Бершадь - історичне місто на Східному Поділлі (Брацлавщині), райцентр у Вінницькій області. Місто відоме з 1459 року, як фортеця з шестиметровим валом на південному кордоні Литовського князівства. Весь час свого існування аж анексії Східного Поділля Російською імперією, Бершадь була прикордонним містечком і, фактично, краєм європейської цивілізації. До Другої світової війни Бершадь була майже суцільним єврейським містом: у 1939 році 75% населення міста складали євреї. Сьогодні Бершадь - одне з небагатьох історичних поселень України, де зберігся штетл (єврейське містечко). Тут же знаходиться єдина в Україні глинобитна синагога.

Наприкінці XVI століття Бершадь та ряд сусідніх із нею волостей потрапили до роду Збаразьких. Осадчий Збаразького Василь Босий поставив у Бершаді фортецю, яка згодом стала гніздом місцевого козацтва. По смерті Єжи Збаразького, пінського старости, королівського кравчого, краківського каштеляна, останнього з роду, вся власність Збаразьких переходить до його тітки Маруші Загоровської, а від неї — до доньки Анни, дружини Костянтина Вишневецького, воєводи руського. Отже, маєтності, у тому числі й Бершадська волость, потрапили до рук Вишневецьких. В 1648 році Бершадь стала сотенним містом Уманського полку.



У 1667 році Бершадь відійшла до Польщі після укладення Андрусівського миру. 1672 році місто було зруйновано військами Османської імперії. 1734 року козаки міста приєдналися до гайдамаків. В 1793 відійшло до Російської імперії. В 1797 році Бершадь повітове місто Подільської губернії, а з 1804 року Бершадь містечко Ольгопільського повіту.


Наприкінці XVIII - поч. ХІХ ст. Бершадь належала Мошинським. У 1819 році Петро Мошинський заклав в Бершаді свою головну резиденцію і побудував над ставом р. Дохни палац в стилі флорентійського ампіру (арх. Любовидзький). Від комплексу резиденції в центрі міста зберігся лише неоготичний костел-каплиця:


У 1798 році у Бершаді було споруджено дерев'яний храм. У 1848-1850 рр. на його місці посеред палацового парку збудована на місці дерев'яної святині мурована неоготична каплиця-усипальниця з гробами Мошинських та Юревичів. Її інтер'єр, який частково зберігся, оздобили італійські майстри. В радянський період храм (за винятком 1941-1944 рр.) був закритий, в ньому знаходився кінотеатр, а згодом - палац шлюбів. У 1991 році костел повернуто віруючим. Належить францисканцям-бернардинам з парафії св. Йосипа у Чечельнику.


Головною (але не надто відомою) пам'яткою Бершаді є глинобитна синагога. Читав, що це єдина збережена у світі глинобитна божниця. Цікаво, що синагога - досить діюча: сьогодні у Бершаді проживає близько 70 євреїв.


Синагога, збудована у XVIII столітті - споруда провінційного типу, розташована окремо в рядовій забудові єврейського кварталу Бершаді. Побудована в традиційних народних формах. Прямовисний, критий толем дах і глинобитні білені стіни надають будівлі архаїчного вигляду.




Синагога традиційно складається з двох об'ємів: головного молитовного залу і об'єму з жіночими молитовнями і додатковими синагогальними приміщеннями. Ймовірно, це - будівля колишнього клойза, на що вказує великий західний об'єм, в якому спочатку міг жити цадик.






На початку XIX ст. Бершадь стала центром хасидизму. Тут жив відомий цадик Рафаель Бершадський, найближчий учень раббі Пінхаса з Корца, похований в Таращі. У Бершаді збережена житлова єврейська забудова, існує громада. На жаль, будинки єврейського штетлу доживають свої останні дні...


















В центрі міста є декілька прикладів провінційної забудови кінця ХІХ - поч. ХХ століття:

http://andy-travelua.livejournal.com/436966.html

Тростянецький дендропарк - популярний туристичний об'єкт в Чернігівській області, який туристи, як правило, відвідають вкупі з палацово-парковими комплексами в Сокиринцях і Качанівці. На відміну від останніх, розкішного палацу в Тростянці немає, зате є неземної краси ландшафтний парк, який на початку ХІХ століття заклав Іван Скоропадський - український меценат, громадський та культурно-освітній діяч, дід останнього гетьмана України — Павла Скоропадського.

Вперше Тростянець згадується в історичних джерелах в зв'язку з нападом на нього 27 квітня 1629 загону польської шляхти, в наслідок якого селище було повністю зруйноване. Пізніше, на початку XVIII століття на цьому місці з'явився хутір Тростянець (Крячів). Володів ним козак з села Васьківці І. Хоружий. У 1820 році хутір купила родина Скоропадських. Через тринадцять років тут почалося будівництво палацу і підсобних приміщень економії, а в наступному році навколо палацу більш ніж на 20 десятинах було закладено парк.




Місцевість, вибрана для створення дендропарку, на початку XIX століття була типовою для Лівобережного лісостепу відкритою рівниною, що розсікалась численними незалісненими заболоченими балками. На південній частині цієї території зростав дубовий гай, частина дерев якого, посаджених у кінці XVIII і на початку XIX століття, збереглися і входять до складу паркових ландшафтів. Решта вибраної території використовувалась як сільськогосподарські угіддя.


Садиба, яка включала великий дерев'яний будинок з баштами та чотири флігелі, була споруджена у 1833 році поблизу струмка Тростянець, що був використаний для створення системи ставків. Шляхом поглиблення балок і насипання гребель було створено Великий став, завдовжки 1,3 км і завширшки біля греблі майже 100 м. Він розділив парк посередині з півночі на південь і став його композиційною віссю. З різних сторін біля ставу було створено два менших за розмірами — Лебединий і Куциха, з якими загальна водна поверхня парку перевищила 10 га.




У 1834 році по берегах ставків на площі бл. 20 га зроблені перші посадки деревних рослин крупномірними саджанцями ялини європейської, тополі та інших місцевих видів. Згодом почали висаджувати також саджанці берези, липи, клена, дуба, які використовували в сусідніх лісонасадженнях. Ці рослини з часом практично повністю загинули, крім тих, які були висаджені безпосередньо біля води. Такі результати перших посадок спонукали Скоропадського до створення власного розсадника на території парку. У балці Богівщина в значній кількості почали вирощувати посадковий матеріал як місцевих видів, так і завезених з інших районів. За наявності достатньої кількості посадкового матеріалу посадки почали здійснювати великими суцільними ділянками, які межували із сінокосними галявинами. Це дало досить позитивні результати.


Наприкінці першої половини XIX століття в насадження почали вводити екзотичні види, саджанці яких доставляли із Риги, Петербурга, Парижа, Києва, Нікітського ботанічного саду, акліматизаційного саду Каразіна та інших місць. Не всі вони приживались у нових умовах, але це сприяло для удосконалення акліматизаційної роботи і застосуванню нових засобів, у тому числі шляхом щеплення екзотів на місцеві види — південних дубів на місцевому дубі, кедра сибірського на сосні звичайній тощо. Це дало позитивні результати: паркові насадження почали швидко збагачуватись новими оригінальними формами з незвичайними декоративними властивостями. Одночасно з розвитком паркових ландшафтів виникла необхідність створення захисних насаджень. Це здійснювалось шляхом заліснення степових ділянок розміром від 0,5 до 15 га за межами паркової території. Насадження розміщувались смугами чи компактними галявинами навкруги парку на відстані до 2 км від нього, створюючи захисну зону, розширену з боку переважного напрямку вітрів. Як правило, у більшості цих насаджень домінував якийсь один вид, наприклад сосна, береза, ялина, дуб, але були і змішані насадження, де до місцевих видів додавались екзоти, запас саджанців яких створювався у розсаднику. Так площу захисних насаджень було доведено до 155 га, з яких 100 га займали хвойні види.




З 1858 року почався новий етап у будівництві Тростянецького парку — перетворення рівнинної місцевості на рельєфний ландшафт. Спочатку роботи здійснювались на 5 га, а згодом площу було розширено до 30 га по обох боках від Великого ставу. Керував роботами головний садівник К. Д. Шлінглоф. З метою створення гірського рельєфу на відведених ділянках частково вирубували існуючі насадження, а в місцях, де створювали високі гірки, вони ставали каркасом і повністю засипались землею. У результаті робіт, що проводили близько 30 років, створено гористий рельєф, де висота окремих гірок сягала 35 метрів. Гірки обсаджували деревами, переважно соснами та кущовими видами.




Завдячуючи вдачі Івана Михайловича Скоропадського, Тростянець став культурним центром: у будинку господаря щотижня збиралися місцеві поміщики і проводили диспути, ділилися враженнями від літературних новинок, влаштовували концерти. Постійними гостями Скоропадського були Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Маркевичі. На сцені домашнього театру виступали знамениті на той час українські музиканти Заремби — Владислав Іванович і його син Сигізмунд. Мандрівні лірники й кобзарі, яких Скоропадський обдаровував з особливою щедрістю, виконували старовинні думи й пісні.


У садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини, портретів визначних діячів. Іван Михайлович дуже любив, щоб у його маєтку було багато гостей, і тому вся садиба, усі великі й малі флігелі, постійно заселялися приїжджими. Тут місяцями жили письменники, художники, артисти. У Тростянці подовгу перебував і творив свої полотна видатний живописець Микола Миколайович Ге. Він, до речі, намалював портрети Скоропадського і всіх членів його сім'ї. Портрет Івана Михайловича роботи Ге близько 30 років зберігався у Прилуцькому музеї, але потім його вивезли до Чернігова. Тепер портрет експонується в обласному художньому музеї.


На території парку збереглося поховання колишнього володаря парку — Івана Скоропадського.


На надгробку напис (російською): "Любезный прохожий! Сад, в котором ты гуляешь, насажен мною. Он служил мне утешением в моей жизни. Если ты заметишь беспорядок, ведущий к уничтожению его, то скажи об этом хозяину сада: ты сделаешь доброе дело".


