"Якби Господь призначив жінку бути його господаркою, він створив би її з голови. Якщо рабою – то створив би з ноги. Але оскільки він призначив бути подругою та рівною чоловіку, то створив її з ребра "
(Аврелій Августин)

На дворі ХХІ століття. Кого зараз здивує те, що жінка керує підприємством чи має власний бізнес..? Мабуть, нікого. Але як ми маємо реагувати, коли чоловік цієї жінки сидить в дома на утриманні..? Цього ми не знаємо, поки. Подивіться навкруги – і що ви побачите..? Поняття фемінізму сьогодні набуло цікавого значення. Якщо раніше такий рух був спрямований проти дискримінації жінок, то сьогодні прекрасна половина людства мусить відстоювати чоловіків. Бо зараз ми перекрутили чи, навіть, зовсім забули, що насправді означає поняття «фемінізму». Якщо жінка скаже, що в її домі чоловік – голова сім*ї і лише від нього залежить добробут родини, а дружина – це як додатковий гаджет, - слабку половину людства таке обурить. Гасла та лозунги: «Ми жінки – сильніші, ніж чоловіки», «Чоловіки, геть з жіночої землі» і т. п., настільки вкоренились в нашу свідомість, що, здається, так було, є і завжди буде. Боротьба давно вже йде не за рівність між чоловіком і жінкою, а за перевагу жінок над чоловіками.

Сьогодні прекрасна половина людства не може цілком і повністю покластись на свого супутника, та зайнятись прямими жіночими обов*язками. Чи не тому, що зараз чоловіки менш витривалі та м*які..? А що ж зробило їх такими..? Може когось таке здивує, але у всьому винні жінки. Ми їх задавили своєю внутрішньою силою та надзвичайним потенціалом. Замість того, що б ідеально виконувати свою місію – хранительки домашнього вогнища і розповсюджувати любов, ми тиснемо, і морально, і фізично чоловіче населення, що б довести ... Кожен своє, але підсумок який..?

«Рівень культури чоловіка визначається його відношенням до жінки»
Максим Горький

Ми перестали виховувати мужніх чоловіків. Чому..? Бо дитина всі початки бере з сім*ї. Якщо маленький хлопчик бачить, що мати намагається зробити все для благополуччя родини, а батько має лише виконавчу роль (ходить на роботу, читає газети, виносить сміття…), то в свідомості дитини це відкладеться, як норма. І тоді майбутньому чоловіку буде відведена теж далеко не головна роль. Він не зможе реалізуватись. Тому, часом, мужчинам залишається самостверджуватись завдяки насиллю в бік дружини та дітей. Але і це зараз не проблема. Сьогодні майже жодна жінка не стерпить, якщо на неї піднімуть руку. Вона звернеться до спеціальних установ і вирішить цю проблему.

«Чоловік повинен допомогти жінці бути слабкою, сильною вона може бути і без нього»
Вольтер
Отже, що ж таке фемінізм..? Це науковий напрям і суспільний рух, метою якого є повна рівноправність чоловіків і жінок у всіх сферах життя. Та сьогодні ми бачимо жінок в образі успішних бізнес-вумен і чоловіків – з повним букетом комплексів. Фемінізм – це не дискримінація сильної половини людства..! Не їхнє гноблення..! І зовсім не домінування жінок над чоловіками..!

На рівні природних рефлексів ми мусимо залишатись такими, якими народились: чоловіки – сильними, мужніми, стриманими. А жінки – ніжними, турботливими, бути оберегами сімейного вогнища. Але на рівні інтелекту та самоствердження – ніхто не може виділятись. Що заважає бути жінкам хорошою матір*ю та успішною бізнес-вумен одночасно..? Лише відсутність бажання та відповідної підтримки з боку чоловіків.

Ми, жінки, вже отримали свою свободу, свою перевагу. Чоловіки давно не сильна, а слабка стать. І сексуальної меншини вже більшість. Куди ж далі..? А далі, у зворотний бік. Якщо ми хочемо щоб наші діти були щасливими, сім'ї міцними і надійними, то мусимо розставити все по місцях.

