Пісня "Я - ТВОЯ СТІНА!" у виконанні Martovi Orchestra - послання захисників АТО своїм коханим

https://youtu.be/KpUy31XxpZA 

Сергій Файфура "Бандера"

https://youtu.be/QJRhJhlWEbM

Опубліковано 3 серп. 2015 р.

Автор та виконавець - Сергій Файфура.
All you need to know about Ukraine and Russia in one video explained. ENGLISH subtitles attached!
Друзі, сподіваюсь вам сподобався мій кліп, ставте "Like" та підписуйтесь на мій канал!

Вишневий цвіт, як білий сніг, ліг на поріг
Хурделить ніжністю пелюсток поміж вік
Земля воскресла, я вдивляюся на схід
А за вікном в кровавих чоботях сусід

приспів:

Да, да, да…
Да чё ты смотришь,бл@, бандера на меня
Твою весну я разрисую с калаша
И не спасёт тебя ни Меркель, ни США
Там где Европа была, будет Россия
И я, и я, и я, и я.

І я шаную це життя, як Божий дар
Я знаю вистачить трави для всіх отар
Лише не знаю скільки треба Божих днів
Щоб відділити би ягнят від баранів

приспів:

І я все ж вірю у весну в твоїй душі
І ми зустрінемось з тобою намежі
І в мене в гостях ти нап’єшся досхочу
Й на твоїм газі я зварю тобі борщу

приспів:

Да, да, ты..
Ты провоцируешь бандера, бл@, меня
Твою весну я разрисую с калаша
И не спасёт тебя ни Меркель, ни США
Там где Европа была, будет Россия
И я, и я, и я, и я, и стоп!

Да что ж ты с пушками Россия на меня
Там где Европа ты не будешь никогда
Не верь ни в Лысого, ни в главного Попа
Знай Україна є і буде – Європа!

І я в це вірю,
І ми в це вірим,
Вір і ти! 