В парку - багато мальовничих куточків. Обов'язково ще треба буде приїхати сюди влітку!

http://andy-travelua.livejournal.com/436254.html

З декількох десятків колишніх провінційних панських резиденцій на території сучасної України, доглянуті та пристосовані для відвідання можна перерахувати на пальцях однієї руки: Самчики, Шенборн, Березова Рудка, Качанівка... З останньою, найбільш охайною серед усіх, ми сьогодні і познайомимося.

Одну з своїх рези­денцій на хуторі Качанівка поблизу Парафіївки заснував у 1770-х роках президент Малоросійської колегії і генерал-губернатора Малоросії граф Петро Рум'янцев-Задунайський. За проектом московського архітектора Карла Бланка український зодчий Максим Мосцепанов звів розкішний палац та спланував регулярний парк при ньому. Архітектура палацу цього періоду належить до стилю романтичного напрямку, притаманного спорудам XVIII — поч. XIX століть.

Споруда палацу була одноповерховою з двосвітними центральними залами. Фасади декоровані романтизованими формами численних башточок, увінчаних шатрами, що переходили в шпилі, всебічними уступами та нішами, які загалом асоціювались з архітектурою Сходу, як того забажав замовник — герой російсько-турецьких воєн.


У 1808 році Румянцев продав маєток поміщику Почеці та його дружині Парасці Андріївні. За нових власників садиба пережила другий будівельний період — палац перебудували у стилі російського класицизму, зведені нові будівлі, закладений пейзажний парк. Після смерті Григорія Яковича в 1824 році маєток успадкував син його дружини від першого шлюбу Григорій Тарновський, і понад 70 років садиба належала Тарновським. За часів Тарновських палац пережив 5 будівельних циклів і дійшов до нас у зміненому вигляді, але все ж зберіг цілісність планувального рішення ансамблю і цільову єдність споруд.


Резиденція була справжній музеєм українознавства, заповіданого колекціонером-меценатом Чернігівському губернському земству для створення музейних експозицій. Основу його унікального зібрання складали козацькі реліквії і безцінна шевченкіана. Серед раритетів колекції були шабля Богдана Хмельницького, особисті речі Івана Мазепи, Семена Палія, Павла Полуботка, Кирила Розумовського, козацькі шаблі, клейноди, гетьманські універсали, портрети багатьох відомих діячів козацького руху. Качанівська колекція сучасники оцінювали в кілька сотень тисяч карбованців сріблом.


Значні витрати на благодійництво й колекціонування, спосіб життя на широку ногу, заведений у Качанівці, поставили Василя Тарновського-молодшого на межу банкрутства. 1897 року він був змушений продати викохану садибу мільйонеру-цукрозаводчику Павлу Харитоненку. Новий господар розгорнув у помісті великі будівельні роботи. Перебудовою займався відомий німецький архітектор Карл Шольц. Останніми господарями садиби протягом 1914–1918 рр. була старша донька "цукрового короля" Олена та її чоловік Михайло Олів. За їхніх часів садиба, як і раніше, процвітала. Тут містилися картинна галерея, велика бібліотека, шанувалися найкращі традиції минулого, гостювали цікаві люди (зокрема, в червні 1915 року садибу відвідали художники М.Добужинський і К.Петров-Водкін. Попри це культурне життя Качанівки поступово завмирало.


У 1925–1933 рр. тут діяла дитяча комуна ім. Воровського. Згодом, до 1981 року, садибний комплекс використовували в оздоровчо-лікувальних цілях. Протягом тих десятиліть палацово-парковий ансамбль приходив у запустіння, руйнувався, втрачав свою колишню велич і красу. 24 листопада 1981 року, Качанівку оголосили Державним історико-культурним заповідником, відтак її поступово відновлюють.


Центральне місце в архітектурі комплексу займає палац — споруда в стилі класицизму з елементами, властивими періоду історизму. Будівля двоповерхова, прямокутна в плані з 3 ризалітами з боку паркового фасаду. З боку головного фасаду під прямим кутом до палацу примикають два одноповерхові флігелі, завдяки яким палац зберігає традиційну П-подібну в плані форму.


Центральна частина палацу увінчана півсферичним декоративним куполом на високому рустованому барабані. Ребристий купол завершується невеликим оглядовим майданчиком, захищеними металевими ґратами. По периметру барабана ряд овальних вікон, обрамлених профільованими наличниками.


Центральна частина головного фасаду палацу підкреслена глибокою лоджією в два поверхи, обмеженою кутовими пілонами і 4-колонним портиком доричного ордеру, несучим антаблементом з тригліфами і розетками в метопах. Завершується портик складним за композицією ступінчастим фронтоном, обабіч якого — парапет-балюстрада, прикрашена вазами. З боків центральної частини фронтону — скульптура, а в центрі — ліпна композиція, обмежена спареними пілястрами, що несуть антаблемент і трикутний фронтон. Стіни головного фасаду оброблені рустом.






Парковий фасад близький за архітектурою до головного, але потрактований більш мальовничо. По центру — 6-колонний портик тосканського ордеру, увінчаний трикутним фронтоном, в тимпані якого ліпний мотив. Ризаліти і торцеві фасади оперезані колонадою в рівні 1-го поверху, що несе тераси 2-го поверху з ажурною металевою огорожею, їм відповідає балкон 2-го поверху в межах портика.




Деталі паркового фасаду:





По палацу примикає гарна башта, побудована в 1866–1898 роках як водонапірна споруда. Розташована на території парадного двору з торця південної служби. Під час радянсько-німецької війни була пошкоджена, відновлена 1947 року.


Виконана в період історизму з цегли, потинькована, побілена, кругла в плані, триярусна. Фасад башти завершений карнизом, над яким невисоке опорне кільце, що несе шатро у вигляді увігнутого конуса, завершений шпилем.


Будинки служби (1830-1840-і роки) розташовані на парадному дворі садиби. Дві будівлі служб ідентичні за своїми архітектурними формами. Споруди в стилі пізнього класицизму, основні об'єми з цегли, мезоніни — дерев'яні, прямокутні в плані, тиньковані. Центральна частина головного фасаду акцентована величезною напівциркульною нішею, в яку вписаний портик тосканського ордера 1-го поверху, що підтримує балкон мезоніну з балюстрадою. Скульптури сплячих левів встановлені з боків головних входів. Споруди включені в композицію парадного двору ансамблю.




Електростанція:


Качанівський парк, площею 560 га, виплеканий трьома поколіннями Тарновських, є одним із найбільших пейзажних садів в Україні та Європі. Виник на основі природного лісу і нараховує понад 50 порід дерев і 30 видів чагарників. У формуванні художнього образу парку особливу роль відіграють хвойні породи, акліматизовані в лісостепу — ялина, сосна кедрова, сосна Веймутова, модрина, ялиця сибірська, кипарисовик горіхоплідний. З екзотів привертають увагу бархат амурський, маслинка вузьколиста, птелея, катальпа.


Парк поділяється на дві частини — регулярну та пейзажну (ландшафтну). Регулярна, прикрашена клумбами, розташована на підвищеному плато. Ця частина парку невелика і збагачена флігелями та спорудами різного призначення.


"Інтимний дворик":


Будинок управляючого в регулярній частині парку (кінець XIX століття) дійшла до наших днів з невеликими перебудовами. Стилістично близька спорудам палацового комплексу (неокласицизму). Будівля з цегли, побілена, прямокутна в плані з ризалітом по центру східного фасаду, одноповерхова.


В кінці паркової алеї знаходиться Георгіївська церква (1817–1828) споруджена в стилі ампір., Її Західний вхід акцентований 4-колонним дорічним портиком (колони подвоєні), зверху антаблемент з тригліфами по фризу. Втрачені північний і південний портики церкви і два верхні яруси дзвіниці, що значно збідніло силуети храму.






Ландшафтна частина парку значно більша, складається із гаїв і дібров, що чергуються з полянами і дзеркалами озер (загальна площа — 125,63 га), розташованими на нижньому плато. Тут збереглись паркові мости, Гірки Кохання і Вірності, "романтичні руїни" на березі Великого ставу, які є пам'яткою садово-паркового мистецтва XVIII століття. Численні живописні алеї і доріжки перетинають парк у всіх напрямках.


В ландшафтній частині парку на вершині пагорба розташований павільйон Глінки (1830-і роки), виконаний у формах романтизму. Зазнав деяких змін в кінці XIX століття. Під час радянсько-німецької війни пошкоджений, відновлений в 1947 році. Тоді ж, імовірно, з'явився живопис в медальйонах. Споруда з цегли, тинькована, 8-кутна в плані, причому грані, що відповідають головним ві

http://andy-travelua.livejournal.com/436170.html

Рамалла є тимчасовою столицею Палестинської автономії. "Тимчасовою", бо палестинці мріють про столицю в Єрусалимі (Аль-Кудсі). Тут знаходяться всі органи влади Палестинської адміністрації, а також мавзолей лідера палестиніців Ясіра Арафата.

В біблейську епоху Суддів на цьому місці знаходилося селище Рама, яке було духовним центром Ізраїлю, тут розташовувалася резиденція судді Самуїла. Сучасне місто засноване в середині XVI століття Гаддадінами, племенем братів, що вело свій рід від ґассанідських християнських арабів. Сьогодні в Рамаллі поряд з арабами-мусульманами проживає багато арабів-християн (майже половина). При цьому мером міста є аполітична жінка-християнка.


