Боль
Чезара Крамер
Боль.
Рождается внезапно, и нарастает взрывом в мозгах.
Спадает.

Боль.
Отвлекает от усталости, и тонет в издевательской ухмылке.
Знает.
Про тебя Всё.
Окручивает питоном, и в момент нарастающей вспышки
Уходит.

Боль.
Двигается черепахой по телу.
Исследует.
Дует холодом.
Предательски перемещается.
Уговаривает сдаться.
Побеждает.

Ничего нет ужасней.
Чем - просто боль.
Этого бренного тела.
Этой грешной души.

Натиснути паузу і зупинити думки й дії, які робляться чисто механічно, автоматично, імпульсивно, ігноруючи реальність. Подумати, що відбувається і що чекає на тебе. Відхилити шторку в минуле і з ним попрощатись назавжди. Попрощатись так, щоб не було потреби повернення, не було зайвих питань і дорікань.
Пустити сльозу за пережитими моментами щастя і болю, суму і сміху, любові і пристрасті. Всього того, що створило і творило мене. Того, що довело ситуацію до саме такого її вирішення.
Подумати над тим, що ти не доробила, не зробила і де помилилась. Подумати як жити далі і вижити. Як жити і не повертатись у минуле, як відректись від минулого. Скласти план на декілька десятків років наперед, де мене практично нема, де є тільки моя тінь. План, в я кому є хтось для кого ти тепер живеш.
Подумати як зараз залишитись на плаву, щоб не втопитись у переживаннях, нервах і розчаруванні. Як чорну тоску розмішати з чимось, щоб зробити її хоча б сірою. Як усвідомити те, що вже 80% твого втрачено і поверненню не підлягає, а потрібно створити 100% нашого і 100% твого. Тебе ще нема коло мене, але ти зі мною, вже переживаєш і відчуваєш те, що і я.
Подумати про те, що за все, що робиш ти мусиш нести відповідальність. Ти повинна сама приймати рішення, вирішувати і жити далі. Маєш змінити чи замінити все від А до Я. Наповнити себе заново чи навіть створити себе новою. Набратись злості і випустити шипи, щоб вижити.
Кожного дня прощатись і відмовлятись від минулого. Можна почати це робити подумки, але основне почати, щоб не було несподіваного усвідомлення того, що вже все втрачено і нікого нема поруч. Усвідомлення того, що треба зупинитись і відрубати все, що пов‘язувало з близькими для тебе людьми. Рубати, кричати від болю і зализувати рану. Починати жити новим життям, де є нас з тобою двоє. Жити для тебе, на радість тобі та думати тільки про тебе.

З кожним днем трепет душі рветься на волю. Спокій, а точніше бездіяння зводять з розуму. Ставиш блок пояснюючи собі, що ще не час, чекай, не спіши. Даєш собі пояснення, які тільки втішають і продовжують мить захоплення. І тільки злосна відстань з насмішкою чекає на подальші події чи дії, які здійснюються з відчаєм. Дії, які намагаються протримати в долонях вогник, який всіма зусиллями і сам намагається не згаснути. Вогник, який оберігається від найменшого подиху чи крапельки сльози. Спогади, які переповнені музикою, запахом,сміхом, дотиком просто не дають дихнути. А на вухо шепочуть сумніви, які ставлять перед тобою питання – чи потрібно чекати, чи є в цьому продовження і, взагалі, чи має право на життя? Дуже просто було б закрити вуха і не зважати на це. Але ці питання вже настільки закарбувались у мозку, що стерти їх неможливо. Найгірше і найогидніше відчуття це чекати і нічого не робити. Чекати на зміни, які можуть відбутись або ні. Чекати і переключатись на іншу діяльність, на інших людей, на інші думки, які опанують тебе й витіснять попередні переживання. Нестерпно отримувати кожного дня надію, яка триває декілька хвилин і не більше. Надію, яка не може скластись в одне ціле і утворити сенс чекання і сподівання. Аналогічно навпаки…

