2012-07-26 Александр Храмов 
Вопросы национализма

20.07.2012

11 липня, 2012  ▪  Олександр Крамар 

Передумовами цивілізаційного прориву мають стати дерусифікація таконсолідація суспільства на основі української мови. Тиждень пропонує проект мовної політики після Януковича

Закінчення. Початок читайте: Основа цивілізаційного вибору (частина 1)

Серия сообщений "Ідеологічні пости":
Часть 1 - Про лібералізм
Часть 2 - Про використання в суспільних науках математичного апарату
...
Часть 27 - Александр Данилюк: Есть лишь два варианта — или победа, или смерть
Часть 28 - Основа цивілізаційного вибору (частина 1)
Часть 29 - Основа цивілізаційного вибору (частина 2)

11 липня, 2012  ▪  Олександр Крамар 

Передумовами цивілізаційного прориву мають стати дерусифікація та консолідація суспільства на основі української мови. Тиждень пропонує проект мовної політики після Януковича
 

Педалювання питання про запровадження в Україні другої державної мови, що активізувалося напередодні чергових виборів, стало наслідком того, що всі роки незалежності російська й далі домінувала, а українська так і не стала повнофункціональною державною, на основі якої відбувалася б консолідація політичної нації, а відтак формувалася базова умова цивілізаційного прориву з перехідного стану.

Серия сообщений "Ідеологічні пости":
Часть 1 - Про лібералізм
Часть 2 - Про використання в суспільних науках математичного апарату
...
Часть 26 - Листи до братів-націоналістів. Лист 4. Чому на Януковича чекає доля Мубарака? (Про вплив геополітики на внутрішнє життя України)
Часть 27 - Александр Данилюк: Есть лишь два варианта — или победа, или смерть
Часть 28 - Основа цивілізаційного вибору (частина 1)
Часть 29 - Основа цивілізаційного вибору (частина 2)

Написав був на Форумі Главреду коментар до статті, але щоб читач "вкурився" про що мова, а мова йде про ситуацію в Малі, треба насамперед ту статтю прочитати.

Про деякі тези львівського історика Ярослава Грицака

Ярослав Грицак — один із тих рідкісних українських учених середнього й старшого віку, які завдяки доброму знанню англійської мови вирвалися з цупких обіймів московських суспільно-політичних понять і вносять до сфери українських гуманітарних наук західноєвропейські поняття. У цьому його можна було б поставити молодим нашим суспільствознавцям за приклад, коли б не сумнів: він захищає українців на міжнародному рівні чи європейську космополітичну течію в Україні?

На жаль, не пригадую, хто в громадській метушні всунув мені в руки книжку Грицака, що має назву «Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад». Я поклав її на тумбочку біля ліжка, щоб увечері переглянути зміст. Виявилося, це не монографія, а збірник статей, як він каже, есеїв. Цей жанр мені не вельми подобається, бо це не послідовний виклад теми, а відповідь на швидкоплинне життя, що може означати недостатнє заглиблення в суть історичного процесу і, як зазвичай буває, з чималою кількістю повторень. Із таким упередженням ознайомився з двома передмовами й почав читати першу статтю — «Як викладати історію України після 1991 року». І, знаєте, не міг відірватися до якоїсь іншої справи, доки прочитав усю книжку. В ній 20 есеїв. Деякі викликали питання, сумніви чи й обурення. Деякі радували, але всі позначені активністю позиції, залученням сили-силенної європейських авторів і полемічною пристрастю.

Той факт, що чимало тез і тлумачень фактів я категорично не сприймаю, не стримує мене заявити, що збірник статей Грицака виводить дискусію про нашу національну долю на новий рівень, а саме: виводить її з-під московського ідеологічного домінування і вводить Україну в європейський суспільно-політичний ареал дискусій як незалежного інтелектуального суб’єкта. Українським інтелектуалам потрібно сперечатися й дискутувати, щоб виробляти національний погляд на світ, виробляти на тлі міжнародного різноманіття своє українське обличчя.

Розгляну кілька статей. Задля скорочення тексту аналізуватиму не всі, а дискусійні чи й зовсім неприйнятні думки автора. Про позитивні риси праці Грицака читач має можливість скласти враження з вище поданого вступу та прочитати сам збірник.

