КІНОФЕСТИВАЛЬ

41-ша «Молодість» відкрилася новим фільмом польського режисера

Всесвітньо відомий чоловік Єжи Гофман днями вступив до української столиці як завойовник: з армією понад мільйон своїх співвітчизників, яку зібрав у кінотеатрах рідної Польщі за три тижні; з іноземними дивізіями з 21 міста Великобританії, а також із Чикаго, до яких невдовзі мають долучитися вояки з Лос-Анджелеса, Нью-Йорка та багатьох інших міст США. Ця армія — глядачі його нової стрічки «Варшавська битва. 1920», яка стала фільмом-відкриттям 41-го міжнародного кінофестивалю «Молодість».

За словами кінорежисера, «англійська критика сприйняла фільм більш ніж «на ура», називаючи його благородною воєнною епопеєю і порівнюючи з «Кабаре» та «Рядовим Райаном». І хоч вітчизняна критика до його нової роботи прискіплива, мовляв, «батальні сцени ще зійдуть, а от образи…

Що це фільм для дітей, а не для дорослих, а його 3D — мода, що вже минула… Кожен має право писати що завгодно, а глядач на фільм валить».

Чи «повалить» на цю стрічку український глядач, стане відомо, коли права на її перегляд купить і наша країна, а поки що її продемонстровано у вузькому презентаційному фестивальному форматі «Молодості».

1920 року Польщу й Україну об’єднала незалежність. Виборювати її для України у більшовицької Росії, після того як мирний договір у квітні підписали голови Польської держави Юзеф Пілсудський та Української Народної Республіки Симон Петлюра, вирушили українські й польські військові формування, які 6 травня увійшли до Києва майже без бою.

Польський патруль вступив у Київ… на трамваї

Та Єжи Гофман «не знає, чи пишалися б українці», якби він кінофікував у «Варшавській битві. 1920» і цю подію. Бо  «перший польський патруль в’їхав до міста на трамваї, з якого висадився в центрі. А коли вступали польські війська, всім було глибоко наплювати. Тому що люди так стомилися від того, що через Україну проходили то денікінці, то Махно, то червоні, білі й зелені… А ще вони повірили обіцянкам більшовиків, що ті дадуть їм землю, заводи. Все нещастя Петлюри в тому, що український народ його не підтримав. Це особлива тема. Про те, як Україна, пробачте, можливість своєї незалежності тоді…» У крапках — озвучене Гофманом слово з туалетного лексикону. А у Варшавській битві, додав кінорежисер, не було українських частин, вони були під Львовом і Замостям (там війська польські й УНР дали відсіч будьоннівцям).

Ось так розпоряджаються на війні життями, подарованими Господом...Фото з сайту kinopoisk.ru

Хтозна, чи змусили б відступити від Варшави Червону армію на чолі з Михайлом Тухачевським польські війська під командуванням Юзефа Пілсудського, якби до них десятками тисяч добровільно не вступили патріотично налаштовані поляки. У битві, яка тривала з 12 по 25 серпня 1920 року, польський народ не лише відстояв незалежність своєї Вітчизни: він перешкодив і більшовицьким зазіханням на пролетарську революцію у світовому масштабі. «Ця битва на 19 років врятувала нас і значну частину Європи від комунізму», — констатує Єжи Гофман. А те, як скористалися шансом на незалежність поляки й проігнорували його українці, пояснює так: «У Польщі традиції державності й незалежності були увесь час. А поняття Мала і Велика Росія створено для того, щоб знищити поняття самостійності України. І це спочатку ввели царські історики, а потім перейняв Радянський Союз. І тепер молоде покоління України по суті не знає своєї історії: знає її з точки зору або російської, або польської, або істориків-емігрантів». І принагідно згадав свій документальний фільм з чотирьох частин «Україна. Становлення нації», створений кілька років тому, зазначивши: «Він теж суб’єктивний — інакше бути не може, я людина. Але я знімав його не з точки зору поляка, а користуючись працями істориків: російських, українських, польських, еміграційних, шведів, французів, американців — усім, що написано на цю тему. Берестечко оглядав з погляду 7-8 істориків.  Шевченка — з точки зору всього, що було мені доступно, а це дуже багато, тому що ми створили найбільший банк матеріалів про Україну, який нині в одному місці. Він — із Бібліотеки конгресу CША, із музеїв Франції, Швеції та інших, де дуже багато всього за ХVІІ—ХVІІІ століття, награбованого і експропрійованого з України, Росії, Польщі, Франції, Німеччини, Канади. Ми ці матеріали купували, для нас зроблені мікрофільми. Фільм «Україна. Становлення нації» — англійською, російською, українською, польською мовами. Його можна купити лише в Канаді, але Україна й досі чомусь не придбала. Тож український глядач його не бачив. Ми показували стрічку лише на кількох прем’єрах: у Донецьку, Львові, Одесі, Житомирі, люди аплодували стоячи. В Одесі зал на понад 1300 осіб стояв і кричав «Ура!» А 7 чи 9 людей з мегафонами галасували «Гофман – фашист!» Навіть міліцію викликали, щоб мене охороняла, хоч ніхто не збирався мене атакувати. Ми очікуємо, що фільм  з’явиться на телебаченні. Зацікавленість Україною під час Євро-2012 буде величезною в усьому світі».

