До тебе я кличу, о Господи, скеле моя, - не будь же безмовним до мене, - бо коли Ти замовкнеш до мене, я стану подібний до тих, що сходять до гробу...

Почуй голос благання мого, як я кличу до Тебе, коли руки свої я підношу до храму святого Твого!

Не хапай мене з грішними й тими, хто чинить безправство, хто плете своїм ближнім про мир, - але зло в їхнім серці!

Віддай їм за їхнім учинком, і за злом їхніх учинків, згідно з ділом їхніх рук Ти їм дай, верни їм заслужене ними, бо вони не вдивляються в чинність Господню й діла Його рук, - нехай їх поруйнує, й нехай не будує Він їх!

Благословенний Господь, - бо він почув голос благання мого!

Господь моя сила та щит мій, на Нього надіялось сердце моє, - й Він мені допоміг, і втішилося моє серце, і співом своїм я прославлю Його!

Господь сила народу України, і захист спасіння Захисників країни!

Спаси  український народ і поблагослови Захисників країни, і паси їх, і піднось їх навіки!

Из жизни известных / О любви
Вероника Тушнова: За это можно все отдать! (жизнь, творчество и любовь)
Автор: Лена 18 мар 2016 5 27 222


Седьмого июля 1965 года, ровно пятьдесят лет назад, скончалась (от рака) одна из лучших лирических поэтесс Вероника Тушнова. В 2011 году отмечалась сотая годовщина со дня ее рождения, хотя она настаивала, что годом ее рождения был 1915, который и указан на ее памятнике, что на Ваганьковском кладбище, где она похоронена.

Вероника Тушнова родилась в Казани, почти моя землячка, и в Казани в 2011 году торжества в честь ее столетнего юбилея были самыми широкими. Хотя и 1915 год, который она считала годом своего рождения, тоже следует вспомнить. И эти двойные круглые даты – столетняя и пятидесятилетняя - закольцовывают память о замечательной поэтессе.
Веронике 14 лет.
Вероника Михайловна не была уверена в своем литературном даре, хотя учитель литературы ставил в пример сочинения скромной ученицы другим, зачитывая их перед классом как образцовые. Девочка была из благополучной интеллигентной семьи: папа - профессор, мама – выпускница Бестужевских курсов, славившихся своим образованием и преподаванием. И жили они как все профессорские семьи в дореволюционной России. Это потом все изменилось.

Мы жили на папиной скромной зарплате,
Что нашего счастья отнюдь не губило.
Я помню все мамины новые платья,
И я понимаю, как мало их было.
Я помню в рассохшемся старом буфете
Набор разношерстных тарелок и чашек,
Мне дороги вещи почтенные эти и жизнь,
Не терпящая барских замашек.
Горжусь я, что нас не пугали заботы,
Что жить не старались покою в угоду,
Что видный профессор шагал на работу
За три километра в любую погоду...

После окончания школы она пошла не по филологической части, а по медицинской, уступив требованию отца, который в семье был непререкаемым авторитетом. Сначала Вероника поступила на медицинский факультет в родной Казани, а когда отца, уже академика, перевели в Ленинград, перевелась и она - в Ленинградский мединститут.
Потом – Москва, аспирантура на кафедре психологии, диссертация, первое замужество, неудачное, рождение дочери и первые стихи, удачные, замеченные Верой Инбер.
С дочерью Наташей. С дочерью 1953 г.
В тридцать лет, в 1941 году, по совету поэтессы она решается поступить в Литературный институт.

Но учебе помешала война: эвакуация в Казань, работа в госпитале, опять Москва и снова работа врачом и казалось бы, не до стихов, но через четыре года выходит ее поэтический сборник «Первая книга», отредактированная самим Павлом Антокольским. Именно во время войны она становится поэтом, и все, что тогда она видела, пережила и прочувствовала, окончательно сформировало ее стих и ее стиль: мягкий, лиричный и очень женский.

Раздача чая и разборка почты,

И настигающий врасплох рассвет,
И теплота на сердце оттого, что
Тот, новый, сыт, укрыт и обогрет

Вероника Михайловна Тушнова, 1962 год (за три года до смерти)

Только потом Вероника Тушнова окончательно сделала свой выбор в пользу литературы: литературный консультант, корреспондент газеты с бесконечными командировками и разъездами, переводы, стихи и не складывающаяся личная жизнь: новое неудачное замужество.

В 1944 году она написала стихотворение «Не отрекаются любя», ставшее знаменитым только тридцать три года спустя после исполнения одноименной песни Аллой Пугачевой. Да и сейчас немногие знают, что песня написана на стихи Вероники Тушновой и что связаны они с трагической историей ее отношений с первым мужем, который ушел, а она его ждала и молилась, чтобы он вернулся. Он вернулся, смертельно больной и она его выхаживала…

А в госпиталях, где она работала, Веронику Тушнову обожали - и больные, и коллеги. Она была потрясающе красивой женщиной, с огромными темными глазами и густыми черными волосами, и было в ней что-то от жгучей восточной красавицы. Когда она входила в палату, то в ней становилось теплее и краше.

Не отрекаются любя.
Ведь жизнь кончается не завтра.
Я перестану ждать тебя,
а ты придёшь совсем внезапно.
А ты придёшь, когда темно,
когда в стекло ударит вьюга,
когда припомнишь, как давно
не согревали мы друг друга.
И так захочешь теплоты,
не полюбившейся когда-то,
что переждать не сможешь ты
трёх человек у автомата.
И будет, как назло, ползти
трамвай, метро, не знаю что там.
И вьюга заметёт пути
на дальних подступах к воротам...
А в доме будет грусть и тишь,
хрип счётчика и шорох книжки,
когда ты в двери постучишь,
взбежав наверх без передышки.
За это можно всё отдать,
и до того я в это верю,
что трудно мне тебя не ждать,
весь день не отходя от двери.

Через ее руки проходили сотни человеческих судеб из разных уголков страны, поступавших в госпиталь с тяжелыми ранениями. И она с ними разговаривала, утешала, помогала, признавалась в любви, когда даже на пороге смерти они хотели услышать тихое и нежное «Я люблю тебя».
У Вероники Михайловны была природная потребность делиться с другими – мягкостью, нежностью и отдавать свою любовью.

После войны поэтическая судьба Тушновой складывалась успешно. У нее выходили новые книги, она руководила творческим семинаром в Литературном институте, занималась стихотворными переводами. Восторженные читательницы переписывали ее стихи от руки и выучивали их наизусть. Но в личной жизни все как-то не складывалось. Вероника чувствовала себя обделенной — у нее не было любви, а без любви она не мыслила себе жизни.

И вдруг судьба сделала ей неожиданный подарок — подарила вторую молодость, подарила чувство, безграничное и безмерное, которое полностью захлестнуло ее и вызвало к жизни целую лавину самых прекрасных ее стихотворений. Это была любовь к поэту и прозаику Александру Яшину, родившемуся с Вероникой в один день — 27 марта, но двумя годами ранее. «Он мне и воздух, он мне и небо, все без него бездыханно и немо…», — писала поэтесса о своем любимом, а свое чувство к нему называла «бурей, с которой никак не справлюсь» и доверяла малейшие его оттенки и переливы своим стихам.
Яшин и Тушнова
Александр Яшин везде, где появлялся, производил на всех неизгладимое впечатление. Он был красивым, сильным человеком, очень обаятельным и очень ярким, «с повадкой орлиной, с душой голубиной, с усмешкою дерзкой, с улыбкою детской», как писала о нем Тушнова.

К моменту сближения с Вероникой он переживал тяжелые времена — настоящую травлю, обрушившуюся на него после публикации рассказа «Рычаги», в котором он рассказал правду о русской деревне. Вероника, одна из немногих, поддержала его, отогрела и оживила своей любовью его «пасмурную душу».

Это была любовь взаимная, но скрытая от посторонних глаз — Яшин был мужем и отцом. Он воспитывал семерых детей от разных браков, и семью поэта в шутку называли «яшинским колхозом». Его третья жена, с которой он познакомился в Литературном институте, Злата Константиновна, тоже писала стихи.

Яшин не мог оставить жену и детей, поскольку был сильно к ним привязан, да, наверное, Тушнова и не согласилась бы на такой шаг. Тонкая, всё прощающая, с чуткой, доброй, сострадающей душой, она не чувствовала бы себя счастливой, сделав несчастными других. Вероника ничего не требовала от любимого, соглашаясь на всё, всё понимая и принимая, хотя жить во лжи ей, с ее открытым сердцем и чистой душой, было непросто.

«А я с годами думаю все чаще, что краденое счастье - тоже счастье», - писала Вероника о своем возлюбленном, поэте Александре ЯШИНЕ

Сутки с тобою,
Месяцы – врозь…
Спервоначалу
Так повелось.

