Лосяч – село з мальовничими краєвидами навколо на шляху з Кам’янця до Чорткова. Вперше згадується у 1785 році. Відомо, що на місці сучасного Лосяча поселення існувало ще з XVI століття, але під іншою назвою – Рогізна. Залишки цього поселення і сьогодні простежуються в урочищі Глибока Долина. Назву поселення отримало від заростів лоз, в яких нібито ховались жителі Рогізни від турків і татар. У ХІХ століття Лосяч, як і інші поселення в околицях Скали, належав впливовій в Австро-Угорщині родині Голуховських. За останнім переписом в селі проживає близько 1250 мешканців.

Головна пам’ятка села, костел Св. Антонія Падуанського, з’являється на горизонті за пару кілометрів до в’їзду до Лосяча з боку Скали. Ще з протилежного березу рукотворного озера, з якого починає свій шлях річка Циганка, можна оцінити розміри храму.

У ХІХ столітті римо-католики з Лосячу належали до парафії Успіння Пресвятої Діви Марії в Скалі-над-Збручем Язловецького деканату. У 1885 році в селі нараховувалося близько 600 парафіян. У 1889 році власники села Голуховські збудували в Лосячі мурованим філіальний костел, якій було освячено під титулом Св. Антонія Падуанського. У 1903 році чисельність прихожан парафії зросла до 8 сотень, а перед Першою Світовою війною налічувала півтори тисячі віруючих.

В міжвоєнний період костел в Лосячі перевели до Борщівського деканату. Протягом 50 - 60-х років ХХ ст. місцевий костел залишався єдиним діючим римо-католицьким храмом на території тодішнього Скала-Подільського району. Наприкінці 60-х років храм залишився без священика, а на початку 70-х років його все ж таки закрили радянські окупанти. У приміщені святині вони розмістили склад запчастин для тракторів та вантажівок. Костел повернули віруючим на початку 1990 року і освятили 21 квітня того ж року під титулом Св. Антонія.

Неоготичний костел вражає, передусім, своєю стрункістю. Його тоненький шпиль підноситься високо до верху, а груба фактура стін і невеличкі контрфорси по боках надають храму середньовічного вигляду. На жаль, трохи псує його вигляд нова металочерепиця, якою замінили старе, справжнє черепичне покриття храму.

http://andy-travelua.livejournal.com/447130.html

Якщо, подорожуючи Поділлям, ви вирішили подивитися бароково-готичний палац в Кривчику, то заодно заїдьте і в Рахнівку. Це - на півшляху між трасою Хмельницький-Чернівці і Кривчиком. В Рахнівці зберігся скромний палац (а точніше - садибний будинок) родини Корф.

Перші документальні згадки про Рахнівку (стара назва - Почапинці) зустрічається у 1662 році. У 1888 році власником Рахнівки став колишній генерал-майор Олександр Корф - представник баронського роду Корфів, відомого на Дунаєвеччині ще з XVIII століття. Відомо, що Корфи були меценатами, а їхнім коштом були зведені школи у Рахнівці і Пільному Мукарові.




Садибний будинок звела у 1910 році тодішня господарка Рахнівки Єлизавета-Софія Корф. Скромний палац - це довга одноповерхова і не надто декорована будівля.


В Дунаївцях гуляють розповіді про званий обід з фаршированими раками, який Єлизавета-Софія Корф влаштувала влітку 1915 року на честь вдалого завершення навчального року. Тоді в трикласній школі в Рахнівці нараховувалося 9 учнів. Сьогодні в палаці Корф у Рахнівці міститься сільська загальноосвітня школа.


В селі є стара будівля сільського клубу - також скромна і одноповерхова:


Типова подільска садиба в Рахнівці:

http://andy-travelua.livejournal.com/446882.html

Давно об'їздивши майже все в околицях Кам'янця-Подільського, відвідання Рихти завжди відкладав "на потім". Це "потім", нарешті, відбулося на травневі вихідні у 2015 році. Маленьке подільське село розташоване на обох берегах річки Жванчик. В селі зберігся замок Гумецьких (4 башти), палац Підвисоцьких та водяний млин. Рихту зручно оглядати по дорозі з Кам'янця до замку в Кудринцях. Але майте на увазі, що 12 кілометрів жахливої дороги від Кам'янця до Рихти займуть не менше півгодини.



Перша назва поселення - Новосілка. Назву Рихти-Гумецькі село отримало у в середині XVI ст. році, коли стало власністю Войцеха Гумецького. Ще до того, у 1507 році, тодішні власники Лянцкоронські збудували на високому скелястому правому березі Жванчика укріплення. Є дані, що в середині XVI ст. поселення належало якомусь Радецькому до того, як належало Лянцкоронським. Деякі джерела приписують будівництво замку Войцеху Гуменькому, якому у 1596 році продала село (тоді ще - Новосілку) Ельжбєта Лянцкоронська.


Новий власник Войцех Гумецький мав титул стольника подільського і писаря гродського кам'янецького. Рихта була родинним гніздом Гумецьких протягом півтора століття. Рихтинський замок був побудований, як регулярний, прямокутний в плані і складався з чотирьох кутових п'ятигранних башт та мурів, що їх з'єднували.


Замок постраждав під час турецького панування на Поділлі наприкінці XVII століття. Була зруйнована північна башта. Але на початку XVIIІ століття замок відновив син Войцеха Стефан Гумецький, який з 1698 до 1715 року був полковником королівської артилерії, а з 1706 до 1736 року, тобто до смерті - подільським воєводою та дипломатом.


Сьогодні від замку залишилися всі 4 башти із залишками оборонних мурів, які всі знаходяться на обійстях місцевих мешканців. Краще зберіглася пізня, північна башта, в якій місцевий батюшка влаштував комору. Башта прямокутна, двоярусна, накрита невисоким дахом, має стіни 1,5-1,65 метрів завтовшки. В першому та другому ярусах збереглись невеликі бійниці з розширювальними по обидва боки щоками. В західній стіні вбудований камін, а зовнішні стіни ще зберігають штукатурку. У свій час вежу прикрашав сонячний годинник.


Три інші башти належать до першого етапу побудови замку, також п'ятигранні в плані з гострими кутами. Колись дахи були вкриті наметами з ґонтовим перекриттям. Оборонні мури, які їх з'єднували, мали дерев'яні галереї на консолях, по яких відбувався перехід між ними. В одній з башт Стефан Гумецький влаштував костел.




Після смерті Стефана Рихта відійшла його молодшому сину Юзефу Гумецькому. Але ні старший син Стефана - Ігнацій, ні молодший - Юзеф, дітей не мали. Тому після сметрі Юзефа Рихту отримала його племінниця Малаховська. Вона продала маєток Яну Тшецеському, з 1815 року Рихта належала Францішеку Плонському, з 1848 року - Герману Головинському, який шляхом спадщини передав її своєму зятю Костянтину Підвисоцькому - митцю, колекціонеру старовини, критику і історику.


Підвисоцький розібрав частину замкових мурів і на протилежному березі Жванчика побудував двоповерховий палац, поруч з яким було закладено парк.


В період Головинських-Підвисоцьких рихтинській замок і палац були осередками літературного життя подільських поляків. В Рихті бувало чимало художників і літераторів, зокрема Міхал Грабовський, Олександр Верига-Даровський, Юзеф Ігнацій Крашевський - найплодовитійший письменник за Книгою рекордіі Гіннеса, який написав 232 романи у 455 томах. В новому палаці Підвисоцький зібрав бібліотеку з 4 тис. стародруків, серед яких були брестське видання Біблії 1568 року, видання віртуальної Міньковецької держави, рукописи-листи, рукописи спогадів, книги універсалів, урядові акти, родинні архіви давніх родів, історичні документи.


