В колонках играет - Фріда, саундтрекмарш-стрибок маршрутом Київ-Львів-Варшава-Вроцлав-Львів-Київ вдався на зло всім ворогам і лихим вітрам. Поїздка із присмаком льодяників від кашлю, медитативного Гессе (повністю прочитаного на кордоні) та мудрих Мумій-тролів, із запахом фарб і свічок та пилом нових доріг. отже:
ДОРОГА.
Напередодні місто зробило все можливе, щоб мене не пустити. по-перше, почувалася на рідкість недієздатно і хворо, здохли єдині джинси, в останній день банкомат зжер картку із стипухою, на яку я сподівалася жити в дорозі (інших грошей не було) і т. п. Але то квіти. Ягідки настали, коли ми, зайшовши у поїзд до Львова (в останній момент), побачили на своїх місцях велику родину, що не виявляла жодних бажань ці самі наші місця полишати... словом, поїзд був не наш. коли ми добігли до нашого, він уже повільно повз вперед. на крик "Заждіть!" чомусь не спинився, натомість добрий провідник висунувся і втягнув нас із наплічниками всередину. Словом, ми лишили старі шкіри на пероні і поїхали. На силу пережили кордон (воістину, консульства і митні кордоні - вселенське зло). А потім траса на Польшу, і безмежність, і поля жовтих квітів, і швидкість, яку на наших дорогах мало хто може собі дозволити, і забутий присмак свободи.
ЄВРОПЕЙСЬКІ СТУДЕНТИ.
Жили у общазі Європейського коледжу. Слід сказати, що європейський студент - звір особливий. Його життя геть позбавлете романтики на кшталт відсутності води, черг до душу, перенаселення кімнат чи будь-яких інших побутових капостей, на подолання яких іде стільки часу життя нашого студента. Для них створені умови максимально тепличні. Окрема кімната із видом на ліс, холодильником, ванною, компи з інетом, можливість безперешкодно вписувати народ, їжа, велосипеди, і. т. п.
Наша міні-комуна складалась із 4-х душ, ночами ми слухали музику і споглядали, як Марічка, господиня того раю, розмальовує тибетську "співаючу чашу" (яку на свою неабияку вдачу вдалося "приручити", і вона "співала" в моїх руках), дивились мульти і висіли на своїх хвилях.
Коледж знаходиться у заповіднику Натолін. Ви можете собі уявити АБСОЛЮТНО ЧИСТИЙ ліс? Земля - чистоти неземної, це незвично і не правдоподібно. Ліс із столітніми дубами та хвоєю, річка, бруковані доріжки, лялькові корпуси... можна валятись годинами на березі, бігати босоніж або гнати великом по віддалених, зовсім безлюдних шляхах в лісі, коли місяць освітрює цегляну доріжку і вітер в обличчя, а над головою старовинні, порослі плющем арки... При тому, за дні нашого там життя нас жодного разу не спитали, хто ми такі і з якого щастя живемо в чужій кімнаті, їмо казенні сніданки і ламаємо чужі велосипеди, не питали перепустку. натомість студенти віталися з нами і знайомилися. симпатично...
ВАРШАВА.
Содобалась рівно на стільки, на скільки мене взагалі приваблює все нове і небачене. не більше. Після війни вдалося відбудувати Старе Място, будинки і вулиці, собори, але не дух міста. Щось таки було втрачене, те нашарування чужих життів і століть, яке зберігали попередні стіни... не знаю, як це пояснити. Хоча місто, безперечно, красиве. Але індустріальне. Центр, на відміну від Праги і Кракова, не закритий для проїзду, тому замість милуватися фігурними дахами і готичними шпилями, мусиш лавірувати між машинами і людьми, і це на вузеньких, зовсім не київських, вулицях. Сподобався Барбакан, берег Вісли, кількість рольового люду у місті. І взагалі, люди на вулицях. Красиві обличчя, ненав*язливий, легкий стиль одягу і життя, атмосфера легкості і усамітнення. Парк на скляному даху бібліотеки університету (теж скляного) - це щось. і крізь стелю споглядаєш за навчальним процесом. Рівень культури там, безперечно, вищий на порядок. Хоча гопи і жлобство - явища всюдистнті, але такої кількості звукових світлофорів (для людей із вадами зору), окремих доріжок для велосипедів, ліфтів у метро для інвалідів і матерів з візками мало де побачиш на наших теренах. точніше - ніде...
ВРОЦЛАВ.
