Тяжелая военная техника террористов с боевых позиций под Донецком разъехалась по жилым кварталам.

Так, как видно на одном из фото из Донецка, во дворе ближайшей к аэропорту девятиэтажки, точнее того, что от нее осталось, расположились три танка, отмечает 062.ua.

Розкажу про 7 днів ПЕКЛА,
або моя історія перебування в Дебальцево (Комуна) в оточенні.

10 лютого:
о 3:00 російські війська з 25 полку спеціального призначення зайняли Логвіново. Насправді про це дізнався пізніше. Нежданчик був для мене коли до мене на позицію завітав «Батя» чим по суті і розбудив. Від нього я дізнався «що все пропало» і треба рвати когті, або збиратись. Чекали на команду щоб організовано відходити. Але в штабі ато сиділи безхребедні і нерішучі генерали місце яких на смітнику історії. Жодного адекватно рішення не могли прийняти в той час як ворог посиленими темпами укріплювався і підтягував величезні танкові з"єднання.

11 лютого:
Весь попередній день ми провели в очікуванні команди на відхід, яку чекали до самого ранку, але не сталось і ми морально готувались триматись до останнього. Почали рахувати патрони, літри бензину, воду і ввели жосткий графік економії.

12 лютого:
Зранку ми досить непогано працювали по ворожим об"єктам і сповіщали нашій артилерії про пересування ворожих колон, які врешті так і не добрались до свого місця признанчення. Добре ми тоді накидали ворогу, який помітно нервував. Під вечір ми дізнались про мінські домовленості. Особливо в них ніхто не вірив, але все ж таки була краплина надії (на війні атеістів немає і всі сподіваються на краще). Морально всі тримались і не панікували до 14 лютого 24:00. Тоді мало бути припинення вогню.

13 лютого: День прйшов під постійними обстрілами зі сторони ворога, були звістки про спроби батальйона Донбас а також 30 бригади розблокувати шлях, але через 3 дні після оточення то вже була не реальна задача. Боєприпаси нашої арти були майже вичерпаними тому ми намагались відповідати лише коли чітко були впевнені що нанесем ворогу втрат.

14 лютого:
З самого ранку був жахливий туман, тому ворог прицільно стріляти не міг і ми також намагались економити боєприпаси. Один єдиний тепловізор хоч якось допомагав. По обіді за моїм наказом висунули групу яка знищила Леніна в Дебальцево.

15 лютого:
Настало псевдо перемир"я. Останній залп граду ліг біля нас о 00:02 потім тишина. о 01:14 запрацював ворожий кулемет. подумали що прострілюють зеленку, бояться наших диверсантів, адже туман не зійшов. а тільки посилився. Закінчилось перемир"я десь о пів на четверту ранку коли нас привітали мінометним обстрілом. Власне ми зрозуміли що нема ніякого припинення вогню і наша арта почала відповідати десь між 8:00 і 9:00 ранку. Моральний дух впав, всі поняли, що ми в повній «попі». РНБО, речник АТО Лисенко, і всі штабні криси на чолі з Муженко казали по телевізору що не треба панікувати, оточення немає, все під контролем і ВООБЩЕ НАСТАЛ МІР, НІХТО НА ДАНБАСЕ НЕ СТРЕЛЯЕТ. Це все була брехня, ситуація була критична і вимагала надзвичайної зібраності.

16 лютого:
День нічим особливим не вирізнявся. Обстрілювали ще сильніше ніж до перемир"я, ми відповідали ворогу використовуючи наявні Урагани, які знаходились «На великій землі» (так ми називали землю, яка не була в оточенні).

17 лютого:
Йожик і його хлопці герої. Ранок на комуні почався зі звістки про те, що чеченці захопили центр міста, вокзал і райвідділок міліції і групою разом з танком вийшли до «ласточкі» (знак Дебальцево) з іншої сторони дороги на стороні комуни стояли хлопці Йожика, які прийняли бій і зупинили чеченців. Тоді сепари понесли добрих втрат. Але після новини, що Дебальцево пав всі розуміли, що наше знищення — це питання часу. Кожен опорний пункт по факту опинився в подвійному кільці. Оборонятись в таких умовах було не можливо. офіцери на місцях почали перебирати варіанти про відхід, задля збереження особового складу. В полон здаватись ніхто не збирався. Краще вже було б битись до останнього патрону чи подиху.

18 лютого:
о 00:00 мені як офіцеру було повідомленно, що 128 бригада прийняла рішення про відхід, ми мали відходити в другій колоні, по факту мали прикривати основну колону. Наше завдання було триматись будь-якою ціною поки основна колона рухалась полями до «великої землі». Ворг не мав захопити Комуну. бо це б перекрило б єдиний шлях на відступ сил української армії.
Власне наш відступ почався о 5 ранку коли вже почало світати. До цього моменту наша техніка була майже повністю знищена а маршрут по якому відходила 128 був під постійним обстрілом, тому було прийнято рішенння відходити пішим порядком. Найбезпечнішу дорогу я знав від Зеленого, який до цього 3 чи 4 ночі на спав намагючись Ураганами прочистити нам коридор. Тому відразу майже не мешкаючи ми почали піший рух. Дорога пролягала по полям і аврагам де знаходились ворожі розтяжки, секрети і нашу велику групу піхоти постійно обстрілювали. Я намагався всіх бійців квати щоб ніхто не зупинявся. Пристрілка велась саме по нам, тому будь-яка зупинка могла коштувати десятки життів. Власне тоді я відчув що значить ПЕКЛО. Коли по тобі гатять з артилерії, мінометів, градів, танків, гранотометів, кулеметів, снайперський гвинтівок, а заховатись ніде. перед тобою тільки рівне рівне поле. Дякувати Богу вирвались. Але ту взаємо виручку, високий рівень згуртованості, сміливості і самовідданості наших бійців я ніколи не забуду. Сподіваюсь будуть покарані ті представники генштабу і штабу АТО, які своєю бездіяльністю і халатністю призвели до сотень жертв.