Після смерті Костянтина Підвисоцького Рихта перейшла дочці до його доньки Емілії. Інша частина села на лівому березі Жванчика належала по черзі Тржецьким, Белінським, Галицьким, Левицьким, Бахталовським, Рожаловським. Останнім власником був пан Калінін. На початку ХХ століття власник Рожаловський влаштував в палаці лікарню. Нині тут розташована сільська амбулаторія.


На березі Жванчику зберігся старовинний водяний млин.

http://andy-travelua.livejournal.com/446361.html

Один з таємничих панських маєтків Поділля знаходиться в селі Кривчик Дунаєвецького району Хмельницької області на високому березі річки Тарнавка в 6 кілометрах від траси Хмельницький-Чернівці. В селі не ловить мобільний зв'язок: щоб додзвонитися, треба підніматися на гору над селом, тоді є шанси, що з 10-го разу щось вийде. Місцевий палац - один за найкрасивіших на Поділлі, побачити також складно. Він знаходиться на території психоневрологічного інтернату, куди доступ стороннім особам заборонений без дозволу директору закладу. Зайшовши на територію, вас відразу ж зустрінуть десятки хворих, кожен з яких буде проявляти до вас не дуже приємні знаки уваги. А про ваше появлення на території закладу завдяки тим же мешканцям інтернату буде моментально відомо керівництву інтернату. Якщо директор закладу Романов Леонід Васильович буде на місці, то вважайте, що вам повезло: можна попросити його дозвіл на огляд маєтку і фотографування. Якщо ж ні, то медичні сестри та пацієнти навряд чи дадуть вам можливість насолодитися шикарним панським палацом з неоготичною вежею.

Село вперше згадується у 1493 році під назвою Криве. Відомо, що у 1888 році в Кривчику близько 5 водяних млинів, а у 1905 році православна церква, єврейська молитовна школа, церковно-приходська школа, урядницький пункт, винокурня та цегельний завод. Сьогодні населення цього без перебільшення забутого села - близько 600 мешканців.


Дуже довго краєзнавці не могли розгадати загадку палацу: звідки і коли він взявся, ким побудований. Лише нещодавно з'явилася інформація, що палац у Кривчику побудував генерал, член Державної Думи Михайло Крупенський.


Двоповерхова палацова будівля палацу поєднує в собі елементи бароко і готики. Від бароко - оздоблення головного корпусу, від готики - чотириповерхова восьмигранна вежа з годинником.


Деталі оздоблення палацу:




Навколо залишився парк з непрацюючими фонтанами:


Маєток знаходиться в дуже мальовничій місцевості:


Будинок для прислуги та території маєтку:

http://andy-travelua.livejournal.com/445945.html

Містечка і села Дунаєвецького району, що на північ від Кам'янця-Подільського, дуже багаті на панські маєтки. Голозубинці, що лежать на півшляху між райцентром Дунаївцями та Великим Жванчиком, - не виключення. Розташування місцевої садиби Скібневських - дуже мальовниче: на пагобрі над річкою Студениця, куди веде справжній серпантин ґрунтової дороги. В маєтку, де зберігся палац і флігелі, сьогодні знаходиться обласна протитуберкульозна лікарня для хворих з важкою формою сухоти.



Голозубинці відомі з 30-х років XVI століття. У XVIII та на початку ХІХ століття поселення разом із сусідніми Дунаївцями належали графам Красінським. Ймовірно, що саме тоді власниця Антоніна Красінська заклала на схилах Студениці голозубинецький парк, в якому згодом Скібнецькі побудували свій палац. Поневінчений часом паркі сьогодні є пам'яткою паркового мистецтво національного значення.


У першій половині ХІХ століття в Голозубинцях володарював генерал Вінсент Красінський із дружиною княжною Марією Радзівіл. У 50-х роках вони продали маєток судді Віктору Скібневському гербу Слєповрон. Один з його синів Віктор Жигмунд Скібневський наприкінці 1870-х років замовив у архітектора Томаша-Оскара Сосновського проект будівництва родинного палацу, який і було побудовано в ландшафтному парку на пагорбі над Студеницею. Палац вийшов у класицистичному стилі з трьома ризалітами.


Прикрашені волютами ризаліти палацу дійшли до наших днів без змін:


Дах прикрашають комини:


На початку ХХ століття палац було розширено за проектом якогось Гороха. Тоді до палацу було добудовано романтичну декоративну вежу, в якій було влаштовано лоджію, з якому можна було безкінечно насолоджуватися довколишніми пейзажами. На жаль, вже декілька років башточка незрозуміло для чого вкрита якимось ганчір'ям, яке псує весь вигляд пам'ятки.


Сьогодні в колишньому палаці проживають працівники лікарні.


На території парку - декілька господарських будівель.




Краєвиди тут неймовірні!

http://andy-travelua.livejournal.com/445483.html

Кожний, хто їде з Великої України в столицю Поділля - Кам'янець, обов'язково проїжджає Дунаївці - районний центр Хмельниччини. Дунаєвеччина багата на пам'ятки палацово-паркового мистецтва: Маліївці, Кривчик, Голозубинці, Великий Жванчик та багато інших сіл із залишками панських садиб. В самих Дунаївцях таких маєтків аж два: один належав шляхтичу Скибневському, інший - адміралу Завойку.

Вперше містечко згадується у 1403 році. У 1577 році Дунаївці перейшли у власність Ельжбети Лянцкоронської з роду магнатів Гербуртів, яка була дружиною галицького каштеляна Станіслава Лянцкоронського. Стараннями Ельжбети у 1592 році Дунаївці отримали від короля Сигізмунда ІІІ Вази магдебурзьке право і назву "Дунайгород".




Власниця містечка Ельжбета Лянцкоронська вийшла заміж за королівського ротмістра Міхала Станіславського і подарувала йому свої володіння. Після руйнування міста татарами та підтвердження магдебурського права у 1605 році королем Сигізмундом ІІІ місто почало потрохи розвиватися: Дунаївцям було дозволено заснувати цехи і проводити ще один, третій, ярмарок на рік в день Св. Станіслава, і базари по понеділках. Але найбільший промисловий і торговельний розвиток Дунаївців припав на 1870-ті роки.


Після Лянцкоронських і Станіславських Дунаївці переходили до Конєцпольських, Потоцьких та інших власників. У 1782 році Потоцькі продали свій маєток в Дунаївцях Яну Красінському, опіногурському старості. Красінський жив в маєтку з дружиною Антоніною (уродженою Чацькою), яка у 1819 році переписала його своєму онуку Жигмунту Красінському, а у 1826 році на його батька Вінцентія.


У 1850 році дунаєвецький маєток у Красінських придбав шляхтич Віктор Скибневський. Саме він побудував в центрі Дунаївців двоповерховий палац, який у зміненому вигляді зберігся до наших днів. Будівля була вкрита чотирьохсхилим дахом, а його парадний фасад прикрашав ганок з двома колонами - єдина прикраса тих часів, яка дожила до наших днів. В колишній садибі розмішується міський палац культури.


Ландшафтний парк, який з трьох боків оточував палац, практично не зберігся. На його місце зараз міські атракціони.


Поруч, на центральній вулиці, стоїть новий молитовний будинок, який нагадує костел. Справжній костел не зберігся, а місцеві церкви архітектурною цінністю не відрізняються.


У 1891 році власником міста став адмірал Василь Завойко, який придбав Дунаївці разом із довколишніми селами (близько 2000 десятин землі) у Броніслава Скибневського. На той момент місто вже мало суконні фабрики, механічні та шкіряний заводи.


Свій маєток Завойко збудував на східній околиці міста. Скромний двоповерховий палац Завойка зберігся і знаходиться на території районної лікарні (вул. Горького, 7).