Серия сообщений "Ідеологічні пости":
Часть 1 - Про лібералізм
Часть 2 - Про використання в суспільних науках математичного апарату
...
Часть 23 - "Про проблеми Білорусі та білоруського націоналізму"
Часть 24 - Тези до 20-річчя незалежності
Часть 25 - Про вірменський геноцид і турецьку правду
Часть 26 - Листи до братів-націоналістів. Лист 4. Чому на Януковича чекає доля Мубарака? (Про вплив геополітики на внутрішнє життя України)
Часть 27 - Александр Данилюк: Есть лишь два варианта — или победа, или смерть
Часть 28 - Основа цивілізаційного вибору (частина 1)
Часть 29 - Основа цивілізаційного вибору (частина 2)

Сегодня мне попался на глаза вот этот исторический снимок.

Это пресс-конференция, на которой министр иностранных дел нацистской Германии Иоахим Риббентроп 
объявляет о начале войны с СССР. 
22 июня 1941 года, Берлин.
До первых германских залпов остались часы. 
И снова и снова хочется понять, - из-за чего же все началось? 
Насколько все это совпадает с лекциями в училище и академии?
Что заставило Гитлера начать поход на Восток? 
Многое вроде уже хорошо знаешь.
Но каждый раз, когда сталкиваешься с документами, даже хорошо знакомое и вроде до конца понятное, начинает восприниматься по-другому. 
И каждый раз открывается то, чего раньше не замечал и не до конца понимал. 



Немецкое объяснение причин нападения на Советский Союз или Германская нота СССР об объявлении войны

