360 РОКІВ ТОМУ  ВІДБУЛАСЯ ПОДІЯ, ЯКА НАДОВГО ВИЗНАЧИЛА ДОЛЮ УКРАЇНИ. 

Морозяного січневого ранку Богдан Хмельницький Переяслав. Тамна нього чекали московські посли. Гетьман їхав із Чигирина, де поховав свого старшого сина Тимоша, який був його надією і опорою. Тож можна уявити, з яким настроєм їхав Богдан .  На думку істориків, саме Тимошеві Хмельницький за прикладом європейських монарших дворів хотів передати булаву. Та старший син загинув під час молдовської кампанії.

"Не зронивши сльози,--писав потім француз Проспер Меріме, --старий гетьман глянув на синове тіло і мовив:" Дякувати Богові, що мій Тиміш загинув як справжній козак, не дістався ворогові в руки."

До того ж перед тим його серце спустошила сімейна драма. Друга дружина Олена(Гелена), через яку в нього напередодні війни виник гострий конфлікт зі старостою Чаплинським, виявилася зрадницею. Вона шпигуввала на користь поляків. Присуд був холодний і жорстокий--стратити.

За шість років війни, яку вів гетьман із Польщею, він переріс у роль бунтівника, перетворившись на полководця, якого Олівер Кромвель називав "князем та самодержцем України". Притім Хмельницький намагався знайти нових союзників. Він вів переговори з Туреччиною, Волощиною, Семигородом, Швецією та Москвою.

У Московії довго "придивлялись" до ситуації, не наважуючись вступати у війну з Польщею. Аж 1 жовтня 1653 року Земський собор у Москві ухвалив рішення про проректорат над Україною і надання військової допомоги Хмельницькому. Для переговорів гетьман обрав не столичний Київ, а невеличке місткечко Переяслав.9(19) жовтня 1653 року до України виїздить велике московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. У Переяславі спочатку гетьман скликає старшинську раду, а згодом генеральну  військову раду. У ній взяли участь представники козацтва Київського та Брацлавського полків і жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан(крім Переяслава) та духовенства.

А уже 8(18) січня 1654 року о другій годині дня почали бити в тулумбаси, скликаючи люд на раду. Богдан Хмельницький постав під гетьманським бунчуком в оточенні генеральної старшини. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий праапор(хоруґву), булаву та шапку.

Не залишилось жодного документа, в якому б описувались ті події. Лише Бутурлін у "Статейному списку", який він склав для царя, описав ці події. Він писав, що зібралось начебто багато люду і всі одностайно захотіли "під високу руку царя".

Проте відомо, що на майдані у той день було лише 284 особи.

Ще у звіті московського боярина йдеться про те, що гетьман описав ситуацію, в якій опинилася молода держава, і що для її збереження не обійтися без підтримки московського царя.  Це поклало початок міфу про Переяслав.

А в церкві духовенство вже чекало гетьмана і старшину, щоб привести її до присяги.  Та тут сталося щось непередбачуване. Хмельницький висунув умову, щоб посли присягли від імені царя в тому, що він не видасть їх польському королю, не порушить їхніх прав і надасть на їхні маєтності свої грамоти.   Царські посли відмовились це робити, після чого Хмельницький раптом вийшов із церкви, щоб порадитись з старшиною. У той момент доля висіла на волосині.

Після довгих суперечок до послів прибули полковники Павло Тетеря та Григорій Лісницький і повторити  вимоги гетьмана. Вони слушно зауважили , що польські королі завжди присягають своїм підданим. Бутурлін відповів, що московський цар є самодержцем, і "государево слово переменнім не бівает".

Далі московські посли рушили приймати присягу в інших полках та сотнях. І наразились на відвертий спротив. Зокрема, відмовилися приймати присягати цареві  київський митрополит Сильвестр(Косів) і вся верхівка Православноъ церкви. Лише пысля досить жорсткого тиску лояльноъ до Москви козацькоъ старшини митрополит  і вище духовенство все ж  таки  прийняли  присягу, як пише Самовидавець, " за слізьми світа не бачачи". 

Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському цареві і багато хто з козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко. Не хотіли чути про протекцію Москви Брацлавський, Кропив"янський, Полтавський( царських представників там навіть побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль. Не присягала і Запорізька Січ.

Ратифікація мала відбутись у Москві, туди поїхали козацькі посли--військовий суддя Самійло Зарудний та полковник Павло Тетеря. Вони виклали цареві свої головні вимоги, які майже повністю були погоджені. Отож письмова угода про московський протекторат була скріплена печатками уже в березні у Москві. Тому має назву "Березневі статті".  До слова, її оригінал не зберігся, а тому про те, на яких умовах проходило "об"єднання", ми знаємо лише з переказів російських істориків.

Її умовами зберігалась цілковита автономія козацького краю. На всі керівні посади в ньому обирали за давніми звичаями. Гетьман мав право вести самостійну міжнародну політику. Непорушними залишались  всі юридичні права і вольності. Уряд України зобов"язувався  платити цареві данину, а цар--захищати Україну від ворогів.

Навесні того ж року російські війська рушили на Литву й швидко захопили всі великі міста. Швеція почала війну з Польщею, захопивши Познань, Варшаву, Краків. Хмельницький швидким маршем пройшов Галичину( кстати, в моём городе тоже останавливался) і Волинь, взяв в облогу Львів. Настала загроза цілковитого знищення Польщі як держави. І тут цар Олексій Михайлович, всупереч домовленостям, підписав з Яном Казимиром мир.

Після зради Москви Хмельницький скликав на раду старшину і сказав :" Нема нам чого сподіватись од Москви, коли вона з Польщею поєдналась,--треба нам відцуратись Московського царя і пристати до Угорського та Шведського, щоб звалити Польське королівство."  На думку історика І. Лисяка-Рудницького, гетьман планував створити союз із протестантськими державами: Швецією, Брандербург-Пруссією, Трансільванією. Водночас він відновив свої колишні зв"язки з Портою та її Васалами--Молдавією та Волощиною. Альянс був спрямований здебільшого проти Польщі, але потенційно--і проти Росії.

За кілька місяців до смерті в Чигирині гетьман скликав козацьку старшину і звернувся до неї:"Не встиг я завершити свою справу і вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене..."