Єдина прикраса палацу - ганок:


На території маєтку зберігся флігель:


Є також залишки садибного парку із ставом:

http://andy-travelua.livejournal.com/444572.html

Великий Жванчик - не надто відоме туристам село в Дунаєвецькому районі Хмельниччини з цікавим палацом Хелмінських в стилі італійських вілл. Знаходиться в 23 кілометрах від районного центру Дунаївці. По дорозі можна подивитися палац в Голозубинцях. Добирання сюди - проблематичне: один автобус вдень з Хмельницького через Дунаївці. Дорога - також не фонтан: в деяких місцях дуже складна стара бруківка, але в цілому їхати можна.



Щодо самого села - то відомостей не багато. Відомо, що у 1791 році у Великому Жванчику була дерев'яна Успенська церква, а у 1797 році був освячений костел, також Успенський. Діяла синагога, винокурня, водяний млин та фабрика капелюхів. Сьогодні населення В.Жванчика сьогодні не більше півтори тисячі. Проте село - дуже велике за розміром. Про місцезнаходження дитячого пульмонологічного санаторію, який розташувався у колишньому маєтку Хелмінських, питайте у місцевих мешканців.


Маєток зустрічає брамою:


Палац почав будувати у 1868 році Ігнацій Хелмінський, закінчили будівництво - у 1788 р. Дата завершення побудови прикрашає одну з колон брами маєтку:


У 1881 році до палацу прибудовами гарну башту, яка докорінно змінила вигляд будівлі.


Після смерті Ігнатія Хелмінського маєток успадкували його сини Матвій та Сигізмунд. Сигізмунд спершу програв в карти поміщику Крупенському свою половину спадку, а згодом в 1902 році Крупенський викупив і другу половину, ставши власником палацу. В 1917 році він виїхав до Польщі.


Під час революції маєток розграбували селяни, але від тотального знищення будівлю врятував місцевий священик. У 1953 році на теріторії маєтку розмістили протитуберкульозний санаторій. З 1972 року заклад перепрофільовано в пульмологічний санаторій.


Прикраси парадного фасаду палацу - вітіюваті кронштейни:


Портик парадного фасаду з колонами:


Парковий фасад:


Бічний бік палацу укріплений контрфорсами:




Водонапірна башта:


Територія маєтку-санаторію дуже охайна:

http://andy-travelua.livejournal.com/444038.html

На день Конституції три дні катався Угорщиною і Австрією. Детально оглянув, нарешті, Будапешт, поїздив по Штирії і долині Вахау. Летів WizzAir Київ-Будапешт-Київ. Далі користувався залізницями Угорщини і Австрії. Головне, що треба знати: якщо береш квитки між містами Угорщини і Австрії, а також між австрійськими містами (залізничні квитки в Австрії - шалено дорогі!) заздалегідь (тобто за тиждень) через інтернет, то квиток обійдеться в 3-4 рази дешевше! Подорож виявилося дуже насиченою: виїжджав в 5 ранку, повертався - після 23:00. Спав, переважно, в поїздах, бо в хостеле на сон було не більше 4 годин.

Основні враження: Будапешт цікавіший за Відень завдяки оригінальній (не схожій на інші столиці) архітектурі, передусім, модерновій. Але чомусь душа все одно лежить більше до Відня і Австрії. Грац - бомбезний, зі зрілою архітектурою, але поступається Інсбруку і Зальцбургу. Містечка навколо Граца також не поступаються столиці Штирії: майже в кожному - замок, ратуша і барокові шедеври. Долина Вахау в Нижній Австрії також перевищила всі очікування. Верх досконалості - це бенедиктинський монастир в місті Мельк в долині Вахау.

Загалом, маршрут вийшов такий: Будапешт - Еггенбург - Грац - Ехренгаузен - Ляйбніц - Кремс - Штайн - Дюрнштайн - Шьонбюель - Мельк - Ст.Пельтен - Відень - Будапешт

Подорож почав з околиць Будапешта. Купальні Сечені в парку Варошлігед:


Замок Вайнахуньяд поруч - стилізація трансільванського замку Корвін:


В Будапешті я вже вчетверте. Але був, переважно, по роботі, або проїздом, тому й не вдавалося нормально подивитися місто. Цього разу, нарешті, вдалося :)


Головний шедевр Будапешту - неоготична будівля парламенту. Так вона виглядає з боку площі Кошута Лайоша:


А так - з Буди, тобто - з протилежного берега Дуная:


Парламент розташований в Пешті - на правому березі Дунаю. На протилежному березі - Буда з королівським замком:


Будайський замковий палац:


На Будайському пагорбі, крім замку, розташований катедральний собор св. Матьяша, Рибацький бастіон та декілька вуличок з найстарішою в місті забудовою.


Вулочки Буди - єдине місце в Будапешті, де зберігся середньовічний дух:


Тут же в Буді розташована стара ратуша:


Нова міська ратуша знаходиться в Пешті:


В Пешті, крім парламенту, є також багато архітектурних шедеврів ХІХ - ХХ століття. Родзинка Будапешта - це угорська сецесія (або модерн), від якого просто втрачаєш свідомість. Палац Кольтіди:


Моя улюблена будівля Будапешту - Музей прикладних мистецтв:




Навряд чи десь в світі можна знати більш вишуканішу синагогу, ніж в Будапешті:


Храм-велетень - собор св. Іштвана ХІХ ст.:


На бані собору знаходиться оглядовий майданчик, з якого видно майже все місто:


Рано з ранку наступного дня поїхав до Австрії. Перед оглядом Граца - столиці Штирії, заїхав в його передмістя, щоб подивитися замок Еггенбург:


Еггенбург - райський куточок розкішним парком з озерами і альтанками:


Пави гуляють прямо перед замком:


Грац, столиця Штирії, як і будь-яке австрійське місто, відрізняється вишуканістю і зрілістю архітектури і духом габсбурзької монархії.


В центрі міста височіє гора Шлоссберг, на якій збереглися залишки фортеці. Символ Граца - годинникова вежа фортеці:


З гори Шлоссберг, на яку можна піднятися на фунікулері, відкривається чудовий вид на середньовічні червоні дахи середмістя:


Серед старої міської архітектури Граца вирізняється сучасна будівлі Кунстхаус, яка нагадує равлика або якогось космічного пришельця:


Серце Граца - Головна площа (Гауптплатц) з ратушею та шикарними різнокольоровими кам'яницями:


Південну частину площі займає величезна ратуша - класицистична, але пишно декорована:


Найгарніші будинки - на східному боці Головної площі:


На південь від Головної площі починається традиційна для австрійських міст вулиця Панська (Herrengasse):


На Герренгассе за ратушею знаходиться будівля парламенту Штирії (Landeszeughaus):


А ось міський замок, в якому зараз знаходиться уряд Штирії, зовсім не вражає:


А ми ж їдемо на південь, до кордону із Словенією.
Мене дуже вразило містечко Ехренгаузен, яке я побачив з вікна поїзду і вийшов тут. В ході розвідки в містечку з 1 тис. населення виявив два замки, ратушу та два шикарних барокових храми.


Над середмістям височіє замок Ехренгаузен:


Поруч із замком на замковій горі знаходиться бароковий шедевр - мавзолей Рупперта фон Еггенберга:


На головній Ринковій площі села (Марктплятц) знаходиться маленька граційна ратуша і фонтан Emmabrunnen:


Поруч з ратушею - ще один шедевр бароко - церква Pfarrkirche:


На околиці села знаходиться ще один замок - Georgischlössl:


Між Грацом і Ехренгаузеном - місто Ляйбніц:


В Ляйбніці - доволі оригінальна ратуша:


Над містом на горі височіє замок Сеггау:


Останній третій день був повністю присвячений ЮНЕСКівському регіону Вахау. Вахау - це місцевість в Нижній Австрії, являє собою долину вздовж Дунаю, оточеною горами і пагорбами, між містами Мельк та Кремс.

