за півтори з хвостиком доби до іспиту перечитую конспекти з різних літератур. мені подобаються мої конкспекти – там лад, який рідко буває в голові, красиві літерки, короткі фрази, багато прізвищ письменників, яких коли-небудь треба почитати, не так уже й багато прізвищ, записаних неправильно.
з мене могло вирости шось хороше.
у конспекті з англійської літератури, з одного з найкращих предметів за всю магістерку, про джойса: деніел шварц пропонує читати «уліса» через призму бродського, «одисей – телемахові». й тут же – цитата з бродського, for reasons unknown англійською. й мені страшенно подобається цей вірш саме в англійській версії.

Odysseus to Telemachus
Joseph Brodsky

My dear Telemachus,
The Trojan War
is over now; I don't recall who won it.
The Greeks, no doubt, for only they would leave
so many dead so far from their own homeland.
But still, my homeward way has proved too long.
While we were wasting time there, old Poseidon,
it almost seems, stretched and extended space.

I don't know where I am or what this place
can be. It would appear some filthy island,
with bushes, buildings, and great grunting pigs.
A garden choked with weeds; some queen or other.
Grass and huge stones . . . Telemachus, my son!
To a wanderer the faces of all islands
resemble one another. And the mind
trips, numbering waves; eyes, sore from sea horizons,
run; and the flesh of water stuffs the ears.
I can't remember how the war came out;
even how old you are--I can't remember.

Grow up, then, my Telemachus, grow strong.
Only the gods know if we'll see each other
again. You've long since ceased to be that babe
before whom I reined in the plowing bullocks.
Had it not been for Palamedes' trick
we two would still be living in one household.
But maybe he was right; away from me
you are quite safe from all Oedipal passions,
and your dreams, my Telemachus, are blameless.

і оригінал...

буду лаконічна.
у якийсь момент мені захотілося зробити свою спільноту з цитатами з цікавих книжок, і з того народилися free_readings – як указує назва, вільні читалочки, місце, де житимуть хороші цитати з не менш хороших текстів. читалочки зовсім вільні: ніхто не знає, шо там з'явиться завтра, бо навіть я сама іноді не знаю, шо завтра читатиму, а цитати, сподіваюся, там публікуватимуть зовсім різні люди з різними смаками.
у кожному разі, free_readings чекає на вас (ага, на вас особисто ;)). заходьте в гості й приводьте з собою друзів – робитимемо літературний клюб.



/в какой-то момент мне захотелось создать собственное сообщество с цитатами из интересных книг, и так родились free_readings – как гласит само название, свободные читалочки, место, где будут жить хорошие цитаты из не менее хороших книг. они совершенно свободны, поскольку никто не знает, что там появится завтра, иногда я сама не знаю, что буду завтра читать, а цитаты, надеюсь, там будут публиковать люди с самыми разными литературными вкусами.
в любом случае, free_readings ждет вас (да-да, лично вас ;)). приходите в гости и приводите друзей – устроим литературный клуб/.

так давно ні з ким не говорила довго-довго, шо відчуваю проблеми зі словами. терміново треба в аспірантуру. писати – легше, тим більше, шо зв'язного тексту на сім хвилин від мене ніхто не вимагає. говорити якось аж дивно, слова розбігаються, гублять склади й наголоси, перетворюються на жести, розучилася говорити без жестів.
а може, це просто феєрверки в голові заважають.
мій науковий керівник привіз мені книжку. цього разу – девіда гілмора, не того, який з пінк флойдів, а того, котрий канадський радіоведучий і письменник і в якого все закінчується безмежно сумно, але все одно не страшно (я не знаю, як можна так писати, шоб було нестерпно боляче й безнадійно, але шоб усе одно лишалося відчуття, шо нічого страшного не станеться; а гілмор знає – і пише). от точнісінько таку, як на картинці. а під суперобкладинкою в неї – червона палітурка з тисненими літерами dg, і червоні форзаци, й замість астерисків між частинами тексту – гілочки. і пахне вона свіжим папером і чомусь акварелями. і чіпати її страшенно приємно.
тому все, шо я планувала, але не дуже хотіла робити, зачекає ше один вечір. одного вечора на весь роман мені, звісно, не вистачить, бо я холєрно повільно читаю англійською, зате має вистачити, шоби впоратися з цими феєрверками в голові.
а ше треба знайти гілморові радіопрограми – пан роман казав, вони були чудесні. отут є шось, схоже на сайт, там можна покопатися для початку.
тепер тільки заварити імбирного чаю, дістати пледик і читати. мені радісно. усе якось на диво так, як має бути в ідеальному світі (ну, крім того, шо я регулярно ризикую врізатися в перехожих, але ніхто поки шо не постраждав). це такий гарний, маленький і затишний ідеальний світ.