imperialcommiss
8 мая, 21:16

Полугодовая ливийская эпопея достигла очередного, но явно не последнего этапа. Объявленное убийство полковника Каддафи, произошло на следующий день после очень странного блиц-прилёта госсекретаря ХэКлинтон. В день убийства Совет НАТО должен был что-то решать с непосильно затянувшейся войною. А на следующий день - должен был состояться повторный всплеск народного негодования против оккупантов. Так что "случайная пуля" - просвистела очень вовремя. На войне - как на войне! На ней и убивают! Однако ж беспрецендентное враньё банкирских СМИ - показало себя и тут. Врали они ВСЕ - и каждый в меру своей глупости. Хотели ж как лучше, а получилось как всегда. Начиная от глупой "Вечерней Москвы", и кончая неизвестными голливудцами, "снявшими на мобилу" малопохожего актера, который лишь на секунду мелькнув среди спин, очень невовремя размазывал "кровь" по лбу, вокруг сымитированной сквозной дырки. Несмотря на бессчётное количество профессиональных и любительских фото-телеоператоров такое серьезное событие почему-то никто даже "на троечку" не снял. Единственный вразумительный снимок сварганили гримёры с ретушерами (наверняка из Голливуда). Вы его уже только что посмотрели со всеми разоблачающими надписями. Мы тоже пройдёмся по их аргументам, но пахать попробуем поглубже. Нам хватило б и одного шестого пункта, но пойдём по-порядку. Пункт первый: на войне особенно бриться не приходится. Но бегущий из окружения Каддафи в якобы захваченном уже врагом Сирте побриться успел. Но бородку, в отличие от Ленина в Разливе, для маскировки сбривать не стал. Даже сделал её значительно заметнее. Вот сравните с прежними снимками: раньше он всегда стриг её значительно короче. Это - первое несоответствие. = Пункт №2. При идентификации портретов криминалисты в спорных случаях смотрят на форму ушей подозреваемого. Как ни вертись, а хоть одно ухо - да в кадр попадёт. А вот на этом историческом снимке совершенно случайно - не видно ни одного! Закрыли его мобилою подельники фотографа! К счастью для нас левое ухо - хоть и находится на "обратной стороне луны", но мочка его так оттопыривается, что её отлично видно, торчащей из-за щеки. И мы немедленно сравниваем её с прежними довоенными снимками. И что же? На контрольных снимках нижние части ушей полковника - очень плотно прилегают к шее! И ни капельки не торчат, как на исследуемом снимке. = Пункт №3. Одна "случайная пуля" во лбу, и 5-6 случайных пуль - очень кучненько в груди. Вначале кровь течет рекой, а потом начинает иссякать. По тонким краям начинает сворачиваться-подсыхать в первую очередь. Поэтому, стоит нам свежий труп окатить ведром воды (чтобы не пачкаться), как основная масса крови смоется, кроме присохших окантовочек. Что мы и видим на фото. Короче говоря: расположение видимых в кадре 6-7 пулевых отверстий - явно не соответствует следам постепенно подсыхавшей крови. Кто-то нам этой кровью дорисовывал картину (не очень умело)! Вот гляньте на подбородок: туда крови попросту НЕОТКУДА было притечь. И текшую из раны на лбу кровь - вначале "смыли с мочалкой", а потом рисовальщик мазюкал по лбу по-новой, что сразу видно. То есть - нас злонамеренно дурили. = Пункт №4. Ретушеры и гримёры вам скажут, что больше всего мороки с волосами - на лбу, где видны корни волос. Вот и тут на лбу даже программа ФОТОШОП не могла сделать "чубчик" естественным. Видна липа! Наверное, дублёр был (в отличие от Каддафи)- лысоват. Вот и пришлось дорисовывать прямо на экране. = Пункт №5. Мы не знаем, нашли ли фальсификаторы подходящий трупик уже в морге, или же подбирали кандидата среди живых. Но явно, что им пришлось убивать его ДВАЖДЫ. Поскольку несколько ран после смерти были обмыты с мочалочкой. А потом уже имитировалось из бутылочного горлышка - "обильное кровотечение". Это мы к тому, что одна пуля вошла рядом с соском, но текшей крови из неё не видно. То есть вначале несчастный дублёр получил смертельный выстрел в сердце, а потом уже его отвезли упокоенного - на студию к специалистам-декораторам. Что-что? Пуля под ПРАВЫМ соском, а сердце слева? Так на любой фотографии нам ничего не стоит поменять право и лево местами! Лишь бы буквенный шрифт или циферблат часов в кадр не попали. Убедитесь еще раз. = Пункт №6. Наши хитрые эксперты не напрасно пункт про бородавку - последним поставили. Потому что и одного этого пункта достаточно. Так зачем же тогда вам читать остальные пять? Вот эксперту и обидно, он-то со всеми пунктами возюкался - читайте и вы все! Вы поначалу даже не поверите, что недурные, хорошо оплачиваемые имитаторы пропустили такую существенную деталь, как большущую бородавку возле носа полковника. Слона-то я и не приметил, называется! Но ларчик просто открывался. На половине портретов этого знаменитого человека этой громадной бородавки почему-то нету! Просто ретушеры-холуи обычно такие дефекты кожи выскабливают, для красоты и - ради щедрости заказчика. А если надежды на чаевые не предвидится,то оставляют как есть, с бородавкою. Уже догадываетесь? Ну, конечно же! Гримерам, которые готовили труп дублера к фотосъемкам - дали образцовый портрет, естественно; который получше, то есть без бородавки! И они сделали точную копию (без бородавки же ж)! Хотели талмудеи как лучше - а вышло как всегда! = PS: у нас уже чернила кончаются, поэтому мы не напишем, что многие кроме этого фота - купились еще и на репортажи из дружественного Каддафи Алжира. А утром выяснилось, что алжирский сайт попросту захватили хакеры - и приписали там побрехушки про смерть Каддафи. Вы заметили, что лежит труп не в кузове пикапа и не на кушетке лазарета - а на диване шикарного лимузина? Но про это потом. И как Мас-Кейн грозит Путину удавкою - мы тоже в следующий раз. А сейчас сядем и будем ждать событий: ведь просто так эта братия так безоглядно врать поленилась бы. Значит, им Клинтончиха приказала: чтобы немедленно и любою ценой!

http://znanie-vlast.ru/news/ubijstvo_kaddafi_inscenirovka/2011-10-22-500

Специалисты считают, что открытие может сильно поменять представление об истории донецких степей

Українці у РСЧА. РСЧА в Україні 
За даними перепису Червоної армії та Флоту 28 серпня 1920 р. (загалом у ЧА та Флоті згідно з переписом – 2 892 066 осіб)
На підставі: Асташов А.Б. Социальный состав Красной Армии и Флота по переписи 1920 г. // Вестник РГГУ. - 2010. - №7. - С. 107-131. (мшф) 

Вікові групи у військових частинах та об’єднаннях по губерніям
 

Весняний Патріарх

Тетяна Катриченко, Владислав Мусієнко (ФОТО), «Главред», 27.03.11 // 16:59

Ще з самого ранку до Києва прибувають потяги з Тернополя, Львова, Івано-Франківська. Священики місцевих церков та віруючи не хочуть пропустити історичну подію – введення на престол нового Верховного Архієпископа Української Греко-Католицької церкви – Святослава Шевчука.

80 людей день та ніч готували головний храм греко-католиків до урочистостей. Спочатку закінчували будівельні роботи, а потім прикрашали його. Але собор здивував присутніх стриманістю та простотою.

 Кто охраняет Сингапур?

