У своїх творах Жаи-Батіст Поклеп, відомий в усьому світі під псевдонімом Мольер, висміював ханжество і лицемірство, легковажність і тупість, дворянську пихатість і чванливість багатих буржуа. У комедії «Міщанин-шляхтич» Мольєр звернувся до актуальної проблеми громадського життя Франції XVII століття: зубожіння аристократів і проникнення в їхнє середовище необтесаних буржуа, які за гроші придбали дворянський титул.

Головний герой комедії— пан Журден — прагне роздобути дворянський герб, сподіваючись на свій капітал. Журдена одержимий однієї пристрастю — стати тим, ким він не був ні за походженням, ні за вихованням.
Комічність ситуацій, пов'язаних з основною сюжетною лініє, побудована на невідповідності домагань Журдена і його істинної сутності. Для інших персонажів п'єси— графа Доранта, вчителів, музикантів і кравців— безглузда примха міщанина дає змогу збагатитись за його кошт. Учитель музики з цього приводу говорить: «Пан Журден із його божевіллям на дворянстві і на світському поводженні — це для нас просто скарб».

Щоб бути схожим на шляхтича, Журден бере уроки музики, співу, танцю, риторики, фехтування, сподіваючись за декілька занять опанувати мистецтва та науки, яким дворянських дітей навчали роками. Неуцтво міщанина настільки велике, що іноді приголомшує навіть його досвідчених у виманюванні грошей учителів: «Слово честі, я і не підозрював, що от уже більш сорока років говорю прозою». Коли учитель філософії рекомендує Журдену зайнятися вивченням моралі, він рішуче відхиляє цю науку, що приборкує пристрасті: «Я запальний, як тисяча чортів, і ніяка мораль мене не стримає. Я волію гніватись та лаятись скільки влізе, коли маю на те охоту!» Фізика здається Журденові непотрібною галуззю знань, де «занадто багато галасу та плутанини». Зацікавило Журдена лише вивчення букв і звуків, вимовляння яких приносить йому справжню насолоду.

Журден у дворянській культурі не знаходить ні інтересу, ні задоволення, але готовий переступити через свої пристрасті і хоча б зовнішньо відповідати своєму ідеалу, хоча б мати вигляд вельможного дворянина. Журден виряджається у штани з червоного оксамиту, зелений камзол, вузькі панчохи, які вже й петлі поспускали, неймовірно тісні черевики, ще й у костюм, на якому квіточки — «голівками униз». Улесливе звертання кравців-шахраїв до Журдена як до аристократа («ваша ясновельможність», «ваша світлість») викликає у нього цілковитий захват від цього «строгого костюма»: «От що значить убратися так, як убираються вельможні особи! А вберися-но по-міщанському, то на тебе зроду не скажуть «шляхетний пан». Так драматург підкреслив, що і культуру, і освіченість герой сприймає як одяг, що допоможе замаскуватися під «світську особу».

І в здоровому глузді Журдену відмовити не можна - він точно знає, як витрачена кожна копійка, тримає у пам'яті складні розрахунки, пов'язані з боргами графа Доранта. Як купець, Журден цілком респектабельна і гідна постать, і якщо б він поводився відповідно до свого становища, його вчинки не викликали б сміх.
Але Журден викликає співчуття, коли в запалі вигукує до свого вчителя: «Я ж страх як хочу зробитися вченим! Така лють мене бере, тільки-но згадаю, що батько з матір'ю не вчили мене різних наук у дитинстві». Можливо, якщо б він був освіченішою людиною, то не переживав би так гостро різницю між собою — міщанином — та вищим світом — аристократами, чия манера одягатися та поводитися видавалася Журдену культурністю та вченістю.
У комедії головному герою протиставлений молодий буржуа Клеонт, який сватався до дочки Журдена, але одержав від нього відмову, тому що не був дворянином. Клеонт— заможна людина, яка пишається своїми невисокородними, але чесними предками: «Негідно ховати своє справжнє походження, з'являтися товариству на очі під чужим титулом, видавати себе не за те, ким ми є насправді». Клеонт, носій авторської ідеї, виходить переможцем із протистояння з Журденом, який наприкінці п'єси визнає безглуздість своїх домагань.

