Середа, 23 листопада 2016 15:50

Фото до матеріалу

Портніков пояснив, чому Євген Нищук правий




Нищук говорив не про генетику. Він говорить про політику. Про цілеспрямовану політику імперського режиму русифікації місцевого населення і планомірного переселення жителів Росії на підкорені території

Український міністр культури - в центрі уваги російської пропаганди. По ньому вже пройшлася головна патентована ідіотка російського зовнішньополітичного відомства - Маша Захарова. Привід - в одному з українських телевізійних шоу міністр щось сказав про "генетику", що дозволяє російським пропагандистам включити на повну потужність репродуктор звичних звинувачень в "фашизмі".

Мені доведеться пояснити, чим Євген Нищук відрізняється від Маші Захарової. У його виступі сказано чітко і ясно: немає ніякої генетики. Повторю ще раз для тих, хто не розуміє простої української мови. "Ні" - не означає "так". У своєму виступі Нищук полемізує з тими, хто намагається пояснити проблеми українського сходу "не тією" генетикою.

Він говорить не про генетику. Він говорить про політику. Про цілеспрямовану політику імперського режиму, який займався не тільки русифікацією місцевого населення, а й планомірним переселенням жителів Росії на підкорені території.

Але яке відкриття зробив Нищук? Хіба ми не знаємо, як заселялися території, "зачищені" від українських селян після Голодомору? Хіба ми не знаємо, що плани індустріалізації Радянського Союзу мали на увазі перш за все переселення величезних мас населення - насамперед з центральної Росії - на національні "окраїни"?

Хіба ми не знаємо, як пручався ЦК Компартії Литви будівництву великих підприємств в республіці? Як для того, щоб здійснити це будівництво в Латвії, потрібно було провести фактичний переворот у керівництві місцевої республіканської компартії? Хіба ми не знаємо, як зникали корінні народи самої Росії? Як заселявся Донбас після стрімкої індустріалізації? Хіба пісня "мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз" не про країну, у якій ми жили? Що нового сказав міністр культури?

І має рацію Євген Нищук: генетика тут ні до чого. Це політика. А на політику імперіалізму в демократичній країні можна відповідати тільки продуманою культурною політикою, тільки роботою з населенням в проблемних регіонах. Це те, що я почув у виступі міністра культури. Нічого іншого він не сказав.

А тепер про Машу Захарову. Зовсім недавно ця мерзотниця у телевізійному ефірі розповідала, що про результати президентських виборах в США потрібно питати у євреїв. Пародіювала єврейський акцент, знущалася, пояснювала що раз євреї більше грошей дали Трампу, значить він і став президентом. Це і є - про генетику.

Це і є самий звичайний вуличний націонал-соціалізм. Але в Росії поведінка одіозної пропагандистки не викликала жодної реакції. Їй не заперечив навіть ведучий програми, Володимир Соловйов. Етнічний єврей, він сам пародіював єврейський акцент - тільки щоб сподобатися начальству. А ми говоримо про генетику! Яка вже тут генетика!

Захарова у відставку не пішла і продовжує лихословити. Проте у нас закликають до відставки Нищука - що ще раз показує, як легко маніпулювати нашим суспільством і як його можна спіймати на гачок російської пропаганди.

А ми ще дивуємося, що хтось голосує за проросійських кандидатів. Ні, це не генетика. Це тупість.

Віче за матеріалами: Еспрессо

 06:25 pm
11/19/16

17 впечатлений
Впечатлиться
wool_bulb
Черная собака для Лилии Ли.



Секретарь кладет журнал на стол.
- Алексей Дмитриевич, только что пришел.
Я смотрю на свое лицо на обложке. Она снимает целлофановую шуршащую обертку, спрашивает о кофе, о завтрашних встречах. Потом уходит. Я беру журнал в руки, вдыхаю запах типографской краски. Глянцевая обложка, лучший предприниматель года, самый молодой миллионер. Перелистываю страницы, нахожу статью, пробегаю глазами знакомые строчки. Я утвердил текст заранее, вопросы и ответы. О бизнесе, успехе, целеустремленности, упорстве - все пустое, все ложь. От первого до последнего слова. Но что я мог им сказать, кроме того как рассыпать хорошо проверенные временем штампы? Не рассказывать же о моем истинном сокровище? Моей Лилии Ли? Сейчас, я отчетливо вижу ту петлю, о которой она говорила. Как будто выйдя из дома на пять минут купить хлеба, я заблудился и бродил пару лет по таким дальним и неизведанным землям, что их до сих пор не найдешь на картах. Чужая сторона, так и не ставшая понятной, моей. Я думаю, где же начало этого витка? В тот момент, когда я впервые увидел ее, или намного раньше? В детстве, когда на дне рождения у одноклассницы я смотрел на видике японский мультфильм. Не помню ни сюжета, ни названия, только одну сцену, несколько мгновений, как худенькая девочка в платье, стоит под проливным дождем.



В тот день я был совершенно счастлив, я приехал в автосалон, забирать свою новую машину. Не старый джип, на котором проездил несколько лет, а пронзительную спортивную птицу. Год назад я наконец-то закончил перестраивать дачу, оставленную мне родителями, превратив ее в современный, красивый дом и, теперь, мог позволить себе воплотить мечту, первую из списка. "Это только начало!" - думал я, проводя рукой по блестящему капоту, вдыхая запах салона, пластика, кожи, металла. Менеджеры оформляли документы, я подошел к высокому стеклянному окну, выглянул в вечернюю темноту осеннего вечера. На улице шел дождь, он бежал струйками по стеклу, огни города и фонарей расплывались, тонули в маленьких ручейках. На стриженом газоне, прямо в свете фонаря появилась девушка. Юбка прилипла к ногам, тонкая куртка скоро совсем промокнет. Она остановилась, и почему-то стала смотреть вверх, прямо на свет. "Что же ты стоишь? намокнешь!" - подумал я и, как будто услышав, она добежала до крыльца и спряталась под навес. К ней хотел выйти охранник, но я остановил его жестом, вышел сам, встал рядом.
- Вы совсем промокли, Вас подвезти или вызвать такси?
Она повернула ко мне свое лицо, да, та самая девочка из мультфильма, только ставшая немного старше.
- Такси? - она будто попробовала слово на вкус "так - сиии", и чуть поморщилась, оно слово было с кислинкой на конце.
- Тогда давайте, я Вас довезу? Как Вы очутились тут, вечером, на окраине города?
Она задумалась, подергала себя за пальцы, будто проверяя все ли на месте.
- Я искала одно место, не нашла и потерялась. Город, он такой... - она подумала - ... город.
Я завел ее внутрь светящейся залы, в тепло, усадил на диван, ей принесли кофе. Тонкие пальчики сжали бумажный стакан. "Греется" - я подписал оставшиеся бумаги, через несколько минут автомобиль, мой новый, прекрасный автомобиль стоял у крыльца. Охранник раскрыл огромный зонт над нашими головами, мы подошли к машине. Я открыл перед ней дверь. Она впорхнула на сиденье, как маленькая птичка. Села, нахохлилась, завертела головой. Я занял водительское место, завел мотор, включил обогрев.
- Куда едем?
Она назвала адрес, да, по меркам большого города не так далеко, полчаса, если не застрянем в пробках. Она отогревается, высыхает, становится веселей, разглядывает панель:
- Сколько кнопок и лампочек! Красиво! Это для чего?
Я начинаю объяснять про климат контроль, аудиосистему, потом вдруг останавливаюсь:
- Мы же так и не познакомились. А уже говорим о кнопках.
Пытаюсь угадать ее имя, до того как она его назовет. В голову ни чего не приходит, как могут звать девушку из японского мультфильма? Точно не Маша, не Надя и даже не Василиса, это только в русских сказках.
- Меня зовут, - она переходит на заговорщический шепот, - Лилия Ли!
Ли, это китайская фамилия, соображаю я, объясняет прямые черные волосы и эпикантус. Но глаза, глаза у нее светлые, серые. Как будто читая мои мысли, она продолжает:
- У меня дедушка был китаец, и цветы очень любил. Слишком много Ли, правда? В школе меня дразнили Тройная Ли или Ли в кубе! - смотрит на меня испытывающее, вдруг засмеюсь. Я делаю серьезное лицо, киваю.
- Так как же лучше звать?
- Просто Ли.
- Все понял, Просто Ли.
Она улыбается.
- Ли. А Вы?
Я тоже называю имя и фамилию. Она закрывает рот ладошкой и смеется, потом хмуриться сама на себя.
- Тебе тоже доставалось в школе, да, Алёша?
Вот так сразу, на "ты" и не Алексей, а Алёша. Она говорит разделяя моё имя на две части, будто снимает трубку телефона и здоровается с неким Ша. Дальше мы едем молча. Я высаживаю ее у подъезда, провожаю до дверей. Ли протягивает руку, сжимает мою ладонь. Я думаю о предлоге, почему-то не могу попросить ее телефон просто так. Надо что-то придумать, срочно, но в голову ничего не приходит. Молчу. Она тоже молчит, словно смотрит куда-то. Внутрь себя, меня или темного неба. Потом говорит.
- Я хожу по странным тропинкам Алеша, и если ты пойдешь со мной, то твоя жизнь образует петлю. Ты пройдешь ее и вернешься назад, к исходному направлению, но я не вижу, насколько это изменит тебя. Я плохой картограф, и не могу понять, в какой точке ты выйдешь, и что там за обстоятельства сложатся.
Я криво улыбаюсь.
- Ты что, гадалка? Кто может знать, как и что сложится? Пока я хотел только взять твой телефон.
Она улыбается, продолжает.
- По крайней мере, блуждать вместе, куда лучше, чем в одиночку, - роется в кармане куртки, достает карандаш. Отрывает от подъездной двери кусочек бумаги, какого-то объявления, пишет и сует мне в руку. Дверь захлопывается, я продолжаю стоять, сжимая кулак. В машине разворачиваю, распрямляю бумажку. "Ремонт пылесосов" напечатано сверху, а под этим ряд цифр и подпись несколько закорючек, в которых угадывается "Лилили".
Через час я дома, загоняю столь долгожданное приобретение в гараж, и ловлю себя на том, что уже не так рад. Вернее, автомобиль отошел на задний, далекий план, слился с фоном. А прямо перед глазами она, моя сегодняшняя находка.
-Лилия Ли, - говорю я вслух. На кухне наспех запихиваю что-то в рот, ужинать совсем не хочется, варю кофе, наливаю в стопку бренди. Надо же отметить! И сам спрашиваю себя: "Что?". Сажусь за стол, в окно смотрю на ряд фонариков вдоль дорожки от калитки к крыльцу. Вдруг как наяву вижу, ее, словно она сидит напротив, держа маленькую чашку, смотрит на меня и делает маленький глоток. Я выпиваю бренди, достаю телефон, кладу его перед собой. Набираю номер с бумажки, что бы сохранить в контактах, и, неожиданно для себя жму вызов. Она отвечает сразу:
-Алё-ша?
Я удивляюсь, она же не знает мой номер. Но быстро забываю об этом. Начинаю говорить, она отвечает. Я хожу с трубкой по дому, из комнаты в комнату, не зажигая света. То поднимаюсь на второй этаж, то спускаюсь опять вниз, стою у огромного окна в гостиной, или заглядываю на кухню за следующей стопкой. Почему-то они помогают мне продолжать разговор дальше, находить новые темы. Ее голос начинает казаться мне нитью, сияющей светлым золотом, которой я сам опутываю и заматываю свой дом. Как тот персонаж мифа, которому девушка подарила клубок, что бы он смог выбраться из лабиринта. Я пытаюсь вспомнить, там еще чудище было какое-то, да, Минотавр. Я застываю посередине лестницы. Ее голос продолжает что-то рассказывать, литься из трубки, а я стою ошеломленный внезапным пониманием, что Минотавр это моё одиночество. Вечное и бесконечное, безнадежное, но эта золотая нить, как лучик солнца, выглянувший из-за туч, обещает вывести меня туда, где я буду уже не один!
"Мне нужна она!" - я чувствую это всем своим существом, собравшимся вдруг в одну точку и сконцентрировавшемся в ней. "Что же делать?" - представляю обычную схему. "Позвать куда-нибудь, в кафе или ресторан. Цветы, надо обязательно подарить цветы. Потом, в следующий раз в театр или музей, потом еще раз, куда-нибудь. Неделя, другая, может быть месяц. Несколько прогулок, пусть она привыкнет, а потом..." - мысленно беру в ладони ее лицо, провожу по скулам, вискам, погружаю пальцы в ее волосы. Я поднимаюсь в спальню, падаю поперек большой кровати. Вижу, как золотые нити парят надо мной в воздухе, выделывая сложные загогулины.
- Ли, - зову я в трубку, - Что это такое?
Она молчит, будто вглядывается в мой вопрос.
- Мы уже шагаем, Алёша. Но ты спи теперь.
Трубка замолкает, я кидаю телефон в складки одеяла. Смотрю вверх, они все еще там, летают и медленно кружатся. Мне чудится ее голова в темноте, на соседней подушке. Я столько выпил?
На следующий день, в обед, я шлю ей сообщение, звонить мне неудобно и почему-то боязно, вспоминаются золотые линии на потолке. Наш длинный вчерашний разговор позволяет мне утвердительно обещать, что заеду за ней в шесть, что бы продолжить наше знакомство. Ищу по карте хорошие кафе в ее районе. И цветочный магазин. В шесть часов я подъезжаю к дому, паркуюсь, беру с пассажирского сиденья букет белых роз. Думаю, что розы это нейтрально и нежно, купить лилии, наверно было бы чересчур. Рассматривая, расправляя букет, подхожу к ее подъезду. Она стоит около колонны из коробок, ростом выше ее самой, в руке чемодан.
- Алёша, спасибо. Я действительно люблю цветы. Кафе и рестораны нет, мне нравиться есть, то, что я приготовила сама. В театрах и музеях слишком много людей. Месяц это долго, давай не будем терять наше время впустую?
Я молчу, как зачарованный, она ждет ответа.
- Я что, сказал это все вслух? Вчера?
Ли улыбается.
- Почти.
Делает ко мне шаг, берет розы, протягивает чемодан.
- Это мои вещи, а вот это, - взмах рукой на коробки, - то, что мне нужно для работы.
Я окидываю колонну взглядом.
- Давай вызовем такси, все целиком в мою машину не влезет.

