Козак Козаченко2 роки тому
В современной России при каждом удобном случае с экранов
телевизоров: в новостях, исторических программах или каких-нибудь шоу,
любят укорять соседей в том, что в годы Второй мировой войны, на их
территории были сформированы части СС, полицейские подразделения или
организации поддерживающие антибольшевистские, антисоветские настроения.
Прежде всего, достается литовцам, латышам, эстонцам, с их дивизиями СС,
сформированными по одной, соответственно, в каждой из этих стран -
Литве, Эстонии, Латвии,Украине.При этом цинично замалчивая собственные части СС сформированные из
русских. Была бы воля нынешних борцов с "бандеровцами" и "лесными
братьями", то они бы без сомнения постарались бы стереть из собственной
истории и власовцев РОА. Чтобы окончательно предстать во всей красе,
единственных и неповторимых борцов за спасение мира вовремя Второй
мировой войны.

Однако история не терпит сослагательного наклонения. И
правду, какой бы горькой и неприятной она не была, и как бы сильно не
хотелось ее скрыть, нынешнему поколению русских, невозможно избежать,
замазать или приукрасить.
И, помимо, уже печально известной РОА - Русской
Освободительной Армии, под руководством бывшего советского генерала
Власова А.А., внесшего, между прочим, весомый вклад в победу советских
войск под Москвой в 1941 г. и командовавшего до своего попадания в плен к
немцам 2-й ударной армией, есть еще и другие малоизвестные дивизии и
части СС, сформированные из русских. Малоизвестные прежде всего для
самих русских борцов с коллаборантами. Да-да. В отличие от латышей или
эстонцев с украинцами, которых от силы насобиралось по одной дивизии,
русских частей СС было даже не несколько. Вот они:
а) Добровольческий полк СС "Варяг".
б) 1-я русская национальная бригада СС "Дружина".
в) 15-й казачий кавалерийский корпус СС.
г) 29-я гренадерская дивизия СС "РОНА" (1-я русская).
д) 30-я гренадерская дивизия СС (2-я русская).
е) 36-я гренадерская дивизия СС "Дирлевангер".
КОРПУСА ВОЙСК СС ГЛАВНОГО ОПЕРАТИВНОГО УПРАВЛЕНИЯ СС ФХА-СС
15-й Казачий русский корпус войск СС ФХА-СС- 3 дивизии,16 полков.
СС ФХА-СС (ВОЙСКА-СС)
29-я Русская ФХА-СС - 6 полков.
30-я Русская ФХА-СС, 1-го формирования 1944г. , - 5 полков.
БРИГАДЫ ГЛАВНОГО УПРАВЛЕНИЯ ИМПЕРСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ СС РСХА-СС
1-я Русская национальная бригада СС "Дружина" - 3 полка, 12 батальонов.
1-я Гвардейская бригада РОА "Зондеркоманда Љ113" СД - 1 батальон, 2 роты.
Бригада СС"Центра противобольшевистской борьбы" (ЦПББ) - 3 батальона.
Разведоватально-диверсионное соединение Главной Команды
"Россия - Центр" зондерштаба "Цеппелин" РСХА- СС - 4 отряда
спецназначения.
Как видим, здесь есть и русские дивизии СС и полки и корпуса и
бригады и даже разведовательно-диверсионные соединения. Так почему же
современные российские "геродоты", когда клеймят позором на очередное 9
мая эстонцев, латышей или украинцев, не вспоминают и русские части СС?
Все очень просто. Такой пример не вяжется с образом русского
солдата-освободителя (как будто в Красной Армии служили исключительно
одни русские и не было ни украинцев, ни беларусов, ни грузин, ни армян,
ни тех же латышей или эстонцев), единственного не запятнавшего себя
связью с немецким фашизмом. И, можно сколь угодно долго спорить и
доказывать - участвовали они или не участвовали в карательных операциях
против мирного населения, дотягивали они до размера полнокровной дивизии
или не дотягивали, воевали ли они вообще или были просто на бумаге, но
факт остается фактом, - русские дивизии СС были и они воевали на стороне
Третьего Рейха.
Но, кроме собственно русских частей СС, с оружием в руках,
воевавших на стороне Гитлера, на службе Вермахта были и другие воинские
части и подразделения, состоявшие из русских. О которых по уже
сложившейся "доброй" традиции сами ново-русские историки и патриоты
"забывают" рассказать. А между тем, как говорится, есть на что
посмотреть. К примеру:
ОСНОВНЫЕ КОЛЛАБОРАЦИОННЫЕ ФОРМИРОВАНИЯ. ВООРУЖЁННЫЕ СИЛЫ "СОЮЗНОГО ГОСУДАРСТВА"
Вооруженные силы Конгресса Освобождения Народов России (КОНР) (1 армия, 4 корпуса, 8 дивизий, 8 бригад).
Русская Освободительная Армия Конгресса Освобождения Народов России (3 дивизии, 2 бригады).
"АРМИИ" ВЕРМАХТА
Русская Освободительная Армия Вермахта - 12 охранных корпусов, 13 дивизий, 30 бригад.
Русская Освободительная Народная Армия - 5 полков, 18 батальонов.
Русская Национальная Народная Армия - 3 полка, 12 батальонов.
Русская Национальная Армия - 2 полка, 12 батальонов.
КОРПУС АВИАЦИОННЫЙ
Военно-Воздушные Силы КОНР (Авиационный корпус КОНР) - 87 самолётов, 1авиагруппа,1 полк.
ОХРАННЫЕ КОРПУСА АРМЕЙСКИХ ТЫЛОВЫХ РАЙОНОВ ВЕРМАХТА
582-й охранный (русский) корпус Вермахта - 11 батальонов.