До Львівської бізнес-школи, що створена при Українському католицькому університеті, з*їхалося сто лідерів зі сфери бізнесу, суспільних діячі України та закордону на міжнародну візійну бізнес-конференцію “Intro”.

Софія Опецька, керівник Львівської бізнес-школи, під час конференції 16 квітня поінформувала, що сьогодні вже годі говорити про вплив кризи на бізнес і наше суспільство, а варто осмислювати перспективи.

Протягом двох днів учасники конференції обговорюватимуть можливості розвитку бізнес-середовища в Україні на п*ять років. Буде йти мова про конкурентоздатні бізнес-моделі. Дискутуватимуть з питань філософії ведення бізнесу, - як спільні цінності для українських бізнес-лідерів, що зроблять їх конкурентними на світовому ринку, зв*язок між цінностями, бачення і сталим розвитком бізнесу.

Борис Ґудзяк, ректор Українського католицького університету, зазначив: «Я вважаю найбільшою цінністю цієї конференції те, що зібралося товариство людей, яке зробило в Україні вже не одну важливу справу. Ми чуємо тут дуже оптимістичні ноти, і вони оптимістичні не тому, що ситуація є легкою, але тому, що говорять успішні люди. Важливо, що коли таке товариство витрачає час, щоб глибше призадуматися над причинами ситуації та перспективами змін, то це попри практичні результати, дає усім більшу довіру один до одного, а це – запорука змін».

За час незалежності України, наше суспільство отримало багато викликів у більшості сфер життя. Відсутність стратегії або ж бачення, як можна гармонізувати зміни, які є необхідні, сьогодні гостро відчувається .Якщо зміни чи труднощі публічно обговорювати, то люди сприймають їх легше.

Сьогодні на фінансовому ринку існує недовіра, сумніви та переживання. Такі конференції, як “Intro”, мають сприяти виробленню в українському суспільстві культури та традиції публічного обговорення важливих суспільних змін, що є необхідною умовою розвитку здорового громадянського суспільства.

18 квітня Львовом пройшов міжнародний День здоров*я. В рамках святкування у центрі місті Лева відбулися заходи, до яких було долучено багато людей. Організатором дійства була Фундація Регіональних Ініціатив (ФРІ) - Всеукраїнська молодіжна громадська організація (ВМГО). Потужний центр підтримки молодіжного руху, молодіжних організацій та підготовки молодих лідерів в Україні. Працює по всій території України з метою інституційного зміцнення молодіжного руху, навчання і забезпечення активних учасників об’єднань молоді, розвитку студентських та загалом молодіжних ініціатив. ФРІ застосовує виключно громадські засоби впливу на органи державної влади та місцевого самоврядування, керується винятково законами України та міжнародними правовими нормами.

ФРІ не підтримує жодну політичну партію. Її членам стають молоді люди, які мають або час, або ресурси, або гроші, або просто бажання допомагати, бути корисними, сприяти молоді України, розбудовувати державу, а не для досягнення політичної цілі – влади. Тому членами ФРІ є члени різних, навіть за ідеологічними переконаннями, партій.

На площі перед Оперним театром починаючи з 12:00 відбувались дійства, що привертали увагу всіх, хто був присутнім цього дня в центрі міста. Чи то чоловік, який спішив на ділову зустріч, чи то компанія друзів, яка вирішили прогулятись центром в вихідний день, чи то туристи, які завітали до нас – всі без винятку мали змогу брати участь у акціях до Дня здоров*я. Цікаві конкурси, виступи різноманітних українських діячів та хороша організація сприяли чудовому настрою львів*ян.

Проводились численні майстер-класи з брейк-денсу, рок-н-ролу, танго, вальсу та інших танців. До цього було залучено багато львівських танцювальних шкіл та гуртків. Жителі міста мали змогу безкоштовно навчитись кільком рухам класичного чи спортивного танцю.

Але родзинкою програми стала масове виконання зарядки. Більшість людей, що були на проспекті Свободи віком 7-40 років, прийняли участь в раптових гімнастичних вправах. Організатори свята запропонували трохи розворушити м*язи. Проводив зарядку Максим Костів, викладач хореографії Львівського державного училища культури та мистецтв.

