Недавно був випускний... Випускався мій колишній клас, дуже багато знайомих, найкраща подруга, словом, пропустити не можна було. Всі такі гарні, в платтях, із зачісками. І я нарешті відчула, що закінчила школу, хоча вже здаю другу сесію. Мій випускний пройшов набагато спокійніше для мене в емоційному плані. Я дуже довго думала над цим, чому так? Побачила мій клас - і зрозуміла. З ними пройшло моє дитинство. І ось, вони вже стоять на порозі дорослого життя. Значить, і я така ж, як вони, ну, за віком, але щось все одно не так, не зовсім так...
Мене мучать переживання: школа дала мені дуже багато всього, я її дуже сильно люблю, але я би не хотіла туди повернутися, я не скучаю. Невже я настільки черства людина? Зовсім ні, я так не вважаю... До речі, може хтось вважає?
Бачила своїх вчителів, обіймала, казала, що скучила. За ними - так, за уроками - можливо, а от за всіма шкільними роками загалом - однозначно ні.
Також бачила парочку своїх "перших кохань", ахха..=)) Ну що тут скажеш? Подорослішали, змінилися, ніби розумнішими стали, чи то так здалося...
Медалісти.. Були й медалісти, але багато кого образили... Ще парі-трійці чоловік треба було дати медалі. Декому, правда, можна було й не давати, от, не хотіла, але ж зачепила. Все. Мовчу. Але що та медаль? Он висить дома на карнизі, мама задоволена, а мені якось пофіг. Може це тому, що вона там висить? Якби не висіла, то може й переймалася б, хтозна))
8 років я навчалася із цим класом, з першого і по восьмий, тому зрозуміло звідки всі дитячі спогади) До речі, на фото я з ними, було дуже приємно, коли мене покликали сфотографуватися, надзвичайно приємно)
Як швидко пройшов рік, я майже і не помітила... Швидко летить життя, бережіть його, воно - безцінне!))))

Серия сообщений "Святам присвячується":
Часть 1 - Велике мовчазне свято...
Часть 2 - День матері
Часть 3 - Випускний... Але уже не мій