Ах, як же мені подобається вид на місто з мого віконечка! Біля нього можна простояти вічно, думаючи про що завгодно... Коли я розмовляю по телефону, навіть іноді взимку, я відчиняю вікно і спостерігаю за приємним краєвидом. Із сьомого поверху видно чималий шмат міста, тому очей відірвати не можна. А ще, віконечко виходить на Західну сторону, тому щодня можна спостерігати як ховається сонечко:)
Ось недавно я вирішила зафіксувати цей неймовірний краєвид на фото)

Забагато фільмів.. Мені вже починає здаватися, що я лише те й роблю, що їх описую.. Не щоденник, а якийсь вже каталог. Але, "що б ти не зробив у житті, це насправді не має значення, однак дуже важливо що ти це зробив, бо ніхто інший, цього не зробить..." Пусте..

Це мій десерт. Писати що-небуть.. А десерт не можна відкладати на потім, раптом метеорит впаде, чи ще що вб"є.. назавжди.. То нехай це трапиться за чимось приємним..
Так казала головна героїня фільму, і не дарма казала, бо в нормальних кінострічках нічого зайвого не буде. Є правда в цих словах, безмежна істина!.. А ще, іноді принципи треба змінювати, залежно від ситуації, що вона теж робила.. Бо їсти десерт на перше означає не думати про майбутнє, жити одним днем.. Це не погано, не добре.. В цьому, як і в усьому в житті можна відшукати свої плюси та мінуси...

От я лінива така вся, хочу - пишу, не хочу - не пишу.. І це не тільки писання стосується.. Треба вміти пробачати собі, я собі вже пробачила.. Таке теж казав герой фільму, можливо, тоді це прозвучало з гумором, а точніше - з іронією.. Але відійшовши від ситуації розумієш - кришталева правда. Те, що сталося, не повернеш, треба пробачати.. і робити висновки, їх ніхто не відміняв. Але пам"ятайте, що би не робили, "відбитки наших пальців ніколи не зітруться з життів, які ми торкалися"...

Люди приходять в наше життя, і ідуть.. Або ти ідеш.. Добровільно, чи примусово, але хтось іде.. "Приходить людина в твоє життя, і половина тебе говорить: "Ні, навіть не мрій", а інша половина: "Зроби її своєю навіки"..." Якій половині довіритися? Статистика каже, що першій.. Розум її підтримує.. А от серце.. Якби не воно, то і жити було б не цікаво!..

Висновок один - живи наповну.. Їж десерт першим майже щодня, але не забувай про гаряче, бо так довго не протянеш..

Серия сообщений "Це справді цікаво!":
Часть 1 - Враження від фільму "Ігри розуму"
Часть 2 - І знову фільм! Цього разу - "Острів проклятих"...
Часть 3 - Дивовижний фільм "Початковий код"
Часть 4 - "Пам"ятай мене"

За порадою цієї людини я зазвичай фільми не дивлюся, але цього разу чомусь переглянула. Це доля, чи випадок?.. хмм...
Отже, відкриваю я опис фільму "Початковий код", і думаю - подивлюся, що втрачати.. Жанр вразив: технотриллер. О, стало цікаво, не чула такого раніше. Але я особисто після перегляду сказала б, що там ще є елементи детективу. Та то не важливо, важливіше інше.
Чи можна використовувати життя мертвої людини заради порятунку життів у майбутньому? Дивно звучить? Але так і є. На перший погляд - якась маячня. Але дивишся - і загоряєшся цікавістю.
У фільмі також зачіпається питання відносин між батьками та дітьми, питання людяності, співчуття. Але це все формальність.
Переглянувши цей фільм розумієш, що ми не використовуємо весь наш потенціал повною мірою, навіть частково. Та задумуєшся: а раптом хтось намагається це робити, та іноді це вдається? Доля чи випадковість?
8 хвилин... На все, про все. Щоб встигнути зрозуміти те, від чого залежатиме мільйони життів. Розгадати те, про що знаєш мінімум, і навіть ще менше. Головний герой не раз задавав питання: "Що зробити, коли знаєш, що жити лишилося хвилину?" Самій цікаво: що би я зробила?
Подивіться, подумайте, кожен щось своє побачить... А ще цікаво: Ви вірите в долю?