В Рамаллі був в 2004 році був похований Ясир Арафат, де довший час містилася його резиденція. У 2007 році над могилою Арафата в середині укріпленого комплексу Мукатта був зведений Мавзолей палестинського лідера:


Над могилою Арафата - завжди почесна варта:



Резиденція лідера Палестини Махмуда Аббаса в укріпленому комплексі Мукатта:


Сама Рамалла - багатолюдна, в центрі важко пройти навіть пішки, я вже не кажу про автомобіль:




Головна Кругла площа Рамалли:




Якісь старі руїни в Рамаллі:


Ізраїльська "Стіна безпеки" між Рамаллою та Єрусалимом:

http://andy-travelua.livejournal.com/435469.html

Ансамбль садиби прилуцького полковника Павла Ґалаґана в Сокиринцях - найкраще збережений взірець великопанської садиби 1-ї половини XIX ст. за землях Лівобережної України. Садиба розпланована в 1823 - 1825 рр. запрошеним з-за кордону садівником І.Бістерфельдом за участю архітектора П.Дубровського, який є автором усіх споруд ансамблю. Протягом 1824 - 1835 рр. збудовано збережений донині палац, огорожу з брамою, службові флігелі, стайні, паркову альтанку, оранжерею, місток у парку. У створенні парку брали участь садівник К.Хрістіані та паркобудівник Редель. У різні роки садибу П.Ґалаґана відвідували й жили тут видатні діячі культури - Т.Шевченко, М.Лисенко, Л.Жемчужников, кобзар Остап Вересай. Палац, як і всі інші будівлі ансамблю, вирішено в архітектурних формах ампіру з використанням у паркових малих формах мотивів романтизму.

Садиба розташована на західній околиці села, в порослій лісом місцевості з горбистим рельєфом. З північного заходу ділянка обмежена дорогами, а з заходу - болотистою долиною; на півдні до неї підступає природний лісовий масив.

Центром ансамблю садиби є палац, який поділяє парк на дві половини - регулярну і ландшафтну. До парадного фасаду палацу веде широка алея завдовжки 400 м. Палац розташовано по її осі, а симетрично до неї - всі інші споруди. Ця вісь симетрії ансамблю продовжена і в композиції ландшафтної частини парку площею 60 га, що спускається по рельєфу до каскаду ставків, загальна площа яких сягає 10 га. Біля воріт та обабіч алеї розташовані господарські флігелі, які разом з брамою та огорожею становлять групу будівель головного в’їзду. На північ від палацу розміщувались господарські двори - для худоби та коней - з відповідними будівлями

Ансамбль зустрічає огорожею з в'їзними воротами, запроектованими і побудовані одночасно з усім ансамблем у 1825-1831 рр. Ворота збудовані в стилі ампір, цегляні, обштукатурені. Пилоны з похилими бічними сторонами увінчані важкими фронтонами з масивними кронштейнами, над фронтонами - аттикі.

Огорожа ритмічно розчленована пілястрами доричного ордера, фланкирована вежами-альтанками, виконаними з цеглини, обштукатуреними і прикрашеними рустом:

Службові флігелі, симетрично розташовані відносно головної алеї - парадного в'їзду на територію садиби, побудовані одночасно з основними спорудженнями ансамблю у 1825-1831 рр.:

Палац складається з центрального двоповерхового корпусу та двох сполучених з ним одноповерховими переходами флігелів на два поверхи. Палац - симетричний; його вісь на чоловому й парковому фасадах акцентують іонічні портики з фронтонами та декоративною сферичною банею. Розпланування будівлі - анфіладне. Перший поверх центрального корпусу і флігелів був житловим. Тут же містились службові й деякі господарські приміщення. На 2-му поверсі були парадні покої - зали, вітальня, їдальня, більярдна, кабінети й спальні. Декор інтер’єрів дуже скромний і обмежується карнизами, кахляними печами та камінами. Парадні приміщення 2-го поверху декоровані з застосуванням класичних ордерних форм (колони, пілястри, антаблементи композитного, доричного й тосканського ордерів).

Головний північно-західний фасад центрального корпусу прикрашено восьмиколонним портиком іонічного ордера, поставленим на аркаду 1-го поверху.

Шестиколонний портик паркового південно-східного фасаду вирішений у тому ж ордері і спирається на терасу, яку несе аркада.

З тераси в парк спускаються сходи, що розширюються донизу і переходять у пандус.

Обабіч пандуса на п’єдесталах стоять дві мармурові статуї античних богинь, привезені в кінці XIX ст. з-за кордону.

Тераса оточена балюстрадою і прикрашена мармуровими й чавунними вазами на п’єдесталах.

Деталі декору паркового фасаду:

Критими переходами палац поєднується з двоповерховими флігелями:

Територія парку розпланована за пейзажним принципом: чергування відкритих полян і зелених масивів, відсутність прямих осьових перспектив, наявність покручених стежок на схилах пагорбів. У парку переважали дерева листяних порід - дуб, в’яз, береза. У східній і південній частинах розміщувалися ділянки фруктових дерев. Малі архітектурні форми - альтанки, мости, скульптура і вази з квітами - створювали локальні мікроансамблі, урізноманітнюючи загальну композицію.

На брівці насипної тераси, схили якої спадають до ставка, побудована кругла альтанка-ротонда. Вона складається з восьми колон, їх покриває фриз і купол. До них ведуть 12 сходинок, обрамлених ступінчастими пілонами.

Вид з альтанки на ставок, викопаний по течії річки Утки:

В глибині парку побудований місток у готичному стилі через яр. Його три стрімкі арки з трьохярусними баштами прикрашені тоненькими колонами і поясом зубців:

На північно-східній околиці парку розташовані покинуті конюшні, збудовані в 30-х роках ХІХ ст.:

Напроти - ще якась цікава господарська будівля комплексу:

Типові будиночки в Сокиринцях:

Сільська церква на пагорбі:

http://andy-travelua.livejournal.com/435417.html

Над Наблусом, столицею Самарії, височіє гора Грізім (або Гарізім), відома з Біблейських часів. В середині 2 тисячоліття до н.е. згідно біблейської легенди відразу ж після переходу євреїв через Йордан на горі був укладений заповіт між Богом та єврейським народом. За наказом Мойсея тут був влаштований ізраїльтянами жертовник з цілісних каменів, на яких були висічені 10 заповідей Господніх. На горі, як і 2000 років тому, проживають самаритяни - народ, який часто згадується в Біблії.

Багатьом знайоме словосполучення "добрий самаритянин": з біблейської притчі про самаритянина, що врятував пограбованого подорожнього, яку Ісус розповів своїм учням. Відтоді самаритяни стали для християнського світу уособленням доброти, жертовності і безкорисливості.


Найстаріший будинок самаритян на горі Грізім:


Історично, як окремий регіон, Самарія починає виступати після розділу початкового царства Ізраїль на дві частини - південне Юдейське та північне Ізраїльське царства у 997 році до н.е. Оскільки, попереднє державне утворення - об'єднане єврейське царство теж носило назву Ізраїль, то для розрізнення новоутвореного північного царства його територію поступово стали називати Самарією.


Після Вавілонського полону самаритяни збудували на горі Грізім храм, зруйнований близько 110 року до Р. Х. Іоанном Гірканом, але і після цього гора Грізім залишалася для самаритян переважним місцем молитви, про що згадував самаритянин у бесіді з Ісусом Христом (Ін. 4:23).


Імператор Адріан звів на горі Грізім святилище Юпітера. У 484 році імператор Зенон побудував тут церкву Богоматері. Після арабського завоювання церква була зруйнована і згодом тут був побудований мавзолей шейха Анама Ібн-Алі, сподвижника Саладіна:


На горі Грізім знаходиться палац палестинського араба-мільйонера Муніба аль Масрі, колишнього міністра в Палестинській автономії. "Заробивши" багато грошей, він побудував цей палац і назвав його нескромним ім'ям "Будинок палестинців":


Мечеть на горі Грізім та панорама Наблуса:




Вид на Наблус та табір палестинських біженців Балата:


З гори відкриваються нейморівні пейзажі Самарії, Іорданської долини та гір в Іорданії:









Шосе Мертве море - Бет-Шеан, що проходить Самарією:

http://andy-travelua.livejournal.com/434908.html

http://andy-travelua.livejournal.com/434181.html

З недавніх пір старовинні козацькі містечка Лівобережної України з церквами в стилі козацького бароко та типовими для лівобережжя бароковими кам'яницями стали мені подобатися більше, ніж галицькі містечка з ратушами, замками і костелами. Особливо приваблива в цьому плані Чернігівщина, про яку я буду розповідати найближчими днями. Після величного Чернігова, Козельця, Седнова та сіл з дерев'яним церквами і палацами настала черга міста Прилуки - одного з найбільш давніх руських міст та одного з найпривабливіших міст сьогодення з козацьким минулим.

В Прилуках декілька церков в стилі козацького (українського, мазепинського) бароко, декілька храмів більш пізнього періоду (класицизм), полкова скарбниця (найстаріша мурована споруда міста), руїни головної синагоги та декілька яскравих прикладів еклектики та модерну. Місто дуже чисте і охайне, гуляти ним - одне задоволення. Пам'ятки і все цікаве розташоване дуже компактно.


Спасо-Преображенський собор - найдавніший і найпоказовіший храм Прилук в стилі козацького бароко. Він, як багато інших найцікавіших споруд, розташований в центрі міста на величезній площі, яку утворює вулиця Галаганівська.




До цього на місці собору стояла дерев'яна Спаська церква, була побудована у 1653—55 роках. Наприкінці XVII — на початку XVIII століття вона згоріла. На її місці у 1710—20 роках коштом прилуцького полковника Гната Галагана була споруджена нова мурована п'ятибанна церква.






На території колишньої прилуцької фортеці (сьогодні - на подвір'ї Спасо-Преображенського собору стоїть Полкова скарбниця (арсенал Ґалаґана) — пам’ятка цивільної мурованої архітектури поч. XVIII ст. Збудована у стилі українського бароко полковником Гнатом Ґалаґаном орієнтовно в 1714 р. на території своєї садиби для зберігання полкового скарбу, клейнодів і зброї.