Она смотрит на дом, обходит его по кругу, вглядываясь в окна, в лес, который примыкает с другой стороны к участку. Старая рябина растет у окна. Ловит в ладонь горсть красных ягод.
- Красиво, здесь очень красиво.
Ли заглядывает в большое окно, в гостиную. Там просторно и светло, я еще не купил всю мебель и телевизор. Рассказываю о своих планах, она машет головой.
- Нет, это большое светлое место, можно я буду тут работать, смотреть на дерево, на лес, ждать тебя?
Она поворачивает ко мне лицо, заглядывает просительно. Что-то у меня внутри сжимается, как будто внутренняя пружина неведомого будильника, который вдруг затикал, ведя обратный отсчет нашего вместе. Я целую ее в лоб, она закрывает глаза и подставляет губы.
Когда я впервые вижу ее без одежды, то, как будто вспоминаю эти изгибы и округлости. Мне кажется, давным-давно, где-то и когда-то, я нарисовал их, тщательно вывел карандашом на желтоватом листе бумаги, именно такими, идеальными не вообще, а для меня. Я пытался запечатлеть мечту, накладывая штрих за штрихом, час за часом, день за днем. И вот, какой-то шутник, там, на небесах, наверное, взял и воплотил ее. Слепил из глины и воды, воздуха и огня, замесил волшебную смесь и вдохнул в нее жизнь. И вот теперь, я могу провести по столь знакомым линиям рукой, дотронуться, сжать, погрузится в эту глубину. А она розовеет, глубоко дышит мне навстречу, и голубая жилка бьется на виске.
Я скольжу и ныряю в густых облаках, чувствуя, что лечу, а вокруг меня снова кружатся золотые нити, как воздушная сеть. Они подталкивают и подбрасывают меня, и, вдруг, я вылетаю из облака, ставшего легким и невесомым, в голубое небо, пронизанное солнечными лучами. Проношусь сквозь стаю разноцветных летящих мне навстречу комочков, наверно это птицы, и планирую к вершинам деревьев, делаю круг над опушкой леса и вижу вдалеке, за ним, город, блестящее золото крыш. Пытаюсь разглядеть его, но порыв сильного ветра, внезапный и мощный кидает меня на ветви, я лечу вниз, прямо в землю, но врезаясь в нее, чувствую, как она мягка, и как ловит меня и окутывает собой. Волна наслаждения накрывает меня целиком, и я плыву в пространстве, где нет ни чего, кроме густой эйфории, покачиваясь как на волнах. Волна уходит, и я остаюсь лежать на берегу. Открываю глаза и вижу ее лицо, напротив, в темноте.
- Ли, что это было?
Она смущенно улыбается.
- Я тебя немножко покрутила.
Я ложусь на спину и рассматриваю разноцветные круги и звездочки перед глазами.
- Верное слово, я как будто с американских горок спустился. Как ты это делаешь?
- Никогда об этом не говорила. Не знаю, как объяснить, - она что-то рисует пальчиком на моем плече.
- А ты попробуй, а я попытаюсь понять. А то я начинаю чувствовать себя сумасшедшим.
Она думает, потом выдает:
- Восьмерка! Я кручу восьмерку!
- Э, а что это значит?
Ли хмурится, опять думает, подбирает слова.
- Ты слышал такое выражение "теплое отношение"? Ну, когда кто-то к кому-то хорошо относится? Как будто внутри есть калорифер, и он стоит в режиме тепла, но не вообще, а именно по отношению к конкретному человеку. То есть, можно так представить, что один человек направляет на другого некий поток, который ощущает как теплый.
Я киваю, она продолжает.
- Так вот у большинства людей этот прибор в автономном режиме, все происходит спонтанно, кому-то достается тепло, кому-то прохлада. Но если наблюдать за этим процессом, то можно заметить всякие кнопочки и рукоятки, целый пульт управления. И научится пользоваться ими. Например, делать поток более рассеянным, мягким или более мощным и концентрированным, как луч лазера. Направлять его ни куда придется, а в конкретную точку и по заданной траектории.
- Восьмерка? - догадываюсь я.
-Да! - она радуется, - Видишь ли, близость может быть просто удовольствием, а может и чем-то большим. Единением двух существ, точкой обмена. Я направила свой поток в тебя, а потом поймала его обратно. Отразившись в тебе, он принес мне что-то новое, и сам отдал тебе нечто, что было его содержимым.
-То есть теперь, я это немножко ты, а ты это немножко я?
Она кивает.