тепер у мене є вона:

– дивовижна жінка з квітами у волоссі.
мабуть, не треба розповідати, шо жива вона виглядає ше краще, ніж на фотці. і шо її дуже приємно чіпати – страх як люблю чіпальні прикраси.
більше чудесного можна дивитися в жж авторки.

російською перекладена як «мой золотой иерусалим».
книжка про втечу, про прагнення віднайти свободу і про страх її втратити. і про те, шо коли мріяти про прекрасний новий світ і не припиняти його пошуків, то цей світ таки виявиться десь поруч.
коротше, багато в чому – книжка про мене. і мені жодної секунди не було за це незручно.

Оглядываясь назад, Клара чувствовала себя словно человек, который, встретив свою единственную любовь, свою судьбу, прошел мимо нее, не узнав, потому что торопился утолить жажду или решил в тот день пораньше лечь спать.

***

Он был настолько не похож на поэта, что Клара решила: никем другим он быть не может, ошибка исключена, это настоящее.

***

Она пыталась понять, какое значение придается в этих кругах подобным действиям – огромное или же никакого, и пришла к выводу, что нигде, ни в каких кругах, ничему не придается никакого значения.

***

Клара всегда верила, что такие люди непременно где-то существуют – они умны и красивы, не похожи на других и с ними легко, но она ни в ком до сих пор не встречала столь счастливого и многообещающего тому подтверждения, как в Клелии, и совсем было решила, что подобная людская порода есть лишь плод ее собственного воображения. Ей всегда хотелось, чтобы такие люди существовали – со вкусом одетые, независимые, неоднозначные; ей их не хватало, и она их мысленно сотворила. И сейчас до Клары медленно доходило, что ее творение – вот оно, перед ней. Она стояла, глядя на женщину, которую сама же так замечательно придумала, и радовалась, что, встретив, смогла ее распознать.

***

Насколько можно было понять, родилась она по недосмотру: никакая божественная сила, желающая ей добра, не смогла бы сознательно поселить ее в такую семью.

***

Клара стала любимицей миссис Хилл. Когда она это обнаружила, то отнюдь не огорчилась; хотя другие смеялись, Клара уже дастаточно понимала жизнь и знала: любовь, чья бы она не была и чем бы ни была вызвана, не бывает ни смешной, ни ничтожной.

далі...

p. s. слухайте стівена вілсона – він майже досконалий.

єдина розрада від того, шо минулорічний концерт еліса купера скасували, - тепер ейсід знає, хто такий стівен вілсон.
якби ейсід не була з цього приводу страшенно ображена на весь світ, не купила собі їжака, якого назвала елісом, і не пожалілася про все це своєму науковому керівникові, він не мав би можливості запитати, чи не фан, бува, ейсід гурту porcupine tree. (ага, в ейсід безцінний науковий керівник).
і тоді есід ше довго би не дізналася, як це abso-fucking-lutely чудесно слухати стівена вілсона в усіх проявах його багатогранного таланту - від ніжних балад porcupine tree і blackfield'у до шаленського incredible expanding mindfuck, назва якого відповідає суті.
але тільки вчора ейсід заслухала вілсонові сольні cover versions, і це чиста краса. від другої (тої, котра номер два) просто сиділа і плакала, слухала і плакала.






cover version II - це абба, "the day before you came", cover version VI - донован, "lord of the reedy river". (це про всяк випадок, якшо комусь стане цікаво, бо от ейсід довелося кілька хвилин погуглити).
вони зворушливі.
(а ше в мене колись був мальчик, схожий на стівена вілсона, але не такий красивий. а ше стівен вілсон виступає тільки босий, і це теж зворушливо. а ше ця рання осінь досконало пасує до porcupine tree, як листопад пасуватиме до леонарда коена).