Серия сообщений "Це справді цікаво!":
Часть 1 - Враження від фільму "Ігри розуму"
Часть 2 - І знову фільм! Цього разу - "Острів проклятих"...
Часть 3 - Дивовижний фільм "Початковий код"
Часть 4 - "Пам"ятай мене"

Є така тема, зачіпаючи яку, я починаю сильно хвилюватися, нервувати, мені болить серце, ниє душа. Це тема використання рідної мови в нашій країні.
Протягом довжелезного життя нашого народу всі сусідні, кому не лінь, намагалися знищити, заборонити нашу мову. Чому? Тому що є мова - є держава, нема мови - відповідно... Це робили перш за все ті, хто хотів зробити український народ меншиною свого власного, нашу територію - сировинним придатком, а культура, зокрема мова, зазвичай стає на заваді таким планам. На величезне щастя ми не зламалися і опісля багатостолітньої боротьби створили незалежну державу з єдиною та неповторною мовою.
І що тепер? Що означає ця ідея про другу державну мову?
Справа в тому, що відбувалася асиміляція з деякими іншомовними народами, зокрема з російським, тому наразі в нашій країні наявні носії російської мови. Серед них не тільки росіяни, а і, на жаль, українці, яких все-таки вдалося зламати. Прикро...
Насьогодні мене ж найбільше вражають ті люди, які вдома в близькому колі розмовляють українською, а на людях російською. Або ті, яких батьки навчили української, а вони поїхали в обласний центр і заговорили мовою молодшого сусіда. З такими я взагалі відмовляюся спілкуватися, адже вони зрадили перш за все свою малу батьківщину та батьків, весь свій рід.
Чому українці цураються свого, рідного? Чому не гордяться славетним минулим?
Я дуже хочу, щоб кожен громадянин України заговорив єдиною державною мовою. Вчіть її, солов"їної, своїх дітей, які є нашим майбутнім. Поважайте російську, вивчайте як іноземну, але спілкуйтеся українською!

Серия сообщений "Крик душі":
Часть 1 - Станціями київського метро
Часть 2 - Директор твого життя...
Часть 3 - Питання мовне

Давненько я тут не з"являлася.. Де ж моя муза? Іноді виникають якісь думки, які хотілося б записати, але за збігом обставин в той момент я знахожуся далеченько від свого помічника поширювати переживання в маси.. Хоча, які маси?.. Невеличка купочка особистостей:) Яка, я сподіваюся, все-таки існує... Найближчим часом я збираюся поділитися з вами тим, що наразі мені найбільше болить, надзвичайно сильно.. Проте відчуваю, що мало хто мені поспівчуває.. Що ж, сподіваюся, що хоча би зрозумієте...