 Самчук Улас - життєвий та творчий шлях

Улас Самчук — визначний український письменник, який є однією з найпомітніших постатей української прози XX століття. Його називали літописцем свого часу і свого народу. Хоча з юнацьких літ він був відірваний від України, проте став однією з найяскравіших особистостей, людиною, яка зуміла втілити в собі найкращі риси української ментальності — ліризм, поетичність, гуманізм.
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем — 7) лютого 1905 року в селі Дермань на Волині губернії (нині Рівненська область) у родині заможних селян.
Світогляд майбутнього визначного письменника формувався в оточенні родини, під впливом мальовничої місцевості, в якій він народився.
Тяжко та виснажливо працюючи біля землі, батьки майбутнього письменника передали своїм дітям любов до життя, праці, дали освіту.
У 1913 році, коли Уласові Самчуку було вісім років, сім'я переїхала в село Тилявку Кременецького повіту. Але з Дерманем зв'язки не втрачалися, у 1917-1920 рр. він навчався в чотирикласовій школі, що діяла при Дерманській учительській семінарії. У 1921-1925 роках — в Крем'янецькій українській мішаній приватній гімназії.
Перед самим закінченням гімназії Улас Самчук потрапив під призов до польського війська, але 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська, після чого потрапив до Веймарської Німеччини, де наймитував у місті Бойтені в одного міщанина. З 1927 року Улас продовжив навчання у Бреславському університеті.
«Німецький» період життя Уласа Самчука позначений тим, що завдяки Герману Блюме він як вільнослухач відвідував лекції у Бреславському університеті. Мати Германа Блюме навчала його німецькій мові.
Удруге прийшов Герман Блюме на допомогу Уласові Самчуку через п'ятнадцять років: завдяки його клопотанню німці 20 квітня 1942 року.через місяць після ув'язнення, випустили письменника з Рівненської в'язниці. Герман Блюме у Рівному працював на посаді началь-, ника цивільної поліції райхскомісаріату «Україна».
З 1925 року почав друкувати оповідання у журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві, згодом у «Літератуно-науковому віснику» та інших журналах (видані окремою збіркою «Віднайдений рай», 1936). Свої перші новели він надіслав до «Літературно-наукового вісника» з Німеччини, там виникли задуми більших романів, у тому числі — «Волинь».
1929 року письменник переїжджає до Чехословаччини та навчається в Українському вільному університеті в Празі. Але жодного вищого навчального закладу він так і не зміг закінчити. Кожну науку Улас Самчук опановував без учителів, самотужки. Він бездоганно володів німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами.
У Чехословаччині Улас живе з 1929 по 1941 рік. Українська Прага 1920-30-х рр. жила бурхливим Науковим та культурно-мистецьким життям. Серед безпосереднього оточення Уласа Самчука були Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринсь-ка, Олег Ольжич і багато інших молодих митців.
Усе свідоме життя письменник ставив перед собою завдання бути літописцем українського народу, того часу, який сам бачив, переживав.
З 1938 реку Улас Самчук почав працювати як публіцист. Завдяки йому світ дізнався про героїчну боротьбу українців Закарпаття за незалежну українську державу.
У 1939 році, після розгрому Карпатської Січі, молодий публіцист повертається до Праги. Звідти у 1940 році він переїжджає до Кракова і з похідними групами ОУН у липні 1941 року — на Україну.
У 1941-1943 рр. Самчук редагував газету «Волинь», що виходила у Рівному. Протягом кількох десятиріч силою обставин Улас Самчук знаходився в епіцентрі українського та європейського громадсько-політичних процесів.
Щоб зрозуміти значення «Волині» для окупованої України, досить лише прочитати назви статей («Київ», «Шевченко», «Свідомо жити», «Більше ініціативи», «Війна і ми», «Вимоги твердого часу», «Ясно йодверто»).
У 1944-48 роках Самчук жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР. Після переїзду до Канади (1948) був засновником ОУП «Слово» (1954).
Помер Улас Самчук 9 липня 1987 року. Похований на цвинтарі церкви святого Володимира українського поселення Київ в одному з районів Торонто.
Дослідники поділяють творчість Самчука на два періоди:
I. Воєнний — 1938-1944 (репортерська, редакційна діяльність);
II. Повоєнний, який ділиться на два часові відтинки:
— 1945-1948 (МУРівський період);
— осінь 1948 — до кінця життя («канадський» період).
«Ось моя власна історія, — писав він 1 серпня 1945 р. Маю сорок років життя. Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, п'ятнадцять років вигнання, чотирнадцять-миру. Польська, німецька, мадярська в'язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту України, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932-33, концентраційні табори...»
Своє перше оповідання «На старих стежках» Улас Самчук опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
Найвидатнішим твором Самчука вважається трилогія «Волинь» (1932-1937), де виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х — початку 1930-их рр., яка прагне знайти місце України у світі та шляхи її національно-культурного і державного становлення. Робота над першою і другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — а 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. За трилогію «Волинь» Уласа Самчука висували на Нобелівську премію, як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину». Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентоз-датними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами.
Ідейним продовження «Волині» є повість «Кулак» (1932). У «Марії» (1934) відтворена трагедія голодомору українського народу 1932-1933-х років на центральних і східноукраїнських землях, у «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-1947). У незакінченійтрилогії «Ост»: «Морозівхутір» (1948)і «Темнота» (1957) — зображена українська людина і її роль у незвичайних і трагічних умовах радянської дійсності. Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
Останній роман «Слідами піонерів» написано 1980 року. У 1986 році письменник дописав до трилогії «Волинь» сторінки про Чорнобиль.

Леся Українка

 
Contra spem spero!

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
Бож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім, сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може квіти зійдуть, і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать,
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! — Геть думи сумні!



"Як дитиною, бувало..."

Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.