Какими же редкими были их встречи, тайными, вдали от посторонних глаз! А ей так хотелось постоянно быть рядом с ним. Но он не мог ей ничего обещать, предпочитая молчание.

Будущего у этих отношений не было, но Вероника благодарила судьбу за каждый час, проведенный с любимым. И если она могла насчитать в своей жизни всего сто часов счастья, для нее это было немало… Они любили ездить в Подмосковье, бродить по лесу, назначали свидания в гостиницах других городов. Вероника жила этими встречами, в них заключалась вся ее жизнь. Она задавала себе вопрос: «Почему без миллионов — можно? Почему без одного — нельзя?» и не могла найти на него ответа…

Когда влюбленные возвращались в Москву на электричке, Вероника, по просьбе Яшина, выходила на несколько остановок раньше, чтобы их не видели вместе… Но, несмотря на все предосторожности, сохранить отношения в тайне не удалось. Разве можно было спрятать такую страсть!

Конечно же, сразу же поползли слухи и сплетни. Друзья осуждали влюбленных, в семье Александра назревала драма. Их любовь была обречена.

Александр принял трудное для себя решение — расстаться с Вероникой.

Как же мучительно переживала Тушнова свое одиночество! Горло словно сдавила петля, сердце придавило «глыбою в тонну». Она часто бродила по тем местам, где они бывали вместе. Не имея возможности видеться с любимым, она говорила с ним стихами, в которых открывалась целая эмоциональная вселенная человека, стихами, настолько искренними и исповедальными, что они воспринимались как лирические дневники. Ее боль была вся как на ладони. Может быть, от невыносимого горя, тоски и переживаний она и заболела смертельной болезнью.

Когда Вероника лежала в больнице в онкологическом отделении, Александр Яшин навещал ее. Поэт Марк Соболь, долгие годы друживший с Вероникой, вспоминал: «Я, придя к ней в палату, постарался её развеселить. Она возмутилась: не надо!

Ей давали злые антибиотики, стягивающие губы, ей было больно улыбаться. Выглядела она предельно худо. Неузнаваемо. А потом пришел — он! Вероника скомандовала нам отвернуться к стене, пока она оденется. Вскоре тихо окликнула: «Мальчики…» Я обернулся — и обомлел.

Перед нами стояла красавица! Не побоюсь этого слова, ибо сказано точно. Улыбающаяся, с пылающими щеками, никаких хворей вовеки не знавшая молодая красавица. И тут я с особой силой ощутил, что все, написанное ею, — правда. Абсолютная и неопровержимая правда. Наверное, именно это называется поэзией…»

А в последние дни, пребывая в тяжелых страданиях, ставших нестерпимыми, Вероника запретила пускать Александра к себе в палату. Она хотела остаться в его памяти такой, какой была в период цветения их любви — красивой, счастливой, веселой …

«Сто часов счастья» — так назвала поэтесса свою последнюю книгу стихов, посвященную Александру Яшину. В типографии торопились, знали, что Вероника умирает. Ей удалось подержать в руках сигнальный экземпляр книги, где в стихах она прощалась с жизнью.

Только жизнь у меня короткая, только твердо и горько верю:
не любил ты свою находку — полюбишь потерю.

Через год после ее смерти Александр Яковлевич напишет:
А ведь, наверно, ты где-то есть?
И не чужая - Моя... Но какая?
Красивая? Добрая? Может, злая?..
Не разминуться бы нам с тобою...

Они не разминулись: Яшин пережил любимую всего на три года и тоже умер от рака. Вот уж и правда: не отрекаются любя.

Нет, и это на правду совсем не похоже
— Облетает пыльца, и уходят друзья.
Жить без бабочки можно,
без золота
— тоже,
без любимого
— тоже,
— без песни
— нельзя.

Но ее счастье всегда было неотделимо от несчастья.... и другого счастья она не понимала и вряд ли бы приняла. В последние годы, когда ей исполнилось уже пятьдесят, она встретила свою последнюю и, как оказалось, смертельную, любовь. Любовь к человеку, который уже трижды был женат, имел семерых детей и на четвертый брак никак не мог решиться и отказаться от нее - тоже не мог. Ее счастье опять оказалось вперемешку с несчастьем. Так и собирала она свое счастье по крохам:

Сто часов счастья...
Разве этого мало?
Я его, как песок золотой,
намывала,
собирала любовно, неутомимо,
по крупице, по капле,
по искре, по блестке,
создавала его из тумана и дыма,
принимала в подарок
от каждой звезды и березки...
Сколько дней проводила
за счастьем в погоне
на продрогшем перроне,
в гремящем вагоне,
в час отлета его настигала
на аэродроме,
обнимала его, согревала
в нетопленном доме.
Ворожила над ним, колдовала...
Случалось, бывало,
что из горького горя
я счастье свое добывала.
Это зря говорится,
что надо счастливой родиться.
Нужно только, чтоб сердце
не стыдилось над счастьем трудиться,
чтобы не было сердце
лениво, спесиво,
чтоб за малую малость
оно говорило "спасибо".
Сто часов счастья,
чистейшего, без обмана.
Сто часов счастья!
Разве этого мало?
***

Биенье сердца моего,
тепло доверчивого тела...
Как мало взял ты из того,
что я отдать тебе хотела.
А есть тоска, как мед сладка,
и вянущих черемух горечь,
и ликованье птичьих сборищ,
и тающие облака..
Есть шорох трав неутомимый,
и говор гальки у реки,
картавый,
не переводимый
ни на какие языки.
Есть медный медленный закат
и светлый ливень листопада...
Как ты, наверное, богат,
что ничего тебе не надо.

Но эта горечь несчастья, сопровождавшая ее счастье, напитала поэзию Вероники Тушновой пронзительностью, терпкостью и искренностью, которые воплотились в потрясающую любовную лирику, составившую последний томик ее стихов.

И когда вышел первый тираж сборника, то на утро типография не досчиталась четверти тиража – ночью пять тысяч книжек просто разошлись по рукам, точнее - были украдены.
Тогда типография, привезя в больницу умирающей от рака поэтессе сигнальный экземпляр ее последней книги, вынуждена была извиняться перед Вероникой Тушновой, что они не уберегли тираж и будут его допечатывать. На прилавки попал второй тираж этой потрясающей книги о женской любви, любви ставшей трагической точкой ее жизни.

Не знаю - права ли,
не знаю - честна ли,
не помню начала,
не вижу конца...
Я рада,
что не было встреч под часами,
что не целовались с тобой
у крыльца.
Я рада, что было так немо и прямо,
так просто и трудно,
так нежно и зло,
что осенью пахло
тревожно и пряно,
что дымное небо на склоны ползло.
Что сплетница сойка
до хрипу кричала,
на все побережье про нас раззвоня.
Что я ничего тебе
не обещала
и ты ничего не просил
у меня.
И это нисколько меня не печалит,-
прекрасен той первой поры неуют...
Подарков не просят
и не обещают,
подарки приносят
и отдают.

Да, верно сказано, что от любви простых людей остаются дети, от любви поэта – стихи, которые делают поэтов бессмертными.

Нам не случалось ссориться
Я старалась во всем потрафить.
Тебе ни одной бессонницы
Не пришлось на меня потратить.
не добычею,
Не наградою,-
была находкой простою,
Оттого, наверно, не радую,
потому ничего не стою.
Только жизнь у меня короткая,
только твердо и горько верю:
не любил ты свою находку-
полюбишь потерю...

Автор: Тина Гай.
Опубликовала Tamriko

Очень нравятся её стихи...все стихи замечательные!

Мне говорят:...
Мне говорят:
Нету такой любви.
Мне говорят:
Как все, так и ты живи!
Больно многого хочешь,
Нету людей таких.
Зря ты только морочишь
И себя и других!
Говорят: зря грустишь,
Зря не ешь и не спишь,
Не глупи! Всё равно ведь уступишь,
Так уж лучше сейчас уступи!
...а она есть.
Есть.
Есть.
А она - здесь,
Здесь,
Здесь,
В сердце моём тёплым живёт птенцом,
В жилах моих жгучим течёт свинцом.
Это она - светом в моих глазах,
Это она - солью в моих слезах,
Зренье, слух мой, грозная сила моя,
Солнце моё, горы мои, моря!
От забвенья - защита,
От лжи и неверья - броня...
Если её не будет,
Не будет меня!
...а мне говорят:
Нету такой любви.
Мне говорят:
Как все, так и ты живи!
А я никому души
Не дам потушить.
А я и живу, как все
Когда-нибудь будут жить! 

