сквер з радіальними алеями, який у 1881 р. оточено чавунною литою огорожею. У цьому ж році висаджено дерева, нині, коли вони розрослися, майдан перетворився парк з кільцевою магістраллю та радіальними алеями. Внаслідок цього перервано візуальні взаємозв’язки між спорудами на протилежних кінцях майдану.


Домінантою ансамблю став монумент Слави, встановлений 1811 р. в геометричному центрі майдану. Колона на п’єдесталі заввишки 16 м замкнула перспективи радіальних вулиць.


Найбільшою спорудою ансамблю є Петровський Полтавський кадетський корпус, який займає весь фронт майдану між двома радіальними вулицями. Своєю значною масою та прямолінійністю фасаду він дещо порушує загальну композицію майдану.


Головний корпусний будинок зведено у 1835–1840 роках в стилі пізнього класицизму. Він займає північно-західну ділянку Круглої площі, котра спочатку відводилася для чоловічої гімназії. Довжина головного фасаду — 132 метри. Акцентований восьмиколонним портиком римодоричного ордеру, який спирається на рустовану аркаду 1-го поверху. Увінчаний трикутним фронтоном. До центрального входу ведуть сходи та два прямих пандуси, які розташовані обабіч, вздовж фасаду.


Первісно будинок не був потинькований і важливу роль у створенні суворого монументального образу відігравав контраст червоних цегляних стін і побілених деталей. Це можна побачити, потрапивши у двір будинку.


Проект будинку Малоросійського поштамту був розроблений академіком Петербурзької академії мистецтв Є. Т. Соколовим. Це була одна з перших споруд ансамблю Круглої площі — її будівництво завершилося у 1809 році. Первісно будинок складався з головного мурованого двоповерхового корпусу з шестиколонним портиком і двох одноповерхових флігелів, витриманих у стильових класицистичних формах.


Губернський поштамт пропрацював у Полтаві недовго — у 1822 році він був переведений до Чернігова. З 13 грудня 1822 року в будинку розташовувалася Перша полтавська чоловіча гімназія, потім повітове училище і притулок для дітей збіднілих дворян ("Призріваємий наказом будинок виховання бідних дворян"). 6 грудня 1841 року Будинок виховання бідних дворян був скасований, а його вихованці переведені у шляхетний пансіон при гімназії, який знаходився у флігелі до свого закриття 5 червня 1865 року. Повітове училище розміщалося спочатку в центральному корпусі. а згодом було також переміщене у флігель, в якому діяло аж до 1899 року, коли флігель знесли. Перша чоловіча гімназія проіснувала в цьому будинку до 1861 року, коли для неї збудували новий будинок. З 1866 року в будинку діє Маріїнське жіноче училище 1-го розряду, яке 1870-го перетворене на 7-класну жіночу гімназію. Після 1877 року будинок перебудовано: розібраний портик і бічні флігелі, натомість добудовано бічні крила, фасад декоровано у стилі неоренесансу. Гімназія була закрита після остаточного встановлення радянської влади у 1919 році. У радянський час тут містилася 2-а жіноча школа.


Будинок Полтавських губернських присутніх місць побудований у 1811 році в стилі класицизму за типовим проектом 1803 року архітектора Адріяна Захарова. Первісно корпус займав лише середню частину ділянки, а по боках йшла цегляна огорожа з двома симетрично розміщеними воротами. У 1818 році будинок відремонтовано, у 1866 році впритул до середнього корпусу добудовано бічні крила за проектом харківського архітектора Ф. І. Данилова.


Впродовж XIX—початку XX століття тут містилася більшість губернських установ: губернська управа, "Приказ общественного призрения", казенна палата, у якій, зокрема, працював Панас Мирний. Після Жовтневої революції у будинку розмістилися установи губвиконкому, у 1922 році у ньому виступали Калінін та Петровський. У 1943 році згорів, відбудований у 1948–1952 роках за проектом архітектора Д. М. Гольдінова та інших, при консультації архітектора Є.I. Катоніна. Зараз тут міститься міськрада.




Будинок Полтавського генерал-губернатора також зведений у 1808–1811 роках в стилі класицизму за типовим проектом 1803 року. Перебудований у 1840-х роках за проектом губернського архітектора Рибіна: влаштовано парадний вхід на головному фасаді, добудовано дворові ризаліти. Головний фасад симетричний, акцентований шестиколонним портиком іонічного ордера, що спирається на виступ цокольного поверху. Портик завершено горизонтальним аттиком. До 1856 року у будинку містилася канцелярія генерал-губернаторів. У 1920-х роках в ньому розміщався дитячий технікум імені В. І. Леніна, у 1930-х роках — школа міліції. Тепер у будинку — Полтавська обласна Рада профспілок.


Будинок Полтавського дворянського зібрання був одним з громадських і культурних центрів міста. У різні часи концертували Модест Мусоргський, Антон Рубінштейн, Петро Чайковський, Олександр Скрябін, Сергій Рахманінов. У 1897 році співав Федір Шаляпін. Головний фасад будинку симетричний, центральний ризаліт оздоблено шестиколонним портиком композитного ордеру, піднятим на висоту 1-го поверху. Невеликі вікна 3-го ярусу ризаліту служили додатковим освітленням головного залу. Портик увінчує трикутний фронтон, у тимпані якого раніше було вміщено ліпний старовинний герб Полтави. Витончений святковий образ споруди дещо відрізняється від сухуватих форм інших будинків, розташованих на площі. Раніше ця відмінність посилювалася багатством скульптурного декору: між колонами портика було встановлено дві алегоричні фігури, вази з ліпними гірляндами і маскаронами.




Будинок Полтавського цивільного губернатора (Старогубернаторський будинок) споруджений у 1806–1811 роках в стилі класицизму за типовим проектом 1803 року архітектора Адріяна Захарова. Пошкоджений у 1820 році внаслідок пожежі, згодом відбудований. Складається з центрального П-подібного в плані, триповерхового мурованого корпусу та двох одноповерхових Г-подібних флігелів, симетрично розташованих на кутах ділянки. Зараз у будинку розміщене Управління по боротьбі з організованою злочинністю УМВС України в Полтавській області.


Будинок Полтавського віце-губернатора збудований у 1808–1811 роках за типовим проектом архітектора Адріяна Захарова, який був доопрацьований губернським архітектором Михайлом Амвросимовим. Комплекс складався з будинку і двох Г-подібних одноповерхових флігелів обабіч, сполучених огорожею. Крім служб віце-губернатора, тут розміщалася губернська креслярня. У другій половині XIX століття, коли споруди було передано Полтавському кадетському корпусу, флігелі і служби розібрали. Центральний будинок - мурований, триповерховий, прямокутний у плані. Єдиний серед споруд ансамблю Круглої площі, що не має колонного портика на головному фасаді.


Будинок діючого головпоштамту був побудований у 1958 році у стилі інших будівель ансамблю Круглої площі:




Монумент Слави, розташований в самому центрі Круглої площі, замикає перспективу восьми вулиць міста, є його ідейною і містобудівною домінантою. Його споруджено на честь 100-річчя перемоги російської армії Петра І над шведськими військами Карла XII у Полтавській битві 27 червня 1709 року. Монумент Слави — це чавунна колона тосканського ордера на кубічному гранітному постаменті, що стоїть на ступінчатому стилобаті у формі чотирикутного бастіону, в основу якого вмонтовано 18 гармат (10 — з Полтавської фортеці, 8 — з Переволочної). Верхня площина огороджена литою чавунною граткою, декоративні стояки якої виконано у вигляді вкладених у піхви мечів, обернених клинком до землі, що символізувало завершення військових дій.


Грані постаменту прикрашають горельєфні бронзові композиції з римською військовою атрибутикою.


Колону увінчує півсфера, на якій — бронзовий позолочений орел з блискавками у кігтях і лавровим вінком у дзьобі; обернений у бік поля Полтавської битви.


Більші пізні фрагменти забудови Круглої площі:

http://andy-travelua.livejournal.com/495868.html

Найвідомішою будівлею в стилі українського модерну можна вважати будинок губернського земства у Полтаві. Власне, саме в цього будинку цей стилі отримав стою путівку у життя. Спочатку, коли у 1903 році архітектор В.Кричевський запропонував на конкурс з розробки архітектури будинку Полтавського губернського земства свій проект, стиль його проекту був віднесений до псевдо-мавританського стилю, тому що він мав незнайомі архітектурні форми. Дуже швидко новий архітектурних напрям назвали "модернізований український стиль", а згодом - "український модерн". В його основі лежали форми української народної хатньої і церковної архітектури. Основними його елементами є використання синусоїдальних ліній, стилізованих квітів, язиків полум'я, хвилястих ліній, запозичених в природі.

Будинок Полтавського губернського земства, що знаходиться на вул. Конституції на місці садиби козака Павла Руденка, споруджено в 1903-1908 рр. за проектом архітектора В.Кричевського з використанням первісних проектів О.Ширшова (1902 р.) і В.Ніколаєва (1903 р.). В оздобленні брали участь художники О.Сластіон, С.Васильківський, М.Самокиш, М.Беркос, М.Уваров, учні Миргородської керамічної школи та опішнянські гончарі. Сьогодні використовується як Полтавський краєзнавчий музей.




Споруда земства мурована, двоповерхова, на напівпідвалі, з мансардовим поверхом, Ш-подібна в плані. Чоловий фасад, звернений на захід, - симетричний, тридільний, з трьома ризалітами, з яких центральний фланковано вежами з двозаломними верхами. Корпус увінчують високі дахи з полив’яної черепиці (первісне - блакитно-зеленої, нині - червоної).


Фасади мають вишукану поліхромну декорацію з використанням традицій українського народного мистецтва: цоколь викладено з рожевого граніту, стіни облицьовано керамічною плиткою ясно-вохристої барви, на тлі якої виразно читаються поліхромні деталі - герби м. Полтави та повітових міст губернії, розетки, композиції на кшталт “вазона” та “дерева життя”. Вікна закомпоновані в нішах, з перемичками різноманітних форм - прямими, арковими, трапецієподібними. У декорі широко застосовано різьблені поліхромні колонки, кронштейни тощо.