Ли прорастает в мой дом, в мою жизнь, в меня самого, как удивительное растение. Через неделю я уже не представляю, что мог жить без нее, через месяц не могу вспомнить, как я жил до ее появления. Каждую ночь я просыпаюсь и гляжу на ее лицо, иногда мне кажется, что она нежно светится в темноте, легким золотым отблеском. Ли готовит завтрак, напевая под нос мелодии, будто пытаясь вспомнить их, иногда останавливаясь и проверяя:
-Трам-парам-ляля? Та-та? Не, трам-парам-парарам та-та!
Она раскладывает еду на тарелки в архитектурные композиции, а я угадываю, что это сегодня, лицо сфинкса, Тадж-Махал или Эйфелева башня. Она любит играть в прятки, и я узнаю много нового о своем доме. И еще больше, когда она кричит: "Догоняй!" и начинает улепетывать, перепрыгивая кресла, стол, и взмывая по лестнице с ловкостью опытного паркурщика. Возвращаясь вечером с работы, я всегда вижу ее лицо в окне, она слышит звук мотора, подбегает и машет мне рукой. Ее разноцветные платья и юбки поселились в большом шкафу и встревожено взлетают или возмущенно шуршат, когда я пытаюсь найти в их пестроте что-то свое. У нее три пары тапочек с большими пушистыми помпонами, белыми, зелеными и красными, она меняет их в зависимости от настроения. Я смотрю, как они стоят рядком на полке для обуви, спрашиваю ее, не слишком ли много помпонов. Она смеется.
- Помпонов много не бывает! У меня есть еще с черными, но я так счастлива, что даже не достала их. Пусть лежат в чемодане.
У окна гостиной теперь ее рабочее место, там стоит мольберт, и еще что-то вроде большой рамы на штативе, стол и много коробочек. В них какие-то тряпочки, камни, бусины, обрывки металлической сетки, тюбики с красками, и гигантское ведро с кисточками. Ли натягивает на раму холст, и сидит перед ним дни напролет, пришивая обрывки ткани, кристаллы, накладывая стежки, как мне кажется хаотично, но они явно соотносятся с планом в ее голове. Я вижу, как постепенно на холсте появляется что-то вроде дерева, потом яркие птицы на его ветвях. Ли прибивает холст к подрамнику, и он перемещается на мольберт, остальное она пишет красками. За деревом возникает пейзаж, кажется оно на холме, и вдоль него проходит тропинка. Почему-то я думаю, что если сбежать по ней вниз, то там, дальше, будет небольшой город. И даже представляю две башни песочного цвета на входе. Я рассказываю о своей фантазии, она смотрит очень серьезно.
- Правда? Ты это видишь?
Я пожимаю плечами.
- Мне так показалось.
Ли дотрагивается до полотна, ствол, птицы, будто проверяет на месте ли они.
- Знаешь, больше всего на свете мне хочется вспомнить.
- Что?
- Что там, если сбежать по этой тропинке, - она вздыхает. - Мне кажется я забыла какое-то место, где жила когда-то и от того не могу туда вернуться. Я пытаюсь собрать обрывки воспоминаний о нем. Лучше всего это получается, когда я работаю над картинами. Это как фрагменты, кусочки пазла, которые я достаю из себя и складываю. Может быть, ты начинаешь вспоминать вместо меня? Волшебное и непредсказуемое влияние восьмерки?
Она кладет несколько мазков на небо, и я вижу, как над деревом проплывает облако, будто живое, меняя свою форму.
- Иногда я совсем близко, будто подхожу к невидимой стене, и нужно только открыть дверь, и я окажусь там, - она смотрит мне в глаза. - Я даже чувствую, как там пахнет, ветер доносит до меня запах цветущего луга и земли. Но никак не могу найти эту дверь.
Я не понимаю, о чем она говорит. Ли видит мое удивленное лицо, смеется и вскидывает голову.
- Ну а ты?! Что ты хочешь больше всего на свете?
Я думаю, заглядываю в себя. Сегодня воскресенье, а завтра начинается рабочая неделя.
- Наверное, мне бы хотелось быть настолько богатым, что бы ни от кого не зависеть, стать самому себе хозяином, быть свободным.
- Ты думаешь, свободу дает богатство?
- Конечно, - я в этом полностью уверен, - если живешь среди людей, в городе, в мире какой он сейчас. А ты думаешь иначе?
Ли смотрит на картину.
- Я думаю, что свобода за той дверью, где-то там, вниз по тропинке. Но, наверное, это уже не в мире, про который говоришь ты, - она улыбается, глядя на мое недоуменное лицо. - Странная тема, забудем. Расскажи лучше, где же ты найдешь такую кучу денег? Заработаешь? Или попросишь Михеля-великана? Золото гномов? Сокровища эльфов?
- Такую кучу не заработаешь. Вернее, наверное, можно, но я не способен это сделать. Слишком много вещей, которыми я не хочу заниматься или мне не нравится. А может быть я просто ленивый. Так что, вариант про сокровища эльфов самый лучший!
- Что же! Поищем! - Ли смеется, показывает пальцем под дерево на картине. – Может, они спрятаны там, а?

Месяцы пролетают один за другим, год, пошел второй. За завтраком я предлагаю.
- Давай отметим наш прошедший юбилей, выберемся куда-нибудь.
- Погуляем в лесу? Вместе? - радостно соглашается Ли. Она часто уходит побродить по лесным тропинкам, и я думаю, знает в лицо каждое окрестное дерево, куст и травинку.
- Я имел ввиду куда-нибудь подальше. Что у нас тут сегодня? - я отправляю в рот салатный лист, они нарезаны и сложены домиком, выглядывая друг из под друга.
- Это сиднейский оперный театр.
- Давай туда, в Австралию?
Ли морщится.
- Я не умею летать, а по суше туда не доберешься.
- Лондон? Париж?
- Слишком много людей.
- Египет? Турция?
- Жарко.
Она запускает пальцы мне в волосы.
- Давай останемся здесь? Не хочу уезжать. Мне кажется, что еще совсем чуть-чуть, и я нащупаю ее, найду. Мне надо работать. Я смотрю на ее новую картину. Ветка через все полотно, а на ней существо с блестящими разноцветными глазами, чем-то напоминает хамелеона. Мне кажется, оно смотрит на меня в ответ, и еще я представляю, как сейчас оно оттолкнется, и взлетит вверх, на другую ветку.
- Это прыгун? - спрашиваю я.
- Почему? Ты так думаешь? - она разглядывает холст.
- Мне представляется, что он прыгает по деревьям, отталкивается, летит вверх и вперед, у него еще такие складочки на лапах. Ну да, смотри, ты их нарисовала.
Теперь она задумчиво смотрит на меня.
- Нет, я не хочу никуда уезжать.
- Понимаю. Но пока я надеюсь, что идея раскрыта не до конца. Я придумаю место, куда тебе захочется.

Как ответ на мой вопрос, в обед я слышу в кафе за соседним столиком беседу двух подруг. Одна вертит перед носом у другой какими-то побрякушками и с упоением рассказывает об отпуске. До меня доносятся отдельные слова: горы, лес, бусины, украшения, хрусталь. Это правильный набор, я прислушиваюсь внимательнее. И, затем, ключевое - Богемия. Вернувшись в офис, я ищу информацию в интернете. То, что надо! Подбираю картинки с горными пейзажами, реками и водопадами. И фото магазинов, с коробками, наполненными разноцветными кристаллами, бусами, осколками цветного стекла. Отправляю все Ли. Через пять минут приходит ответ.
- Да.
Я улыбаюсь, представляя, как она рада этим сокровищам. Еще через минуту второе сообщение от нее.
- О, да!
Вечером я показываю ей гостиницу в центре города. Высокое современное здание.
- Можно взять номер на верхнем этаже, и смотреть на окрестности с высоты птичьего полета.
Она прокручивает страницу дальше.
- Зачем нам к птицам? Нам и на земле хорошо. Вот эта! - показывает на большой деревянный дом в лесу. Я открываю фотографии, просматриваю. Старинное сооружение, на склоне горы, вокруг толстенные стволы, гостиница будто опирается на них. Маленькие светящиеся окошки, из трубы на крыше, заросшей мхом, вьется дымок.
- Мне кажется, в таком месте обязаны жить приведения.
- Вот и замечательно! - радуется Ли.
- Это не в городе, я в горах, - я разглядываю карту.
- Отлично! Возьмем машину и будем кружить по склонам.
Я сдаюсь.
- Летим?
- Едем! Туда же поезд идет, я посмотрела. Всего день и мы на месте!
Я радуюсь ее энтузиазму.
- Ну что же, беру отпуск!

