Сьогодні ходили до Художнього Музею на виставку Ніко Піросмані...
досі не можу вгамуватись від щастя... (не порівняти з попереднім походом туди ж на Гойю...)

так зване "наївне мистецтво"... художник-самоучка, що жебракував все життя, майно якого - валіза з фарбами, картини якого – одні з кращих 20 ст... не будучи спеціалістом, здійсню нахабну спробу передати враження...
перше, вразило - це очі. у всіх персонажів картин надзвичайно добрі очі... навіть у диких звірів... можливо, саме це і не відпускало, змушуючи кружляти залами по кілька разів...
тематика - переважно селянське життя та дика природа. застілля - "як спосіб сакрального спілкування". тема землі.
картини не є копіюванням натури (і взагалі він не завджи писав з натури). це його бачення реальності, далеке від реальності, в якій живемо ми... тим не менше, його світ СПРАВЖНІЙ, живий, викликає нестримне бажання простягнути руку і опинитись в іншому, казковому вимірі...
з композиційної точки зору - образи більше статичні. Динаміка і пластика відступають на задній план, і, навіть якщо герої зображені в русі, все одно лишається враження, що вони позують для фотозйомки... "зупинись, мить!"
серед кольорової гамми - майже на кожній роботі бігіто чорних чи темних кольорів, що, тим не менше, зовсім не створює відчуття похмурості... м*який дотик долоней, присмак містичності...
водночас кольори яскраві і насичені, багато контрастів і глибини...

техніка примітивізму робить картики близькими кожному, деякі непропорційності у рисах не сприймаються як недосконалість, а як особливості стилю...

і головне. всі картини сповнені сили життя. любові. дивлячись на них ніби бачиш, відчуваєш фізично, як майстер торкався пензлем чорної клейонки... відчуваєш їх дивовижну ауру... щедру, живу і цілющу. і хочеться обійняти весь світ...

уфффффффф...
от вони - ліки від головного болю й іншої фігні!!! глянувши на сонечко за вікном, взяла торбу та мечика і рушила шукати пригод на голову... Лиска змінилась, змінилось суспільство біля Каменя (як, доречі, і на БЖ)... чи то я змінилась і постаріла? Крім того, що майже жодного знайомого обличчя, також майже не було облич, з якими хотілося б це знайомство завести... як бувало раніше... Приємно було стріти Ваню (Тінь), що навіть наговорив компліментів (:)) та Морру... Катю (щоправда, запланована зустріч)... взялася за меч... ма-а-а-ама... на що я перетворилась за зиму! ледь не зробила харакірі з відчаю! була ж хорошим воїном! не контролюю клинок, не заходжу в "зону ураження", ведуся на "психічні атаки" та перехвати... щоправда, подупливши півгодини, трохи очухалась... все ж таки Лиска - це позитив. навіть коли мало друзів. пішла, знов повна енергії, зі здоровним почуттям крепотури, дружніх синців та маленьких перемог. але все ж таки однодумців зустрічаєш все менше і менше... всі, як один, латники, різного ступеня толкієнутості... агресивні, нелюдимі, хороші. але трохи чужі... з ким тепер тренуватись?

...знову бачу пагані сни про близького друга, що зараз далеко. не бачу його пів-року, але за досвідом попереднього спілкування, сни про нього мають певне відображення в реалі... дивний просторовий зв*язок (за відсутністю інших...) причому те ж, що й мені, сниться його сестрі, що йому вельми близька...
сьогоднішній сон був страшним і гнітючим, гнилий присмак досі не йде з голови... він має вернутись у травні...
у мене сильні перепади тиску, болить башка, не йде термінова робота... ще й ці думки... не помогли вино і тортик... шас піду робити силові вправи... мо повештаюсь містом...
...Господи, будь-ласонька, хай тільки з ним все буде добре...

* як не крути, скільки б неприємностей і бід не готував тобі наступний день, зрештою приходиш до того, що при всіх гиотностях світ невблаганно-досконалий...