Прямокутна у плані споруда збудована з місцевої цегли на вапні, тинькована, однокамерна, має глибокий підвал з багаточисельними нішами в стінах метрової товщини, перекриття — півциркульне склепіння з розпалубками. Віконні отвори — півциркульні. Торці увінчані високими барочними фронтонами, що незвично для такої невеликої споруди, фасади декоровані широкими пілястрами, нішами і увінчані профільованим карнизом з поребриком.


Поруч зі Спасо-Преображенським собором знаходиться Миколаївська церква - маленький симпатичний храм, побудований у 1720 році тим самим Гнатом Галаганом і в тому ж стилі козацького бароко. Пам'ятка є рідкісним типом споруди XVIII ст., що поєднують невелику однонефну церкву з дзвіницею, композиція якої асиметрична.




На тій же самій великий площі стоїть Собор Різдва Богородиці, збудований у 1806 році в стилі зрілого класицизму купецьким сином Федором Заболоцьким. Це однобанна симетрична за композицією споруда. Хрещатість у плані утворюється за рахунок ризалітів, які виступають по осях фасаду кубічного об'єму споруди. Ризаліти завершуються трикутними фронтонами. Західний ризаліт акцентований чотирьохколонним портиком. Споруда піднята на високому цоколі. У соборі було три престоли: посередині - Різдва Пресвятої Богородиці, праворуч Олександра Невського, ліворуч Великомучениці Варвари.




Поруч з Собором Різдва активно відтворюється міська брама:




Останній, четвертий храм на території колишньої фортеці - Стрітенський собор, збудований для увічнення пам'яті вбитого 1 березня 1881 року імператора Олександра II. Фінансувалося будівництво переважно за рахунок міського голови Івана Дедіна. Відомо, що Іван Дедін пожертвував на будівництво собору 60 тисяч карбованців золотом, що на той час було величезною сумою. В одному з документів тих років писали про будівництво храму: "своєю красою, благоліпністю і зручностями буде прекрасним пам'ятником старанності жителів міста Прилук, у якому міський голова Дедін має почесну частку участі і як жертводавець, і як заступник і представник суспільства". Будівництво було завершене в 1889 році.


На центральному перехресті міста (на розі вулиці Київської та Незалежності) знаходиться будинок купця Золотарьова, в якому містилося громадське зібрання. Зараз в будинку - міська рада:


Гарний приклад прилуцького модерну на вул. Київській - особняк міського голови, купця Кисловського:


Ще один приклад модерну на ній самій вулиці Київській - будинок купця Московченка:


І ще один - поруч:


На розі вулиць Київської та Іванівської розташована Іванівська церква. Храм було побудовано на місці двох попередніх храмів і освячено 28 серпня 1865 року. Спочатку п'ятибанна церква і триярусна дзвіниця стояли окремо, а 1910 року їх було об'єднано прибудовою, що дало змогу майже вдвоє збільшити площу культової споруди.


В одному кварталі від Іванівської церкви в бік центру на вул. Земській стоїть одна з двох збережених прилуцьких синагог - Фраткінська синагога. Це є цегляна будівля, яку було побудовано в 1872 році місцевим бізнесменом Франкіним, власник тютюнової фабрики, який пожертвував гроші на її будівництво.


Найгарніша цивільна споруда Прилук - це театр Бродського. В якості першої професійної театральної сцени Прилук його почав будувати в кін. XIX - нач. XX ст. міщанин М. Бродський спільно з власником цегляного заводу Штондой, проте на завершення будівництва у них не вистачило коштів. Центральна двоповерхова частина була добудована тільки в 1930 р. Зараз тут - міський будинок культури.




На північній околиці середмістя у секторі приватної забудови на вул. Садовій знаходиться це одна примітка і маловідома пам'ятка Прилук - будинок статського радника П.Шкурата, що нагадує палац. Зі згоди Шкурата у 1867 р. Скоропадський відкрив тут пансіон для підготовки народних вчителів. Після першого випуску (1870) пансіон закрили та відкрили школу.


В совєцькі часи тут квартирувалася школа №4, але після її виїзду будівля почала руйнуватися.




На тій самій вул. Садовій збереглися руїни Великої синагоги. Синагога була побудована в 1861 році на місці більш старої дерев'яної синагоги чи молитовного будинку. Загальна площа споруди була 2000 квадратних метрів. Божниця використовуватися членами Єврейського робочого гуртка.


Синагога була закрита в 1927 році і перетворена в Клубі робітників. Там існував маленький театр, де грали постановки на ідиш. У 1945 році він був перетворений в кінотеатр. У 1954 будівлю було реконструйовано, тоді був зруйнований великий красивий купол.


Кінотеатр було закрито в 1990 році після цього, місто стало перетворило будівлю в місце для зберігання матеріалів з

http://andy-travelua.livejournal.com/434132.html

Наблус (біблейський Сіхем або Шхем) - друге (після Хеврону) за населенням місто Палестини і, безумовно, найколоритніше з палестинських міст. Слід сказати, що Наблус - одне з нейнебезпечніших міст території арабо-ізраїльського конфлікту, де останні два десятиліття зіткнення між ізраїльською армією і радикально налаштованими палестинцями мали надзвичайно кривавий характер із сотнями жертв (переважно, з палестинського боку). Та чого ще чекати від Сіхема-Шхема-Наблуса, яка його історія почалася із насильства: близько 1200 року до н.е., коли Сіхем центром племені хівійців, cин сіхемського правителя згвалтував Діну, єдину дочку Іакова (Ізраїля), і за це місто було вирізане її братами Сімеоном і Левієм. У Сіхемі знаходиться гробниця її брата Йосипа.

В Наблусі є досить миле і добре збережене Старе місто з Годинниковою вежею, старовинними мечетями, типовими для сходу вузькими вуличками із середньовічними будинками. Є і нова сучасна забудова. Над Наблусом височіє гора Грізім, також відома з Святого Писання, де досі проживає давній біблейський народ - самаритяни. З самої гори відкривається чудовий вид на Наблус та Самарійські гори (але з горою Грізім ми познайомимося окремо).


Якщо ми вже почали з поганого, то поганим і продовжимо. Як я вже писав, у Наблусі знаходиться гробниця Йосипа - найулюбленішого сина Іакова (Ізраїля), якого йому народила красуня Рахіль. Згідно з біблейською легендою, Йосип помер в Єгипті, і його кістки були перенесені до Ізраїлю і поховані в Сіхемі (Шхемі). У першому столітті римський імператор Веспасіан заснував біля зруйнованого Шхема місто Флавиа Неаполіс, яке після приходу арабів стало іменуватися Наблус. Могила Йосипа є священною не лише для євреїв, але і для мусульман. На жаль, на піку арабо-ізраїльського протистояння це місце стало каменем спотикання для обох конфліктуючих сторін.


Восени 2000 року, з початком Інтіфади, гробниця Йосипа опинилася в арабській облозі. Невеликий загін ізраїльської армії насилу утримував її. Під час облоги комплексу гробниці був важко поранений ізраїльський солдат Юсуф Мадхат (друз за національністю). Араби не дозволяли евакуювати його в госпіталь, і він помер від втрати крові. 7 жовтня 2000 року ізраїльський уряд Ехуда Барака прийняв рішення "тимчасово" залишити гробницю Йосипа. Після того, як ізраїльські солдати покинули святе місце, вивезши із собою свити Тори, натовп арабів увірвався у будівлю, спалив книги, що залишилися, і саму будівлю. Через декілька днів араби почали будівництво мечеті на цьому місці.


Сьогодні розтрощена гробниця Йосифа - під охороною палестинської поліції. Відвідати її можна лише за домовленостю з автоматчиками під їхнім доглядом.


Але досить про погане. Перемістимося у Старе місто Наблуса, де майже кожний будинок милує око.


На головній площі Наблуса - Годинникова вежа в стилі італійської готики, яка нагадує, що Наблус - це все ж таки колишній Неаполіс:




Дуже симпатичні будинки на головній площі:


Тут же на площі стоїть велична мечеть Ан-Наср. Спочатку Ан-Наср була візантійською церквою, потім тамплієри побудували маленьку церкву, яка складалася з круглої будівлі з червоним куполом під час панування хрестоносців в Палестині. Хрестоносці втратили Наблус в 1187 році під час Айюбідів, і до 1300 року Наблус був вже в руках мамлюків. Мамлюки перетворили церкву в мечеть. Турки зробили прибудову до мечеті, але Ан-Наср був зруйнований землетрусом, який стався в Наблусе в 1927 році.


Проект відновлення почався в 1935 році, він контролювався з усіх боків, від адміністрації до жителів. У лютому 1998 року в Наблусе сталося палестинське повстання, після того, як ізраїльтяни чинили опір проходу в мечеть.


Прогуляємося старовинними вуличками Наблуса:


















На півночі Старого міста знаходиться найстаріша мечеть Наблуса - Велика мечеть (Jama’a al-Kebir). Велика мечеть раніше спочатку була базилікою, побудованою під час панування Філіпа Араба в 244-249. Візантійці пізніше побудували церкву на руїнах базиліки, яка перебудована хрестоносцями в 1168 році. У 1187 році мусульманин Саладін перетворив будівлю в сучасну Велику Мечеть після того, як вони завоювали Наблус. У 1641 році інарет Великої Мечеті був відновлений. Мечеть не ремонтувалася, поки серйозний землетрус не стався в Палестині, який особливо тоді зруйнував Наблус (у 1927 р.). Землетрус зруйнував купол і мінарет мечеті. У 1935 усе це було відновлено.


