є музики, які я просто беру й прив'язую до якихось людей, бо мені так асоціюється.
іноді – як із саймоном і гарфанклом – вдається вгадати. частіше ні.
зараз слухаю умфф, думаю про одного такого дивовижного хлопчика, і не знаю (не зовсім упевнена), чи це умфф мені його нагадує, чи просто спочатку про хлопчика думалося під умфф і тому зараз воно таке пов'язане. і, звісно ж, не знаю, подобається хлопчикові умфф чи нє (я не знаю, як хлопчика звуть, про шо тут можна далі говорити).
умфф своєю загадковою мовою вилизує мене зсередини. не те шоб я не любила їхні англійські речі (land ahead звучить навіть трошки краще, ніж land in sicht), але від німецької з'являються такі неймовірні мурашки, такі кришталеві кульки в сонячному сплетінні.


іноді я собі зовсім дивна.

(так, це було просто – і забрало секунд сорок. шо ше раз доводить, шо параноя страшено актуальна для нашого попсутого світу. тепер я знаю, як звуть хлопчика, і майже певна, шо умфф він не слухає. менша з тим. умфф прекрасний безвідносно до асоціацій).

коли я не пишу про релігію, то намагаюся писати про тілесність. або про обидві водночас (в сенсі, й релігію, й тілесність).
не знаю, як поєднати американського такого виразно маскулінного воннегута й канадську таку жіночну й тілесну атвуд, але так уже є. (ну й це буде freakshow, якшо я, з моєю дисертацією про воннегута, візьму й на конференціях розповідатиму про атвуд. так не роблять. мені, звісно, байдуже, як вони роблять, особливо після тої світової скорботи, яка мене нагнала сьогодні в інституті літератури, але без ступеня не дадуть нормально викладати, а без статей і конференцій з теми дисертації не дадуть нормально захиститися. бррр).
менша з тим.
ось шматочок із good bones and simple murders – абсолютно неймовірно прекрасне про тілесність.

The history of war is a history of killed bodies. That's what war is: bodies killing other bodies, bodies being killed.
Some of the killed bodies are those of women and children, as a side-effect you might say. Fallout, shrapnel, napalm, rape and skewering, anti-personnel devices. But most of the killed bodies are men. So are most of those doing the killing.
Why do men want to kill the bodies of other men? Women don't want to kill the bodies of other women. By and large. As far as we know.
Here are some traditional reasons: Loot. Territory. Lust for power. Hormones. Adrenalin high. Rage. God. Flag. Honour. Righteous anger. Revenge. Oppression. Slavery. Starvation. Defence of one's life. Love; or, a desire to protect the women and children. From what? From the bodies of other men.
What men are most afraid of is not lions, not snakes, not the dark, not women. Not any more. What men are most afraid of is the body of another man.
Men's bodies are the most dangerous things on earth.

more...

зомбі однозначно стають трендом.
дизайн від 604republic:



пороздивлятися...

настрій останніх двох тижнів. yeah.
(SebLester)

не знаю, чи це зомбі стають трендом, чи то просто мені все частіше трапляється різне зомбяче. в кожному разі, його вже багато й воно чудесне.
наприклад.

дивитися:
радісне різдвяне відео від team unicorn



вдягатися:

бертран рассел:

Если бы гелий или какой-либо другой элемент (но не водород) мог быть искусственно создан из водорода, тогда произошло бы колоссальное освобождение энергии в форме света и теплоты. Это создало бы возможность атомных бомб, более разрушительных, чем теперешние, которые делаются из урана. В этом было бы и другое преимущество: запас урана на нашей планете ограничен, и есть опасность, что он будет израсходован раньше, чем исчезнет человеческая раса, а если бы мог использоваться практически неограниченный запас водорода в морях, то были бы достаточные основания надеяться, что homo sapiens положил бы конец самому себе к большой выгоде других, менее жестоких животных.

до звички носити гарну білизну й шкарпетки без дірок, шоб не було соромно, якшо раптом по дорозі доведеться заїхати в морг, можна додати ше одну. так і уявляю патологоанатома, який скрушно зітхає: «як шкода, вона, виявляється, любила кафку...»

постер від Bethan Hodges



ну й по дорозі – ше кілька хороших робіт того самого автора.
ось.

тепер сиджу й думаю, за які книжки з моєї читацької практики було б соромно...