в Элеонора_Кацнельбоген я напросилася на флешмоб, у якому багато буков.
тож розповідатиму вам про три штуки, серед яких є справжня поштова скринька, солоні огірки (ох. ооооох) і втеча.
давно не писала речей, у яких більше десяти речень.

усе ж.

- поштова скринька (справжня, не електронна).
поштової скриньки в мене по-справжньому ніколи не було, незважаючи на повсякчасну присутність паперових листів на багато сторінок - мені й від мене. коли я була маленька й бавилася в листування з людьми, які познаходилися через дитячі журнали (цікаво, шо я ніколи не писала перша. якшо комусь було цікаво, він сам мені писав. не тому, шо мені не було цікаво; може, це нормальний людський і тим більше дитячий страх не отримати відповіді, а може, мені й так вистачало, кому писати. в кожному разі, відповідати я намагалася всім - хоч би про те, шо більше не відповідатиму), листи нам додому приносила поштарка. підозрюю, я була найбільш листоактивною істотою в селі. підозрюю, я була там єдиною істотою, якій регулярно потрібні були конверти.
далі - більше

дуже хороший, теплий і сумний грем грін.
дивно, шо в мене раніше з ним ніяк не складалося. може, починала з неправильних текстів. але «монсеньйор кіхот» – особливо в парі з сервантесом – дуже правильний текст, шоб полюбити гріна.

– Мой епископ говорит, что Дон Кихот – это вымысел, плод фантазии писателя…
– Возможно, отче, все мы – вымысел, плод фантазии господа.
– Вы что же, хотите, чтобы я сразился с ветряными мельницами?
– Только сразившись с ветряными мельницами, Дон Кихот познал истину на смертном одре.

***

Читал отец Кихот теперь совсем мало – вот только молитвенник да газету, которая не потрудилась довести до его сведения, что молитвенник больше не обязательно читать.

***

– Знаете, отец, вы напоминаете мне вашего предка. Он верил всему, что написано в рыцарских романах, которые и в его-то время уже были устаревшими…
– Я в жизни не читал ни одного рыцарского романа.
– Но вы же по-прежнему читаете все эти старые богословские книги. Они для вас – все равно что рыцарские романы для вашего предка. Вы верите им так же, как он верил своим книгам.
– Но ведь глас Церкви не устаревает, Санчо.
– Ну что вы, отче, устаревает. На вашем Втором Ватиканском соборе даже апостола Иоанна признали устаревшим.

***

В привычках есть что-то успокаивающее, даже когда они утомительны.

***

Что ж, отче, мы, пожалуй, можем сойтись вот на чем: великих людей всегда сменяют люди мелкие, а с мелкими людьми, пожалуй, легче жить.

***

Просто удивительно, как быстро опустошается бутылка за беззлобным спором. Мэр вылил последние несколько капель на землю.
– Это богам, – сказал он. – Заметьте, я сказал – богам, а не богу. Боги – они крепко пьют, а ваш господь бог, который пребывает в одиночестве, наверняка трезвенник.

***

Как странно, – подумал он, сбавляя скорость и с излишней осторожностью заворачивая «Росинанта», – что сомнение может объединить людей, пожалуй, даже в большей мере, чем вера. Верящий будет сражаться с другим верящим из-за какого-то оттенка в понимании, – сомневающийся же сражается лишь сам с собой.

***

– Упокой, господи, его душу, – произнес отец Кихот.
– Могли бы не жалеть генерала.
– Я его и не жалею. Я никогда не жалею умерших. Я им завидую.

ще...

Сегодня уже вполне ясно, что наша цивилизация совершила ошибку, слишком великодушно проявляя уважение и бережность, ибо имела противниками чистейшую наглость и беспардонную нетерпимость.

томас манн, «доктор фаустус», 1943-1947.
цікаво, це довбане людство можна чомусь узагалі навчити?

така рельєфна - ммм, от як давньогрецькі статуї, як "олімпія" лені ріфеншталь або як старий добрий пін-ап - дівчина червня 1958 року, playboy playmate Judy Lee Tomerlin. 1940 року народження (тобто на цих фотографіях їй 18, це, здається, однай з наймолодших плейбоївських дівчат того часу).



ще...