Прямо на вокзальной площади нас ждет арендованная машина, вместительный минивэн. Ли полна энтузиазма скупить тут все. Мы выезжаем из большого города, ей не интересны дома, люди, улицы. Она хочет скорее туда, в горы. Дорога идет по ровному прямому шоссе и, вдруг, через час будто взмывает вверх. Мы заезжаем на холм и видим зеленые вершины. Их становится все больше, вырастая одна за другой, они закрывают собой горизонт. Сворачиваем с шоссе, и начинаем кружить и петлять сквозь туннели, прорубленные через отроги, под мостами, по горному серпантину. Дорожное полотно идет по краю обрыва, а за ним, внизу, бурная речка, каменистая, прозрачная. Ли просит остановиться на небольшом паркинге и сбегает по тропинке к воде. Забирается на камни, балансирует, пропускает прозрачные струи сквозь свои пальцы. Поднимает их к лицу, рассматривает и улыбается.
- За пару секунд я уже обладательница сокровища! - показывает мне руки, на ладошках лежат разноцветные стеклянные крапушки, красные, синие, бирюзовые, желтые. Я с удивлением смотрю на дно и вижу что оно все усеяно цветными капельками. Видимо какое-то стекольное производство стоит выше по течению, и просто ссыпает в реку ненужные стеклянные брызги. Над разноцветным дном быстро скользит серебряная рыбина.
-Смотри! Форель!
Ли машет ей рукой, смеется и танцует.
Едем, сворачивая все глубже в горы. Дорога становится уже, пока не переходит в каменистую грунтовку, на которой двум машинам сложно будет разъехаться. Навигатор ведет нас дальше, и мы поворачиваем в лес, и почти вертикально вверх. Выезжаем на небольшую площадку и оказываемся около гостиницы. Дом стоит еще выше по склону, к широкому деревянному крыльцу ведет каменная лестница. Ли хватает сумку и взлетает вверх. Дверь дома распахивается, выходит мужчина. Он видит как я вытаскиваю из багажника чемодан, что-то говорит Ли, а потом спускается на парковку. Очень высокий, как дровосек из сказки, и немного говорит по-русски.
- Вацлав! - протягивает мне руку, - А Вы пан Карамазов? Читал, знаю!
Я пожимаю его огромную ладонь.
- Алексей.
-Да, да! Как дела у Ваших родных! Все хорошо?- хозяин гостиницы радостно кивает. - Я оставил вам лучший номер, с камином, под крышей, там такой вид из окна!
Он подхватывает чемодан, и быстро поднимается наверх. Я иду следом, и порядком запыхиваюсь к последней ступеньке. Ли ждет меня на крыльце, раскачиваясь на качелях, подвешенных на цепях.
- Тут так здорово!
За входной дверью большой зал, с высокими потолками, длинная стойка на которой стоит старый телефон с круглым диском, и много столов, на случай обилия постояльцев, видимо. В дальней стене гигантский камин, с комнатку, мне представляется, что в нем, на вертеле можно жарить крупную дичь целиком. Пан Вацлав показывает наш номер, ставит чемодан и уходит. Ли идет к окну, смотрит на убегающие вниз вершины деревьев и черные скалы. В номере пол, стены, потолок, все обито деревом, под потолком толстенные деревянные балки, с которых спускается кованая люстра. Напротив огромной кровати с пышным одеялом и множеством подушек висит зеркало в полный рост, в резной массивной раме. Такой же мощный шкаф и стол, на толстых ногах, стулья, на полу толстый шерстяной ковер, между диваном и камином. Огромная металлическая корзина заполнена поленьями. Они пахнут деревом, смолой.
- Давай разведем огонь? - просит Ли.
- Давай позже? А сейчас поедем, найдем, где нам пообедать и наведаемся в твои магазины? Исследуем окрестности.
Она находит дверку рядом с диваном, заглядывает и показывает на большую ванну, стоящую под маленьким окошком.
- Да! Только я смою с себя поезд. И буду знакомиться с окрестностями чистая! - она хватает стопку полотенец с кровати и скрывается в комнатке. Я сажусь на диван, оглядываюсь. Телевизора нет, достаю телефон, зато есть интернет. Прокладываю в навигаторе маршрут, в центр города, потом по магазинам. А там дальше видно будет. Прислушиваюсь к текущей воде, понимаю, что тоже хочу смыть с себя дорожную пыль. Быстро раздеваюсь, захожу в ванну. На фоне окна, она кажется ожившим силуэтом, вырезанным ножницами, медленно двигающимся в клубах пара. Ли смеется, и манит меня к себе, я присоединяюсь. Вот для чего нужны такие большие ванны, в них можно танцевать вдвоем, под струями теплой воды. Через час мы вылезаем из кровати, я опять летал, как часто это бывает, над золотыми крышами и тонкими улицами неведомого города.
Она нашла в сумке баранку и грызет ее.
- Нам надо срочно поесть! Я готова слопать... - оглядывается на лес за окном, - ... кабана, такого дикого, лохматого, целиком!
- Даже не зажарив? - я одеваюсь, - Ну что же, я наметил пару мест, где можно поймать такого! Пойдем, попросим у пана Вацлава ружье! У него точно есть! И на охоту! В лес!
Ли хихикает.
- Согласна на ресторан, кафе или столовую!
- Тогда прекращай скакать тут голышом, одевайся и поедем, а не то окажемся в городе только к ужину.
Мы опять петляем, выезжая на большую дорогу, но уже через пару километров находим ресторан. Ли объедает корочки с хлеба, пока мы ждем заказ, наконец-то официантка приносит огромные порции на толстых тарелках, больше похожих на подносы. Ли смотрит ей вслед, девушка, как и хозяин гостиницы, высокая, мощная с длинной толстой косой.
- Тебе не кажется, - спрашивает она шепотом, - что тут, в горах, живут последние великаны?
- Или их тут выращивают, - я смотрю на гору еды, сомневаясь, несмотря на голод, в своих возможностях с ней расправится.
Ли вооружается ножом и вилкой и храбро нападает на блюда, тыкая их с разных сторон. Как ни странно через полчаса мы побеждаем еду и едем дальше, вниз, в горную долину.
В магазинах она пропадает на несколько часов. Перебирает руками связки бус, опускает пальчики в мешки, наполненные разноцветными сверкающими кристаллами. Мне кажется, она разговаривает с ними. Берет в руку большую поварешку, которой здесь накладывают стекло и хрусталь покупателям в миски, будто суп, заносит ее над мешком или миской и словно вопрошает, согласны ли эти разноцветные всполохи поселится на ее картинах. А потом черпает их, или идет дальше, к следующей полке. Наша корзина наполняется мешочками, пакетиками и узелками со всякой всячиной. Так мы перемещаемся из магазина в магазин, успевая лишь складывать тяжелые пакеты в багажник.
- Уф! - сдается Ли, - Нельзя объять необъятное. Я уже не вижу и не слышу их, себя, пространства. Надо заняться чем-то другим.
Она смотрит на витрину, в которой кружатся, отблескивая на весеннем солнце, граненые капли и шары из хрусталя.
- Невероятно! Завтра начнется тут!
Мы заезжаем в большой супермаркет, купить воды, сока и вина, конечно. Ли скрывается в кондитерском отделе и через пару минут выныривает оттуда, торжествуя, с высокой стопкой коробок в руках.
- Смотри, что я нашла!
Я перекладываю коробки в корзину, рассматриваю. Это круглые вафли, похожие на граммофонные пластинки, шоколадные, ореховые, ванильные.
- Это вкусно?
- Очень! - кивает она. - Сто лет их не ела!
Ли трясет коробку, прижимает ее к уху, будто там, внутри, пойманный жук.
- Как хорошо, что ты нашел это место, и мы сюда выбрались! Я чувствую, что мы стоим на пороге чего-то чудесного!
Мы двигаемся в сторону касс, и оказываемся около зооотдела. В клетках прыгают разноцветные попугайчики. Прямо перед нами прозрачная стена из отдельных ячеек, в них морские свинки, котята и щенки. Ли останавливается у большой стеклянной дверки. Заглядывает внутрь. Там куча мала из живых черных комочков. Они то залезают, то выпадают из корзины в центре клетки, стоит писк и визг. От общей массы отделяется черный пушистый шарик на четырех лапках. Он подбегает к дверце, заглядывает Ли в глаза, тыкается блестящим носом в стекло и быстро машет хвостом. Она поражена.
- Смотри, Алеша! - ее ладонь дотрагивается до стекла напротив черной мордочки. - Какая крохотная у него черная морковка вместо хвоста.
Я киваю, иду дальше, Ли двигается за мной, но оглядывается назад, видит, что щенок не уходит, а так и продолжает стоять у дверцы. Я смотрю в ее глаза, на растерянное лицо, вздыхаю, поворачиваю обратно, зову продавца. Через минуту щенок прыгает у нее в руках, пытаясь дотянутся розовым языком до лица. А продавец рассказывает мне, чередуя чешские, английские и русские слова, об этой породе.
- Горский черных, - несколько раз повторяет она, заполняя бумаги и ставя печати на сертификаты.
Ли чешет щенку за ухом, он в полном восторге.
- Черныш! Вот ты кто! Мой маленький черныш!

Пан Вацлав тоже радуется черному комочку виляющему хвостом. Он щекочет ему розовое брюшко.
- Я и забыл, какие они маленькие, когда щенки.
Я настораживаюсь.
- Маленькие?
Он кивает.
- Не подумаешь, глядя на взрослого, что он мог быть вот такое крохой.
Я смотрю на пёсика, и мысленно представляю его выросшим, размером с ньюфауленда?
- И какой он будет?
Хозяин разводит в воздухе руками, очерчивая силуэт, который мог бы подойти лошади, возможно слону, но, ни как не собаке. Ли смеется, она трется о его черный нос своим. Щенок машет лапами, фырчит довольно.
- Его надо покормить, - сообщает пан Вацлав, - Пока они маленькие, то, как все звери пьют молоко. Дорогая пани, вот за той дверью кухня, там холодильник и на дверце пакет.
- Спасибо! - она исчезает в глубине дома, и я слышу лишь ее ласковое бормотание.
- У меня тоже живет черных. Вот уже года три. Отличная порода, наша, местная. Здесь, в горах, у соседей, знакомых - у многих эти псы.
Я оглядываюсь, ища собаку, вспоминая, может где-то около дома была будка.
- А где Ваш пес? Можно посмотреть?
- Конечно! Только позже. Он придет, когда начнутся сумерки.
Я удивляюсь.
- Откуда придет?
- Взрослый черных весь день где-то гуляет, в лесу, по своим делам, а домой приходит ночевать, как начинает смеркаться. А с утра опять исчезает.
- Странно как-то, - замечаю я.
- Удобно, - поясняет пан Вацлав, - Кормить не надо. Они сами где-то находят себе пропитание. Сами себя выгуливают, с ними совсем нет хлопот. Зато такая охрана. Поверьте, в дом, где живет черных, только сумасшедший сунется с плохими намерениями. Эти собаки сразу чуют кто и что. Тут многие живут не постоянно, приезжая в горы на выходные или в отпуск, а так в столице. Так на черных можно оставить дом, хозяйство и все будет в порядке.
В моей голове информация никак не складывается в цельную картину. Я слышу, как тяжело поскрипывает крыльцо, затем входная дверь открывается.
- А вот и он! - сияет хозяин гостиницы, - Почувствовал, что о нем речь, пораньше пришел. Мой черных!
Я оборачиваюсь, непроизвольно делаю шаг назад, холодея. Я и не думал, что собаки могут быть такими большими. Мимо меня проходит огромное животное, медленно переставляя огромные лапы. Взрослый черных мохнатый, весь в блестящей длинной иссиня-черной шерсти, которая колышется при его движениях. Его спина мне по плечо, лапы толще, чем мои ноги, гигантская голова, больше чем у льва или медведя. Он становится рядом с Вацлавом, смотрит на меня большими, как два блюдца желтыми глазами, с вертикальным зрачком.



Продолжение в комментах.
Tags: полночные бдения дакини зеленой горы
Previous Entry · Впечатлиться · Share · Next Entry

 

 Такого танцю ви ще не бачили

https://youtu.be/VmHJThQEgh0

  Kotofeiko 5 июля 2015 г., 00:20

Я иногда говорю с людьми так, как ребенок со своей куклой: дитя, правда, знает, что кукла не поймет его речей, но все-таки создает себе путем приятного сознательного самообмана радость общения.

Артур Шопенгауэр «Введение в философию. Новые паралипомены. Об интересном»
Подробнее на livelib.ru:
https://www.livelib.ru/author/8370/quotes/~3

Natkissa


СЕРЦЕ РВЕТЬСЯ!!!!
Автор - Яруся. Это цитата этого сообщения
СЕРЦЕ РВЕТЬСЯ!!!!