"Що, болить?" – мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, –
Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма, –

Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.



"Мій шлях"

На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрівався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
"Самій не довго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті".

Я йду шляхом, пісні свої співаю;
Та не шукайте в них пророчої науки, –
Ні, голосу я гучного не маю!
Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, –
Скажу я: "Разом плачмо, брате мій!"
З його плачем я спів з’єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.
Коли ж на довгому шляху прийдеться
Мені почути співи гучні, вільні, –
В моїй душі для них луна знайдеться.
Сховаю я тоді журбу свою
І пісні вільної жалем не отрую.

Коли я погляд свій на небо зводжу, –
Нових зірок на йому не шукаю,
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ вгорі…

Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!



"Скрізь плач, і стогін, і ридання..."

Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.
Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.
Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!
Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам воріття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!

До товаришів

О, не забуду я тих днів на чужині,
Чужої й рідної для мене хати,
Де часто так приходилось мені
Пекучу, гірку правду вислухати.
Уперше там мені суворії питання
Перед очима стали без покрас;
Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання,
Казали: "Годі нам, тепер черга на вас,
На вас, робітники незнані, молодії…
Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.
Невже ті голоси несміливі, слабкії,
Квиління немовлят – належать справді вам?
Невже на всі великії події,
На все у вас одна відповідь є –
Мовчання, сльози та дитячі мрії?
Більш ні на що вам сили не стає?
Невже се так?.." Я мовчки все приймала;
Чим мала я розбить докори ці?
Мов на позорищі прикута я стояла,
І краска сорому горіла на лиці…
Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,
Що вже й докори сі вас не проймуть?
Чи так задавлені неволею, журбою?
Чи, може, маєте яку яснішу путь?
Подаймо їм великую розвагу,
Скажім і докажім, що ми бойці сами;
А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу –
Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!

Олег Леусенко

та перекладач МЕТА (з моїми поправками) до вашої уваги :)    

 23 лютого - КАЛЕНДАРНА ДОБА ВАТИ :

1918 р. - панічна втеча червоноармійських загонів від германських військ (причому від абсолютно незначньіх їх сил) і капітуляція Радянської Росії перед кайзерською Німеччиною.

1920 р. - поразка від поляків Пилсудского і ганебне ретировання після "Варшавського походу".

 

Прилетіло у фейсбуці: святий вислов Тараса Григоровича Шевченко:

"Тихо плаче Україна сльозами і кров'ю...

Кат будує своє "завтра" на горі людському...

Гірко плаче Україна і тяжко ридає...

Своїх синів, що померли, сльозами вмиває...

Плаче ненька Україна...

Плаче кожна мати,

та що сина відпустила,

волю здобувати."!!! 

Провидець! Хочу книжечку "Кобзарь" - кудись подівалась - перечитати, мо взнаю що буде далі!

Борітеся і Поборете!!!

 Віталій Портников не стримав емоцій у своїй відповіді "колегам" в Росії

Відомий український блогер і журналіст Віталій Портников на своїй сторінок е в Facebook звернувся до колег-журналістів в Росії. За його словами, багато хто з російських представників ЗМІ звернув свою увагу на матеріал про Андрія Вышинского і Віталія Чуркина - текст, як сам Портников признається, він спробував аналізувати анатомію пристосовництва і страху.

"Моїм друзям і однодумцям в Росії цей текст сподобався, але велику частину колишніх колег, звичайно, розлютував - тому що це текст не лише про Вышинском і Чуркине, але і про кожного з вас, що поступився принципами нашої професії", - цитує блогера replyua.net.

"Найчудовіше пояснення, яке ви пропонуєте моєму "аморальному" вчинку, - так це те, що я "іноземець". 25 років мені відмовляли в цьому простому визначенні, оскільки Україна - "ніяке не держава", а я "просто выпендриваюсь". Для того, щоб мені стати іноземцем, знадобилася бандитська армія, яка вбиває українців. Ну і ще писати правду", - написав Віталій Портников.