583-й охранный ( эстонско-русский) корпус Вермахта - 10 батальонов.
584-й охранный (русский) корпус Вермахта - 6 батальонов.
590-й охранный казачий (русский) корпус Вермахта - 1 полк, 4 батальона.
580-й охранный казачий (русский) корпус Вермахта - 1 полк , 9 батальонов.
532-й охранный (русский) корпус Вермахта - 13 батальонов.
559-й охранный ( русский) корпус Вермахта - 7 батальонов.
ВОСТОЧНЫЕ ЛЕГИОНЫ ВЕРМАХТА
Русский легион "Белый Крест" Вермахта - 4 батальона.
ДИВИЗИИ АБВЕРА
"Особая дивизия "Россия"" генерала Смысловского - 1 полк, 12 батальонов.
БРИГАДЫ АБВЕРА
Бригада "Граукопф" - "РННА" генерала Иванова - 1 полк, 5 батальонов.
ДИВИЗИИ ВЕРМАХТА ОСОБОГО НАЗНАЧЕНИЯ
442-я Особого назначения - 2 полка РОА.
136-я Особого назначения - 2 полка РОА.
210-я Особого назначения стационарная пехотная (береговой обороны) - 1 полк, 2 отдельных батальона РОА.
"ТУЗЕМНЫЕ" ОХРАННЫЕ КОРПУСА И САМООБОРОНА
Русский охранный корпус Вермахта в Сербии - 1 бригада, 5 полков.
Русская "Народная стража" генерального комиссариата "Москва"
(Тылового района группы армий "Центр") - 13 батальонов, 1 кавалерийский
дивизион.
(РУССКО-ХОРВАТСКИЕ)
15-й Горнострелковый корпус особого назначения 2-й танковой армии:
русских - 1 охранный корпус, 5 полков, хорватских - 2 дивизии, 6 полков.
69-й Корпус особого назначения 2-й танковой армии: русских - 1 дивизия , 8 полков, хорватских - 1 дивизия, 3 полка.
Таким образом, большую часть, как в иностранных частях и
дивизиях СС составляли русские, так и собственно в частях Вермахта,
большую часть коллаборантов составляли все те же русские. Но сколько же
всего, хотя бы примерно, русских, воевало на стороне Гитлера и Третьего
рейха? Можно ли в принципе вообще подсчитать их общее количество? В
принципе - да. По разным подсчетам, разных исследователей, общее
количество русских воевавших на стороне Третьего Рейха колеблется от
нуля (собственно подсчеты нынешних пламенных русских патриотов, которые
умудряются все русские части и дивизии СС записать в украинцев,
беларусов и латышей с грузинами) и до двух миллионов. Но, скорее всего,
истина, как всегда находится где-то посередине, между двумя этими
цифрами. Тем более, что сами немцы, по состоянию на 1943 год, общее
количество русских воевавших на стороне Третьего Рейха определяют в 800
тыс. чел.
Так, к примеру, армия Власова сама по себе была не очень
большой. Две его дивизии, которые были уже сформированы, представляли
собой не больше 40 тысяч бойцов. Плюс была еще одна плохо вооруженная и
не совсем еще сформированная третья дивизия. Это еще примерно 10-12
тысяч солдат. К Власову примыкал еще казачий корпус генерала Гельмута
фон Панивица, который вошел в состав РОА. Это 45 тысяч казаков, которые
воевали в Югославии. К нему относился русский корпус, сформированный из
эмигрантов, который воевал в Сербии: это около шести тысяч человек.
Всего около 120 тысяч человек. Это то, что собственно и именовалось РОА.
Таким образом, одна только РОА дала примерно 120 тыс. русских, воевавших на стороне Гитлера.
Добавив к этим 120 тысячам, все остальные известные русские
дивизии СС, охранные полки и части, соединения и отряды, мы, как раз и
выйдем на цифру в 1 миллион русских!!! солдат на стороне Третьего Рейха.
А вообще, если учесть, что солдаты гибли в боях и в воинские части
постоянно направлялось пополнение, то к этим 800 тыс. - миллиону, можно
смело добавить еще тысяч 200-300 русских.
Очень примечательно о действительном количестве русских
воевавших на стороне Гитлера, говорит тот факт, что когда 1943 году,
Гитлер потребовал убрать всех русских с Восточного фронта и перевести их
на Западный, генералы схватились за голову: это было невозможно, потому
что каждый пятый на Восточном фронте был тогда русским.
Вот и получается, что те, кто сегодня, так усиленно поносит
за сотрудничество с фашистским режимом своих соседей, сам же и был
наиболее массовым и верным сторонником Третьего Рейха и Гитлера в годы
Второй мировой войны. Может быть, именно этим и объясняется непонятная
тяга в современной России к неонацистской символике и идеологии.
Так может быть хватит уже корить других за соринку в глазу, когда у самих из каждого глаза торчит по бревну?
Хотя это уже из области даже и не научной фантастики. Потому
что тогда придется признать прошлое таким, каким оно было на самом деле,
а это и не лицеприятно и не героично и не так идеалистично, как это
рисовалось на протяжении, более чем 70 лет. А как говорил один советский
товарищ из верхов: "Кому нужна ваша правда, если она мешает жить".
Вот так скорее всего и будет жить и нынешнее и последующее
поколение россиян, основывая свои познания в истории прежде всего на
мифах, замалчивании, а кое-где и вовсе откровенной лжи.ПОЛТОРА МИЛЛИОНА РУССКИХ ВОЕВАЛО НА СТОРОНЕ ГЕРМАНИИ!!!!!