Осліплений блиском аристократизму, Журден програє і як купець: маркізі Дорімені він купує коштовний діамант, граф Дорант виманює у нього гроші. Навіть учителі ставляться до нього, як до грошового мішка: «Звичайно, панок наш — людина темна, плеше про все, не тямлячи нічого, і аплодує кожній нісенітниці, та за його гроші можна пробачити його всяку дурість. Розуміння мистецтва в нього в гаманці, а похвала його — червінці».

Бажання Журдена бути тим, чим він не є, робить його довірливим і дивакуватим. Він готовий повірити у свою фантазію про те, що вищий світ — це шляхетні люди, на слово яких можна покластися. Міщанин Журден виявився порядною і щирою людиною на відміну від аристократів, з якими йому довелося мати справу, він викликає сміх, але його «благородні» друзі викликають відразу. Блискучі дворяни, що намагалися сховати свою захланність за світськими манерами, виявилися дрібними шахраями, охочими до грошей довірливого Журдена.

http://infos.pp.ua/index.php?newsid=181

Булгаков М.А. Собрание сочинений. В 5-ти т. Т.4 Пьесы
М.: Художественная литература, 1990, сс. 227-398
КОММЕНТАРИИ Н. Жирмунская, И. Ерыкалова
OCR: Проект "Общий Текст"

ПРОЛОГ. Я РАЗГОВАРИВАЮ С АКУШЕРКОЙ

Что помешает мне, смеясь, говорить правду?
Гораций

Молиер был славный писатель французских комедий в царство
Людовика XIV.
Антиох Кантемир