 Материалы по теме:
Истории российско-украинской войны
Все про:Антитеррористическая операция (16121) Ясинская Вика (154)

18.02.17 13:23
БОЄЦЬ БАТАЛЬЙОНУ "КРИВБАС" АНДРІЙ НОВОХАТЬКО: "СКРІЗЬ ЛЕЖАЛИ РОЗБИТІ МАШИНИ І ШМАТКИ ТІЛ. БУЛО СТРАШНО, АЛЕ НАМ В ГОЛОВУ ВДАРИВ АДРЕНАЛІН, І МИ ВСІ ЯК ОДИН ПІДНЯЛИ ГОЛОВУ, ВЗЯЛИ АВТОМАТИ І ПОЧАЛИ ВІДСТРІЛЮВАТИСЬ"
Під скаженим перехресним вогнем ми якимось дивом доїхали до того хутора. Наш ЗІЛ підбили. Щось прилетіло під кабіну і поранило всіх, хто там сидів – водія і двох пасажирів.
***
Мене мама виховувала як патріота. Скоро майже рік, як я принципово відмовився від російської мови. Зробив це, щоб взагалі не виникало до мене питань, чому ти весь з себе такий патріот, а спілкуєшся російською. Я працював у Кривому Розі в сфері торгівлі, але коли все на Сході закрутилося, на початку березня 2014 року пішов добровільно в військомат. Ліве око в мене на той час бачило відсотків на 40. Коли проходили медкомісію, мене забракував офтальмолог: сказала, що можеш не переживати, тебе не мобілізують. Я її попросив, щоб написала, що я придатний до служби.

Ми повинні були вирушати на Новомосковськ до військової частини,та нам зателефонував військовий комісар і сказав очікувати оповіщення в телефонному режимі. Про збір мені повідомили 16 травня. З середини травня і до початку червня формувався батальйон "Кривбас", в який я потрапив, а саме у другу роту охорони на посаду "гранатометник".

Спочатку на Сході ми стали в полях на кордоні з Ростовською областю. Перший справжній страх ми відчули, коли побачили сяйво від "Градів". Вони били з території Росії і обстріляли позиції 72 бригади. Хлопці стояли трохи далі від нас, але ще ближче до кордону. Тоді згоріло багато техніки, загинули бійці. Ворог попав у склад з БК, тому вогонь там стояв величезний. Ми зрозуміли, що зараз бити будуть по нас. Вийшли з автоматами, гранатометами, а техніки в нас взагалі не було на той час. Стали і дивилися на горизонт, чекаючи на обстріл. Зі штабу нам ніяких корективів не давали. Тобто інформації, що нам робити, якщо по нам зараз гепнуть в нас не було. Але по нам не влупили, і я думаю, цього не сталося, тому що в нас не було важкого озброєння. Нашим завданням на тій ділянці фронту була фільтрація доріг. Ми затримали немало сепаратистів. В Амвросіївському районі, де ми стояли, – багато населених пунктів, кордон недалеко, тому там був дуже жвавий рух.

Через пару місяців наш батальйон залучили до штурму Іловайська. В першому і другому штурмі я не брав участі. Але з нашої групи, яка туди поїхала, були втрати: хлопці отримали жорстку відсіч. Я потрапив туди, коли місто почали брати в оточення добробати і підрозділи ЗСУ. За наказом "Кривбасу" і частині механізованих бригад Іловайськ потрібно було взяти в кільце, щоб вороги не мали можливості маневрувати. Ми розставили опорні пункти – якісно укріпились. Усі підрозділи, які були задіяні в тій операції, мали взяти місто, дочекатись підкріплення і виконувати накази далі. Але ж сталося, як відомо, все зовсім по-іншому.

Ми тримали залізничну станцію "Іловайськ", але не пасажирську, а транспортну. Всього нас було близько 50 чоловік. Залізниця ділить місто навпіл. Саме на ній без підкріплення ми прорубались три тижні. Я вдячний нашому замкомбата Юрію Сіньковському, він зробив там досить серйозний укріпрайон. Хлопці понаставляли ДОТи (ДОТ - Довготривала оборонна точка, - ред.) І в принципі, справжні навички бойових дій ми отримали саме там. Ворог без кінця обстрілював і штурмував наші позиції, але ми постійно і досить непогано давали відсіч. Я вважаю, що всі колони забезпечення, які пробивались в наш бік - герої, бо фактично вони їхали в пекло. Мені дуже запам’яталася група, яка привезла нам БК, провізію і нагороди-хрести нашого батальйону. Зокрема я б хотів подякувати Андрію Трояну, позивний Гаррі. Окрім того в оточенні нас відвідав куратор батальйону Микола Колесник. Тепловізор і ПКМ, які він привіз, допомогли нам в обороні нашого укріпрайону.

Частина нашого батальйону була при штабі в Старобешевому, і коли їх сильно "причесали" артою, комбат вирішив, що штаб залишає місце дислокації і направляється в Кривий Ріг. А от частина, яка брала участь в операції під Іловайськом, там і залишились. Коли ми вже знали про оточення і що Росія ввела війська, зрозуміли, що якщо отримати поранення, то далі своєї позиції не сунутися, а значить - помирати на місці. І чесно кажучи, в останні дні під час потужних обстрілів я думав лише про одне: якщо в мене попадуть, то нехай одразу в голову. Проте своїй мамі я постійно казав, що в нас все добре - і ми встоїмо.

За три тижні багато хто навчився воювати і досить якісно. Танкісти 17-ки, які були з нами, давали прикурити ворогу, а розвідка нашої 40-ки - це просто відчайдухи і справжні воїни з великої літери. Хлопці стали справжніми козаками. Про один з наших боїв розповів Юрій Брехаря, який, отримавши поранення, відмовився від шпиталю і ще 2 дні тримав з нами позиції. Весь той період був дуже важким, але найстрашнішим було 29 серпня.

Тоді ми отримали наказ про вихід. Зранку завантажили весь боєкомплект по машинах. Окрім двох відбитих у сєпарів газелей ми їхали на Газоні, ЗІЛі, УРАЛі. Ще з нами виїздив один танчик 17 танкової, дві БМП і один УАЗик – "таблетка". В цієї машини був позивний Муха. На ній загинув наш розвідник Андрюха Шиян – дуже позитивний і відважний чоловік.

Я їхав з хлопцями на ЗІЛі. Ми були опорним пунктом 4003, а з собою забрали ще 4002. Усі підрозділи формувались у Многопіллі, вже тоді по нас почали працювати ворожі міномети. Одна з найдовших вулиць того села вся була заставлена технікою. Серед нас були хлопці, які не хотіли виходити. Вони казали, що ми ж стільки тут вже відвоювали – як тепер це все кинути?

Коли почався рух вперед, ми затримались, через те, що одна з наших БМП десь застрягла, і ми її чекали. З нами був командир Василь Коваль, позивний Кінжал, - полковник ОК "Південь". Коли на укріпрайоні поранили Сіньковского, Коваль фактично замінив його. Те, що він дав наказ "чекати" на машину, яка затримується, можливо, нас і врятувало.

 Коли ми рушили, я побачив на дорозі перших загиблих. Скрізь лежали розбиті машини і шматки тіл. Було страшно, але нам в голову вдарив адреналін - і ми вирішили стріляти туди, звідки летить по нас. Всі як один підняли голову, взяли автомати і почали гатити. Нас у машині було приблизно чоловік 15 - і від Многопілля до Червоносільського ми безперервно стріляли. Під скаженим перехресним вогнем ми якимось дивом доїхали до того хутора. Наш ЗІЛ підбили. Щось прилетіло під кабіну і поранило всіх, хто там сидів – водія і двох пасажирів. Один з них наш офіцер Олександр Кривий. Ми забрали поранених і встали на дорозі в Червоносільському, зупинили і завантажились в БМП, які їхали повз нас. Якщо я не помиляюсь, їх було 4. Я заліз в першу - і ми якимось дивом пробились в бік Старобешевого.

Коли майже доїхали до міста, по машині, в якій я сидів, почали бити з чогось великого – наша "беха" затряслася. Екіпаж одразу її залишив. Ми сиділи в повністю набитому відсіку для піхоти – і теж почали вилазити, бо керувати машиною було нікому. Зовні навкруги все горіло, наче в кіно. Скрізь дим, хлопці розбігаються хто куди. Я дивувався, що ще досі залишився живий. В інших БМП їхали бійці з мого укріпрайона - взвод стрілецької роти. Я їм сказав, що швиденько розвертаємося і відходимо між Новокатеринівкою і Старобешевим. По ходу нашого руху стрільби не було. Було видно, що попереду перед полем є зеленка, у ній можна стати, перегрупуватись і вирішити, що робити далі. Ми відійшли на трьох БМП. Поранені кричали. У одного зовсім молодого хлопчини Діми була відірвана нога. Другий, Андрій Русін, був з ніг до голови нашпигований осколками. І ніхто не знав, що з ними робити, як їх лікувати. Поряд з ними сидів чолов’яга, вдвічі більший за мене, тримав знеболювальне, але не знав, як ним колоти? Я бачив, що в нього починається паніка. Попитав у хлопців, хто знає, як це робити - мені пояснили і я наколов поранених. Діма час від часу непритомнів. Поки я його пережгутовував і зупиняв кровотечу, паралельно заспокоював, щоб він не переживав, казав, що ми його не кинемо. Але сам мало тому вірив, бо від втрати крові хлопець був дуже блідий.