За його словами, він не приховує того, що він іноземець, як і росіяни - іноземці. "Тільки іноземець - да і то не кожен - може обміняти майбутнє своєї країни на гонорари, машини і дачі в Італії. Тільки іноземець - да і то не кожен - може обміняти свою честь на лондонську школу для дітей і паризького перукаря для дружини. Тільки іноземцеві - да і то не кожному - може бути плювати, що він заробляє у бандитів", - написав блогер.

Віталій Портников підкреслив, що він з повагою відноситься до тих, хто не здався. Російські журналісти самі витіснили їх з професії замість того, щоб захистити. "Ви вислужуєтеся навіть тоді, коли вас не просять - це я добре знаю із власного досвіду. А вже якщо вам наказують - те у ваших очах з'являється мисливський азарт. Зацькувати того, хто не здався - це ваше найбільше задоволення. Задоволення рабів.

Добре, що я іноземець, але незважаючи на це очевидна обставина, в антологіях вільної російської журналістики, які складатимуть ваші нащадки, виявиться немало моїх текстів, а ваших не буде. Вас просто забудуть, як забули всіляких охоронців часів Російської імперії і радянських брехунів. Як забудуть всіляких Чуркиных і Лаврових", - підсумував журналіст.

 
oleg_leusenko
22 февраля 2017, 16:50

Фронт росіянинам не по зубах, тому діють з "п'ятою колоною" в тилі, - Порошенко


Росія збільшила зусилля із внутрішньої дестабілізації, використовуючи при цьому безпосередньо "п'яту колону" і наосліп тих, хто керується своїм узкопартийным егоїзмом.

Про це заявив президент України Петро Порошенко у своєму виступі під час зустрічі оперативного збору керівного складу Збройних Сил України, повідомляє кореспондент Укрінформу.

"Ворог помітив позитивні зміни у Збройних Силах України. Інакше б він не подвоював і потроював зусилля із внутрішньої дестабілізації. Фронт не по зубах, тому сушать голову, що б зробити такого, щоб вибухнуло в тилі. І не просто думають, а діють. Не самі, а за допомогою "п'ятої колони". Днями СБУ викрила групу саме таких "колоністів", - сказав Порошенко.

Президент відмітив, що різні заходи по дестабілізації ситуації в Україні готувалися цими людьми по прямому замовленню з Російської Федерації: "Вони адміністрували сайти, вони збирали многосоттысячные групи під назвами "Українська революція", "третій Майдан". Адмініструвалося це усе з Санкт-Петербургу і Москви".

В той же час, додав Порошенко, це не єдина технологія, якою володіє Москва. "Комусь вона безпосередньо віддає накази, які виконуються за гроші або навіть за ідею. Але хіба мало таких, кого вона використовує наосліп?! Кому насправді і наказувати не потрібно, самі усі зроблять - або в силу політичної короткозорості, або внаслідок узкопартийного егоїзму. Це ті, хто не знає ніяких меж у внутрішньополітичній боротьбі, хто не вважає гріхом ні прийняти пас у зовнішнього ворога, ні подати пас йому", - заявив він.

Глава держави підкреслив, що голосніше за усіх про "третій Майдан" віщали канал міноборони РФ "Зірка" і інші російські ресурси. "У Москві, а дехто і в Києві, докладали зусиль, щоб в річницю загибелі Героїв Небесної Сотні вчинити якомога більше провокацій. Вони шукали і шукають хоч краплю крові, яка б викликала масові акції протесту. До речі, голосніше за усіх "третій Майдан" провіщали канал "Зірка" і інші російські ресурси", - заявив він.

При цьому, президент подякував десятки тисяч киян і тих, хто приїхав в столицю, "хто в ці дні прийняв і бере участь в скорботних заходах в пам'ять загиблих героїв і не реагує ні на які провокаційні антидержавні заклики". Також це стосується тих, хто в ці дні мирно виражає свій протест, "бо за таке право стояв і боровся Майдан". "Інтереси цих киян і цих українців я як президент захищатиму", - заявив Порошенко.