СЕРЦЕ РВЕТЬСЯ!!!!
Жов 27, 2016

“Ваши пальцы пахнут ладаном,
А в ресницах спит печаль.
Ничего теперь не надо нам,
Никого теперь не жаль…”

Сьогодні намагалась напитись. Вперше за довгий час так щоб в хлам, щоб нічого не відчувати і не думати. Але алкоголь застрягав десь на рівні шлунку і думки турмами налазили в голову. Так і не змогла…

Сьогодні прощались з 19 річним загиблим ДУКовцем Женею Костюком. Людей було мало, як для 400 тисячного міста.
Я спізнилась і не встигла підійти і попрощатись з цим це зовсім юним Героєм.
Я сьогодні була без машини. Вийшла в центрі купити квіти, а там – музика на всю вулицю від торгово-економічного університету.у них, виявляється , зустріч випускників. Купила квіти, забігла в університет, влаштувала скандал. Кажу, що на зупинку вище в труні лежить 19-річний пацан, а тут на всю площу гарлапанить музика. Вимкнули, колонки забрали.
Повернулась на зупинку, а тут посеред дороги вирулює патрульна машина, перекриває дорогу, бо о 12 почнеться фестиваль якихось велогонок. Прибігла пішки дві зупинки, а там дві сотні людей на колінах – хлопчика уже несуть на вулицю.
Пекучий біль образи на блядську місцеву владу, яка не перенесла свято,розривав на частини. Поклала квіти у труну, і знайшовши друзів, стала в колону. Женю вирішили нести через центр і коли вийшли на центральну вулицю, поліція перекрила дорогу.
бл*дь, суки, перекрили дорогу похоронній процесії, бо центром мали проїжджати учасники велогонки.
Ми перечікували поки містом проїде та блядська велогоночна колона, і бійці -добровольці, тримаючи труну дивились як повз них проїзджає якесь дурнувате велогоночне грандпрі за сприяння губернатора та вінницького мера.
І тоді мені зірвало дах. Просто в дрантя. Так що закрутилась голова і спазмами стиснуло горло: не вдихнути, ні видихнути.
Похоронна процесія з загиблим на війні 19-річним героєм перечікувала поки повз них проїде велосипедна колона з паралельного світу. Світу, у якому немає місця загиблим на необ’явленій війні 19-річним хлопчикам.
Через два квартали біля облради в рядок стояли депутати, як на параді першого травня. Ніхто не став на коліна, ніхто навіть не подумав схилити голову перед Героєм. Тільки голова облради хрестився як на сповіді.
Ми пройшли повз і стали на коліна. Пробач нас, хлопчику, ти був найкращим з найкращих. Пробач, Женю, ми тебе не вберегли.
І коли хтось каже, шо він загинув, щоб ми могли святкувати якийсь день веліка, мені хочеться дати в морду. Бо 19-річний пацан йшов на війну не для того, щоб загинути. Він, як усі, нереально хотів жити, просто він хотів жити у країні, у якій не тільки не буде війни, а й у країні, у якій громадяни пам’ятатимуть своїх Героїв і схиляють голову перед тими, хто віддав заради них найдорожче – своє життя.

Пробач нас, хлопчику, нерозумних… земля тобі пухом.



Джерело : Таїса Гайда 

 Как вырастить: Авокадо от косточки до плодоносящего дерева

Идея для домашнего хобби — узнайте как выращивать Авокадо из косточки. Подойдет для терпеливых людей и солнечного климата.

Авокадо — наиболее современное название, еще этот чудо-фрукт называли Персея американская, а в старину Агакат и Аллигаторова груша, но сути это не меняет, оно по прежнему вечнозеленое фруктовое растение семейства лавровых. Растение имеет маслянистые плоды и приятный аромат.


Мякоть этого фрукта богата витаминами и минеральными веществами, одним словом полезнейший продукт для тех, кто решил не стареть.

Как вырастить Авокадо?
Перед вами настоящая пошаговая инструкция Как вырастить авокадо из косточки


Шаг 1. Процесс подготовки


Берете фрукт персеи американской (купить можно в супермаркетах, выбирайте самый спелый), разрезаете его вдоль пополам и извлекаете семя авокадо, затем аккуратно и тщательно промываете его под холодной водой несколько минут. Промыть необходимо — чтобы удалить остатки мякоти, избежать тем самым плесени и напитать поверхность влагой. Будьте внимательны, чтобы не удалить коричневую корочку.


Некоторые из ядер бывают слегка продолговатые, тогда как другие могут иметь почти идеальную сферу, поэтому обратите внимание, какая из частей является верхней частью, а какая нижней.
Шаг 2. Установка для выращивания Авокадо


Берете 3-4 зубочистки и симметрично накалываете под небольшим углом (продолжения зубочисток направленны вверх) ядро с 3-4-х сторон, они будут служить опорой, когда вы будете опускать ядро авокадо в воду.


Около половины (или даже больше) ядра должно находиться в воде. Поставьте заготовку вашего будущего дерева авокадо на светлое тихое место, это может быть обычный подоконник солнечной стороны вашего дома. Для этого процесса лучше всего использовать прозрачный стаканчик, чтобы можно было наблюдать за появлением корней, к тому же можно легко увидеть, когда пора сменить воду. Многие руководства рекомендуют менять воду каждый день, но практика показывает, что воду нужно менять через каждые 4-5 дней.
Шаг 3. Терпение и проращивание


В интернет-изданиях пишут, что время прорастания ядра авокадо уже заметно через 2-4 недели, но практика вновь показывает другие результаты – заметное прорастание вы увидите через 5-8 недель! Так что, наберитесь терпения.


Видимые симптомы такие: верхняя часть подсыхает, шелушится и трескается. Растрескивание заметно по всей длине ядра, а из трещин проявляются корни. Со временем проклюнется росток стебля. Нельзя допускать, чтобы корни подсыхали, это может испортить всё дело!
Шаг 4. Формирование


Если стебель ростка вашего Авокадо достиг 6-7 дюймов (15-18 см), то необходимо обрезать стебель до 3-х дюймов (8 см) это будет стимулировать новый рост. Когда ваше растение достигнет снова длины 6-7 дюймов, переместите его в богатую гумусом почву, используйте для этого горшок 8-10 дюймов (20-25 см) в диаметре. Погрузите растение в почву, чтобы верхняя часть ядра выглядывала из почвы.


Авокадо очень любит солнце, поэтому установите растение так, чтобы как можно дольше было много света, ему не страшны прямые лучи солнца.
Шаг 5. Уход и рост будущего дерева

Поливайте ваше дерево часто и основательно, почва всегда должна быть влажной, но не насыщена. Здесь важно выбрать оптимальный режим полива. Пожелтевшие листья признак чрезмерного полива, в таком случае растение должно просохнуть в течение нескольких дней. Каждый раз, когда растение вырастает примерно на 6 дюймов, его листья прищипывают, тем самым стимулируют рост боковых побегов и формируют будущую густую крону. Следите за тем, чтобы вашему растению соответствовал по размеру горшок, пересаживайте его по мере роста.


Авокадо не любит холод и если у вас зимой ниже +10 градусов по Цельсию, то ваше дерево должно расти в помещении на солнечной стороне. Первые плоды от вашего Авокадо можно увидеть спустя 3-4 года, это особенно вероятно, если произрастает 2-3 дерева вместе, но может быть и так что дерево принесет вам свои первые плоды и через 7 лет.

Профессионалы советуют – чтобы Авокадо было плодоносным на 100% необходимо привить молодое дерево ранней весной.
На самом деле это большое быстрорастущее дерево, оно может достигать в высоту до 18 метров, существует более 400 сортов авокадо.
Токсичность

Листья и семя Авокадо содержит фунгицидный токсин «Персин» опасный для животных и человека. Токсин может вызвать сильную аллергическую реакцию и нарушение работы пищеварительной системы.

Источник: inhabitat.com/how-to-grow-an-avocado-tree-from-an-avocado-pit/

Новини
Роковини наймасовішої депортації українців до Сибіру: 10 маловідомих фактів

11:01 19 жовтня 2016 | СУСПІЛЬСТВО





ukr-info.in.ua

Людей розкинули по різних місцях Сибіру. Нерідко деякі сім'ї були розділені по різних таборах

19 жовтня 2016 року минає 69 років з часу масового виселення населення з Західної України до Сибіру. 5.ua зібрав 10 фактів про депортацію, про які мало хто знав.

1. У 1944 році на західноукраїнський землях розпочалася активна "радянізація" населення. Таку політику супроводжували масові репресії "ворогів народу".





2. Таким чином радянська влада хотіла послабити визвольний рух на Західній Україні, залишити ОУН та УПА без підтримки, зокрема свіжої сили. Та на офіційному рівні радянська влада запевняла, що ведеться боротьба проти родичів бандитів, куркулів, а також виселяють ворогів робочого класу.

3. Місцеве населення депортували у віддалені регіони СРСР, зокрема в Сибір.

4. Тільки у Львівській області у жовтні 1944 року підготували списки на виселення 10 тисяч 517 осіб.

5. Вже у 1945 році у віддалених регіонах СРСР було понад 2 млн спецпоселенців

6. Лише за три дні, з 19 по 21 жовтня 1947 року, до Сибіру вивезли 150 тисяч українців.



7. 21 жовтня 1947 року за добу виселили майже 80 тисяч українців. О шостій ранку людей розбудили військові, увірвавшись у домівки. Кілька хвилин на збори, потім вози, залізнична станція і потяг на Сибір.

8. Майно виселенців конфіскували й передали в державну власність – тобто в колгоспи.

9. Людей розкинули по різних місцинах. Когось відправили працювати на вугільні шахти, когось – у сільське господарство. Хтось жив у бараках, а для когось новою домівкою стала тюрма. Траплялося так, що деякі сім'ї були розділені по різних таборах.

10. Операція "Захід" таки послабила український визвольний рух. Після десятків років заслання дехто повернувся на рідну землю, а дехто прижився на чужій. І аж до часів "перебудови" мало хто знав про цю трагічну сторінку в історії України.
Поділитися





Спецтема: Історизми
Теги: роковини,
депортація,
Західна Україна,
сибір
Останнє редагування: 14:06 19 жовтня 2016 

 Україна. Згадати Все
4 ч ·



14 жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці, Україна святкує день Захисника України і день Українського Козацтва.
Протягом усього свого багатовікового існування Україна-Русь не тільки героїчно боронила свої землі, а була фортецею, яка захищала Європейську цивілізацію від знищення кочовими народами.
Сьогодні історія повторюється і Україна знову захищає Європу від Російської імперії.