Дебальцево має стати тим Сталінградом, після якого ми перейдем у весняний насту і нашою метою буде вихід на державні кордони.

Слава Україні!

Володимир Назаренко, Фейсбук

Среда, 04 марта 2015, 14:49

journal.liberty.su

В случае с Крымом никаких аналогий в послевоенном мире не существует. И история с полуостровом – несмотря на то, что там не убивают людей – несет в себе куда большую угрозу миру, чем Донбасс.

Мы привыкли думать, что Донбасс приоритетнее Крыма. Что единственная цель мировых лидеров – это прекращение огня в регионе. И что на статус Крыма вообще все могут закрыть глаза, если в обмен Москва согласится пойти на попятный.

Так вот – это полная ерунда.

На собственном горбу и на чужом
я вынянчил понятие простое:
бессмысленно идти на танк с ножом,
но если очень хочется, то стоит.
***
 

Сергей Павлов и группа "Разный возраст" - Горит свеча.

Давно простилась с нами юность,

Когда смотришь работы художника Фредерика Кубитца, тянет к морю-океану. К водным просторам, к парусам...

Песня Синих Морей - это белая-белая птица,
Что летит за кормой день и ночь, как ручной альбатрос.
И не в скалах она, а в доверчивых душах гнездится,
Драит медь корабля, как пропитанный солнцем матрос.



Песня Синих Морей - это женские очи печали,
Электричество губ и летучие тени ресниц,
Скрип канатов тугих на далеком, как детство, причале
И тоска по нему в пестрых далях любых заграниц.



Песня Синих Морей под косыми плывет парусами,
В тихих бухтах звучит на стальном языке якорей...
Не ходи в океан равнодушный с пустыми глазами -
Не услышишь ты в нем никогда Песню Синих Морей...

Не так  важно, кто первый произнёс эти слова, ставшие девизом ордена иезуитов и  основой их морали.  Полагают - коварный иезуит Эскобар. Хотя традиционно принято считать,    -   Никколо Макиавелли ( 1469 – 1527), известный итальянский мыслитель, историк, дипломат и государственный деятель, автор известного трактата  «Государь».

Важно другое – как сегодня работает это изречение, особенно в борьбе  "государя» со  своими врагами...

    Все государственные ТВ каналы, вопли "патриотов" в соцсетях  истерически раскручивают неумолимый маховик "охоты на ведьм," потворствуя тем самым  насилию, распаду нравственности,  безудержной  ненависти к любому «ненашему» - пополняя и множа   кровавые ряды «НАШИХ»,  созревших для любой расправы над "врагом".

  И на вопрос , КТО и главное –  ПОЧЕМУ  расстрелял Бориса Немцова уже  давным – давно ответил ФЁДОР МИХАЙЛОВИЧ  ДОСТОЕВСКИЙ в своём пророческом романе  «Бесы».

 Убийцы – НАШИ!

  Кто - они?

 «НАШ»  ВЕРХОВЕНСКИЙ:

...«Адвокат, защищающий образованного убийцу, - уже наш. Школьники, убивающие мужика, чтобы испытать ощущение, - наши, наши, присяжные, оправдывающие преступников – сплошь наши, прокурор, трепещущий в суде, что он недостаточно либерален, - наш, наш Администраторы, литераторы, о, наших много, ужасно много и сами того не знают!..

 Но одно или два поколения разврата теперь необходимо; разврата неслыханного, подленького, когда человек обращается в гадкую трусливую жестокую себялюбивую мразь -. вот чего надо! А тут еще свеженькой кровушки, чтоб попривык».

  1871

Что ж, судя по всему, -  ПОПРИВЫК...

Ракушка обиды. Попробуйте разжать.

Выйти из обиды, всё равно, что раздвинуть крепко сжатые створки ракушки. Попробуйте сделать это голыми руками- изрежете пальцы в кровь. Обида держит не на жизнь, а на смерть.

Если вы посмотрите на себя в зеркало в момент обиды, то увидите каменное лицо, сжатые в тугую нить губы, вздёрнутый подбородок и стоящие в глазах слёзы.

Обида душит, схватывает за горло, подкатывает комком, не даёт дышать, стальным кольцом стягивает грудь. Кружится голова; с одной стороны, – ощущение полного выпадения из реальности, а с другой, – накрывает колпаком – звуки слышаться плохо, слова еле различимы, лица размыты.

В груди свербит острая боль, как от ножа, всаженного в самое сердце.

Чувство горечи, досады, глубокого незаслуженно нанесённого оскорбления.

И как ответ на это оскорбление – молниеносное решение – “быть гордой.”

Лицо замирает в надменной восковой маске. Всё ракушка захлопнулась. Началась глухая оборона.

Обида – это реакция на “не любовь”.

Вся коллекция здесь  - Johann Georg Meyer von Bremen