 

Людмила Буханська
22 ч



Володимир Голоднюк - батько загиблого 19-річного Устима Голоднюка (Збараж Тернопільської області):

Зараз слідство щодо 48 убитих завершено. Підозрюються 5 осіб. Матеріали справи направлені до суду. Є 500 томів. Понад 2000 свідків. Близько тисячі з них вже опитані. Більше ніж рік ідуть слухання.

Під час засідань на мене пробував кидатись батько Аброськіна. Він кричав: “Твій син вже згнив в землі! Ти хочеш, щоб ще мого згноїли в тюрмі?”

На суді їхній адвокат ковиряв ручкою прострілений блакитний шолом. На ньому ж ще досі кров мого сина. Я намагався не дивитись.

У 14-му році я боровся за те, щоб слідство хоча б розпочалося. Змінився перший слідчий, другий слідчий, зараз уже третій.

Неправильно було навіть вказане місце смерті Устима. Друге дерево від моста на Інститутській - там висить фотографія Устима. Слідчий стверджував, що Устим загинув саме там. Чому? Бо там висить його фото! Він навіть не передивився відео в Інтернеті.

Зараз уже встановлено - Устим загинув біля верхньої станції метро Хрещатик, де розміщено Хрест. Разом їх там 11 осіб лежало.

Стріляли з бетонної барикади вище банку "Аркада". На відео ми бачимо чітко, що вони прицілюються. При них були мобільні телефони. Ми бачимо відео і знаємо чітко час вбивства. У цей час на цьому місці зафіксовано, що тут працював телефон цієї людини. Так їх вирахували.

По шолому Устима проводились дві експертизи. Зараз направлено на третю експертизу. Дуже багато запитань.

Калібр - 7,62. Зброя не встановлена. Ми не знаємо, чи це був автомат Калашникова, чи снайперська гвинтівка.

Перша експертиза - настільки гальмувалося слідство! - перша експертиза стверджувала, що постріл був здійснений впритул у потилицю. Виходило, що самі майданівці своїх розстрілювали! Зараз уже є навіть відео - рік тому з’явилось - відео, як куля влучає в Устима. Через два роки з’явилось відео після подій.

Друга експертиза вже довела, що перша не відповідає дійсності - стріляли з великої відстані. Як може бути помилка в експертизі? Значить, стояла така задача?

Ми робили все, що можливе, щоб не дати втекти беркутівцям.

Я самостійно встановив, хто на момент загибелі мого сина перебував на Інститутській. Через соцмережі ми розшукували людей. Намагалися встановити напрямки стрільби. Ми знайшли людей, які знімали відео. Ми знайшли французьких журналістів, які надали важливі фотодокази.

Я сам з друзями - працівниками органів внутрішніх справ - складав план розслідування, через адвокатів додавав їх до матеріалів справи. Напрямки розслідування, адреси свідків. Ми відстояли, щоб у Генпрокуратурі було створено управління спеціальних розслідувань на чолі з Горбатюком. Зараз я бачу, що є зрушення. Справа рухається. Є речі на які ми можемо впливати, і ми будемо впливати.

Звичайно, жодного начальничка не заарештовано. Навіть не підозрюється. Слідство займається лише виконавцями. Ми доводимо очевидні злочини. Стояв підрозділ, який розстрілював беззбройних людей. Ми тепер мусимо довести хто саме стріляв, чия саме куля влучила, і ледве не яка саме куля спричинила смерть. Захист побудований на тому, що беркутівці не стріляли в людей, що стріляли в повітря, в дерева, робили попереджувальні постріли.

Ти ворушиш мої спогади. А це завжди болить. Два з половиною роки я прожив волонтерством. Я розумів, що я іду в могилу з цими думками, тому переключився на АТО. Так я вже три роки воюю.

