Нагоряни - маленьке село в Заліщицькому районі Тернопілля, розташоване над урвищем Джуринського каньойну. В селі розташована пам'ятка архітектури національного значення - Миколаївська церква XVII століття. Але цінителі прекрасного заїжджають до Нагорян зовсім не для того, щоб подивитися на церква. Мета інша: з Нагорян відкривається найкраща панорама містичного міста Червоногруд і Джуринського каньйону.



Але спочатку про храм. Миколаївська церква, заснована у XVII столітті, розташувалася на околиці села, на брівці долини р.Джурин.


Ось що пише про церкву чотирьохтомник "Пам'ятки містобудуванні та архітектури Української РСР":
Церква кам'яна, трьохприватна. Первинне перекриття навине збереглося (нині дерев'яне склепінчасте), апсида перекрита хрестовим зведенням, бабинець- плоским дерев'яним перекриттям. Рівновисоки об'єми накриті загальним двосхилим дахом, увінчаним по коньку главками. Нерозчленовані, позбавлені декору площини стін пожвавлює різьблений портал входу на західному фасаді, має вигляд трипелюсткової профільованої арки на раскрепованих пілястрах. У інтер'єрі простір нефи і притвору повністю об'єднаний.




Дзвіниця розташована на схід від церкви, двох'ярусна, четверик на четверику. Перший ярус кам'яний, накритий широким дахом; другий - дерев'яний, меншого об'єму, з відкритою аркадою, накритий шатровим дахом, побудований в XVIII ст. Дерев'яний об'єм і дахи обшиті гонтом.


Ансамбль відноситься до пам'ятників української кам'яної архітектури XVII - XVIII вв., спорудженим в традиціях народної архітектури.


В селі ще є нова церква, також Миколаївська, 2004 року:


Хата в Нагорянах:


Але головне в Нагорянах - це, все ж таки, незабутня панорама Джуринського каньйону:

http://andy-travelua.livejournal.com/456129.html

Містичне місто, яке не сплутаєш з жодним іншим… Місце, в яке закохуєшся з першого погляду назавжди… Місце, в яке тягне постійно, незалежно від пори року і настрою… Це – Червоногород (або Червоногруд в польській транскрипції) мертве, але вічне місто, засноване невідомо коли і невідомо ким. Місто з невідомим до кінця минулим і ще більш розмитим майбутнім.

Українські історики пов’язують урочище Червоне з давньоруським літописним містом Червен. Пов’язують гіпотетично, бо ніяких документальних підтверджень цьому немає. Земля незвичайного червоного кольору – єдина зачіпка для цієї версії. Польська версія походження назви не дуже відрізняється: "Червоний город" походить від багряного кольору землі, на якій розташоване місце.




Історія міста почалася понад тисячу років тому, коли Червен був резиденцію руських князів. Є дані, що у 981 році його захопив київський князь Володимир. Тут, в столиці Червоногородського князівства в околицях дерев’яного замку полювали Галицько-Волинські князі, аж поки у 1240 році місто не було спустошено татаро-монгольською навалою.


З середині XIV століття Подільські землі майже на століття стають предметом суперечок між Литвою та Польщею. У 1340 році місто захопив польський король Казимир, але так і не приєднав його до польської корони. В 1363 році литовський князь Ольгерд після вдалої битви з татарами на річці Синюсі віддає Поділля своїм племінникам князям Коріятовичам, фундаторам замків в Кам’янці, Бакоті, Смотричі, Скалі та Брацлаві.


Після смерті Ольгерда владу в Великому князівстві Литовському отримують Ягайло з Вітовтом. Останній намагається підпорядкувати собі Поділля, але наштовхується на опір Федора Коріятовича. У 1393 році Вітовт йде походом на Поділля, перемагає Коріятовича і становиться тут повноправним володарем. Але продає його за 40 тисяч тодішніх гривень Ягайлові. У 1395 році Ягайло, на той момент вже польський король, приєднує Поділля разом із Червоногрудом до Польщі, і того ж року продає його вже за 20 тисяч краківському воєводі Спитку з Мельштина. Через 4 токи той загинув у битві з татарами на Ворсклі, і Ягайло знов викуповує Західне Поділля у вдови Спитка всього за 3 тисячі.


На цей раз Ягайло віддав Поділля своєму молодшому брату Свидригайлу, але той незабаром почав плести інтриги з хрестоносцями проти Ягайла і Вітовта. Після перемоги у Грюнвальдській битві з хрестоносцями у 1411 році король Ягайло знову віддає Поділля Вітовту за допомогу з перемозі. Червоногруд надовго стає польським.


У 1430 році власником Червонограду стає Теодор Бучацький-Язловецький – польський магнат, староста Кам’янця та володар замку у сусідньому Язлівці. А через чотири роки місто отримує статус королівського і стає столицею всього Західного Поділля. Бучацький відбудовує дерев’яний замок та засновує домініканський кляштор з костелом Св. Миколая. У 1448 році Червоногруд отримує Магдебурзьке право від короля Казимира ІV Ягелончика. Відомо, що у 1538 році замок захопив і спалив Молдавський господар Петро.


У 1576-1579 на службі у Червоногородського воєводи перебував Михайло Хмельницький – батько майбутнього великого гетьмана. Тут де він і одружився. Через 70 років його син Богдан із своїм козацьким військом та селянськими загонами довколишніх сіл повернеться до Червоногруду. Але вже для того, щоб зруйнувати його…


Але перед цим, у 1609 році місто переходить у власність магнатів українського походження Даниловичів. На місці дерев’яного замку Микола Данилович у 1615 році руками татарських полонених розпочинає будувати новий мурований. Розбудову замку продовжили його сини: Ян (власник Червоногруда з 1642 року), Франтішек (власник з 1649 року) та Микола (власник з 1652 року). Замок був в плані чотирикутним, з високими оборонними мурами і чотирма баштами. Він хоч і знаходився не на узвишші, а вглибині зеленого кратера, утвореного меандром річки Джурин, проте мав вигідне розташування на правому березі річки на 20-метровому пагорбі. Він залишався практично недосяжним для ворога до появи важкої артилерії.


Тоді ж, на початку XVII століття, на кошти родини Лісецьких збудовано домініканський костел Вознесіння Діви Марії, мальовничі руїни якого і до сьогодні прикрашають мертве місто.






Інтер’єр храму:






Вхід в крипту:


На хори можна піднятися:


Колись тут був вівтар:


Згодом Червоногруд знову занепадає. Після руйнівного походу козаків у 1648 році, влітку 1672 році замкові стіни побачили війська турецького султана Магомета ІV. Щоб захопити місто, турки попередньо підірвали скелю на правому березі Джурина і спрямували річку у нове русло, тим самим осушивши підходи до замку. Востаннє турки безуспішно штурмували замок у 1698 році. Це була остання оборона замку. Після цього за призначенням він вже ніколи не використовувався. Ще більш ніж півстоліття замок стояв наполовину зруйнованим, а від колишньою могутньою столиці Подільського воєводства залишилося лише невелике поселення.


Нові часи для Червоногруду почалися, коли у 1772 році Західне Поділля разом із Галичиною потрапляє під владу Австрійської імперії. У 1778 році австрійський уряд продає містечко князю Каролю Понінському. Разом із сином Калістом вони розбирають залишки мурів. Було розібрано до фундаментів і замкові башти, на місці яких постали нові – вищі і ширші у неготичному стилі, увінчані зубчастими коронами. Вони стали основною прикрасою розкішного палацу, який з’явився у 1820 році. За одними даними архітектором палацу був Т.Матловський. Інші приписують його авторство видатному львівському архітектору Юліану Захаревичу.




Завдяки італійському архітектору навколо палацу з’являється парк. Архітектор повторив хитрість і винахідливість турків і змінив русло Джурина, завдяки чому в околиці з’явилося ще одне диво – 16-ти метровий каскадний водоспад.




Сам власник, Каліст Понінський, був кавалером Мальтійського ордену і Червоногруді постійне не проживав, приїжджаючи сюди зі Львова лише на літо. Він одружився на донці свого лісника Кароліні Соколовський, чим привів у легкий шок місцеву шляхту. Дітей в них не було, тому після смерті Каліста замок перейшов до його сестри, також Кароліни, та родини Любомирських, в яких Кароліна була невісткою.


Мати Каліста, княгиня Гелена Понінська, пережила усіх своїх дітей. У 1835 році завдяки неї на сусідньому пагорбі з’являється ще одна цікава споруда Червоногруду – родинна усипальниця Понінських. Княгиня звела її в пам’ять про своїх передчасно померлих дітей. Надгробок виконав видатний датський скульптор Бертель Торвальдсен, перед цим 7 років демонструючи його у Варшаві. Композиція зображує померлих у супроводі Генія Смерті та скорботної матері. Сьогодні цей надгробок знаходиться у галереї мистецтв у Львові.




Пізніше, у 1846 році Гелена Понінська засновує монастир сестер Милосердя, які займалися вихованням дітей-сиріт та опікою над хворими. Сьогодні, нажаль, усипальниця являє собою повну руїну… Колони, що колись підтримували будівлю, розкидані поруч.




Неподалік від усипальниці Понінських стоять руїни що одного костелу-каплички:


На початку ХХ століття Червоноград переходить до своїх останніх власників – князів Любомирських. Княгиня Марія Любомирська по-справжньому опікувалася своїм найкрасивішим на Поділлі маєтком. Але Перша світова війна стала початком кінця не лише замку, але й всього містечка. Тоді маєток був пограбований російськими військами. В міжвоєнний період в розвалинах замку ще жив вчитель, а навколо колишнього замку ще існувало поселення переважно з польським населенням.








Крапку в існуванні Червонограду поставив польсько-український конфлікт у лютому 1945 році. Тоді, начебто, загін вояків УПА з сусіднього Ниркова знищів все населення містечка – 38 поляків. Звичайно, це – польська версія. Діточкам у таборі "Ромашка", що і досі діє поруч з руїнами замку розповідали, що населення Червонограду знищили німці. Мешканці ж Ниркова мають свою думку: винищення населення спровокували співробітники НКВД в рамках операції "Вісла". Після виселення поляків сюди повинні були заселитися українські переселенці з Польщі. Можливо, це версія – найбільш вірогідніша.


Ось така історія цього містичного місця. З одного боку – така велика, з другого – така сумна. Офіційно Червоноград припинив існування у 1970 році: поселення з назвою Червоне було виключено з переліку міст, селиш і сіл Української РСР у зв’язку з відсутністю мешканців. Але руйнування замку на цьому не припинилося. У 80-ті роки голова колгоспу з села Нирків віддає наказ розібрати пам’ятку для побудови свинарнику. В Ниркові постав новий свинарник, а від замку залишилося ще менше…




У квітні 2013 року відбулася чергова трагедія - половина однієї з веж обвалилися:




Незважаючи на стан пам’ятки, потік приїжджих сюди не зменшується. Навпаки, з кожним роком місце стає більш популярнішим. Популярнішим для туристів, відпочиваючих і просто "шашличників". Тепер на в'їзд на територію беруть 20 грн. з машини.