 Людмила Буханська‎
в
Україна та Нація - ПОНАД УСЕ
6 ч ·



Безсонні ночі... сірі дні...
необнадійливі новини...
Який вже місяць у вогні
моя знедолена країна.

Як все змінити - не збагну.
Як далі дихати і жити?
Якби ж могла я цю війну
одним лиш словом зупинити!..

На перехрестях фронтових
хтось кожен день від зброї гине.
Один великий біль на всіх -
моя роз’ятрена країна.

І десь пронизливо в пітьму
злітає крик мого народу...
Чому ж доводиться йому
життям платити за свободу?!

Втираю сльози, у думках
молитви істина єдина:
«Нехай не згасне у віках
моя нескорена Вкраїна…»

04.12.2014 Наталка Слободянюк

 
oleg_leusenko
5 февраля 2017, 11:39
5 февраля родился основатель украинской гражданской авиации К. Калинин
Сегодня исполняется 130 лет со дня рождения Константина Калинина, украинского авиационного конструктора, основателя украинской гражданской авиации, летчика.



В течение десятилетий имя этого талантливого авиаконструктора было вычеркнуто не только из истории украинской авиации, но и из истории вообще. От его имени советские цензоры оставили только одну - первую - букву в типах разработанных им самолетов, перевозивших пассажиров на всех воздушных трассах тогдашнего СССР.

Родился Константин Алексеевич Калинин (1887-1938) в Варшаве. Окончил Одесское военное училище, Гатчинскую военную авиационную школу. Участник Первой мировой войны. Участвовал в боях, был несколько раз ранен. В 1918-1919 годах служил в авиации Армии Украинской Державы и УНР. После того, как украинское национально-освободительное движение потерпело поражение и Украину оккупировали московские большевики - начал служить в авиации Красной Армии. Его звал с собой в Америку Сикорский, но он решил остаться на родине.
Свернуть

Учился в академии Воздушного флота в Москве, но по политическим убеждениям был исключен. Вернулся в Украину, работал заведующим конструкторского бюро на Киевском авиационном заводе №6, получил высшее образование в Киевском политехническом институте (1925). В следующем году переехал в Харьков, где организовал конструкторское бюро.

В течение 1923-1938 гг. под руководством Калинина было создано 25 типов самолетов и их модификаций. Среди них 19 гражданских машин и 6 военных. Кроме того, было выпущено 12 типов опытных машин.

В апреле 1938 года Константин Калинин был арестован в подмосковном поселке Пушкино, на даче конструктора Гроховского, где он временно проживал с семьей, участвуя в заводских испытаниях самолета К-13. Вскоре, по приговору Военной коллегии Верховного суда СССР от 22 октября 1938 года «за участие в антисоветской деятельности, шпионаже и проведении вредительской деятельности» авиаконструктора расстреляли.

Его звал с собой в Америку Сикорский, но он решил остаться на родине. Известный ученый математик Иван Артоболевский в 1972 году, когда не стало Игоря Сикорского, сказал: «Вот были два великих авиаконструктора - Игорь Сикорский и Константин Калинин. Первого Америка похоронила как национального героя, а второго у нас никто не знает. Его на вершине славы загубили молодым у себя дома». Кстати, американцы знали и помнили о расстрелянном Калинине. В 1990 году, когда на родине его даже и не вспоминали, Международный планетный центр (США) присвоил планете № 3347 имя «Константин». Как говорилось в тексте официального сообщения - «В честь Константина Алексеевича Калинина (1889-1938) - выдающегося летчика и талантливого конструктора, разработавшего ряд аэропланов различных типов, один из которых получил Золотую медаль на Международной авиационной выставке в Берлине 1928 года».

В августе 2014 года в г. Киев на территории КПИ был открыт памятник выдающемуся авиаконструктору.

Вот такая "общая история" у Украины с ордынской Москвой.

Людмила Буханська‎
в
Україна та Нація - ПОНАД УСЕ
32 мин. ·



Мартин Брест
·
... а она стоит. Даже с ноги на ногу не переминается. Просто стоит. Рядышком, полуметра нет. И плачет. Абсолютно беззвучно. Капельки вытекают из рано постаревших глаз и скатываются к уголкам рано постаревших губ.
Звучный голос военного капеллана странно гармонирует с молчанием в комнате.
Сотни портретов. Какие то личные вещи. Женщины, женщины вокруг, несколько притихших детей. И я, стою в неудобно-жаркой куртке, держу садящийся телефон в руке. Телефон дрожит. Я... я, получается, тоже.
Соберись, бля. Соберись и стой ровно.
Сотни портретов. Чего ж кажется, что все смотрят на меня? Или на нее, на ее черную куртку, серую вязаную шапку и слезы эти, от которых и я взгляд не могу отвести?
Молитва заканчивается. Вдооооох... вдруг сбоку звучит "нашла своего?" - и моя соседка тут же торопливо кивает, люди начинают двигаться, перемещаясь по залу... к "своим". Поближе.
А я вернулся. А они - нет.
Можно бесконечно рассказывать, как это нужно и правильно - память о погибших. Можно придти в отличный музей АТО в Днепре и увидеть свою "Лягушку", побитые осколками куски железа, замечательные и трогательные фильмы в кинозале, можно смотреть на окружающим мир глазами - пока не попадаешь в комнату, где ты вернулся, а они - нет.
И я стою. А она плачет перед сотнями фотографий. А я стою. А она - плачет. Это боль без начала и конца, сама-в-себе, и никто и никогда не сможет сделать ни-че-го.
Память о войне жива, пока кто то плачет в маленькой комнате в центре зимнего миллионного города. Или пока кто то думает, переступая деревянными ногами: "Соберись, сука. Не ной. Ты же вернулся".
А они - нет. 