Сегодня утром, по пути на почту, мы с Борисом поставили окончательную печать одобрения на нашу книгу. Мы с Борисом изобрели новую космогонию литературы. Это будет новая Библия – Последняя Книга. Все, у кого есть что сказать, скажут свое слово здесь – анонимно. Мы выдоим наш век, как корову. После нас не будет новых книг по крайней мере целое поколение. До сих пор мы копошились в темноте и двигались инстинктивно. Теперь у нас будет сосуд, в который мы вольем живительную влагу, бомба, которая взорвет мир, когда мы ее бросим. Мы запихаем в нее столько начинки, чтоб хватило на все фабулы, драмы, поэмы, мифы и фантазии для всех будущих писателей. Они будут питаться ею тысячу лет. В этой идее – колоссальный потенциал. Одна мысль о ней сотрясает нас.

(генрі міллер, «тропік рака»)

у мене є припущення щодо того, чому всі ідеї «великих книг» (а в кожного автора, який себе достатньо любив і поважав, – гаразд, у половини авторів; гаразд, до того, яка настали всякі там постмодернізми – була, звісно ж, така ідея) так жорстко обламувалися. йдеться не про нечитабельний рух механізмів у голові малларме й не про занудні високі ідеї німецьких романтиків; навіть якшо теоретично припустити, шо така офігєнна тотальна книжка могла би бути написана, це не допомогло б цьому світові з його забрудненою ноосферою.
проблема в тому, шо в цьому світі надто мало людей читають, і надто багато – пишуть. а шоб зрозуміти, шо після якоїсь книжки можна взагалі й не писати, треба принаймні прочитати цю книжку. і треба достатньо смирення, шоб визнати, шо такі да, я не зможу не те шо краще, а навіть наполовину так добре.
і скільки б не було текстів, які groundbreaking і, по ідеї, таки мали змогу змусити ціле покоління заткнутися й слухати, затамувавши подих, у цьому поколінні завше буде занадто багато людей, які вміють писати букви (я не кажу «книжки», звісно ж), але не вміють буков читати (а навіть якшо – то навряд чи в них так само добре з рівнем слів). «велика книга» – не менша наївність, непростимий позитивізм, мало не просвітницька ідея.
генрі міллер – великий наївний позитивіст. о чорт.

і заразом про футболочки.
читаю куна (не того, котрий про грецькі міфи, а того, в якого про наукові революції). поки шукала в нетах, як виглядає обкладинка його книжки, натрапила на таке:



ну ви зрозуміли, хочу-хочу-хочу. де тут друкують на футболочках?

і шоб двічі не вставати. виявилося, шо одна з моїх улюблених фраз «американських богів» в оригіналі звучить так:
It’s all about the dominant fucking paradigm, Shadow. Nothing else is important.
а я-то думала, чого їй бракує в перекладі...

ше шматочок із коенової поезії - точніше, цього разу не поезії навіть, а так.

verbava -
Пісня рогоносця

Якщо це схоже на вірш,
одразу тебе попереджу:
це не має бути вірш.
Я не хочу нічого перетворювати на поезію.
Її роль у цьому відома мені,
але зовсім не турбує зараз.
Це між нами двома.
Особисто мене не гребе, хто почав;
насправді я сумніваюся, чи мене взагалі гребе.
Але щось же сказати потрібно.
Усе-таки ти напоїв її пивом,
привів до себе, увімкнув правильну музику –
й через годину-другу все скінчилося.
Я знаю багато про честь і пристрасть,
але, на жаль, там не було ні того, ні іншого:
тобто, я певен, пристрасть була,
і навіть трошечки честі,
але йшлося про те, щоб наставити роги Леонардові Коену.
Чорт, це можна адресувати вам обом.
Я не мав часу писати більше.
Треба було молитися,
треба було чекати біля вікна.
Повторюю: йшлося про те, щоб наставити роги Леонардові Коену.
Мені подобається цей рядок, бо в ньому – моє ім'я.
А нудить мене від того,
що все так, як було раніше:
я досі начебто друг,
я досі ніби коханець.
Ненадовго, щоправда,
ось чому я це вам двом розповідаю.
Річ у тім, що я перетворююся на золото.
Кажуть, це довгий процес;
кажуть, він поетапний.
Просто щоб ви знали – я вже став глиною.

оригінал

art by Kelly McKernan