Огляд Вахау почав з міста Кремс-на-Дунаї:


Візитівка Кремса - ворота Штайнер-Тор:


Ратуша в Кремсі дуже нестандартна, але дуже стара:


З Кремса можна пішки пройти до старовинного містечка Штайн:


Ратуша в Штайні:


Вулочка в Штайні та ворота Ліндер-Тор:


На протилежному березі Дунаю можна побачити монастир Геттвайг, який нагадує замок:


Придивимося ближче:


Чи не найцікавіший куточок Вахау - містечко Дюрнштайн:


Над містом збереглися руїни замку, в якому у 1193 році австрійським герцогом Леопольдом V був ув'язнений король Англії Річард I Левине Серце:


Найцікавіше в Дюрнштайні - монастир Августинів з церквою Марие-Хіммельфарт - перлиною австрійського бароко:




В інтер'єрах монастирської церкви не менш розкішно, ніж зовні:


Ратуша в Дюрнштайні:


Головна вулочка Дюрнштайну:


Вище за течею Дунаю - вартовий Вахау, замок Шенбюель:


Але головною цікавинкою Вахау є величний бенедиктинський монастир, що височить над Дунаєм у місті Мельк:


Монастир - величезний за площею і мав оборонний характер:


Монастирська церква - найбільш пишний бароковий храм, який колись доводилося бачити в житті:


Враження від інтер'єру монастирської церкви - не описати. Дивіться самі:






Монастирське подвір'я:


Головна площа Мелька:


З ратушею Мельку повезло не так, як з монастирем:


Неподалік Мелька на Дунаєм стоїть ще один замок - Weitenegg:


Решту частину дня провів в столиці Нижньої Австрії - місті Санкт-Пельтен:


Ратуша в Санкт-Пельтені:


На ратушній площі знаходиться францисканська церква в стилі рококо і барокова колона св. Трійці:


Будинки на ратушній площі:


В міській забудові Санкт-Пельтена - багато бароко:


Катедральний собор на місці римського міста Еліум Центіум:


В інтер'єрі катедрального собору:


В Санкт-Пельтені є синагога в стилі модерн:


Ввечері робив пересадку у Відні і трохи пробігся вечірнім містом. В черговий (вже в четвертий) раз оглянув свої улюблені віденські пам'ятки - Сецесіон і Карлскірхе:




Залишок ночі провів, гуляючи нічним Будапештом:

http://andy-travelua.livejournal.com/443491.html

На ці вихідні вперше в життя побував на Сумщині. Відкрив багато нового: єдина справжня ратуша на Східній Україні, невідоме нікому містечко Миропілля на укр.-рос. кордоні з безліччю архітектурних шедеврів, козацькі церкви і панські садиби. Суми - надзвичайно вразили, один з найцікавиших обласних центрів, які доводилося бачити. Лебедин і Тростянець - можуть сміливо конкурувати із старовинними західноукраїнськими містечками.

Маршрут був такий: Охтирка - Тростянець - Суми - Баси - Лебедин - Запсілля - Миропілля.
Почалось з того, що всю ніч слухав в поїзді монолог сусіда-шазофреника, шкарпетки якого смерділи на весь вагон. А весь день їздив по слобожанським селам і містечках Сумщини стоячі в бусіках, які набиваются, як оселедці в склянці. На кожній зупинці водію доводилося по 10 хвилин утрамбовувати пасажирів, щоб зачинити двері. І це все - при +31. Уявіть собі температуру в бусіку!


Охтирка. Шедевр пізнього козацького бароко - Покровський собор, 1753-1825 рр.:

Приклад провінційного модерну в Охтирці - будинок школи поч. ХХ ст.:

Охтирка. Собор Покрова Богородиці (праворуч) та церква Різдва Христового (ліворуч):

Охтирка. Електростанція, поч. ХХ ст.:


Тростянець. Фортеця "Круглий двір", 18 ст.


Тростянець. Палац Кенігів (ХІХ ст.) та "Круглий двір" (XVIII ст.)


Тростянець. Палац Кенігів (ХІХ ст.)


Тростянець. Дендропарк "Нескучне"


Тростянець. Дендропарк "Нескучне". Грот Німф


Тростянець. Дендропарк "Нескучне". Будинок управителя маєтком


Тростянець. Благовіщенська церква, 1750 р.:


Суми. Вул. Воскресенська


Суми. Воскресенський собор (козацьке бароко), кін. XVII - поч. XVIII ст.


Суми. Міська садиба, кін. XVIII ст.


Суми. Спасо-Преображенський собор, 1776 - 1788 рр.


Суми. Міська ратуша, кін. XVIII ст.


Суми. Казначейський банк, ХІХ ст.


Суми. Вул. Соборна:


Суми. Альтанка, 1900 - 1905 рр.


Баси. Маєток Штерічевої, поч. ХІХ ст.


Суми. Костел (неоготика), поч. ХХ ст.


Суми. Олександрівська чоловіча гімназія, кін ХІХ ст.


Суми. Троїцький кафедральний собор, 1901-1913


Суми. Дитяча лікарня св. Зінаїди ім. Харитоненка І. Г., 1896 р.


Суми. Синагога


Суми. Палац Сумовських, кін. ХІХ ст.


Лебедин. Торгові ряди, 1847-1856 рр.


Лебедин. Покровська церква, 1863-1875 рр.


Лебедин. Земська лікарня, 1910 р.


Лебедин. Садибний будинок В. Щокіна – Кротова, 1880 р.


Типова слобожанська хата


Лебедин. Дерев'яна Воскресенська церква, 1789 р.


Еклектика в Лебедині:


Лебедин. Ратуша (будинок міської управи), 1913-1915 рр.


Запсілля. Троїцька церква, XVIII ст.


Миропілля. Будинок купця Слитіна, 1905 р.


Миропілля. Дзвіниця Спасо-Преображенської церкви, 1883 р.




Миропілля. Чоловіча гімназія, ХІХ ст.


Миропілля. Церковнопарафіяльна школа, ХІХ ст.


Миропілля. Миколаївська церква, 1885 р.

Миропілля. Миколаївська церква, 1885 р.


Лебедин. Ратуша (будинок міської управи), 1913-1915 рр.

http://andy-travelua.livejournal.com/443109.html

Велике село Іваньки - зовсім поруч з відомими усім Буками. Сюди можна заїхати пообідати (бо в Буках немає де це робити), а також подивитися місцеві цікавинки - млин, церкву, цукровий завод та садибу.

Перша згадка про Іваньки - 1594 рік. У 1613 році поселення було позначено на карті Великого князівства Литовського. У 1622 році Іваньки згадується у рішенні Люблінського трибунального суду між Федором Шандировським (позивачем) і землевласником Адамом Калиновським (відповідачем): "підданих з маєтку села Тростянця у воєводстві Брацлавському, які з дружинами та майном втекли до наново заселюваної слободи на території маєтку сторони відповідача — до міста Іваня".

В середині XIX ст. Іваньки купив у графині Кисильової князь С. Любомирский, який в 1848 р. відкрив цукровий завод і добився надання Іванькам статусу містечка. У 1899 р. завод був реконструйований, був запущений винокурний і спиртоочисний заводи, які є основними підприємствами села і зараз. Залишки заводу збереглися:

З 1782 р. у Іваньках була дерев'яна Успенська церква. У 1910 році на її місці розпочали будівництво мурованого храму Успіння. Кошти на будівництво збирали усім селом, а будівельні роботи велися толокою. Церкву освятили у 1914 р. Іконостас був виготовлений майстрами Києво-Печерської Лаври, а сам храм мав форму великого хреста.

У 1936 р. будівлю передали колгоспу під склад, але купол і дзвіницю не знесли. У 1941 р. під час настання німці спалили церкву. У 1962 р. згоріла будівля переробили під будинок культури. У кінці 2000-х рр. церква був повернена релігійній общині села, а в 2010 р. почався процес реконструкції. Був зведений купол, знесена частина стін.