Володимир Бондарчук - голова ГО “Родини Героїв Небесної Сотні”, син 52-річного загиблого Сергія Бондарчука (Хмельницька область):

5 беркутівців під вартою, ще 21 у розшуку - 14 з них отримали громадянство Росії.

Судові засідання поставлені двічі на тиждень. Кожного тижня впродовж півтора року. Засідання ідуть дуже щільно. Вони починаються об 11:30 і закінчуються о 19:00.

Суд призначив повторну балістичну експертизу всіх куль, які знайшли - це близько 40 штук. Бо були виявлені певні незбігання.

У багатьох випадках вже ясно, з чиєї зброї убито майданівців. Наприклад, Максим Шимко - куля Зінченка. У тілі Сергія Кемського куля Аброськіна. Аброськін взагалі рекордсмен - на ньому числиться 5 куль. В тілах одного із загиблих знайдена і куля Садовника, який втік з України після того, як його випустили з ізолятора.

В тілі мого батька кулі немає. Через спину вона вийшла з живота. Тому вину конкретної людини буде довести важко.

На одній з камер зафіксована сніжна барикада, і один із представників Чорної роти "Беркуту" 6 разів стріляє з автомата в напрямку Жовтневого. У цей же самий момент мій батько зазнав смертельного поранення біля центрального входу в Жовтневий палац. Це 09:29:36.

Необхідності стріляти не було. Далеко від епіцентру подій. Та навіть ті, хто був ближче, не мали зброї. Вони стояли спинами до "Беркуту". Батько ще з трьома хлопцями ніс чергового пораненого від барикади.

У Жовтневому він намагався піднятись і повернутись назад до хлопців. Медсестра розповідає, що він був притомний. Говорив, тримав бинт, але раптом затих. Лікарі 40 хвилин проводили реанімацію, але врятувати не змогли.

У 14-му році слідство майже не велось. Слідчий вийшов на Інститутську, побачив фотокартку батька і позначив це місце як місце загибелі. Під ці дані знайшли свідка. Це була двічі судима людина! Свідчення були плутані, неправильні.

Зараз справа рухається. Хоча звичайно є затягування з боку адвокатів беркутівців. Вони зривають засідання. Просто не приходять на них. Тут підсудним загрожує довічне ув’язнення, а в таких випадках справа не розглядається без адвоката. Закон Савченко на їхній стороні: 1 день в ізоляторі зараховується як два дні колонії.

Погано, що справу розділили на два окремих управління: розстріли людей окремо, справи щодо високопосадовців окремо. За Луценка усі справи про високопосадовців - а це державна зрада Януковича, справа Межигір’я, вишки Бойка, приватизація Укртелекому, справа Новинського, справа Єфремова - забрали в Горбатюка і передали Басову.

Результату поки що від цього немає. Розслідуються прості виконавці розстрілів та найвища політична ланка, а середні виконавці повністю випали з-під нагляду слідства. Середину цю не чіпають, вона працює на своїх місцях, з ними намагаються заключатись мирові угоди. Вони нічого особливо корисного не повідомляють - вони підтверджують, що існувала злочинна організація на чолі з Януковичем, але не інформують як, хто, кому і які віддавав накази.

Ми підтримуємо слідство Горбатюка. Першопочаткова ідея була такою, ця справа як ялинка - різні її гілки мусили довести вину Януковича, пояснити звідки фінансування, як саме вводився тоталітарний режим, як створена була злочинна організація.

Можливо, не в українському суді, але ми притягнемо до відповідальності і замовників, і вииконавців, і середню ланку.

Спільно з адвокатами розроблена концепція. Ми повторно подали документи у Міжнародний кримінальний суд. Проблема в тому, що Верховна Рада не ратифікувала Римський статут. Але ми зараз набагато краще прописали суть майданівської справи і розглядаємо її як пов’язану з російською агресією. Тому зараз є великі шанси, що цю справу візьмуть.