* Августин сказав (давно відомо, але не зайве згадати ще): "всемогущий Господь никоим образом не позволил бы, чтобы в Его делах было хоть сколько-нибудь зла, если бы не был столь всемогущ и благ, чтобы и зло обратить в добро"

* останній висновок: коли помру, мене на тому світі зустрічатиме ціла черга філософів різних епох - для "розборок" за всі написані про них статті... розборки будуть "конкрєтними"...

щойно прислав ду-у-уже старий приятель... аж засвербіло від спогадів...

ГИ! от він, драйв! з весною стала тягати плеєр... у-у-у-у, це щось... втома і смурні думки розлітаються в друзки, якщо зранку не вірилось, що піднімешся на ноги, то тут енергія починає бити ключем, і ледь сримуєшся, щоб не танцювати на вулиці... по-друге, не чуєш попси в маршрутках і хворих лекторів (себто гобліна-філософа)... світ сприймається, як суцільний класний кліп або чорно-біле якісне фото... і піфіг, що весь час загоряється червоне світло, в транспорті штовхають, а бібліотекарка злюча, мов сто чортів... а ти летиш в тунелях іншої реальності, і музика заряджає і вирощує знову бажання і сили жити... ву-у-ух.... поскакала розгрібати завали...

Скиба поїхав до Львова. йому раптово не стало, де жити... у хазяїв флету, що він знімав із іншими нелюдами, бачите, "любов-морков" не заладилась, і хтось із них змушений був вселитись в ту хату, вигнавши з неї Скибу... ух, як я зол на всіх амурів! вічно все псують... а страждають митці:(
і ніби ми зовсім різні, і говорили мало за щоденними каво- чи пивопиттями в противній забігалівці, яку він лбить за те, що там дають "в кредит"... добра 35-річна дитина, що дивиться світлими широкими очима... і ще один з найкращих поетів, якого я потайки (щоб не зазнався:-) вважаю одним із своїх духовних учителів, що вельми сильно свого часу вплинув на мій творчий шлях... і просто хороший друг...
БУ. Тепер Київ дощить і Поділ пустує...
Щоправда, не дає розслабитись купа доручень і завдань, які він лишив мені, як особистому "волонтеру-прес-секретарю"... хех...
прив*язуватись - дурна і згубна звичка...

у зв*язку з потенційною роботою на TV мала пройти кастинг - покрутитись і побалакати перед камерою. це навіть для тих, хто не буде ведучим. оскільки основний "відбір" пропустила у мандрах, вчора прийшла разом з запізненими...
ряд краль на шпильках і при марафеті, всі на межі знепритомнення... вчать слова заготовлених промов... сідаю по-турецьки на підлогу, шкрябаю на листку приблизну схему "що ляпнути"... нас забирають нагору у студію. тремтячи, дівчатка передають одне одному валер*янку... "А як її дістати?". "Ватку витягти з баночки..." милі і зворушливі.
думаю, що, певно, слід і собі ввімкнути "режим тремтіння". натомість чомусь активізується "режим дуріння", я починаю кепкувати, вертітися і вносити повний хаос. заходять спізнені хлопаки, більш менш нелюдського виду, і також неготові до виступу. тема виступу - здоровий спосіб життя, будь-який його аспект. одна краля правильним відточеним тоном ведучої ток-шоу дає поради для схуднення (ледь тримаючись на тонюсінький ніжках від протягу:-) і на підборах намагається стати на "мостик", інша - щось про йогу, намагаючись зобразити осанни... далі виштовхують мене ("ти без комплексів! іди!"). роблю вумне лице і починаю "штовхать тєлєгу"... "я розкажу про такий варіант здорового способу життя, як мандрування автостопом..." і далі слідує імпровізація в стилі "ето било в стєпях хєрсонщини... на каврнадцятому кілометрі..." мене переривають, ставлять запитання. просять показати, як стопити і закликати духів траси. я "втягуюсь в маразм", зриває дах, і я вихлопую фламенко, тільки ще з танцем... ги... намолола купу фігні, зовсім не так, як належіть ведучій... зате справила ого, яке враження, бліді дівчатка перестали тремтіти, запосміхались, висловили респекти, хлопці показали "піс":). коротше, ясно одне: мені не в "тєлєвізєр", а в балаган треба іти:) народ розважати. звісно, у балаган мандрівний:)...