Щойно переглянула фільм з досить непривабливою, як на мій погляд, назвою. Якби мені не порадили його подивитися, навряд чи ця назва зацікавила б мене. Але порадила та людина, смак якої в плані фільмів ще ніколи мене не підводив. Тому було вирішено переглянути.
Спочатку фільм був дещо нудним, незрозумілим. Потім, здавалося б, я почала ловити суть, але все так різко змінилося, що, якщо чесно, дуже важко було в то повірити. І досі трішки вагаюся, хоч все правильно зрозуміла і сприйняла... Такий неочікуваний поворот подій, ну аж настільки неочікуваний, я раніше зустрічала лише у фільмі "Плітка" (теж дуже класний, але їх порівнювати не можна - занадто різні). Також деяку непередбачуваність носив фільм "Перл Харбор", хоча в останньому імовірніше було здогадатися про подальший хід подій.
І все таки, я повертаюся до ігор нашого розуму, до усвідомлення реальності та вигадки, фантазії. Навіщо мозок з нами грається? І взагалі, цей наш орган настільки недосліджений, що надзвичайно тяжко робити будь-які висновки з чого-небудь. У даному фільмі реакцію людського розуму я би назвала захисною - спробою звільнитися від проблем, які не в змозі пережити, сприняти. І справді, іноді в житті трапляється щось таке, що здавалося б - кінець. Нащо далі жити? Потрібно мати неабияку мужність щоб знайти своє подальше призначення, коли втрачено сенс життя. Ось і сенс життя! Ми всі так наполегливо його шукаємо... Я вважаю, що слід подивитися на тих людей, які після втрати чогось не хочуть жити. Те, що вони втратили, було сенсом їх життя.
Головний герой задає дуже цікаве, і, можливо, незрозуміле для тих, хто не бачив фільму, питання: "Як гадаєш, що краще, жити монстром, чи померти людиною?" Обирає він друге. З якогось боку може здатися, що він здався, слід би було боротися з тим мостром, як це робив Джон Неш. Але вони різні, у Джона ще був сенс жити, на відміну від Ендрю. І взагалі, не можна про це судити, в таких ситуаціях краще не бувати взагалі...

До речі, фільм знятий за романом Деніса Ліхейна. Дуже цікаво, що там за роман, наскільки він відрізняється від фільму.. Треба би було його якось почитати. Кому цікаво - подивіться про фільм у Вікіпедії, дуже багато захоплюючого у розділі "Факти про фільм"( http://uk.wikipedia.org/wiki/Острів_проклятих_(фільм) ).

Бережіть себе та свій мозок! Хай щастить)

Серия сообщений "Це справді цікаво!":
Часть 1 - Враження від фільму "Ігри розуму"
Часть 2 - І знову фільм! Цього разу - "Острів проклятих"...
Часть 3 - Дивовижний фільм "Початковий код"
Часть 4 - "Пам"ятай мене"

Одного весняного вечора було якось скучно... Не знали, чим зайнятися.. Було вирішено подивитися який-небудь фільм. Якщо чесно, вечір не передбачав нічого надзвичайного, я не чекала нічого неймовірного від того фільму.
Отже, фільм "Ігри розуму".
Початок - не дуже веселий, нічого особливого. Але потім.. Це ж треба, є у світі такі геніальні люди. Але геній - це кузен божевілля. Людина, яка по своїй натурі не така, як всі, певним чином огороджується суспільством, і суспільство огорождується від неї. Це психологічно досить складно.
Фільм перенасичений золотими цитатами, словами, якими слід керуватися в житті. Надзвичайно цікавий сюжет, неочікуваний поворот подій, і, найголовніше - це все було насправді. Дійсно була така геніальна людина, яка переборола майже все, що приготувала їй доля.
Раджу всім переглянути! Є над чим задуматися...

Серия сообщений "Це справді цікаво!":
Часть 1 - Враження від фільму "Ігри розуму"
Часть 2 - І знову фільм! Цього разу - "Острів проклятих"...
Часть 3 - Дивовижний фільм "Початковий код"
Часть 4 - "Пам"ятай мене"

Вчора вела себе так, як не треба було, мабуть... Це трохи вказує на легковажність, чи що... Ехх, але я не шкодую) Адже мені сподобалося) Таке відчуття, приємне, і водночас не дуже... Мені навіть трохи соромно, якщо чесно...
Ой, да ладно! Раз живемо, маю право:))

Завтра в мене дуже відповідальний день, майже вирішаючий. Я матиму іспит із вищої математики. Дуже боюся, хвилююся... Ще більше хочу отримати п"ятірочку, дуже сильно! Буде досить прикро, якщо матиму менше, адже в першому семестрі було 5. Хочу не понижувати планки, підтвердити своє. Навіть не знаю з якого боку підійти, почати повторяти. Намагатимуся зробити все можливе і неможливе... Так, виходить невеличка недоречність: слід би було читати вишку, повторяти і виписувати формули, а я роблю запис в щоденнику. Ох, страшно-страшно... Зараз ми це поправимо:) Виключаю всю-всю чудо-техніку, ховаю подалі від очей, відкриваю зошити, книжки, конспекти і... Так, ще 5 хвилиночок, і все:)) Пішла вчитися)
Побажайте мені удачі, буду дуже вдячна)))

Серия сообщений "Те, що викликає страх...:))":
Часть 1 - Вишка! Вишка! Вишка!