Ukraine. Defender’s Day. Centuries-old history
October 14th. On the day of the Intercession of the Holy Virgin Ukraine celebrates the Day of the Defender of Ukraine and Ukrainian Cossacks Day.
Through the centuries of its existence Ukraine-Rus not only heroically defended its land, but was also a fortress that protected European civilization from the destruction of nomadic tribes.
Today history is repeating itself and now Ukraine is protecting Europe from the Russian Empire again.
#UkraineDefenderDay #UkraineDefenderDay

 

Клясичний український правопис поделился(-ась) публикацией Івана Ющука.
11 ч ·


Просто неперевершено!
Іван Ющук
Вчера в 11:54 · Киев ·

Іван Ющук,
професор, заслужений діяч науки і техніки України,
член НСПУ

Корені нашої мови

Висловлювання, з яких почну розмову, заяложені й тупоумні. Автор їх, як написано у Вікіпедії, — політтехнолог, письменник, публіцист, блогер, закінчив уже в незалежній Україні Київський національний університет імені Тараса Шевченка, працював аналітиком в центральних структурах виконавчої влади України (!), після Революції гідності втік у Пітер. Свою маячню він підписує як Андрєй Ваджра, визнає себе малоросом.

Ось кілька шматків з його писань в Інтернеті (цитую в оригіналі, щоб не бруднити української мови): “Что такое малорусское наречие? Это — древнерусский язык средневековой Руси, обильно разбавленный в последствие польскими заимствованиями. Это наречие села, бытового общения русских холопов Речи Посполитой, естественным образом перенявших в течение нескольких столетий слова и обороты из языка своих господ”. І ще: “На самом деле тот язык, который мы теперь называем литературным “украинским”, начал создаваться где-то в середине ХІХ века польско-малоросскими украинофилами… Полякам и малорусским сепаратистам для “разбудовы” отдельной украинской нации и государства был необходим отдельный язык, максимально не похожий на русский… Нет никаких следов и даже намеков на существование украинского языка глубже второй половины ХІХ века ”. І вже зовсім ні в тин ні в ворота: “Ни Котляревский, ни Шевченко и слухом не слыхивали про “украйинську мову”. А если бы узнали о ней, то, скорее всего, перевернулись бы от досады в гробах, так как они писали не на украинском языке, а на малорусском наречии”.

Діагноз: великоросійська імперська манія — хвороба, на жаль, досить поширена і в Україні.

Добрі люди можуть запитати, а чи треба популяризувати таке безглуздя, досить того, що воно Інтернет запаскуджує (“Правда о происхождении украинского языка”, “Ukraine: миф “украинского языка” тощо). Справді, що так. Але не кожен, прочитавши в Інтернеті цю бредню, покрутить пальцем біля скроні. Он обізвешся до суржикомовної дами біля ятки з хлібом, що наш хліб не “укра́інский”, а украї́нський, і ми не “укра́інци”, а украї́нці, то вона й насиплеться: “Що ви з тою своєю мовою? Какая разніца?” Дама, мабуть, теж якийсь український університет чи інститут кінчала.

Щодо мови, якою писав Тарас Шевченко (до речі, він майже все своє доросле життя був відірваний від України), то він чітко про це сам висловився ще 1847 року: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У них народ і слово, і в нас народ і слово”. На пораду москалів, що було б краще йому перейти на їхній язик, Тарас Григорович відповів 1841 року: “Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите”.

Наша мова не вчорашня, і ніким вона нам не дана, і ні в кого не позичена. Її тисячоліттями творили й боронили наші предки.

Ще за 224 роки до “Енеїди” Івана Котляревського, 1574 року, безіменний кобзар склав думу про трагічну загибель гетьмана Івана Свіржевського чистою українською мовою (її в незміненому вигляді подав відомий історик М.І.Костомаров):

Як того пана Івана,

Що Свірговського гетьмана
Та як бусурмани піймали,
То голову йому рубали,
Ой, голову йому рубали
Та у сурми вигравали,
З його глумовали.
А з низу хмара стягала,
Що воронів ключа́ набігала,
По Україні тумани слала,
А Україна сумовала,
Свого гетьмана оплакала.

В інтермедії Якова Гаватовича 1619 року “Кіт у мішку” (за 179 років до “Енеїди” Івана Котляревського) Климко звертається до Стецька не якою мовою, а українською: “Що ти тут, побратиме, собі поробляєш? Кажи мені, як живеш та як ся маєш?”

А ось записана майже дослівно емоційна промова козака на січовій Раді 1658 року (за 140 років до “Енеїди” Івана Котляревського): “А бодай ніхто не діждав, щоб Виговського з булави запорозької зкинули: ані цареві, ані тобі, воєводо, козаки нічого ні зділали, щоб ви право наше козацьке — обирати гетьмана — у нас видерли; Виговський головою важив, нас з тяжкої неволі лядської визволяючи; всі при нім умирати, із ним жити готовисьмо; то вся Україна: полковники, осаули, отамани, сотники і чернь — поприсягаємо!” Це що, польська чи російська мова (“русский язык”)? Звернімо увагу й на те, що в обох давніх козацьких текстах наша земля Україною йменується, отже, й мова українська.

Тож відколи, з якого часу існує наша українська мова? Її елементи бачимо і в санскриті, і в спорідненій до нашої мови латині, що бере початок десь із VІІ століття до Різдва Христового. Отже, елементи української мови формувалися тисячоліттями, як і все у світі. Але те саме можна сказати не тільки про нашу, а й про будь-яку іншу слов’янську чи неслов’янську мову.

Справжнім початком нашої мови був час, коли певна група слов’янських племен виділилася із загальнослов’янського масиву й почала формуватися як окремий етнос — українці, історично — русичі. Це сталося в VІ столітті, коли під тиском завойовників — тюркомовних аварів — з території, що між Карпатами і Дніпром, частина слов’янських племен подалася на південь (південні слов’яни), частина — на захід (західні слов’яни). Наші предки залишилися на своїй землі, перетривали аварів і невдовзі сформували свою державу з центром у Києві.

Коли слов’янські племена сусідили на спільній території, вони спілкувалися між собою, отже, при всіх племінних діалектних відмінностях вони повинні були мати й багато спільного в мові. І те спільне кожне з племен забрало з собою, потім щось збереглося до наших днів, щось втратилося. Отже, якщо слово вода, в одних мовах з наголосом на другому складі, в інших — на першому, є тепер в українській, польській, сербській, чеській, болгарській мовах, то його наші предки вживали й у VІ та раніших століттях, до розселення слов’ян.

Щоб виявити таку лексику, треба зіставити словниковий склад різних слов’янських мов. Проте не варто зіставляти український словник з російським: російська літературна мова формувалася на основі церковнослов’янської (давньоболгарської) переважно вихідцями з Київської землі. Для зіставлення не підходить і польська мова: українці й поляки довгий час жили в одній державі, і в їхніх мовах є чимало взаємних запозичень. Українці сусідять зі словаками, теж можуть бути запозичення. Сучасні болгарська й македонська мови зазнали сильного впливу мов тюркомовних народів: поволзьких булгар і турків. У такому разі найкоректніше українську мову порівнювати з мовами тих слов’янських народів, які не межують з Україною: з верхньолужицькою (ще в Х столітті лужичани підпали під владу німців), чеською, словенською, сербською та хорватською (лексика в останніх двох мовах майже однакова).

Таке зіставлення показало, що з верхньолужицькою мовою в українській є 7,5 тис. спільних незапозичених слів, з чеською — 10,8 тис., зі словенською — 9,3 тис., з сербською (хорватською) — 10,2 тис. спільних незапозичених слів. Понад 13 тис. слів зберегли наші предки від спільнослов’янської доби — це частина словника української мови VІ століття, донесеного до нашого часу на півторатисячолітньому шляху.

У словнику української мови VІ століття відображено побут наших далеких предків — їхні почування, стосунки між собою і з природою, їхні заняття хліборобством, ткацтвом, тваринництвом, риболовлею, будівництвом, впорядкуванням життя. З наявної лексики напрошується висновок, що в наших далеких предків уже тоді було своє письмо: адже не випадково в них були слова писати, письмо, письмовий, писар, напис, підпис, підписати, лист, читати, читач, читальня, прочитати, книга, книгарня. Не було тільки слова буква. Отже, це могло бути не буквене, а якесь інше письмо. Можливо. Але пізніше зразки його або загинули, або були знищені як язичницькі.

Вчені люди заперечать, що, мовляв, той словник не можна назвати українським, бо в VІ столітті казали не корова, а корва; не теля, а телен. Може, й так. Але якщо моя мама казала курова, тилє, гукно (вікно) чи на півночі Чернігівщини кажуть куінь, піеч — то це хіба не українська мова? Українська, тільки в діалектному озвученні. Тож ніяк інакше не можна назвати й ту мову, якою розмовляли наші предки півтори тисячі років тому, — тільки українською, яка постійно вдосконалювалася й збагачувалась і яку наші діди й прадіди передали нам.

Що ж до місця української мови серед інших слов’янських мов, то вона і за своєю фонетикою, і за граматичним ладом, і ще більше за словниковим складом ближча до південно- і західнослов’янських мов, ніж до східнослов’янської російської. Тут доречно навести спостереження видатного мовознавця Івана Огієнка: “Російські вчені тільки з політичних міркувань натягують українську мову до мови російської. А тим часом глибше вивчення нашої мови показує, що вона багатьма своїми ознаками наближується скоріш до мови сербської, а не російської. І це відомий факт, що українець, який не знає російської мови, легше порозуміється з сербом, аніж з росіянином”. Цей висновок підтверджують і такі мовні факти, як чітка вимова голосних (без акання і редукції), тверді приголосні перед е та и, четверта відміна іменників (теля), кличний відмінок (мамо), перша особа множини в наказовому способі (будьмо) тощо, чого нема в російській мові.