Ніжністю наповнений погляд. Своєю ласкою ти обволікаєш мене. Тепло наповнює наші тіла. Почуття затьмарюють розум. Ти є для мене і мій, а я твоя. Тиша, яка немов вата вмостила і закутала нас в собі… Нема жодного слова, тільки відчуття… Відчуття одне одного… І суцільний поцілунок, який не переривається навіть для того, щоб дихнути. Я дихаю тобою, а ти наповнюєш свої легені мною… Нема думок…Нема страху… Нема тривоги і поспіху. І складається враження, що у такий момент навіть з часом можна домовитись, щоб він зачекав. А справи видаються такими мізерними і завтрашніми… Повсякденні турботи самі по собі вирішуються. Не хочеться і на мить тебе відпустити, навіть відірватись від тебе не можу… А на обличчі лиш посмішка від задоволення…
Далі ранок… Шум… Слова… Ти і я, але не ми… І час вже незалежний і непідкупний. І люди, які псують собою не тільки чуже, але і своє життя. Крики про допомогу безпорадних, які нагадують дитячі істерики. Дзвінки з неявним благанням про допомогу і підтримку… А ти запускаєш в голову думки, ідеї, рішення… Вдягаєш відповідну роль на себе, насаджуєш посмішку і випльовуєш потрібні в конкретній ситуації слова…
Байдужістю наповнений погляд. Своєю увагою ти дратуєш мене. Мій холод відштовхує тебе від мене. Раціо не дає права на існування ніяким емоціям. Ти не мій і я не твоя. Галас, який обволікає колючим дротом окремо кожного з нас. Нема ніяких відчуттів, тільки сухі слова. Слова сказані одне до одного. І суцільна суперечка, яка переривається нервовим покурюванням сигарет. Я залишаюсь при своїй думці, а ти при своїй. Мурашник думок… Страх дати надію… Тривога і поспіх… А час спливає, пришвидшуючи свій темп. Справи видаються гирями, які не дають можливості зосередитися на розмові. Не хочеться тебе тримати собою і для себе. А на обличчі лиш посмішка від кінця.

Залежність від тебе і безпорадність сковує мене і затримує тебе біля мене і навпаки. Свобода дана тобі мною обмежена довжиною ланцюжка, до якого я тебе припнула… Егоїстичні міркування і заперечення можливого продовження помістили обидвох у колесо, яке крутиться безперестанку згори донизу і знизу догори. Життя триває окремо у кожного, але всередині цього ж колеса ми двоє, які час від часу нагадуємо про себе. Нагадування,яке вже переступило межу і узалежнило нас. Бажання зустрітись чи просто побачитись обмірковується і аналізується настільки детально,що з бажання залишається обсмоктаний скелет, на якому вже нічого не втримається. Випадкові або заплановані у силу певних обставин зустрічі проходять настільки стримано і напружено, що переростають у пересмикування і перепалку. Такі захисні позиції тільки можуть спровокувати появу іскри, яка потягне за собою вибух, який зупинити вже не вдасться на деякий проміжок часу. Що лякає і струмує нас обох.

Чекання зустрічі з тобою обволікає тремтінням і загадковістю. Невідомість, яка породжує невпевненість і нетерпіння побачити тебе. Побачити і хоч поглядом торкнутись твоїх очей без зайвих слів чи запитань. Шалене бажання побачити і помовчати з тобою. Хвилювання, викликані тим, що цей момент може настати завтра чи через тиждень зв’язали колючим дротом, до якого підведений струм. І тільки залишається натиснути кнопку і сказати «алло». Автоматично подасться струм, який заблокує будь-які думки, дії чи втручання інших людей. Світ, який буде існувати тільки для мене… Ночі, які не будуть поглинуті самотністю… День, який буде наповнений кожною позитивною хвилиною, яка буде заповнена тобою… Не має значення чи це буде одна хвилинка і ти знов зникнеш, чи сотні, тисячі. Але лякає провалля часу, який минув і віддалив…Який заморозив і заблокував найменші спогади… Стає страшно від однієї думки… чи можна буде повернути хоч маленьку їх частинку? А точніше чи дозволиш ти і я собі повернення наших спогадів…

пора вже і для позитиву)

Межу між «хочу» і «чи варто» порушено і зруйновано… хоч і переможцем виявився «не варто»… Тендітність і наївність спілкування набула зовсім іншого характеру, хоч точніше, починає набувати… Один крок, який руйнує більше, ніж дозволяє отримати… Він знищує безповоротно дорогоцінні пережиті моменти і відчуття. Палить всі позитивні емоції, які залити водою вже неможливо… Замальовує все іншими кольорами, накладає рамки, обволікає ланцюгами і накладає певні ярлики…. Заїжджені ярлики, до яких звикла сіра маса, без яких вважає життя неповноцінним. Чи навіть сенс життя яких – отримати один із ярликів. Отримати печатку… Тільки тому, що так потрібно, що так вирішив соціум, більшість. Смішно це… Але… Не можу сказати, що після цього кроку не буде більше позитивних моментів чи емоцій… Вони будуть просто інакшими…прохолоднішими… блідішими… Потрапивши в ці рамки, людина не усвідомлює того, що загнавши себе туди, вона втрачає більше, ніж отримує… Вона втрачає справжність, природність і врешті, свободу… Людина починає грати певну роль, яку від неї вимагають, виконувати функції, які ця роль передбачає і, частково, втрачає себе… Є речі, відчуття чи категорії, які мають залишитись такими і не змінюватись… Бо будь-які зміни не завжди можуть бути позитивними… і часто знищують те,що є. Руйнують те, що набуте часом, збудоване пережитими хвилинами. Дуже не хочеться, щоб все зникло чи розвіялось з вітром або змилось водою.