Девізом свята було: «Здоров*я – це рух..! Рух – це життя..!». Цією акцією ФРІ намагалась достукатись до сердець львів*ян, аби ті підтримували здоровий спосіб життя. Адже немає нічого важливішого, аніж здорова молодь – це наше майбутнє.

Проблему батьків та дітей ми спостерігаємо протягом багатьох поколінь. Вона виражається починаючи із зовнішнього вигляду та закінчуючи музикою, що ми слухаємо. Конфлікт інтересів старших людей та молоді буде присутнім завжди. Та є момент, де ця суперечка проявляється найбільше.

9 травня – свято чи траур нашої держави..? Держави, за яку наші діди та бабці віддавали життя. Вони боролись за свою Батьківщину. Вони вірили в неї, в ідею, що їх вела. Мільйони людей йшли на війну лише заради того, щоб сьогодні ми мали змогу жити. Сьогодні своїми життями ми завдячуємо лише ветеранам, котрі не боялись загинути, в першу чергу, заради нас. Ніхто не вміє передбачувати майбутнє. І вони також не знали, що їхня Батьківщина розпадеться. Та вони вірили, що та перемога, не залишиться непоміченою.

Минуло вже 19 років, як розпався СРСР. Та держава, за яку боролись наші предки, не існує, як така. Але існуємо ми. Ми живемо в тому світі, який відстояли теперішні ветерани. Сьогодні ніхто не може сперечатись – все, що ми маємо зароблено тяжким випробуванням, яке ми називаємо Великою Вітчизняною війною.
Думаю, за шанс, що ми маємо сьогодні ми все-таки маємо віддячити старшому поколінню.

Ще наших батьків виховували з любов*ю та шаною до Дня перемоги. Вони ж постарались передати ті почуття і молодому покоління сьогодення. Але чимдалі – тим більше зневаги дідусі та бабусі отримують від нас. Та хто винен, що тоді були інші часи..? Якщо задуматись – ми теж були б зобов*язані (чи ж змушені..?) іти воювати за Радянський Союз, якби народились раніше.

Якщо вже хтось настільки не може зрозуміти, чому ж та держава була такою дорогою для народу, нехай загляне на інший бік медалі. Впевнена, що всі погодяться зі мною – ідея фашизму загрожувала цілому світу. Отже, це ще одна причина, чому ми мусимо шанувати все, що для нас зробили ветерани у свій час. Вони не дозволили своє майбутнє спаплюжити думкою про арійську расу. Своє майбутнє і наше сьогодення. Тим, що я зараз пишу ці рядки я вдячна всім людям, які відали життя під час Великої Вітчизняної війни. Перед тими, хто вижив – схиляю голову. Носити мундири з кількома кілограмами орденів та медалей – це їхнє право. Це їхня гордість. А обов*язок теперішнього молодого покоління – не підвести дідусів та бабусь. Нехай вони будуть впевненими – всі ті події, що пережили у 1941-1945 рр., не були марними..!

Травень – найнасиченіший місяць року. Він багатий на свята та події. Одним з таких свят є День міста Львова. Цього року львів’яни мали змову відзначати цю подію 10 числа 5 місяця. Про неї знав кожен житель нашого міста. Численні концерти, цікаві акції та конкурси обов’язкові у програмі святкування. Кого не спитаєш про плани в такий день – відповідь у всіх майже однакова: «Звісно, поїду до центру з друзями на концерт..!».

Але цього року святкування було по-своєму особливим. В парку культури відбувся один з банальних концертів. В його програмі були присутні виступи таких маловідомих гуртів, як «Креатив» та «Хмародери». Вони розігрівали публіку та викладались на всі сто відсотків. Молодь міста Лева не могла залишитись незадоволеною. Драйвова музика українського року заряджала публіку та дарувала чудовий настрій всім навколо.

Проте справжньою родзинкою концерту був виступ гурту «Оратанія» Більше 300 юнаків та юнок прийшло насолодитись виконанням їхніх доволі специфічних пісень. Але не лише самому відірватись, а й зробити сюрприз для самих виконавців та решти львів’ян було в планах відвідувачів. Під час виконання однієї з композицій під назвою "Цимбали" більше двохсот навчених молодих людей станцювали синхронний танець. Таким чином, жителі нашого міста хотіли показати, що весело та цікаво може бути не лише після випитого алкоголю, а й просто від святкового настрою.