Плебанія у стилі українського модерну:

У 1782 році на березі річки був зведений водяний млин, який зберігся і до сьогодні. У 2013 р. його відбудував художник А. Бартосик, стилізувавши під промислову архітектуру XIX ст., в якому відкрив художню галерею з корчмою і магазином:

В Іваньках є мальовничий парк відпочинку "Александрія":

На західній околиці села є щось схоже на садибу: садибний будинок і флігель. Природу його з'ясувати поки не вдалося.

http://andy-travelua.livejournal.com/442450.html

Умань - найсхідніше місто Поділля. З ним - Дике поле. Колись саме закінчувалася європейська цивілізація. Умань відома українцям передусім Софіївкою - шикарним парковим комплексом, який заклав Станіслав Щенсний Потоцький для своєї коханою дружини Софії Глявоне. Але про Софіївку буде колись іншим разом: в ній я так і не побував. Сьогодні буде Умань поза Софіївкою. Крім неї, в місті є на що подивитися: пам'яток - безліч, Умань тут може сміливо конкурувати з обласними центрами. Наприкінці ж розповіді окунемося і атмосферу хасидського кварталу. Перебування там дозволить відчути себе в Ізраїлі не виїжджаючи з України.

Перша згадка про Умань - 1616 рік. Тоді землі навколо належали Валентію Александру Калиновському - брацлавському, вінницькому, кам'янецькому старості, генералу земель подільських. Він же спорудив в Умані замок. Після загибелі Валентія під Цецорою, місто перейшла до його сина Марціна Калиновського. З початком Визвольної війни Умань взяв загін повстанців, очолений Іваном Ганжою, місто стало адміністративним центром Уманського полку і з 1648 по 1667 рік перебувало у складі козацько-гетьманської держави.

Боротьба за Умань між козацькими гетьманами і власниками земель Калиновськими (а, згодом - Потоцькими) тривали до 1674 року, коли Умань була повністю зруйнована гетьманом Петром Дорошенком. Місто відбудував Станіслав Владислав Потоцький - белзький воєвода. Але на початку XVIII ст. за наказом російської влади більшу частину козаків та цивільних мешканців міста було силою переселено на Лівобережжя. Занепад Умані тривав до 1726 року, коли Умань з околицями переходить у володіння Франциска Салезія Потоцького. Середина століття - це постійні набіги гайдамаків. Коліївщина тут була досить жорстокою по відношенню до поляків, євреїв та, навіть уніатів. В 1793 року Умань увійшла до складу Російської імперії. Через три роки Потоцький закладає "Софіївку", яка стає його символом аж до сьогодні.

Почнемо з яскравою пам'ятки, яка знаходиться на околиці міста неподалік від "Софіївки". Це - училище землеробства і садівництва - один із найстаріших вищих навчальних закладів України, заснований у 1844 році в Одесі. Завданням закладу було готувати висококваліфікованих садівників і досвідчених науковців у галузі садівництва. На той час це був єдиний у країні вищий навчальний заклад такого напрямку. У зв'язку з малосприятливими умовами для розвитку садівництва в районі Одеси Головне училище в 1859 році переведене в м. Умань, де на "той час були передумови для підготовки спеціалістів садового профілю. За свою багаторічну історію інститут багато разів змінував свою назву, і зараз це - Уманський національний університет садівництва.

Головний корпус:

Головний вхід підкреслено баштою з флюгером:

Панорама (клікабельна):

Центральна вулиця Умвні - Радянська. Тут розташовано багато архітектурних пам'яток періоду розквіту Умані на зламі ХІХ і ХХ століть.

Ратуша (міська управа), 1912:

У дворі можна розглядіти пожежну каланчу:

Торгові ряди, 1838:

Готель "Європа", кін.19 ст.:

Земське училище, поч. ХХ ст.:

Василіанський монастир у 1784 році побудував Станіслав Щенсний Потоцький. На території монастиря була греко - католицька школа. На початку 19 століття (1832 р) будівлю зруйнували і передали у володіння місцевим властям. З 1858 р. тут перебували артилерійські казарми. З 1998 року військові часи в історії будівлі закінчилися і зараз вона використовується під педагогічне училище.

Вище міське народне училище, 1892:

Житловий будинок поч. ХІХ ст.:

В середині вул. Радянської знаходиться Миколаївський собор побудована впродовж 1809-1812 рр. за проектом архітектора Томашем Етлінгером на місці, де колись стояв католицький костьол. Зайшовши погрітися в собор (УПЦ МП), ми почули від продавщиць церковної лавки, що кривавий Микола ІІ - святий, Янукович - мученик за віру, а Майдан організував диявол.

На протилежному кінці вулиці - костел Успіння Пресвятої Богородиці, 1826:

Пожежна вежа поруч:

Прибутковий будинок по вул. Садовій, кін. ХІХ ст.:

Житловий будинок по вул. Садовій, 1860:

Чоловіча гімназія по вул. Жовтневої Революції, 1896:

Земська лікарня по Пушкінському провулку, поч. ХХ ст.:

Церква Святої Трійці, 1857 - єдина в місті, що належить українцям:

Дерев'яна церква Святого архангела Михаїла , 1907

Водяний млин, ХІХ ст.:

Вид на район "Старе місто":

Вулиця Пушкіна в Умані, та її прилеглі провулки - є місцем компактного перебування євреїв-хасидів. На іудейський Новий Рік (Рош га-Шана), що святкується в кінці вересня, в Умань з'їжджаються хасиди з усього світу. Вони вважають, що помолившись в цей день на могилі цадика Нахмана, отримають духовне очищення.

Зверніть увагу: матеріалу українською мовою ПРИНЦИПОВО немає:

Всі надписи в хасидському районі - на івриті. Гуляючи тут, відчуваєш себе, як в Ізраїлі, але після атаки на нього Хамасу і Хезбалли :)

http://andy-travelua.livejournal.com/442150.html

Легедзине - село між Уманню і Тальним. Біла села існувало велике трипільське поселення загальною площею понад 450 гектарів. У 2002 році тут було створено історико-культурний заповідник "Трипільська культура", до якому, крім Легедзина, увійшло 11 поселень трипільської культури. В Легедзині відтворено трипільські житла в натуральну величину.

Коли припинилося державне фінансування заповідника, його директор Владислав Чабанюк почав самотужки шукати способи завершення інтер’єрних робіт у реконструйованих трипільських оселях і порятунку їх від руйнації. Для кожного літа організовуються так звані "трипільські толоки". Допомогти заповіднику відгукнулися люди з усієї України. Спочатку учасників толоки було кілька десятків людей, але в наступні роки на толоки в Легедзине приїздили сотні. Постійні учасники толоки: казкар Сашко Лірник, кінорежисери Михайло Іллєнко та Наомі Умань.

http://andy-travelua.livejournal.com/442000.html

Романтичний мисливський замок Шувалових на околиці Тального - гідна альтернатива західноукраїнським замкам для тих, хто не хоче далеко їхати від Києва. Тут є все - і французький ренесанс, і фахверк, і башти, що нагадують замкові. Поруч - парк і неоготичний костел. В самому місті - декілька чудових прикладів дореволюційної забудови та гарний, хоча і новий, український храм.

Наприкінці XVI століття навколишні землі уходницьким земянським володінням Якима Черкаса. На початку XVI століття їх захопив галицький каштелян Юрій Струс (про нього і його головну резиденцію Струсів - тут). Перша письмова згадка про Тальне - лише 1646 рік. Козаки з Тального активну участь у Визвольній війні під керівництвом Б.Хмельницького, а гайдамаки на чолі з М.Залізняком саме звідси пішли на Умань.




З 1725 року Тальне і навколишні села належали магнату Ф. Потоцькому. Ще за Потоцьких у Тальному було збудовано графський двоповерховий дерев'яний палац у стилі швейцарських шале. У 1895 році, вже за Шувалових, він згорів.