Крім замкових руїн туристів кличе до Червонограду й найбільший в рівнинній частині України водоспад Джуринський. Висота цього дива складає 16 метрів, і складається він з декількох каскадів. В найчарівнішому в Україні місці дзюркоче найчарівнішій в Україні водоспад…








Той самий піонерський табір "Ромашка" біля замку:




Неповторний Джуринький каньойн навколо замку:

http://andy-travelua.livejournal.com/455755.html

Село ЖВАНЕЦЬ (Кам’янець-Подільський р-н, Хмельницька обл.) лежить в неймовірно гарному місці при впадінні до Дністра річки Жванчик. Так, де Жванчик своїми закрутами утворює високий мис, стоять мальовничі залишки старого замку, про які, нажаль, знають далеко не всі, хто приїхав в цей край оглянути знамениті Кам’янецьку та Хотинську фортеці. Коли я вперше потрапив сюди у 2007 році , таксист, який віз нас з Кам’янця до Хотина і в зворотному напрямку, гадки не мав про якійсь там замок у Жванці. Тоді я його так і не побачив. Проте, виправив цю помилку вже багато разів. Кожного разу, буваючи і Кам'янці та Хотині, заїжджаю з Жванець, щоб вчергове полюбуватися з різних ракурсів мальовничими руїнами замку та величним вірменським костелом.


(Читати і дивитися далі)

http://andy-travelua.livejournal.com/455478.html

Якщо їхати з Кам’янця до Хотина, то у вже в знайомому нам Жванці поруч з вірменським костелом Діви Марії буде поворот ліворуч з вказівником "Гринчук-12". Повертаємо. Наприкінці села основна дорога уходить трохи праворуч, нам же треба прямо. Відразу ж попереджаю, що дорога буде нелегкою: стара бруківка так трусить автомобіль, що більше, ніж на першій передачі, їхати не виходить. Бруківка поступово спускається до низу повз старий польський цвинтар, і незабаром перед мандрівником відкривається вид, який відразу ж приголомшує! Хотинська фортеця у свій своїй красі з протилежного, подільського, берегу – саме за цим і їдуть у Брагу. Але видом фортеці село не обмежується.

Перед тим, як оглянути визначні пам’ятки села, ненадовго зазирнемо в минуле. Про історію Браги ми дізнаємося завдяки відомому досліднику Поділля Юхиму Сіцінському і його книзі "Історичні відомості про приходи і церкви Подільської єпархії. Кам'янецький повіт". Отже, в документах Брага вперше з’являється у середині XVI століття, як власність Ластовецьких. У 1575 році село належало воєводі руському Юрію Язловецькому, і перебувало в заставі у каштеляна галицького Юрія Струся і його брата Якова, у власність яких воно й перейшло пізніше. Після поділу маєтків Юрія Струся Брага разом з іншими навколишніми селами Подністров’я дісталася його донці Олені. У 1595 році в Бразі зупинявся коронний гетьман Ян Замойський, проводжаючи Єремію Могилу на молдавський престол. За декілька років тут збиралися польські і молдавські посли для укладання договору між двома державами. Цим договором, зокрема, було вирішено залишити переправу через Дністер у Бразі в загальному користуванні обох прикордонних країн.

Читати і дивитися далі

http://andy-travelua.livejournal.com/455185.html

ХОТИН (11 тис. мешканців) – найстаріше місто Чернівецької області, яке нещодавно відсвяткувало своє 1000-ліття. Тоді, у Х – ХІ століттях хотинські землі входили до складу Київської Русі, а з другої половини ХІІ століття – до Галицького (пізніше – Галицько-Волинського) князівства. Скоріш за все саме у той час і були зведені перші дерев’яні укріплення на високому березі Дністра, які й заклали основу для майбутньої слави Хотина, як міста-фортеці. Щодо походження назви міста, то існують дві різні версії. За першою з них назва походить від легендарного дакійського вождя на ім’я Котизон. Друга версія більше подобається гостям та мешканцям міста: назва утворилася від слова "хотіти". І дійсно в усі часи місто, що знаходилося у вигідному місці на перетині торгівельних шляхів, а у майбутньому – на кордонах різних держав, завжди було мрією для різних завойовників. Саме тому Хотин здавна був одним з найбільш укріплених поселень Подністров’я.

(Читати і дивитися далі)

http://andy-travelua.livejournal.com/455089.html

У 1672 році пав Кам’янець – східний форпост Речі Посполитої. За ганебним для поляків Бучацьким миром Поділля перейшло під владу Оттоманської Порти. Думка відвоювати Кам’янець у турків не покидала поляків з самого початку окупації. Вже наступного року з’являється ідея побудувати в найвіддаленішому південно-східному кутку Речі Посполитої фортецю. Ціль була зрозумілою: як мінімум, не давати туркам відчувати себе господарями у Кам’янці, а як максимум – повернути собі столицю Поділля. Спочатку на роль форпосту у боротьбі за Кам’янець претендував сусідній Жванець. Але він мав свої мінуси: замок знаходився не на березі Дністра, що ускладнювало б контроль над головною артерією краю. До того ж, Жванецька фортеця на той час вже була достатньо поруйнованою.

З ідеєю щодо побудови фортеці на скелястому півострові у міжріччі Дністра і Збруча виступив коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський. Місце обрали майже ідеальне – звідси проглядається і Хотинська, і Жванецька фортеці, а поруч на Дністрі існував брід.

Перший камінь у будівництво фортеці заклав сам гетьман 25 березня 1692 року. Керував будівництвом генерал коронної артилерії Марцин Контський, а кошти виділив сам Яблоновський, не чекаючи допомоги від сейму. Будівництво йшло шаленими темпами: за 6 тижнів укріплення було готове. Щомісячно гетьман направляв королю Яну ІІІ Собєському реляції про стан будівництва та використання фортеці. Так було до самої смерті короля у 1696 році. В одному з листів, датованому 26 вересня 1692 року, Яблоновський пише королю:
"Є це над Лашківцями шия скеляста, що її стискає з однієї сторони Дністер, а з іншої – Збруч, і тут же нижче впадає Збруч у Дністер від Жванця за чверть милі… Зі сторони Польщі місце захищене двома півбастіонами, бо від скелі до скелі є 180 ліктів. А від Кам’янця захищене воно двома півбастіонами і одним цілим посередині, бо від скелі до скелі – 470 метрів. Вода є, бо існує схід до Дністра, добрий і безпечний для коней; є і схід до Збруча для піхоти, також дуже добрий. Брід хороший на Дністрі під самою фортецею і такий же виїзд на волоську сторону і до Городенки".

Кам’янецька брама і костел

Фортеця отримана назву "Окопи Святої Трійці, або блокада Кам’янця" і являла собою нерегулярний прямокутник, що складався з двох ліній бастіонних земляних валів, які перетинали півострів від Дністра до Збруча. На валах розмістили брами, збудовані з пісковику та вапняку, відстань між якими складає 480 метрів. Брами отримали назви за напрямами, які вели до них: західна – Львівська, східна – Кам’янецька. Обидві брами збереглися до наших часів. Брами являють собою прямокутні у плані башти. Кам’янецька – більш витягнута, Львівська – майже квадратна. Обидві башти – двоярусні, в першому ярусі – наскрізні арочні проїзди, в другому влаштовані бійниці.

Кам’янецька брама

Комендантом фортеці було призначено полковника аркебузирів Міхала Брандта, региментаром гарнізону був Якуб Калиновський. Навіть взимку над укріпленням замкових споруд працювало 4000 піхотинців, продукти для яких доставляли поромами по Дністру. В будь-яку пору року, вдень і вночі захисники здійснювали напад на турецькі вози з продуктами та зброєю. Про рейди окопської залоги писала навіть французька газета “Gazete deFrance”. Одного разу поляки захопили в турків обоз з екзотичною на той момент для них кавою, а в 1694 році ледве не вкрали турецького паші під стінами Кам’янецької фортеці.



Кам’янецька брама

По смерті Яна ІІІ Собєського новий король Август ІІ пообіцяв відвоювати Кам’янець у яничарів. У 1698 році гарнізон фортеці в Окопах додатково укріплюють козаками і німцями, будують шпиталь на 1500 осіб. Похід на Кам’янець планувався досить серйозно, та турки самі віддали місто у 1699 році за Карловицьким миром.

Львівська брама

4 червня 1699 року Окопи одержують статус містечка: король Август ІІ надає їм Магдебурзьке право і привілей на проведення ярмарків. Та після вигнання турків з Поділля значення форпосту значно підупало, не розвивається і саме поселення. Лише у 1711 році під загрозою нападу турецької та шведської армій замок готували до оборони, укріпивши вали та збільшивши залогу. На той час вона налічувала 1500 вояків з 19 гарматами. Працювали кузня і токарський цех.

Львівська брама

Разом із замковими укріпленнями у 1693 році на території фортеці було зведено костьол Святої Трійці у бароковому стилі, який зберігся до наших днів. Надписи на храмі "1693-1789-1903" свідчать про його реставрацію у 1789 та 1905 роках. Ще декілька років тому костел стояв у напівзруйнованому стані, дах був відсутній, в інтер’єрі залишилися рештки геральдичного стінопису, а на підлозі – уламки мозаїк. Біля храму стоїть скромна дзвіниця з двома арковими отворами.

У 2014 році коштом Міністерства культури Польщі та місцевих римо-католиків проведено грунтовну реставрацію костелу:

З'явилася скульптура Ісуса скорботного:

Протягом 1768 – 1769 років навколо Окопів розгортається події, пов’язані з повстанням Барських конфедератів. У листопаді 1768 році загони конфедератів на чолі з братами Францишком, Казимиром і Антонієм Пуласькими перейшли Дністер і зайняли Жванець та Окопи, зробивши їх своїми форпостами. На допомогу польському королю у придушенні повстання прийшли російські війська, які 8 березня 1769 розпочали штурм Жванецької і Окопської фортець. Обороною Окопів командував Казимир Пуласький. Кожна будівля в Окопах перетворилася на бастіон, а останнім оплотом конфедератів став костьол Святої Трійці.

Коли бій було програний, частина конфедератів на чолі з Пулаським у сутінках спустилася до Дністра і переправилася на інший берег. З трьох братів врятуватися зміг лише Казимир, який втік на Захід, а пізніше, в Америку, де загинув в бою з британцями при Саванні, воюючи в лавах американської революційної армії. Двох інших братів росіяни вислали до Сибіру. Неначе пам'ять про ті події, над високим берегом Збруча стоять руїни сторожової башти фортеці, яку називають "баштою Пуласького".

Після першого поділу Польщі у 1772 році Окопи переходять до монархії Габсбургів. Наступного року фортецю таємно відвідав австрійський цісар Йосиф ІІ, щоб оглянути звідси Хотинську фортецю: тоді у Австрії і Росії були плани на війну з турками. Але війна не відбулася, і у 1795 році австрійський уряд наказує розібрати фортечні мури. А в 1842 році були плани відбудувати фортецю на противагу Жванецькому замку, відбудову якого планували росіяни. Але обидві фортеці так і не були відновлені. У 1874 році на кошти, виділені крайовим сеймом, були відреставровані дахи над баштами, а в 1905 році коштом графа Мечислава Дуніна-Борковського Польським товариством шанувальників старовини здійснено реставрацію Кам’янецької брами, про що зберігся відповідний надпис на її верхньому ярусі.