Головний вхід заглиблено в лоджію трапеційної форми, таку ж форму має дверний проріз, різьблені двері із орнаментом на тему "дерево життя".


Обабіч головного входу — спаровані вікна з гранчастим різьбленим стовпчиком, над яким на стіні півколом розгорнув свої орнаментальні віти "вазон". Над головним порталом влаштовані потрійні вікна з крученими білосиніми колонами, над якими зображено герб Полтави в оточенні прапорів.




Будинок перші 12 років функціонував як адміністративно-музейна споруда, у 1920 році його було віддано під Центральний пролетарський музей Полтавщини. Будинок постраждав у 1943 році від пожежі, а в 1958-1964 рр. його реставровано.


Бічний фасад:


Флігель:


Інтер’єри будівлі оздоблені поліхромним орнаментальним і декоративним живописом.


Широко застосовані орнаментальні прикраси: на 2-му поверсі вони скомпоновані, як арабески у вигляді "вазонів", над трапеційними вікнами розміщені досконало намальовані орнаментальні вставки на тему "дерево життя".














Сьогодні в будинку земства перебуває Полтавський краєзнавчий музей. В сорока музейних залах і фондосховищах Полтавського музею представлено близько 300 тисяч експонатів. Музейна експозиція ділиться на чотири основні розділи: природознавчий, стародавньої історії, нової історії, історії 20 століття. Кожен розділ має декілька експозиційних залів.

http://andy-travelua.livejournal.com/495573.html

Штольценфельс - один з замків Романтичного Рейну. Розташований на схилі високого лівого берега Рейну на південній околиці міста Кобленц. Мені дуже повезло: я жив на високому поверсі готелю в Кобленці, з вікна якого було видно цей замок. Тому кожний ранок починався Штольценфельсом, а кожний вечір закінчувався Штольценфельсом :) Найкращий вид на замок відкривається з міста Ланштайн, що лежить на протилежному березі Рейну. Або з туристичного кораблика, який курсує Рейном між Кобленцом і Рюдесгаймом.


Замок був побудований в 1242-1259 роках архієпископом Тріра Арнольдом II. У Тридцятирічній війні він активно використовувався воюючими сторонами. Замок був зруйнований в 1689 році у період боротьби за спадщина Пфальцу і простояв в руїнах 150 років.


Відновлений замок було лише в 1836-1842 рр. за наказом імператора Фрідріха Вільгельма IV і за проектом берлінського архітектора Карла Фрідріха Шинкеля. Коли в 1842 році усі роботи були завершені, 14 вересня у ворота замку в'їхав сам Фрідріх Вільгельм IV з усією своєю свитою, одягнені в старовинні наряди. Штольценфельс був урочисто відкритий і оголошений резиденцією короля. Ще більш знаменитим замок став після його відвідування англійською королевою Вікторією в 1845 році, яка прибула спеціально поглянути на рейнську перлину. Увесь час, з самого відкриття замку королем Фрідріхом, замок був відкритий і для простих туристів.

http://andy-travelua.livejournal.com/494630.html

Шверін - гарне історичне місто на півночі Німеччини в землі Мекленбург — Передня Померанія. Місто знамените, передусім, Шверінським замком великого герцога Мекленбург-Шверинського, збудованим на острові серед Шверинського озера. Саме місто також дуже мальовниче. Воно оточено системою озер і ставків, а в історичному центрі багато архітектурних пам'яток. Їхати з Гамбурга регіональним поїздом, який долає відстань за 1 год. 15 хв. На Шверін варто виділити максимально часу: лише на огляд замкового парку та дослідження різних ракурсів замку в мене пішло декілька годин.


Шверінський замок був зведений на острові на місці старішої будівлі у 1845—57 роках. Перші відомості про замок на цьому місці, були зроблені сефардським торговцем Ібрагімом ібн Якубом у 973 році, який подорожував слов'янськими землями в Європі. Тут існував форт племені полабських слов'ян військово-племінного об'єднання західних слов'ян Ободрицького союзу на острові великого Шверінського озера. У 1160 році форт став мішенню німецьких дворян, що планували розширити свої володіння на схід під керівництвом Генріха Лева (1129–1195). Ободрицький союз під егідою Ніклота зруйнував форт і залишив його через військову перевагу німців. Заснування міста Шверін відбулося в цьому ж році.


Проте німецькі завойовники визнали стратегічне і естетично цікаве місце розташування острова і почали будувати новий форт. Шверін став резиденцією єпископа. У 1167 році Генрі надав територію поблизу Шверіна своєму васалу Ганзіленц фон Хаґену. Частина території навколо міста була повернута сину Ніклота Прібіславу, сформувалася герцогська спадкова лінія, яка тривала аж до 1918 року.


У 1358 році місцевість Шверін була придбана нащадком Ніклота, якому в 1348 році було надано титул герцога Макленбурґа. За панування герцога Джоанна Альберта I (1525–1576), замок зазнав деяких суттєвих змін. Фортеця стала замком і оборонні функції фортеці були замінені на оздоблення замку і комфорт. Через кілька років після доопрацювання самого замку, з 1560 по 1563 роки, Йоганн Альбрехт відновив замкову каплицю. Вона стала першою новою протестантською церквою держави.


Перед Тридцятирічною війною архітектор Черт Еверт Пілоот, який поступив на службу в Мекленбурґ службу в 1612 році розробив план повного відновлення замку у стилі голландського ренесансу. У 1617 році під його керівництвом робота розпочалася, але незабаром будівництво довелося припинити через війну. Плани Пілоота були частково реалізовані між 1635 та 1643 роками: будинок над замковою кухнею та каплиця були знесені та зроблені у новому стилі голландського ренесансу. У 1837 році герцогська резиденція повернулася до Шверіна, але будівля була у відносно поганому стані. Великий герцог Фрідріх (1800–1842 рр.) вирішив відбудувати замок і доручив це зробити архітекторові Георгу Адольфу Деммлеру (1804–1886 рр.).


Перед цим герцог Фрідріх Франц Другий вислав свого придворного архітектора Георга Адольфа Деммлера, вже відомого своїми роботами в місті, здійснюваними починаючи від 1825 року, та будівничого Германа Віллебранда у відрядження до Англії та Франції. Вони вирушили 1844 року, і отримали найсильніші враження від замку Шамбор на Луарі, риси якого можна побачити і в Шверінському замку. Взагалі ж Шверінський замок архітектурно є сумішшю різноманітних стилів, відтак являючи чи не найкращий зразок модного в той час узагальненого стилю історизм.


За задумом Готфріда Земпера будівля повинна була мати головну, 70-метрову башту. 1851 року архітектор будівлі Деммлер вимушений був усунутись на деякий час від роботи (з політичних мотивів), і його працю продовжив Фрідріх Август Штюлер. На зверненому до замкового саду фасаді замку він зробив глибоку нішу, в яку помістив кінну статую слов'янского князя Ніклота, підступно вбитого у битві. Статую виготовив Христіян Геншоу. 26 травня 1857 року герцог і герцогиня Макленбурзькі з великою помпою в'їхали у свою нову резиденцію.


У теперішній час деякі з приміщень замкового комплексу в Шверіні зайняті місцевим ландтагом. У решті будівель — функціонують музейні експозиції.












Замок розташований на острові, який з'єднаний з двома мостами, що сполучають його з містом і палацовим садом. Палацовий сад вважається видатним зразком садово-паркового мистецтва, однією з пам'яток загальнодержавного культурного значення Німеччини. Парк створено прусським королівським директором парків Петером Йосифом Ленне. Після останньої реконструкції сад знову відкритий для відвідування в 2001 році.












На території парку є дерев'яний шліфувальний водяний млин XVIII століття.


Прогулявшись замковим парком, ознайомимося з історичним центром Шверіна. Почнемо з великої головної площі, яка носить назву Ринкової:


Прощу прикрашає доволі оригінальна ратуша з фасадом у стилі тудорівської готики. Ратуша на цьому місці відома з 1338 року. Спочатку це була готична будова із загостреним шпилем. Разом з сусідніми будівлями ратуша була сильно пошкоджена пожежами 1531 і 1558 рр. В результаті в 1567-1575 роках була споруджена нова будівля в стилі ренесанс. Сучасного вигляду фасад ратуші набрав в XIX столітті за проектом Георга Адольфа Деммлера.


Інша цікаво споруда на шверинському ринку - так звана "Нова будівля", зведена у стилі класицизму у 1783 - 1785 роках:


Відновлені будинки на площі Ринок:


Шверінський кафедральний собор, розташований в північно-західному кутку Ринку, вважається однією з найбільших споруд у стилі т.зв. цегляною готики. Головна нава собору, маючи завдовжки 100 метрів, робить собор найбільшою церквою ганзейського періоду на Балтиці. Висота його вежі, зведеної аж у 1889-93 роках Георгом Даніелем, становить 117,5 м. У храмі міститься бронзова епітафія герцогині Єлені, відлита в нюрнберзькій майстерні Петера Фішера в 1527 році.


Сучасна будівля кафедрального собору Шверіна є 3-ю за ліком культовою спорудою на цьому місці. 1228 року тут було освячено романську базиліку, від якої зберігся лише парадний портал біля південного бічного нефу. Пізніше, у 1270–1416 роках на цьому місці зводили тринавну базиліку. Сучасного вигляду кафедральний собор набув лише 1988 року.


В Шверіні зустрічаються досить цікаві фахверкові будівлі:


















На північ від Старого міста лежить історичний район Schelfstadt.

http://andy-travelua.livejournal.com/494353.html

Сьогодні - розповідь про найбільшу частину старовинного Кам'янця, яка займає всю південну частину Старого міста. Тут розташовані вірменські квартали. В них найбільше зберігся дух середньовічного Кам'янця. За щасливим збігом обставин саме тут можна зустріти найменше туристів. Гуляючи по просторому Вірменському ринку, вони, як правило, доходять лише до вірменської дзвіниці, не занурюючись у таємниці вірменських кварталів. А таємниць в них багато. Південна частина Старого міста мала досить стрімкий рельєф з терасами, що спускалися в каньйон Смотрича, і нагадувала вірменам-пересельцям гірські схили їхньої далекої батьківщини.