Один з офіцерів, які були з нами, мав поранення середньої тяжкості. Але ж комусь треба було командувати і вирішувати, що робити. У другого офіцера, Льоші, була рація. По ній він зв’язався з Васею Кінжалом, який був на танках. Більшість танків вийшли з ладу, але він сказав, що вийде на нас сам з такого-то напрямку. Коли він приїхав, ми вирішили йти в поле.

Поранених несли на ковдрах. БК забрали з собою, а пушки БМП вивели з ладу, щоб машини не дісталися ворогові.

У полі ми пролежали цілий день, чекали вечора, бо йти по ньому вдень було дуже небезпечно. На нас вийшли наші ж спецназівці 4-5 чоловік. Ми побачили як вони повзли по полю. Потім Вася відправив трьох добровольців, в тому числі мене, в розвідку. Треба було пройти через поле і подивитись, що там у наступній зеленці. Йти тим полем можна було тільки зігнувшись, через те, що на ньому росли невисокі соняшники. Але воно виявилось дуже довгим. І тягти по ньому напівприсядки поранених – не варіант. Ми повернулись і вирішили зачекати до темряви, а потім, відходячи через зеленку, добиратись до своїх. За перші 2 години від поранень померли двоє з трьох важких поранених – Діма і Андрій. Я закрив хлопцям очі і помолився за упокій. Під вечір було чутно, як неподалік сєпари ставили блокпости, вмикали генератори. Ми чули голоси і розуміли, що вороги почувають себе впевнено. По польових і грунтових дорогах їздила їхня бронетехніка - збирали наших загиблих.

Не знаю як, але я задрімав, і коли прокинувся, вже було темно. Побачив, що поряд немає нікого - група пішла вперед. Наш третій поранений Василіч, звати Сергій Ніченко, був ще живий. Проте він не міг ходити, бо в ногах було повно осколків. Вага в Василіча була невелика. Я кинув його собі на спину і почав тягнути. Ще попросив його, щоб обов’язково казав мені, якщо йому буде боляче, тоді я його поставлю – він відпочине. Головне, щоб ворогові нас не було чути. Ми наздогнали нашу групу. Зайшли в зеленку. Вирішили, що залишаємось там до ранку, а потім проводимо розвідку - і намагаємось пробитись далі. Коли ми перераховувались в полі, нас було більше ніж 30 чоловік, а на ранок на 5 менше: хлопці заблукали при виході групи з поля. Слава Богу, знайшли нас пізніше. Дожили до ранку і поснідали двома банками каші на всіх з наших сухпаїв.

Зранку, провівши розвідку, хлопці зрозуміли, що росіяни всюди мають розставлені позиції. Вони зайняли й одну з висоток. Тому, якщо ми вийдемо на дорогу, то нас одразу помітять. Ворожа броня шмигала скрізь по території. Але зустрівши донбасівців, ми дізналися про Червоний Хрест, який забирає поранених.

Опісля обіду наша група розділилася. Я забрав Василіча, Саню Хіміча. На нас вийшов і приєднався покійний Юра Козлов. Він пройшов Іловайськ, але загинув під Дебальцевим. Взагалі протягом дня невеликими групами (до 4 десятків чоловік з різних підрозділів) до нас приєднувались бійці. А Вася Кінжал з рештою хлопців пішов іншим шляхом. Ми відійшли в бік Новокатеринівки, тобто повернулися назад, тому що хотіли віддати поранених Червоному Хресту, щоб у самих руки розв’язалися. Але ми запізнилися, виявилось, що вони вже поїхали. А Вася разом зі своєю групою ввечері того ж дня потрапив у полон.

Ми залишились поряд з дорогою, щоб наступного дня дочекатись Червоного Хреста. Знайшли свої БМП, які залишили день тому. В них були харчі, і ми змогли повечеряти.

Багато хто з хлопців не витримували і хотіли здатися в полон, але я зміг придушити той бунт: сказав, що кожному, хто буде йти до росіян, наб’ю пику. Я їх залякав на один вечір, хоча добре розумів, що якщо хлопці підуть, то я їх не зупиню. В мене була одна думка, що треба протриматись з ними до ранку і дочекатись Червоного Хреста.

Собі в берц я заховав флешку, сімку і ще нагороду - Хрест, який мені вручили під Іловайськом за службу в "Кривбасі". Ці хрести усі номерні, на них були документи. Вони недержавного зразка, але для мене ця нагорода була дуже почесна.

Зранку наша вже зовсім деморалізована група почала знову казати, що потрібно здаватися, але з’явився мобільний зв’язок. Ми змогли зателефонувати нашому командуванню. Спитали у комбата хоч приблизний напрямок, куди нам рухатись. Але усі населені пункти, які він нам називав, вже були під "ДНР". Було ясно, що ми фактично в тилу у ворога. Не дочекавшись Червоного Хреста, ми вирішили двох поранених хлопців відправити до росіян в Новокатеринівку, щоб вони домовились, що ті прийдуть і заберуть наших важких поранених.

Хлопці сходили, домовились. Ми вирішили, що як тільки приїдуть росіяни, група відійде в зеленку, залишивши поранених. Але як тільки це сталося, вся група одразу здалася ворогові. Усі бійці були вже дуже втомлені. А я розумів, що мені треба або самому намагатись вийти, або теж іти здаватись. Але після іловайського пекла і трьох діб скитань по полях, далі шукати виходу було дуже важко. Росіяни дозволили нам забрати з поля тіла Андрія Русіна та Діми.

Коли нас забрали, я вирішив переговорити з росіянами, просто дізнатись, навіщо вони воюють на нашій землі. На моє запитання, чи почалась третя світова війна, вони здивувались,чому я так вирішив, бо вони ж денеерівці. Коли це сказали, то самі почали сміятися. Їхнє озброєння, субординація, нова техніка і зовнішній вигляд говорили про інше. Я почав розповідати про те, що відбуваєься в Україні. Звісно, щоб мене не розстріляли, я м’яко розкрив свою точку зору. Дивно те, що мене, на той момент смердючого, бородатого дядька, зібралося послухати майже відділення ворогів. Я їм по-людськи розповів, хто ми такі і що захищаємо, які в нас цінності. Але дійшло не до кожного, бо потім один з них облив чимось горючим наш прапор і підпалив.

Потім нашу групу полонених відвели до Новокатеринівки, де вже перебували хлопці з різних підрозділів. І нагодувавши нас своїми сухпайками, провели невеликий допит. Їхній офіцер був досить здивований, не знайшовши страшних бандерівців, бо більшість серед нас вільно говорили російською. Згодом приїхали денеерівці і забрали полонених з сороковки: деяких офіцерів та трьох хлопців з "Еспресо-ТВ". Нам зв’язали очі, руки і просто, як худобу, закинули у свої машини. Вони одразу почали нас морально пресувати, що ми нелюди і вбивці. Повозили нас години півтори і привезли десь в поле. Очі і руки не розв’язували. Потім був допит, але зі мною порозмовляти не встигли, бо пролунала команда "по машинах".

Нас знову возили по полях. В мене з шиї забрали хрестик та ікону Миколи Чудотворця, але вони впали в машині з рук у того, хто їх забирав, і загубились десь поміж нас. Коли усіх нарешті вивантажили, розв’язали руки і очі, я побачив перед собою офіцера. Сонце так різало очі, що було не розгледіти його, як слід. Але військовий сказав, що тут Червоний Хрест і нас забирають додому. Якщо чесно, то всередині щось йокнуло. Прийшло розуміння, що нам вдалося вижити, і це пекло для нас з хлопцями тепер закінчиться. Я не знаю, як зважився на те, щоб полізти до сєпарського КАМАЗу, де нас везли, і спитати у денеерівців, де мій хрестик. На що вони відповіли, щоб ліз в машину і шукав сам. Я перерив усе, але нічого не знайшов. Вже вдома купив собі новий хрестик і образ Миколи Чудотворця. Велика подяка представникам Червоного Хреста і нашим побратимам, які вивезли наших загиблих, поранених і полонених з Іловайського пекла.