Табличка на Кам’янецькій брамі


Табличка на Львівській брамі

Під час Першої світової війни росіяни, що захопили Поділля, мали намір з’єднати залізницею Кам’янець і Борщів. Її будівництво розпочали у 1915 році, проте війна не дала можливості реалізувати плани. При цьому було розрівняно частину валів, а про плани будівництва залізниці сьогодні нагадують дві залізничні опори, що збереглися поблизу башти Пуласького.



Башта Пуласького

В міжвоєнний період в Окопах розміщувалася прикордонна застава, а одна з брам слугувала митницею. Місцева легенда зберегла переказ про місцевого мешканця, який напередодні Другою світової спорудив собі крила, задумавши перелетіти Збруч. Стрибок хлопець здійснив з вежі Пуласького. Як не підбадьорювали його радянські прикордонники, до протилежного берегу він там і не долетів: впав на острівок посеред Збруча і розбився.


Що одна легенда розповідає про корчму, яка у давні часи стояла біля впадіння Збруча у Дністер, і "півня, що на три держави піяв". Сьогодні місце злиття Збруча і Дністра є кордоном трьох областей України: Тернопільської, Хмельницької і Чернівецької. А знаменитого півня відновили у 2002 році при в’їзді на Тернопільщину з боку Жванця:

Від фортеці подекуди залишилися фрагменти валів:

Греко-католицька капличка в центрі села:

У 1700 році в Окопах народився засновник хасидизму – нової містичної течії іудаїзму, Ізраїль бен Елієзер, відомий світу, як Баал Шем Тов ("Володар доброго імені"). Його духовне становлення проходимо в селі Виженка у Буковинських Карпатах. У 1730, році Бешт (так скорочено називають його послідовники) переїхав до містечка Меджибіж (сьогодні – Летичівський район Хмельницької області), і заснував новий напрямок іудаїзму, оснований на ортодоксальному іудаїзмі і кабалі. Могила Баал Шем Това в Меджібожі є місцем паломництва хасидів з усього світу.


Цікавою інформацією поділився haiduk_kamienec. Згідно польських джерел автором проекту окопської фортеці був Тильман ван Гамерен, голландський інженер, що багато працював в Речі Посполитій.
Скан ескізу фортеці:

http://andy-travelua.livejournal.com/454653.html

Назва міста іноді насторожує тих, хто вперше її чує. Не менше лякає вона і мешканців Чорткова, які навіть намагалися підняти питання про перейменування його на більш богоугодну назву – Богородичне. А дарма, нічого "диявольського" у назві цього подільського містечка немає: вважається, що вона походить від одного з перших власників Єжи Чартковського, який у 1522 році збудував тут перший дерев’яний замок. Хоча, і це лише здогадки: ще у 1427 році поселення згадується як Чартковіце, що було власністю Прадонтича і належало до Теребовлянського повіту. То ж таємницю назви ще належить розгадати майбутнім поколінням.

А головне — "чортову" назву з лихвою компенсує величезна кількість храмів різних конфесій у місті. Тільки тих, що мають вік понад 100 років, в Чорткові — 8. А ще декілька зведених вже в часи незалежності. Та й цього чортківцям виявляється замало: церкви в місті продовжують будувати.



Пам'ятаю той день, коли мені перший раз в житті пощастило прокинутися в цьому незвичайному містечку. Була неділя, і мене розбудили дзвони, які супроводжувалися проповідями, що лунали з гучномовців, встановлених на церквах. Вони так перегукували один одного, що на хвилинку здалося, ніби я знаходжусь десь на Сході: дуже сильно все це нагадувало заклик муедзина на ранкову молитву в Дамаску чи Бейруті. Коли вийшов з готелю, то побачив, що вулиці міста геть пусті: всі мешканці Чорткова знаходилися на Службі Божій. І лише біля церков стояло чимало людей, яких не змогли вмістити храми, і які слухали службу з гучномовців. Вражений незвичайним для мешканця Східної України перебігом подій у невеликому галицькому містечку, я відправився на прогулянку Чортковом – своїм улюбленим містом Тернопілля.


Історія міста почалася з замку, який звів наприкінці XIV ст. перший його власник Єжи Чартковський. Кам'яний же замок з масивних блоків пісковику 1610 році почав будувати шляхтич Станіслав Гольський, у володіння якого Чортків перейшов у 1597 році. Реконструювавши старі укріплення, Гольський звів у замковому дворі ренесансний палац з аркадними галереями.


Докладніше про Чортківський замок - на окремій сторінці.

У найгарнішому місті Тернопільщини мусить бути найгарніша ратуша. У випадку з Чортковим так і є. Ба більше - у Чорткові - дві ратуші. Перша з них, стара ратуша, є унікальною для України завдяки дерев'яній фахверковій вежі.




До ратуші з півдня примикають торгові ряди у вигляді двоповерхової споруди з колонадою. Вони і сьогодні використовуються за призначенням.


Ратушу і торгові ряди оточує площа Ринок:


В Чорткові є ще одна, нова ратуша, побудована у 1926 – 30 роках у стилі конструктивізму, яка знаходиться на майдані Незалежності:


Докладніше про дві ратуші Чорткова та площу Ринок - тут

Фасадом на площу Ринок виходить домініканський костел св. Станіслава - один з найвеличніших католицьких храмів України:


Костел Матері Божої, святого Розарія і святого Станіслава (саме таку повну назву має храм) вперше зведено у 1610 року для кляштора (монастиря) Домініканців. Костел і сьогодні виглядає як оборонний, а в давні часи ще й був оточений високими оборонними мурами з баштами, залишки яких і досі збереглися з тильного боку храму. То ж під час численних нападів татар за храмовими мурами переховувалося місцеве населення. Перші особи Польщі неодноразово відвідували кляштор. У 1663 році Чортків відвідав, взявши участь у Літургії в костелі, король Ян Казимир, що прямував походом на Смоленськ. А у 1683 році в монастирському костелі побував наступний польський король – Ян ІІІ Собєський.


Наприкінці XIX століття костел вже не вміщував усіх парафіян, кількість яких постійно зростала. Виникла потреба у новому, більш просторому храмі. Старий костел з частиною мурів частково розібрали, а на його місці стараннями Яна Саса-Зубжинського, польського архітектора, професора Краківського університету, на початку ХХ століття постав новий величний храм у стилі надвіслянської готики, який прикрашали скульптури святих, виготовлених майстрами Чеславом Стовпом та Діаманом Станкевичем. Перебудова тривала довгих десять років і закінчилася майже перед початком Першої світової війни. Та радість місцевих католиків була недовгою: у 1914 році російські війська зняли та вивезли дзвони. Залишився лише один, найбільший, який окупанти не змогли зняти. Але і його через 3 роки вивезли німці, розбивши на частини і знявши. За два роки дзвони повернулися на своє місце. Совіти виявилися більш жорстокішими: у 1941 році перед наступом німців костел і монастир підпалили, а майже всіх отців і монахів-домініканців замордували на околиці Чорткова. До 1946 року костел ще певний час належав римо-католикам. У 1947 році його передали православним, а у 1959 році перетворили на склад міськторгу. Наприкінці 80-х років храм все ж таки повернули домініканцям. Якщо пощастить побувати у костелі під час недільної служби, то неодмінно велике враження на вас складе не лише інтер’єр храму з Чортківською чудотворною іконою Божої Матері, а й незабутнє звучання органу.


Докладніше про костел св. Станіслава - тут.

З площі Ринок до іншої центральної площі - майдану Незалежності веде пішохідна вулиця Шевченка - чортківське корзо:


На ній розташувалося декілька старих будинків австрійської доби, серед яких найбільш виділяється вузька кам’яниця колишнього готелю і ресторану "Брістоль".




Інші кам'яниці на вул.Шевченка:






Західний бік вулиці:


На площі Незалежності розташована Нова ратуша:


Сецесійний будинок на майдані Незалежності:


Найстаріший храм Чорткова — дерев’яна Успенська церква — розташувалася у дворі поблизу центрального майдану міста. Храм в незвичайному для Західного Поділля стилі із використанням традицій як подільської, так і карпатської шкіл дерев’яного зодчества, з’явилася у 1635 році завдяки чортківським ремісникам: кушніру Миколі Драчуку та швецю Гаврилу Журавлю. Церкву тричі руйнували турки і татари, але її знову відновлювали, після чого неодноразово перебудовували. Так, у ХІХ столітті з’явилося два додаткових зруби: з боку нави та з боку вівтарної частини. У радянські часи храм занепав, але в перші ж роки незалежності його реконструювали і, слід зазначити, дуже вдало. Для цього його довелося майже повністю розібрати і знову звести з доданням вже нової деревини. Усе було зроблено з дотриманням традицій XVII століття, що є великою рідкістю в наші часи. Бо, на жаль, сьогоднішні "реставратори" більш псують пам’ятки, ніж відроджують їх. З містом Чортків випадок іншій: обидва дерев’яні храми міста – церква Успення Пресвятої Богородиці в центрі міста та Вознесенська церква на Вигнанці — донесли до наших днів дихання історії минулих століть. У церкві Успення зберігся й іконостас XVIII століття. Сьогодні храм належить Українській Автокефальній Православній Церкві.


У центрі міста, поруч з "новою" ратушею (ось вам ще одна незвичайність Чорткова – дві ратуші!), знаходиться величний храм, що вже символізує сучасність Чорткова. Мешканці міста завжди були патріотами своєї батьківщини і у будь-які часи відстоювали свою землю перед загарбниками. Коли Україна отримана довгоочікувану незалежність, новим символом міста став величезний храм, зведений у формі українського герба – тризуба. Катедральний собор святих апостолів Петра і Павла Української Греко-Католицької Церкви, освячений 2001 року, можна побачити з багатьох куточків міста. А з вершин пагорбів, що оточують Чортків, собор виглядає міською домінантою.




Собор і дзвіниця:


Вважається, що перша синагога в Чорткові побудована у 1682-1686 роках за часів польського короля Яна Собєського, який прихильно ставався до євреїв. Старовинну божницю й сьогодні можна побачити в центрі міста, неподалік від нової ратуші, за адресою вул. Гоголя, 2. Та в одноповерховій будівлі з товстими стінами синагоги вже давно немає… Відомо, що у 1754 році єврейська громада розпочала будівництво ще однієї синагоги, гроші на яку дав рабин Маєр Кац. Можливо, що йдеться про цю ж саму стару божницю – Велику синагогу, а датування її в реєстрі місцевих пам’яток 80-ми роками XVII століття помилкове.


У 1860 році ружинський цадик Давид Моше Фридман заснував у Чорткові хасидський осередок. На початку ХХ століття євреї складали третину населення міста, то ж з’явилася необхідність у будівництві нової синагоги. Збудована за проектом віденського архітектора Ганса Гельдкремера впродовж 1905–1909 років, вона отримана назву "Нової синагоги". Побудована в романтичному стилі з використанням мавританських мотивів, божниця була схожою радше на фешенебельний палац, ніж на будинок молитви. Розкішності їй надало оздоблення різьбою, виконане італійськими майстрами. Головний фасад споруди складається з центрального ризаліту, який приховує під собою покритий чотирисхилим дахом об’єм будівлі, одноповерхових флігелів та розміщених по краях двоповерхових гранованих башт.


Докладніше про чортківські синагоги - тут

Щоб побачити ще один цікавий мурований храм, доведеться пройтися від костелу близько кілометра угору вулицею Степана Бандери.