В колонках играет - Pink Floyd
Настроение сейчас - творчий пошук...

.

...моя стіна для записів гостей поповнилась записами німецькою, фінською та англійською мовами:) в київ завітали семінарсткі друзі, був чудовий день прогулянок містом і посиденьок за чаєм. знов наковталась того позитиву і мрій відірватись і потинятись світом, осідлавши вітер. ці люди бувають вдома рідко і недовго, живуть по чужих країнах, рятують екологію, розвивають розумово відсталу молодь, організовують міжнародні семінари, шукають пригод і нових друзів... ці люди несуть світло. може, завдяки ним цей світ досі тримається купи... було приємно, коли зайшли поїсти в могилянку і дівчинка, що кілька місяців волонтерила в російському вузі, сказала, що наші студенти "західніші", виглядають більш вільними (я, правда, промовчала про мажорні заклади типу кімо). пані з фінляндії розповідала про свою роботу в києві з відсталими дітьми (їм за 20, але рівень 7-10-річних дітей). начвають елементарно піклуватись про себе, якось на заняттях питають одного з вихованців: якщо ти опинився в чужому місті і не знаєш, куди йти, як і до кого звернешся по допомогу? "я звернуся до Бога" - відповідь...
розповіла про наші останні мандри. ввечері зозмовляю з дівчинкою з німеччини, питаюсь про найзаповітнішу мрію... ніяковіє і пошепки каже: "I want hich-hike to Prague"... також виявила, що наші слов*янські міфи мають чимало схожого з фінськими (одразу захотілось розширити освіту в цій галузі), а толкієн повністю здер своїх ельфів з фінських... словом, було мило...
...а ввечері в кімнату заходить мамця і застає мене за читанням чергових програм-семінарів. і почалося... чим я займаюся?! я маю дбати про навчання й освіту (звісно, академічну, а не життєву). дбати про кар*єру, а не про те, щоб зробити щось добре в світі... "що це все дасть тобі у професійному значенні? ти маєш створити собі ім*я! воно має годувати тебе!"... "як ти бачиш своє майбутнє? ЩО?! не хочеш планувати?! як так можна?" і так далі. сумно. вона з іншого покоління. вона вірить, що життя - це монотонна набридла робота із правом на свято не частіше ніж раз на тиждень. життя - боротьба за виживання. і все тут. без грошей я не буду щаслива. а соціальні роботи мене не прогодують. а якщо я потинятимусь світом пару років, прогавлю кар*єру і особисте життя (блін, вагома причина щоб не висовувати носа зі своєї нори!) я журналіст, і це вирок - звертати з цього шляху ніззя - крок вліво, крок вправно - спроба до втечі... її кидає у тремт від однієї думки про можливість заночувати в лісі в наметі і з машиною - небезпечно ж бо... (а простонеба в спальнику як?:)) обмовилась про можливість повчитись рік у штатах, мовляв, цікава програма... мама - в шок: чому не в європу? ну, кажу, нема таких програм... а яка різниця? я ж не була ні там, ні там... різниця - що америка далі... ти ж не повернешся звідти! - каже. ЩО?! ЧОГО?! - круглі очі. звідти не повертаютья - сумно відповідає мама... йолки, ну як вона не зрозуміє, що я НЕ ХОЧУ виїзжати з україни, (як мріють для мене вони). "всі так кажуть". я не всі. я ненормальна, але не така... я фізично подохну без своїх френсів, інколи п*яних, дивних, перекурених... але рідних до втрати пульсу... без своїх засмічених бруківок з вуличними музикантами...
мої батьки обожнюють мене просто хворобливо, шалено... але зовсім не розуміють мого світу...

Моё почтение. В вашем сердце построен город Ветров

вам не нужно стен и домов. Ваша жизнь это дорога и это прекрасно. Город шатров что путешествует с вечными странниками. Кто знает какой он будет в следующий раз? Ваш город открыт всему миру.

