Сьогодні ходили до Художнього Музею на виставку Ніко Піросмані...
досі не можу вгамуватись від щастя... (не порівняти з попереднім походом туди ж на Гойю...)

так зване "наївне мистецтво"... художник-самоучка, що жебракував все життя, майно якого - валіза з фарбами, картини якого – одні з кращих 20 ст... не будучи спеціалістом, здійсню нахабну спробу передати враження...
перше, вразило - це очі. у всіх персонажів картин надзвичайно добрі очі... навіть у диких звірів... можливо, саме це і не відпускало, змушуючи кружляти залами по кілька разів...
тематика - переважно селянське життя та дика природа. застілля - "як спосіб сакрального спілкування". тема землі.
картини не є копіюванням натури (і взагалі він не завджи писав з натури). це його бачення реальності, далеке від реальності, в якій живемо ми... тим не менше, його світ СПРАВЖНІЙ, живий, викликає нестримне бажання простягнути руку і опинитись в іншому, казковому вимірі...
з композиційної точки зору - образи більше статичні. Динаміка і пластика відступають на задній план, і, навіть якщо герої зображені в русі, все одно лишається враження, що вони позують для фотозйомки... "зупинись, мить!"
серед кольорової гамми - майже на кожній роботі бігіто чорних чи темних кольорів, що, тим не менше, зовсім не створює відчуття похмурості... м*який дотик долоней, присмак містичності...
водночас кольори яскраві і насичені, багато контрастів і глибини...

техніка примітивізму робить картики близькими кожному, деякі непропорційності у рисах не сприймаються як недосконалість, а як особливості стилю...

і головне. всі картини сповнені сили життя. любові. дивлячись на них ніби бачиш, відчуваєш фізично, як майстер торкався пензлем чорної клейонки... відчуваєш їх дивовижну ауру... щедру, живу і цілющу. і хочеться обійняти весь світ...