 Вікторія Ільченко
Вчера в 10:33 · Киев ·

Хочу сказати, бо не можу мовчати.
Коли хтось зараз каже "злочинна Українська влада", зразу хочу депортувати в Росію. Чому так? Тому, що або ти провокатор, то й вали в Росію, або не розумієш, то по принципу моєї мами "Чого ти ниєш? Зараз дам ременя, щоб хоч не даремно нив!".
Тому що в Росії - ось там злочинна влада. В нас при Януковичу була злочинна влада, при Сталіні та Гітлері була злочинна влада! А чим наша відрізняється?
Тим що ті - злочинні тоталітарні режими, в яких перша особа прибрала до рук усі гілки влади і жоден депутат, жоден чиновник не "пердне" в іншу сторону, ніж та, в яку влада наказала.
В нас зараз не так. В нас є законно обрані Президент, Депутати Верховної ради, в нас є міністри, їх зами, виконуючи обов'язки, голови місцевих рад, мери міст, голова СБУ, керівники регіональних органів СБУ, голова Національного Банку … Це гілки влади і люди, що є частиною влади. І ці люди РІЗНІ!
Серед них є справжні чесні патріоти, а серед справжніх чесних патріотів є ще й такі, які не тільки хочуть для України розвитку, але й найшли, що вони можуть для цього зробити і це успішно роблять, наприклад Дмитро Тимчук, Максим Нефьодов й інші члени команди Prozorro. Серед них є патріоти своєї України, що готові захизати її від зовнішнього ворога, але як свою дойну корову і не готові до відмови від корупційних схем, є й просто злочинці, яким аби нацарювати рубликів із сто і втекти, та вороги на зарплаті в Путіна. І ще є багато складних осіб, які тут хочуть, та не можуть, тут можуть, та не роблять, там роблять, але не те, а там PR-яться, але не роблять..
Коли ви узагальнюєте владу в Україні, ви узагальнюєте Тимчука і, ну наприклад, Зіновія Жовніра (начальник регіонального відділення Фонду держмайна України в Івано-Франківській області. Хабар у розмірі 150 тис. доларів ).
Тому я закликаю, не узагальнюйте, не ведіться на провокаторів і популістів.
Коли щось рухається не в кращу сторону, коли хтось кричить "Зрада", по-перше, докапуйтесь, чи точно зрада, чи робляться потрібні, але не популярні речі.
А якщо дійсно шкода, то докапуйтесь до того, хто конкретно руйнує чи краде. Час простих рішень пройшов.Треба думати головою, мислити глобально, а діяти локально, по кроках і звинувачувати теж тільки конкретно і конструктивно.

 Svaytoslav Sherbina‎
в
Україномовна Україна!
2 ч ·



ХАЙ СЛАВА ВКРАЇНИ У НАС ПРОРОСТАЄ
Й НАЩАДОК КОЗАЦЬКИЙ В ЛЮБОВІ ЗРОСТАЄ!..

Козацькому Роду нема Переводу
І пройдемо все – і вогонь ми, і воду,
Й здобудемо бажану Нашу Свободу,
І Слава постане Козацькому Роду!..

Хай ворог той лютий завжди пам’ятає,
Що Козака-Українця ніхто не здолає,
Що Предківський Дух в Наших Душах живе
І Слава одвічна по Роду пливе!

Хай знову засяють Наші Знамена,
Ми з Роду є Древнього – це достеменно,
На Прапорі Нашім і Сонце, й Вода,
Хай Сонцем засяє у Душах Правда!

Хай поле Вкраїнське завжди колоситься
І в кожній Родині у нас народиться
Синочків багато і Донечок теж,
Вкраїнська Душа в нас не має то меж!

Ми Друзям завжди в Україні є раді,
А недруги зникнуть при першій пораді,
Тож хай з нами будуть лиш гарнії Люди
Та зникнуть усі оті кляті приблуди.

Ми знаємо, як і що нам тут робити
І як Україноньку треба Любити –
Хай Слава Вкраїни у нас проростає
Й Нащадок Козацький в Любові Зростає!..

Святослав Щербина

Запоріжжя, 9 вересня 2016 року.

 Лариса Ніцой: Дорогі друзі бандеро-українці!
10:55, 9 Січень 2017р.


Лариса Ніцой, письменниця

Дорогі друзі бандеро-українці! Правду кажуть, Різдво дарує дива. Цього Різдва я отримала надзвичайний і дуже дорогий подарунок, який навіть не могла собі уявити, і цей подарунок мені подарували Ви…

Я часто казала, що українці не вміють гуртуватися і не вміють захищати своїх. Українці кльові, класні, неймовірні. Українці гостинні, дружелюбні, вигадливі, розумні. В умовах тотального безгрошів’я українці спроможні на винаходи та наукові відкриття. В умовах повсякчасного винищення, переслідувань та зневаги, українці здатні творити мистецькі шедеври світового рівня. Українці своїм корінням сягають в таку сиву давнину, що греки зі своєю еллінською «найдавнішою» культурою – нам у дітки годяться. Українці передавали один одному свою мову (не російську – то інша мова) і донесли її з прадавніх часів до сьогодні, як свідчення древності українського роду, зносячи катування, голодомори, розстріли – не зрікшись. Українці мужні, наполегливі й працьовиті. Де інші давно б згинули, ми стоїмо…

От у всьому ми круті, а гуртуватися не вміємо. «Наших б’ють»? А наші – це хто?