Не зазираймо до чужої спальні

Та повернімося до найновішої стрічки Єжи Гофмана «Варшавська битва. 1920» за участі Даніеля Ольбрихського, Богуслава Лінди, Гражини Шаполовської, Олександра Домогарова, Ольги Кабо, Наташі Урбанської. Її суть кінорежисер означив так: «У ній історія — лише тло. А це долі людей, які потрапили в ці страхітливі жорна смерті і через рішення тих, хто був нагорі. З одного боку Політбюро в Москві, а з другого — Пілсудський в Бельведері. Люди в Польщі стомилися від війни з 1914-го до 1918 року, хотіли спокійно жити, а їм довелося знову воювати». На запитання, чи навмисне його кіношний Пілсудський дуже схожий зовні на Сталіна, відповів: «Усі вони були один на одного чимось схожі. Пілсудський теж був спочатку соціалістом. Але сказав, що із червоного трамвая вийшов на зупинці «Незалежність».

Керівники держав завжди пояснюють будь-які свої дії, що вони заради народу. Червоноармійців посилали до Варшави визволяти пролетаріат, який про це їх не просив. «Після звільнення Києва від більшовиків віддамо його українцям»,  — наголошував Пілсудський, хоч, звісно, мав на увазі не лише це. Ленін і Сталін винищували людей, «звільняючи» свій народ від «ворогів». Та  хіба не насторожує сучасний експорт у світі демократії силовими методами, коли стають ворогами люди однієї віри й держави і вбивають одні одних?

Коли людство навчиться знаходити спільну мову й розв’язувати свої непорозуміння й суперечки без насилля й воєн, які перетворюють особистості на масу взаємовбивць, на звалища людського м’яса на полях боїв? До цих роздумів спонукають і батальні сцени, якими багатий фільм Гофмана, і те, як нівелюються за обставин ворожнечі духовні цінності. Бездумно руйнували палаци — шедеври архітектури: після червоноармійців усе залишалося обгадженим, зауважує Гофман.  На згарищах валяються книжки. «Це ж Лермонтов!» — піднімає томик герой гофманівської стрічки. Інший називає його агіткою більшовицького комісара й примушує викинути…

Але навіть за таких умов у всі часи виживало неймовірними зусиллями й найпорядніше та найпрекрасніше в людях, і цим зворушує, наприклад, історія двох закоханих, які одружилися на початку тих варшавських подій.

Щодо формату  3D, то він, на мій погляд, в історичному фільмі «Варшавська битва. 1920» дуже доречний: наближає ті далекі події до глядача впритул, ніби відчуваєш навіть їхні подихи.

«Ми з вами сусіди. Важко знайти країни, тисячолітня історія яких так переплітається, як історія Польщі й України. Як кажуть, друзів собі людина обирає сама, а на рідню вона приречена. Так-от, ми приречені одні на одних, нам нікуди подітися, ні ви, ні ми не змінимо наших біографій. Завжди наші культури перепліталися, так є і так буде. Звичайно, мені хотілося б як поляку, як людині, пов’язаній з Україною, щоб Україна теж опинилася в ЄС. Але це ваша внутрішня справа. Ніхто не любить, коли сусід зазирає до нього в спальню», — сказав на прес-конференції Єжи Гофман. Справді, спальня — не лише в оселі кожного з нас. Це й наша Вітчизна.