Костенко Ліна Василівна (19 березня 1930)

* * * Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло оддзвеніти. За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви. Ліна Костенко

Українська письменниця-"шістдесятниця", поетеса. Лауреат Шевченківської премії (1987)

* * * Життя пройде, немов вода, і відцвіте, немов вишнева гілка... в житті одна помилка — не біда, біда, коли усе життя — помилка. * * * Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна. * * * Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним. Ліна Костенко * * * Розкажу тобі думку таємну, дивний здогад мене обпік: я залишуся в серці твоєму на сьогодні, на завтра, навік. І минатиме час, нанизавши сотні вражень, імен і країн,— на сьогодні, на завтра, назавжди!— ти залишишся в серці моїм. А чому? То чудна теорема, на яку ти мене прирік. То все разом, а ти — окремо. І сьогодні, і завтра, й навік. * * * Доборолися! Добалакались! Досварилися, аж гримить! Україно, чи ти була колись незалежною хоч на мить — від кайданів, що волю сковують, від копит, що у душу б’ють, від чужих, що тебе скуповують, і своїх, що тебе продають?!

* * * Нечутно ходить вітер по землі, цілує ніжним яблуням долоні. Які тепер ми добрі і сумні, які тепер ми серцем безборонні! Як знаєм все, як хочемо не знать, які чужі нам вихватки і пози. І як в душі не хоче проминать і все, і всі, побачені крізь сльози! © Ліна Костенко * * * Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! Не допусти, щоб світ зійшовся клином, і не приспи, для чого я живу. Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву. Не дай мені заплутатись в дрібницях, не розміняй на спотички доріг, бо кості перевернуться в гробницях гірких і гордих прадідів моїх. І в них було кохання, як у мене, і від любові тьмарився їм світ. І їх жінки хапали за стремена, та що поробиш, — тільки до воріт. А там, а там... Жорстокий клекіт бою і дзвін мечів до третьої весни... Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Ліна Костенко * * * Осінній день березами почавсь. Різьбить печаль свої дереворити. Я думаю про тебе весь мій час. Але про це не треба говорити. Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви». Чи ж неповторне можна повторити? В моїх очах свій сум перепливи. Але про це не треба говорити. Хай буде так, як я собі велю. Свій будень серця будемо творити. Я Вас люблю. О як я Вас люблю! Але про це не треба говорити... Ліна Костенко

* * * Усі усіх не люблять – так завжди, Така уже настала в нас епоха… Усі усіх не люблять – півбіди. Всі брешуть, що всіх люблять – катастрофа. * * * А буває, ідеш по світу, і проходить повз тебе людина так, неначе проносить квіти і тобі віддає половину. Ще і стебла від рук гарячі. Озирнешся на неї здаля і збагнеш – на промінь багатша стала раптом твоя земля. Ліна Костенко