Та прогулянка нудною не буде: по обох боках вулиці розташовані гарні сецесійні кам’яниці та багато розкішних вілл заможних місцевих мешканців, що з’явилися на зламі ХІХ – ХХ століть.










Найімпозантніша будівля на вул. Степана Бандери - колишня споруда спортивного товариства "Сокіл". Сьогодні тут розташований народний будинок ім. Рубчакової:




Найбільша будівля вулиці - колишній Окружний суд початку ХХ століття:




Казначейство:


Поштамт:




Перспектива вул. Степана Бандери:




Невдовзі ліворуч побачимо високу башту костелу колишнього монастиря кармелітів. На жаль, інформації про монастир залишилося дуже мало. Відомо, що кляштор кармелітів босих в Чорткові засновано у 1635 році (за іншими даними – у 1697) з ініціативи графа Станіслава Потоцького. Костел, який ми бачимо сьогодні, звели у другій половині ХІХ століття.


Храм оточений двоповерховим, квадратним у плані корпусом келій, який має просторий внутрішній двір. Сьогодні в колишньому костелі діє церква Непорочного Зачаття Діви Марії, а в колишньому корпусі келій розташовані будинок для дітей і престарілих "Карітас" та Вища дяківсько-катехитична академія.




Перше десятиліття ХХ століття - золотий вік Австро-Угорської імперії. В усіх куточках монархії панує модерн і еклектика. Чортків - не виключення. Навколо історичного центру формуються цілі квартали одно-двох віллової забудови. До сьогоднішнього дня в Чорткові збереглося декілька десятків австро-угорських панських вілл початку ХХ століття, кожна з яких не схожа на іншу. Переважна їх більшість сконцентрувалася на вулицях Івана Франка, Росляка, Коцюбинського, Лесі Українки та інших довколишніх вулицях.




Докладніше по вілли Чорткова - тут

У самому центрі міста біля мосту через річку Серет стоїть симпатична капличка, нібито видовбана у великій кам’яній глибі. Каплиця Чудотворної Матері Божої з Люрду вперше постала на цьому місті 1908 року і була відбудована вже за часів незалежності. Як і 100 років тому, тут завжди людно. Кожен, хто йде з одного берегу Серету на інший, вважає своїм обов’язком зупинитися біля каплички і перехреститися. Тут завжди горять свічки і стоять квіти, а у недільні дні та на релігійні свята правиться служба Божа.


Будинок напроти:


Срібний Серет розділяє Чортків на дві частини. На лівому березі - замок, на правому - середмістя.




Майже відразу за мостом через Серет в мікрорайоні з давньою назвою Вигнанка, поруч із мурами замку Гольських, блищить своїми позолоченими бляхами найновішій зі старих чортківських храмів – Покровська церква. Вона була зведена на пожертви парафіян впродовж 1904 – 1907 років і в народі отримана назву "полкової". Після її освячення 1907 року на храмовому подвір’ї забило чудодійне джерело, над яким звели капличку на честь Божої Матері. У 1944 році на цьому місці відбулося справжнє диво: німецький снаряд влучив у церкву, розгромивши ущент все, що було навколо, зокрема і капличку. Та ікона Богоматері залишилася непошкодженою. Кажуть, що в той момент біля каплички молився радянський солдат, який залишився навіть непораненим.




Найкращий вид на церкву святої Покрови та залишки п’ятикутного замку відкривається з Вигнанської гори, що височіє над твердинею. Звідти увесь Чортків — як на долоні:




Костел св. Станіслава:


Замок і Покровська церква:


Панорами:



По дорозі на гору є чудодійне джерело:


Остання з пам’яток християнської культової архітектури знаходиться зовсім недалеко, по дорозі від замку до залізничного вокзалу. Дерев’яна Вознесенська церква трохи молодша за свою посестру з правого берегу Серета – Успенську і являє собою один із найбільш довершених творінь подільської школи народної архітектури. Храм постав у тодішньому передмісті Чорткова, Долішній Вигнанці, у 1717 році (за іншими даними – у 1738), хоча церква, зруйнована турками і татарами, стояла тут ще з 1630 року. Відразу ж вражає його складний силует з трьома високими верхами і подовженим бабинцем. Центральний купол з двома заломами домінує над іншими двома, що мають по одному залому, а довершеності пам’ятці надає піддашшя на фігурних кронштейнах, яке слугувало парафіянам для захисту від негоди. Не менш цікавою є і дерев’яна дзвіниця, відбудована у 90-ті роки минулого століття, і затишний, майже домашній інтер’єр храму.




Докладніше про дерев'яні церкви Чорткова - тут

Ближче до залізничного вокзалу на вул. Залізничній стоїть пам'ятник святому Яну:


Австрійський залізничний вокзал в Чорткові:






Крім Вигнанської гори, в Чорткові є ще один таємний оглядовий майданчик, з якого видно все місто. Знаходиться він на південній околиці міста трохи північніше від автостанції. Йти треба через двори.


Костел св. Станіслава:


Колишній кляштор кармелітів:


Покровська церква і замок:


Загальна панорама міста:


Інші статті про Чортків:
Чортків: замок Гольських
Чортків: костел св. Станіслава
Чортків: дві ратуші і площа Ринок
Чортків: дві дерев'яні церкви
Чортків: дві синагоги
Чортків: австрійські вілли

http://andy-travelua.livejournal.com/454112.html

Розібравшись з найцікавішими християнськими святинями Чорткова - костелом св. Станіслава та двома дерев'яними церквами, перейдемо до святинь юдейських. Вважається, що перша синагога в Чорткові побудована у 1682-1686 роках за часів польського короля Яна Собєського, який прихильно ставався до євреїв.

Нова" синагога в Чорткові

Старовинну божницю ("Стару синагогу") й сьогодні можна побачити в центрі міста, неподалік від нової ратуші, за адресою вул. Гоголя, 2. Та в одноповерховій будівлі з товстими стінами синагоги вже давно немає…


Відомо, що у 1754 році єврейська громада розпочала будівництво ще однієї синагоги, гроші на яку дав рабин Маєр Кац. Можливо, що йдеться про цю ж саму стару божницю – Велику синагогу, а датування її в реєстрі місцевих пам’яток 80-ми роками XVII століття помилкове.




У 1860 році ружинський цадик Давид Моше Фридман заснував у Чорткові хасидський осередок. На початку ХХ століття євреї складали третину населення міста, то ж з’явилася необхідність у будівництві нової синагоги. Збудована за проектом віденського архітектора Ганса Гельдкремера впродовж 1905–1909 років, вона отримана назву "Нової синагоги".


Побудована в романтичному стилі з використанням мавританських мотивів, божниця була схожою радше на фешенебельний палац, ніж на будинок молитви. Розкішності їй надало оздоблення різьбою, виконане італійськими майстрами. Головний фасад споруди складається з центрального ризаліту, який приховує під собою покритий чотирисхилим дахом об’єм будівлі, одноповерхових флігелів та розміщених по краях двоповерхових гранованих башт.


У 1910–1914 роках у Чорткові щорічно богослужіння в новій божниці проводив головний рабин з Відня і Парижу, на які приїжджали євреї як з усієї Галичини, так із Австрії, Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Росії. За часів Першої світової війни будівля була частково зруйнована, але відбудована впродовж 1925–1927 років.


Під час Другої світової в Чорткові, як і в більшості міст Галичини, майже вся єврейська громада міста була знищена нацистами. Від радянських часів у одній з найяскравіших будівель старого Чорткова розмішується школа юних техніків.





Інші статті про Чортків:
Чортків: замок Гольських
Чортків: костел св. Станіслава
Чортків: дві ратуші і площа Ринок
Чортків: дві дерев'яні церкви

http://andy-travelua.livejournal.com/453335.html

Чортків - унікальне місто. Тут - два костели, дві ратуші, дві синагоги, дві дерев'яні церкви. При чому, церкві не прості. Обидві - еталони народного дерев'яного зодчества Поділля і Карпат.

Перша церква, Вознесенська, зовсім недалеко, по дорозі до залізничного вокзалу. Дерев’яна Вознесенська церква трохи молодша за свою посестру з лівого берегу Серета – Успенську (з якою ми пізніше такою познайомимося) і являє собою один із найбільш довершених творінь подільської школи народної архітектури. Храм постав у тодішньому передмісті Чорткова, Долішній Вигнанці, у 1717 році (за іншими даними – у 1738), хоча церква, зруйнована турками і татарами, стояла тут ще з 1630 року.




Відразу ж вражає його складний силует з трьома високими верхами і подовженим бабинцем. Центральний купол з двома заломами домінує над іншими двома, що мають по одному залому, а довершеності пам’ятці надає піддашшя на фігурних кронштейнах, яке слугувало парафіянам для захисту від негоди.




Деталі:




Інтер'єр:




Не менш цікавою є і дерев’яна дзвіниця, відбудована у 90-ті роки минулого століття, і затишний, майже домашній інтер’єр храму.




Найстаріший храм Чорткова - дерев’яна Успенська церква - розташувалася у дворах поблизу центрального майдану міста - площі Незалежності. Храм в незвичайному для Західного Поділля стилі із використанням традицій як подільської, так і карпатської шкіл дерев’яного зодчества, з’явилася у 1635 році завдяки чортківським ремісникам: кушніру Миколі Драчуку та швецю Гаврилу Журавлю.


Церкву тричі руйнували турки і татари, але її знову відновлювали, після чого неодноразово перебудовували. Так, у ХІХ столітті з’явилося два додаткових зруби: з боку нави та з боку вівтарної частини. У радянські часи храм занепав, але в перші ж роки незалежності його реконструювали і, слід зазначити, дуже вдало. Для цього його довелося майже повністю розібрати і знову звести з доданням вже нової деревини.


Усе було зроблено з дотриманням традицій XVII століття, що є великою рідкістю в наші часи. Бо, на жаль, сьогоднішні "реставратори" більш псують пам’ятки, ніж відроджують їх. З містом Чортків випадок іншій: обидва дерев’яні храми міста – церква Успення Пресвятої Богородиці в центрі міста та Вознесенська церква на Вигнанці — донесли до наших днів дихання історії минулих століть. У церкві Успення зберігся й іконостас XVIII століття. Сьогодні храм належить Українській Автокефальній Православній Церкві.


Дзвіниця:





Симпатичний будинок біля церкви:


Інші статті про Чортків:
Чортків: замок Гольських
Чортків: костел св. Станіслава
Чортків: дві ратуші і площа Ринок

http://andy-travelua.livejournal.com/452867.html

У найгарнішому місті Тернопільщини мусить бути найгарніша ратуша. У випадку з Чортковим так і є. Ба більше - у Чорткові - дві ратуші. Перша з них, стара ратуша, є унікальною для України завдяки дерев'яній фахверковій вежі.

Ідея створити на початку ХХ століття подібний шедевр не була випадковою. На той час бургомістром Чорткова був Людвік Носс, який до того навчався фармакології у Швейцарії та Данії. Напевно, перебуваючи в цих країнах, Людвіку Носсу так сподобався стиль західноєвропейських міських будиночків із шпилястими верхами та дерев’яними балками, що він вирішив саме в цьому стилі спорудити міську ратушу із чотирикутною годинниковою вежею в Чорткові.