Недавно був випускний... Випускався мій колишній клас, дуже багато знайомих, найкраща подруга, словом, пропустити не можна було. Всі такі гарні, в платтях, із зачісками. І я нарешті відчула, що закінчила школу, хоча вже здаю другу сесію. Мій випускний пройшов набагато спокійніше для мене в емоційному плані. Я дуже довго думала над цим, чому так? Побачила мій клас - і зрозуміла. З ними пройшло моє дитинство. І ось, вони вже стоять на порозі дорослого життя. Значить, і я така ж, як вони, ну, за віком, але щось все одно не так, не зовсім так...
Мене мучать переживання: школа дала мені дуже багато всього, я її дуже сильно люблю, але я би не хотіла туди повернутися, я не скучаю. Невже я настільки черства людина? Зовсім ні, я так не вважаю... До речі, може хтось вважає?
Бачила своїх вчителів, обіймала, казала, що скучила. За ними - так, за уроками - можливо, а от за всіма шкільними роками загалом - однозначно ні.
Також бачила парочку своїх "перших кохань", ахха..=)) Ну що тут скажеш? Подорослішали, змінилися, ніби розумнішими стали, чи то так здалося...
Медалісти.. Були й медалісти, але багато кого образили... Ще парі-трійці чоловік треба було дати медалі. Декому, правда, можна було й не давати, от, не хотіла, але ж зачепила. Все. Мовчу. Але що та медаль? Он висить дома на карнизі, мама задоволена, а мені якось пофіг. Може це тому, що вона там висить? Якби не висіла, то може й переймалася б, хтозна))
8 років я навчалася із цим класом, з першого і по восьмий, тому зрозуміло звідки всі дитячі спогади) До речі, на фото я з ними, було дуже приємно, коли мене покликали сфотографуватися, надзвичайно приємно)
Як швидко пройшов рік, я майже і не помітила... Швидко летить життя, бережіть його, воно - безцінне!))))

Серия сообщений "Святам присвячується":
Часть 1 - Велике мовчазне свято...
Часть 2 - День матері
Часть 3 - Випускний... Але уже не мій

Мама - це найголовніша та найрідніша людина для кожного. Я не уявляю свого життя без неї. Це дійсно моя найкраща подруга. І хоча в нас іноді бувають непорозуміння, вони не змінюють ситуації. Я знаю, що вона завжди кинеться мені на допомогу, що зробить для мене все найкраще, що зможе. Як би я хотіла, щоб вона завжди була поруч, ніколи-ніколи не хворіла, цвіла і пахла. Адже вона і справді немов квітка. І звати її Віта. Така собі найгарніша Вітка-квітка:)) Моя найкраща.
Мені щиро шкода тих людей, яких доля обділила і за певних причин не дала матері. Їм мої найвідвертіші співчуття.
Любі дівчатка, майбутні матері, я бажаю всім вам величезного материнського щастя та слухняних діточок. Нехай вони для вас будуть суттю життя, адже так і має бути!
Матуся моя, найрідніша людина, я тебе дуже сильно люблю, зі святом тебе, моя хороша)))))

Серия сообщений "Святам присвячується":
Часть 1 - Велике мовчазне свято...
Часть 2 - День матері
Часть 3 - Випускний... Але уже не мій