Почнемо віртуальну екскурсію з одного з найбільших майданів Кам'янця - Вірменського ринку.

За адресою Вірменський ринок, 4 знаходиться будинок духовної консисторії. У XVIII ст. ділянка землі, на якій тепер знаходиться будинок, належала графу Федору Потоцькому, який подарував її разом з кам'яною спорудою Приказу Громадської опіки. Будівля з часом розвалилась і в 1807 р. ділянку продали міському архітектору Антонію Тіренбергу, який зніс руїни і за два роки побудував кам'яний житловий будинок, який після смерті перейшов вдові Шарлотті Тіренберг.


У 1834 р. духовна консисторія придбала будинок у Шарлоти Тіренберг. Після його перепланування за проектом архітектора Симеона Учти в головному будинку розмістились відділи консисторії, a у флігелі - її архів. У 2000 р. будинок був переданий у власність Української автокефальної православної церкви, у східній частині першого поверху будинку була влаштована церква Преображення Господнього.


Напроти, у великому будинку №5 на північному боці Вірменського ринку, збудованому у 1892 році, містився окружний суд. Наприкінці XVІ - на початку XVII ст. тут стояв палац католицького єпископа, який сполучався коридором з Домініканським монастирем. Під час пожежі 1612 р. палац згорів. На його місці під час турецького панування виріс палац турецького намісника Галіль-паші. У 1805 році тут було облаштовано міський театр. Ось що писав про нього російський поет Костянтин Батюшков, який у 1815 р. перебував на військовій службі в Кам'янці: "Є театр; уявіть, яким він має бути: коли йде дощ, то глядачі виймають парасольки. Вітер свистить у всіх кутках і з чудовим співом актрис і скрипкою оркестру створює гармонію особливого ґатунку. Усі грають трагедії у високому стилі, рідко опери".


У 1856 р. на місці колишнього театру розпочали зводити будинок дворянського зібрання. До кінця 1861 р. будинок був майже готовий, але з огляду на польське повстання 1863-1864 рр. його спорудження припинили. І лише у 1892 р. в завершеному будинку облаштувався окружний суд.


Влітку 1919 р. у колишньому будинку окружного суду діяло Міністерство військових справ Української Народної Республіки. Після остаточної більшовицької окупації у будинку знову розмістився окружний суд, але вже совєцький. У 1929-1936 рр. тут працював міськвиконком і його відділи. Зараз тут знаходяться виробничі площі колективного швейного підприємства.


Житловий будинок №7 сформувався у XVI - ХІХ століттях на основі двох древніх вірменських будинків XVI ст., що поруч стояли. До XVII ст. обидва будинки збільшилися в північному напрямі майже удвічі. У другій половині XVII ст. вони були триповерховими, на високому цоколі, На початку XVIII ст. будинку були об'єднані. У XVII - XIX ст. неодноразово перебудовувалися з переплануванням.




Будинок №8 включає три давніх вірменських будинки, побудованих у XVI - на початку XVII ст. Наприкінці XVII ст. ці будинки були прямокутними в плані, з двоскатними дахами. В середині XIX ст. підвали всіх трьох будівель були об'єднані в об'ємі триповерхового дому, що складався з двох симетричних об'ємів, розділених проїздом. У XIX ст. будинок належав професорові музики Ганицькому.




Вірменська община протягом XVI-XVII ст. була найбільшою у Кам'янці. Якщо в 1572 р. у Львові було всього 60 вірменських родин, то у Кам'янці їх нараховувалось близько 300. У 1496 р. король Ян Ольбрехт затвердив даровані вірменам в попередні роки права і привілеї і дозволив їм вершити суд згідно вірменським законам і через свого війта. В 1574 р. Генріх Валуа затвердив права вірмен і наказав Кам'янецькому старості , бургомістру і радникам не підпорядковувати вірмен своїй владі і дозволити їм вершити правосуддя у своєму суді. В 1576 р. Стефан Баторій узаконив порядок обрання війта і судій. У 1604 р. Сигізмунд III дозволив їм збудувати нову ратушу, оскільки попередня згоріла при пожежі. Наземна частина магістрату не зберіглася, під землею знаходяться його руїни.


Південно-східну частину Вірменського ринку займав палац Яна де Вітте - коменданта Кам'янецької фортеці. Після його смерті палац перейшов у власність до сина - Юзефа де Вітте. У 1802 році палац був придбаний у Юзефа де Вітте цивільним департаментом подільського губернського правління, і з того часу йменувався палацом подільського військового губернатора. На початку XIX ст. будинок був перебудований в стилі російського класицизму і за ним міцно закріпилася назва губернаторського палацу. Після світових воєн палац неодноразово відновлювався, але зараз являє руїну:


Від палацу Яна де Вітте залишилася огорожа, побудована у XVIII ст. одночасно з палацом коменданта. У ХІХ ст. у зв'язку з перебудовою палацу коменданта під палац подільського губернатора також була перебудована. До теперішнього часу зберігся фрагмент східної частини огорожі з боку вул. Вірменської, частково відреставрований.






Найстаріша і найпривабливіша будівля Вірменського ринку - палац вірменського єпископа (вірменський торгівельний будинок). Під час однієї з реставрацій тут була виявлена кам'яна плита з написом на старовірменській мові: "Будинок куплений священиком Бетрісом і його дружиною 1479 року". У XVIII столітті був відбудований і реконструйований, а всередині цього ж століття увійшов до містобудівного ансамблю з п'яти будинків на Вірменському Ринку, у зв'язку з чим його було з'єднано аркою, перекинутою через Вірменську вулицю, з палацом Яна де Вітте. В кінці XVIII - на початку ХІХ ст. арка була розібрана, західний фасад перероблено, змінилося внутрішнє планування. Тоді ж будинок отримав назву Палац вірменського єпископа. Протягом ХІХ-ХХст. палац використовувався в різних цілях. В 1977 році відреставрований за проектом архітекторів Є. Пламеницької і А. Тюпича. В краєзнавчій літературі палац відомий також під назвами вірменський торговельний будинок та будинок вірменського пробства.


Це - двоповерхова будівля під високим гонтовим дахом із заломом, має на першому поверсі арочний проїзд, що веде до саду, який примикає до будинку з південного боку. Сад оточений кам'яною огорожею. Головний, північний фасад палацу увінчаний білокам'яним карнизом, міжповерховий карниз також із білого каменю. Вікна першого та другого поверхів обрамлені білокам'яними лиштвами. Північний фасад найбільш багатий на декор, особливої краси йому надає білокам'яний портал в стилі ренесансу. Бокові пілони порталу та архівольт прикрашені різьбленням, замковий камінь оздоблений листям аканту. В орнаментальному різьбленні порталу використані рослинні мотиви у вигляді "диньок", листя та квітів соняшника.


В теперішній час у будинку на другому поверсі знаходиться адміністрація історичного музею. Перший поверх у 2001 році віддано під експозицію археологічного музею.


У саду, який примикає до будинку з південного боку і де традиційно росли дерева і квіти, було вирубано рослінність і влаштовано лапідарій, експонатами якого стали знайдені на Поділлі кам'яні язичницькі ідоли.


Копія Збручанського ідола:


Архітектурною домінантою південних кварталів Кам'янця є оборонна вірменська дзвіниця. Вона була збудована наприкінці XV - початку XVI століття. Башта-дзвіниця має 5 ярусів. Вона завершується пірамідальним наметом з 4-ма маленькими башточками на кутах, з невеликими напівсферичними барабанами. В кожній з башточок влаштовано по 3 бійниці.








До дзвіниці прилягають руїни вірменського Миколаївського костьолу, зруйнованого в 1930-х рр. Собор був справжньою перлиною Кам'янця, який був збудований ще у XV столітті. Сьогодні від колись величного храму залишилася лише галерея.




До руїн вірменського костьолу примикає вірменський житловий будинок - один з найстаріших найкраще збережених будинків Старого міста. Він збудований у XV ст. на садибі Миколаївського собору.




На вузькій брукованій вулиці Вірменський розташовано ще декілька історичних садибних будинків. Напроти руїн костьолу знаходиться колись одна з найцікавіших пам'яток південної частини міста - будинок коменданта фортеці, відомий також, як "палац Раціборовського". Зараз перебуває у приватній власності, а його зовнішній вид значно зіпсований новими господарями.


На території садиби в глибині двору зберігся старий кам'яний флігель:


Наступна садиба за адресою вул. Вірменська, 4 належала у XVIII столітті летичівському, а згодом подільському підкоморію Казимиру Ліпінському:


Так будинок виглядав до реставрації:


Наступна садиба (XVI-XVІІІ ст.) належала Марії Гурській, а згодом - кам'янецькому регенту Євстафiю Кульчицькому:






Інші вірменські будинки на Вірменській:






Вузький Миколаївській провулок приведе до найстарішої церкви Кам'янця - Миколаївської (або Благовіщенської). Ліворуч побачими залишкі вірменських складів (XV - поч. XVIII ст.):


Праворуч - колишній вірменський притулок, 1581 р.:


Садиба Миколаївської церкви зустрічає дзвіницею, збудованою на початку ХІХ ст.:




Вірменська Миколаївська або Благовіщенська церква - найстаріший храм старого Кам'янця. Існує переказ, що вона побудована в 13 ст. Згідно іншій версії, її побудував вірменин Синан, син Котлубея у 1398 році. Архітектура цього храму має багато спільного з давньоруськими капличками. В ній простежуються також елементи оборонного зодчества: товсті стіни, могутні контрфорси, вікна, влаштовані під самим склепінням.


В один з контрфорсів вмонтовано хачкар - невелику плиту, покриту орнаментальним різьбленням і зображенням хреста в центрі.