З 1823 року Тальне переходить у власність Ольги Станіславівни Потоцької, яка через рік вийшла заміж за генерал-майора графа Лева Олександровича Наришкіна. За дорученням дружини він став фактичним господарем міста. У 1826 році, за остаточним розподілом батьківської спадщини графиня Ольга Наришкіна (уроджена Потоцька) отримала Тальнівський ключ. У 1854 році черговим і останнім власником Тального став дипломат і військовий граф Микола Шувалов.


У 1893 році Шувалов за проектом датського архітектора А.Клеменсена розпочав будівництво мисливського замку у стилі французького ренесансу, яке завершено у 1903 році.


Мисливський замок мав 3 башти.


На центральній башті балкон і ліпний картуш. Під ним - ренесансно-пишний вхід.




Центральну вежу прикрасив родовий герб Шувалових.


На одній з башт - флюгер.


Один з об'ємів замку - фахверковий, в стилі англійських котеджів. Він мав господарське значення.




Інший вхід до замку:


Балюстрада:


В інтер'єрі збереглася ліпнина:


Гвинтові сходи на другий поверх:


Залишки минулого:


Після жовтневого перевороту замом у Шувалових, звичайно, відібрали. В совецькі часи тут містився технікум, а згодом – музей хліборобства. В період незалежності замок занепав. Були спроби його реставрації, але невдалі: датську черепицю замінили та металеву.


Час від часу місцеві активісти і роблять спроби навести косметичний лад в замку. Над головною вежею височіє "свободівський" прапор:


Навколо палацу над річкою Тальянкою знаходиться великий парк, який ще наприкінці XVIII ст. заклали Потоцькі.


При в'їзді в парк знаходиться симпатичний будинок Костянтина Чочуліна - керуючого маєтком Шувалових. Як і замок, його було завершено у 1903 році.


Вхід до нього прикрашають леви:


Найстаріша будівля Тального - костел св. Анни, збудований у 1702 році у неоготичному стилі.




Портал костелу має пишне оздоблення:




В центрі міста збереглося декілька прикладів яскравої дореволюційної забудови:






У 2009 році у місті відкрито церкву апостолів Петра і Павла УПЦ КП.


Церква - вдалий приклад того, що сучасні храми можна також будувати зі смаком.


Церкву оточує ажурна кована огорожа:

http://andy-travelua.livejournal.com/441849.html

Село Жабокрич (колись - містечко) - ще один маловідомий куточок Східного Поділля. Розташований в Крижопільському районі неподалік від Соколівки. Жабокрич, як і Соколівка, належав магнатам Бжозовським, яким мали тут резиденцію, якf частково зберіглася. Також від Бжозовських в Жабокричі залишилася симпатична класицистична Михайлівська церква. Оскільки Жабокрич був, переважно, єврейським містечком, збереглася і синагога.

Поселення Жабокрич виникло, орієнтовано, в кінці XV - на початку XVI ст. У 1559 р. польський король, подтвер­ждая шляхтичам Жабокрицким їх володіння "батьківщиною" у Брацлавском повіті, згадав Жабокрич серед інших "сіл". А опісля століття, у 1654 році про нього згадує Павло Алепський, який в 1654 р. подорожував з антіохійським патріархом Макарієм через Поділля. На той час Жабокрич вже був містечком. В XVII ст. Жабокрич зустрічається в актах як помістя Жабокрицьких, потім Вишневецьких, Конецпольських, Любомирських, а у ХІХ столітті - Бжозовських.

У великому мальовничому парку зберігся скромний двоповерховий садибний будинок Бжозовських. До кінця 1980-х років розміщувалась середня українська школа, яку пізніше переобладнали на дільничну лікарню. Стриманий палау прикрашали два ризаліти та статуї античних богів. В палаці була велика колекція картип польських та інших художників, переважно на біблейські теми.


Значно більше враження складають господарські приміщення маєтку:


Дуже симпатичний водяний млин на річці Бережанка:




На південній околиці села є Михайлівська церква, побудована у 1862 році у стилі класицизму Бжозовськими, як костел. Фасад храму прикрашають фігури апостолів Петра і Павла.




В XVII ст. - першій половині XX ст. значну частину населення становили євреї. Вони жили в центрі села, займались ремеслами: шили одяг, взуття, торгували. Крамниці були прямо в жилих будинках. Євреї утворювали ціле містечко (до речі, назва Місто до сьогоднішнього дня збереглася в селі). Мали євреї свою синагогу, приміщення якої збереглось до наших днів. В радянські часи воно використовувалось для початкової школи, були тут майстерні з трудового навчання, а у 80-х там затемнювали вікна для машин.

На жаль, попри те, що я облазив все село, синагогу не знайшов. Питав місцевих мешканців, вони казали, що ніколи тут синагоги не було. А вона, насправді є. Фото - http://photohunt.org.ua/Zhabokrich.html




Один з перебудованих єврейських будинків:

http://andy-travelua.livejournal.com/440551.html

Село Савинці (Тростянецький р-н) знаходиться на роздоріжжі найжахливіших на Вінниччині доріг, які ведуть до найгарніших та тій самій Вінниччині панських резиденцій. На схід - Верхівка, на захід- Соколівка, на північ - Капустяни. Як і сусідня Соколівка, Савинці належали родини Бжозовських. Палац в Савинцях, якій належав цій родини, не зберігся. Проте сьогодні в селі можна побачити чи не найархаїчнійший дерев'яний млин на теренах України, що стоїть на річці Бережанка. Щось подібне доводилося бачити хіба що в нормандському містечку Вернонне.

http://andy-travelua.livejournal.com/439889.html

Відвідуючи шикарні маєтки Собанських і Бжезовських на південному сході Вінниччини (Ободівка, Верхівка, Соколівка, Баланівка, варто заїхати й в Капустяни, щоб подивитися невеликий палац Щеньовських в стилі тюдорівської готики. Слід лише пам'ятати, що бруківка сюди така ж жахлива, як в сусідню Соколівку, тому треба десять разів подумати, чи готови ви сумнівні експерименти з автівкою.

Капустяни вперше письмово згадуються у 1629 році і знаходилися на старій дорозі з Брацлава до Ольгополя. До другої половини ХІХ століття довколишні землі належали Потоцьким, після цього перейшли до Щеньовських. Останні у 1853 році побудували тут цукровий завод. Останній власник Капустян Ігнацій Щеньовський - син Станіслава Щеньовського та Юлії Ярошинської, у 1880-ті роки побудував тут симпатичний неоготичний палац.




Двоповерховий палац під невисоким дахом у стилі англійської (тюдорівської) готики збудований за проектом київського архітектора Олександра Шилле. Палац звели асиметричним з квадратною триповерховою вежею, яка не дожила до наших днів. Однак зберіглися декілька мініатюрних восьмигранних башточок по кутах.


Карниз палацу увінчують готичні фронтони з металевими гратами і прапорцями-флюгерами нагорі.


В інтер'єрі палац був прикрашений різьбленими панелями. Гіпсова ліпка наслідувала ліпку з замку Блуа, а декор зали і меблів були у стилі Людовика. Посередині зимового саду стояла мармурова статуя Щеньовської. Сьогодні в палаці розташована сільська загальноосвітня школа.


На території маєтку зберіглося декілька гарних господарських будівель:






Льодовня:


Територія фільварку:


На території парку є цікавий курган чи пагорб штучного походження. Сьогодні важко сказати, для чого він був призначений.

http://andy-travelua.livejournal.com/439776.html

Соколівка - без перебільшення "забуте" село на теренах Крижопільського району Вінниччини. Автівка з низьким кліренсом не залишає жодних шансів сюди потрапити. Жахлива побита бруківка, що веде сюди з Верхівки, можна сміливо називати найскладнішою дорогою на Східному Поділлі. Може саме завдяки важкодоступності Соколівка і зберегла свою патріархальність. Попри складності доїзду, приїхати сюди варто. Соколівка зберігає в собі багато таємниць, що дійшли з минулих століть, коли село належало впливовій родини Бжозовських - власників декількох маєтків на Брацлавщині і в Одесі.