Коли я дістався додому, почав ще більше втрачати зір. У шпиталі Одеси мені пообіцяли зробити операцію. Лікар-офтальмолог дуже здивувався, як мене могли мобілізувати з таким зором. Але операцію так і не зробили, аргументуючи тим, що в мене не так все погано, і операція не потрібна. Потім я поїхав у київсьий шпиталь. Там мені сказали, що юрисдикція мого регіону – Дніпро і Одеса, тобто замкнене коло. Тепер я можу зробити операцію, лише коли знайду фінансову можливість.

Зараз я працівник музею пам’яті батальйону "Кривбас", а також член однойменної організації. Окрім цього я займаюсь питаннями патріотичного виховання молоді в музеї разом з побратимами і однодумцями, бо наше місто - це сєпар на сєпарі.

Я вдячний Богу за те, що саме на війні побачив Людей з великої літери. На жаль, багато хто з них загинув. Але є й ті, що залишились живими. Такого, як на Сході, я ніколи не зустрічав у цивільному житті: такої віри, сили, яка просто хвилями накатувала під час боїв під Іловайськом. Це неможливо описати словами, коли ти сидиш на позиціях, тебе б’є артилерія, потім ідуть танки і піхота, а ти бачиш, як хлопці дають ворогові відсіч.

Вика Ясинская, "Цензор.НЕТ"

Початок від
Завантажено 22 трав. 2011 р.

Маруся

Розпрягайте, хлопцi, коней
Та й лягайте спочiвать,
А я вийду в сад зелений,
В сад криниченьку копать.

Припев:
Маруся: раз, два, три! Калина!
Чорнявая дiвчина
В саду ягоду рвала.
Маруся: раз, два, три! Калина!
Чорнявая дiвчина
В саду ягоду рвала.

Копав, копав криниченьку
У вишневому саду,
Чи не вийдешь, дiвчинонько,
Рано в ранцi по воду.

Припев.
Вийшла, вийшла дiвчинонько
Рано в ранцi воду брать,
А за нею козаченько
Веде коня напувать.

Припев.
Знаю, знаю, дiвчинонько,
Чiм я тебе огорчив -
Що я вчора iз вечора
Краще тебе полюбив.

Припев.
Розпрягайте, хлопцi, коней
Та й лягайте спочiвать,
А я вийду в сад зелений
В сад криниченьку копать. * * *
Розпрягайте, хлопцi, коней,
Тай лягайте спочивать,
А я пiду в сад зелений,
В сад криниченьку копать.

Маруся раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.

Копав, копав криниченьку
У зеленому саду,
Чи не вийде дiвчинонька
Рано вранцi по воду.

Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.

Вийшла, вийшла дiвчинонька
Рано вранцi воду брать,
А за нею козаченько
Выйде коня напувать.

Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.

Вона ростом невеличка,
Ще годами молода,
Руса коса до пояса,
В косi лента голуба.

Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.

Знаю, знаю, дiвчинонька,
Чим я тебе огорчив,
Що я вчора из вечора
Кращу дiвоньку любив.

Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.

Розпрягайте, хлопцi, коней,
Тай лягайте спочивать,
А я пiду в сад зелений,
В сад криниченьку копать.

Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.

Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.

 Улас Самчук

(1905 — 1987)

Улас Олексійович Самчук — український прозаїк. Народився 20 лютого 1905р. в селі Дермань на Рівненщині. Навчався в Бреславському (нині Вроцлавському) університеті. Пізніше переїхав до Чехо-Словаччини, де навчався в Українському вільному університеті в Празі. Перше оповідання У. Самчука "На старих стежках" видруковане у варшавському часописі "Наша бесіда" 1926 року, а з кінця 20-х років він вже активно співпрацює з українськими літературно-художніми часописами. Трагедія голодомору 1932 — 1933 pp. в Україні стала тематичною основою його роману "Марія" (1933). В 1932p. написаний також політично загострений роман "Кулак", в якому автор показує абсурдність насильницької колективізації. Одним з визначних досягнень української літератури стала тетралогія У. Самчука "Волинь" (1928 — 1937) — розлоге епічне полотно, яке зображує буття українського селянина в добу воєн та революцій. Головний персонаж твору, Володька Добенко, через усі життєві катаклізми проносить віру в незнищенність народу. Героїчна історія Закарпатської України відображена в патріотичному романі "Гори говорять" (1936). У роки німецької окупації письменник продовжує культурно-просвітницьку роботу на посаді редактора газети "Волинь". Проте вже 1943p. він був заарештований нацистами за свої патріотичні переконання. В післявоєнний час письменник переїздить до Канади, де публікує перший том трилогії "Ост" — "Морозів хутір" (1948) (другий роман — "Темнота" побачив світ 1957 року, третій "Втеча від себе" — 1982р.). У. Самчук відомий також як автор спогадів: "На білому коні" (1955), "Чого не горить вогонь" (1959), "На коні вороному" (1975), "Плянета Ді-Пі" (1979).

Помер 9 липня 1987р. в Канаді.

Самчук Улас - життєвий та творчий шлях

Улас Самчук — визначний український письменник, який є однією з найпомітніших постатей української прози XX століття. Його називали літописцем свого часу і свого народу. Хоча з юнацьких літ він був відірваний від України, проте став однією з найяскравіших особистостей, людиною, яка зуміла втілити в собі найкращі риси української ментальності — ліризм, поетичність, гуманізм.
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем — 7) лютого 1905 року в селі Дермань на Волині губернії (нині Рівненська область) у родині заможних селян.
Світогляд майбутнього визначного письменника формувався в оточенні родини, під впливом мальовничої місцевості, в якій він народився.
Тяжко та виснажливо працюючи біля землі, батьки майбутнього письменника передали своїм дітям любов до життя, праці, дали освіту.
У 1913 році, коли Уласові Самчуку було вісім років, сім'я переїхала в село Тилявку Кременецького повіту. Але з Дерманем зв'язки не втрачалися, у 1917-1920 рр. він навчався в чотирикласовій школі, що діяла при Дерманській учительській семінарії. У 1921-1925 роках — в Крем'янецькій українській мішаній приватній гімназії.
Перед самим закінченням гімназії Улас Самчук потрапив під призов до польського війська, але 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська, після чого потрапив до Веймарської Німеччини, де наймитував у місті Бойтені в одного міщанина. З 1927 року Улас продовжив навчання у Бреславському університеті.
«Німецький» період життя Уласа Самчука позначений тим, що завдяки Герману Блюме він як вільнослухач відвідував лекції у Бреславському університеті. Мати Германа Блюме навчала його німецькій мові.
Удруге прийшов Герман Блюме на допомогу Уласові Самчуку через п'ятнадцять років: завдяки його клопотанню німці 20 квітня 1942 року.через місяць після ув'язнення, випустили письменника з Рівненської в'язниці. Герман Блюме у Рівному працював на посаді началь-, ника цивільної поліції райхскомісаріату «Україна».
З 1925 року почав друкувати оповідання у журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві, згодом у «Літератуно-науковому віснику» та інших журналах (видані окремою збіркою «Віднайдений рай», 1936). Свої перші новели він надіслав до «Літературно-наукового вісника» з Німеччини, там виникли задуми більших романів, у тому числі — «Волинь».
1929 року письменник переїжджає до Чехословаччини та навчається в Українському вільному університеті в Празі. Але жодного вищого навчального закладу він так і не зміг закінчити. Кожну науку Улас Самчук опановував без учителів, самотужки. Він бездоганно володів німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами.
У Чехословаччині Улас живе з 1929 по 1941 рік. Українська Прага 1920-30-х рр. жила бурхливим Науковим та культурно-мистецьким життям. Серед безпосереднього оточення Уласа Самчука були Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринсь-ка, Олег Ольжич і багато інших молодих митців.
Усе свідоме життя письменник ставив перед собою завдання бути літописцем українського народу, того часу, який сам бачив, переживав.
З 1938 реку Улас Самчук почав працювати як публіцист. Завдяки йому світ дізнався про героїчну боротьбу українців Закарпаття за незалежну українську державу.
У 1939 році, після розгрому Карпатської Січі, молодий публіцист повертається до Праги. Звідти у 1940 році він переїжджає до Кракова і з похідними групами ОУН у липні 1941 року — на Україну.
У 1941-1943 рр. Самчук редагував газету «Волинь», що виходила у Рівному. Протягом кількох десятиріч силою обставин Улас Самчук знаходився в епіцентрі українського та європейського громадсько-політичних процесів.
Щоб зрозуміти значення «Волині» для окупованої України, досить лише прочитати назви статей («Київ», «Шевченко», «Свідомо жити», «Більше ініціативи», «Війна і ми», «Вимоги твердого часу», «Ясно йодверто»).
У 1944-48 роках Самчук жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР. Після переїзду до Канади (1948) був засновником ОУП «Слово» (1954).
Помер Улас Самчук 9 липня 1987 року. Похований на цвинтарі церкви святого Володимира українського поселення Київ в одному з районів Торонто.
Дослідники поділяють творчість Самчука на два періоди:
I. Воєнний — 1938-1944 (репортерська, редакційна діяльність);
II. Повоєнний, який ділиться на два часові відтинки:
— 1945-1948 (МУРівський період);
— осінь 1948 — до кінця життя («канадський» період).
«Ось моя власна історія, — писав він 1 серпня 1945 р. Маю сорок років життя. Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, п'ятнадцять років вигнання, чотирнадцять-миру. Польська, німецька, мадярська в'язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту України, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932-33, концентраційні табори...»
Своє перше оповідання «На старих стежках» Улас Самчук опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
Найвидатнішим твором Самчука вважається трилогія «Волинь» (1932-1937), де виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х — початку 1930-их рр., яка прагне знайти місце України у світі та шляхи її національно-культурного і державного становлення. Робота над першою і другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — а 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. За трилогію «Волинь» Уласа Самчука висували на Нобелівську премію, як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину». Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентоз-датними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами.
Ідейним продовження «Волині» є повість «Кулак» (1932). У «Марії» (1934) відтворена трагедія голодомору українського народу 1932-1933-х років на центральних і східноукраїнських землях, у «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-1947). У незакінченійтрилогії «Ост»: «Морозівхутір» (1948)і «Темнота» (1957) — зображена українська людина і її роль у незвичайних і трагічних умовах радянської дійсності. Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
Останній роман «Слідами піонерів» написано 1980 року. У 1986 році письменник дописав до трилогії «Волинь» сторінки про Чорнобиль.