Вид на церкву з боку вулиці Довгої:


Найколоритніша вулиця південних вірменських кварталів Старого міста - Довга. Вона є моєю найулюбленішою вулицею Кам'янця, бо саме на ній старовинний дух міста зберігся чи не найкраще. Крім того, на Довгій я ніколи не зустрічав жодного туриста.






Старий одноповерховий будинок з мезоніном (XVIII ст.) по вул. Довгій, 11 належав родині Жарковських.


Найцікавіший будинок на вул. Довгий розташований під номером 12. Зведений як житловий будинок у XV ст. і перебудований у XVI - XVII століттях, він став цікавим зразком житлової забудови середньовічного Кам'янця. Значної реконструкції будинокзазнав у 1722 році, про що свідчить напис на балці в інтер'єрі будинку: "Площинський з дружиною своєю Агафією року божого 1722, липня 1".




Його перший поверх кам'яний, другий має каркасну конструкцію. Віконні отвори з білокам'яними лиштвами, відкрита дерев'яна галерея з південного боку, глуха огорожа з брамкою з півночі та високий гонтовий дах надають будинку неповторного середньовічного колориту.




Будинок №13 будувався і перебудовувався протягом XVI-XIX століть. В його в інтер'єрі збережений ренесансовий білокам'яний портал.


Одна з найцікавіших садиб вірменської частини міста знаходиться за адресою вул. Довга 15-15а. Садиба сформувалась у XVII-XVIII ст. на основі давніх вірменських будинків XV-XVI століть. Складається з двох будинків, розташованих по обидва боки від входу у двір. Вона здавна належала представникам кам'янецької знаті: в середині XVIII ст. подільському стольнику Й. Гуровському, в другій половині - вельможним Богушам, в кінці XVIII ст. - львівському стольнику К. Гумецькому, який в 1801 році продав її колезькому асесору Георгію Віхману. Таким чином, садиба, в силу історичних та політичних змін на Поділлі, переходить з рук вельможної польської знаті до рук російського чиновництва. В 1805 році міська влада купила у Г. Віхмана садибу. Після перебудови в ній проживали подільські цивільні губернатори. В середині ХІХ ст. тут розмістилась цивільна палата.


Основну цінність має будинок № 15. В ньому збереглися давні склепіння. В середині 19 ст. південний фасад будинку прикрасив портик у стилі ампір. На жаль, будинок занепадає...




Двір садиби по Довгій, 15:


Не менш цікава садиба знаходиться поруч, за адресами вул. Довга 17-19. На початку ХІХ ст. її власником був Григорій Равич, який потім продав будинки місту. У 1834 році міська влада віддала їх у найм католицьким черницям-візиткам строком на 10 років. Але візитки залишили монастир раніше, в 1842 році, оскільки перейшли до нової будівлі свого монастиря на Польських фільварках, який збудував для них подільський губернатор граф М. Грохольський. Потім будинки наймав під житло віце-губернатор барон Корф, пізніше - віце-губернатор В. Пфелер. В другій половині ХІХ ст. тут деякий час знаходилась публічна бібліотека, питне відділення казенної палати, міське поліційне управління. Врешті-решт міській владі стало невигідно утримувати і ремонтувати ці будинки, і їх продали з публічних торгів. Власником у 1883 році став дворянин Альберт Городницький.


Будинок № 17 побудований в кінці XV ст. - на початку XVI ст. як вірменський, зазнав багато перебудов у наступних століттях. Він значно змінив свій вигляд на початку {S{ ст.: тоді було надбудовано другий поверх, західний фасад отримав декор з елементами бароко і рококо. Особливо ошатного вигляду надають будинку такі декоративні елементи, як пілястри іонічного ордеру, які обрамлюють вхід, увінчаний розірваним сандриком. Кути другого поверху підкреслені пілястрами з капітелями корінфського ордеру, які підтримують профільований карниз, декорований ліпними кронштейнами. Віконні отвори обрамлені лиштвами із сандриками.


Огорожа садиби і в'їзна брама:


Одноповерховий будинок №21, збудований у XVIII столітті, є зразком приватного житлового будинку. Суттєво перебудований в XIX ст. і в післявоєнний час.




Досліджуючи вірменські квартали Кам'янця, можна знайти ще багато цікавого:










Остання вулиця вірменських кварталів Кам'янця, з якою ми познайомимося - Госпітальна. Ії назва пішла від вірменського шпиталю, будинок якого досі тут розташований. Існуючий будинок побудований в другій половині XIX ст. на місті більш ранніх будівель XVII-XVIII ст.




У дворі вірменського шпиталю заховалася найтаємніша башта Кам'янця. Казематна башта повинна була контролювати в’їзд до міста з боку Руської брами, який вів через Безіменні ворота у стіні Гловеровських та на вулицю Замкову. Башту збудували у 1667 році на перепаді двох терас, вона нагадувала форму приземленого циліндру.

У 1783-1790 роках комендант Кам'янецької фортеці Ян де Вітте провів її реконструкцію, включивши її до комплексу споруд Гауптвахти. Башта мала санітарно-технічні функції, простіше кажучи, була туалетом.

Її діаметр – 13,4 м, товщина стін –1,4 м, висота з боку майдану – 4, 5 м, а з протилежного північного боку – 11 м. Споруда має конусоподібний дах, а також прямокутну прибудову. Всередині її є стовб, у якому з нижнього, зараз засипаного ярусу, проходить до самого верху вентиляційний канал. По периметру стін на рівних відстанях розміщені віконні отвори, що нагадують бійниці, перекриті кам’яними перегородками трьохцентрового обрису. Є плита з білого каменю, розміщена на її стіні з датою її останньої реконструкції – 1783 рік. Згодом башту реконструювали ще й у 1963 році, свого часу її приміщення орендувала бавовняна фабрика.

Напроти колишнього вірменського шпиталю стоїть одноповерховий будинок (вул. Госпітальна, 6) який включає дві середньовічні вірменські споруди кінця XV - початку XVI ст., що були перебудовані у XVII - XVIII ст., а в 1960-х роках об'єднані в один будинок. Під час турецького панування вірмени влаштували тут капличку.


На розі вул. Госпитальної і Комендантського стоїть будинок турецького намісника Галіль-паші, який жив тут у роки турецької окупації Кам'янця.


Найпотужніша будівля південної частини Старого міста - казарми фортеці. Вони були побудовані в 1760-1780 роках для розміщення військового гарнізону. Будівництво велося під керівництвом коменданта фортеці, відомого військового інженера та архітектора Яна де Вітте. Іншим автором споруди називають Станіслава Завадського.


З російської окупацією Кам'янця у 1793 році відпала необхідність у таких великих солдатських та офіцерських казармах, якими були казарми фортеці. До 1816 року тут знаходився міський військовий гарнізон, а через деякий час, після ремонту, розмістився військовий госпіталь. У роки першої світової війни в Кам'янці знаходився штаб Південно-Західного фронту, тилові військові установи.


З історією військового госпіталю пов'язане ім'я відомого вченого, письменника, автора "Тлумачного словника живої великоруської мови" В.І. Даля. В 30-ті роки XIX століття він працював тут військовим лікарем. Подільські враження відобразились у творчості письменника. Перебуваючи в Кам'янці, він написав історичну повість "Подолянка".






Панорама вірменських кварталів Кам'янця:

Інші розповіді про Кам'янець:
Кам'янецька осінь
Стара фортеця
Польський Ринок і ратуша
Руська брама
Польська брама
Катедра з мінаретом
Каньйон річки Смотрич
Укріплення Старого міста
Домініканський монастир
Відомі і таємні панорамні майданчики Кам'янця
Вулиця П'ятницька та Руський магістрат
Вірменські квартали

http://andy-travelua.livejournal.com/494324.html

П'ятницька - одна з найбільш колоритних старовинних вуличок Старого міста в Кам'янці. Це - досить коротка вулиця, яка з'єднує два головних майдани міста - Польський ринок і Вірменький ринок. Її назва, очевидно, походить від П'ятницької церкви, яка існувала тут у XV-XVI століттях. На П'ятницькій знаходиться декілька важливих історичних пам'яток Старого міста - будинок Руського магістрату, православна семінарія та декілька старовинних будиночків. На П'ятницьку тильним боком виходить комплекс монастиря домініканів.


Найголовніша і найстаріша споруда вулиці - це будинок Руського магістрату, відомий кам'янчанам і туристам, як "будинок з драконом". В середньовічному Кам'янці проживало 3 основних громади: польська, руська (українська) і вірменська. Хоча й руська громада переважала за чисельністю інші, домінуючою була польська, яка мала свій магістрат з 1374 року. Польський королівський уряд розумів, що Кам'янець, як "східний форпост Речі Посполитої" можна зберігти лише консолідацією етносів, які проживали у місті. Тому 1491 році король Казимир IV Ягеллончик надавав право українцям обирати свого війта, райців (радників) і лавників (засідателів). В ті часи будинок руського магістрату, очевидно, знаходився на Руському ринку біля Верхної польської брати з баштою Стефана Баторія.


У 70-х роках XVI століття війтом руської громади був дехто Киріак. Саме йому належав будинок на П'ятницькій, і якому розташувався Руський магістрат. У 1658 році указом короля Яна ІІ Казимира Кириячинський кам'яний будинок був призначений для розташування в ньому Руського магістрату. В королівському привілеї також було зазначено, що "руська громада з давніх часів володіла цим будинком".


Будинок магістрату став центром для української громади Кам'янця. Тут розглядали справи громади, чинили правосуддя, приймали гостей. Але тривало це недовго - всього 12 років: 1670 р. польський сейм ухвалив рішення розпустити Руський магістрат та приєднати руську громаду до польської. Будинок магістрату став власністю Іоанно-Предтеченської церкви. А після звільнення кам'янця від турків на початку XVIII століття Кам'янця-Подільського українську громаду остаточно підпорядкували польській: замість двох магістратів діяв об'єднаний - українсько-польський.


На початку XIX століття будинок пристосували для гуртожитку учнів православної духовної семінарії, з 1865 року тут жили учні духовного училища. У довоєнні роки в ньому містились районні установи, в післявоєнний період - правління промислової артілі "Червоний ткач" і контора бавовняної фабрики. Сьогодні в колишньому будинку Руського магістрату адміністративний корпус Кам'янець-Подільського державного історико-архітектурного заповідника.