Просто хочеться тобі сказати, точніше написати, бо говорити з тобою я не маю про що…. Впевнена, що тобі і знати не хочеться, що я думаю і хочу написати…але я, швидше, це пишу собі. Пишу для того, щоб всю гидоту, яка залишила своє місце в мені після тебе випирскнути назовні раз і назавжди….
Ти перша людина, яку я згадувати не хочу…Ти перша людина, яку я бачити не можу…. І, ти перша людина, з якою я шкодую про знайомство… Шкодую про кожну проведену мить… про кожне сказане чи написане до тебе слово… про те, що дихала з тобою одним повітрям і ходила одними дорогами… про те, що доводилось доторкатись до тебе чи відчувати будь-яке відчуття. Нащастя дороги розійшлись…пам'ять помаленько стирає все і нічого її й не стримує щось залишити. Вона це робить так вправно,що нічого і ніколи не зможе прорости. Відчуття нудоти і відрази переростає у стан забуття… Будь-що,що може мені про тебе нагадати випаровується. І нема що ні згадати, ні посмішки від приємних спогадів, ні злості від вкрадених моментів в житті, ні ненависті від скоєних тобою дій. Нема нічого…. Це все замінила просто порожнеча, але вона не є негативною… а просто ніякою…без смаку і запаху, без холоду і тепла, а просто повітря….
Людина, яка краде чуже, придумує неіснуюче про чужу їй людину, наголошую про чужу, складає плани дій знищення тої людини і має намір ще продовження спілкування – на мою думку не вартує бути кимось…
Крадіжка –це те,що доводить власну безпомічність і безпорадність, непродуктивність і так би мовити моральне каліцтво…..бо не може людина створити чи отримати щось, що вона бажає і вдається до таких речей. Вдається до того, щоб силою забрати в когось щось набуте, зроблене, здобуте заради своєї примхи.
Брехня – це бажання підняти себе в очах чужих людей, не залежить яких, за рахунок своєї фантазії і уяви, що доводить про обмеженість і боягузтво…. Небезпека є у тому,що рівень здоров‘я тут має важливе значення і у фантазії і в уяві.
Складання плану дій знищення – означає відсутність будь-якої діяльності, інтересів, бажання власного розвитку,що за собою тягне і знищення себе…. Отже, людина не має себе чим зацікавити і придумує собі розвагу людським життям, не думаючи про наслідки і, загалом, про те для чого це їй….
Помста – це відчайдушність. Людина демонструє те, що її знищили, а вона повзячи по землі намагається показати,що вона ще є, що вона ще існує….але вже нема кому показувати і цього людина не розуміє….
І останнє, що хотіла написати… Відпускаю, забуваю й зникаю і прошу це саме по відношенню до себе….

Зрада , яка перейшла у стан байдужості і розуміння своєї неправоти попри його, яка виявилась можливим стартом чогось… того, що було припиненим …зупиненим… закопаним відразу при першій іскрі чи першому явному натяку на щось, тобою власноруч… жалю нема… сліз нема… нестачі чогось чи когось нема…. Розвіялось все, як примара… як привид, який помилився адресою… і сліду не залишив за собою….
Втрата, яка потягнула зі собою кінець початку, але початку «офіційного», зарамкованого, в якому все має мати свої назви, пояснення, вказівки.
Найбільш приємним є те,що винних тут нема…і ніхто їх не шукає, бо це справа невдячна і невиправдана ні для кого… Просто не стало того, що було…того, що тривало і мало право на існування виділений проміжок часу…. Того,що залишило позитивний слід і емоції… того, що зникне тільки тоді, коли зникне все…. Жаль,що постраждали мрії,які здавалось почали здійснюватись і в свою чергу стали огидними і непотрібними… Але ж все таки реальними…. Хоч вже можна сказати Були реальними, а тепер це минуле. І було до чого прагнути, хотілось щось робити для здійснення їх, а тепер їх, мрій, просто нема… нема чого хотіти…настільки були вони важливими, очікуваними, настільки ж зараз вони непотріб…. Немов зелене світло світить, воно і не гасло ніколи, але ти стоїш і не знаєш куди податись… чи переключити його на червоне.

Погляд, який пронизує наскрізь, випікаючи кожну ділянку тіла; дотик, який пускаючи струм по тілу наповнює його життям і поглинає доводячи до екстазу; рух,який на рівні міні імпульсів приборкує, роблячи залежною і слухняною; пристрасть, яка збиває ритм дихання – одним словом – ТАНЕЦЬ.