Уласові Самчукові

Не так уже й багато на Землі —

тих іскор Божих творчого горіння.

Сяйне одна чи дві на покоління

метеоритним спалахом в імлі...

Яке блаженство і який то біль —

людської пристрасті терпке причастя...

Але чи є, скажіть, великим щастям

творить щедроти у краю рабів?

Віншують нобелістів королі,

у троннім залі — урочисті речі,

та не тобі. У тебе — хрест предтечі

лауреатів вільної землі.

(Рибенко Лідія) 

ПОГЛЯД З ВІДСТАНІ: «ВОНИ» І «МИ»

У спогадах багато роздумів про сутність українського національного характеру, про ментальність інших народів.

— А що ж таке «національний характер»? Який він в українців? І хто з письменників, на наш погляд, найвдаліше відтворив його?

Учні пригадують відоме їм з минулих уроків і послухають, що про це писав У.Самчук, що він найбільше цінував і що засуджував у національному характері.

«ВОНИ»

Точністю і влучністю відзначається Самчукова характеристика інших народів. «Чехи імпонували рівнем культури, розвиненим почуттям національної свідомости і дисципліни». На все життя запам'яталася їхня гордість походженням, бережне ставлення до своєї мови (навіть у третьому поколінні чехи, які осіли на волинських землях, розмовляли між собою виключно по-чеськи), культура, розум, такт, вміння господарювати. Саме з них радив брати приклад батько.

З болем говорить письменник про шовінізм поляків, який, окрім того, що був піднятий до рівня державної політики, ставав ознакою і польської ментальності. Він мав унікальні прикмети. Навіть у дні війни «вони вважали за смертельний гріх заговорити з нами нашою мовою». І все ж таки комплекс вищості, який був визначальним у ставленні поляків до українців, дуже відрізнявся від такого ж російського комплексу. Дві найголовніші причини цього називає письменник: одна з них корениться в ментальності росіян («месіянство і неконкретність», «засадничо містична вдача», при якій легше в щось вірити, аніж щось знайти»), друга — в орієнтації росіян не на Захід з його раціоналізмом, цінністю людини і всього, що їм належить, в т.ч. й приватної власності, а на Схід, де був один володар, один господар, який визначав уклад життя всього народу («...політика Москви наскрізь музейна, від неї на милю несе Іваном Грозним з ідеалами Чінгісхана»). Саме (і тільки!) на такому ґрунті міг прийнятися і зрости більшовизм.

«МИ»

Чому ж українці, маючи перед собою позитивний приклад народів Західної Європи, не скористалися ним? В українській душі, підкреслює письменник, домінує «ліризм серця і матерії» (і це знаходить вияв у всіх формах духовного життя, в т.ч. і в мистецтві). Водночас саме перевага почуттєвого над раціональним, брак вольового, «драматичного, динамічного, гострого... зачіпного і агресивного, брак темпераменту і гостріших дерзань» є перешкодою для сприйняття Заходом цього мистецтва, як і української людини загалом. Так само «кочубеївство», «махнівство». Називаючи українців «гордою козацькою расою», письменник наголошує на роздвоєності української душі «між хаосом і космосом», між Заходом і Сходом, «між молотом і ковадлом».

«МИ» - ВТРАТИ

Другою визначною причиною є віки соціального й духовного поневолення, коли знищувалися найініціативніші, найактивніші, з позитивним настановленням до життя представники нації, а століття боротьби за біологічне виживання виробили з тих, хто залишився, «не зовсім окреслену масу», для якої поняття ідеї, ідеалу були чимось далеким і незрозумілим.

І чи не найбільшим злом стали експерименти більшовизму. Позбавивши людину приватної власності, система підірвала в людині «потребу самостійної ініціативи, зводячи все до інтересів дрібного щоденного побуту в боротьбі за хліб, за речі, за мешкання, за місце в черзі». Почуття меншовартості, породжене матеріальною нуждою та соціальною безправністю, посилювалося широко пропагованою теорією про вторинність усього українського, активною денаціоналізацією. З гіркотою пише У.Самчук про позбавлену власної гідності, самоповаги, уваги до себе, своїх коренів, славних одноплемінників українську людину. «Ніяких дат, ніяких конкретних, інтимних зарисовок, нічого особистого. Цим ми відрізняємося від європейців... Інколи не знаємо про людей абсолютно нічого, ніби це було за часу автора «Слова о полку Ігоревім». ...На нашій мові це зветься особистою скромністю». Саме денаціоналізація,— підкреслює письменник,— «забрала не лишень рідну мову, але також живу душу, зруйнувавши характер, викрививши почуття і затьмаривши свідомість». Це «страшна виразка... Вона паралізує саму субстанцію людини: її свідомість. А без свідомості це лиш порожня форма, без змісту».

«Поспішно, на бігу», прагнучи «залишити документ доби, якої був свідком», нотує письменник побачене й почуте на Східній Україні. Одинокі, відокремлені від світу, «ні кола, ні загорожі, ні деревини, інколи з причепою, інколи без, але завжди старанно обідрані і зразково занедбані» оселі; неймовірно занедбане... Байкове кладовище із знищеними могилами, похиленими загородами і хрестами, засохлим бадиллям бур'янів, купами кінського гною; «обдряпаний, обколупаний, обгризений, поржавілий, з вибитими вікнами і поламаними хрестами» собор у Житомирі. «Цивілізація вмирає не на Заході, вона вмирає в Житомирі»,— з болем пише У.Самчук. Навіть атмосфера тут — «поржавіла, сіра, запорошена». Ця атмосфера наклала свою видиму печать і на людей: «Зникла свіжість, відвертість, певність. Здавалося, що вони тільки що вийшли з довготривалого ув'язнення».

«Коли ми хочемо зрозуміти якусь епоху,— двічі наводить письменник слова Ортеги-і-Гассета,— то першим нашим питанням має бути: хто правив тоді світом?» Більшовицьке ж панування ніколи не було наслідком природного волевиявлення народу, визнанням авторитету партії. Це була насиллям, хитрістю, настирливістю, зброєю, поліційною системою утримувана влада. Проголошене «Кто бил нічєм, тот станет всем» покликало до життя тисячі тих, «кто бил нічєм». І не тільки, і не стільки через відсутність умов для самовияву і самоствердження, скільки через відсутність для цього здорового глузду й твердої волі. «Панувало повне «ніщо». Нігілізм, від якого це явище відходило, став «кліматом життя». Ініціатива, творче ставлення до життя були небезпечними: у їхньому світлі проявилося б справжнє обличчя тих «ніщо». Тому — ешелони непокірних у Сибір, мільйони покірних - у колгосп. Господарство перестало бути тим господарством, яке вимагало здорового глузду й працьовитих рук. Воно все більше нагадувало «складний, тяжкий, виповнений забобонами ритуал». Це був культ, і «як кожний культ, він засадничо вимагав ентузіязму, фанатизму, жертви, але не логіки й розуму». «Російська система господарства, колись кріпоснича, а тепер колгоспна, позбавляла маси можливости вияву своєї ініціативи. А в господарстві пасивні маси — це лише зайвий небезпечний тягар, який рано чи пізно потягне корабель держави на дно».