Це інші народи на заклик «Наших б’ють» – кидаються на захист. Хорватам достатньо, що ображають хорвата; полякам, що ображають поляка; єврєям – єврея, американцям – американця тощо. Вони кидають усе, вчорашні розбіжності в поглядах, і женуться боронити своїх. Це потім вони по-тихому розберуться, хто був правий: свій чи чужий. Як винен свій – то й пику натовчуть, але не при всіх, потім, по-свойськи, коли відіб’ють у чужих.

Українці ж мають інші підходи до «наших б’ють». Українці стоять на захисті принципів вселенського добра, до того ж кожен українець має свої критерії «нашості». Українцям мало знати, що «б’ють українця». На заклик «наших б’ють» – українець спочатку повинен «вивчити питання» чи той «наший українець» своїми діями не порушив вселенських принципів? Якщо не порушив, то гіпотетично можна було б стати на його захист, попередньо перевіривши, чи відповідає «українець, якого б’ють» критеріям «нашості». Якщо ж виявиться, що «наший», якого б’ють чужі, не відповідає хоч одному критерію – тоді «наший» нехай начувається, українці його зітруть в порошок, затаврують і затопчуть привселюдно під радісні вигуки ворогів.

На це Різдво, дорогі бандеро-українці, Ви подарували мені неймовірний подарунок. Коли мене, українку в Україні, стали цькувати за українську мову, а телеведучі та газети закликали не купувати моїх книжок – ви стали на мій захист! Що означає для письменника, коли не купуються його книжки? Це шлях в небуття. Але Ви цього не допустили. В інтернеті пішла хвиля «Я купую книжки Лариси Ніцой на знак підтримки», #ніцоймизтобою. Сказати, що я в шоці – це нічого не сказати. Я і не мріяла про Вашу підтримку. Психологічно я приготувалася до бойкоту!

«Наших б’ють!» – і ви кинулися мене захищати. Вам було достатньо, що «б’ють» українця! Українці стали горою на захист українки. Ви поламали всі мої стереотипи та уявні парадигми )) Оце і є неймовірним подарунком – ми уміємо гуртуватися, щоб відстояти «свого»!

На кинуте колись мені: «А що Ви хотіли, пані Ларисо, усіх, хто вмів гуртуватися, давно винищили», – маю тепер відповідь. – Отже, ми відроджуємося!”

Дорогі бандеро-українці, з Різдвом Вас! Нехай Господь буде з усіма Вами і Вашими родинами в ці свята та протягом року. Бережіть сили. «Наших» ще багато )). Якщо що – гукайте ))

Христос народився!

Джерело: Лариса Ніцой

 Isun Russa
44 мин.



Сьогодні день народження мого улюбленого поета Василя Симоненка

“Де зараз ви, кати мого народу?..”

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

1956 рік. Після знаменитого XX з'їзду КПРС, на якому тодішній більшовицький генсек Микита Хрущов ужахнув світ убивчо-викривальною доповіддю про нечувані злодіяння сталінської бандократії, здавалося б, на нашій вистражданій землі ніколи не повториться розгнуздана вакханалія багатомільйонного людомору. Та недарма в народі кажуть: із крокодилових яєць орли не вилітають. Як засвідчило життя, ніколи тоталітаризму не набути людського обличчя.

Не минуло й десяти літ після останнього цунамі сталінських репресій зими 1953 року, як над Україною знову замаячила лиховісна примара політичного терору. На той час на історичну арену ступило бунтівливе покоління шістдесятників, яке й стало об'єктом звірячої ненависті принишклих після критики культу особи сталіністів.

Ще одебілений од необмеженої влади Хрущов лишався на всіх найвищих партійних і державних щаблях, а вчорашні сталінські круки зграями потайки зліталися під чорне крило Леоніда Брежнєва і затято гострили сокири для реваншистського терору.

Першими мали злетіти голови розумників із «гнилої» інтелігенції, яка за природою своєю була непримиренним ворогом будь-якої тиранії. А найпершими серед перших повинні були розкришитися під обухом нового людомору черепи вільнодумних письменників. І коли розпочалася повзуча реставрація сталінщини, саме народні речники відкрили своїми лобами брами концтаборів і таємних кадебістських психушок.

В Україні скорбний мартиролог брежнєвського терору судилося започаткувати не комусь іншому, як двадцятивосьмилітньому талановитому поетові, сурмачеві знедоленого покоління дітей війни Василеві Симоненку.

Народився Василь Андрійович на другий день Різдвяних свят (8 січня) 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками, воно брело за ними скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни.

Після закінчення 1952 року середньої школи Василь вступив на факультет журналістики Київського університету. Одержавши через п'ять років диплом «літописця сучасності», працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Проте змістом і сенсом його життя була поезія й тільки поезія.

Про становлення поетів, як правило, пишуть: вірші складав ще на шкільній лаві, друкуватися почав у студентські літа. Цей стереотип абсолютно не підходить для Василя Симоненка. По-юначому щиро повіривши після XX з'їзду КПРС в торжество правди, свободи й демократії, він на повні груди вдихнув озон хрущовської «відлиги» і не ввійшов, а вітром-вітровінням увірвався в затхлу царину тодішнього красного письменства. Уже перші його поезії, що бурхонули на шпальти періодики, засвідчили: в українській літературі з'явився самобутній і зрілий Майстер.