Тендітність і невпевненість у діях роблять взаємодію більш наповненою справжністю і природністю та обволікають павутиною загадковості, яка просякнута інтимністю. Переслідує відчуття браку спілкування, але не у часових рамках, неможливість чи неспроможність насититись ним.
Розгубленість думок, через страх зняти маску цієї ролі, яку на цю мить доводиться грати, породжує узалежненість і звичку, яка несподівано огортає теплом і приємним відчуттям безпеки. Відстороненість від зовнішнього світу, думок чи осуду. Розуміння, яке супроводжується різнобічністю переконань, які переплітаються, створюючи суперечку, з якої випливає істина двох зовсім різних думок…
Але стримує те, щоб не переступити межу дозволеного, встановлену собою і для себе. Межу, яка неврегульована між «хочу» і «чи варто». Хоч заздалегідь відомо, що переможцем буде «не варто», яке і породжує страх отримавши більше, втратити все. Залишається наловчитись чи відшукати спосіб отримати стільки скільки потрібно для обидвох і втримати це у свої долонях.

нічия рука допомоги чи поштовх у спину не врятує тебе доти, поки ти сам(а) себе не викопнеш з ями, яку вирив(ла) для себе

Незнаючи, що буде «завтра» і чи воно настане завтра. Чи буде воно кращим чи гіршим? Чи нагадає останню зустріч, чи додасть чогось свого, завтрашнього? Коли невідомо чи зустрінетесь, чи торкнетесь один одного, чи привітаєтесь. Не можливо описати, розказати чи порівняти тих відчуттів, коли \"завтра\" є і воно наповнене ним, нами, нашим. Коли очі сяють від задоволення, слів бракує, щоб щось вимовити, губи не рухаються, не можуть промовити привіт, бо з зсередини підтискає горло радість, яку ти боїшся показати назовні, щоб не злякати «післязавтра». Водночас, як боляче, коли минає це «завтра», коли знову присутнє відчуття кінця, який є або його просто нема. Невідомо нікому… Ніхто не скаже «кінець» і не запитає чи так воно є і як воно є взагалі. От, як сходить сонце раненько, так і сідає, заходить за гори. Зранку воно це зробить знов і знов сяде, але чи з тобою і чи буде він? Чи згадається «вчора» і чи вартує його згадувати? Воно свій обов’язок вчорашнього, а на той момент сьогоднішнього виконало. Не треба витрачати час на спогади вчорашнього, краще творити сьогоднішнє і не планувати завтрашнього. Не заглядати що і як буде там, пізніше, далі… Далі може і не бути… Плануючи ми робимо гірше собі, ми все ламаємо, викривлюємо, штучно формуємо в нашій свідомості, до якої приєднується вже уява, фантазія, сподівання, нав’язані нам оточенням чи нашими потребами або очікуваннями. Коли існує загадка, непевність, яка ж нас і лякає, ми тоді відчуваємо всю суть кожного дня і кожної миті, крім того ми аналізуємо кожнісіньке слово, як своє, так і звернене до нас. Ми отримуємо додатковий заряд того позитиву, який пережили за сьогодні. Нема обов’язку, відповідальності, потреби. Існує просто бажання, є просто твоє «я хочу». Ми самі творимо для себе сьогодні, яке переходить у вчора і з нього випливає завтра, яке стає сьогодні.

Знову провалля, безодня і крик відчаю зсередини, але такий, щоб ніхто не чув. Все навколо завмерло чи замерзло. Пошук ресурсу, щоб рушити знов чи хоча б повернути до попереднього стану, або тепла, щоб розігріти…
Питання ЧОМУ? стає вже звичним, нецікавим і вичерпаним. Опускання рук дійшло до межі – опустились. Думки під силою тиску витіснення змінюють свій керунок… Страх, точніше небажання почути хоч якийсь звук, який би нагадав пісню чи ще гірше танець. Це як помаленьку вводити в організм отруту і чекати, коли вона подіє.
Будується фортеця, в якій треба побути деякий час, пожити за її мурами, але думати вже нема сили… Виснаження мозку, примітив думок, почуття втрати і відчуття нескоєної дії…
Але якась потворка зсередини верещить, надривається до печії душі, яка з останніх сил закривається, заливається, приймає пояснення, які, насправді, не чує….
Неактуальне вже на той час питання «ЧОМУ?» змінюється на «Ну як так? Як зрозуміти і як пояснити?» Невже не дано? Тупік… Змиритись…

Боги влаштували так, що всякий може відняти у нас життя, але ніхто не в змозі позбавити нас від смерті. - Сенека