Пройти тест

тепер треба ретельно братися за голову та збирати до купи той сумбур, на який перетворились враження від поїздки, щоб зовсім не розсипати їх.
прогулянка по Празі нагадувала перехрестя різних епох - ніби екркурсія по середньовіччю, де в той самий час шаряться натовпи туристів (з усіма витікаючими)... йшли без огляду на маршрут, куди дивляться очі. сідали у перший ліпший трамвай і виходили на першій ліпшій вулиці... вдихали празький теплий дощ, і сонце, ковтали музику, що лунала на кожному кроці - тут зовсім немає попси... джаз, класика, етно... з кожної лавки чи забігалівки... на кожному кроці трапляються арт-галереї. виявляється, європейський авангард вельми відрізняється від більшості нашого "арту" (де, здається, діє сумний негласний принцип "чим гидотніше, тим краще") - щось витончене, своєрідне, живе... реклама, якої там також чимало, не дратує око, як у нас - ненав*язлива, у м*яких теплих кольорах, а головне - виконана зі смаком...
Перший день пройшов під гаслом "ми дупла!!!", коли ми півгодини товклись біля автмату, не знаючи, як купити проїзний... зрештою, за весь час нашого перебування у транспрті не було жодного контролю, хоча нікому не спадало на думку їхати зайцем... чудовий досвід - опинитись у чужій країні самим по собі і розв*язувати подібні задачки. так ми виявили, що багато чехів не знає англійської і що нам, в свою чергу, однієї англійської мало...

місцеві люди... просто дуже красиві. інакше не скажеш. приємні обличчя з думкою в очах, зі смаком одягнені - просто і стильно. як сказала Настя - тут зовсім нема "фіф"... багато неформалів (що, певно, і неформалами через їхню кількість не назвеш). вони сидять за кермом інколи дорогих авто і органічно вписуються у пейзаж міста. тільки от на контакт йдуть не охоче... якщо у нас розмова може початись на вулиці просто з нічого і спілкування з незнайомцями - цілком природнє явище (з обмінами контактами і подальшими зустрічами), то тут цей номер не пройшов... в центрі міста натрапили на рольовий магазин, де продавались дюралеві мечі, бокени, кольчуги різних конструкцій, шоломи й інша смакота. за прилавком - рольовики у прикидах. а ще завітали у місцевий заклад для нєфорів... у-у-у-у... зазирнули, сахнулись і втікли... якісь непацифістичн нєфори... хороші, але зовсім закриті. може, до них якийсь особливий підхід потрібен...
Місто закохує в себе з першого погляду, зачаровує, гіпнотизує куржлянням по кам*яних шершавих жовто-бурих вулицях з вічними, яу світ, бруківками, арками, шпилями і банями - мовчазними суддями епох... Карлів Міст із старим шарманщиком і зображеннями святих, Мала Страна по той бік з "празькою Венецією" і мудрими привидами на незайманих туристами (ми не рахуємось - ми мандрівники, а не туристи) кам*яних коридорах - чого-чого, а от зелені там вельми мало. Кав*ярні, що мало відрізняються від музеїв за кількістю картин на оригінальністю оздоблення з богемно-домашньою атмосферою, де можна сісти на одиночне місце і заглибитись в читання чи пограти з друзями в шахи або карти (ігри лежать тут же), чи порозмальовувати мультяшні персонажі... Скуштували місцеве пиво на ім*я "Чорний Козел" - ууууууууууууу....
історичний музей вражає безпосередністю і демократизмом у підході до експозицій - тут тобі і кістки мамонта, і замислені пам*ятники королям та героям, і археологічні розкопки, і мінерали та напівдорогоцінне каміння, і моделі глистів, і дитячі малюнки звірят, і експозиція дитячої і підліткової кімнати (просто місцевий побут), і перукарні... а найприеольніше - експозиція з історії ЗМІ від моделі друкованого станку Гутенберга до плазмових моніторів... працюють старі совдепівські телевізори і приймачі, виставлені газети від найперших в світі до останніх, камера, перед якою можна покрасуватись і побачити себе ж на екрані (в ролі ведучої:-), і модель телевізійної студії... хех...
а ще пройнялися художнім мистецтвом Мухи у його музеї, побачивши також англомовний (щоправда, із халтурним звукозаписом) фільм про його життя... пройнялися мистецтвом художнього фото, яке тут процвітає, накупивши цілу валізу цих казкових зображень...
а потім завітали у Львів, де нарешті я познайомилась із цим таємничим містом дещо ближче... велика подяка Дябчику за екскурсію, що перетворив прогулянку на нові відкриття... шкода, що так було мало часу, проте вражень ми нахапалися аж зовсім не мало:)
все... час припиняти цей потік свідомості... і йти на роботу, і встигати на поїзд у Ніжин... і знову поринати у світ візитів до стоматологів, запізнень, тусівок, роботи і навчання... ну, поїхали...