 Доля учащихся на русском языке в школах, владеющих русским языком и доля русских

Доля учащихся на русском языке в школах, владеющих русским языком и доля русских

* По данным исследования «Положении русского языка в новых независимых государствах (страны СНГ и Балтии)».
** Данные 2006 года для взрослого населения.

© Фонд Наследие Евразии, НП «Евразийский монитор»

(с)Демоскоп Weekly

№ 329 - 330
14 - 27 апреля 2008

 Анна ВОРОНОВА
"Немецкая карта" раскрыта. 
О книге Герда-Гельмута Комоссы
теги: Германия, США

Появление книги, в которой бывший глава спецслужб германского военного ведомства
раскрывает тайные приводные ремни политического режима ФРГ - явление крайне редкое. 
"Немецкая карта. Закрытая игра секретных служб"* 
Герда-Гельмута Комоссы - редкость вдвойне. 

Памяти президента Милошевича

Александр МЕЗЯЕВ | 10.03.2011 | 20:39

11 марта исполняется пять лет со дня гибели президента Югославии Слободана Милошевича. К этой дате сайт WikiLeaksопубликовал телеграмму посольства США о положении, в которое был поставлен Слободан Милошевич в Международном трибунале по бывшей Югославии, в частности о том, как бывший директор тюрьмы Т.МакФадден подробно информировал посольство США в Гааге о ходе процесса и состоянии здоровья обвиняемого (1). В существенной своей части «документ» сфальсифицирован.  Американские дипломаты докладывают со слов начальника тюрьмы о распорядке дня С.Милошевича, о состоянии его здоровья, о том, с кем и сколько он разговаривает по телефону, сколько это ему стоит, какие книги он читает на ночь, с какими просьбами обращается к тюремному начальству. Самой важной частью информации являются сведения о приёме лекарств и перспективах лечения С.Милошевича. Ряд признаков в телеграмме заставляет серьёзно усомниться либо в её подлинности, либо в том, что она адресовалась именно в госдеп, а не в …СМИ. Так, например, стоит обратить внимание на то, что предлагал МакФадден для оказания медицинской помощи С.Милошевичу в ситуации, когда даже приём шести препаратов не стабилизировал его артериальное давление. Утверждается, что МакФадден якобы предложил доставить из Москвы в Гаагу супругу С.Милошевича Миру Маркович, предоставив ей иммунитет от ареста для того (внимание!), чтобы уменьшить стресс и таким образом попытаться сбить его постоянно высокое давление. На наш взгляд, это и есть главная часть «утечки». Это – ложь. Дело в том, что МакФадден являлся участником целого ряда нарушений прав С.Милошевича (даже тех прав, которые содержатся в тюремных правилах самого трибунала). Кроме того, он был участником провокаций с целью подрыва здоровья С.Милошевича. Факт одной из таких провокаций был мною доказан документально на основании документов самого МТБЮ. (2) Наконец, само убийство Слободана Милошевича было бы невозможно без прямого или косвенного участия начальника тюрьмы МТБЮ Т.МакФаддена. В любом случае он подлежит уголовному преследованию.

=

Український Партизанський Антиколоніалізм

greatbritishlife.co.uk

 

Якщо пан Дубинянський порівнює УПА з Мау-мау, то нагадаємо, чим їхнє повстання закінчилося в Кенії. У перших урядах домінували лоялісти, тож про Мау-мау не було заведено говорити вголос добре. А тепер влада вшановує повстанців і ставить їм пам'ятники.

"Немає жодного документа цивілізації, який не був би водночас і документом варварства". Вальтер Беньямін

Днями "Українська правда" опублікувала статтю Михайла Дубинянського "Украинская партизанская армия". Оскільки тепер, як виглядає, український уряд хоче змусити певні сторінки української історії знову мовчати, можна тільки тішитися з будь-якої спроби заговорити про них.

Тим більше такої підкреслено безсторонньої й тверезо облаштованої спроби нарешті поставити УПА в природний контекст - контекст антиколоніальної боротьби ХХ століття. Однак те, що автор спинився на півдорозі, вимагає зробити кілька уточнень, які допоможуть побачити розрізнені деталі в загальнішій картині.

Друга Світова війна - колоніальна?

Отже, поглянути на УПА без політики, очима Клявзевіца і Сунь Цзи - з погляду мистецтва війни, з погляду метода. Однак цікава річ: коли заходить мова про приклади до порівняння, пан Дубинянський чомусь ходить по них переважно до Африки.