Чи є в мене відчуття провини? Певно є. Але я намагаюсь робити все, щоб батько мною гордився. Так само робить моя мама. Вона об’єднала родини загиблих в АТО, залучила їх до волонтерства. Те що ми пройшли за три роки, люди тільки зараз зіткнулися з цим. Не допоможуть психологи. Не допоможе ніхто. Тільки бути поруч з такими ж людьми, які тебе розуміють.

Чи можна було зупинити батька? Він би поїхав у будь-якому випадку. Останній раз, коли ми з ним говорили, він сказав, що якщо треба буде, він готовий віддати своє життя. Я тоді не надав цьому увагу. Часто всі так кажуть.

Я думаю, що він у будь-якому випадку був у тому місці у той час там, де він повинен був бути. Багато людей помирають від хвороб, а він прожив надзвичайно щасливе, достойне життя. Він був учителем фізики. Дуже любив школу. Мав багато розробок. У 2013 році став найкращим вчителем в номінації “Фізика”. Проводив гуртки астрономії, показував дітям зірки. Готував дітей до олімпіад. Був членом "Просвіти", керівником міської організації ВО "Свобода". Помаранчева революція, мовний майдан, податковий - він горів, розумієте, він не міг інакше.

Зоя Кузьменко - мати 34-річного загиблого Максима Шимка, (Вінниця):

Може, хтось і вважає, що суди - фарс. Але не я.

Весь світ бачить правду. По відношенню до нашого Максима це точно не фарс. Нам відоме прізвище людини, яка його вбила.

Першим убили - Саєнко. Другим - Арутюнян. Третій - мій Максим. Четвертий - Сольчаник.

Ми були перші, кого допитували.

Я їм сказала, я їм сказала, що це вони винні у війні. Що це їхнє боягузтво, їхня жадоба грошей, їхнє виконання злочинного наказу стало причиною війни.

Вони ж сміються. Вони ж не покаялись. Вони не можуть усвідомити.

Батько одного беркутівця кричав: “Я хочу знать правду. Я просто хочу знать правду!. А чого ти до нас це кричиш? У сина свого спитай - він знає правду.

Я дивилась на вбивства перших майданівців на Грушевського. Питала в Максима: “Невже їм не стане крові? Невже вони ще вбиватимуть?” І він відповів: “Мам, будуть. Вони так запрограмовані.”

Колись на Майдані збиралося дуже багато людей, а на суди приходять одиниці. Такі як Оля Климко або козаки з 4-ї сотні. Це ще по 20-му числу, а по 18-му взагалі ніхто не йде, окрім поранених. Всім байдуже. Машини їздять - а мій син же посеред цієї дороги був убитий.

Максим був посвячений в козаки. Він був вільним козаком. У нього скінчилась вахта на Майдані. 14 лютого він повернувся додому, бо в батька 18 числа був день народження. Йому треба було повертатись на Майдан лише 22-го. Але він побачив новини, вийшов з-за столу і поїхав на Майдан.

Чи я жалкую? Всі забули, в якій країні ми жили. Ви - гарна дівчина, сподобались мєнту. Вас зґвалтують і кинуть у лісі. Або спалять. Бандитський беспрєдєл. Терпіти? Такої країни, як Україна, уже б не було. Нам дали шанс поборотись за неї.

Надія Мельничук - мати 39-річного загиблого Володимира Мельничука (Київ):

Нам сообщили: завтра будет рассматриваться дело сына. Завтра вы должны прийти. Нашли видео, в котором видно, что снайперы стреляли с верхней баррикады. Видно, как перезаряжают оружие.

Мне приснился сон в ту ночь. Во сне кто-то сказал: “Вот, второй человек от судьи - это убийца вашего сына”.

