Така прозора, чиста і солена. Така наівна і безвладна. Така маленька,яка утворює тоненьку вологу смужку, а далі калюжку. Потім капає кудись вниз, нерозуміючи і незнаючи куди і для чого, і зупиняється невідомо де, невідомо на чому чи кому. Спочатку вона здається такою важкою, ніби там зібрався цілий світ зі своїми думками, порадами, питаннями. І щоразу, як вона проходить кожен міліметр, вона стає легшою і приємнішою. Появляєтьбся відчуття якоїсь свободи, волі від неї. Таке враження, ніби по дорозі вмирає кожна їхня, тобто людська думка, порада, питання. а тут наздоганяє її наступна і знову з цілим світом, але вже з іншими думками, порадами, питаннями, а потім ще одна і ще одна і дійсно утворюється калюжа. І з часом та калюжа збілдьшується, а її джерело, її початок - висихає. А потім вже нема ресурсів для її утворення. І все... Зявляються нові роздуми, питання і рішення, але вже твої... Твої власні, рідні. і океан, ріка, калюжка, тоненька смужка висихає. А відчуття таке, ніби хтось тебе "взяв" і сотворив ще раз, зовсім чистою дошкою. І ти знов починаєш на ній щось писати, креслити, малювати. А тут, зовсім не ждано і не гадано появляється щось таке жорстоке, яке просто бере мокру губку в свої руки і витирає, стирає, вимиває цю дошку до початкового стану...