На сьогодні в Соколівці майже повністю зберігся комплекс резиденції Бжозовських, огороджений потужним муром з декількома брамами та декоративними башточками. До комплексу садиби також входять два скромних садибних будинки (палаци) та господарські приміщення: офіціна, комора, льодовня, будинок управляючого. Маєток оточує парк з розкішною альтанкою.

Землі, які раніше належали Конєцпольським, а згодом - Любомирським, в середині XVIII століття придбала родина Бжозовських гербу Беліна. Першим з Бжозовських - власників Соколівки, був Ігнацій Бжозовський, трембовський староста. Першу резиденцію в Соколівці на початку XVIII сторіччя збудував його син Фелікс.


Скромний палац згорів у 1811 році, а на його місці у 1820-х роках був збудований новий класицистичний садибний будинок, який зберігся до наших днів. Єдина прикраса старого палацу - це портик з чотирьох колон тосканського ордеру.


Пізніше, у середині ХІХ століття, син Фелікса, Кароль Бжозовський добудував до старого будинку нову палацову будівлю. Новий двоповерховий палац також вийшов дуже скромним: з прикрас були лише пілястри та чотири балкончики по краях, від яких збереглися лише кронштейни.


Новий палац зі старим з'єднувала одноповерхова тераса з балюстрадами по краях. Обидва палаци мають чотирьохскатний дах:


Після будівництва нового палацу, старий використовувався для репрезентаційних цілей. Його інтер'єри були оздоблені коштовним паркетом рідкісних порід дерева, стіни обклеєні цінними шпалерами, а стелі прикрашені розписами або ліпленням, з’явилися кришталеві і бронзові люстри. В оздобленні переважав стиль ампір. В приміщенні були як оригінальні меблі та предмети мистецтва, так і виготовлені за зразками луврських витворів місцевими майстрами.


Маєток разом з фільварком оточений потужним муром.


Резиденція мала декілька брам, дві з яких збереглися но нашого часу. Парадна брама - це справжній шедевр у вигляді башти в неоготичному стилі. Брама збудована у першій половині ХІХ століття, має атрибути оборонної споруди: бійниці, ковані решітки, сторожові ніши.


Вид з боку фільварку:




Брама завершена шатровим дахом з флюгером.


На браму вежу можна піднятися по сходах:


Вид на Соколівку з надбрамної вежі:


Поруч з вежею-брамою - ще декілька декоративних башточок:


Східна брама маєтку набагато скромніша:




На території фільварку (економії) збереглася двоповерхова комора:


В середині комори:


На території комплексу був розташований католицький костел-каплиця, який зберігся до нашого часу. На жаль, винайти мені його не вдалося. Фото - з сайту Сергія Котелка:


Резиденція Бжозовських була розташована по обидва боки ставка які були частиною ландшафтного парку. Невеликий парк був розташований переважно на протилежному боці від житлового та господарського секторів садиби: збереглися чудові багатовікові дерева (дуб, липа, модрина тощо), альтанка.
Попри довгі пошуки, альтанку мені також знайти не вдалося. Фото - Сергія Котелка:


Заразна території садиби Бжозовських у Соколівці знаходиться спеціалізована школа-інтернат.

http://andy-travelua.livejournal.com/438794.html

Садиба у Верхівці - одна з найкраще збережених на Вінниччині і дасть фору багатьом палацам долини Луари. На відміну від сусідньої Ободівки палац Собанських у Верхівці добре зберігся завдяки розташуванню в ньому сільськогосподарського технікуму, який дбає не лише про палац, а й про всю територію колишньої резиденції. Крім шикарного палацу, що має декілька різних фасадів, в садиба має в'їзну браму, яка заслуговує на звання маленького романтичного замку.

Про період заснування Верхівки пишуть різне: XV ст., XVІ ст., 1600 рік. Відомо, що за часів хмельниччини воно було укріплене кріпосними спорудами. У XVII столітті містечком володіли Потоцькі. Передбачаючи занепад Верхівки, хитрий Потоцький продав її Собанським. І був правий: у 1870-х роках залізниця пройшла на відділі від Верхівки, та її вплив, як торгово-ремісничого містечка, різко впав. На початку XX ст. практично все не­численні торгові заклади у містечку - три мануфак­турні, бакалійна і аптечна крамниці, - належали євреям. На початку XX століття в містечку були три синагоги, чисельність єврейського населення складала 1094 людини (32% населення).




В середині ХІХ століття Верхівкою володіли Собанські, як мали свою головну резиденцію в сусідній Ободівці. Верхівка належала Станіславу Собанському - сину власника Ободівки Ієронима Собанського. Збагатившись на викупі селян внаслідок реформ 1861 року та на торгівлі вовною, Собанський починає облаштовувати свою садибу в Верхівці. Спочатку це був невеликий будинок. Пізніше було закладено парк.


У 1886 році Станіслав помирає і Верхівка дістається його двом синам - Генрику і Вітольду. Маючи різницю у віці в один рік, брати ніколи не були одружені. До сексуальних меншин вони не належали, все було значно заплутаніше. Місцеві чоловіки водили на ніч до Генрика і Вітольда своїх дружин, щоб отримати для себе якусь матеріальну чи не матеріальну вигоду. Всім було добре, бо ніхто не був ображений. Але закінчили обидва брата погано: у 1919 році під час буремних подій вони втекли до Волочиська, але були там розстріляні разом власником волочиського маєтку Ледоховським.


Палац збудовано в стилі необароко за проектом архітектора Косаревського. Він дійсно один з найкрасивіших на Вінниччині, має різні неповторні фасади. Палац поділений на 2 внутрішній об'єми і має 4 входи - по 2 на брата.






Деталі фасадів:






Одночасно з палацом було закладено красивий парк площею 30 гектар. Парк створювався за проектом майстра Кроненберга. Дерева привозились у дорослому віці з різних місцевостей України і Західної Європи.


Паркова альтанка:


На території парку збереглося дві стайні і декілька інших господарських споруд.




Один з будинків для челяді:


Але чи не найцікавіша деталь ансамблю - це в’їздна брама з високими кам’яним муром:






Річка біля палацової брами:


У 1884 році у Верхівці була побудована кам'яна п'ятикупольна церква з дзвіницею. Будівництво велося на пожертвування місцевих парафіян і допомогу від казни. Освячена була в ім'я Св. Апостола Іоанна Богослова.


Цікава будівля в центрі села:

http://andy-travelua.livejournal.com/438335.html

Містечко Ободівка знаходиться в Тростянецькому районі Вінницької області на захід від Бершаді при впадінні річки Дохни в річку Берладинку. В кожному навколишньому селі - Баланівці, Верхівці, Соколівці, Капустянах - залишки розкішних резиденцій польської шляхти. Але резиденція Собанських в Ободівці - найбільша, хоча й найзанедбаніша. Крім палацу Собанський в Ободівці можна подивитися комплекс господарських споруд колишнього маєтку, костел і старе єврейське містечко. В Ободівці також є єдина в Україні діюча сільська синагога.

Про час і обставини виникнення містечка майже нічого невідомо. В письмових джерелах Ободівка вперше згадується у 1664 році. Зустрічалася інформація, що поселення існувало ще в XVI столітті, називалося Бадівкою і належало якимось Ободенським. Є дані, що ще до Ободовських в містечку існував оборонний замок та міські укріплення. А ще раніше на території поселення та його околиць існувало декілька давньоруських городищ.