Некая акушерка, обучившаяся своему искусству в родовспомогательном Доме
Божьем в Париже под руководством знаменитой Луизы Буржуа, приняла 13 января
1622 года у милейшей госпожи Поклен, урожденной Крессе, первого ребенка,
недоношенного младенца мужеского пола.
С уверенностью могу сказать, что, если бы мне удалось объяснить
почтенной повитухе, кого именно она принимает, возможно, что от волнения она
причинила бы какой-нибудь вред младенцу, а с тем вместе и Франции.
И вот: на мне кафтан с громадными карманами, а в руке моей не стальное,
а гусиное перо. Передо мною горят восковые свечи, и мозг мой воспален.
- Сударыня! - говорю я. - Осторожнее поворачивайте младенца! Не
забудьте, что он рожден ранее срока. Смерть этого младенца означала бы
тяжелейшую утрату для вашей страны!
- Мой бог! Госпожа Поклен родит другого.
- Госпожа Поклен никогда более не родит такого, и никакая другая
госпожа в течение нескольких столетий такого не родит.
- Вы меня изумляете, сударь!
- Я и сам изумлен. Поймите, что по прошествии трех веков, в далекой
стране, я буду вспоминать о вас только потому, что вы сына господина Поклена
держали в руках.
- Я держала в руках и более знатных младенцев.
- Что понимаете вы под словом-знатный? Этот младенец станет более
известен, чем ныне царствующий король ваш Людовик XIII, он станет более
знаменит, чем следующий король, а этого короля, сударыня, назовут Людовик
Великий или Король-солнце! Добрая госпожа, есть дикая страна, вы не знаете
ее, это-Московия, холодная и страшная страна. В ней нет просвещения, и
населена она варварами, говорящими на странном для вашего уха языке. Так
вот, даже в эту страну вскоре проникнут слова того, кого вы сейчас
принимаете. Некий поляк, шут царя Петра Первого, уже не с вашего, а с
немецкого языка переведет их на варварский язык.
Шут, прозванный Королем Самоедским, скрипя пером, выведет корявые
строки:
"...Горжыбус. Есть нужно даты так великыя деньги за вашы лица изрядныя.
Скажыте мне нечто мало что соделалысте сым господам, которых аз вам
показывах и которых выжду выходящих з моего двора з так великым встыдом..."
Переводчик русского царя этими странными словами захочет передать слова
вашего младенца из комедии "Смешные драгоценные":
"...Горжибюс. Вот уж действительно, нужно тратить деньги на то, чтобы
вымазать себе физиономии! Вы лучше скажите, что вы сделали этим господам,
что они вышли от вас с таким холодным видом..."
В "Описании комедиям, что каких есть в государственном Посольском
приказе мая по 30 число 1709 года" отмечены, в числе других, такие пьесы:
шутовская "О докторе битом" (он же "Доктор принужденный") и другая-"Порода
Геркулесова, в ней же первая персона Юпитер". Мы узнаем их. Первая-это
"Лекарь поневоле" - комедия все того же вашего младенца. Вторая -
"Амфитрион" - его же. Тот самый "Амфитрион", который в 1668 году будет
разыгран сьером де Мольером и его комедиантами в Париже в присутствии Петра
Иванова Потемкина, посланника царя Алексея Михайловича.
Итак, вы видите, что русские узнают о том человеке, которого вы
принимаете, уже в этом столетии. О, связь времен! О, токи просвещения! Слова
ребенка переведут на немецкий язык. Переведут на английский, на итальянский,
на испанский, на голландский. На датский, португальский, польский, турецкий,
русский...
- Возможно ли это, сударь?
- Не перебивайте меня, сударыня! На греческий! На новый греческий, я
хочу сказать. Но и на греческий древний. На венгерский, румынский, чешский,
шведский, армянский, арабский...
- Сударь, вы поражаете меня!
- О, в этом еще мало удивительного! Я мог бы назвать вам десятки
писателей, переведенных на иностранные языки, в то время как они не
заслуживают даже того, чтоб их печатали на их родном языке. Но этого не
только переведут, о нем самом начнут сочинять пьесы, и одни ваши
соотечественники напишут их десятки. Такие пьесы будут писать и итальянцы, а
среди них - Карло Гольдони, который, как говорили, и сам-то родился при
аплодисментах муз, и русские.
Не только в вашей стране, но и в других странах будут сочинять
подражания его пьесам и писать переделки этих пьес. Ученые различных стран
напишут подробные исследования его произведений и шаг за шагом постараются
проследить его таинственную жизнь. Они докажут вам, что этот человек,
который сейчас у вас в руках подает лишь слабые признаки жизни, будет влиять
на многих писателей будущих столетий, в том числе на таких, неизвестных вам,
но известных мне, как соотечественники мои Грибоедов, Пушкин и Гоголь.

Вы правы: из огня тот выйдет невредим,
Кто с вами день пробыть успеет,
Подышит воздухом одним,
И в нем рассудок уцелеет.
Вон из Москвы! Сюда я больше не ездок.
Бегу, не оглянусь, пойду искать по свету,
Где оскорбленному есть чувству уголок!

Это строчки из финала пьесы моего соотечественника Грибоедова "Горе от
ума".