Десятки томів Маркса-Енгельса-Леніна, в яких обґрунтовувалася система, виявилися пустопорожньою утопією. Економіку, першу, за словами У.Самчука, після політики й культури, основу держави, може створити лише народ. «Весь народ. Кожна його одиниця. Не партія, не плянувальне бюро, не резолюції державних органів, а воля, ідея, ініціатива кожної живої і діючої одиниці всього народу». Відібравши ініціативу, волю в «творчих одиниць», система передала їх «нетворчим бюрократам», а позбавивши одиниці власності, створила з них пролетаріат, який, як відомо, не має нічого, навіть батьківщини, якому нічого втрачати і яким найлегше, на відміну від селянина, керувати. Слова, що народ є власником держави, так і залишилися словами. Наслідки — відомі. «...Людство майбутнього, з перспективи часу і простору, виділить цей період своєї минувшини як приклад великого затемнення людини в людині»,— з гіркотою констатує письменник.

«МИ» - ВІРА

І все ж У.Самчук вважає, що «у своєму корені цей народ живий і здоровий». Письменник переконаний, що «наш народ культурно і господарсько може дуже швидко відродитися і догнати у цьому відношенні народи Заходу». Віки неволі виробили в народу не лише рабську покору, а й бунтівливий дух. А «денаціоналізація — це образа гідности народу, чого народ ніколи не дарує». Ознакою живого українського духу називає У.Самчук релігійність українців, що проявлялася як жива і діюча сила, «стихійний протест проти індивідуальної несвободи, як... шукання протекції і оборони у небесної сили проти гніту сил земних" і як природний гін до релігійного вияву людини взагалі».

Не до кінця знищена і національна самосвідомість українців. Будучи «плеканою і загостреною» на Заході, вона збереглася і на Сході, особливо серед сільського населення, яке було і залишилося національне сильним «з кореня, з духу, з традиції».

Тому фундаментальним питанням, яке потребує конкретної відповіді, є пошук шляхів допомоги народу, пошук доступу «до вразливих і замкнених місць душі нашої людини», ліків для її душевних ран. Увага до особистості, розвиток особистої ініціативи — ось шлях відродження української людини. «Колективна воля — обман, фікція. Це поле попасу для демагогії і ледарства. На місце колективу має бути поставлене суспільство, тобто збірнота вільних одиниць, об'єднаних інтересами одиниць, а тим самим і інтересами цілості суспільства». Така настанова відповідає українській ментальності і при наявності сильної провідницької індивідуальності український народ підніметься з колін.

Улас Самчук не безсторонній спостерігач. І на цьому також має наголосити учитель. Руїна, яку він бачив «біля нас і в нас», викликає біль. І сором. «Соромно за нас, за наш світ, за більшовизм, за Леніна, за Маркса. Хотілося в когось просити вибачення, до когось апелювати... Здавалося, як легко було з нашої людської маси зробити людей, народ, націю... Але на місці цього та тотальна, універсальна духова і фізична руїна. Кому і для чого це потрібне?

І це ж не тільки Запоріжжя, Дермань... Це ціла Україна, весь «союз» республік, весь народ, група народів. Всі війни, голоди, недороди, посухи, зриви, саботажі, невиконані плани, кари, заслання, вигнання! Нічні вивози, істерія пропаганди, органи безпеки. Для кого і для чого все це потрібне? Щоб отак виглядало оце квітуче колись гніздо — Запоріжжя?

Мені соромно. Перед цілим світом соромно. Перед історією. Перед розумом і логікою. Чому ми найкращих наших людей знеславили, покарали, вигнали? За їх розум, за їх ініціативу, за їх труд. Чому віддали життя в руки ледарів, бідних духом, хворих і немічних? Яким треба було помогти, але яким не можна було віддавати в руки керма правління...». Цей сором також викликав потребу діяти. Боротися за кожну українську людину, будити її душу, приспану національну свідомість, показувати народові його самого й місце, яке він повинен зайняти у світі. Цьому присвячене все життя, вся творчість Уласа Самчука. І як редактор газети «Волинь» в окупованому Рівному, і як один з організаторів Мистецького Українського Руху в повоєнній Німеччині, і як публіцист, і як письменник він вважав це своїм найпершим обов'язком перед власним народом. Не чекаючи похвали, не сподіваючись на лаври, дбав про народ, бо вірив у його будучість: «Ми вложені творчою силою у течію космосу, як мандрівна невблаганність життя... Що буде далі?.. Одного разу ця війна скінчиться, і люди, що ще виживуть, - будуть жити далі. Одні будуть зватися переможцями, а інші переможеними. Ми не належимо ні до тих, ні до інших. Ми займали на цьому форумі особливе місце, ми мали своє завдання, ми змагалися за нього, і віддано, і чесно, і це завдання на цьому не скінчилося. Наше особливе місце залишається за нами далі. Без огляду на час, на місце, на умови».

Так можна завершити розповідь про Уласа Самчука — людину, громадського діяча, письменника, а насамперед — вірного сина України. 

Мета має бути високою, красивою, благородною. Тільки тоді вона поведе людину, допоможе сформувати себе. Недарма той же О.Довженко зазначав: «Тільки велика мета породжує великі характери».

Тому стати письменником У.Самчук мріяв не просто задля самореалізації. Він прагнув реалізувати себе в ім'я національної ідеї, «переборення і знищення» стану історично задавненої стагнації», у якій перебувала Волинь. Він потребував «світа, простору, досвіду, знання... А головне — свободи. Щоб розвинутись і могти себе висловити». Рабська покірність була чужою його натурі. Франкове «Лиш боротись — значить жить!» стало його кредом. «...Лишатися в глухій провінції, замученій поліційними обмеженнями, напівголодному раціоні покорму для душі і тіла для мене значило знищення. А коли так, я волів бути знищеним у боротьбі. У спротиві. А не в покірному животінню на краю життя...» 

Самчук Улас > Нарід чи чернь? — повний текст твору
 

При першому погляді на дійсність це питання не дає нам покою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі, на базарі, у трамваї... На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?... Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без'язиких і безликих постатей? І дати на це одразу, без вагань, виразну відповідь ми тоді вагаємось.

Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з потрясаючим душу жалем стверджуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних первнів (елементів): людську гідність і національну свідомість. Що це таке людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке — національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Також не кожному вміщується в голові.

При певних обставинах нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. Є суспільність, що складається з раси кулі. Ілотів чи чорношкірих рабів. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих виставлених на поталу випадковості людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність.

Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.

Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилась не до людської свідомості, а, як тоді говорилося, до свідомості класової, чи соціальної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи інший поділ людей не повинен заміняти основного. Не важно, до якого класу належить порядна творча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний — він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині.

Подібне явище помічаємо щодо національної свідомості. Багатьом ця справа видається туманною. Що за національна свідомість? Чи це, скажемо, те саме, що мішок картоплі? І їсти того не можна, і діди наші цілком вільно жили, бувши національними туманами, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Не торкати національної свідомості, не відшліфовувати себе, бути національною протоплазмою — ось ідеал національно несвідомого осібняка.
 
Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізація — це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі,—російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах, нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше відношення до чужого, до того, що нам вороже.

Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це—безлика, без'язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду — саме велике порожнє місце. Соромно, боляче і огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!

Це — боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище — перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем! Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно... А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.

 1941

Так, я не розумію написане російською і тому зробила переклад для себе і тих хто хоче в Україні бачити записи на державній мові. 

Це цитата Наталі Івушки

Вогняний заклик до Архангела Михаїла, в порятунок України, народу України і всього Світу!

 Боже, Батько небесний, направ нам Заступника Твого, Заступника престолу Царського, Архангела Михаїла.

О Великий Архістратег Михаїл, почуй наш вогняний заклик, братів і сестер твоїх, з серця Землі, що прийшли, з центрального великого сонця. Почуй благання наших сердець, в ім'я порятунку Душ наших, в ім'я порятунку усієї Землі. 
 

Великий Провідник Світлих Сил, великого космосу і далеких Світів Бога, не дай нам доторкнутися до бесчинствія єхидни невсипущої, вбивающої і нещадної до народу твого. Прийди, великий Архістратег Михаїл, з легіонами синьої блискавки, з легіонами Бога-Защитників і умий наші тіла і душі, любов'ю своєю в порятунок людей від неусвідомлення і безчинства над своїми народами. Прийди, о Великий Брат усіх Святих і заступник усіх бідних і страждущих, усіх, що волають до Господа Бога в слізних благаннях.