Ми пішли вивчати чуже небо
Та секрети підземного пивоваріння
Ковтати метафізику вулиць
Іти навпомацки
Слідуючи звукам джазу
(у кожного ж бо своя полярна зірка)
Ми гладили тілами бруківки
Як гладять сивого пса
Що не говорить, але все розуміє...
Наші мрії були вищими за готичні шпилі
І ми нанизували на фєньки краплі
Дорожнього поту та пошуків
Спільної мови серцебиття
Ми губились у лісі мистецьких звершень,
Дахів, лиць, хот-догів,
Спалахів туристичних зйомок
В очікуванні спалаху сонця
Мов останнього пришестя
Але знаєш – колись наші збиті о Старе Місто чоботи
Стануть найвищою нагородою
Бо цими ж шляхами колись
Ходили святі...

urrra! mi tit! v istori4nomu muzei naglo vlizli v net... u-u-u-u-u..... ze krasota! wos divne, werohovate na dotik, ci vulo4ki z ne-sjogodni... a-a-a-a-a-a....... vsjo... ne mogu... poletily mi daly...
to be continiued..

В колонках играет - пісні зі старих фільмів
Настроение сейчас - дивне...

окрім всього, знову побачу Львів... історія знайомства з цим таємничим куточком країни досить дивна. Вперше була там з батьками у свої 16 - на день повноліття мені влаштували свято - без олів*є, шампанького і гостей, з казковою мандрівкою... тоді ще дивилась на світ зовсім дитячьо, широко розкритими очиськами, уривки щася - у пам*яті - щастя від споглядання живопису у музеї (вперше саме тоді почала його розуміти по-справжньому), від поїдання піци й гарячого шоколаду у кав*яренці (м-м-м), від кам*яних застиглих вулиць, якими ми блукали за моєю авторитетно-іменинною ініціативою... захват а потім трохи жах у музеї зброї (скільки ж було навигадано для вбивства!), сходження на Гору (точніше, колективне затягнення туди мами)... затишне обшите деревом горище, на яке ми піднімались гвинтовими сходами...
вернулась туди з сином на межі цього й минулого року... суто студентська мандрівка, зі впсикою на тісному антикварному диванчику, блуканнями (точніше, фігурним катанням, бо ожеледиця) по тих таки вуличках, для яких наші походні рюкзаки видавались надто громіздкими й незграбними, ну і звісно - сила-силенна пригод і глюків, які тепер так весело згадувати... було більше весело і напружено, ніж романично...
проте щоразу від цих поїздок лишалається присмак недосказанності, недозрозуміння, яке потім знов і знов тягне туди повернутись...
яким буде наше третє знайомство, таємниче місто?..

...дивне відбувається зі мною перед дорогою... постійно, якою б бажаною не була поїздка (а поїздки всі бажані, просто по факту), перед виїздом з*являється дивна тривога... навіть смур із домішками якоїсь ностальгії... вчора був дурний день... нічого страшного, просто смуга дрібних і кусючих неприємностей і божевільна втома... мої друзі вважають мене підривним активним створінням, для батьків я ще досі домашня дівчинка... і всі мають рацію - з одного боку можу з легкістю повідомити домашнім, що сьогодні вирушаю в якусь там Тьмутаракань, бо щойно мене запросили якісь хороші піпли, з іншого - моя дурна прив*язливість заважає з легкістю вирватись з кола, в якому кручуся... втім, за досвідом знаю точно, що все це мина одразу, як тільки я ступаю за поріг дому і потрапляю у вир нових доріг...