Ще одна мечеть в Старому місті:


Є в Наблусі і християнські святині:


Старе місто безпосередньо межує з новими кварталами, де знаходиться діловий центр Наблуса. Тут - великі площі, широкі вулиці, офіси і супермаркети:




















Великий торгівельний центр в Наблусі. Дуже не схоже на якусь окупацію чи блокаду :)


Центр Наблуса - суцільні автомобільні корки:


Околиці Наблуса виглядають так:


Вид на гору Грізім:




Вид з гори Грізім на Наблус:




Святі місця
Палестина
Ізраїль
Віфавара - місце Хрещення
Палац Гішама в Єрихоні
Єрихон - найстаріше місто світу
Сорокоденна гора - місце Спокуси
Каньйон Ваді-Кельт

http://andy-travelua.livejournal.com/433701.html

Ваді-Кельт - це ущелина, яка знаходиться на Палестинських територіях в Іудейській пустелі, вхід в яку розташований на захід від Єрихона. В часи Ісуса Христа по каньйону проходив давній римський шлях з Єрусалиму до Єрихону. Дістатися сюди можна пішки з Єрихону (шлях можна починати з "Тель Аль-Султан"), або з зупинки "Міцпе Йерихо" на трасі Єрусалим - Мертве море. Шлях до найцікавішого місця каньйону в обох випадках приблизно однаковий - близько 5 кілометрів.

В наймальовничішому місці каньйону є оазис з невеличним струмком, водоспадом, кущами та пальмами. В скелях над оазисом - келії монастиря св. Георгія Хозевіта.

Монастир св. Георгія - типовий для Палестини гірський монастир побудований в V або VI столітті, зруйнований персами і відновлений в XIX столітті. Нинішня церква стоїть на залишках візантійського храму, мозаїчний пів якого подекуди зберігся. Тут же могила преподобного Георгія, яку деякі по незнанню приймають за усипальню св. Георгія Побідоносця, що знаходиться в Лоде. У печере, за переказами, жив Ілля-пророк.


Оазис на дні каньйону:


Каньйон і довколишні краєвиди:




Захід сонця в Іудейській пустелі:





Святі місця
Палестина
Ізраїль
Віфавара - місце Хрещення
Палац Гішама в Єрихоні
Єрихон - найстаріше місто світу
Сорокоденна гора - місце Спокуси

http://andy-travelua.livejournal.com/433464.html

На захід від Єрихону на Західному березі річки Йордан височіє Сорокаденна гора (гора Спокуси, гора Каранталь), де, за переказами, Ісус Христос постив сорок днів після Хрещення Іваном Хрестителем при Віфаварі, де його спокушав диявол. Зараз в скеліх цієї гори розташований грецький православний монастир Спокуси (монастир Каранталь).

Євангеліє описує епізод Спокуси Христа так: Ісус же, повен Святого Духа, повернувся з-над Йордану, і Дух повів його в пустиню, де сорок день його спокушав диявол; і протягом тих днів Ісус не їв нічого. Коли ж вони скінчились, він зголоднів. А диявол йому й каже: «Якщо ти Син Божий, скажи оцьому каменеві, щоб став хлібом.» Ісус озвався до нього: «Писано, що не самим лише хлібом житиме людина.» Тоді диявол вивів його високо, показав йому в одну мить усі царства світу, і сказав до нього диявол: «Я дам тобі всю цю владу й славу їхню, бо вона мені була передана, і я даю її, кому захочу. 7 Тож коли ти поклонишся передо мною, вся твоя буде.» Ісус у відповідь сказав до нього: «Писано: Ти будеш поклонятись Господові, Богові твоєму, і йому єдиному служити.» Потім він повів його в Єрусалим, поставив на наріжнику храму й сказав до нього: «Коли ти Син Божий, кинься звідсіль додолу, писано бо: Він ангелам своїм велітиме про тебе, щоб тебе зберігали, і: вони знімуть тебе на руки, щоб ти, ногою своєю не спіткнувсь о камінь.» Але Ісус озвавсь до нього: «Сказано: Не спокушуватимеш Господа, Бога твого.» І скінчивши всі спокуси, диявол відійшов від нього до якогось часу.


До монастиря можна піднятися з Єрихону (з розкопок Тель-Єрихон) канатною дорогою довжиною 1300 метрів, побудованою у 1998 році австрійсько-швейцарською компанією:


Вершина Гори Каранталь за часів Маккавеїв звалася Дук - спостережний пункт. На ній була твердиня в якій був вбитий Симон Маккавей - останній з Маккавеїв. Перший монастир був побудований за часів Візантії у 6-му столітті нашої ери над печерою, де за християнською традицією, Ісус Христос провів сорок днів і сорок ночей у пості і молитві та спокусах сатани. Монастир отримав свою назву від гори, яку перші християни назвали «Гора Спокус».


Монастир Спокус був визнаний Святою Оленою в якості одного з «святих місць» під час її паломництва у 326 р. н. е. У 630-х роках Палестина, в тому числі і Єрихон були завойовані арабами ісламського халіфа Умара ібн аль-Хаттаба. Коли хрестоносці відвоювали цю область у 1099 році, вони побудували дві церкви на цьому місці: одну в печері на пів-дорозі до скелі, а другу на вершині гори. Вони називали це місце «Mons Quarantana» (від Quaranta — сорок), тобто за кількістю днів перебування там Ісуса у пості.


Земельна ділянка, на якій побудований сучасний монастир, була придбана грецькою Православною Церквою у 1874 році. У 1895 році монастир був побудований навколо печері з каплицею. Три православні ченці доглядають за монастирем та проводять відвідувачів.


Грот, де згідно традиції 40 днів молився Ісус:




Рельєф гори Спокус:




Вид з гори на Мертве море:


Вид з Сорокаденної гори на Єрихон:





Дивіться також:
Святі місця
Палестина
Ізраїль
Віфавара - місце Хрещення
Палац Гішама в Єрихоні
Єрихон - найстаріше місто світу

http://andy-travelua.livejournal.com/433156.html

Куршська коса є тонкою ділянкою суші, обгородженою з одного боку Балтійським морем, з іншого боку - Куршским затокою. Усю косу займає національний парк "Неринга", головна пам'ятка якого - піщані дюни, а також красиві ліси, пляжі і невеликі селища швейцарського типу. З Клайпеди на Куршську косу можна потрапити за допомогою парому. На іншій стороні переправи чекає рейсовий автобус, який провіз нас по усій косі майже до межі з Кьонігсберзькою областю. У кінцевій точці нашого маршруту, селищі Нида, ми помилувалися незвичайним видом Балтійського моря і прогулялися по лісу.

Балтийське море з західного берегу Куршської коси:

Курортне містечко Ніда:

Східне узбережжя Куршської коси і Куршська затока:

Містечко Смільтене, яке сполучається з Клайпедою за допомогою паромної переправи:

Вид на порт в Клайпеді:

http://andy-travelua.livejournal.com/433114.html

Клайпеда, що знаходиться на заході Литви, істотним чином відрізняється від Вільнюса, Каунаса та інших литовських міст. Клайпеда та прилеглий регіон мають особливу, відмінну від Литви, історію: до 1923 року місто перебувало у складі Німеччини, що відбилося на архітектурному його вигляді. В місті збереглося багато фахверкових та інших будинків в типово німецькому стилі.

Старе місто Клайпеди:

Драматичний театр - найстаріший в Прибалтиці:

До старовинних будиночків примикають більш нові квартали:

В Клайпеді знаходиться найбільший глибоководний порт в Литві, який взимку не замерзає:

http://andy-travelua.livejournal.com/432851.html

Щойно повернулися з улюбленого Поділля. На цей раз їздили з родиною. Дуже насичено: близько 30 старовинних міст і містечок із замками, палацами, костелами, печерами та водоспадами. Маршрут вийшов такий: Бердичів - Хмільник - Летичів - Меджибіж - Маліївці - Дунаївці - Вел.Жванчик - Голозубинці - Кривчик - Рахнівка - Кам'янець-Подільський - Рихта - Кудринці - Скала-над-Збручем - Лосяч - Колиндяни - Шманьківчики - Чортків - Червоногород - Озеряни - Борщів - Кривче - Мельниця-Подільська - Дзвинячка - Окопи св.Трійці - Жванець - Хотин.

Всього проїхали близько 1700 км. Якщо їхати до Кам'янця з Києва, то краще - трасою через Житомир-Бердичів-Хмільник-Летичів-Хмельницький-Дунаївці. Дорога не погана. Дороги на Хмельниччині відносно добрі (я підкреслюю - відносно!), навть за до таких забутих сіл, як Маліївці. Майже всі дорогі на Тернопільщині, навіть загального користування держ. значення - це нереальна жесть. Їхати швидше 20-30 км на годину не виходить.

Але кожного разу переконуюсь, що наше українське Поділля краще за будь-яку Швейцарію. А як інакше можна пояснити, чому щоразу тягне в одні і ті самі місця по десятому разу, якщо є тисячи інших місць?

Перша зупинка була в Бердичеві, де ми оглянули оборонний кляштор кармелітів босих:

Хмільник: замкова вежа, палац Ксідо, венеціанський місток та набережна Південого Бугу:

В Летичеві - вже втретє, і кожний раз із великим задоволенням. Відреставрований замок кам'янецького старости Яна Потоцького (XVI століття) та пам'ятник Устиму Кармелюку:

Костел Успіння з кляштором домініканців, 1606 - 1638 рр.:

Фортеця в Меджибожі:

Одне з наймальовничіших куточків Поділля - село Маліївці Дунаєвецького району Хмельницької області. Звідси від траси Хмельницький-Кам'янець - 7 кілометрів (повертати треба в Міцівцях). Дорога - відносно нормально, є пару кілометрів старої нерівної бруківки. В Маліївцях добре зберігся палац Орловських (1788 р.):

Крім палацу Орловських, з яким по красі, довершеності, витонченості, гармонії не може конкурувати жодна подільська резиденція, в Маліївцях зберігся старовинний парк з двома ставками, фонтанами, стилізованою під замкову вежу водонапірною баштою. Але головна атракція Маліївців - 18-метрова скеля з водоспадом і печерним гротом:

Дунаївці - райцентр на Хмельниччині, де збереглося два панських палаци. Перший з них, в самому центрі - палац Красінських-Скибневських, ХІХ ст.:

Другий палац (сильно перебудований) знаходиться на території районної лікарні і належав поміщику Завойському:

Навколо Дунаївців - багато колишній панських резиденцій з відносно добре збереженими палацами. Палац Хелминського в селі Великий Жванчик збудований на манер італійських вілл у 1877 році:

В Голозубинцях (між Дунаївцями та Великим Жванчиком) в шикарному парку національного значення знаходитться палац Скібневських. Головну палацову цікавинку - кутову вежечку, незрозуміло для чого декілька років тому обгорнули якось ганчіркою. Доступ до палацу і парку обмежений - тут знаходиться обласна протитуберкульозна лікарня:

Дуже гарний палац з чотириповерховою вежею зберігся в селі Кривчик на південний схід від Дунаївців. На жаль, потрапити сюди може далеко не кожний. Палац знаходиться на території психоневрологічного санаторію. Директор закладу дозволив оглянути та сфотографувати палац лише після півгодинних перемовин і у супроводі медичної сестри.