Будівництво ратуші з торговими рядами велося з 1905 по 1908 рік. Її головна окраса - фахверкова вежа з швейцарським годинником з чотирма циферблатами. Шпиль ратушної веж прикрашає флюгер у вигляді півня.


Не меншу цінність має і годинник ратуші, який під протекцією бургомістра Носса був виготовлений в Берні, столиці Швейцарії. Його створив відомий інженер Френкаль Готтеншафтен.


Цікава деталь ратуші - суцільний дерев'яний балкон торгових радів навколо, який спирається на тонкі т-подібні стовпи, які утворюють відкриту галерею:




Стару чортківську ратушу полюбляють і кінематографісти. Тут знімали кінострічки Вершники", "Діти підземелля", "Квартет Гварнері", "Вишневі ночі".


До ратуші з півдня приникають торгові ряди у вигляді двоповерхової споруди з колонадою. Вони і сьогодні використовуються за призначенням.






Дерев'яний будинок бургомістра Людвіка Носса напроти ратуші:


Ратушу і торгові ряди оточує площа Ринок.




Площа Ринок в Чорткові не типова для Західної України. Тут - не площі у повному розумінні цього слова, а ряд вузьких вулиць в середині кварталу. Так званий "серединний квартал" площі Ринок - випадок унікальний для України. Щось подібне було в Кам'янці (там від серединного кварталу збереглася одна будівля). На чортківському ж Ринку серединний квартал зберігся майже повністю.


Кам'яниці серединного кварталу Ринку:






В Чорткові є ще одна ратуша, побудована у 1926 – 30 роках у стилі конструктивізму. Будівництвом нової ратуші керував польський інженер з Перемишля Юзеф Кунцевський і місцевий житель Андрій Дражньовський.


Нова ратуша квадратна в плані, триповерхова. До головного фасаду зліва прибудована ратушна вежа, яка завершена великою банею з маківкою. Вежу прикрашають годинники.






Інші статті про Чортків:
Замок Гольських
Костел св. Станіслава

http://andy-travelua.livejournal.com/452764.html

Домініканський костел в Чорткові - мій найулюбленіший римо-католицький храм на території Україні. Він, безумовно, є одним з найвеличніших костелів України, в який я закохався з першого погляду, побачивши його фото в старій книжці про замки і фортеці України. Костел Матері Божої, святого Розарія і святого Станіслава (саме таку повну назву має храм) вперше зведено у 1610 року для кляштора (монастиря) домініканців. Костел і сьогодні виглядає як оборонний, а в давні часи ще й був оточений високими оборонними мурами з баштами, залишки яких і досі збереглися з тильного боку храму. То ж під час численних нападів татар за храмовими мурами переховувалося місцеве населення.




Перші особи Польщі неодноразово відвідували кляштор. У 1663 році Чортків відвідав, взявши участь у Літургії в костелі, король Ян Казимир, що прямував походом на Смоленськ. А у 1683 році в монастирському костелі побував наступний польський король – Ян ІІІ Собєський.


Наприкінці XIX століття костел вже не вміщував усіх парафіян, кількість яких постійно зростала. Виникла потреба у новому, більш просторому храмі. Старий костел з частиною мурів частково розібрали, а на його місці стараннями Яна Саса-Зубжинського, польського архітектора, професора Краківського університету, на початку ХХ століття постав новий величний храм у стилі надвіслянської готики, який прикрашали скульптури святих, виготовлених майстрами Чеславом Стовпом та Діаманом Станкевичем.




Перебудова тривала довгих десять років і закінчилася майже перед початком Першої світової війни. Та радість місцевих католиків була недовгою: у 1914 році російські війська зняли та вивезли дзвони. Залишився лише один, найбільший, який окупанти не змогли зняти. Але і його через 3 роки вивезли німці, розбивши на частини і знявши. За два роки дзвони повернулися на своє місце. Совіти виявилися більш жорстокішими: у 1941 році перед наступом німців костел і монастир підпалили, а майже всіх отців і монахів-домініканців замордували на околиці Чорткова.


До 1946 року костел ще певний час належав римо-католикам. У 1947 році його передали православним, а у 1959 році перетворили на склад міськторгу. Наприкінці 80-х років храм все ж таки повернули домініканцям.


Якщо пощастить побувати у костелі під час недільної служби, то неодмінно велике враження на вас складе не лише інтер’єр храму з Чортківською чудотворною іконою Божої Матері, а й незабутнє звучання органу.


Деталі храму:








Так костел виглядає з гори Вигнанка:




А так - з пагорба на південній околиці міста біля автостанції:

Інші розповіді про Чортків:
Замок Гольських

http://andy-travelua.livejournal.com/452373.html

Перше десятиліття ХХ століття - золотий вік Австро-Угорської імперії. В усіх куточках монархії панує модерн і еклектика. Чортків - не виключення. Навколо історичного центру формуються цілі квартали одно-двох віллової забудови. До сьогоднішнього дня в Чорткові збереглося декілька десятків австро-угорських панських вілл початку ХХ століття, кожна з яких не схожа на іншу. Переважна їх більшість сконцентрувалася на вулицях Івана Франка, Росляка, Коцюбинського, Лесі Українки та інших довколишніх вулицях.



Блогер kag0r пише:
З Варшави залізницею курсував дизель до Заліщик, з зупинкою в Чорткові.
Ото паньство варшавске мало змогу на "вихідні" відпочивати у власних віллах.
Будинки по вул.Ів.Франка тягнулися вниз по-при річку аж до жидівської бібліотеки (теперішня спортивна школа).
Там був деревяний міст, який потім розібрали а натомість нижче побудували більш потужніший.
Це все можна побачити на старовинних картках з видами на Чортків.
http://www.chortkow.org.il/














































Інші розповіді про Чортків:
Замок Гольських
Костел св. Станіслава

http://andy-travelua.livejournal.com/452156.html

Замок в Чорткові - не надто фотогенічний. Причина - він знаходиться не на горі, як більшість укріплень, а під горою. Відповідно, найкращий вид на замок - з пагорбів, під якими він стоїть. Таке дивне розташування під горою Вигнанка на лівому березі Серету зіграло із замком злу річ: його щоразу брали супротивники.


Перші дерев'яні укріплення в Чорткові звів наприкінці XIV ст. перший його власник Єжи Чартковський. До речі, саме Чартковському місто завдячує своїй "диявольській" назві. Кам'яний же замок з масивних блоків пісковику 1610 році почав будувати шляхтич Станіслав Гольський, у володіння якого Чортків перейшов у 1597 році. Реконструювавши старі укріплення, Гольський звів у замковому дворі ренесансний палац з аркадними галереями.

У 1648 році замок штурмом взяли козацьки полки під командуванням Максима Кривоноса. Міське ополчення на чолі з кушніром Северином Настільним не змогли протистояти козакам: в полон потрапило багато польських шляхтичів. Вдруге козаки взяли замок вже наступного року. Під час польсько-турецької війни у 1672 році замок взяли турки і тримали його до 1683 року. В самому ж замку була резиденція субпаші Подільського пашалику.

У 1699 році Потоцькі, яким на той момент вже належав Чортків, відновили замок. Останні власники Садовські наприкінці ХІХ - початку ХХ століття використовували замок під склади. Замок зберігся завдяки тому, що у 20-х роках ХХ століття Подільським туристично-краєзнавчим товариством була проведена його наукова консервація. В совєцький період та на початку незалежності на його території діяла заправна газова станція. Сьогодні є спроби повернення замку до життя Національним заповідником "Замки Тернопілля".

Замок являє собою неправильний п'ятикутник площею приблизно 70 на 100 метрів. Крім мурів, які повністю збереглися по периметру, від замку залишилися дві наріжні башти. Стіни і башти мають ряди бійниць для перехрестного обстрілу з усіх видів вогнепальної зброї.

Палац займає західний бік замкового дитинця. Він прямокутний в плані, обома торцями примикає до двох кутових веж замку. Палац зведений в ренесансному стилі, мав на дворовому фасаді аркадные галереї по двох поверхах. Приміщення нижнього поверху, що призначалися для господарських потреб, були перекриті хрестовими і полуциркульными склепіннями. Вхід в житлові кімнати верхнього поверху здійснювався по відкритих сходах, що ведуть на галерею. Зали палацу були розписані фресками на світські теми.

Дві вежі, що збереглися, виступають своїми об'ємами за лінію стін замку. Південно-західна вежа п'ятигранна, має два яруси з підвалом, північно-західна - чотиригранна, має один ярус з підвалом. Перекриття не збереглися.

Під час реконструкції замку, після втрати їм оборонного значення (перша половина XVIII ст.), вежі були перетворені на ризалити палацу, а по зовнішньому фасаду між ними влаштована тераса з підвальними приміщеннями під нею, що виходять аркадою на зовнішній бік.

Щоб побачити замок повністю, треба піднятися на гору Вигнанка, яка височіє над замком. Звідти замок, як на долоні:

А так замок виглядає з пагорба, що знаходиться на південній околиці міста біля автостанції:

http://andy-travelua.livejournal.com/451733.html

Дзвинячка - село в Борщівському районі Тернопільщини неподалік від Мельниці-Подільської по дорозі на Окопи св. Трійці. Дорога, до речі, станом на літо 2015 року - одна з найжахливіших на Тернопіллі, незважаючи та те, що на ній розташована низка топових визначних пам'яток області. Дзвинічка відома з 2другої половини XVI ст. і стоїть на річці Дзвіна. В селі є нещодавно відновлена неоготична капличка родини Козебродських (Кеншицьких), закинутий костел та напівдерев'яна греко-католицька церква.



У другій половині ХІХ століття Дзвинячка належала графам Козебродським. У 1871 році графиня Олена Козебродська побудувала на західній околиці села родинну крипту у неоготичному стилі. Зі іншими даними, капличка була родинним похованням Кеншицьким. У крипті знаходилося поховання Зиґмунда-Щенсни Фелінського - польського архієпископа, канонізованого у 2009 року. Тут Фелінський був похований у 1895 р., а у 1920 році його останки були перевезені з Дзвинячки до Варшави.


Занедбану капличку було відновлено у 2007 році. На фасаді зберігся родовий герб:


В центрі села стоїть занедбаний костел, збудований, очевидно, наприкінці ХІХ століття Козебродськими. Храм діяв до 2 світової війни, а після совєцької окупації його використовували як склад та молокоприймальний пункт. В перші роки незалежності в колишньому костелі діяв спортивний зал, а зараз він стоїть пусткою і руйнується.


Двері, на щастя, автентичні.


Майже напроти костелу знаходиться досить велика греко-католицька церква Пресвятої Трійці, побудована у 1889 році:

http://andy-travelua.livejournal.com/451577.html

Перший візит до Мельниці-Подільської у 2010 році був незапланованим. Сюди ми попали випадково, намагаючись знайти дорогу від Кудринців до Збручанського. Тому й не присвячували багато часу огляду місцевих пам’яток, обмежившись п’ятихвилинної зупинкою в центрі містечка. Вдруге, у 2015 році мені пощастило оглянути Мельницю більш детально.