єдине, що трохи засмучує, так то місце на верхній боковій поличці... по-перше, доведеться зкручуватись в рулончик зі своїм дурним зростом, по-друге, накривається моя мрія просидіти всю ніч біля вікна (адже майже ніколи не сплю в поїздах)... а я так чекала цієї ночі... ладно, то фігня... певно, заморочуюсь...

В поход, беспечный пешеход,
Уйду, избыв печаль, -
Спешит дорога от ворот
В заманчивую даль,
Свивая тысячи путей
В один бурливый, как река,
Хотя, куда мне плыть по ней,
Не знаю я пока!
(с) Бильбо Торбинс

здихавшись роботи, йду тинятись містом... сонце дражнило, показуючись на долі секунд завмерній в очікуванні землі. Узвозом бігла темно-бура вода і потоки різнобарвного люду: в повітрі бриніло відкриття сезону - сезону нескінченних блукань містом, посиденьок, танців навколо вогнища і валяння простонеба.
його побачила здалеку - обабіч бруківки на пагорбі, кремезний, з не по-зимовому засмаглим обличчям, вигорілим сплутаним волоссям і чистим проникним поглядом. На ньому - кілт з бахромою, купа неуявної хіповської одежини, поруч - небачені (певно, чарівні) вироби з дерева, які він майструє тут же (найпрекраснішою штукою була різьблена дерев*яна катана, що висіла в імпровізованих піхвах зі шкарпетки). Вогнище, казанок невеличке коло людей. наближаюсь, не знаючи і не думаючи про те, як почну знайомство...
- Хочеш чаю? - запитали одразу.
Вегетеріанський тортик, горіхи, родзинки... саморобний хліб, мед... чудо-зілля з казанку - по трохи у глиняні чорні кухлі, як я люблю - щоб у чашці плавало листячко і палки, гаряче, запашне, енергійне... у-у-у-у... в подяку дарую запаси сушеної м*яти (що вічно тягаю з собою), він задоволено висипає її у котел... мить повного розчинення, примирення зі світом, і подих всесвіту проходить крізь тебе... як давно цього не було... піходять дві цивільні нафарбовані панянки, питають, чи тут ворожать. ворожать трохи вище, але, передчуваючи цікаве, я мовчу. "Я не ворожу, я розказую правду", - спокійно відмовляє "господар". "А-а, ну... (яка різниця, як це назвати?) а скока єто коштуєт?". "Безкоштовно". "цій дівчині, будь-ласка...". "починати треба з харчування... насамперед вам слід відмовтись від м*ясної та молочної їжі - це знімить агресію, очистить фізично і духовно, допоможе дійти гармонії..." дівчата ніяковіють ще більше. "А головне - навчиться сміятись. навіть коли пагано (самі по собі ці слова мало важать, але в ту мить вони набули справді магічної сили...). розбилась улюблена чашка - смійтесь, згорів будинок - смійтесь... дайте собі установку - на все реагувати з посмішкою - адже все іде, як треба, зрозумійте..." "А саме на руках ви не ворожите?" "Ну навіщо?! фігня це все! краще зекономте грошей та купіть собі фруктів!" Ті дивляться, як на божевільного, проте слухняно записують поради щодо почитати і йдуть. А я протягом цієї вистави сміюсь, не знаю, чого... у маршрутці, забитій гопніками, везу цей сміх і запах вогнища на волоссі - безцінний скарб...

один день з життя вільного репортера:

валізи злетів-падінь дня нормальному хомосапієнсу вистачило б на кілька тижнів... Інколи дивно, наскільки безмежним може бути тіло і душа, про приховані ресурси яких ніколи й не підозрюєш...
За сьогодні разів 30 щиро пошкодувала, що народилась в цьому чужому, обплетеному колючим дротом світі, і стільки ж разів подякувати за це небові. Матюкатись мені не притаманно, не люблю, коли це роблять інші... сьогодні робила багато непритаманних собі речей...