В селі Рахнівка між трасою та Кривчиком є скромний палац німецької родини Корф (1910 р.), в якому знаходиться сільська школа:

В Кам'янці-Подільському я вже, напевно, раз 10-й. І кожного разу подорож сюди очікую з великим перечуттям прекрасного.

З такого ракурсу Кам'янець мало хто бачив. Ця оглядовий майданчик знаходиться на Польських Фільварках на північ від Старого міста на вул. Пушкінський:

Ще один не дуже популярний вид на Старе місто з Польських Фільварків: католицький фасад Кам'янця та Польська брама:

Кам'янецька ратуша - найстаріша в Україні:

Одна з моїх найулюбленіших вуличок Кам'янця - П'ятницька:

В пошуках небанальних ракурсів Кам'янецької фортеці:

Захід сонця за фортецею:

Навіть не знаю, як реагувати на цей "цирк Шапіто":

Одна з чотирьох башт маловідомого замку в Рихті на захід від Кам'янця. З кінця XVI століття замок належав шляхтичам Гумецьким:

Старовинний млин в Рихті:

Замок Гербуртів в Кудринцях - один з моїх найулюблениших, не зважаючи на його занедбаність. Я тут вже втретє.

Ще один ракурс:

Скала-над-Збручем між Кам'янцем і Чортковим - одне з найбільш любиме мною подільске містечку. Буваю тут кожного разу, коли їду на Поділля:

Замок в Скалі трохи окультурили - огородили частоколом та поставили риштування на палац Тарла:

Палац Голуховських на околиці Скали також причепурили і пофарбували:

Околицю села Лосяч (Борщівський р-н, Тернопільщина) з видом на костел на тлі ставка часто називають "Подільською Швейцарією":

Костел Антонія Падуанського в Лосячі:

Замок-палац шляхтичів Городиських в Колиндянах (Чортківський р-н, Тернопілля):

Панській двір Плятнера в Шманьківчиках (Чортківський р-н, Тернопілля):

Чортків - місто-фаворит в моєму рейтингу найцікавіших українських міст після Чернівців і Камёянця:

Замок Гольських в Чорткові:

Чортківський костел св. Станіслава монастиря домініканів:

Стара ратуша в Чорткові:

Червоногород - містичне місто, яке не сплутаєш з жодним іншим… Місце, в яке закохуєшся з першого погляду назавжди… Місце, в яке тягне постійно, незалежно від пори року і настрою… На жаль, з моменту минулої подорожі сюди його стало менше: пару років тому обвалилася половина однієї з веж:

Крім замкових руїн туристів кличе до Червонограду й найбільший в рівнинній частині України водоспад Джуринський. Висота цього дива складає 16 метрів, і складається він з декількох каскадів. В найчарівнішому в Україні місці дзюркоче найчарівнішій в Україні водоспад…

Готичне диво - костел св. Анни в Озерянах:

Залишки замкової споруди в Озерянах:

Руський народний дім в Борщові:

Замок Контських в Кривче (Тернопілля, Борщівський р-н):

Головною цікавинкою Кривче, заради якої сюди їдуть з усієї країни, безумовно, є печера Кришталева:

Залишки резиденції Дунін-Борковських в Мельниці-Подільській:

Мавзолей Кеншицьких в Дзвинячці (Тернопілля, Борщівський р-н):

Львівська брама фортеці "Окопи св. Трійці" (Тернопілля, Борщівський р-н):

Костел Св.Трійці в Окопах незодавно відновлений поляками:

Башта Пуласького над Збручем в Окопах св. Трійці:

Єдина збережена башта замку Калиновського в Жванці:

Останні роки Жванець помітно облагородили. На протилежному боці Жванчика влаштували оглядовий майданчик з альтанкою:

Вірменський оборонний костел також реставрували:

Відвідання Хотина - це завжди свято:

А подвійне свято - бачити Хотинську фортецю з протилежного берега Дністра:

http://andy-travelua.livejournal.com/432472.html

Багато років мріяв сюди потрапити. І, нарешті, наприкінці зими це здійснилося. Найкраще збережений у Волинській області (після Луцького) бастіонний замок Радзивіллів варто побачити. А разом з ним - і величний пишно декорований бароковий костел Св. Трійці кляштору колегіатів. Крім того в Олиці зберігся найстаріший на Волині костел свв. Петра і Павла та залишки міських укріплень - Луцька брама.

Перша згадка - 1149 рік (Іпатіївський літопис). Перший задокументований власник - Ленько Зарубич (1433 рік). У середині XV ст. Оликою володів литовський гетьман, воєвода троцький та староста луцький Петро Янович Білий. У 1460 році він надав кошти на побудову Петропавлівського костелу - найдавнішого на теренах сучасної Волині. По його смерті Олика відійшла до доньки — Ганни Монтигердовичової, а потім — до її онучки, Ганни з Кішків, одруженої в першому шлюбі з Яном Миколаєм Радзивіллом "Бородатим". Місто на 400 років стало вотчиною магнатів Радзивіллів — головних поборників та захисників самостійности Литовської держави.

У середині XVI ст. Оликою володів Микола Христофор Радзивілл "Чорний", який у 1547 році отримав від імператора Карла V спадковий титул "Князя на Олиці та Несвіжу", затверджений у 1549 р. королем Сиґізмундом ІІ Авґустом. У 1564 р. стараннями власника Радзивілла "Чорного" Олика отримала Магдебурзьке право. Коли помер, не залишивши спадкоємців, великий канцлер литовський, фундатор костелу Трійці та замку Альбрехт Станіслав Радзивілл (1595–1656), Олика відійшла до несвізького князя Михайла Казимира Паца — польного гетьмана литовського, до XIX ст. творила єдину цілість з Несвізьким майоратом.


Останнім прямим нащадком князя Миколи Радзівілла (Чорного) був Домінік Єронім Радзивілл (1786–1813) — полковник армій Князівства Варшавського та наполеонівської. За участь у анти-російській військовій кампанії всі його маєтки було секвестровано (тобто держава заборонила князю користуватися приватним майном). Інший магнат — Адам Чарторийський — добився у царя Алєксандра І наступного 1814 р. ліквідації секвестру. Олику отримав Антон Радзивілл (1775–1832) — представник Клецького майорату. Останній ординат міста Януш Францішек Радзивілл — захисник інтересів міщан у польському сенаті, був заарештований в 1939 р., після Другої світової війни повернувся з таборів до рідної Польщі.


Будівництво замку було розпочато за князювання Миколи Радзивілла Чорного близько 1564 року і не було закінчено за його життя (помер 1565 р.). Він був перший на території сучасної України прямокутним замком бастіонного типу. У 1640 р. за сприяння Альбрехта Станіслава Радзивілла було завершено реконструкцію замку. Розміри замку сягали близько 100 х 120 метрів. Став взірцем для побудови подібних фортечних укріплень меншого розміру в інших містах.


Замковий комплекс в плані являє собою майже правильний квадрат, утворений насипними валами з чотирма кутовими бастіонами, на яких раніше стояли дозорні башти. З трьох сторін замок оточений ровом, який облицьований цеглою.




Подвір'я замку забудоване по периметру корпусам . Три з них двоповерхові, четвертий — південно-східний — триповерховий. В'їзди в замок розташовані з південно-східної та північно-західної сторін. До південно-східного веде кам'яний арковий міст, перекинутий через рів, який замінив первісний дерев'яний.




На протилежному боці стояв північно-західний корпус з другою в'їзною брамою, який прикрашений двоярусною вежею з годинником в стилі бароко.




Головним палацом замку вважається південно-східний корпус. Він прямокутний в плані, триповерховий (спочатку був одноповерховий, в 17 столітті — двоповерховий), з двома входами. На фасаді між цими входами, на другому поверсі був балкон з балюстрадою, яка спиралась на відкриту аркадну галерею першого поверху.




На території замку розташована Волинська психіатрична лікарня № 2.





Колегіальний костел Святої Трійці - один з найкращих зразків бароко в Україні. Храм був побудований у 1635—40 роках коштом Альбрехта Станіслава Радзивілла на взірець римського храму Іль-Джезу. Він вважався найгарнішим храмом Волині, і з того часу в цьому плані нічого не змінилося.


Проект храму належить італійцям Бенедетто Моллі та Джованні Маліверна. Свій внесок в будівництво внесли також скульптори Мельхіор Ерленберг і Міхал Германус. Костел був освячений в 1640 р. єпископом Анджеєм Гембіцьким, а через рік піднятий до рангу колегіального.


Бароковий костел являє собою тринефну базиліку з нартексом, хорами та півциркульним презбітерієм (апсидою). Головний фасад розділений вертикальними коринфськими пілястрами, над якими поміщено масивний напис латиною "DEUS DE TUIS DONIS TIBI OFFERIMUS", що в перекладі на українську означає "Тобі Боже цей дар жертвуємо".


Між пілястрами встановлені фігури Святих Войцеха, Станіслава, Петра і Павла роботи Мельхіора Ерленберга.