Прикраса будинку - водостік у вигляді дракона:




Вид будинку з двору:


У дворі будинку Руського магістрату:




Зліва від будинку Руського магістрату стояла православна П'ятницька церква, від якої не залишилося і сліду. Нещодавно на її місці було влаштовано капличку на честь св. Параскеви П'ятниці:


Праворуч від будинку Руського магістрату головним фасадом на Вірменський ринок виходить ще одна презентабельна споруда - будівля православної духовної семінарії. Будинок було споруджено у XVIII столітті для греко-католицького духовенства. Рішення щодо будівництва семінарії було ухвалено у 1789 році, а вже у 1791-му будівництво було завершено. Але через 2 роки Кам'янець захопили москалі, і в будинок, що призначався для греко-католицької семінарії, був відданий під губернські дворянські депутатські збори. У вересні 1798 року він передається в трирічну оренду під приватний театр Антону Змієвському, а у 1805 році тут розміщується учбовий корпус православної духовної семінарії.


У 1865 році семінарія переїжджає на Новий план, а в її будинок переїжджає чоловіче духовне училище. Сьогодні у відреставрованому будинку розмістилась картинна галерея. В її залах - майже триста творів живопису, графіки, скульптури.


Вид з двору:


У дворі колишньої духовної семінарії до 30-х років ХХ століття стояла Іоано-Предтеченська церква, від якої зараз залишилися лише фундаменти. Це - одна з найдавніших церков Кам'янця. Першу згадку про неї знаходимо ще у записках православного дяка Трифона Коробейникова за 1593 рік. У часи турецького панування церква була перетворена на мечеть верховного візира. після визволення Поділля від турків у 1699 році храм стає греко-католицьким, а у 1781 році Предтеченська церква стає греко-католицьким катедральним собором. З приходом москалів у 1793 році храм стає православним. Церкву було знищено комуністами у 1935 році.


Крім цього, на вулиці П'ятницькій є ще декілька цінних історичних будинків.


Вірменський будинок з високим двоскатним дахом за адресою вул. П'ятницька, 2 був збудований у XVI і перебудований у XIX столітті.




Будинок по вул. П'ятницькій, 6 належить XVII-XVIII ст. і був яскравим представником подільської школи архітектури. Сьогодні він належить директорові заповідника "Кам'янець" Василю Фенцуру. Про те, як чиновник знівечив історичний будинок, читаємо тут: http://hronika-kp.livejournal.com/1078.html


Будинок № 7:


Закінчення вулиці П'ятницької біля площі Ринок:




Ще декілька панорам П'ятницької:






Інші розповіді про Кам'янець:
Кам'янецька осінь
Стара фортеця
Польський Ринок і ратуша
Руська брама
Польська брама
Катедра з мінаретом
Каньйон річки Смотрич
Укріплення Старого міста
Домініканський монастир
Відомі і таємні панорамні майданчики Кам'янця
Вулиця П'ятницька та Руський магістрат
Вірменські квартали

http://andy-travelua.livejournal.com/493990.html

Найцікавішим містом історичної Бойківщини є Болехів, що знаходиться на Прикарпатті між Стриєм і Долиною. Більшість пам'яток міста - охайні і відреставровані, завдяки чому Болехів яскраво контрастує з Долиною і Калушем. А цікавинок в місті багато: ратуша, синагога, костел, солеварня, ряд чудових вілл, міські кам'яниці, польський цвинтар. Все дуже зручно і компактно розташовано. Зупинка автобуса розташована в самому центрі міста на колишньому історичному Ринку.


Серце Болехова - колишня площа Ринок, яка сьогодні має назву майдан Івана Франка. На просторій розташовані міська ратуша, синагога, церква і декілька симпатичних кам'яниць.


Ратуша в Болехові - симпатична, мініатюрна, у стилі романтизму, і добре відреставрована. Її спорудили у 1861 році на місці більш старої, яка закладена була ще в XVIII ст. Магдебурзьке право Болехів отримав набагато раніше - у 1603 році.


Над головним входом до ратуші височіє ратушна вежа. На рівні її третього поверху вмонтовано годинник-куранти з чотирма циферблатами. Під ними - герб України. Вежу завершує гостроверхий дах, прикрашений фігурними башточками зі шпилями, завдяки яким вежа і вся ратуша має елегантний вигляд. В 2011 році ратушу відреставрували, на вежі встановили новий годинник роботи львівського майстра А. Бурнаева.


Від колишнього Ринку поруч з ратушею залишилося декілька симпатичних кам'яниць:






На протилежному від ратуші боці колишнього Ринку зберіглася синагога, збудована 1789 році. В совєцькі часи в ній перебував клуб шкіряників, зараз - склад:




Вхід до синагоги:


На південному боці площі Франка (колишнього Ринку) - ансамбль православної церкви святих Жон Мироносиць. Храм вперше був побудований ще в XVII столітті і був дерев'яним. У 1793 та 1868 роках проведено його реставрацію. Новий храм розпочав будувати у 1884 році священик Іван Озаркевич, який приїхав до Болехова. У 1909 році церкву освятив митрополит Андрей Шептицький. У травні 2009 року з нагоди святкування 100-річчя церкві надано статус собору.


Болехів виглядає досить охайно у порівнянні з сусідніми Долиною і Калушем:






Історичну частину міста майже навпіл ділить гірська річка Сукіль. З моста через неї добре видно Карпати:


На протилежному, лівому березі Суколі знаходиться багато пишно декорованих будинків і вілл. Найцікавіший з них - будинок родини Боренштейна у стилі сецесії. Сьогодні тут - приміщення пологового відділення Болехівської центральної міської лікарні.






Напроти - ще одна цікава вілла:






Ще одна дуже цікава історична будівля:


Будинок народного музею:


Ще один яскравий приклад сецесії:


В бойківському будинку з дерев'яним ганком розташувалася дитяча бібліотека:


Будинки - один кращий за інший:


Болехів тісно пов'язаним з ім'ям Наталії Кобринської - української письменниці і громадської діячки. В центрі міста розташований її музей, перед яким встановлено пам'ятник:


Костел Успіння Діви Марії в Болехові був збудований у 1820-ті роки на місці більш давнього храму, вперше зведеного у 1607 році. Тоді його фундатором був гербовий шляхтич Микола Гедзінський. У 1730-1738 роках, після пожежі, яка знищила костел, було споруджено нову муровану святиню. У 1739 році архієпископ М. Вижицький освятив новий головний вівтар Успіння Пресвятої Діви Марії. У 1785 році, через поганий фундамент костел завалився, богослужіння відправляли у старій дерев’яній каплиці. Новий храм було освячено у 1838 році.




Як і сусідні Долина, Калуш і Дрогобич, Болехів був центром солеваріння. На південно-західній околиці міста є залишки солеварні. Ще декілька років тому можна було побачити її головний корпус з характерною вежечкою з годинником. Сьогодні все зруйновано вщент:










Від комплексу вцілів лише еклектичний будинок контори:








Неподалік від костелу лежить старий польський цвинтар з старовинними надгробками:








Гробівець родини Гошовських:


Цвинтарна капличка:


Поховання воїнів УГА, що загинули в Першу світову:

http://andy-travelua.livejournal.com/493670.html

Топонімів "Долина" в Україні багато. Є Долина (Янів) на Тернопіллі із залишками замку, є Долина в Тлумацькому районі Івано-Франківщини з неповторними дністровськими краєвидами. Сьогодні мові піде про місто Долина на Прикарпатті, на історичній Бойківщині. Але нас цікавить не саме місто Долина, а одне з його передмість - Стара Долина. Саме тут більше 500 років тому були відкриті поклади солі. Саме завдяки солі упродовж кількох століть Долина розвиненим містом і центром солеваріння Бойківщини. Магдебурзьке право Долина отримала ще у 1525 році від короля Сигізмунда І Старого.

В Старій Долині збереглося безліч пам'яток минулого: стара солеварня, магістрат (ратуша), костел, синагога, будівля "Соколу", дерев'яна дзвіниця, багато прикладів історичної міської та бойківської садибної забудови. Але більшість пам'яток, як і містечко в цілому, виглядає досить занедбано.




Центральний куточок історичного центру - колишній Ринок, трохи окультурений пішохідним "променадом", викладеним орнаментною плиткою. Тут знаходиться декілька історичний пам'яток: магістрат, "Сокіл", польська гімназія, декілька історичних житлових будинків.


Будинок магістрату (ратуша) був збудований в середині ХІХ століття:




Елементи декору:


В середині - жахіття. Судячи з усього, магістрату жити залишилося недовго...


Напроти магістрату - колишній будинок польського спортивного товариства "Сокіл" (початок ХХ століття). Сьогодні тут розташований Народним дім:




Польська гімназія (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.):


Історичні будинки поруч:




Багато історичної міської забудови збереглося по вул Шептицького на схід від колишньої площі Ринок:








Тут же знаходиться синагога початку ХХ ст.:


Синагозі повезло більше - в її будівлю перебрався молитовний будинок:


Поруч - церква Різдва Пресвятої Богородиці (поч. ХХ ст.):


Але набагато цікавішою є автентична дерев'яна дзвіниця церкви Різдва, яка походить з ХІХ ст.:




Ансамбль церкви і її дзвіниць:


Костел Різдва Анни-Марії (1839 рік) відреставрований і знаходиться майже в ідеальному стані:




Поруч з костелом на вул. Міцкевича залишилося багато симпатичних міських вілл, як кам'яних, так і дерев'яних.




Дерев'яна вілла:




Особливу увагу привертають бойківські будиночки з дерев'яними різьбленими ганками:




Приклади історичної садибної забудови Старої Долини:














Функціоналізм:


Найцікавішою пам'яткою Долини є солеварня, яка знаходиться на північно-східній околиці Старої Долини. Саме з сіллю пов'язана історія виникнення міста. Існуючий комплекс солеварні збудовано наприкінці ХІХ століття.