Між тим у той самий час - середина минулого віку - квітло справжнє повстанське розмаїття - маоїсти й корейські комуністи, в'єтконґівці, Фідель і Че. Уже ближче до нас у часі - Нікараґуа і Колумбія. Та й нині у світі більш чи менш активно провадиться не один десяток партизанських війн, про Афганістан казати аж якось незручно.

До того ж, подібність у методах УПА і того-таки В'єтконґа не менш разюча; не варто забувати, що могло мати місце й пряме запозичення - радянські інструктори за роки боротьби із підпіллями України й Прибалтики мали змогу чудово вивчити їхні тактики.

Але маємо Африку. Висловлю припущення, що тут нема жодної випадковості.

1950-ті. Британський концтабір для кенійських повстанців та підозрюваних у співпраці з ними. Фото: liontv.com

Пан Дубинянський несвідомо поставив діагноз не так повстанцям (бо хто ж вони такі, як не ті самі партизани), як їхнім суперникам.

Так само несвідомо, уві сні приходить, бува, розв'язок математичної задачі. Наша задачка на три дії. Проти кого партизанили В'єтконґ і Мау-мау? Проти Франції та Британії. Що робили Британія, Франція та інші європейські потуги в Африці у 50-60-х роках? Намагалися зберегти своюколоніальну присутність. Тепер підставляємо замість них УПА і СРСР - і рівняння замикається.

Можливо, ще належить усвідомити ту частину Другої Світової війни і подій після неї, що мали місце у Східній Європі, як одну з наймасштабніших колоніальних війн в історії людства.

Інтерес Німеччини, поміж іншого, полягав у фізичному освоєнні земель і ресурсів на Сході; подібні інтереси мав і Радянський Союз.

Польща опинилася в ситуації меншого хижака, якого розчленували більші. Звісно, ніщо не свідчить проти того, що в гіпотетичній українській державі Степана Бандери поляків не чекало б те саме, що українців у державі Пілсудського.

Але з відомих причин саме українці не тільки під час війни, а й після неї опинилися (чи радше продовжили перебувати) в становищі колонізованого народу.

 Єдино правильний метод?

 

"Влада виростає зі ствола рушниці". Мао 

Що таке колоніалізм? Стисло кажучи: експлуатація ресурсів одного народу іншим.

Щоб виправдати економічне й політичне панування, могутніші держави використовують більш чи менш тонко сплетені ідеології, створені не без допомоги мистецтва й наукових інституцій: поневолене населення - дикуни, темні й неосвічені, несамовиті, не можуть дати собі ради, взагалі, полишати їхню долю на їхній розсуд - небезпечно для них самих, вони ж як діти, ну й, кінець кінцем, чи є в них Пушкін Шекспір?

Поневолений народ має право на визвольну боротьбу, це ясно. Інша річ - це її методи, і тут не можна оминути тему насильства як засобу політичної боротьби.

Чи можна засуджувати бійців французького Руху Опору за те, що вони вбивали гестапівців? А цивільних німецьких урядовців? А чи змінилося б ставлення до них, якби вони ще й вдавалися до катувань - у відповідь на катування гестапо?

1961 року вийшла книжка, без якої говорити про антиколоніальні рухи і місце насильства в них - марнування часу. Зветься вона, за рядком з Інтернаціоналу, "Гнані і голодні" ("Les damné de la terre"), її написав чорношкірий лікар-психіатр Франц Фанон, пізніше чільний ідеолог алжирської боротьби за незалежність.

Книжку переклали російською в СРСР наприкінці 70-тих, її варто прочитати всім, хто хоче розуміти проблеми Африки - і, як побачимо, України.

Фанон більше аналізує, ніж ідеологізує, проте йому часто закидають виправдання вбивств білого населення колоній. Втім, Фанон радше вважав, що етап насильства в антиколоніальній боротьбі неминучий і його треба прийняти як належне.

Кенійська карикатура, в якій уряд Британії не поспішає вибачитися за жорстоке поводження з африканцями. Малюнок: pambazuka.org

Колоніалізм дегуманізує тубільців, зводить їх на рівень свійських тварин, і їхня психіка мститься: колонізований завжди готовий убити колонізатора, аби відновити свою цілісність як людської істоти.

У легендарній передмові до цієї книжки Жан-Поль Сартр - так, не Шухевич і не Бандера, і не забутий африканській лідер зі смішним ім'ям, а європеєць, екзистенціаліст марксистського гарту і класик - ішов іще далі: насильство належить тільки поневолювачеві, тому коли чужинця вбивають, до нього тільки повертається його власний злочин; щоб зламати колоніалізм, придадуться будь-які засоби.