Мельниця-над-Дністром (саме так називалося містечко до 1940 року) розташоване на півдні Борщівського району на березі Дністра і вперше згадується у 1493 році. Хоча, ця дата спірна: в різних джерелах згадується і 1615 рік, і, навіть, XII століття. Якщо дійсно так, то цілком логічно, що всередині XIV століття поселення знаходилося у власності литовських князів Коріатовичів, які (ймовірно) спорудили тут замок. Польський путівник "Przewodnik krajoznawczo-historyczny po Ukrainie Zachodniej" повідомляє, що у 1654 році його здобули козацькі загони під керівництвом Максима Кривоноса. А у 1615 році Мельниця зазнала руйнівного нападу татар.




Після звільнення Поділля від турків у 1699 році Мельниця належала подільським магнатам Лянцкоронським. У 1767 році завдяки старанням Франциска Лянцкоронського польський король Станіслав Август Понятовський надав містечку Магдебурзьке право з правом проведення 24 ярмарок на рік. У 1744 році маєток у Мельниці зазнав нападу від загону опришків Олекси Довбуша. Наприкінці XVIII століття Барбара Лянцкоронська вийшла заміж за Якуба Дунін-Борковського. У володінні цього роду поселення знаходилося приходу совітів у 1939 році. У 1940 році Мельниця-Подільська стала райцентром, а у 1962 році втратила цей статус і увійшла до складу Борщівського району Тернопільщини.


"Мельниць" (вони ж – млини) ви тут, нажаль не побачите. Не побачите вже і неоготичного палацу Дунін-Борковських, зведеного у другій половині XIX століття і зруйнованого під час Першої світової війни. Від маєтку Дунін-Борковських залишився лише скромний флігель з маленькими неготичними башточками на території селищної лікарні, і залишки парку.

Парк маєтку Дунін-Борковських:

В центрі містечка збереглося декілька кам’яниць австрійського періоду.

В центрі стоїть церква Святого Михаїла 1722 року з ротондоподібною навою, відреставрована у 1989 році.

Недалеко від церкви за забором зберігся костел Святого Генриха, збудований у 1861 році Дунін-Борковськими. Від костелу жалюгідний: вежа відсутня, а сам храм заростає хащами.

Про колишню єврейську громаду Мельниці нагадує синагога при виїзді з міста убік Борщова.

Станом на весну 2015 року колишню синагогу пофарбували і причепурили:

І трохи про особистості. В Мельниці-Подільській народився відомий український політик, колишній народний депутат, екс-голова Держінфрапроекту Владислав Каськів.

http://andy-travelua.livejournal.com/450931.html

Сьогодні в нас на черзі Борщів - районний центр найбагатшого на архітектурні і природні пам'ятки району Тернопілля. Цілком логічно, що майже усі, хто вперше чує про Борщів, асоціює його назву зі традиційним українським першим блюдом. І дійсно, одна з легенд розповідає про те, як мешканці міста в часи татарських набігів втопили татарина в казані з борщем. Та скоріш за все, назва поселення походить від трави "борщівник", листя і стеблі якої як приправу вживають до багатьох блюд: зелених борщів, юшок, щів, салатів тощо.

За часів Київської Русі на місці Борщова існувало давньоруське укріплене городище. А перша писемна згадка про поселення відноситься до 1456 року. Тоді містом володіли шляхтичі Дудинські. Наприкінці XVI – початку XVII століть Борщів перебував у власності магнатів Єжи і Марцина Дидинських, а згодом належало Костянтинові Золотніцькому. Магдебурзьке право і власний герб Борщів отримав у 1629 році.




На початку XVII століття для захисту від турецьких і татарських набігів в Борщеві споруджують замок. У 1672 році Ульріх Вердум, проїжджаючи через місто, залишив у своєму щоденнику запис про борщівський замок: "Оточують його непогані вали з землі і палісади". У 1763 році на його території звели костел. На початку XVIII століття замок перебудували на палац. Сьогодні від замку залишилися пивниці, підземні ходи та декілька міських топонімів: вул. Валова, Замкова криниця. Краєзнавчі джерела кажуть, що вежа костелу, розташованого на центральній площі міста, перебудована з замкової башти.


З 1672 році Борщів, як і все Поділля, захопили турки. У 1683 році Річ Посполита повернула собі місто, а після її першого поділу у 1772 році Борщів і Західне Поділля перейшло під владу Габсбургів. У 1774 році на панський маєток в Борщові здійснив напад легендарній Олекса Довбуш із своїми опришками. Місцева легенда розповідає, як пан на колінах просив помилування, давав викуп, але Довбуш напослідок йому промовив: "Не за маєтками твоїми я сюди прийшов, а по твою душу, аби ти людей більше не мучив".

Зовсім недовго (з 1809 по 1815 роки) Борщів перебував у складі Російської імперії, після чого знов повернувся до складу Австрії і невдовзі став повітовим містечком. Наприкінці ХІХ століття це було невелике, але досить розвинуте містечко із залізницею, тютюновою фабрикою, гуральнею, броварнею, папірнею, цегельнею, трьома готелями та декількома храмами.

Під час першої світової війни із серпня 1914 року до липня 1917 року Борщів був окупований росіянами. У липні 1919 року він встиг побувати столицею Західно-Української народної республіки: сюди переїхав уряд ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем.

Сьогодні орган місцевого самоврядування вже незалежної України, міська рада, розташована у колишньому будинку ратуші – досить скромній споруді без традиційної ратушної вежі.

Із старих храмів, крім костелу, у Борщові збереглася церква Успіння Пресвятої Богородиці, побудована у 1886 році, що знаходиться у центрі міста. В інтер’єрі храму - копія чудотворної ікони Борщівської Божої Матері у "чорній" вишиванці. Поруч з церквою вже в роки незалежності збудовано велику дзвіницю з годинником.

У 1891 році в місті В.Дроздовським та м.Дорундяком було засновано товариство "Просвіта". В місті працював театр Леся Курбаса, а з 1896 по 1901 роки у Борщові бував Михайло Грушевський. Центром української культури в місті став збудований у 1908 році Народний дім – найяскравіша споруда міста, що збереглася до наших днів. В його відкритті приймав участь М.Грушевський, якого було обрано почесним головою товариства "Народний дім".

З 1976 році у приміщенні колишнього Народного дому діє краєзнавчий музей, який з 2003 року має статус обласного і складається з 4 відділів: історико-краєзнавчого, музею Т.Шевченка, картинної галереї та печери-музею "Вертеба" в с. Більче-Золоте. В музеї зберігаються археологічні колекції (зокрема трипільської кераміки), колекція вишитих сорочок, колекція творів українських художників (зокрема роботи Я. Гніздовського і Л. Левицького) та представлено експонати з історії Борщівщини від найдавніших часів, предмети побуту й етнографії.

http://andy-travelua.livejournal.com/450611.html

Якщо їдете з Кам’янця до Чорткова через Борщів, Озеряни вам не проминути. А якщо вже занесло вас сюди, то в Озерянах обов’язково треба зробити зупинку. Вони того варті. Озеряни – найцікавіше село на цьому маршруті. Тут є майже повний набір туриста: невідома оборонна споруда, неоготичний костел, церква. Костел, до речі, один з найбільших і найшикарніших сільських римо-католицьких храмів. А ось замку провезло трохи менше. Але все по-порядку.




Замок в Озерянах (так називають невідому оборонну споруду в центрі села), та й історія самого містечка довгий час перебувала (і частково, перебуває, під завісою таємниці). Завдяки новій книжці Володимира Мороза "Замки і фортеці Тернопілля", ця завіса трохи відкрилася. Отже, перша письмова згадка про Озеряни належить до 1494 року (а не до 1656 року, як стверджує Вікіпедія та ряд інших джерел), коли поселення зруйнували татари. А у 1565 році село згадується, як транзитний пункт на соляному шляху з Покуття на Поділля. Власником Озерян на той час був Леонард Ольшовський. Назва поселення, ймовірно, походить від карстових озер, яких в цьому печерному краї багато. Ці бездонні озерця не замерзають навіть у найсильніші морози.


Руїни оборонної споруди знайти дуже просто: вони знаходяться на головній вулиці в самому центрі села на перехресті з дорогою на Глибочок. Хто побудував в Озерянах замок, невідомо. Архітектор-дослідник Ольга Пламеницька, яка оглядала замкову башту і робила її заміри, дійшла висновку, що твердиня походить з XVII століття. За припущеннями ж Володимира Мороза, архітектурні особливості замку дозволяють зробити висновок, що башта, скоріше за все, є бастеєю, тобто перехідним типом від башти до бастіону, і з'явилася у XVI столітті.

Споруда збереглася одна вежа до рівня другого ярусу на висоту 4 метрів. Замкові стіни мають товщину 1 метр, а розміри прямокутної споруди становлять 10,3 на 7,3 метри. Збудовано замок з каменю. На рівні першого ярусу в довшій стіні розташовані п'ять бійниць. Башта була перекрита арковими склепіннями, на другий поверх з першого вели вузькі кам'яні сходи. Під самою баштою є глибокі підземелля.

На руїни фортеці перетворилася під час турецької навали 1672 - 1676 років. Доказом цього є скарб монет, який знайшли робітники, прокладаючи дорогу від центру, тоді ще містечка, до костелу. Знахідку виявили, коли один із працівників розбив мотикою глиняний полив'яний горщик. По землі розсипалися срібні польські та литовські монети, найстаріші з яких відчеканили в1519 році, а найновіші - у 1675 році, саме під час польсько-турецької війни. Працівники-селяни швидко розібрали монети, але більшість їх викупив власник маєтку в Шманьківчиках на прізвище Плятнер. Цей пан приїхав в Озеряни того ж дня, коли дізнався про скарб.

У XVII - XVIII століттях Озеряни належали польському королю. З 1717 року в містечку на зимових квартирах перебувала хоругва вояків-латників. У 1765 році Озеряни належали Северину Жевуському (1743 - 1811) - польному коронному гетьману. Відомо, що його маєток щорічно приносив 9452 польських злотих чистого прибутку. Жевуський запросив до Озерян торгівців різних національностей, дозволивши їм вільно селитися у місті. Почали будувати заїжджі доми, розвиватися торгівля, будівництво. На жаль, матеріали для цього будівництва, вочевидь, брали з замкових мурів, що прискорило руйнування споруди.

Станом на літо 2015 року залишки споруди сильно позаростали деревами:

Після першого поділу Польщі у 1772 році Озеряни перейшли до Австрії. Але вже за рік Жевуські викупили містечко у австрійського Уряду. В другій половині ХІХ століття Жевуські продали маєток в Озерянах гетьману та канцлеру великому литовському Леонові Сапєзі (1803 - 1878), сину Адама Сапєгі, власника Більче-Золотого. До долю замку за часів Сапєгів нічого невідомо, але ця родина залишила після себе в Озерянах величний костел, які на сьогодні є найпривабливішою пам'яткою села.


До початку ХІХ століття римо-католицька парафія в Озерянах належала до Кам'янецької дієцезії (до парафії у Борщові), після чого перейшла у підпорядкування Львівської архідієцезії. У 1854 році Озеряни виокремилися у самостійну парафію, яка належала Язловецькому деканату. У 1875 році власник села Леон Сапєга збудував у Озерянах величний неоготичний костел, який було освячено під титулом Св. Анни.

У 1885 році парафія в Озерянах переховувала понад 2 тисячі прихожан. З 1889 році костелом опікувалися отці-місіонери, які облаштували при храмі монастир. Після Першої світової війни, коли костел знову став парафіяльним, його підпорядкували Борщівському деканату. З остаточним закріпленням совітів на західноукраїнських землях костел закрили, перетворивши його на складське приміщення. Храм повернули віруючим у 1991 році. Тоді ж мешканці Озерян, які таємно зберігали в себе костельне майно, повернули його до святині.