Як справедливо зазначала народжена хрущовською «відлигою» критика, Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю й молодечим завзяттям. Уже перша його збірка поезій «Тиша і грім» (1962) стала яскравим явищем не лише в тодішній зпекотілій літературі, а й у суспільному житті України.

Такий творчий старт легко міг запаморочити молодого поета, збити його на соцреалістичні манівці. Як це, до речі, сталося з багатьма його ровесниками-віршописцями. Малообдаровані від природи, але жадібні до грошей і слави, вони наввипередки пробивалися у «вірні підручні партії», аби прицмулитися до номенклатурного корита, нахапати літературних премій, одержати депутатські мандати, всістися в редакторські крісла, стати бодай тимчасовими власниками державних автомашин і дач, безкоштовних закордонних вояжів.

Симоненка нітрохи не манила вся ця машкара. Не зі службового обов'язку, а за велінням серця Василеві боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ'я, загроза національного виродження. Саме оприлюдненню цих пекучих проблем він і посвятив своє талановите перо, що, звичайно ж, не могло подобатися партноменклатурі. А ще більше не подобалася їй поетова непідкупність, його загострена соціальна чутливість, причетність до суспільно-політичного руху, породженого розвінчанням злочинів сталінізму неконформістським племенем шістдесятників.

Як відомо, напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською «відлигою» юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені на горе партократам з'явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об'єднати духовні й фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України.

Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження.

Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі.

Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів,

Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали.

Звичайно, керована «вірними ленінцями» Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком. Бо відтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією, «в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів».

Щоправда, ще задовго до політичного краху великого «кукурузника» Хрущова Симоненко чітко і недвозначно усвідомив, що за обнадійливими «відлигами» не завжди настають жадані весни. Більше того, йому дедалі чіткіше вчувалося лиховісне потріскування грядущих суспільних морозів.

Хіба ж не про повзучу реанімацію сталінізму свідчив бандитський розгін із застосуванням пожежних машин і водометів мирної сходки київської молоді біля пам'ятника Тарасу Шевченку в соту річницю прибуття з Петербурга домовини з прахом Кобзаря для перепоховання в українській землі? А що означало спішне видобуття сусловцями з ідеологічних прискринків пронафталіненого жупела українського буржуазного націоналізму? Чи як можна було розцінити свавілля цензури, яка в кожному правдивому слові поета чи газетяра вбачала «наклеп на прекрасну радянську дійсність» або «паплюження соціалістичних ідеалів»?..

Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року:

«Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»…

Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного смутку! Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три чисниці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це — усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаться верховодити на білому світі й будуть безкарно чинити свої чорні справи.

Смерть двадцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам... Не тільки в пору князювання «товариша» Щербицького в Україні, а навіть у роки горбачовської «перебудови» на цю тему було накладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного секрету полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому «обробили», а точніше — прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах.

Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення.

Якби на місці Симоненка опинився будь-хто із черкащан, конфлікт на цьому, напевно б, і вичерпався. Але охоронці порядку, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися. Замість того щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею і побажати щасливої путі-дороги, як це належало б нормальним людям, вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції. І була ця наруга вчинена над автором популярної в Україні книжки «Тиша і грім» зовсім не випадково.

У цивілізованих суспільствах завжди вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речниками рідного народу. У протруєній класовою ненавистю більшовицькій імперії, де всі загальнолюдські поняття поставлені з ніг на голову, право говорити від імені трудящих нахабно узурпували партійні вожді. Аби позбутися будь-якої конкуренції в боротьбі за вплив на маси, вони мобілізували всі ресурси пропагандистського, адміністративного та карального апаратів для дискредитації, обпльовування, а то й фізичного винищення справжніх народних речників. Недаремно ж в устах сталіністів слово «поет» було символом не просто «гнилого інтелігента», а політичного відступника, примаскованого контрика, потенційного ворога народу.

В останній фазі правління Хрущова перелицьовані сталіністи, послуговуючись досвідом політичних судових процесів 30-х років, винуватцем усіх бід в країні виставили творчу інтелігенцію. І найперше місце серед вигаданих відьом за більшовицькою традицією було зарезервоване письменникам. Тому виховані на постулатах неосталіністської політграмоти черкаські стражі порядку, здибавшись із відомим українським поетом, ідейно й морально були підготовлені до того, як із ним вчинити.

Уже ніколи й нікому точно не встановити, яка «душевна» розмова відбулася в них із Симоненком, але факт залишається фактом: тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камері затриманих лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру.

Коли наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригоду Василя, в Смілу негайно виїхали його колеги-журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року «Літературна Україна». Ось уривок із нього:

«Коли Василь (визволений з ув'язнення друзями. — О. М.) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

— Ось подивіться... Ми жахнулися: всі руки були в синцях.

— А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку.

— За що? — вихопилося в нас.

— Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще... Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... — Василь вилаявся і потім додав: — У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З'явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині...»

Щось обірвалось усередині... Оте Василеве зізнання друзям «по гарячих слідах» і є ключем до розуміння його передчасної смерті. Саме в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Сміли слід шукати витоки Симоненкової трагедії. Так, його не вбили в каталажці мордовороти в синіх мундирах, зате садистськими побоями прирекли на повільне й мученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив світом. Бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі в попереку, притамувати які медицина виявилася безсилою.

І хоч що б там базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк не була випадковою. Як засвідчили подальші суспільні події, подібним способом, запозиченим у гестапо, були «знешкоджені» журналіст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Івасюк...

Передчасна смерть позбавила Василя невідворотної неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам-шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові на шляху до читача. А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі, з чийогось сатанинського благословення ім'я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, підлих інсинуацій, злісних наклепів. Сліпому було видно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованій брежнєвській партократії.

