Вічний контроль... Вічний суддя... Вічна совість...
Три компоненти, які заважають розслабитись, відпочити і насолодитись. Контроль думок, бажань, емоцій. Суддя вчинків, думок, бажань. Совість за дії, думки, потяги.
Кожна чаша, коли наповнена чимось - вона виливається, незалежно чи це вода, молоко, злість, біль чи терпіння. Але якщо її наповнювати самій чи ще краще, якщо хтось її наповнює, то вона не втримає того, якою б великою і глибокою не була. Це, - коли падає дощ і переповнена річка тікає з берегів, мчить, зносить все живе і неживе. Вона сильна, сліпа і безжальна. Її ніхто не зупинить і не попросить. Вона робить те, що їй хочеться. Але з часом вода втихомирюється і опиняється на дні чаші. І знов починає наповнюватись... Але треба вважати, щоб часом дно чаші не проржавіло, бо тоді вона не наповниться і висохне. А контроль, суддя і совість подолають тебе і ти не даш собі з ними ради.

Dulce est desipere in loco.

В колонках играет - Океан Ельзи

Натхнення… Те, що дає надію…
Те, що є поштовхом до кроку, вчинку, вдиху.
Те, що манить в далечінь. Його крик кличе тебе в іншу площину, де все змінює колір, розмір, значення. Все стає цікавим та незрозумілим і надаючи йому своє розуміння ти немовби стаєш на сходинку вище від себе самої. І висота манить тебе і ти впевнено йдеш вгору, тебе переповнює радість і задоволення. Ти про все забуваєш і все стає байдужим, навіть те, що робиться там… внизу, де і ти колись була і можливо колись ще будеш. Але це буде колись, а може і не буде, але є ТЕПЕРІШНЄ і ти просто згори дивишся вниз.

В колонках играет - Океан Ельзи

осінь...дощ... холодно...навчання...очі болять від компа...але на душі так тепло, затишно і так хочеться усім посміхатись!

У неусвідомлений собою момент ти підстрибуєш і повітря втримує тебе на якійсь певній висоті над обпльованим тротуаром. Ти відчуваєш силу, вона наповнює твоє тіло: ноги, руки, шию, голову, мозок, очі, губи, які постійно усміхнені, ніздрі, які вільно вдихають повітря лише те, яке потрібно для тебе. Та сила дає тобі можливість набирати висоту. Ти бачиш більше, ніж коли-небудь бачила. Ти це бачиш під іншим кутом. Ти ставишся до того вже інакше, вже не так і так більше вже не буде.
Ти зараз високо... Тобі цікаво, добре, але тривожно. Тебе тривожить думка, коли і хто вистрілить в небо і попаде в твою надувну кулю, яка приземлиться разом з тобою на обпльований асфальт. Але той хтось і не подумає, що когось приземлив, повернув в реальність, в брутальну реальність.

Ти чекала, сподівалась, щось очікувала, мала надію на ПОЧАТОК. На початок чогось.... на початок того. Дочекалась! Так, дочекалася початку і водночас кінця. Це почалось і саме цей початок був його кінцем.
А могло бути інакше, так, зовсім інакше. Це могло початися і не закінчуватися так скоро, але чи ТИ цього хотіла?...

Очищення... Молитвою або водою, думкою чи образом...
Очищення свідомості від несвідомого...
Очищення - це коли ти вилуплюєшся із кокону, який тобі допомагали плести для тебе ж...
Очистити можна себе самій, себе собою, себе для себе. Очистити від бруду, смороду, слів, думок... Очистити себе - це переродитися в собі.
Очищення - це взаємодія життя і смерті.

Дощ перестав падати... На душі, ніби, стало веселіше... І дихати легше... Нарешті прийшла повноцінна весна, свята і т д, але настрою нема зовсім... І свят не хочеться... Хочеться тільки моря сонця і піску

День за днем, хвилина за секундою, місяць за тижнем...
Дихаєш-видихаєш, їш-п`єш, ходиш-сидиш, читаєш-пишеш, спиш...
Ти знаєш, розумієш, робиш. В тебе все під контролем. Можливо, ти не сама, тобто, ти з ним, з кимось. Ти нічим серйозно не переймаєшся. Тобі добре на даний момент, хоч ти розумієш наскільки тобі зараз добре, настільки колись буде зле...
І одної прекрасної хвилини, одного дня, в один момент дзвінок, сигнал чи повідомлення, тобто виклик. І все.. Параліч, тебе паралізує. Ти вже не тут, а там... Ти зупиняєшся, перестаєш дихати, перестаєш жити. Чекаєш знову дзвінка, повідомлення чи зустрічі, прекрасно розуміючи, що цього робити не треба.
Не треба... Це вже старе і забуте. Не повертай того, бо воно нічим не закінчиться і навіть не почнеться. Це міраж...
Забудь... Дихай, живи і не реагуй...