Інший погляд на цю проблему мала дослідниця тоталітаризму Ганна Арендт, яка в 70-тих роках видала книжку, що так і зветься - "Про насильство". Вона критикує фразу Мао, винесену в епіграф. Влада виростає не з цівки рушниці, а з добровільної співпраці людей, сила ж, терор може тільки зруйнувати її.

Влада - мета політичної боротьби, насильство ж - лише один із методів, тому і оцінювати його можна лише як метод: з огляду на його ефективність.

Виправдане тільки те насильство, яке має принести прямий і негайний результат. Наприклад, оборонна війна - виправдана, бо повинна якомога швидше припинити окупацію.

Якщо ж для насильства потрібні багатоступеневі обґрунтування або воно не призвело до очікуваних результатів, його застосування - невиправдане.

З такого погляду не всі партизанські рухи мають виправдання. До того ж, диявол у тім, що, починаючи боротьбу, ніколи не знаєш про її результат. Але й мирні методи так само добрі лише в певних умовах.

Ганді спрацював, бо підходив до індійських умов; можна лише уявляти, якою масакрою скінчився б масовий ненасильницький рух в СРСР, надто часів Сталіна. 

 

Британська кінохроніка часів кенійського повстання

До того ж, ніколи не забуваймо: до насильства вдаються, коли переговорно-компромісні методи недоступні чи не дають результату, а партизанська війна - ланка в причинно-наслідковому ланцюжку, що його започаткували самі колонізатори.

Чи не запрограмували різанину в Орані й Філіпвілі тактика випаленої землі, тортур, страт і ґвалту, до якої французи вдалися ще в 1830-тих роках, за століття до Сетифської різанини 1945-го?

Але погляньмо пильніше на "чорну" Африку і на кенійське повстання Мау-мау, до того ж згадане в попередній статті на УП.

З'їсти колонізатора

Протягом 50 років своєї присутності британська адміністрація провадила політику експропріації земель у місцевого населення на користь білих поселенців (колонізація Східної Галичини й Волині польськими поселенцями була також складовою "української політики" Польщі).

Чорношкірим фермерам ще й забороняли вирощувати комерційно вигідні культури на кшталт кави.

Зрештою, це призвело до ситуації, подібної до років перед революцією 1905 року в Російській імперії: накопичення великої маси безземельних селян і наймитів  - це також було в інтересах колоніальних адміністрацій і підприємців, адже забезпечувало велику масу надзвичайно дешевої і мобільної (бо ж безземельної) робочої сили.

"Африканський Шухевич" - лідер Мау-мау Дедан Кіматі - модна фігура серед молоді. Його портрет зображають на графіті і носять на футболках

Неможливість вирішення ситуації мирним шляхом (відсутність ефективного представництва у владі й неспромога впливати на управління власним краєм) в обох випадках призвела до вибуху.

У кенійському випадку основу руху склали етнічні кікую, що були економічні найактивніші до приходу європейців і найбільше потерпали від колоніальної політики.

Ненависть спрямувалася проти безпосередніх визискувачів - англійських поселенців та урядовців, яких почали вбивати (пригадаймо погроми маєтків 1905 і 1917 років).

Одночасно повстанці розгорнули терор проти лояльних до уряду заможніших кіл - тих, кому було що втрачати (терор проти лоялістів, нагадаймо ще раз, застосовували й ОУНівці).

Дубинянський порівнює 32 жертви серед цивільних європейців із майже 2 тисячами співвітчизників, яких замордували партизани, однак це свідчить ще й про те, що на заляпаній кров'ю шахівниці колоніальної війни "білі" завжди краще захищені й менш доступні для удару, аніж "чорні", хоч би якого боку вони трималися.

Під час конфлікту обидві сторони широко вдавалися до тортур і вбивств цивільних.

Британські солдати (серед них були й африканці з інших місцевостей) по-звірячому ґвалтували, кастрували, відрізали вуха й носи, спалювали живцем. Багато хто колекціонував відрубані руки, які можна було обміняти на невелику грошову винагороду.

Повстанці теж практикували тортури. Щоб приєднатися до руху, зазвичай треба було підтвердити серйозність своїх намірів і спалити за собою мости, вчинивши те, що за нормальних умов називається злочинством.