І в лексиці українська мова тяжіє до південно- і західнослов’янських мов. Візьмемо кілька сторінок зі словника української мови VІ століття. Сторінка зі словами від ваба до ввігнути містить 43 слова, з них 18 слов’янських слів (ваба, вабити, вабливий, вабний, вагани, вагатися, вада, вадити, важити, важни́ця, вапно, вапнувати, вареха, варувати, ватра, вварити, ввечері, ввись) нема в російській мові. На сторінці зі словами від гад до гецати 44 прадавніх слова, з них 23 слова (гадка, гай, гайворон, гайда!, галамагати, галас, галуззя, галузка, гам!, гамати, на гамуз, гана, ганебний, ганити, ганьба, ганьбити, гарний, гарувати, гарчати, гасати, гасло, гаяти, гецати) є тільки в українській — в російській нема. Для більшої об’єктивності розглянемо ще сторінку зі словами від чекан до черствий: 42 слова, з них таких, що не вживаються в російській мові, 13 (чекання, чекати, чепурний, червень, червінь, червневий, червоний, червонити, червоніти, червоноперка, черевик, черевний, черінь).

Виходить, ніби в творенні української мови, щоб нашкодити російським інтересам, брали участь не тільки поляки та австрійці, а й серби, хорвати, словенці, чехи, лужичани. Звичайно, це нісенітниця. Ніхто нікому не творив і не творить його мови, можуть тільки силоміць нав’язувати свою. І це, як правило, роблять окупанти, щоб підпорядкувати своїм інтересам чужий народ, нерідко і з допомогою перевертнів.

Корені нашої мови заглиблені в тисячоліття. Тепер вона одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу, хоч і була зневажена та переслідувана.

Доскіпливі знавці інформаційних технологій дослідили, що синонімічний ряд української мови у п’ять разів довший від російської. І справді, у російській понял та понял, в українській зрозумів, утямив, збагнув, зметикував, допетрав, уторопав, розшолопав, утнув, змикитив, докумекав. Отож маємо зрозуміти й розшолопати, що той, хто нехтує рідною мовою, зневажає її, збіднює насамперед сам себе.

“Літературна Україна”. — 6 жовтня 2016 р. — №38. — С. 5.

 Клясичний український правопис
4 ч ·



А почему вы ко мне по-украински, я же с вами по-русски?

Відомий український журналіст, публіцист, історик Вахтанг Кіпіяні поділився історією, яка з ним нещодавно трапилася, і стосується вона української мови.

Про це він пише на своїй сторінці у Facebook.

"Буквально кілька днів писав у когось у коментарях, що за 25 років побутово-публічної україномовности не мав жадних проблем. Накаркав. Кіоск на виході з "Контрактової" в бік Могилянки. Час від часу купував там щось. Сьогодні чую кількаразове звертання - "Мужчина!". Спочатку не реаґував, бо не думав, що це до мене. Продавниця вирішила перепитати, причому з кожним разом оце "Мужчина!" звучало загрозливіше. Я кажу: "Ви мене налякали. Є ж купа звертань — шановний, пане і так далі". Вступає її партнер по бізнесу - кавказець. "А вы что не мужчина?". Кажу: "Чоловік. А ще батько, громадянин, викладач, православний і так далі. Я ж до вас не звертаюсь - "Мусульманин!". Він реаґує - "а почему вы ко мне по-украински, я же с вами по-русски". Відповідаю — тому що це ви маєте переходити на мову клієнта, а не я... На жаль, прибулець і його партнерка мене не зрозуміли. І в спину я почув те, на що здатне одноклєточне понаєхавше бидло. Резюме — вид на помешкання в Україні і тим більше громадянство без складання тесту на знання української мови не давати. Про тест на психічну адекватність і аґресивність - хотілося б, але не в цьому житті." - пише Кіпіяні.

 Професор-мовознавець Юрій Шевчук: В Україні триває небачена русифікація, що межує з расизмом
Наталія Малиновська
Вчора, 10:13 




«Пропонуючи швейцарську мовну модель, Україну хочуть розчленувати на частини»

Мовознавець та професор Колумбійського університету (США) Юрій Шевчук час від часу навідується до Києва. Науковець здивований, що в постмайданній Україні питання української мови досі грає другорядну роль. Адже інстинкт самозбереження нації полягає саме у мові. Шевчук переконаний, що більшість громадян України – україномовні, і їх дискримінують за мовною ознакою. На думку Шевчука, в Україні не існує жодного телеканала, який був би україномовним. І обурюється, що навіть Перший національний телеканал практикує «мовну шизофренію», тобто в ефірі державного мовника практикується двомовність.

Напередодні Дня Незалежності у прес-центрі «Главкома» розмова із паном Юрієм розпочалась із запитання «З чого починається держава?»

Дуже глобальне питання. Мова, подобається комусь чи ні, завжди відігравала у визначенні держави величезну роль. Часто мова була головним атрибутом, за яким визначалися межі держави і за яким визначалася легітимність цих меж. У нашій ситуації іде шквал ідеологічних посилань, прикінцева мета яких відділити мову від політичного дискурсу як незначну, неважливу, унеможливити саму дискусію про мову саме як вираження цілої політичної і навіть, я наголошую, економічної ситуації в нашій країні. Мова є тією субстанцією, яка – без всякого домішку ідеалізму – так чи інакше означує собою всі стани, в якому перебуває українське суспільство. Мова завжди була об’єктом, який зазнавав атаки русифікаторів, асиміляторів усіх різновидів: чи це була польсько-литовська Річ Посполита, чи протягом довшого періоду історії Російська імперія. Чому? Тому що мова теж історично, безвідносно до того, подобається це комусь чи ні, визначала націю, модерну націю.

Перша модерна нація оголосила під час Французької революції новий принцип самоідентифікації не за релігією, не за територією, як було до того, не за підпорядкованістю монарху чи суверену, а за зпільністю цінностей, яких тоді було названо три: Свобода, Рівність, Братерство (Liberté, Е́galité, Fraternité). Це була політична нація, для якої етнічні, релігійні, станові, класові ріжниці не мали значення за умови, що поділялися ці три цінності. Зараз ми чуємо, що українську мову слід виключити з ознак визначальних для української політичної нації як атавізм. Але ми забуваємо, що тоді ці три слова було сказано французькою мовою, французами, для французів і тих, хто французьку розумів. У тих трьох словах мова не була названа експліцитно, відкрито, прямо, але вона була завжди присутня, поза нею ці цінності немислимі для французів. У кожній політичній нації мова завжди присутня як її перший означник.

Нам часто кажуть, якщо ми хочемо будувати політичну українську націю на відміну від етнічно концептуалізованої, то треба відмовитися від мови. Я дозволю собі з цим категорично не погодитися, бо мова, крім засобу означення політичної нації, завжди була засобом солідаризації всіх членів політичної нації. Вона була центральною у процесі розмови громадян, порозуміння і віднайдення спільної візії того, ким ця нація є, звідки вона вийшла і яким вона бачить своє майбутнє. Нація без мови і поза мовою неможлива. Історичний досвід свідчить, що сильна і життєва нація, здатна згортовуватися в час екзистенційної загрози, повинна бути об’єднаною однією мовою. Коли ми говоримо «Франція», то ми завжди маємо на увазі французьку мову і маємо на увазі її абсолютно домінантне становище в державі. Коли ми говоримо «Німеччина», відбувається подібна логічна зв’язка. Коли ми говоримо «Росія», то так само. Хоча Росія – країна, зліплена шляхом історії кривавих завоювань, з надзвичайно різних, часто ворожих собі культур, релігій, тяжко сумісних історичних досвідів. Але і тут мова об’єднує. Нам дуже агресивно пропонують, дивитися і розуміти Україну поза мовою. Тобто нам пропонують фікцію, яка або в історії не існувала, або якщо й існувала, то ніколи не призводила до сильної життєздатної держави. Нас хочуть ірландизувати, мовляв, Ірландія ж втратила національну мову, то погодьмося й ми із втратою своєї – процесом, який зараз вібувається. Ніхто після цього не каже, що Ірландія не має власної ідентичности, а ірландці не є патріотами своєї країни. Я не знаю, чи є неоколоніалістський сценарій ірландизації України прийнятним для більшості її громадян. Але за нього активно агітують. Нам говорять і про Канаду з її двома державними мовами – англійською та французькою. Там офіційна двомовність є постійним джерелом напруги, і донедавна чи не на кожних парламентських виборах обов’язково порушувалося питання про вихід зі складу країни франкомовного Квебеку. Сумніваюся, що для України з її екзистенційним довічним ворогом Росією прийнятна канадська модель. Нам теж пропонують Швайцарію, де є 20 кантонів, 6 напівкантонів. Деякі самопроголошені «експерти» кажуть, що там є чотири офіційні мови і цілковита національна гармонія. На перший погляд, ніби так – німецька, французька, італійська і ретороманська дійсно є офіційними мовами Швейцарської Конфедерації. Якщо ж дивитися на кожен кантон, то він одномовний. В кожному кантоні ніхто чотирма мовами чи навіть двома не володіє і не користується. Тут важливіше те, що прихильники швайцарської моделі не хочуть сказати відверто. Пропонуючи нам цю модель, Україну фактично хочуть розчленувати на частини, саме за старою доброю засадою колонізаторів «поділяй і завойовуй» (divide et impera). Це промовиста самохарактеристика політичної програми російського неоколоніалізму й імперського реваншизму. Нас намагаються переконати у тому, що мова не має значення, власне, тому, що мова має найважливіше значення.


У Конституції України чітко прописано, що державною мовою є українська. На вашу думку, як виконувалася за 25 років ця стаття?

На мою думку, ця стаття непослідовно виконується, а останнім часом її невиконання стало засадою державної політики. Внаслідок ухвалення так званого закону «Про засади мовної політики», який кличуть «законом Колесніченка-Ківалова», навіть державні органи, не кажучи про приватні установи, інституції, зараз відкрито порушують Конституцію у її 10-й статті. Цей «закон» – юридична фікція, його не лише можна не виконувати у явочному порядку, а навпаки – намагання виконувати такий «закон» є грубим і відкритим порушенням Основного закону України, її Конституції. Однак цей «закон» виконується, його насамперед використовують як юридичне забезпечення нового явища в українській політиці – абсолютно відкритої і, я наголошую, інституціоналізованої дискримінації величезної більшості громадян України за мовною ознакою, для небаченої за своєю інтенсивністю русифікації у всіх царинах публічного спілкування.