Така прозора, чиста і солена. Така наівна і безвладна. Така маленька,яка утворює тоненьку вологу смужку, а далі калюжку. Потім капає кудись вниз, нерозуміючи і незнаючи куди і для чого, і зупиняється невідомо де, невідомо на чому чи кому. Спочатку вона здається такою важкою, ніби там зібрався цілий світ зі своїми думками, порадами, питаннями. І щоразу, як вона проходить кожен міліметр, вона стає легшою і приємнішою. Появляєтьбся відчуття якоїсь свободи, волі від неї. Таке враження, ніби по дорозі вмирає кожна їхня, тобто людська думка, порада, питання. а тут наздоганяє її наступна і знову з цілим світом, але вже з іншими думками, порадами, питаннями, а потім ще одна і ще одна і дійсно утворюється калюжа. І з часом та калюжа збілдьшується, а її джерело, її початок - висихає. А потім вже нема ресурсів для її утворення. І все... Зявляються нові роздуми, питання і рішення, але вже твої... Твої власні, рідні. і океан, ріка, калюжка, тоненька смужка висихає. А відчуття таке, ніби хтось тебе "взяв" і сотворив ще раз, зовсім чистою дошкою. І ти знов починаєш на ній щось писати, креслити, малювати. А тут, зовсім не ждано і не гадано появляється щось таке жорстоке, яке просто бере мокру губку в свої руки і витирає, стирає, вимиває цю дошку до початкового стану...

дві сніжинки - це ще не зима;
дві сльозинки - це вже справжній дощ...

Тоді, коли прощаєшся з життям. А нащо з ним прощатися? Хіба воно нам дане для того, щоб потім з ним прощатися? Ні! Про нього треба просто забути. Прощання – це так банально, так звично і водночас моторошно, а навіть деколи і сумно, і сльози на очі виступають. Цікаво, чому? Можливо ми за чимось або кимсь будемо скучати, сумувати? Може… Але прощатися з життям не потрібно, не варта. Що таке життя? Життя – це те, що ми обов’язково маємо відбути і маємо комусь його дати. Ми даємо його комусь для того, щоб той хтось потім помер. І знову прощання, сум, біль, розлука. А яке ми маємо право його комусь давати, а якщо той хтось не хоче цього. Це егоїстично з нашого боку. Але ж ми всі егоїсти. Ми завжди в першу чергу думаємо про себе. Може так і треба, може це і правильно. А чому треба прощатися з життям? Звідки ми знаємо, що десь там його нема. Може після зупинки серця є ще одне життя, а може і більше, ніж одне. Це ми себе так втішаємо, що після останнього вдиху і видиху вже все, кінець. А може це тільки початок?...
Сократ: „Записані думки – мертві”.

От чому так тяжко жити???? Чому все відбувається навколо тебе і ти нічого не можеш з цим зробити? Чому все починається так, як ти хочеш, а потім все зовсім протилежно? Чому ти повинна робити те, що зовсім не хочеш? Чому ти маєш жити на цьому світі зовсім цього нехотячи? Чому ти думаючи про смерть в першу чергу думаєш про когось: батьків, брата,сестру, і т.д. Чому не думаєш лише про себе, що тобі ж буде краще...

Ой, ти знову тут. Я і не зауважила, коли ти появилася. Тебе так довго не було. Ну недуже довго, всього два місяці і я ще не встигла за скучити за тобою. Чому ти знову прийшла? Може через кінець літа; може через початок навчання або початок осені; може через нього… Якого?... Хто він?... Звідки взявся?... Куди подівся?.. Чи це не він? Він? Так, це він. Він постукав, а я відкрила. Я не запрошувала його зайти. Він сам увірвався. Я не виганяла його, він сам втік. Може він злякався? Мене? Себе? Нас? Може він був п′яний? Може і я була п’яна. Зовсім ні. Просто падав сильний дощ і була ніч, а потім вийшло сонечко і настав ранок.
Сократ: „Записані думки – мертві”.