Все дійство було організоване таким угрупуванням, як «Флешмобери Львова». Керівниками його є Орест Гера та Олег Фаренюк. Ця організація існує вже близько 3 років і нараховує більше 30 акцій. Протягом півтора місяця ледь не через день проводились репетиції до святкування Дня міста. В робочі дні приміщення надавав нічний клуб «Тортуга», а у вихідні молодь танцювала просто неба позаду літньої сцени парку культури.

«Ідея танцювального флешмобу крутилася вже давно, але реалізувати її довгий час не було можливості, аж до моменту, коли арт-директор клубу «Тортуга» не проявив ініціативи. Тоді почали шукати групу-виконавця, хореографа і можливості для реалізації цієї ідеї. Загалом актив «Флешмоберів Львова» проробив дуже велику роботу з підготовки, яка зайняла близько місяця. Це все втілилося у концерті до Дня міста Львова і танцювальному флешмобі, який відбувся в рамках цього концерту. Дійство було успішним і знайшло масу прихильників, тому можна говорити про більш масовий флешмоб у майбутньому!», - додає Богдан Мацях, один з організаторів акції.

Львів’яни поставились до ідеї поставити рекорд із танцювального флешмобу дуже серйозно. Більшість учасників майже не пропускали репетицій. Вини проводились після шкільних уроків та університетських пар, аби не завадити успішності молодих людей.

Постановкою танцю займався львівський хореограф Максим Костів. Вся акція відбувалася за підтримки міської ради Львова і мама офіційний дозвіл на проведення. Представник з Львівської міської ради, Євгеній Пелеховський каже: «Нема нічого важкого. Всі рухи дуже легко повторюються. Танцювати в стані абсолютного адекватну – це є набагато краще, ніж пити пиво, слухаючи рок-музику».

Рухи танцю біли доволі простими і легко запам’ятавувались. Тому ще до початку концерту ті, хто найкраще знав танець, проводили майстер-класи серед звичайних відвідувачів концерту. Кожен охочий міг бути долучений до такого масового дійства.

…і падав дощ… і падав дощ зі снігом… мокрим асфальтом крокували люди хто куди. Дехто без парасоль та капюшонів бігли до найближчого сховища, аби не промокнути наскрізь. Більшість додому, до родини… А були й ті, котрі нікуди не спішили, їх не чекали кохані, діти, батьки. Вони були самостійні. Зрештою, саме цього вони прагнули від життя: незалежності. Просто раніше не знали, що залежати від когось іноді навіть приємно.

…була шоста година вечора… вже темно на вулиці, зима охопила місто… А двійко підлітків сиділо на підвіконні багатоповерхівки, в квартирі спільного знайомого… вони пили зелений чай без цукру та дивились крізь шибку на перехожих… і їли улюблені цукерки… на столі лежала запалена ароматична паличка з запахом троянди… вони були спокійні та розслаблені… час від часу перекидались поглядами і проміжними фразами… і багато мовчали, майже весь час… як то кажуть: всі говорять про одне, а мовчать про різне… так, сьогодні вони мовчали про різне… і говорили теж… вони були разом із самого народження, знали один про одного більше, аніж про самих себе… майже як близнюки: хтось ударився, а боліло в іншого… і так уже 17 років... але не сьогодні…

…сьогодні не було слів ні в кого… чай, який холонув все більше з кожною хвилиною, заповнював порожнечу… і цигарки… майже пуста пачка цигарок лежала коло ноги дівчини… вона не курила, ні… вона навіть запаху тютюну не переносила… курив юнак, сьогодні аж надмірно…