Стали легендою ритуальні посвяти в Мау-мау, під час яких повстанці буцімто практикували канібалізм - їли м'ясо вбитих ворогів. Лідери боївок часто свідомо робили ставку на вербування кримінальних елементів, яким не було чого втрачати

Годі сумніватися, що якби в 50-тих роках в Кенії воювали Британія і Третій рeйх, допомогу від Гітлера "мікі-мауси" (так дражнили повстанців білі) прийняли б із вдячністю й щирою підтримкою (так само, як і від Сталіна).

Як і боротьба УПА, кенійське повстання зазнало безпосередньої поразки. Британський уряд здобув формальну перемогу, вдавшись до улюблених методів одного з ялтинських друзів Вінстона Черчилля - масових депортацій, страт і концентраційних таборів.

Пам'ятник Кіматі в центрі Найробі

Кінець кінцем, переміщені були майже всі кікую - мільйон чоловік, щонайменше 100 тисяч були зосереджені в тимчасових таборах, де умови мало чим різнилися від Соловків.

Кенійці масово вимирали від непосильної праці та епідемій; половина всіх жертв серед місцевого населення (50 тисяч) - діти до 10 років.

Однак - відчуймо різницю! - ліберальна британська традиція урядування не змогла дати собі ради з антиколоніальним рухом у підсумку. Вже після придушення повстання Лондон запропонував народові Кенії... вільні й загальні демократичні вибори.

Перемогу здобули помірковані націоналісти, що й довели справу до здобуття незалежності.

У перших урядах Кенії домінували лоялісти, тож про Мау-мау не було заведено говорити вголос добре. Однак тепер влада намагається вшановувати рух, моральних претензій до якого, мабуть, трошки більше, ніж до УПА.

Кажуть, що робиться це заради політичних дивідендів. Адже спомини про Мау-мау й досі ділять кенійське суспільство на кікую і решту племен, що трималися осторонь повстання. Знайома ситуація, чи не так?

А все-таки колишні повстанці мають статус героїв, а на одному з майданів столиці Найробі стоїть пам'ятник лідерові руху - Деданові Кіматі.

За логікою Михайла Дубинянського, це - кенійський Роман Шухевич.

Джерело: http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/10/22/730/

 Давно пытаюсь осмыслить истоки нашего главного конфликта -- русско-украинского, разумеется, и все больше прихожу к выводу, что лежат они не столько в этнической, сколько в культурологической сфере, и тянутся из многострадального XVII века. Именно тогда и произошел тот цивилизационный сдвиг, приведший в итоге к созданию Российской империи. Величайшая ошибка Московского царства, выразившаяся в присоединении Украины, аукнулась только теперь тем идейным и моральным кризисом, отсутствием идентификационного стержня внутри российского общества, каковое мы вынуждены ныне лицезреть. В чем же она выразилась, эта ошибка? Почему она возымела столь сокрушительные последствия именно для россиян, не затронув при этом ментальность и мироощущение украинцев? Почему мы спокойно относимся к таким понятиям, как Европа (в метафизическом смысле этого слова) и католицизм, оставаясь при этом православными, но эти же понятия вызывают истерику у россиян. Как такую же истерику вызывают и украинская культура и язык, которым просто отказывается в праве на существование... 