З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося «пробивати» у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964), збірку новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968), «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей.

Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року.


Олекса МУСІЄНКО
http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=38&type=biogr

Спробуйте:

Крабові палички нарізаємо та змащуємо видавивши сік лимона;

добавляємо кукурузу й твердий сир тертий.

Гарний густий майонез.

Перемішуемо.

Смакота! 

Крабові палички - 1 пачка

Лимон - 1 штука

Кукуруза консервована - 1 банка

Сир твердий - 200 г

Майонез - 1 пачка

Знайшла в Фейсбуці:

Геніальна українська мова

Було це давно, ще за старої Австрії, в 1916 році. В купе першої кляси швидкого потягу Львів - Відень їхали чотири пасажири: англієць, німець, італієць.

Четвертим був відомий львівський юрист Богдан Косів. Розмова велася навколо різних проблем і тем. Нарешті заговорили про мови - чия краща, котрій з них належить світове майбутнє.

Першим заговорив англієць:

- Англія країна великих завойовників і мореплавців, які рознесли славу

англійської мови по всьому світі. Англійська мова - мова Шекспіра, Байрона, Дікенса, Ньютона та інших великих літераторів і вчених.

- Ні в якому разі, - гордовито заявив німець. - Німецька мова - це мова двох великих імперій - Великої Німеччини й Австрії, які займають більше половини Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля. Канта, Вагнера, Гейне. І тому, безперечно, німецька мова мас світове значення.

Італієць усміхнувся і тихо промовив:

- Панове, ви обидва помиляєтеся. Італійська мова - це мова сонячної Італії, мова музики й кохання, а про кохання мріє кожен. На мелодійній італійській мові написані кращі твори епохи Відродження, твори Дайте, Бокаччо, Петрарки, лібретто знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті. Тому італійській мові належить бути провідною у світі.

Українець довго думав і нарешті промовив:

- Ви ж по суті нічого не сказали про багатство і можливості ваших мов. Чи могли б ви написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з тої самої літери?

- Ні. ні, ні! Це ж неможливо, - відповіли англієць, німець та італієць.

- На ваших мовах неможливо, а нашою - просто. Назвіть якусь літеру, - звернувся він до німця.

- Нехай буде П - сказав той.

- Добре. Оповідання буде називатися.

ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК

Популярному перемишлянському поетові Павлові Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення:

Приїздіть, пане Павле,- писав поважний правитель повіту Полікарп

Паскевич,-погостюєте, повеселитесь . Пан Павло поспішив, прибувши першим потягом. Підгорецький палац Паскевічів привітно прийняв приїжджого поета.

Потім під їхали поважні персони - приятелі Паскевичів... Посадили пана Павла поряд панночки - премилої Поліни. Поговорили про політику, погоду. Пан Павло прочитав підібрані пречудові поезії. Панна Поліна програла прекрасні полонези Понятовського, прелюд Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспань, польку. Прийшла пора пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пільзенське пиво. Принесли печені поросята, приправлені перцем, півники, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричною підливкою, пироги, підсмажені плецки. Потім подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок.

Почувши приємну повноту, пан Павло подумав про панночку. Панна Поліна попросила прогулятися по Підгорецькому парку, помилуватися природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла прихмелілому поетові. Походили, погуляли.

...Порослий папороттю предавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п янило принадними пахощами. Побродивши по парку, пара присіла під порослим плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися.

Почувся перший поцілунок: прощай парубоче привілля, пора поетові приймакувати!

В купе пролунали оплески. Всі визнали: милозвучна, багата українська мова буде жити вічно поміж інших мов світу.

Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки.

- Ну а коли б я назвав іншу літеру? - заявив він. - Ну, наприклад, літеру С !

- Я на своїй мові можу укласти не лише оповідання, але й навіть вірш, де всі слова будуть починатися на С . Якщо Ваша ласка, прошу послухати.

САМІТНИЙ САД

Сонно сипляться сніжинки,

Струмінь стомлено сичить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад

Сріблом стеляться сніжинки

Спить самітній сонний сад...

Сипле, стелить сад самітній

Сірий смуток - срібний сніг,

Сумно стогне сонний струмінь

Серце слуха скорбний сміх

Серед саду страх сіріє.

Сад солодкий спокій снить.

- Геніально! Незрівнянно! - вигукнули англієць й італієць.

Потім усі замовкли. Говорити не було потреби.

Панас Столярчук, професор

( Українська думка , Лондон)

Використана література: джерело
Теги:
українська мова
мова

 ДОМ фильм запрещенный к показу в 36 странах Мира HD

https://youtu.be/5o_vQcm_eGs

Isun RussaУкраїномовна Україна!

Вчера в 3:28 ·

Еще
ХАЙ ВІДПОВІСТЬ МЕНІ МОСКВА!

За людопад без поховань,
За зниклі назви цілих сіл
Хай відповість мені Москва:
Її керманичі усі.

За пекло райської землі,
За пухлень, чумень, за терор
І за приписані нулі,
Що приховали людомор.

За три пшеничні колоски
І той комуністичний рай,
Де за півслова – Соловки.
Де кожен третій помирав.

За те дитя, що в лоні ще,
Не народившись, висохло.
За цей болючий в серці щем!
За все, що, вмерши, не збулось,

Перед судом за ті жнива,
За найстрашніший злочин свій
Хай стане нинішня Москва,
Допоки свідки ще живі.

Невизнання, мовчання – глум
Над пам’яттю мільйонів жертв!
Лиш допусти – й новий Валуй*
Вже незалежних нас пожер.