Фасад увінчаний фронтоном, завершеним тимпаном і двома бічними вежами, що примикають до нього. Велике прямокутне поле фронтону заповнене барельєфом "Коронація Пресвятої Діви Марії" із зображенням Пресвятої Діви в повний зріст, що стоїть на півмісяці серед хмар і голівок херувимів.


У напівкруглому фронтоні знаходиться барельєф "Бог-Отець".


Вхідний портал:


Годинник:


Позаду костелу знаходиться цегляна дзвіниця, яка складається з п'яти хрестових у плані пілонів висотою 15,8 м, об'єднаних напівциркульними арками. Пілони декоровані вузькими плоскими нішами, три середніх пілона прикрашені ліпним маскароном і рослинним орнаментом.


Територію костелу оточують мури з вежами. У 60-х роках XX ст. були розібрані північно-західна вежа, значна частина східної і західної стін, а також північна стіна з воротами. Стіни складені з цегли. У плані утворювали витягнутий прямокутник з кутовими вежами-каплицями, круглими в плані, двоярусними. Перший ярус був перекритий циліндричним склепінням, другий — являв собою еліптичний купол, увінчаний сигнатурою.


Поруч на давньому цвинтарі стоїть найстаріший на Волині костел Петра і Павла. Храм побудований у 1450 році за сприяння литовського гетьмана Петра Івановича "Білого" Монтигеродовича — воєводи троцького, старости луцького. Був перебудований в 1612 році. Згодом використовувався як капличка. Костел кам'яний, однонавовий, хрестовий в плані (виражений трансепт), з подовженим прямокутним пресбітерієм. Головний фасад наслідує форми архітектури раннього бароко.


При в'їзді в Олику з боку траси зустрічає Луцька брама — єдиний збережений фрагмент колись потужних міських укріплень. Брама була споруджена у 1630-тих роках. Це - чотирикутна в плані цегляна двоярусна оборонна вежа з арочним проїздом. Другий ярус — частково збережений ренесансний аттик, ритм глухої аркади якого побудований на чергуванні напівциркульних і кілевідних арок.


Напроти Луцької брами стоїть Стрітенська церква - колишній уніатський храм, побудований у стилі бароко в 1784 році на передмісті Залісоче. Стрітенський храм — один з класичних зразків архітектури бароко волинської школи. За даними церковного літопису, церква мурована на вапняному розчині з металевою арматурою, має товщину стін близько чотирьох метрів, що, вочевидь, було продиктовано розташуванням храму обіч тракту. Споруда виконувала й оборонні функції. Церква, яка відноситься до архітектури 18 століття, є найдавнішою збереженою пам'яткою православ'я в стародавній Олиці.


Інші міста Волині:
Гоща, Острог, Межиріч, Новомалин, Клевань
Дубно, Дубенський замок
Луцьк, Луцький замок
Самчики, Старокостянтинів, Антоніни
Вишнівець, Старий Вишнівець, Кременець (місто), Кременецький замок, Кременець (колегіум), Білокриниця

http://andy-travelua.livejournal.com/431814.html

Містечко Клевань на Волині стоїть на річці Стубла на півдороги з Рівного до Луцька. Добиратися сюди дуже просто: між обома обласними центрами часто курсують автобуси і маршрутки. В Клевані збереглися потужні руїни замку Чорторийських 1475 року та єзуїтський костел Благовіщення (1610-1630 рр.). На околиці селища є цікава природна пам'ятка, яку обожнюють романтики - "Тунель кохання".

У письмових джерелах Клевань вперше згаданий під 1458 роком як власність князя Михайла Чарторийського. Хоча історики вважають, що існувало вже в ХІІ ст. під назвою Коливань. У 1475 році брацлавський староста Михайло Чарторийський побудував на високому правому березі Стубли замок. У 1495 році за сприяння його сина Федора Чарторийського, луцького старости, замок було добудовано, оточено міцними кам'яними стінами і глибоким ровом, який заповнювався водою Стубли. Тоді ж по кутам було зведено дві муровані вежі "пунтоне" — п'ятикутні в плані.


Одна вежа захищала в'їзну браму, а інша — контролювала підступи до замку з боку річки. Обидві вежі відносно непогано збереглися, особливо східна. Товщина їхніх цегляних стін в деяких місцях сягала 3,8 м. Третя башта, що не збереглася до наших днів, була дерев'яною. Закінчилася побудова замку в 1561 році.


З опису Клеванського замку 1609 року відомо, що головну оборонну функцію виконував західний кам'яний бастіон із влаштованим усередині уступом. Східна башта була меншою за висотою і використовувалася як арсенал. У бійницях замку було встановлено біля 30-ти гармат.




Через глибокий рів був перекинутий стаціонарний чотириарковий міст на міцних пілонах, який початково був підйомним. Цікаво, що міст прикрашали фрески, залишки яких ще було видно на початку XX ст.


Протягом XVI–XVII ст. місто і замок неодноразово зазнавали нападів татар і козаків. У 1617 та 1619 роках замок тричі піддавався нападам татар і тричі його нападники зазнавали поразки. У 1640 році війська ординців, зруйнувавши місто Рівне, здійснили чергову спробу взяти клеванський замок штурмом. Бій тривав тиждень і з приходом військової підмоги ординці були розбиті. Серед місцевих жителів досі переказують легенду про підземний хід, який з'єднував клеванський замок із олицьким замком, і по якому захисники отримували допомогу та підкріплення. За цими ж легендами, пізніше підземний хід сполучив замок із Благовіщенським костелом.


Замок швидко втрачав оборонну функцію і в 1632 році споруду віддали єзуїтам, які влаштували тут свою колегію. Ймовірно, вони й були господарями замку до кінця 18 ст. Отже, замок не був магнатською резиденцією з палацом.


Після вигнання єзуїтів у 1773 р., коли місцевість у результаті першого поділу Речі Посполитої відійшла до Австрійської імперії, а після другого поділу 1793 року — до Росії, замок тривалий час стояв пусткою, аж поки князь Костянтин Чарторийський, який вирішив створити у Клевані польську гімназію, не перебудував замок у 1816 р.[3] Східна стіна була розібрана, а на її місці з'явилися два флігелі, де і розмістилася гімназія. Після третього поділу Речі Посполитої російська влада закрила цей навчальний заклад у 1831 р.


На вулиці Міцкевича, неподалік від крутого плато, розташований Благовіщенський костел у стилі раннього бароко.


Засновник храму Єжи Чарторийський, отримавши освіту у віленських єзуїтів, перший із цього православного княжого роду перейшов в католицизм. Зміна віросповідання вимагала матеріального свідоцтва, чим і стало будівництво костелу в Клевані, спочатку дерев'яного, в 1590 році, а потім на тому ж місці — кам'яного. Закінчено будівництво було в 1610 р., та посвячено храм лише в 1637 р.


Ще у першій третині XX ст. храм прикрашав чималих розмірів вівтарний чудотворний образ Матері Божої Клеванської пензля Карла Дольчі, майстра болонської школи XVII ст., який спочатку знаходився у замковій каплиці. Трохи південніше костелу стоїть двоярусна дзвіниця з невеликим декоративним ліхтариком на вершині шатра.


З 1947 р. і до 1991 р. костел стояв пусткою із наглухо забитими вікнами та дверми. Попри це, та заборони батьків, клеванська дітвора, уяву якої підігрівали часті випадки знаходження скарбів в Клевані і його околицях, проникала до костелу в пошуках входу до легендарного підземного ходу. У 1991 р. розпочалась реставрація костелу і після того, як у ньому стало безпечно перебувати, розпочалося його відродження як культової споруди.


Костел обнесений парканом, який зачинений. Фотографувати його дуже незручно.


На північно-східній околиці Клевані неподалік від залізничної станції знаходиться відома багатьом природна пам'ятка - Тунель кохання.


Це - природній тунель у лісовому масиві на відрізку (близько 4 км) залізничної колії, яка веде від селища Клевань до селища Оржів, утворений заростями дерев, кущів, які сплелися між собою та утворили дивовижний щільний коридор точної арочної форми.


Тунель є місцем паломництва туристів та закоханих. Є ряд повір'їв щодо тунелю та його властивостей. Дехто з молодят саджає тут квіти, які символізують їхні почуття.






Інші міста Волині:
Гоща, Острог, Межиріч, Новомалин
Дубно, Дубенський замок
Луцьк, Луцький замок
Самчики, Старокостянтинів, Антоніни
Вишнівець, Старий Вишнівець, Кременець (місто), Кременецький замок, Кременець (колегіум), Білокриниця

http://andy-travelua.livejournal.com/431563.html

Стіни, брами та башти Старого міста	Гора Сіон	Гефсіманія	Хресна дорога Ісуса Христа
Храм Гроба Господнього	Храмова гора і Стіна Плачу	Кедронська долина і місто Давида	Християнський кв артал
Вірменський квартал	Єврейський квартал	Оливкова гора і Віфагія	Панорами Єрусалима

Дивіться також:
Святі місця
Палестина
Ізраїль

http://andy-travelua.livejournal.com/431211.html

Село Новомалин з руїнами замку Малинських і готичною каплицею знаходиться в 12 кілометрах на захід від Острога. По дорозі можна подивитися монастир-фортецю у Межирічі. Дорога сюди жахлива. Якщо йшли дощі, то про добирання до Новомалина можна забути. Або ж можна надовго зав'язнути у річці, на яку перетворюється дорога в село. Ось і я потрапив до Новомалина з другої спроби. Для тих, хто подорожує громадським транспортом, з Острога до Новомалина ходить 3 бусика на день: в 11:05, 15:35, 20:45.

Перша згадка про Новомалин походить з 1392 року, коли король Владислав Ягайло подарував цю місцевість своєму братові Свидригайлу. На гористій місцевості над річкою князь Свидригайло побудував великий замок і назвав його Глухні (або Глухи). В 1430 році Свидригайло подарував Глухе разом із замком і землями дворянину Олиферу Єло-Малинському. У 1590 р. Вацлаву Єловичу-Малинському королівським привілеєм дозволено побудувати в його маєтку Глухах місто під назвою Новий Малин, проводити тут ярмарки і встановити Магдебурзьке право.