Про ранніх власників Ободівки також данні протиречиві. За різними джерелами поселення належало Коротким, Збаразьким, Вишнівецьким, Любомирським, Потоцьким і, нарешті, Собанським. За одними даними землями навколо володів князь Януш Вишнівецький, який раніше придбали його у князів Коротких. Після Вишнівецького ободівка перейшла до Любомирських, а згодом - до Потоцьких. За іншими даними власниками Ободівки були Збаразькі, а після смерті у 1631 р. останнього з них - Єжи Збаразького, поселення перейшло до Марусі Загоровської, сестри Януша Збаражского, а згодом - її доньки Ганни, дружини Костянтина Вишнівецького.


У 1786 році Станіслав Щенсний Потоцький продав Ободівку разом з 20 іншими поселеннями Каєтану Собанському гербу Junosza за 2,8 млн. злотих. Найвідомішим власником Ободівки був шляхтич Михайло Собанський - брацлавський консул в Торговицькій Конфедерації, а пізніше, з - Президент Судово-освітньої комісії Волинської, Подільської і Київської губерній. У 1812 році він виклопотав для Ободівки статус містечка.


У 1800 році Михайло Собанський розбудував в Ободівці свою розкішну резиденцію. Палац прикрашала мармурова стела з позолоченим написом : "1800 цей дім збудував Михайло Собанський". Декілька років по тому його дружина Вікторія Орловська у відсутності чоловіка надбудувала до палацу двоповерхову вежу. Повернувшись, Собанський був настільки незадоволений новобудовою дружини, що на деякий час переїхав жити в сусідню Соколівку.


В черговий раз палац перебудував у 1900- 1908 роках останній дідич села - Міхал Марія Собанський за проектом французького архітектора Майєра. В інтер'єрі палацу був червоний, жовтий та емпіровий салони. В Емпіровому залі були цінні картини родини Собанських. В палаці знаходився родинний архів з XVI ст. та бібліотека з 12 000 томів. Були в ній і книги з XVI ст. В палаці знаходилася також каплиця. Частину книг з бібліотеки були вивезені після революції в Київ та Вінницю. В Києві знаходилися також родинні портрети та картини.


Палац оточував парк у 18 гектарів, створений легендарним Діонісієм Міклером. Парк поділявся на три частини. Перед палацом знаходився великий газон з клумбами та фонтаном. Газон йшов до берегу річки Берладинки. Нижче зі сходу стояв вибудуваний Михайлом Собанським в 1822 р. костел. В підвалах містилися гроби всієї родини Собанських. Біля костелу знаходилася в'їздна брама. Весь маєток оточував мур. В маєтку знаходилася також оранжерея. Біля ставу знаходилася пристань і біля неї ще одна в'їздна брама. Біля палацу знаходилися столи і кам'яними оздобленими лавами.


Костел, 1822 рік:


Вхід до костелу виглядає дуже архаїчно:


З приходом більшовиків в колишній ободівській резиденції була влаштована "Бессарабская комуна", яку очолив сам Григорій Котовський. Згодом в палаці розміщувався будинок культури комуни. Палац став активно руйнуватися, коли на початку незалежності з нього виїхала школа.


Західне крило:


Східне крило палацу:






Південний фасад:




Веранда в західному об'ємі палацу:




Елементи колись розкішного декору:




В середині - жах:


Крім палацу резиденція Собанських в Ободівці мала величезну кількість господарських споруд різного призначення, більшість з яких вціліла до нашого часу.


Великий господарський двір:




Будинок управляючого маєтком:




Фонтан перед лікарнею Собанських:


Корпус для лікарів:


Будинок економа:


Водонапірна вежа, побудована у 1910 році, дуже нагадує замкову:




Ще якась господарська споруда невідомого призначення:


Церква, перебудована з костелу:




Завдяки своєму місцезнаходженню на перехресті великих доріг, Ободівка була одним з торгових центрів краю. По вівторках тут відбувалися ярмарки. Практично усі крамниці і магазини (більше з­року) належали євреям (сре­ди різноманітних крамниць був навіть магазин штучних коралів). Євреї володіли аптечними і лісовими складами, млином. заїжджим двором, чайною. На зламі ХІХ-ХХ ст. в Ободівці проживало 808 євреїв, діяло 3 синагоги.




На північ від дороги з Крижополя до Бершаді, яка ділить сіло на дві частини, розташована одна з вулиць, де колись жили лише єв­реї.


Тут ж зберіглася одна з синагог. Неймовірно, але вона діюча!




Можливо, це також синагога?

http://andy-travelua.livejournal.com/437933.html

Баланівка - одне з незаслужено забутих туристами сіл (колишніх містечок) на Східному Поділлі. Знаходиться в 13 кілометрах на захід від Бершаді на річці Берладинка. В Баланівці зберігся комплекс резиденції, яка по черзі належала Любомирським, Потоцьким і Собанським. Окремі її споруди сягають середини XVII століття. А ще в Баланівці є унікальна годинникова вежа (аналог західноєвропейських беффруа) - єдина подібна споруда в Україні.

Окремі джерела приписують дату заснування Баланівки 1015 рік. Хоча, найбільш ймовірний період її виникнення - це XVI століття. Селом і навколишніми землями, які належали до Брацлавського воєводства, володіли спочатку Збаразькі, потім - Вишнівецькі, а згодом - Любомирські. В кінці XVIII століття Баланівка переходить до Собанських. Найвідомішим з них був Ієронім Собанський, чоловік Кароліни Ржевуської - знаменитої світської діви, портрети якої малював сам Пушкін.




В кінці XVIII ст. Ієронім Собанський перетворив Баланівку в містечко зі значною подільською резиденцією. Він побудував тут палац та багато господарських будинків. Крім того, він доставив сюди з Саксонії та Моравії кілька тисяч тонкорунних овець, викормлюванням яких він займався.


Біля в'їзної брами знаходилася годинникова вежа висотою 30 м. Години та чверть години, вибивали два дзвони.


Маєток оточував 20 гек. парк закладений разом з маєтком Діонісієм Міклером. Перед палацом та двором знаходився величезний дитинець, який пізніше перетворено в газон.


Панська алея в парку:


Біля головної площі села добре збереглися декілька господарських будівель маєтку: дві комори та млин.


Одна з комор прикрашена симпатичними граційними вежечками:


Друга комора - більш скромна:




Найстаріша будівля Баланівки - водяний млин, відомий ще з енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона.
Дата на млині - 1647 рік:




У 1860 р. палац був розібраний і з цегли була збудована церква:


Після знищення палацу помешканням дідичам та державцям служив двір біля ставу. Будинок був довжиною 30 м., а шириною 12 і був збудований ще до Ієроніма Собанського. Зали в середині будинку були висотою 4м. Біля ставу був двір з парком. В будинку знаходилося кілька картин та репродукцій, частина з них була привезена Потоцькими з Раю під Бережанами, польсько-французька бібліотека, біля головного салону знаходилася оранжерея, яка слугувала як зимовий сад. В оранжереї вирощували кактуси, пальми цитрусові та численні квіти.


Від маєтку залишився флігель, в якому згодом була земська школа, а після війни - дільнична лікарня.


Після смерті Собанського маєтком в Баланівці через суд заволоділа Марія Ксаверівна Сапєга, вона ж Марія Потоцька (1837-1918). В Баланівці вона бувала рідко, бо проживала у Високому (зараз - Гродненська обл. в Біларусі). Сам маєток здавався в оренду. Останнім власником Баланівки був її син Яків (1863-1934 ).




Природа виникнення годинникової вежі досі не з'ясована. Є відомості, що її збудували ще за Любомирських. Інші пишуть, що башту збудував Ієронім Собанський для спостереження за роботою кріпаків. Є навіть версія, що це - турецька сторожова вежа.




Сьогодні в вежі знаходиться краєзнавчий музей.

http://andy-travelua.livejournal.com/437326.html