Солеварня являє собою ансамбль різних за призначенням споруд; варильню солі, маніпуляційний корпус, приміщення складу солі, шахти, збірка солянки і інші службові і господарські будівлі для обслуговуючого персоналу заводу.


Під час пожежі 1886 р. солеварня була врятована, проте через 12 років нова пожежа знищила соляні копальні. Відбудована солеварня в 1900 р., а запущена у 1903 р. У 1923 р. за проектом Павловича була побудована нова збірка солянки із залізобетону. У 1940 р. була пущена в хід шахта "Новачка", яка не працювала з 1927 р. Тоді ж розширений завод солеварні, капітально відремонтована шахта "Барбара".


Солеварня складається з трьох сполучених між собою цехів - варильні, маніпуляційного і складу. Варильня солі - цегляне, одноповерхова, Ш-подібна плані будівля, покрита двосхилим дахом (черепицею). Маніпуляційний корпус цегляний, одноповерховий, прямокутний в плані, з ризалітами. Будівля складу солі одноповерхова, у формі витягнутого прямокутника, з коридорною системою планування.




Попри те, що солеварня є унікальним пам'ятником промислової архітектури України кінця XIX - почала XX ст. і єдиними прикладом споруд такого типу, вона руйнується на очах і доживає останні роки. Залишилося їй жити всього декілька років...




Поруч із солеварнею було збудовано обслуговуючий її комплекс житлової та господарської забудови:

http://andy-travelua.livejournal.com/493359.html

Калуш - друге за чисельністю населення місто Прикарпаття, яке розташовано на території історичної Бойківщини. Сучасне місто знаходиться на півночі, а Старе місто являє собою декілька кварталів історичної забудови на півдні міста. В місті є неоготичний костел, дві ратуши (одна з них, на жаль, згоріла), будинок "Соколу", Народний дім та багато історичних будинків і симпатичних вілл. Частково зберіглася і колишня площа Ринок.

Сюди я їхав, передусім, щоб побачити стару ратушу. Виявляється, що калуська ратуша згоріла майже 2,5 роки тому... Попри обіцянки міської влади відновити найстарішу споруду міста, жодних робіт до сьогодні не розпочато.

Так було:

А так - стало...

Міська рада Калуша розташована в старій адміністративній будівлі поч. ХХ століття, яка також може зійти за ратушу:

Парафіяльний костел Св. Валентина (1841 р.) - найстаріша кам'яна будівля Калуша, що зберіглася:






В історичній частині Калуша можна знайти декілька прикладів модерну і еклектики кінця ХІХ - початку ХХ століть. Напроти костелу стоїть модернова будівля спортивного товариства "Сокіл" початку ХІХ ст.:






Поруч - не менш симпатична будівля Народного дому (1907 рік):






Школа, ХІХ ст.:


Площа Героїв в центрі Калуша - історична площа Ринок:








Музична школа, кін. ХІХ ст.:


Будинок братів Фельчинських (поч. ХІХ ст.):




Церква Архістратига Михаїла, 1913 р.:


Нова церква у давньоруському стилі на західній околиці міста:


Приклади провінційної забудови Калуша:










На горизонті - Карпати:

http://andy-travelua.livejournal.com/493163.html

Місто Любек розташоване на півночі Німеччини в землі Шлезвіґ-Гольштайн неподалік від Гамбурга. У середньовіччя Любек був найбільшим і найголовнішим містом Ганзи - унії з приблизно 200 вільних північних торгових великих і малих міст Європи. Сьогодні місто, яке було частково зруйновано у Другій світовій війні, вдало відновлено і являє собою музей просто неба з червоної цегляної готики. Любек дуже зручно відвідувати українцям: тут розташований лоу-кост аеропорт "Гамбург-Любек", куди двічі на тиждень літають з Києва рейси бюджетної авіакомпанії WizzAir.


Символ Любека - Гольштайнська брама (Holstentor) - західна міська брама Любека. Саме вона першою зустрічає туристів, який йдуть з вокзалу до Старого міста. Брама збудована в 1464-1478 роках головним архітектором Любека Хінріхом Гольмштеде в ході реконструкції та модернізації укріплень міської фортеці. Ворота являють собою самостійну маленьку фортецю з бійницями та товстими стінами з червоної цегли.


Будівля утворюється двома могутніми вежами, кожна з яких приблизно 12,5 метрів діаметром. В воротах-фортеці було встановлено 30 гармат, з яких, однак, ніколи не був зроблений постріл. Ворота служили на той же час як для оборони, так і для презентації міста.


Брама розташована на південно-західній "данській" дорозі старого міста і, починаючі з середньовіччя, були складовою частиною оборонного комплексу любекської міської фортеці. Сьогодні вона є лише залишком фортифікаційної будови з чотирьох поставлених одна за іншою брам, подвійного муру, земельних валів з каналом, та ще кількох башт та воріт. Ворота несли функцію як митниці, так і захисту на випадок війни (з Данією), які не раз траплялися на протязі історії міста.


Ворота зведені в пізднеготичному стилі в період між Середньовіччям і Ренесансом. В наш час вони вважаються найвідомішими міськими воротами Німеччини після Бранденбурзьких воріт у Берліні. Фронтон воріт прикрашає напис золотими літерами: CONCORDIA DOMI FORIS PAX ("Злагода в домі — мир в зовншіньому світі").


Поруч з брамою у XV столітті були збудовані соляні склади:


В центрі міста знаходиться міська ратуша - найстаріша в Німеччині і одна з найгарніших в цій країні. Ратуша була побудована в XIII - XIV вв. з темної глазурованої цеглини, в 1570 р. до неї був добудований новий фронтон, оформлений в стилі ренесансу.


Одна з особливостей ратуші в Любеку є те, що вона має декілька фасадів, кожен з яких споруджений в своєму неповторному стилі:


Ренесансний фасад:




Ренесансна прибудова до готичного порталу:


Фасади ратуші мають багато цікавих архітектурних деталей:








Від ратуші на північ до це однієї міської брами Burgtor веде красива пішохідна вулочка Breite Strasse, на якій розташована багато цікавих будівель:






Посередині вулиці - площа Koberg, де розташована цікава старовинна готична будівля. Це - шпиталь Святого Духу, збудований у 1280 році на пожертвування любекських купців і розрахований на розміщення 170 літніх і бідних людей. Лікарня Святого Духу - одна з кращих середньовічних будівель подібного роду, що збереглися до наших днів, в Центральній Європі. За своїм призначенням будівля пропрацювала аж до 1970 року. У одній з частин комплексу зараз знаходиться невеликий притулок.


Напроти шпиталь - готична церква св. Якова, відома, як "церква моряків":


Поруч з церквою - будинок єпископа:


Забудова площі Koberg:


Ближче до ворот Burgtor знаходиться готична будівля замкового монастиря:


На північному кінці Старого міста височіють ще одні ворота - Burgtor (Замкові ворота) . Вони були побудовані трохи раніше за Гольштайнські - у 1444 році. Завершальна барочна частина воріт була побудована значно пізніше, в 1685 році. П'ять поверхів вежі прикрашені однаковими рядами вікон, але різною їх кількістю. Через ці ворота пролягав єдиний сухопутний в'їзд до Любека.




Цивільна забудова Любека надзвичайно цікава!












На південній околиці Старого міста розташований великий катедральний собор у стилі цегляної готики. Це - найбільша культова споруда на Балтійському морі. Собор збудовано у 1230 році.




Романтичний вид на Любек і собор з протилежного берегу озера:


Будівля залізничного вокзалу Любека також стилізована під готику:


Щоб насолодитися Любеком у повній мірі, варто піднятися на дзвіницю собору св. Петра. Звідси все місто - як на долоні:


Катедральний собор:


Церква св. Марії:


Ратуша:


Старовинна забудова Старого міста:

http://andy-travelua.livejournal.com/491989.html

Івано-Франківськ ніколи не був моїм улюбленим містом. Передусім, через велику кількість конструктивізму і недоречних сучасних вкраплень в історичну забудову. Але цьогорічне відвідання на запрошення новообраного міського голови Руслана Марцінківа заставило полюбити його більше. Чи то дійсно за останні декілька років місто стало більш привабливим, чи то я побачив тут багато того, чого не бачив раніше. В сьогоднішній розповіді - підбірка з моїх чотирьох відвідань Франківська.



Буду намагатися розповісти про ті об’єкти Франківська, які викликають у мене захоплення. Перший з них – комплекс культових споруд у мікрорайоні Майзлі: костьол Йосипа і Троїцкую церкву (церква Царя Христа) з дзвіницею. Потрапити сюди просто – перейти залізничний міст по вулиці Незалежності. Але, все одно, туристи не дуже балують цей район своїм відвідуванням.

Панорама району Майлзі з залізничного мосту:


Комплекс церкви Царя Христа з дзвіницею і костелу св. Йосипа:


Церква Царя Христа, 1935 рік:




Костел св. Йосипа, 1924 рік:




Іншій район – Пасічна трохи віддаленішийвід центру: на виїзді у бік Галича і Рогатина. Тут ліворуч від дороги (вул. Нечуй-Левицького, 6) розташована дерев’яна церква Святого Дмитра. Храм не надто старий – 1902 рік. Церква карпатського типу, хрещата в плані. Належить греко-католицькій громаді.








Перемістимося до серця міста, традиційної для всіх європейських міст Ринкової площі:




Площа Ринок вночі:




Трикутна конструктивістська ратуша – вже п’ята у Івано-Франківську (перша збудована у 1666 році). З’явилася вона у 1928 році за проектом інженера Трелі.








Знамените яйце перед ратушею:


Вул. Галицька:


Найпримітніша будівля на Галицькій - Австрійська дирекція залізниці, збудована у 1894 році. В міжвоєнний період була польським магістратом, зараз - головний корпус медичного інституту:






Однієї з домінант центру є катедра - колишній єзуїтський костел. Первісно його фундамент було закладено у 1720 році, а будівництво костелу закінчено у 1729-му. Але вже у 1753 році споруду було розібрано через допущені інженерні помилки.
Упродовж 1753 - 1763 років під керівництвом інженера-фортифікатора С.Потоцького зведено новий храм у стилі бароко. Храм двічі реставрували: в 1885 і в 1955 роках. Сьогодні це - Вознесенський катедральний соборгреко-католицької церкви.