А я, быв жертвою коварства и измены,
Оставлю навсегда те пагубные стены,
Ту бездну адскую, где царствует разврат,
Где ближний ближнему-враг лютый, а не брат!
Пойду искать угла в краю, отсель далеком,
Где можно как-нибудь быть честным человеком!
А это строчки из финала пьесы этого самого Поклена "Мизантроп" в
переводе русского автора Федора Кокошкина (1816 год).
Есть сходство между этими финалами? Ах, мой бог, я не знаток! Пусть в
этом разбираются ученые! Они расскажут вам о том, насколько грибоедовский
Чацкий похож на Альцеста-Мизантропа, и о том, почему Карло Гольдони считают
учеником этого самого Поклена, и о том, как подросток Пушкин подражал этому
Поклену, и много других умных и интересных вещей. Я во всем этом плохо
разбираюсь. Меня это совершенно не интересует!
Другое занимает меня: пьесы моего героя будут играть в течение трех
столетий на всех сценах мира, и неизвестно, когда перестанут играть. Вот что
для меня интересно! Вот какой человек разовьется из этого младенца!
Да, я хотел сказать о пьесах. Весьма почтенная дама, госпожа Аврора
Дюдеван, впрочем более известная под именем Жорж Санд, будет в числе тех,
кто напишет пьесы о моем герое.
В финале этой пьесы Мольер, подымаясь, скажет:
- Да, я хочу умереть дома... Я хочу благословить свою дочь.
И принц Конде, подойдя к нему, подаст реплику:
- Обопритесь о меня, Мольер!
Актер же Дюпарк, которого ко времени смерти Мольера, кстати сказать, не
будет на свете, рыдая, воскликнет:
- О, потерять единственного человека, которого я когда-либо любил!
Дамы пишут трогательно, с этим ничего уж не поделаешь! Но ты, мой
бедный и окровавленный мастер! Ты нигде не хотел умирать, ни дома и ни вне
дома! Да и вряд ли, когда у тебя изо рту хлынула рекою кровь, ты изъявлял
желание благословлять свою мало кому интересную дочь Мадлену!
Кто пишет трогательнее, чем дамы? Разве что иные мужчины: русский автор
Владимир Рафаилович Зотов даст не менее чувствительный финал.
- Король идет. Он хочет видеть Мольера. Мольер! Что с вами?
- Умер.
И принц, побежав навстречу Людовику, воскликнет:
- Государь! Мольер умер!
И Людовик XIV, сняв шляпу, скажет:
- Мольер бессмертен!
Что можно возразить против последних слов? Да, действительно, человек,
который живет уже четвертое столетие, несомненно, бессмертен. Но весь вопрос
в том, признавал ли это король?
В опере "Аретуза", сочиненной господином Камбре, было возвещено так:
- Боги правят небом, а Людовик-землей!
Тот, кто правил землей, шляпы ни перед кем никогда, кроме как перед
дамами, не снимал и к умирающему Мольеру не пришел бы. И он действительно не
пришел, как не пришел и никакой принц. Тот, кто правил землей, считал
бессмертным себя, но в этом, я полагаю, ошибался. Он был смертей, как и все,
а следовательно-слеп. Не будь он слепым, он, может быть, и пришел бы к
умирающему, потому что в будущем увидел бы интересные вещи и, возможно,
пожелал бы приобщиться к действительному бессмертию.
Он увидел бы в том месте теперешнего Парижа, где под острым углом
сходятся улицы Ришелье, Терезы и Мольера, неподвижно сидящего между
колоннами человека. Ниже этого человека-две светлого мрамора женщины со
свитками в руках. Еще ниже их-львиные головы, а под ними-высохшая чаша
фонтана.
Вот он-лукавый и обольстительный галл, королевский комедиант и
драматург! Вот он-в бронзовом парике и с бронзовыми бантами на башмаках! Вот
он-король французской драматургии!
Ах, госпожа моя! Что вы толкуете мне о каких-то знатных младенцах,
которых вы держали когда-то в руках! Поймите, что этот ребенок, которого вы
принимаете сейчас в покленовском доме, есть не кто иной, как господин де
Мольер! Ага! Вы поняли меня? Так будьте же осторожны, прошу вас! Скажите, он
вскрикнул? Он дышит?
Он живет.



полный текст http://lib.ru/BULGAKOW/molier.txt

Комедія Жана-Батіста Мольєра «Уявний хворий» мала свого часу найгучніший після «Тартюфа» успіх. Супроводжував він її і наступними сторіччями, і не затьмарювався усвідомленням того, що четвертий спектакль «Уявного хворого» на сцені театру Пале-Рояль став останнім у житті Мольєра. Мольєр писав комедію смертельно хворим, і парадокс полягав у тому, що саме в такому стані він зумів нищівно посміятися над страхом смерті, патологічним егоїзмом, підозрілістю і самодурством. Ненависть до лікарів, яких він показав неосвіченими, корисливими дурниками, досягла апогею в їх художньому зображенні. Колізії «Уявного хворого» чудово проектуються на будь-який тимчасовий простір. Домагаючись протягом усієї творчості широти узагальнень, типізації характерів, Мольєр усі свої комедії зробив вічними. Будь-який час і суспільство знаходять у них схожість людських типажів, паралелі описаних подій, аналогії поставлених проблем.