Цілі інституції, починаючи з українського уряду, беруть пряму участь у політиці дискримінації українців, які говорять українською мовою. Найвищі очільники уряду щоденно i безкарно порушують Конституцію. Йдеться саме про публічну сферу, а не про приватну. Це стосується не лише Авакова, урядовця, що як міністр внутрішніх справ має першим після президента гарантувати дотримання Конституції і правопорядку, гарантувати не вибірково, в тих положеннях, що йому подобаються, а повністю. Гарантувати ще й тому, що він, давав урочисту присягу на вірність Конституції України. Честь мундира, так би мовити, й елементарна людська чесність. Натомість нам пропонують вибірковий правопорядок, тобто відсутність правопорядку, те, що було за Кучми і Януковича. Це стосується і того факту, що в президентській адміністрації, коли камери і диктофони вимкнені, весь час користуються російською, а не державною мовою, грубо порушуючи Конституцію і присягу її дотримуватися.

Відбувається масова дискримінація українців у публічному просторі. За даними руху «Відсіч», менше четвертини всього змісту передач телебачення десяти провідних національних каналів пропонується українською мовою, решта – або російською, або руйнівною для кожної мови шизофреногенною сумішшю російської з українською. Донедавна менше 5% пісень на десятьох провідних радіостанціях України лунало українською мовою. Менше 9% журналів публікується українською мовою. Не треба звертатися до жодної статистики, щоб побачити, що на величезній частині території країни, в Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні годі купити друковану пресу українською мовою.

На мій погляд, така масова інституційна дискримінація, що межує з расизмом, не сумісна із високопарним проектом повернення до Європи і будівництва демократії в Україні. Вона з порога виключає демократію як таку. Не можна говорити про демократію в країні, де привілейована імперська меншість не чує і не бажає почути дискриміновану більшість населення, визнати право останньої на власну мову культуру і людську гідність. Сьогодні українці у власній країні не можуть дивитися рідною мовою Олімпійські ігри, їм пропонують це робити в нав’язаному лінгвошизофренічному русифікаторському форматі, коли один ведучий говорить неповноцінною українською, весь час збиваючись на російську, а другий – російською. У цій ситуації замовчувати проблему означає погоджуватися з неоколоніалізмом, потурати і мовчки пітримувати те, що не має ані морального, ані політичного виправдання.

Нам кажуть: про це не можна говорити, бо це, мовляв, розділяє країну. На мій погляд, розділяє країну не порушення цієї величезної проблеми, а її існування, адже вона унеможливлює саме приєднання України до Європи, побудови в Україні справедливого суспільства, вільного від корупції, зокрема й корупції духовної. Це становище не сумісне з правами людини і европейськими цінностями. Нам, навпаки, треба порушувати це питання скрізь і всюди, щоб якнайшвидше вирішити його і нарешті позбутися цієї ганебної спадшини російського гноблення. Дискримінація більшости громадян за мовною ознакою є одним з основних джерел величезної напруги в українському суспільстві сьогодні, його поділу, стану перманентної ідентифікаційної невизначености і вразливости до московської ідеології колоніального реваншу. Хай би скільки ми мовчали, хай би скільки олігархічна преса, а з нею навіть преса незалежна, яка купилася на аргумент «мовчання заради миру», намагалася ігнорувати цей стан речей, він не зникне. Навпаки, він і далі загострюватиметься, і що довше він триватиме, то радикальніших і небезпечніших для суспільстав форм набиратиме рух протесту проти нього.


У тій самій статті 10 Конституції сказано, що «в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин». Де проходить межа між державною і мовою меншини?

Для початку слід мати на увазі кількість тих громадян, які вважають українську своєю мовою, і представленість їх у публічній сфері. За даними останнього перепису 2001 року, понад 67% населення вважає українську рідною. Цю цифру має бути як мінімум відображено у програмуванні змісту телебачення, радіо, преси і т.д., без будь-яких візантійських хитрощів, коли цифру нібито виконують, але програми пускаються після другої ночі, у той час як прайм-тайм заповнено російщиною, і не лише мовною, а й ідеологічною, світоглядною. Це треба зауважити, бо мова та ідеологія завжди йдуть у парі.

Читайте також Професор Колумбійського університету Юрій Шевчук: Якщо переходити на російську – це чемно, то виходить, що решта світу – грубіяни?
19 Червня, 2015, 17:00
Конфлікт між рибками Параскою та Прасков'єю. Чому це важливо
14 Серпня, 12:44
Олександр Пономарів: Щоб по всій Україні відродити українську мову, нам треба агресивно її захищати
1 Лютого, 17:07



Нам потрібно себе запитати, чи хочемо мати незалежну державу, об’єднану спільністю території, історії, бачення свого майбутнього, спільністю мови, чи хочемо бути перманентно поділеними, ідентифікаційно, через дефіс, поєднанням непоєднуваного, як це намагаються зробити Москва і ті, хто реалізує її програму тут, в Україні. Російська з її кривавою історією асиміляції і лінгвоциду українців сьогодні не може раптом стати об’єднувальним началом для нації, яка має давню i криваву історію бруталізації з боку Москви, для нації, яка відбудеться лише за умови, що звільниться від спадщини російського колоніалізму, в тому числі й мовно-культурного. Це неможливо ще й з геополітичної точки зору, бо Кремль завжди використовував російську мову, дедалі активніше використовує її сьогодні і використовуватиме завжди як знаряддя завоювання українських територій. Російська мова, подобається це комусь чи ні, завжди робила, робить і робитиме Україну легкопроникною для московської пропаганди й ідеології колоніального реваншизму. Нотомість українська, подобається це комусь чи ні, завжди була, є і буде потужним засобом захисту від неї.

Російська мова не може бути мовою єднання для української політичної нації ще й тому, що більшість населення країни україномовна, якщо не фактично, то за сентиментом, за бажанням повернутися до мови свого народу. Бажанням, реалізацію якого не допускає офіційна політика російсько-української мовної шизофренії. Окрім того, ми називаємося «держава Україна», в якій установча, титульна нація – українці. Українців робить українцями насамперед їхня мова, подобається це комусь чи ні. Це не лише незаперечний факт української історії і сьогодення, це логіка, яка присутня в історії кожної іншої модерної нації. Без мови українці перестають бути українцями і стають кимось іншим, і це теж факт. Ми це бачимо на прикладі зросійщених українців. Тут треба враховувати проблеми російськомовних громадян як історично імперської меншини, котра приймає привілеї, якими вона завжди користувалася, як природні. Для прикладу – останній скандал в Охматдиті, де намалювали рибок і підписали їх російськими іменами. Аргумент малярки на вимогу написати й українські імена, не стерти (!) російську, а дописати українські імена (і в цьому засаднича відмінність українського менталітету від імперського російського). Українці в особі письменниці Лариси Ніцой, яка першою звернула увагу на проблему, шукають компроміс. У росіян-шовіністів засада така: або буде по-моєму, або йди геть. Авторка малюнків, київська росіянка, сказала, що «я киянка і все життя так було», посилаючись на імперську русифікаторську практику як на моральне виправдання глибоко аморального акту. Рабство теж існувало століттями, але наступає певний момент, коли це абсолютно не сумісно ні морально, ні економічно, ні політично з існуванням даної держави, народу, суспільства.

Тому тут головне – вести відкритий і чесний діалог. Бо дуже часто діалог не є чесним. Ті, хто опонує цілком законним намаганням українців домогтися власних мовних і людських прав, приписують українцям мотиви і бажання, які історично властиві не їм, а привілейованій російській імперській меншині в Україні. Опоненти лукаво приписують українцям якусь «насильницьку українізацію», якої ніде не було в прямому сенсі насильства, того, що у десятках і сотнях історичних форм зазнавали від росіян українці. Я ніколи не чув, щоб на російсько-українській війні на Донбасі когось убили за російську мову, натомість є факти вбивства, звірячого побиття, каліцтва за українську мову й ідентичність. Є середньовічні факти спалення українських книжок в окупованих Криму і Донбасі.

Часто сьогодні доводиться чути думку, що зараз війна в країні і мовне питання не на часі, ну і, зрештою, «какая разніца». Мовляв, російськомовні патріоти теж воюють за Україну. Як ви ставитеся до цього «какая разніца»?

Це чудове запитання. Це ще один доказ того, як ті, хто каже «какая разніца», демонструють цим свою неготовність бути чесними і відвертими. Якби мені людина сказала: «Какая разніца» – і потім перейшла на українську мову, я б повірив, що для неї справді нема різниці. Але «какая разніца» кажеться як виправдання, щоб ніколи і за жодних обставин не переходити на державну мову цієї країни. Це якась орвелянська формула, коли правда – це брехня, любов – це ненависть, а війна – це мир. Це з того ж логічного ряду. Немає різниці яка мова, якщо ця мова завжди російська. Це імперська чорносотенна логіка, бо це імперська русифікаторська практика поведінки.

Ще один поширений аргумент про патріотизм, який у мене викликає кілька міркувань. Патріотизм – від слова patria, «батьківщина», тобто це відданість своїй вітчизні, батьківщині. Маю питання: якою бачить свою батьківщину людина, яка органічно не сприймає української мови? Тут люди, що органічно не сприймають український національний проект, маніпулюють тими, хто з огляду на історичні обставини опинився серед російськомовців і перебуває у переходовому ідентифікаційному періоді. Російськомовні патріоти без лапок усвідомили цінність своєї українськості, вони в процесі становлення як українці зі своєю мовною культурою і самовідчуттям. Але є інші, ті, що криються і маніпулюють першими. Коли кажуть, що російськомовець теж патріот, я від них сподіваюся обов’язково почути продовження характеризації російськомовного українця: «...і він любить українську мову і він хоче її вивчити». Натомість надто часто російські шовіністи цинічно використовують цей новий аргумент як виправдання власної українофобії і несприйняття незалежної України як політичного проекту.

Другу частину інтерв’ю з професором Шевчуком читайте на «Главкомі» найближчим часом

Наталія Малиновська, «Главком»