З одного боку дуже добре, а з іншого дуже зле, коли одне щось „дуже добре” забувається за допомогою чогось нового „дуже доброго”. Ти собі думаєш, коли появляється щось „добре” і тобі класно, що це межа, що кращого вже нема, а тут появляється щось нове і краще. І ти вже забуваєш про це попереднє „добре” і воно тобі вже видається не таким вже і „добрим”. А потім починаєш шкодувати, що ти занадто віддавалася або віддалася цьому старому „добру”. Але не треба шкодувати. Те, що було колись те було колись і на той час воно було для тебе важливим, було твоїм рідним. Ти з ним жила, ти це переживала, проживала. Воно було з тобою і ти була з ним. Ти його приручила і навпаки, воно приручило тебе. І вже через це не варта про це шкодувати. Все ж таки все зводиться до досвіду – це основне. Більше досвіду – більше кайфу від життя. А життям треба кайфувати. Ти маєш зрозуміти, що приносить тобі кайф, задоволення, а потім створювати собі його, насолоджуватися ним і вже в кінці, хоч не знаю якому кінці чи життя, чи того „доброго” насолоджуватися згадуючи його. А нове „добре” треба сприймати, як майбутнє старе „добре”, яке ти будеш згадувати і отримувати задоволення. Живи і кайфуй кожною хвилиною, годиною, днем, вихідними, тижнями, місяцями, роками, семестрами, але пам′ятай смерть близько – вона твоя тінь.
Сократ: „Записані думки – мертві”.

Коли одна рука відчуває тепло іншої руки – це насолода. Коли одна рука моя, а друга – його. Тоді ми немовби одне ціле, одне тіло. Наші пальці або переплетені або ми обіймаємо ними наші долоні. Це ніби так банально, так буденно. Але зовсім ні. Це відчуття важко з чимось порівняти. Воно може тривати 1,2, 3 хвилини, годину або навіть і більше. А в пам’яті триває аж до смерті. Чому аж? Ми думаємо, що аж, а насправді це зовсім близько, хоч точно невідомо коли…
Сократ: „Записані думки - мертві”.

Ніколи не треба за чимось шкодувати: за тим, що зроблено, сказано або, що не було сказано, зроблено. Основне в житті – досвід, багато-багато досвіду, не залежить позитивний він чи негативний. Дуже важливо, щоб він взагалі був. Людина без досвіду – це порожнє місце. Вона нічого не взяла від прожитого життя. Необов’язково, щоб це була людина старшого віку. Це може бути навіть підліток. З життя ми повинні витискати все, що витискається. Ми маємо проживати його, а не відбувати існування, ми маємо жити, а не існувати. Що було сказано чи зроблено або навпаки, не сказане і не зроблено, значить так воно має або мало бути. Це вже все давно Хтось за нас вирішив, але не знаю точно хто. Напевно Вища Сила – Бог. Ми не маємо права голосу – це все християнство...
Сократ: „Записані думки – мертві”.

Подаровані троянди у почуттях – це … Позитивних почуттях. Немає значення чи це закоханість, симпатія, захоплення чи та ж любов. А може просто гарний настрій. Це зовсім інакше, ніж подарувати їх бо треба, бо так прийнято, їх чекають від нас. Навіть самі квіти це відчувають. Дуже важливо ще й прийняти їх у тому ж почутті, бути на цій хвилі, в тому стані. Це напевно заряджає їх якоюсь енергією, силою, а може тим почуттям…
Подарувати квіти – це має бути просто так, щоб зробити приємне, підняти настрій. І чому їх, бідолах, дарують – бо треба. А вони в’януть, в’януть, в’януть. Гинуть, сохнуть, починають смердіти. У цьому винні Вони. Але Вони не варті того, щоб писати їх з великої букви – вони. Вони завжди у всьому винні. Через них гинуть не лише квіти. Вони вбивці всього живого і неживого. Вони народжені, щоб вбивати їх, нас, його, її, і навіть себе. Вони вбивають себе собою.
Як казав Сократ: „Записані думки – мертві”…

<А> -> <Я>
Все має свій початок і кінець. Без початку кінець не візьметься і без кінця не може бути початку. Ми можемо собі припускати, що ніякого початку не було, а звідки взявся кінець? Просто ми не бачили або не бачимо його, а в гіршому випадку не хочемо його бачити. Дуже важко довести щось до кінця і усвідомити, що це вже кінець. І треба іти далі, не обертатися в минуле, не витягати знову „брудну, а може не брудну, а просто вдягнену білизну назовні”. З кінцем ніколи не треба затягувати. Треба мати відвагу сказати „ВСЕ”. Має бути відповідний момент, щоб не мучити ні себе, ні … Не варта повертати того, що вже закінчилося. Помаленько (і то дуже-дуже) воно має забутися. Нехай це буде просто приємними спогадами – колись це було супер!!! – ось так. Гірше, коли цей кінець затягується на декілька місяців, а то і років. Це вже людська слабкість, яка не дає можливість сказати „НІ”, сказати „ВСЕ”. Це вже жалість, страждання, мука… Ніхто цього не вартий, а не вартий чому? Тому, що він народжений і вже приречений на муки, страждання. Так що…
Як казав Сократ: „Записані думки – мертві”…

"... о некоторых вещах нельзя говорить ни с кем, только с друзьями; иные вещи нельзя рассказывать даже друзьям; и наконец, есть вещи, о которых нельзя рассказывать даже себе" (Достоевский).