…ні, не сталося нічого такого, що могло б зіпсувати такий вечір… і нічого, що б зіпсувало відносини між такими друзями, як ті двоє… просто їм потрібно було побути наодинці, мовчки… вони вимкнули телефони… не хотіли, щоб хтось турбував… але хто ж потурбує..? батьки знали, що вони разом і не хвилювались… а іншим байдуже де вони і з ким… у кожного було безліч питань, відповіді на які не мав ніхто… але вони шукали… десь глибоко в свідомості… та марно… бо все, що вони хотіли знати прийде з часом, досвідом… та їм було байдуже… вони, як малі діти, хотіли все й одразу… але наштовхнувшись на перешкоду - лякались…

… за роздумами час іде швидко… догоріла ароматична паличка… і ось уже прийшов знайомий, якого вони покірно чекали в квартирі… з його приходом підлітки повернулись до реальності, яку покинули на декілька годин… вони швидко помили чашки, викинули попіл та обгортки від цукерок… одягнули куртки, попрощалися з господарем та пішли в ніч… а надворі й досі падав дощ зі снігом… але їм байдуже… вони йшли попід руку й весело жартували… сміялися… старались зліпити сніжки, але не вдавалось і вони жбурляли один в одного просто грудки снігу… не залишилося й сліду від задумливого настрою… вони були дітьми…

…завтра вони встануть зранку, здзвоняться і, як завжди, разом попрямують до школи… і далі падатиме дощ… дощ зі снігом… зима, все-таки… там, розійшовшись в паралельні класи, вони декілька годин будуть окремо… але цього достатньо, щоб скучити… їхнє життя піде своїм ходом… вони любили життя… їм було цікаво жити… кожен день приносив щось нове… не завжди приємне, але вони вчились на власних помилках…

…всі знайомі приписували їм роман… будь-яке пояснення їхніх стосунків потерпало невдачу… люди собі думали… але їм байдуже….

… вони були друзями…

…найкращими друзями…

…=)…

…

Ти прокидаєшся з неймовірним відчуттям спустошеності. Повільно потягуєшся. Важко усвідомлювати, що сьогодні ранок понеділка. Але все-таки відкриваєш заспані очі. Стараєшся спокійно вимкнути будильник, що з дня на день о 07:00 починає грати «Вставай» Океану Ельзи. Стараєшся спокійно, але не завжди вдається. Оце щоранкове «Вставай, пий чай з молоком, молися на теплий душ…» ти ненавидиш всім серцем. Проте, мелодії на будильник ти не зміниш. А для чого? Нову пісню ти зненавидиш так само, як і стару. І взагалі: чай з молоком – найгидкіше, що тільки може бути, та і душ ти приймаєш лише холодний. І лише чорна кава може дати тобі відчуття початку нового дня.

А Океан Ельзи ти насправді любиш. Це один з небагатьох вітчизняних гуртів, який вартий уваги. Прокидаючись під «Вставай», ти швиденько переключаєш на Rolling Stones. Ти ніколи не жив за принципом «секс, наркотики та рок-н-рол», але Мік Джагер чимось тобі імпонує.

Після чашки гарячої кави ти подивишся на годинник: 08:15 – можна збиратись на роботу. Як завжди, довго шукатимеш ключі від машини по всій квартирі, а потім знайдеш їх у кишені своїх джинсів. Поспіхом вибіжиш надвір, заведеш двигун і поїдеш вже такою знайомою дорогою… Можливо, запізнишся через затори, але все це дурниці…Відчуття спустошеності не покидає тебе. Воно переслідує вже протягом декількох місяців… Але ти стараєшся відволіктись: забиваєш голову роботою, друзями, коханками, які довго не затримуються… Будь чим, лиш би не думати про неї…

Та тобі не виходить забути ту, що так багато значила, значить і буде значити протягом всього життя…
Нудний робочий день закінчується і ти ідеш в улюблену кав’ярню. Не твою, ти взагалі не любиш публічних місць. Ти підеш туди, де щовечора ви ходили їсти фруктове морозиво або вершковий десерт. Сядеш на ваше улюблене місце. Замовиш лише чорну каву та просидиш над нею близько години. А тоді, підеш вечірнім Львовом додому. Машина так і стоятиме на робочій стоянці, завтра поїдеш туди маршруткою.
Дійшовши до одного з львівських будинків, згадаєш слова з пісні Лари Фабіан «Je t’ aime».