За все хай відповість Москва:
Її керманичі усі.
Щоб пам’ять – вічна і жива
Щоб на столі повік – хліб-сіль.

Любов СЕРДУНИЧ, 2008


Isun Russa‎Україномовна Україна!
Вчера ·



ХТО ВІДПОВІСТЬ?..

Стискається серце, холонуть долоні,
Як лиш уявляєш ті втрати без війн.
Це ж скільки Вкраїни померло ще в лоні!
І хто за ті чорні діла відповість?

Червоні «конателі» то, торбохвати,
Сатрапи, іуди – голодна мара!
Могли на могилах вони святкувати,
Як люд український ущент вимирав.

Людей у кагати кладе моровиця.
Вже трупень, капутень, могилень – зима.
А нива, пахучий хлібець тільки сниться
О чим закропитись? Ні крихти ж нема.

А там – людоїдень вартує на чатах.
Не квітень – капутень, не червень – чума.
Укрились навіки барвінком хрещатим.
Немов не було. Півсела вже нема.

Конає в погибелі пів-України,
Бо зверху, при владі, кац...пи й ж...ди.
Забрали худобу і все – до зернини,
Лише не забрали повітря й води.

І пухли, й потухли, нема і схорону.
І падали тихо навіки в траву.
Люцифера ми допустили до трону!
Його дитинчата понині живуть.

Хвалять ту епоху, бо їх годувала,
За плани давала посади, грошву.
Хто більше погавка, в того більша ставка,
Та, бач’, не розпре ненажеру Москву.

Стискається серце, холонуть долоні,
Як лиш уявляєш ті втрати без війн.
Це ж скільки народу померло ще в лоні!
І ХТО
за ті чорні жнива відповість?

Любов Сердунич

 LifeINVEST
You are here: Home / Події / НИЩУК ПРАВ. И ВСЕ ЭТО ПОНИМАЮТ
НИЩУК ПРАВ. И ВСЕ ЭТО ПОНИМАЮТ

Думаете, почему настолько негативно воспринимается украинизация на значительной части территорий? Как раз поэтому: для потомков завезённых неукраинцев это действительно “жёсткая” украинизация, хотя украинцы искренне считают её крайне мягкой.

Правы и те, и другие. Проблема возникла именно из-за табуирования вопроса вынужденных мигрантов (да, их тоже не спрашивали особо, просто везли; исключение – Крым, но там вообще особая ситуация). И это нормально и правильно, как показала практика: открыто признать существование проблемы и открыто, совместными усилиями работать над её решением. И кстати о Крыме. Его действительно заселяли весьма специфично (конечно, уже после того, как украинцы терраформировали этот мало приспособленный для жизни солончак, – хотя из-за табуирования этот адский труд, взамен потерянных сотен тысяч гектаров чернозёмов, до сих пор свободно и публично провозглашают “подарком”).Сообщает News 24

И если бы тема не табуировалась, а с первых лет независимости открыто обсуждалась, то на начало 2014-го года там не было бы опорной массы для аннексии. Да и все эти годы Крым не был бы плацдармом для политиков и партий врага: озвучивание и решение проблемы сформировало бы и из этих переселенцев полноценных граждан Украины, понимающих и ценящих своё гражданство и принадлежность именно к государству Украина. То, что сказал Нищук о генетике жителей Востока Украины, вызвало бурю возмущения. Ему пришлось даже извиниться. Но, как ни забавно, он выступил в стиле вполне оформившегося тренда в западной политике. Не шептаться по кухням, не шушукаться, а сказать о том, что реально думаешь, обозначить проблему, чтобы вместе искать решение. Такой Трамп. Кстати, почти президент США. Страны, до недавнего времени – образца толерантности. Трудно, неполиткорректно, очень обидно, но лучше высказаться, чем замкнуться и записаться в маргиналы. Проблему надо осветить и уже потом совместно искать выход. И ещё раз: фактически же – Нищук прав. И это все понимают, но до сих пор стесняются сказать. Да, во время насильственной индустриализации, выморив Голодомором миллионы украинских крестьян, советские власти заселили Украину сотнями тысяч людей с разных концов Союза. С независимостью многие из них так и не стали украинцами, а остались хомо-советикус.

Почему в Литве нет проблем с русскоязычным населением, в отличие от Латвии и Эстонии? Потому что литовские патриоты, засевшие в Компартии Литвы, сопротивлялись построению в советской Литве больших индустриальных центров. А Латвия – наоборот. И имеет чуть ли не половину нелатвийского населения. Замалчивание проблемы десятков миллионов неукраинцев с паспортами Украины не позволило сформировать и реализовать нормальную политику натурализации: когда граждан активно стимулируют к изучению языка, истории, культуры их новой родины, откуда бы они ни приехали. В Украине же не только не удовлетворяли особые потребности специфических категорий граждан – у нас даже сам факт этих потребностей не признавали, вместе с фактом наличия специфических социальных групп. А потом удивлялись электоральному поведению Запорожья – как же так, ведь оплот украинства, источник традиций, как они могут?! Так и могут.

Потому что это уже совсем другие “они” – завезенные эшелонами из России рабочие для огромных производств. В общем, как государственный деятель и представитель власти Нищук прав: давно пора вытаскивать табуированные темы на всеобщее обозрение и всем вместе корректировать государственную политику с учётом этих реальных факторов.

П.С. Кстати, я сам – как раз из потомков завезенных “индустриализаторов” Запорожья: одна из бабушек приехала как инженер “Запорожстали”, да так и осталась в Украине.