На ранок – зустріч із старими друзями-шотландцями. Дуже і дуже дорогими мені нелюдами. Яких не бачила десь так півроку... але вчора мене запросили на співбесіду, вельми для мене важливу, з чого випливає, що на зустріч з шотландцями лишається година з хвостиком... благаю на колінах Гальку, щоб не спізнилась... вона спізнюється на 20 хв... вічність блукань у бетонному лісі, пошук потрібного дому... на бігу дзвонить мобілка – терміново робити якісь правки у Сартрі... хекаючи, божуся постаратися зробити о першій половині дня... до того - лягла о другій, прокинулась о 6-й... сумища з "творчим доробком" ніяк не сприяє "легкому кросу". я злюча - на себе, що таки йду, щоб хоч побачити ці пики, на Гальку, що та думає лишень про себе... на весь світ, на без того замученого Сартра. звірію. теплий прийом, в колонках Висоцький. Галька криком вимагає, щоб поставили її диски... фігня... шотландці мутять якесь дике пиття, гидотне, але ефективне... одиниця часу зникає, як така, робиться легко-легко... мить повного дзену... тепле "ну як живеш? я тебе сто років не бачив!.." і знову гонитва - тепер зі спізненням більш глобальним... чудодійне пиття перестає діяти, знову дощ до нервів і порожнеча... дихання витікає... в калічній, мікроскопічній, набитій маршрутці намагаюсь по-філософськи осмислити переваги довгого зросту. не виходить. в калюжу на підлозі птахом летить купа моїх документів. збираю. майже не падаю. знов біжу, як скажений хом*як. плутаю адресу, прибігаю не туди, безнадійно спізнившись. вию з відчаю, в дурному пориві стоплю машину. виявилось, потрібне місце було десь за 200 м. віддаю останні 7 гр. прибігаю, спізнююсь на годину, забувши резюме. дивним чином, це свинство мені прощається. Мила жінка вірить моїм очам, виявляється однодумцем, тільки на порядок мудрішою. стримую тремтіння захвату, ознайомлююсь з проектом... закохуюсь, як не було давно... це ЩОСЬ! поки не буду казати, бо ще не відомо, чи справдяться мої надії... але - сама назва (по відомому фільму) "Життя як диво"... такого в історії TV ще не було... позитивне, різнобарвне, пізнавальне, авангардне... рятівливе... Господи, хоч би справдилось... мандрую лабіринтами телецентру, закидаю в себе термоядерну каву, щоб не вирубитись. отримую завдання. панічно боюсь, що не справлюсь. біжу до втрати пульсу. спізнююсь на пару (фігня). на перерві лечу до компу на побачення із вічним Сартром. не знаю, які сили були поруч, але слова самі знаходились і падали на клавіатуру. відсилаю, спізнююсь на другу пару. на обох якимось дивом набалакую по вищому балу. згризаю шматок чогось, лечу до Скиби - мене призначено ведучою на фестивалі поезії, маю принести (не доведені "до ума") запрошення... прибігаю, довго мурмочу вибачення... Скиба втішає, каже, що все ніштяк і купу приємностей. Приходить Лазуткін (визнаний "тусовочний" поет). Каже: "запрошення - гівно!... Яка Максименко?! Хто така Максименко? Мене за сто баксів запрошують вести вечори, я професіонал... чому мені не сказали"... я миттю кажу ок... най буде так... Лазуткін критикує якихось поетів (вони не порвуть зал, як я! введіть у пошуковик моє прізвище, гляньте, скільки буде зсилок!"), організаторські здібності Скиби. Той вирішує, що весимуть вечір четверо: я, Ткачук, він (себто, як планувалось) і плюс Лазуткін... мені гидко, бо при такому ставленні залажати значно страшніше, ніж у дружній спокійній атмосфері... я стрімаюсь і намагаюсь відмовитись... Скиба наполягає... розхвалює мої здібності. від цього робиться ще страшніше - коли хтось в тебе сильно вірить, відповідальність зростає... ковтаю глінтвейн. і вже зовсім не зрозуміло, чому, Лазуткін пише мені своє мило і дуже довго і вже ввічливо вимага обіцянки щось (не знаю, що) йому відписати... доповзаю додому, ледь тепла, де на мене чекає знов-таки Сартр (святотатство!) і нова робота, до якої не маю гадки, як підійти... життя - танок. страшний і звабливий... і хочеться не думати про завтра...

В колонках играет - Кіно
Настроение сейчас - мля...

.............................................................................