По архітектурним елементам костелу можна легко вивчати основи готичної архітектури.

Багатий на декор портал:

Готично оформлені вхідні двері і зовсім не готичні бабусі:

Елементи декору порталу: скульптура с табулою та герби Сапєгів – фундаторів храму:

Роздивимося скульптуру поближче:

Готичне стрілчасте вікно:

Скульптурні консолі на плечах арки:

Великі та маленькі ступінчасті бічні контрфорси:

В селі є також гарна греко-католицька церква Царя-Христа, зведена у 1937 році:

Приклад містечкової забудови Озерян:

http://andy-travelua.livejournal.com/450265.html

Дорога, що веде з Кам'янця-Подільського до Чорткова, містить безліч цікавих об'єктів. Навіть сказав би, що це - найцікавіша дорога на Поділлі. Скала-Подільська, Борщів, Озеряни, Колиндяни, Лосяч, Бурдяківці - місця з багатьма пам'ятками, куди тягне знову і знову. Не виключення з цього переліку - село Шманьківчики (близько 700 мешканців), що розташувалося на річці Нічлаві між Чортковим і Колиндянами. В селі знаходиться цікавий палац у закопанському стилі.



Вперше Шманьківчики згадується у 1643 році. За переказами, назва села походить від прізвища першого поселенця Шманька.


Гарний одноповерховий напівдерев'яний палац був збудований у 90-ті роки ХІХ століття. Щодо власника садибного будинку - то тут є плутанина. Історія села, розміщена на сайті Чортківської райдержадміністрації, повідомляє про власника садиби на ім'я Станіслав Виговський. Історія сусіднього села Озеряни каже про пана Плятнера з Шманьківчиків, який приїхав до Озерян, щоб викупити скарб монет, знайдених в селі. Тобто, палац міг належити і Плятнеру.


Сьогодні в палаці розташоване ПРАТ "Чортківське племгосподарство".


Деталі палацу:






Поруч з палацом розташований флігель, також в закопанському стилі:


Сільська рада Шманьківчиків - в карпатському стилі:


Навколо маєтку розташовано два ставки:

http://andy-travelua.livejournal.com/448855.html

Загальні розповіді:
ТОП-60 улюблених європейських куточків
Колекція замків і фортець (250)
Колекція ратуш і беффруа
Колекція українських замків
Колекція українських палаців
Колекція українських костелів
Колекція українських мурованих церков
Колекція українських дерев'яних храмів
Колекція старовинних українських синагог

Австро-Угорщина: Будапешт, Штирія і Вах
Відкриття Слобожанщини: Сумщина (Охтирка - Тростянець - Суми - Баси - Лебедин - Запсілля - Миропілля)
Улюблене Поділля на травневі свята (Бердичів - Хмільник - Летичів - Меджибіж - Маліївці - Дунаївці - Вел.Жванчик - Голозубинці - Кривчик - Рахнівка - Кам'янець-Подільський - Рихта - Кудринці - Скала-над-Збручем - Лосяч - Колиндяни - Шманьківчики - Чортків - Червоногород - Озеряни - Борщів - Кривче - Мельниця-Подільська - Дзвинячка - Окопи св.Трійці - Жванець - Хотин)
Східне Поділля: маловідомі панські резиденції (Буки - Іваньки - Тальне - Легедзино - Умань - Бершадь - Баланівка - Ободівка - Верхівка - Капустяни - Савинці - Соколівка - Жабокрич - Крижопіль)
Ізраїль (Єрусалим - Акра (Акко) - Тіберіус (Тверія) - Капернаум - Табха - Кана Галілейська - Назарет - Яффо
Палестинська автономія (Єрусалим - Віфавара (місце Хрещення) - Єрихон - Наблус - гора Гірізім - Рамалла - Ваді-Кельт - Віфагія - Віфлеєм)
Палестина і Ізраїль: Святі місця
Резиденції та барокові козацькі церкви Чернігівщини (Прилуки-Густиня-Сокиринці-Тростянець-Качанівка)
Зимова Волинь-2015 (Гоща-Острог-Новомалин-Межиріч-Клевань-Олика)
Підсумки-2014
Альпійська казка-3: Зальцбург і Тіроль
Забуті маєтки і костели Житомирщини (Городківка-Червоне-Андрушівка-Волиця-Яроповичі-Івниця-Ст.Котельня-Ліщин)
Туркменістан (Ашгабат)
На межі Поділля і Волині (Самчики-Старокостянтинів-Антоніни-Меджибіж-Летичів-Хмільник-П'ятничани-Вінниця)
Чернігівщина в останній день літа (Степанівка - Волосківці - Городище - Синявка - Седнів - Чемер - Лемеші - Козелець - Данівка - Чернігів)
Пішки до Раю (Поморяни - Розгадів - Урмань - Бережани - Рай)
Трансільванія – яскраве середньовіччя (Бран-Ришнів-Брашов-Сігішоара-Медіаш-Сібіу-Фегераш-Прежмер-Харман-Сіная)
Беффруа-Турне Фландрією + Люксембург (Брюссель-Дендермонде-Алст-Гент-Брюгге-Лювен-Мехелен-Антверпен-Іпр-Кортрейк-Турне-Ауденарде-Льєж-Віанден-Люксембург)
Підсумки 2013 року
Осінь і архітектура
Осінні Татри. Осінні замки (Словаччина) (Кошице-Оравський Град-Жиліна-Будатин-Тренчин-Бойніце-Попрад-Стара Любовня-Стражки-Кежмарок)
Альпійська казка-2: Баварія і Баден-Вюртемберг
Моравсько-сілезький уікенд (Чесько-Польське прикордоння)
Альпійська казка-1 (Швейцарія, Ліхтенштейн, Австрія, Баварія)
Підсумки-2012
Франція (Париж, замки Луари, Нормандія)
Осіння Вінниччина (Іванів - Гущинці - Тульчин - Вінниця)
Покуття, Опілля і трохи Тернопілля (Старе Село - Бібрка - Свірж - Унів - Перемишляни - Вижняни - Соколівка - П'ятничани - Черче - Рогатин - Бурштин - Більшівці - Медуха - Маріямпіль - Устя-Зелене - Коропець - Золотий Потік - Порохова - Устечко - Чернелиця - Гвіздець - Городенка - Раковець)
Литва-2012 (Вільнюс, Тракай, Каунас)
Пруссія: шляхами тевтонських рицарів і поморських князів (Гданськ і Поморря)
Закарпаття-2012 (Виноградів - Боржавська вузькоколійка - Довге - Свалява - Опорець - Сколе)
На Балкани через Угорщину (Сербія)
Подорож в готику північну і південну (Італія, Бельгія)
Deutschland. Вперше в житті (Саксонія)
Закарпаття-2012 (Торунь - Синевір - Пилипець - Невицьке - Мукачево - Шенборн)
Верхній Збруч (Білий Камінь - Підволочиськ - Скорики - Токи - Медин - Климківці - Дорофіївка - Волочиськ - Рожиськ - Тарноруда)
Перлини Гусятинщини
Зимова Львівщина (Великий Любінь - Бенькова Вишня - Рудки - Переможне - Тулиголове - Оброшино)
Підсумки-2011
Різдво по-балтійськи (Естонія, Латвія)
Осіннє Поділля-2011 (Заліщики - Звенячин - Джуринський водоспад - Червоногруд - Нагоряни - Чортків)
Осіннє Поділля-2011 (Теребовля - Кривче - Хотин - Кам'янець-Подільський - Скала-Подільська - Лосяч)
Осіннє Поділля-2011 (Ярмолинці - Адамівка - Зіньків - Сутківці - Кам'янець-Подільський - Маліївці - Сатанівська Слобідка - Сатанів)
Нижня Сілезія - Австрія - Чехія
Вперше в Польщі (Надсяння)
Вперше на Вінниччині
Весіння Львівщина (Олесько-Підгірці-Жовква-Глинськ-Крехів-Шевченківський Гай)
Вперше в житті на Закарпатті (Хуст - Королево - Виноградів - Берегово - Мукачево - Середнє - Верхні Лази - Невицьке - Лумшори - Перечин - Ужгород - Косонь - Велика Бійгань - Гать - Чинадійове - Шенборн)
Весна на Теребовлянщині (Підгайчики - Залав'є - Зеленче - Підгора - Семенів - Малев - Застіноче - Острівець - Теребовля)
Подорож Старосамбірщиною
Засніжені замки Львівщини
Підсумки-2010
Осіннє Поділля-2010 (Кам'янець - Панівці - Скала над Збручем - Кудринці - Чорнокозинці - Сатанів
Далмація (Хорватія)
Друга Буковинсько-Подільська експедиція
Засніжені замки Волині (Дубно - Білокриниця - Кременець - Вишнівець - Збараж - Залужжя - Тернопіль)
Підсумки-2009
Перша Буковинська експедиція
Холодний Яр (Ребедайлівка - Михайлівка - Жаботин - Кам'янка - Цвітне - Чорний ліс - Грушівка - Мотронинський монастир - Буда - Мельники - Медведівка - Суботів - Чигирин - Стецівка)
==============================================================================================

ЛЬВІВЩИНА
Львів, Дрогобич, Стрий, Самбір, Рудки, Кам'янка-Бузька
Жовква, Глинськ, Крехів, Крехівський монастир
Пустомити, Старе Село, Оброшине, Годовиця, Наварія, Лисиничі, Винники, Щирець, Семенівка
Броди і Бродівщина, Підгірці, Старі Броди, Підкамінь, Підгір'я
Унів, Свірж, Перемишляни, Бібрка, Коросно
Олесько, Йосипівка
Розділ, Заклад
Стара Сіль, Скелівка (Фельштин), Ясениця-Замкова, Хирів, Нове Місто, Грабівниця, Передільниця, Нижанковичі, Заболотці, Лаврів
Золочів, Вижняни, Поморяни, Поморянський замок, Білий Камінь
Великий Любінь, Тулиголове, Переможне, Бенькова Вишня, Комарно, Кліцько
Жидачів, Лівчиці, П'ятничани, Соколівка, Кохавино (Гніздичів), Журавно
Сколе, Турка, Розлуч, Осінні Бескиди+Тустань, Опорець
Сокаль, Великі Мости, Белз
Мостиська, Крисовичі