Ім’я Мольєра на репертуарній афіші театру — свято для глядачів. Київський Театр «Колесо» влаштував його для своїх шанувальників прем’єрою «Уявний хворий». Режисерське вирішення постановника Ірини Кліщевської базується на бажанні продемонструвати бенкет театру, абстрагуючись від будь-яких проблем, ідей, теорій. Режисер пропонує зіграти просто веселу комедію, населену колоритними різноманітними персонажами-масками, втягнутими в неймовірну інтригу, що, звісно ж, щасливо вирішується. Ідея яскравого театрального видовища підтримана сценографічно (С.Заїкіна, О.Канаровська). Легкість, святковість, краса оформлення передає атмосферу багатого французького особняка. Рюші, банти на білосніжних маркізах, чарівні костюми, які поєднали в собі сучасні мотиви з духом минулої епохи. Комбінація французьких штор, які створюють ілюзію простору, дає повітря мініатюрній сцені театру, й тому метушливій поведінці героїв удається надати тон буффонадної іскрометної вистави. Все це повною мірою підтримується музичною партитурою спектаклю (М.Чембержі). Музичні теми дають характеристики персонажам, ведуть дію, супроводжуючи його живим акторським виконанням. А разом із пластичним рішенням і хореографічними епізодами (А.Біткінє) створюють відчуття милої пасторальної картинки. Будуючи спектакль за законами комедії становищ, режисер втягує акторів у вихор імпровізації, домагається контрастного, гротескного зовнішнього малюнка кожного персонажа, підтриманого його словесною характеристикою. Уявний хворий Арган (С.Колокольников) близорукий у всьому, що стосується оточуючих, він повністю зосереджений на собі, своєму здоров’ї, своїх вигаданих хворобах, наявність яких культивують у ньому шарлатани від медицини, не без конкретної вигоди для себе. За часів Мольєра сатира на лікарів мала підстави, актуальні, на жаль, і для наших днів. Тому сміховинні рекомендації лікарів, що полягають лише у використанні промивання та кровопускання, викликають здоровий сміх залу. З гумористичних моментів вторгнення дня сьогоднішнього — шум води, яку зливають в унітаз, і жонглювання, як серпантином, рулонами туалетного паперу. Ну що ж, адже все крутиться навколо стану шлунково-кишкового тракту Аргана. Тому й немає в нього часу займатися душевними переживаннями дочки Анжелік (М.Груничева), закоханої в Клеанта (В.Стасенко). Головне — видати її за лікаря, щоб перебувати під його наглядом постійно. Крісло, в якому перебуває Арган, — у центрі сцени. Воно й центр його світу, символ дому, затишку, відчуженості від зовнішніх подій, зосередженості на своїй особі. За спиною Аргана, і крісла природно, «крутять» йому мізки домочадці — і служниця Туанет (Г.Зражевська), і зрадлива дружина (В.Сова), і страшенні лицеміри від медицини (О.Лепенець, А.Бірюков, Н.Примов, В.Лялько). Мудрим поглядом спостерігає за всім цим збоку сам Мольєр (С.Ладесов), стежить, щоб не порушилися сюжетні ходи, а то сам візьме хрестовини — і зарухаються герої, як маріонетки. А потім і зовсім не витримає великий комедіограф, відкине пасивну, сторонню роль і зіграє милого пастушка чи загадкового полішинеля. Загалом, усе як прийнято, адже насамперед Мольєр був актором.

У реєстрі поставлених спектаклів, розпочинаючи від того першого, Мольєрівського, київський «Уявний хворий» — найсвіжіший. Завдяки яскравому видовищу, віртуозності в зображенні комічних ситуацій, промовистості характерів, винахідливості сценічних знахідок, у «Колесі» вийшов справжній театр, театр та й годі, театр-розвага. Інтрига, звичайно, простенька й на перший погляд наївна, але це лише на перший погляд. Не забувайте перечитувати й переглядати Мольєра.

http://dt.ua/CULTURE/ostannya_komediya_molera-30851.html

Мольєр. "Скупий"