Итак, XVII век, Переяславский пакт... То, что для Гетьманской Украины являло собой военный союз сиюминутного значения (что и показал Конотоп спустя всего 5 лет), в Москве было интерпретировано как Присоединение! Да, с политической точки зрения, это был сильный ход - Московия не просто приобретала в собственность огромную страну, но и получала доступ к Черному морю, и далее на Балканы. Украина становилась той ДВЕРЬЮ в Европу (куда там той форточке, позже прорубленной Петром на медвежьих задворках), которая выводила Московию в ранг мировых европейских держав. Не больше ни меньше. Украина становилась таким образом краеугольным камнем НОВОЙ Московской государственности. А новая сущность требовала своего осмысления и НОВОЙ легитимации. И вот здесь-то и зарыта ошибка, а она, как известно, хуже чем преступление! 
До этого периода развитие Московского царства шло своим естественным чередом, даже смуты были его имманентными свойствами, и не отражались на ментальности народа, его мировоззрении и мироощущении. Существовала определенная историография, развилась своеобразная версия православия. Повторюсь, это был органичный период существования Московии. Но присоединение Украины потребовало коренной ломки всех представлений о природе московской государственности, и эта ломка (она и сейчас продолжается, только в виде абстинентного синдрома у части общества) стала причиной того, что ВСЯ дальнейшая историография Московии стала представлять собой совершенный МИФ (мы к нему еще вернемся). Но и это бы полбеды! Мифологизация истории свойственна всем... А беда состояла в том, что вместе с постановкой Украины в фундамент своей государственности, Московия приняла и украинский КУЛЬТУРНЫЙ тренд, прыгнув из органичного московского средневековья СРАЗУ в европейское Барокко!
В чем это выразилось? Царь Алексей Михайлович, по недоразумению прозванный Тишайшим (в тихом омуте черти водятся), то ли по собственному разумению, то ли по наущению Никона, решил, что раз есть Украина, то можно давнюю, чисто умозрительную концепцию "Третьего Рима" переводить в плоскость практической политики. И выясняется, что Никонианская реформа (унифицировавшая церковный обряд), проводилась на основе украинского видения православия, и была призвана приблизить Московское царство к европейским православным культурам с последующим объединением их под властью московского царя. Но и это еще не все. Реформа образования по европейскому образцу (создание Славяно-греко-латинской академии) формировала новое мировоззрение (подробно смотри здесь: http://www.ukrhistory.narod.ru/texts/okara-1.htm). Влияние Барокко коснулось всех сторон жизни. Реформы Петра были всего лишь доведением до логического абсурда тренда, инициированного Алексеем Михайловичем...
Что из этого следует - перестав быть самобытной средневековой страной (ничего плохого в этом определении нет), Московия (даже переименовавшись в Россию) так и не стала (в культурологическом смысле) страной европейской. А ведь нет ничего хуже половинчатых решений и недосостояний! 
Вот так и получилось, что вИдение концепции "Третьего Рима" в ПОЛИТИЧЕСКОМ русле, а не в русле ДУХОВНОМ, и попытка ее реализовать в ПОЛИТИЧЕСКОМ смысле привела Россию в конечном итоге к современному её состоянию. Московии НЕЛЬЗЯ было присоединять Украину, а тем более пытаться ее ассимилировать, нужно было, исходя из принципа самосохранения, что ли, (раз уж Украина ОКАЗАЛАСЬ ТАК близко!) предоставить ей (Украине) максимально возможную автономию, или лучше - создать конфедерацию, или еще лучше - поддержать создание независимого, но СОЮЗНОГО государства, служившего бы мостом (и БУФЕРОМ, при необходимости) между Московией и Европой, сведя влияние украинского барочного мировоззрения к минимуму. Ведь в итоге культурологически ассимилированными оказались московитяне, сохранив подсознательную память об ИНОМ. 
Отсюда тот культурологический конфликт, который россияне не в силах выразить словами, но который на подсознательном уровне присутствует ВСЕГДА (но ЭТОГО конфликта нет у украинцев!). Отсюда и тот трагизм во взглядах россиян на сегодняшний день. То, что для нас является чем-то естественным, временно прерванным -- существование Украины как государства (пусть даже со всеми оговорками :), ведь в понятие "государство" разные люди вкладывают РАЗНЫЙ смысл), для россиян является разрушением ОСНОВ ИХ государственности, созданной, легитимизированной и мифологизированной практически с нуля, начиная с XVII века. И корень здесь даже не столько в суверенитете над территориями, сколько в исчезновении преемственности (мифологизированной, и потому экзистенцией Украины разрушаемой) существования ИХ государства. К примеру, Киев как административно-территориальное образование мало что дает российской ментальности (разве что как объект резни и грабежа, что и доказал половецкий хан Китай, известный под кличкой "Андрей Боголюбский"), НО Киев как источник преемственности власти от Киевской Руси к Московии имеет непреходящее сакральное значение. Убери Киев, и ЧТО останется от Московии -- она повиснет в воздухе один на один с Ордой, ею созданная и вскормленная, т.е. именно тем, чем она и БЫЛА в действительности... Убери Киев, и вся мифологизированная история "государства Российского" (само названия Руссия-Россия - ненавистного ЛАТИНСКОГО происхождения!) рассыпется, как карточный домик. НО, повторюсь, новейшая история, но не история Московского царства. 
А ведь не присоедини тогда Московия Украину, ход истории мог оказаться совсем иным! И для Московии в первую очередь. Сосредоточься ТОГДА Московия НЕ НА политическом характере решения своих эсхатологических воззрений, а на ДУХОВНОМ лидерстве (а потенциал БЫЛ!), возможно, что мы жили бы СЕЙЧАС в ДРУГОМ МІРЕ...

Джерело: http://kudrev.livejournal.com/3494.html