Отче, не дай нам побачити обман, що несе хаос і розтління душі і плоті, від тих, хто за лицем гадів мерзенних, прикрив свої тіла шкурами овечими. Не дай нам канути в літо безмовності, куди канули ті, хто в муках душевних, не пізнав істину Господню. О Великий і Справедливий Архангеле Михаїл, прийди, потужністю і силою зло на Землі спопели. Уся наруга над плоттю Землі, усі зради проти Народу Твого, що прийшов з Центрального Великого Сонця. Не дай нам засумніватися в справах господніх. Не дай нам викладати думки безглузді і аморальні.

Архангеле Михаїл, прийди з легіонами Бога нашого, і побач частину Землі Української Домбас та Луганськ затьмарену і спопеленною. Побач матерів, що лежать і ридають на тілах холодних своїх синів. Побач обман замислений, проти Народу українського. Побач бій воюючого змія проти єхидни, що залучає до цього обману братів і сестер твоїх. Прийди, Великий Архістратег Михаїл, і світло в нашу Україну і Світ принеси. Ми благаємо Тебе і Господа Бога у престолу любові, і просимо вашого заступництва, в ім'я справедливості і свободи.

Небачений розмах в обмані дітей твоїх, охопила агонія ця, бездушних і не визнаючих Батька нашого. Бо залучають вони уми незрілі і молоді душі, боротися проти Світла, проти братів і сестер своїх. Не дозволь їм, Великий Архістратег Михаїл, в цьому останньому бою отримати перемогу. Не дозволь їм, обдурити уми і серця наші, своїми правими справами в ім'я світла і добра, НІБИТО. Виття і біль, чутні всюди, у всьому і скрізь.

Прийди, Великий Господь в обличчі Архангела Михаїла, прийди на Землю в град Київський, горить земля України, в пульсуюче горло Землі української - Донбас і Луганськ, і з'явися перед битвою Змія того, що біснується і посягающегося на безсмертя наших душ. Не дай спокуситися, не дай нам засумніватися в справах господніх, в справах світлих, на право називатися дітьми Бога, бо в цьому уся суть наших життів. Земля стогне, Земля болить від ран і вбивств, що порочать Ім'я господнє. Ми, люди усієї Землі Української, сподіваємося перед приходом Твоїм щоб уникнути тріумфу Єхидни, що порочить Ім'я Твоє.

Ми просимо про заступництво господнє, прийди з легіонами синьої блискавки, о Величний Архалгел Михаїл і зупини знущання над синами Господа. Зупини обман, що зіштовхує в цій агонії, братів і сестер Твоїх, щоб побачили вони Твою присутність, Твій промисел, щоб зупинити подібну безрозсудність. Відкрий очі нам, про Великий Архістратег Михаїл, утри сльози криваві, з осіб матерів і батьків, з осіб сестер і братів, хто вже ніколи не побачить синів своїх.

Прийди Архангел Михаїл з легіонами світлих сил, і зв'яжи тих, що порочать ім'я господнє, бездушних тварюк, що приховують свій рик, під голосом свободи і любові. Ми волаємо до тебе, Господи Боже через Архангела  Михаїла, і просимо велику Мати Мира, Богородицю, накрити своєю мантією Україну, щоб прийшла любов і милосердя в серця обдурені і душі покинуті. Прийди, о Велика мати Мира - Богородиця, прийди в палаючу Україну, і звелич в серцях Бога єдиного, Бога прийдешнього, бо ми, брати і сестри, відбиваємося від тих що не відають, що творять. Закрий своїм Покровом Україну від беззаконня акупанта, який діє проти українського народу, проти братів і сестер їхніх тощо.

Бо тільки згуртованими серцями, ми не дамо химері, що біснується, опанувати душами нашими. Бо тільки так, ми постелимо килим нетлінний, до приходу сина господнього, Месії. Ми волаємо до усіх Світлих Сил, до усіх легіонів господніх, прийдіть на Землю нашу і захистите дітей наших. Не дайте нам напитися отрути спокушаємої і відволікаючої, дурманної і нібито, прояснюючої. Не дайте нам засумніватися в господній силі і любові. Немає вище за Релігію, ніж Істина, немає вище за Бога, ніж любов, бо в ній, наш день і наша ніч. У ній син наш і наша дочка.

У ній віра наша і в ній, наша сила! Ми закликаємо Тебе Господь Боже через Архангела  Михаїла, заступник братів і сестер, зв'язати Змія, що прийшов зі своїм Євангелієм, сповідує нібито слово господнє, прикриваючись ім'ям Твоїм. Прийди і розбий цю змову бездушних тварюк, що не мають нічого спільного з Душами Господа Бога. Не дай їм отруїти наші серця, вчинками і помислами брудними. Не дай їм забрати наших дітей, наших друзів, наших батьків і наших матерів.

І нехай, сила і любов Твоя, звеличиться над градом Віри Надії і Любові, прояснюючи своє світло в кожному серці і в кожній думці нашій. Бо тільки так, ми зможемо чекати Месію, бо тільки так Він прийде на цю багатостраждальну Землю України, щоб вигнати злий намір з серця акупанта нашого. Ми закликаємо усю Світлу Ієрархію. Прийдіть і розбийте сили пітьми в ім'я Любові, в ім'я свободи. І ми усі брати і сестри твої, Великий Архістратег Михаїл, дотримуватимемо порядок в ім'я Господа Бога бо віруємо в Його силу, в Його волю.

Бо тільки так, у вірі нашій, ми зможемо розрізнити в словах рик зміїний, що отруює і забирає душі наші. Бо тільки вірою і любов'ю ми зможемо побачити Україну в захисті і любові Бога. Бо тільки так наші діти, онуки і правнуки, зможуть набути свободи і зняти окови уявного Благополуччя, підступності Єхидни тієї, що біснується. Ми закликаємо до Твоєї Присутності, Архангеле Михаїл, прийди і любов нашу узри. Узри нашу силу в помислах і прагненнях до волі господньої. Бо тільки в ній наше майбутнє і наша праведність. Та прибуде воля твоя на повіки вічна.

Та прибуде світло твоє, в усьому живому і свідомому. Та прибуде любов твоя передвічна. Амінь. ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ ЗАГИБЛИМ В УКРАЇНІ І У ВСЬОМУ СВІТІ! Амінь!

Улас Самчук — Нарід чи чернь? (скорочено)
Стислий переказ, виклад змісту 


(Стаття надрукована у Києві 9 листопада 1941 року в газеті "Українське слово")


"На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса? Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без'язикових і безликих постатей?"

Що ж таке народ? Чому Улас Самчук не відповідає одразу на поставлені питання? Тому що вважає: не всяка людська маса заслуговує називатися народом. "Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і, з потрясаючим душу жалем, стверджуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і національну свідомість". Що ж таке національна свідомість? Чи не можна обійтися без неї? Адже це "не мішок картоплі чи порвані чоботи", за словами автора статті. Існують же людські громади, які живуть споконвіку первісним життям, існує ж, наприклад, суспільність, що складається з рабської раси. "Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність. Почувати себе людиною, почувати

себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках — ось основна заповідь людини—європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя". Здавалося б, більшовики так багато говорили про свідомість. Але йшлося про свідомість класову, а це далеко не те саме: "Основою життя є не клас, а людина... Неважно, до якого класу належить порядна творча людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний — він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині".

Дивіться також
Нарід чи чернь? (повний текст)
▲ читається за 5 хвилин

Нарід чи чернь? (дуже стисло)
▲ читається менше, ніж за хвилину
Біографія Уласа Самчука



Питання про національну свідомість видається для багатьох справою туманною. Це й не дивно: "Не торкати національної свідомості.., бути національною протоплазмою — ось ідеал національного несвідомого осібняка". Народ наш пережив процес денаціоналізації. "І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі,— російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас". Диктували все, навіть, як нам вимовляти букви, як ставитися до того, що нам вороже. І в результаті — "величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це — безлика, без'язика юрба". Відчувати це принизливо для національної гордості, це принижує націю, особливо в очах чужинців. "Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно...

А коли все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна збірна історична сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена, без всяких ідеалів чернь". 

Вражає вислів Уласа: "Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?... Чому вагаємось відповісти? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід...

Я - спадкоємиця свободолюбивого народу Незалежної України! Пишаюся: дякую, Боже, за те що я - Українка!

Марія. Улас Самчук

www.ukrlib.com.ua/books/printit.php 

Матерям,

що загинули голодною смертю

на Україні в роках 1932—1933

Дивіться також
Улас Самчук — Розбита богиня
Улас Самчук — Останній могикан
Улас Самчук — Шумлять жорна
Ще 25 творів →
Марія (скорочено)
Біографія Уласа Самчука