З правого боку від катедри – площа митрополита Андрея Шептицького, яка за своєю красою і розташованими пам’ятками не поступається площі Ринок, де знаходиться ратуша.








Домінанта площі – колегіальний фарний костел Діви Марії із дзвіницею (1672 – 1703). Храм збудовано в стильових формах пізнього європейського бароко за проектом Ф.Корассіні та К.Беное. У 1877 р. художник Е.Фабіянський виконав монументальні малювання в інтер’єрі, У XIX ст. ззовні прибудовано контрфорси. У 1882 р. костел відремонтовано після пожежі. Під костелом у крипті містилася родова усипальня Потоцьких. Сьогодні в колишньому костелі розташований художній музей.








На площі Шептицького розташована колишня колегія єзуїтів, зведена у 1744 році:


Площа Шептицького вночі:




Від колишньої станіславівської фортеці залишилися мури початку XVIII століття:








Всередині мурів розташована площа Бастіон, а в самих мурах - фортецна галерея з бутіками:




Третім храмом середмістя є колишній вірменський костел, зведений протягом 1742-1762 у бароковому стилі на місці старого дерев’яного, що стояв тут з 1665 року. В 1760-х роках Ян Солецький виконав фресковий розпис костелу. Протягом свого існування храм неодноразово перебудовувався і реставрувався, внаслідок чого значно змінив свій зовнішній вигляд: дві круглі башти стали нижче, зникла башта, яка увінчувала дах, змінилася конфігурація фронтону.


В 70-ті роки минулого століття в храмі розмістили музей історії релігії та атеїзму, а на початку 90-х передали автокефальній православній громаді.


Вірменський костел вночі:




Ренесансний будинок повітового староства поруч з вірменським костелом (1842 р.):


Реформістська синагога "Темпель" побудована у 1899 році. Ідея зведення темпля у Станіславові виникла 1887 року серед членів "Спілки прогресу". Незабаром Олександр Віттель та Еліас Фішер разом з іншими членами спілки, організовують комітет з будівництва синагоги прогресистів. 1888 спілка отримує ділянку землі. 20 червня 1895 р. рабин Ісак Горовиць урочисто закладає перший камінь майбутньої синагоги. Будівництво продовжувалося до 1899. Автором проекту був віденський архітектор Вільгельм Штрясни. 4 вересня 1899 за присутністю міської влади та віруючих відбулося урочисте відкриття синагоги.


Будівля постраждала під час Першої Світової війни, невдовзі було відреставрована. У 1927-1929 в інтер’єрі виконано новий розпис, замінено дах. Під час 2 світової війни синагога була у значній мірі зруйнована, потім знову відремонтована.
У 1990-ті роки частину приміщень синагоги було передано місцевій іудейській общині. Частину приміщень займає меблевий магазин.


У стіну будівлі за часів нової влади була вмурована пам’ятна плита на честь ОУН-УПА. У 1943 році біля стін синагоги гестапівцями було розстріляно 27 членів Організації українських націоналістів.


На південь від Ринкової площі розташований ще один центральний майдан міста - площа Міцкевича:


Пам'ятник Адаму Міцкевичу був споруджений у 1930 році:


Найгарніша будівля площі - будинок польського культурно-спортивного товариства "Сокіл" (1895 рік):




"Сокіл" вночі:


Новітній пам'ятний на площі Міцкевича:


На північ від площі Ринок розташований комплекс палацових споруд Потоцького (1672 – 1682). Сьогодні це – "приватна" територія. І лише зачинена брама з фігурами рицарів доступна для огляду туристам:




Брама після реставрації:


Цього року територію палацового комплексу Потоцьких можна побачити із-за паркану:




Вулиця Незалежності - івано-франківська "стометрівка":






















Приклади станіславівського модерну:






Костел єзуїтів у стилі італійського необароко, 1895 рік:


Залізничний вокзал:


А такий вид відкривався з вікна мого готелю "Надія":

http://andy-travelua.livejournal.com/491684.html

Як завжди наприкінці року - підсумки подорожей за рік.

Надзвичайно цікавим і насиченим вийшов цей рік. Щоправда, почався він для мене не дуже весело: оскольчатий перелом правого передпліччя, звільнення з Міністерства, декілька місяців невизначеності... Вільний час дозволив реалізувати те, що про що мріяв багато років: створити нарешті свій авторський сайт про подорожі, над наповненням якого працював 10 років: http://andy-travel.com.ua. Паралельно й трохи поподорожувати. Цього року побачив 160 міст і містечок, 5 країн, 72 замки, 35 палаців, 55 ратуш, 33 синагоги. Далі було керування Аналітичною службою ВО "Свобода", вдала виборча компанія і, нарешті, переїзд до Плоскирова-Проскурова-Хмельницького.


Читати і дивитися далі

http://andy-travelua.livejournal.com/491338.html

В 12 кілометрах від траси Бердичів - Вінниця в селі Люлинці Калинівського району Вінницької області зберіглися залишки резиденції Старжа-Якубовських у неоготичному стилі. Палац разом з багатьма будинками служб звів близько 1860 року землевласник Кароль Старжа-Якубовський. Незабаром його було заарештовано за замах на російського намісника у Варшаві і він помер в Київській в'язниці. Його син Едуард був активним ініціатором, організатором та головою відділення рільництва Подільського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості, і впродовж 11 років керував організацією аграрної дослідно-наукової справи. Завдяки його фінансовій підтримці були організовані контрольно-насіннєва станція та сільськогосподарська хімічна лабораторія.

Неоготичний палац до наших днів не дожив, згорівши у полум'ї Другої світової війни. Проте залишилося декілька будівель маєтку у стилі неоготики. Найцікавіша з них - довга одноповерхова будівля з башточками і стрільчастими вікнами.






Табличка на дальньому кінці будинку, де все заросло хащами, повідомляє, що тут ще декілька років тому була пошта.


В схожому неоготичному будинку напроти проживають сільські мешканці:


Дуже цікавим є млин. Здалеку він нагадує замкову башту чи браму:






Напевно, зерносховище:


Не знаю, що тут робить ця труба.

http://andy-travelua.livejournal.com/490868.html

Історія Старої та Нової Прилук - це одне ціле, оскільки до початку ХІХ століття це було одне містечко, відоме ще з Іпатіївського літопису 1146 року. Якщо ви заїхали в Стару Прилуку подивитися шикарний палац Мерінга, то відвідайте і Нову Прилуку, яку ви не оминете. В селі зберігся класицистичний палац невідомого шляхтича та комплекс лікарні у стилі провінційного модерну.

Власник палацу в Новій Прилуці невідомий. Відомо лише, що в середині ХІХ століття село належало 6 польським шляхтичам: Гойжевським, Болсуновським, Карським, Березовським, Савицьким і Підвисоцьким (Д.Антонюк "315 польських резиденцій в Україні").




Палац має всі ознаки стилю класицизму: ризаліт і бічні портики з колонами іонічного ордеру.




Колись тут був парадний фасад:


На виїзди з села у бік Турбова при дорозі знаходиться комплекс Турбівської лікарні, збудований в стилі провінційного модерну у 1912 році. Особливо виділяється центральний корпус лікарні:


Цікавими є і інші корпуси, які також мають ознаки модерну.






Зупинка в Новій Прилуці:

http://andy-travelua.livejournal.com/490636.html

Палац в Старій Прилуці (Липовецький район Вінницької області) - найпривабливіша панська резиденція на Вінниччині. Його часто називають копією Маріїнського палацу у Києві і приписують його авторство знаменитому італійцю Бартоломео Растреллі. Останній, насправді, ніколи не бував на Вінниччині, а цей шикарний необароковий палац спроектував польський архітектор Кароль Маєвський. Найцікавіше в палаці - це навіть не його зовнішній вигляд, а мавританські інтер'єри всередині. Добиратися в Стару Прилуку доволі просто: з Вінниці сюди курсує 5 пар автобусних рейсів на день. Зручно одночасно відвідати і Нову Прилуку, де також зберігся панський маєток і симпатична модернова лікарня.


Прилука (Прилуки) - одне з найстаріших поселень в Україні. Воно перше згадується у 1146 році в Іпатіївському літописі, тоді вона належала князю Володимиру Галицькому. Відомо, що у XVI столітті Прилука належала Збаразьким. Один з них, брацлавський воєвода Януш Збаразький побудував тут укріплений замок, і Прилука завдяки цьому перетворилася на містечко. Наступним власником був син Януша і Ганни Четверинської, краківський каштелян Єжі Збаразький, який переїхав до Пілявців і покинув маєток в Прилуці.


В середині XVIII століття Прилука становиться власністю Боженських. Олександр Боженський збудував в містечку великий палац і заклав парк. Він розводив в Прилуці породистих коней, а його донька графиня Гонората Боженська збудувала тут костел св. Анни та Преображенську церкву. Олександр відрізнявся марнотратством і врешті решт був змушений продати резиденцію Владиславу Здзєховському. У 1870-х роках син Владислава Чеслав Здзєховський перебудовує палац за проектом архітектора Кароля Маєвського.


Його син, також Чеслав, який вів розгульне життя в Києві і перед тим розпродав всі цінності маєтку, продав палац Сергію Мерінгу - сину київського лікаря і підприємця Федора Меринга. Він і став останнім власником резиденції. Сьогодні в палаці квартирується школа-інтернат.


Після пишних барокових фасадів ще в більший шок відчуваєш, коли потрапляєш у середину палацу. Інтер'єр, оформлений в мавританському стилі, нагадує арабських шейхів і турецьких султанів.








Стеля у вестибюлі першого поверху:


Двері:


Оформлення стіни кахлем:


Підлога першого поверху:


Дерев'яна стеля в бібліотеці:




Сходи на другий поверх:


Стеля другого поверху:


Стеля в залі урочистостей:


Елементи фасадів палацу:














Навколо палацу на березі річки Десна розкинувся старий парк.