ТЕРНОПІЛЬЩИНА
Тернопіль, Байківці
Борщівщина: Борщів, Кривче і пещера Кришталева, Озеряни, Лосяч, Бурдяківці, Кудринці, Осінь в Кудринцях, Висічка, Пищатинці, Стрілківці, Королівка, Скала-над-Збручем, Дубівка, Турильче, Верхняківці, Глибочок, Монастирок, Більче-Золоте, Сапогів, Кривче, Нивра, Гермаківка, Збручанське, Залісся, Мельниця-Подільська, Окопи св. Трійці
Бережанщина: Бережани, Рай, Біще, Урмань, Надрічне, Адамівка, Лісники (Монастирок)
Бучаччина: Бучач (замок), Бучач (ратуша), Бучач (монастир), Бучач (костел), Золотий Потік, Язловець, Рукомиш, Звенигород, Старі Петликівці, Порохова, Трибухівці, Підзамочок
Теребовлянщина: Теребовля, Підгора, Микулинці, Струсів, Підгайчики, Буданів, Долина (Янів), Млиниська, Залав'є, Острівець, Застіноче, Малів, Проща до Зарваниці, Зарваниця
Гусятинщина: Гусятин, Сидорів, Копичинці, Личківці, Хоростків, Товсте, Гримайлів, Яблунів, Раштівці, Постолівка, Городниця, Чабарівка, Крогулець, Жабинці, Коцюбинці, Чагарі, Шидлівці
Підволочиськщина: Скалат, Підволочиськ, Скорики, Медин, Климківці, Дорофіївка, Тарноруда, Рожиськ, Іванівка, Токи
Заліщіківщина: Заліщики, Червоногруд-2010, Товсте, Кошилівці, Касперівці, Новосілка-Костюкова, Устечко
Чортківщина: 9 храмів міста Чорткова (стаття), Колиндяни, Ягільниця, Улашківці, Чорнокінецька Воля, Білобожниця
Монастирисщина: Коропець, Устя-Зелене
Зборівщина: Зборів, Розгадів
Збаражщина: Збараж, Збаразький замок, Старий Збараж, Залужжя, Вишнівець, Старий Вишнівець
Кременеччина: Кременець (місто), Кременецький замок, Кременець (колегіум), Білокриниця

БУКОВИНА
Чернівці, Гореча, Садгора і Долішні Шерівці, Чернівецький скансен
Вижниччина: Вижниця, Виженка, Перевал Німчич, Протяте Каміння, Берегомет-над-Серетом, Мигове, Липовани, Лукавці, Багна і Черешенька, Волока, Аннина Гора, Вашківці, Карапчів і Вали, Мілієве та Іспас
Путильщина: Путила, Полонинська ватра, пер.Джоголь-Яловець-Гірське Око, Шепіт, Селятин, пер.Шурдин, Підзахаричі, Розтоки, Смугарівська долина, Мариничі і Петраші, Усть-Путила, Дихтинець, Плоска
Заставнівщина: Хрещатик, Звенячин, Вікно, Заставна, Веренчанка, Онут, Чорний Потік, Самушин, Брідок, Погорілівка, Товтри, Василів, Кулівці, Репужинці
Кіцманщина: Кіцмань, Лужани, Дубівці, Глиниця, Зеленів, Брусниця, Чортория, Нижні Станівці, Валява, Борівці і Киселів, Хлівище, Ошихліби, Іванківці, Оршівці, Берегомет, Шипинці
Сторожинеччина: Сторожинець, Панка, Стара Жадова, Нова Жадова, Красноїльськ, Стара Красношора, Буденець, Череш, Давидени, Банилів-Підгірний, Чудей, Зруб-Комарівський, Нижні Петрівці, Верхні Петрівці
Глибоччина: Біла Криниця, Глибока, Петричанка, Червона Діброва, Димка, Опришени, Луковиця, Турятка, Верхні Синівці, Черепківці, Тереблече, Йорданешти, Старий Вовчинець
Герцаївщина: Герца, Могилівка, Лунка, Банчени (Молниця), Круп'янське, Мала Буда, Велика Буда, Підвальне, Байраки, Годинівка, Цурень, Буківка, Петрашівіка, Поляна
Новоселиччина: Топорівці, Рідківці, Бояни і Магала, Новоселиця, Маршинці
Кельменеччина: Кельменці, Комарів, Дністрівка, Нагоряни і Грушівці
Сокирянщина: Сокиряни, Білоусівка, Галиця, Ломачинці, Сербичани, Романківці, Грубна, Новодністровськ
Хотинщина: Хотин, Рухотин, Атаки

ХМЕЛЬНИЧЧИНА
Кам'янецька фортеця, Кам'янецька осінь-2011, Кам'янецька осінь-2009Тарноруда, Сатанів, Сатанівська Слобідка, Ярмолинці, Сутківці, Маліївці, Зіньків, Адамівка, Чорнокозинці, Панівці, Врублівці, Брага, Жванець, Самчики, Старокостянтинів, Антоніни, Меджибіж, Летичів, Шарівка

ІВАНО-ФРАНКІВЩИНА
Івано-Франківськ, Коломия, Рогатин, Черче, Більшівці, Медуха, Маріямпіль, Гвіздець, Чернелиця, Городенка, Чесники, Приозерне, Бурштин, Галич, Крилос (Давній Галич), Крилос (скансен), Шевченкове, Раковець

ЗАКАРПАТТЯ
Ужгород, Мукачево, Замок-паланок, Карпати (Шенборн), Чинадійове, Виноградів, Хуст, Берегово, Лумшори, Перечин, Невицьке, Великі Лази, Середнє, Гать, Велика Бийгань, Виноградів-2012, Свалява, Боржавська вузькоколійка, Довге, Пилипець

ВІННИЧЧИНА
Вінниця, Тульчин, Іванів (Янів), Гущинці, Немирів, Печера, Шаргород, Шпиків, Мурафа, Муровані Курилівці, Котюжани, Браїлів, Тиврів, Сутиски, Селище, Гнівань, П'ятничани, Хмільник, Бершадь, Баланівка, Ободівка, Верхівка, Соколівка, Капустяни, Савинці, Жабокрич

ВОЛИНЬ
Луцьк, Луцький замок, Дубно, Дубенський замок, Острог, Гоща, Межиріч, Новомалин, Клевань, Олика

ПОЛТАВЩИНА
Березова Рудка, Великі Сорочинці, Миргород

ЧЕРНІГІВЩИНА
Чернігів, Козелець, Данівка, Лемеші, Чемер, Степанівка, Волосківці, Городище, Синявка, Седнів, Прилуки, Густиня, Сокиринці, Тростянець, Качанівка

ЧЕРКАЩИНА
Корсунь-Шевченківський, Мошни, Холодний Яр, Ребедайлівка, Михайлівка, Жаботин, Грушківка, Суботів, Чигирин, Стецівка. Скансен "Козацький хутір", Буки

ЖИТОМИРЩИНА
Бердичів, Райгородок, Городківка, Червоне, Андрушівка, Волиця, Яроповичі, Івниця, Стара Котельня, Ліщин

КИЇВЩИНА
Пирогово, Мамаєва Слобода

ДНІПРОПЕТРОВЩИНА
Петриківка, Китайгород, Галушківка

ХЕРСОНЩИНА
Козацьке

СУМЩИНА
Шаповалівка

http://andy-travelua.livejournal.com/448328.html

Від Лосяча мандруємо далі у напрямку Чорткова. Минаємо село Давидківці. За ними - Колиндяни (Чортківський р-н, 1,9 тис. мешканців), що розташувалися на правому підвищеному березі Нічлави на перетині автодоріг: позаду Скала з Кам'янцем, прямо – до Чорткова, направо – до Гусятина, наліво – до Озерян та Борщова. Путівник "Замки і фортеці Західної України" Ореста Мацюка пише, що поблизу Колиндян розташовувалися два давньоруські городища - "Вали Великі" і "Вали Малі". Інший путівник, "Земля Тернопільська" розповідає, що одно з них добре збереглося і "може слугувати за приклад типового феодального замку на рівнинній місцевості".

Перша документальна згадка про поселення датується 1661 роком. Відтоді і до початку ХІХ століття воно належало відомому роду Володійовських. Щоправда, тоді це були не які не Колиндяни. Містечко називалося Райгород. Таку назву воно носило принаймні до 1786 року. Назва "Колиндяни" з’явилася пізніше і походить від слова "коленда", що в перекладі з польської означає "коляда".

У XVII столітті Володійовські звели в Райгороді оборонний замок. Щоправда, Вікіпедія приписує спорудженням замку яким-то шляхтичам Стаменським і датує його XV століттям. Як тоді виглядав замок, невідомо. До наших днів не збереглося жодного його зображення. Невідомо нічого й з його історії. Так само і його спорудження Володійовськими – гіпотетичне.


На початку ХІХ століття замок в Колиндянах перейшов до роду Альбіновських, від який його успадкував шляхтич Корнел Городиський. В той час твердиня вже лежала в руїнах. І не дивно, адже потреба в оборонних замках на той час вже відпала. Тому новий власник, облаштовуючи в замку свою резиденцію у 1840 році, перебудував замкові башти на павільйони, а між ними звів класицистичний двоповерховий палац.


Колишні замкові вежі стали справжньою окрасою нового палацового комплексу Городиських в Колиндянах. Двоповерховим шестигранним вежам надали трохи готичного вигляду і вкрили шатровим дахом, який більше нагадує пагоду. Башточки пом’якшували класи стичну суворість палац і, одночасно, додавали симетрії всьому комплексу.


Центральна, двоповерхова частина палацу - прямокутна у плані. Її парадний фасад прикрашає великий портик з чотирма колонами композитного ордеру, які стоять на квадратних постаментах. Їх вінчає невисокий східчастий фронтон. Гостей зустрічала простора прихожа, яка переходила у хол. Парадні сходи вели на другий поверх, де розташовувалися квадратні зали-салони і їдальня. Їдальню прикрашали натюрморти голандських митців. І в салонах, і в їдальні хазяїв і гостей зігрівали каміни.


Фасад палацу з боку парку прикрашає великий центральний ризаліт з невисоким трикутним фронтоном. На другому поверсі знаходився великий балкон, який слугував оглядовою терасою. Зараз від нього залишилися елементи кріплення.


Палац з’єднується з вежами за допомогою галереєподібних переходів-флігелів. В них розмішувалися коридори, кухня і кімнати для гостей, а стіни були декоровані пілястрами і напівколонами. Над великими квадратними вікнами тягнеться аркадоподібний фриз.

В’їздом до палацового комплексу слугувала брама, що, ймовірно, залишилася від колишнього замку, на з протилежного боку на схилах Нічлави був розбитий нерегулярний ландшафтний парк.

Після смерті власника Корнела Городиського у 1898 році маєток успадкував його молодший син Людвіг, австрійський каштелян. Під час Першої світової війни палац був практично зруйнований. Людвіг Городиський почав його відбудову. При цьому деякі декоративні деталі відновлювати не стали. У міжвоєнний період в палаці розмістили кімнати для дітей працівників маєтку.


Як не дивно, палац пережив Другу світову. В радянські часи в ньому функціонував технікум, а останньою установою в стінах палацу була тракторна бригада. Зараз комплекс стоїть пусткою і поступово руйнується. Залишки мертвих тракторів та інших трактороподібних механізмів і сьогодні можна побачити поруч з палацом.

На південній околиці Колиндян на старому цвинтарі зберігля невеликий костел - філіальна каплиця шикарного неоготичного костелу в Озерянах. Капличку побудовано у 1870 році:

Гробівці на цвинтарях:

І трохи про околиці. Між Колиндянами і Заліссям знаходиться одна з найпопулярніших печер Тернопільшини - "Млинки".Довжина її ходів складає близько 15 кілометрів, а окремі зали досягають довжини 100 метрів. Цікво оглянути гроти Сюрприз і Центральний, зали Музичний, Корабель, Срібний дзвін, Сталагмітовий. Є Цар-дзвін і Дівоча галерея. Постійна температура в печері - 10 градусів, а її повний огляд займе 6 годин.

http://andy-travelua.livejournal.com/447356.html