Замок на пагорбі, над р. Свитеньки побудований Свидригайлом у XIV столітті. Його оточував рівз водою, у плані замок був регулярним, мав п’ять наріжних п’ятигранних башт, які були з’єднані мурами, в’їзну браму і міст через рів. Він багато разів перебудовувався: у XV, XVII та у XVIII століттях. В XVII ст. Малинські доповнили замок палацом. На початку XIX ст. власники Сосновські, які були власниками Новомалина з 1802 року, провели велику реконструкцію палацу.


Палац, від якого залишилися руїни, розташований уздовж південно-східного боку замку. Його зовнішня стіна була оборонною та з'єднувалася з стінами замку. Прямокутний в плані, двоповерховий. Перекриття зруйновані й лише в трьох приміщеннях першого поверху збереглися хрестові зводи. Товсті стіни палацу прорізані прямокутними вікнами. Споруда має склепінчасті підвали в декількох рівнях. Поруч була кухня, декорована неоготичному аркадою.


Найцікавіша деталь замку - це готична каплиця. Її цокольна частина - це залишки оборонної вежі. У плані квадратна, внутрішній об'єм круглий. Виходить об'ємом за лінію оборонних стін. Кожен з чотирьох фасадів прорізаний одним вузьким стрілчастим вікном, а поставлені на зовнішніх кутах високі круглі башточки, розкреслені лінійним рустом, нагадують готичні пінаклі. Інтер'єр каплиці був прикрашений різьбленням по мармуру, виконаної скульптором О. Сосновським (початок XIX ст.).






Північно-західна башта замку:


Замковий комплекс зазнав руйнувань під час Другої світової війни. Зараз залишились руїни замку. Біля підніжжя замку раніше був парк від якого збереглося лише кілька старих дерев.










Інші міста Волині:
Гоща, Острог, Межиріч
Дубно, Дубенський замок
Луцьк, Луцький замок
Самчики, Старокостянтинів, Антоніни
Вишнівець, Старий Вишнівець, Кременець (місто), Кременецький замок, Кременець (колегіум), Білокриниця

http://andy-travelua.livejournal.com/430415.html

Сьогодні, нарешті, закінчую розповідь про Єрусалим. В останній частині розповім про дуже цікаве місце, яке знаходиться на схід від Старого міста на вершині Оливкової (Єлеонської гори). На південь від церкви "Отче наш" у Віфагії знаходиться готель Інтерконтиненталь. Поруч з ним - оглядовий майданчик, з якого відкриваються панорами Єрусалима і околиць. Краще всього приходити сюди зранку, поки це не жарко, а сонце своїми промінцями красиво підсвічує стіни і бані старого Єрусалиму.



Церква Сліз Господніх в Гефсиманії та єврейський цвинтар:


Південно-східна частина Старого міста:


Храмова гора:


Мечеть Аль-Акса:


Купол Скелі:


Християнський квартал і Храм Гроба Господнього:


Південно-східна частина стіни та єврейський квартал:


Район Сілоам на південь від Старого міста:


Палестинське поселення Абу-Тор:




Гора Сіон:


Дивіться також:
Святі місця
Палестина
Ізраїль
Єрусалим, ч.1: Стіни, брами та башти Старого міста
Єрусалим, ч.2: гора Сіон
Єрусалим, ч.3: Гефсіманія
Єрусалим, ч.4: Хресна дорога Ісуса Христа
Єрусалим, ч.5: Храм Гроба Господнього
Єрусалим, ч.6: Храмова гора і Стіна Плачу
Єрусалим, ч.7: Кедронська долина і місто Давида
Єрусалим, ч.8: християнський квартал
Єрусалим, ч.9: вірменський квартал
Єрусалим, ч.10: єврейський квартал
Єрусалим, ч.11: Оливкова гора та Віфагія

http://andy-travelua.livejournal.com/430142.html

Це всього в 3 кілометрах на захід від Острога. При бажанні, можна прогулятися і пішки. Межиріч відомий, передусім, завдяки Межиріченському чоловічому монастирю-фортеці, який належить до найвизначніших історико-архітектурних ансамблів України доби ренесансу і є основою унікального середньовічного оборонного комплексу, заснованого князем Костянтином Острозьким. Крім того, в селі є давньоруське городище з валами, Заславська брама (міські ворота XVI ст.), Старосвітська піч для опалення замку (XVII ст.)

Перша письмова згадка про село Межиріч має місце у грамоті Великого князя Литовського Вітовта, написаний 3 липня 1396 року в Луцьку. У цій грамоті Вітовт підтверджує своє попереднє надання для князя Федора Острозького міста Острог з прилеглими до нього землями, збільшуючи це надання кількома маєтками, серед яких був і Межиріч. Отже, у 1396 р. володарем с. Межиріч стає преподобний князь Федор Острозький, який у 1442 р. прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі, де і закінчив своє праведне життя.



Князь Федор мав у Межирічі свій укріплений замок, який швидше всього був дерев'яний і являв собою городище — земляні вали, поверх яких був поставлений частокіл з колод із загостреними верхами. Посеред замку стояла дерев'яна Троїцька церква, яка була основою монастиря. В середині XV століття, після загибелі храму від пожежі, починається будівництво кам'яною церкви, що збереглася до наших днів.


Зведення головного монастирського храму — Троїцької церкви, пов'язують з храмобудівною діяльністю князя Костянтина Острозького, зокрема з наданням ним нових фундушів Межиріцькому монастиреві 12 березня 1523 року. Припускають, що автором проекту храму може бути той самий будівничий, що й Богоявленської церкви на Острозькому замку. Будівництво церкви тривало до 1530-х років. Під кінець 16 століття при церкві діяли школа, шпиталь і друкарня.


У 1605 році завдяки краківському каштеляну, католику Янушу (Іван у православ'ї) Острозькому Межиріч отримав Магдебурзьке право. У 1612 р.за його наказом в місті почалися роботи з перебудови замку та Троїцької церкви на францисканський монастир. З півночі та півдня до церкви прибудовували два двоповерхових корпуси з келіями. В їх зовнішніх кутах виросли круглі триярусні башти з бійницями та конусоподібними дахами, які надають комплексу ще більшої схожості з замком.


Під час перебудови 1606–1610 років на храмі були надбудовані оборонні галереї, в зовнішніх стінах яких були ключовидні бійниці для вогнепальної зброї; у західній та вівтарній частинах храму зробили готичні нервюрні склепіння, прикрашені ренесансним орнаментальним різьбленням.
В архітектурі Троїцької церкви маємо цікавий сплав давньоруської традиції зодчества з пізньоготичними проявами західноєвропейської. З північної і південної сторін до церкви були прибудовані двоповерхові симетричні об'єми. На першому поверсі розташовувалися допоміжні приміщення, келії — на другому. На зовнішніх рогах прибудов зведено наріжні триярусні вежі. Третій ярус перекрито склепіннями еліптичного профілю, що були накриті гострими конусоподібними дахами.


Зовнішні укріплення монастиря - це чотири наріжних вежі, вхідна вежа-дзвіниця та суцільний мур, що має в проекції вигляд неправильної трапеції. Вони є цілком самостійною складовою монастирського ансамблю і подібно до корони обрамлюють монастирське подвір'я.


Наріжні вежі шестигранні в проекції, триярусні. Окрім декоративних елементів, мають стрільниці для ведення кругового обстрілу. Третій ярус оздоблено аттиком. Мерлони оборонних мурів виконані таким чином, що швидше засвідчують мистецький задум архітектора, ніж втілення суто утилітарної функції.




1856 року російська влада відібрала монастир у оо. францисканів; храм набув статусу православної парафіяльної церкви. Наприкінці Першої світової війни у монастирі квартирували німецькі війська; тоді були знищені або безслідно пропали багаті монастирські архіви. Після розпаду СРСР монастирський ансамбль було передано Українській православній церкві (МП). Новозакладений Свято-Троїцький Межиріцький чоловічий монастир підпорядковано Рівненській єпархії УПЦ МП.


Діяльність московсько церкви неґативно позначилася на архітектурному ансамблі Межиріцького монастиря. Бані Троїцької церкви отримали нехарактерне зірчасте покриття, головний вхід до храму оздоблено "на власний смак", портали монастирських корпусів заляпані звичайною фарбою тощо. У липні 2013 року Острозьким міським відділом УМВС України в Рівненській області розпочато кримінальне провадження за фактом знищення вежі-дзвіниці Межиріцького монастиря.


Поруч монастирськими стінами стоїть Старосвітська Піч — пам'ятка громадського будівництва, зведена в XVII столітті. Вона призначалася для обігріву замкової сторожі в холодну пору року, а також для топлення смоли, що використовувалася проти нападників. Вимурувана з червоної цегли, квадратна в проекції. У кутах квадрата зведено стовпи, що з'єднуються арками, на які спирається склепіння з комином. Вивершення комину має ознаки ренесансного стилю. Пам'ятка є єдиним зразком української архітектури малих форм XVII століття.




Тут же поруч знаходиться Заславська брама — пам'ятка оборонної архітектури, зведена для захисту колишнього міста на підходах зі сторони заславського гостинця. Включена до земляного валу. Відігравала ключову роль в обороні міста. Разом з валом, сімома баштами і Острозькою брамою, становила кільце оборонних укріплень колишнього міста. До брами провадив Заславський міст. З боку міста вона була підсилена замком-двором. У 17 столітті озброєння брами становила одна мортира і ще одна у башті над нею.


Панорама села:


Інші міста Волині:
Гоща, Острог
Дубно, Дубенський замок
Луцьк, Луцький замок
Самчики, Старокостянтинів, Антоніни
Вишнівець, Старий Вишнівець, Кременець (місто), Кременецький замок, Кременець (колегіум), Білокриниця

http://andy-travelua.livejournal.com/430077.html