Преображенська церква, що входить в ансамбль, збудована у 1819 році графинею Гоноратою Боженською.




Ймовірно, колишня католицька капличка, або залишки костелу св. Анни, 1805 р.:


Дитячий майданчик інтернату:

http://andy-travelua.livejournal.com/490245.html

На північ від Бердичева в селі Гальчин зберіглася садиба, що належала цікавій історичній постаті - Міхалу Чайковському, відомого також як Садик-Паша. Одноповерховий палац в класицистичному стилі з портиком з чотирма колонами з'явився, очевидно, на зламі XVIII і ХІХ століть. Саме в ньому у 1804 році народився герой нашої сьогоднішньої розповіді - польсько-український письменник, який встиг побувати польським, турецьким і навіть російським політиком.

Батьком Міхала Чайковського був шляхтич з Волині, матір'ю - правнучка гетьмана Івана Брюховецького. Двоє його дідів воювали під запорозькими знаменами, один з них загинув під час оборони Січі 1775 року. Навчаючись у Варшаві, Чайковський познайомився з Адамом Чарторийським, поетом з Кременця Юліушем Словацьким, Адамом Міцкевичем, Великим князем Костянтином Павловичем - намісником Польщі. У 1826 році Костянтин Павлович познайомив Михайла зі своїм братом Миколою І. Імператор запропонував Чайковському посаду при дворі та чин камер-юнкера, але той відмовився. Навпаки, Міхал став активним учасником Польського повстання 1831 року.




Після поразки повстання його маєток в Гальчині був конфіскований, а сам Чайковський - оголошений персоною нон-грату в Росії. Він вимушений був емігрувати до Франції, де розпочав літературну діяльність. У своїх творах популяризував козацьку традицію в її пропольському трактуванні, козакофільську романтику поєднував з ідеалізацією козацько-польських взаємин у минулому. Політичним ідеалом Чайковського було відродження колишньої козацької України як автономної частини у складі відродженої незалежної Польщі. Можливість здійснення своїх планів вбачав у співпраці з лідером польської монархічної еміграції Адамом Чарторийським - ініціатором спільної збройної національно-визвольної боротьби поневолених Росією народів. За завданням Чарторийського Чайковський їде з таємною місією на Балкани. Всі дії були спрямовані на одне — послабити Росію. У вересні 1842-го Чайковський ініціював переворот у Сербії, внаслідок чого на Балканах послабився російський вплив. Дослідники стверджують, що в 1845-му Чайковський намагався підняти повстання в Україні.


У 1850 році Міхал Чайковський приймає турецьке підданство, переходить в іслам і бере собі ім'я Садика-Паші. Під час Кримської війни він 1853-56 організував і очолив козацький полк, який брав участь у воєнній кампанії 1854 року. На чолі цього формування Садик-Паша планував вступити на територію України, щоб підняти повстання та відновити Гетьманщину і, можливо, стати українським гетьманом під протекторатом султана або польського короля. У лютому 1854 року військо Садика-Паші ввійшло в Бухарест, а сам він став губернатором Румунії. На початок березня його війська зайняли позиції на річці Прут, готуючись до боїв із росіянами. Проте уряд Австрії почав тиснути на султана, вимагаючи відвести загони. Султан погодився, висловив подяку Чайковському і навіть присвоїв йому титул "Око, вухо і правиця престолу і найвище військове звання беглербея.


Наступні події в житті Садика-Паші повернули його життя на 180 градусів. У 1861 році помер покровитель Чайковського султан Абдул-Меджид. Новий султан Абдул-Азіз також прихильно ставився до Садика-Паші, але той почав підготовку державного перевороту з метою посадити на трон принца Мурада. Проте задум провалився. Рятуючись, Садик-Паша через російського посла в Стамбулі Миколи Ігнатьєва попросив амністії у царя Алєксандра ІІ і дозволу повернутися в Росію. Цар задовольнив його прохання, і Чайковський, прийнявши православ'я, оселився в селі Бірки Чернігівської губернії. Більше того, цар Алєксандр ІІ становиться хрещеним батьком його доньки, народженої від молодої дружини гречанки Ірини Теоскало. На той момент Чайковському вже було 70 років.


Але згодом молода дружина зрадила йому з управителем маєтку. Чайковський з розпачу перебирається на хутір поблизу, де мешкає в убогій хатині. У віці 82 років він закінчує життя самогубством...


Село Гальчин так вже і не повернули Міхалу Чайковському. У 1868 років ним володів Іван Ростовцев, а на початку ХХ століття маєток купили Терещенки. Сьогодні в колишньому садибному будинку Міхала Чайковського (Садика-Паші) розташована сільська школа.

http://andy-travelua.livejournal.com/490189.html

Село Сінгури знаходиться при трасі між Житомиром і Бердичевим. В селі зберігся скромний класицистичний палац, який належав невідомому шляхтичу. Саме поселення дуже давнє: в Сінгурах виявлено городище-замчище ХІІ-ХІІІ та XVI-XVIII століть. Відомо, що тут був замок. Сінгури згадуються 22 лютого 1701 р. в скарзі Олександри Головинської на Мартина та Михайла Макульських, та Філона та Михайла Вороничів, які відмовлялися повернути їй взяті у неї гармати, якими вони зміцнювали оборону свого замку під час козацьких смут.


Хоча палац стоїть при трасі (праворуч, якщо їхати з Житомира до Бердичева), помітити його не так просто. Совєти спеціально засадили його деревами, щоб колишньої панської резиденції не було видно з дороги. А сам палац - максимально спаплюжили, обклавши жахливою радянською плиткою навіть колони.


Єдині прикраси палацу, що збереглися до наших днів - капітелі колон іонічного ордеру та дерев'яне оформлення балкону 2 поверху.

http://andy-travelua.livejournal.com/489982.html

В селищі Гуйва неподалік від Житомира розташована одна з 16 в Європі і одна з 3-х в Україні ставок вищих чинів Вермахту. На відміну від зруйнованих ставки Гітлера "Вервольф" (Стрижавка поблизу Вінниці) та ставки Герінга "Штайнбрух" (Калинівський район Вінниччини) командний пункт райхсфюрера СС Генріха Гіммлера "Гегевальд" у Гуйві добре зберігся. Перший наземний бункер знаходиться ліворуч від траси Житомир-Бердичів і його можна оглянути. Другий - на протилежному боці траси на території військової частини.

Командний пункт Гіммлера "Гегевальд" ("Заповідний ліс") будували з жовтня 1941 по липень 1942 р. радянські військовополонені під наглядом есесівців. Територія ставки мала загальну площу 1,2 тис. кв. м і була ретельно замаскована зеленими насадженнями. Товщина стін бункерів сягала трьох метрів, крім того їх прикривав півметровий шар гуми. Всередині в двох маленьких кімнатах були всі зручності.




На галявині біля бункера обладнали корт для тенісу, гостям пропонували прогулянки на конях на очах у місцевих партизанів. Щоправда, Гіммлер неодноразово попереджав своїх відвідувачів про небезпеку таких розваг. І не безпідставно: одного разу особистий пілот Гіммлера, який вирішив покататися на конях, не повернувся з прогулянки. Помста райхсфюрера мешканцям села, біля якого знайшли тіло вбитого пілота, була жорстокою: всіх мешканців було спалено живцем.


Гіммлер бував у Гегевальді тільки тоді, коли у свою українську ставку Вервольф приїжджав Гітлер. Проте, у ставці було проведено декілька важливих зустрічей. У серпні 1942 року сюди таємно приїжджав шеф політичної розвідки Німеччини Вальтер Шелленберг. Крім Шелленберга в Гегевальді побували Ламмерс, Ріббентроп і райхскомісар України Еріх Кох. Наприкінці літа 1942 року тут відбулася нарада найвищих чинів поліції і командирів частин СС, на якій були присутні 100500 осіб. Тоді Гіммлер зачитав відомий план "Ост", який передбачав колонізацію окупованих східних територій. Дотримуючись вищевикладеного плану, вже в серпні 1942 р. Гіммлер віддав наказ організувати навколо своєї резиденції перші поселення "справжніх німецьких селян", виселивши українських селян. У новостворену колонію Гегевальд увійшло 29 сіл, українські назви яких гітлерівці замінили німецькими, а кожен німецький переселенець отримав 20 гектарів орної землі. Дивним чином, місцеві партизани не зробили жодної спроби знищити ставку.


Німецький гідрант, позаду якого - двоповерхова будівля штабу німецького військового командування (до війни - будинок офіцерів).


Гідрант досі перебуває в робочому стані. Німецькі надписи на гідранті:

http://andy-travelua.livejournal.com/489509.html

В декількох кілометрах від траси Київ-Чоп не доїжджаючи Коростишева (Житомирська область) в лісу на березі озера поблизу села Городське розташований незвичайний монастир. Всі його будівлі побудовані з дерева. Збудовано все просто, зі смаком, без жодного пафосу. Тут нічого не напружує, ніхто не робить недоречних зауважень. А навколо все сприяє єднанню з Богом і природою. До того ж, монастир належить Київському Патріархату, тож його оформлення зроблено в патріотичному українському стилі. Непотрібних канонів тут немає: підземна православна церква, українська Голгофа, Мадонна за католицькою традицією, мініатюрні кам'яні замки та різьбленні герої українських казок - все це дуже розчулює.

Свято-Духівський чоловічий монастир був створений у 2000 році старанням владики Житомирського і Овруцького Ізяслава. За легендою, отець Ізяслав потрапив на цьому місці в аварію. Його "Жигулі" були розбиті вщент, а життя йому врятував великий камінь, який лежав на роздоріжжі. Цей дивовижний порятунок наштовхнув його на думку започаткувати серед лісу монастир. Сьогодні настоятелем монастиря є архімандрит Антоній.




На території монастиря побудовано меморіальний комплекс "Українська голгофа", присвячений жертвам геноциду українського народу і репресіям проти православного духівництва.

http://andy-travelua.livejournal.com/488528.html