задум був такий: щоб відволікти народ від буденності і сірості та нагадати (а комусь відкрити) про існування світлого і тонкого - роздавати вірші на вході до метро. класика, сучасники, зарубіжна поезія, українська...
мені випало стояти на Контрактовій площі (хто б сумнівався!) із двома Артемами (ім*я за останні кілька років стало кармічним), які, щоправда, втекли на роботу, заявивши, що роздаватимуть пізніше. отже, я лишилапсь сам на сам із оскаженілим світом...
Перші хв 15 народ просто відмітав мене із пропозиціями взяти вірша і ломився із кам*яними обличчями вперед. ні, не кам*яними. Артем про це висловився нецензурно, але мега-влучно: "затр****і лиця". на них чорним по білому читалися усі скорботи цього світу, замалі зарплатні, спека, образи, сварки, хамські колеги й начальники, смертельна втома, хронічні хвороби, смердючі під*їзди і т. п. яка тут в біса поезія! було враження, що навколо війна, а не мирний час. варто зауважити і те, що вірші були підібрані не кращим, як на мене, чином. було б краще не виносити вибір текстів на голосування, де кожен обирав просто те, що йому до смаку, а доручити підбірку комусь одному, хто знається на літературі. бо, приміром, який настрій буде у й без мрячного пересічного громадянина, який отримує: "Спасибо, друг, что посетил// Последний мой приют. // Постой один среди могил"... ясно, що поезія - штука різноманітна, і всі настрої у ній мають свої втілення, але чи не доцільніше було б для такої акції підібрати щось яскраве, експресивне, зрештою, життєствердне? Найкраще роздавалося улюблене Маяковського "Послушайте! Если звезды зажигают...". Про мене, це саме те, що має читатися у підземці метро...
диким зусиллям змусила заткнутися апокаліптичний внутрішній голос, що почав репетувати (страдать і напівацца потом!), перемістилась до іншого входу, спробувала посміхнутись і підходити із сильнішим енергетичним посилом. казати щось добре... процес пішов. люди стали посміхатись, дехто просив "добавкі", дехто пропонував взяти трохи із моєї стопки і пороздавати на своєму шляху. дехто дякував за чудову ініціативу. дехто відмовлявся. дехто зверхньо посміхався... брали вірші десь 60%.
поки я, роздавши усе, пила сік і відновлювала рівновагу, на "бойовий пост" заступитв Артем. коли я підійшла до нього в метро, нам стрівся пан Олександр із Пітера, що був просто вражений наповал, отримавши вірш Бродського (якого знав ледве не особисто). Хі, цікаво, а чи можливий час, коли у пітерському метро ти можеш отримати вірш Ліни Костенко?.. Він довго і натхненно читав Бродського на пам*ять, висловлював респекти Україні і щиро бажав незалежності, просив не ототожнювати Путіна із всією Росією ("Подождите, ми скинем єтого мерзавца, и у нас все будет по-другому!"), висловлював зацікавлення українською літературою. я презентувала йому наш журнал і свою збірку. цей акорд, власне, і став завершальним у нашій нелегкій місії...