Є такі люди... хм.. вони вважають, що мають право керувати іншими, розпоряджатися ними так, як їм зручніше. Можливо це такий спосіб виживання у сучасному світі, але, на мою думку, це лише виправдання. Вони придираються до кожної найменшої дрібниці, виставляють тебе за ніщо, намагаються принизити. Але ти не можеш ніяким чином заперечити, сказати що-небудь у свій захист, адже кривдник досить впливовий і натякає вам на те, що це ще все легко обійшлося.
У них манія величі та водночас занижена самооцінка. Таке враження, ніби в дитинстві вони постійно стикалися з такими ж, якими самі стали.
Я не можу зрозуміти, це таке велике задоволення зробити комусь гірше, чи навіщо тоді це їм? Адже життя може помститися, за гріхи всі заплатять рано чи пізно...
А, ще мене цікавить, де їхня совість?
Ех... все досить несправедливо...

Серия сообщений "Крик душі":
Часть 1 - Станціями київського метро
Часть 2 - Директор твого життя...
Часть 3 - Питання мовне

Чотири роки.. Це досить багато, це четверта частина мого життя.. Рівно стільки тривала страшенна війна. Було забрано мільйони людських життів, зруйновано, знищено дитячі мрії та материнські сподівання... Це дійсно дуже страшно. Лише пригадайте героїчну оборону Києва, коли, намагаючись визволити нашу теперішню столицю до річниці жовтневої революції, віддали свої життя величезна кількість героїв. Впусту? Звісно ж, ні... За нас, нинішніх.. Та чи достойні ми цієї перемоги? Дуже тривожне та спірне запитання. Будьмо достойні! Не перетворіть цей день в суцільну гулянку, виділіть хвилину на те, щоб пом'янути тих великих людей, завдяки яким сьогодні ми живемо. Низький уклін визволителям!
Взагалі,

Війна… Коли один надумав
Й погибло сто за думку ту.
На другий день вже передумав –
Йому б корону золоту!

Для нього – гра це все, для інших –
Життя і доля їх, пусте
Про це не думав він, ба більше –
І не подумає про це…

Тому,

Війна – це горе для народу,
Війна іде проти людей,
Війна – це все проти природи.
Не допустіть страшних речей!

Дякую за увагу!




П.С.: автор віршованих рядків - я)

Серия сообщений "Святам присвячується":
Часть 1 - Велике мовчазне свято...
Часть 2 - День матері
Часть 3 - Випускний... Але уже не мій

Я давно таке помітила, але сьогодні якось по-особливому відчула це неприємне відчуття. Справа в тому, що культура теперішніх людей знаходиться на дуже низькому рівні. Зазвичай в метро я не сідаю, лише коли маю тяжкі сумки. І майже щоденно спостерігаю таку картину: здорові дорослі чоловіки займають місця для сидіння, коли поряд стоять, подекуди на високих підборах та з великими пакунками, жінки. Дивуюся, де вихованість цієї нації? Чи їх не вчили з дитинства, що жінкам і двері відчиняють, і місце вступають? Виникає болюче запитання: чому так? Гучномовець наполегливо просить вступати місце інвалідам, людям похилого віку, пасажирам з дітьми та вагітним жінкам. Благо, хоч цього люди дотримуються більш, ніж наполовину.. Але, все ж таки, шановні чоловіки, вступайте місце в метро хоча б жінкам, матерям, не кажучи вже про молодих дівчат, які можуть постояти. І не тільки в метро, в будь-якому громадському транспорті. Ніколи не пізно набиратися рис ввічливості.
Дякую за увагу!

Серия сообщений "Крик душі":
Часть 1 - Станціями київського метро
Часть 2 - Директор твого життя...
Часть 3 - Питання мовне

Всім доброго часу доби! Кажуть, що дуже корисно викладати свої думки, адже деякі з них можуть відігравати важливу роль. З технічним розвитком стало можливо робити це в інтернеті, там, де тисячі людей можуть побачити це і висловитися з того чи іншого приводу. Тому не будемо гаяти часу:) Із задоволенням приверну вашу увагу, Катюша:)