Вроцлав - міто мостів. Річка Одра перетинає місто химерними зигзагами, і тому мостів там понад сотні, і багато з них - справжні витвори мистецтва. Любов до цього містечка народилась аж ніяк не з першого погляду. Потрапивши на вічну у всіх європейських містах Площу Ринок ми, втомлені, із наплечниками, ніяк не могли втямити, що ж відрізняє це містечко від інших. Ну так, безперечно, вулиці, будинки, середньовіччя, літні кафе, жива музика - все гарно, але типово. не захоплює так, як нам розповідали. дещо псували картину будівельні роботи у центрі, та трохи зіпсована та центральна площа, де, з одного боку все натякає на давнину і казку (архутектура, коні в ажурних візках, стилізовані під старовину кафе...), а з іншого, як горбатий до стіни - модернові нагромадження, прямокутний авангардний фонтан "нє в тєму", і купа всяких недоречних штук. Забагато народу, ширпотребу і авто.
Але закоханість у місто таки прийшла. Коли ми роздуплились, що серце його зовсім не тут, а на острові Тумському, де знаходиться найдавшіша частина Вроцлова. Перетнувши міст, ми опинилися у зовсім іншому світі. Де час тече інакше, у ритмі з гітарним співом вуличного музиканта, що наповнює взуками майже порожні вулиці. Саме там знаходиться більшість храмів та різних закладів, духовного спрямування. Те, що ми там побачили і відчули, не передати ні словами, ні об*єктивом фотіка. Важкість рюкзаків перестала існувати, нас несло провулками, мостами, парками, ми тільки й встигали смикати одне одну із безлдуздо-захопленими вигуками. Там нас наздогнала ніч, і нічний острів мав свою чарівність і гру кольорового світла, що хиталося на поверхні Одри... Словом, ми були винагороджені за все.
ПОВЕРНЕННЯ, ПІШИЙ ПЕРЕХІД КОРДОНУ.
Сказати, що це було страшно - нічого не сказати. На кордоні людей ділять на дві категорії: європейців і худобу. Перші проходять у окремі двері, швидко і легко. Других заганяють у справжнє пекло, де смердить потом, туалетом, дешевими цигарками і гнилим сміттям, гори якого оточують "нейтральну смугу". де у натовпі (можна спокійно піджати під себе ноги і чекати, поки тебе, затисненого, внесуть до пунтку контролю) спалахують сварки із подекуди докладанням рук, де звучить мат і з*ясування стосунків. і хочеться здіхнути від сорому, щоб лише цього не бачити. бо саме тут тобі показують, що ти скотина, що ти нічого не вартий, що тут у тебе немає жодних прав. Яка там в дупу "людська гідність", про яку, буцім-то, говорить закон? Чесне слово, я вперше пошкодувала, що не маю європейського паспорта. При цьому, жодної інформації для тих, хто переходить вперше, немає, все тримається на "негласних законах", створених нелегальними торговцями водкою і цигарками (для яких цей "бізнес" - єдиний спосіб вижити) та підкупленими митниками. На щасті, ми у тій тусівці були "білими воронами", хтось із натовпу кричав "та пропустіть дітей вперед! бачите ж, що вони мандрують!", і якимось дивом нас нам таки не розірвали. але гидотно було неймовірно.
А потім, коли ми присіли спочити біля потоку в Шегині, я вмудрилась втопити в ріці закордонний паспорт. але таки виловили і висушили:) після всіх пригод, це здавалось вельми веселим і смішним.
А потім доповзли до Львова, спасибі Оресту й Оксанці за прийом, бо трималися ми на межі після двох діб дороги. Трохи покавувавши у центрі, влізли у поїзд (цього разу аж на півгодини раніше:), де одразу вирубились, і навколишній світ перестав існувати для нас майже до приїзду у Київ...
Ты – очень сильный человек, хотя я не думаю, что те, кто рядом с тобой догадываются, насколько сильный. Держу пари, ты и сам не осознаешь. Но как ни странно, именно твое присутствие часто разряжает обстановку, помогает людям придти в себя, не сдаваться и не хныкать. Ты не любишь выпячиваться, казаться лучше, чем ты есть - и это признак зрелости. И ты умеешь вовремя остановиться и подумать – это тоже дар. Я не знаю, какими категориями оперируют демоны, но сдается мне, что в их глазах твой дух напоминает бриллиант необыкновенной чистоты и расцветки. Вот только как его заполучить? Скорее всего, это будет выглядеть, как внезапная полоса всевозможных неудач, обрушивающихся на тебя. Мелкие, крупные, незначительные и болезненные. Проверка на прочность – сломаешься? У каждого из нас есть уязвимая точка, и они будут ее искать. Но ты должен держаться ;-), демоны устанут и переключатся на кого-нибудь другого. А, не моя обязанность давать советы, сам выпутаешься как-нибудь. Пока же будь настороже.