Скільки разів вона співала цю пісню тобі, коли ви сиділи на дивані біля вікна і спостерігали за темними вулицями? Тоді це все здавалось такою дурницею. Ти взагалі не визнавав її романтичної натури.
А зараз готовий віддати все, заради її голосу. Тільки зараз зрозумів, що цінуєш щось (чи когось) лише після того, як втратиш. Зараз вона співає комусь іншому. Ти не знаєш чи вона зараз щаслива, але дуже на це подіваєшся. Ти навіть не спробуєш її повернути, бо думаєш, що з тобою їй буде погано. Ти боїшся, що не зможеш зробити її такою ж щасливою, як і в перші місяці ваших стосунків. Ти навіть не спробуєш щось виправити…

Через декілька років ти одружишся з якоюсь хорошою жінкою. У тебе буде двоє дітей, яких ти обожнюватимеш. І дружину свою ти кохатимеш. Але ти ніколи не дізнаєшся чи та дівчина, що співала французьку пісню, була коханням всього твого життя. Ти просто не дав шансу їй ним стати.
Але завтра ти прокинешся о 07:00 під ту ж пісню Океану Ельзи в пустій квартирі…

…час, він так стрімко тече в твоєму тілі… в кожній жилці… клітині… він мовчить... і це мовчання багато говорить… так багато, що іноді не встигаєш за словами… з кожною секундою він тече все далі і далі… починаючи з твоїх ніг, які біжать кудись… доходячи до рук, які роблять щось… наповнює легені… вдихаєш час… приливає до серця… і тоді воно б*ється з шаленою силою… такою, що сам не розумієш куди ідеш і що робиш..? Не розумієш, але продовжуєш… бо та плутанина, що в твоїй душі (чи може десь інакше?) підказує дії… а потім він доходить до мозку… і ти зупиняєшся… починаєш думати… стихають всі голоси… «Що за дурня..? Так не можна!»… і байдуже, що ти чогось хочеш понад усе… головне – робити все як належить… головне виглядати як належить… головне говорити, що належить… вже не біжиш…руки опускаються… серце б*ється в звичному ритмі… а ти продовжуєш думати… і тоді приходить самотність… але це приємно… була б вона чужою – ти не приділяв би стільки часу думкам про неї… і з*являється час на себе… на свої емоції… депресії… істерики… поки знову час не опуститься до рук, що трусяться… видихаєш все, що мав зробити щойно… брак повітря… а потім підкошуються ноги…і так до нового епізоду в житті…але ти не усвідомлюєш, що для всього необхідний час… тобі здається, що все відбувається сьогодні(!) – зараз(!!!)… часу вже нема і ніколи не буде… це твій останній шанс… остання спроба… і настає тиша… здається – безвихідь…

а потім приходять дрібниці, що відволікають. Виходиш на вулицю, а там нікому нема діла до твоїх переживань. І це тішить. Бо не хочеш ділитись думками з тими, хто тебе навіть не слухає. просто не чує. Йому не цікаво. В нього свої радощі(чи проблеми..?). і ти ідеш з загадковою усмішкою Львовом весь в собі. Ти не губишся в буденності. Ти просто їй слідуєш. Ти навіть сам її ведеш. Направляєш. І, з часом, усвідомлюєш значимість тих, хто іде поруч. Сьогодні одні, завтра інші люди. Але вони були. Вони є. вони завжди будуть. Ти їх любиш. Кожного. Бо без людей ти б був самотнім.

Коли ти хочеш знайти сенс свого життя, то починаєш його пошуки у глибині своєї свідомості. І перш за все - намагаєшся уявити своє відтворення.

16 вересня 2000 року зник журналіст Георгій Гонгадзе. Мені було 8 років. Мені важко пригадати, коли це прізвище назавжди закарбувалося в мою пам’ять, але я дуже добре пам’ятаю, як у мене вперше в голові вибухнула думка: «За що можна вбити людину?». Виявляється можна вбити за слово. Відтоді пройшло більше 9 років. Весь цей час я дозрівала аби належно підготуватися до свого першого життєвого вибору – вибору професії. Кожна сфера діяльності має своїх легендарних постатей, які віддали своє життя задля ствердження тієї справи, якій вони присвятили життя. Вони жертвували собою, щоб не зрадити принципам. За такими людьми завжди йшли і йтимуть надалі!