Я на суде повернулась к этому человеку. Рассказала ему этот сон. Я сказала: “Я не желаю тебе смерти. И не желаю слез твоей матери. Я не желаю этой муки даже убийце моего сына”.

Сейчас нет ни ненависти, ни злобы. Только мука одна: за что вы убили моего ребенка?

Он не пил. Не курил. Не матерился. Он был без каски. Без жилета. Только курточка и фотоаппарат. Здоровый. Красивый. Молодой. Зачем в него стрелять?

Много слайдов. Видео. Фотографий. Много. Очень много. Это был четверг, и суд перенесли на вторник.

Накануне второго заседания мне снова приснилось - сидит этот парень за решеткой и мне говорят: “Вот, это он выстрелил”.

Той же ночью меня увезли в больницу. В кардиологию.

Судят не убийц. Судят Небесную Сотню.

Я себе думаю: “Вот, докажут. Вот - это убийца вашего сына. Нате вам. Расстреливайте. Нет. Нет. Нет. Там же мама! Там же тоже отец!”

На следственном эксперименте, когда вызвали старшего сына. Там были ребята, которые видели, как падал Вова. У них спрашивают: “А вы не видели, куда пуля вылетела?”

Пуля девятимиллиметровая была. Попала в щечку Вове. Раздробила спинной костный мозг. Вылетела в шею. И пошла дальше, еще куда-то. Как можно было этот вопрос задать? Не видели ли, куда пуля полетела…

Приказа не было стрелять. Может, кураж? Не стреляли же уже. Он же погиб в 16:57! Стоял на площадке при выходе из Октябрьского.

Он в этот момент со мной разговаривал по телефону. Сказал: “Мама, садится солнышко”. Я услышала слово мама и он погиб. Выстрел я не слышала. Только уже сейчас - на видео слышу.

Я не верила, что его нет. Через час-два уже знали, что его нет, но мне сказали только под утро. Я все верила, что он снова отвез раненых в больницу и идет пешком домой.

Чехи, поляки, немцы, французы, израильтяне, китайцы - журналисты - все описывали эти события, все видели гибель Вовы. Всем показываю фотографии. А кто наоборот мне привозит видео. Каждый раз встречаешь нового человека, ведешь по местам - на Оболони памятный камень, мемориальная доска на доме, кладбище, Майдан. И все время будто слышишь этот выстрел.

Как он страдал, когда первые ребята погибли! В него же уже стрелял снайпер на Грушевского. Ему повезло. Он уклонился.

Он помогал - он спасал. Он помогал вывозить раненых. По квартирам их прятал.

Мучаю себя. Как я его не уберегла. Но он же взрослый человек!

Иногда мне кажется, что если бы он не погиб на Майдане, он бы погиб в АТО. Он не мог не быть там, где были самые лучшие.

Но он 14 раз звонил - следствие подсчитало. Четырнадцать раз он звонил мне в последний день.

“Как там что? Что по телевизору?”

“Десять людей возле Михайловского! Мама, невозможно смотреть! Мама, ищите флаги. Ищите флаги, нельзя людей накрывать одеялами!”

Голос у него дрожал от боли: “Такие ребята. Такие парни! Я не могу! Я не могу!”

С Майдана звонил. И от Октябрьского: “Книги, книги! Шедевры истории. Все разбросано. Кому их сдать?”

От Дома профсоюзов звонил: “О, дружочек сидит”. Боже, какой еще дружочек? “Воробушек, мама. Пережил дружочек Дом Профсоюзов”. Сфотографировал его. Есть у меня фотография воробушка теперь.

От “Украины” звонил: “Мама! Забрали тело мальчика. Тут отец был. Детей перестреляли! Одна кровь кругом”. Это он Голоднюка видел.

Увидел все. Сфотографировал. Перестрадал за них. Переболел. И сам вслед ушел за ними.

Может, они избранные?

Олена Стадник
https://m.censor.net.ua/resonance/428674/sudyat_ne_ub..