Часто я роздумувала над тим, як охарактеризувати основі риси сфери діяльності, якій вирішила присвятити життя. Дискутуючи сама з собою, я знаходила аргументи на користь тієї чи іншої якості. Зважувала всі думки, які приходили мені до голови. Кожного разу відкривала для себе щось нове і мала нові ідеї для роздумів. Довго обмірковувала всі «за» та «проти». Я дійшла своїх висновків.

Якщо згадати слова Вольтера: „Я не поділяю ваших переконань, але я віддам життя за те, щоб ви могли їх висловити”, то їх можна віднести до одного з принципів журналістики. Чесність і правдивість – найбільші людські чесноти. Без них уявити постійний прогрес суспільства нереально. В житті кожної людини найчеснішим «товаришем» є дзеркало. Воно відверто показує всі недоліки, які притаманні його господарю. Журналістика – це дзеркало життя. Вона є тією сферою, яка оперативно реагує на будь-які зміни, які відбуваються в суспільстві.
Журналістика є найулюбленішим вихованцем суспільства. Від розвитку середовища, де формується така сфера діяльності, залежить результат «виховання». Недарма журналістику називають «четвертою владою» країни. Але вона постійно залежить від трьох своїх сестер. В тоталітарній країні не може бути демократичної журналістики, так само, як і навпаки.
Якщо навіть і думка оточуючого тобі чужа – все одно її потрібно знати і вміти або погодитися з нею, або переконати в своїй правоті. Вміння переконувати – це вміння об’єднувати. Цього можна навчитися, постійно перебуваючи в різносторонньому оточенні. Журналістика – це постійні компроміси.
Парадокс, але з іншого боку головним принципом журналіста повинна бути повна відсутність професійних компромісів. Конфлікт інтересів постійно переслідує протягом творчо–професійних злетів та падінь. Не зрадити свою совість – це найголовніше людське завдання протягом усього життя. Ця сентенція для тієї людини, яка вирішила пов’язати своє життя з «гострословством» стає ще більш вагомішою і актуальнішою.
Якщо ти володієш інформацією – ти володієш світом. Професія журналіста одна з тих, які тримають руку на пульсі життя. Постійно йти в ногу з часом, знати останні події, завжди бути серед них – те, що найбільше характеризує цей спосіб життя. Бути журналістом – це не просто виконувати свою роботу. Треба вміти жити тим стилем, якого вимагає цей рід діяльності. Для того, щоб вміло доносити до людей інформацію необхідно постійно з нею працювати і вчасно опрацьовувати.
Мені подобається знайомитись з цікавими людьми, постійно бути в курсі подій… Я хочу навчитись подати інформацію читачу так, щоб вона його зацікавила. Журналіст – це невід*ємний елемент у системі «людина - суспільство». Він повинен, критикувати, дорікати, засуджувати… Але в той самий момент хвалити, допомагати, тлумачити, повчати і самому вчитись чогось нового. Журналістика – це своєрідна школа життя. У спілкуванні з оточуючими можна навчитись доносити до них все те, що відбувається в даний момент, те, чим вони живуть. А це означає бути зв*язаним з людьми та подіями. Важливо, щоб люди довіряли тому, як подаються факти та інформація. Хороший журналіст завжди буде потрібен читачу, якщо йому подобатиметься стиль кореспондента.

Минуло понад 9 років, а у справі Гонгадзе так і не поставлена крапка. Крім того, сьогодні за статистикою журналістика посідає третє місце у списку найнебезпечніших професій. Але я вірю, що через декілька років ці дані зміняться на користь справи, яку я обрала. Головне, щоб наше суспільство не боялось довіряти та співпрацювати з засобами масової інформації. Шлях до мети не обіцяє бути легким, але я не шкодую, що обрала журналістику. Я зробила свій вибір.

"Я відверто заздрю людям, що дивляться на світ широко розплющеними очима. Їх усе дивує, все викликає бурхливий захват. У мені ж давно не було довірливості до світу."
(Ірен Роздобуько "Ґудзик")