Серия сообщений "Украина":Выбрана рубрика Украина.
Часть 1 - Моя Україна
Часть 2 - Рок весия гимна Украины
Часть 3 - УКРАИНА
Часть 4 - ПОЛЬСЬКИЙ КЛІП
Часть 5 - Моя Украина!
Часть 6 - У Донбас я не повернусь
Часть 7 - Страшно....
Часть 8 - Україна
Часть 9 - Україні
Часть 10 - Україна
Часть 11 - Україна
Часть 12 - Україна
Часть 13 - Україна
Часть 14 - Україна
Часть 15 - Україна
Часть 16 - Україна
Часть 17 - Україна
Часть 18 - Біль....
Часть 19 - Без заголовка
Часть 20 - Україна
Часть 21 - Украина
Часть 22 - Україна
Часть 23 - Без заголовка
Часть 24 - Без заголовка
Часть 25 - Без заголовка
Часть 26 - Без заголовка
Часть 27 - Без заголовка
Часть 28 - Без заголовка
Моя Україна |
|
Рок весия гимна Украины |
|
УКРАИНА |
|
ПОЛЬСЬКИЙ КЛІП |
|
Моя Украина! |
|
У Донбас я не повернусь |
Я належу до категорії людей, яких в Україні не надто люблять. До біженців, а точніше – переселенців із зони АТО. Для мене обставини склалися краще, ніж для багатьох: я не утікав з-під обстрілу, не був у заручниках, не чекав тижнями «зеленого коридору». Одного дня я просто плюнув на все, прихопив ноутбук і поїхав до міста, в якому раніше ніколи не бував. Тепер я живу і працюю в одному з райцентрів Київщини і твердо знаю: у Донбас я вже ніколи не повернусь.
Кажуть, батьківщину не обирають, в тому числі – малу. Але, як більшість моїх колишніх земляків, я не надто сентиментальний. На Київщині я досі почуваюся гостем, однак нарікати нема на що. Мабуть, саме так почувається безпритульний у нормальній прийомній родині. Батьки, звісно, не рідні, зате не доводиться битися з бомжами за склотару і право спати на теплотрасі. До відсутності комендантської години я звик за тиждень, а до вільного пересування містом – за два.
Люди утікали з Донбасу завжди. Чимало моїх друзів свого часу переїхали до Києва, Харкова, Дніпропетровська і далі. А я тримався до останнього і щиро намагався любити Донбас. У розмовах зі своїми я його завжди лаяв, але перед чужими – завжди захищав. Місцевий шахтарсько-пацанський гонор, тугу за «совком» та кримінальну романтику Дикого Поля я сприймав з усмішкою. Такі вже тут люди, що ти їм зробиш? Але цього разу Донбас перейшов межу: «Русская вєсна» стала моєю особистою точкою неповернення.
Все найгірше, що було в наших краях, сплило назовні. Голос порядних, притомних громадян заглушило ревище натовпу погромників: «Ра-сі-я! Ра-сі-я!!» Зрада місцевої влади і ментів не здивувала – іншого від регіоналів та їхніх поплічників годі було чекати. Однак звичайні люди впали в безумство настільки легко і масово, що я перестав впізнавати Донбас. Коли вони тужили за Брєжнєвим і лаяли «помаранчевих», це були мої земляки – смішні, злі, дещо недолугі, але все ж таки рідні. Але коли мої сусіди стали вітатитерористичну диктатуру і радіти убивству співгромадян, я засумнівався, чи це ті самі люди, яких я знаю з дитинства.
Через це до інших переселенців – своїх «братів по нещастю» – я ставлюся з пересторогою. Звісно, мені неприємно, коли моїм друзям відмовляють у працевлаштуванні просто через донбаську прописку. Вони на таке ставлення не заслуговують. Але, каюся, на місті тих працедавців я і сам би ставився до переселенців не менш підозріло. Звідки я знаю, чи не цей бідака-біженець штурмував ОДА і радісно топтав український прапор? Тому, хто бачив цей шабаш на власні очі, милосердя дається важче.
Ще більш неприємно дізнаватися про випадки, коли біженці з Донбасу поводяться, як свині. Людям у скрутних умовах можна пробачити нахабство, часто продиктоване відчаєм і бажанням вижити. Але якщо вони вивішують російські прапори і продовжують своє «ватне» біснування, виправдань їм нема. Саме через них мені довелося покинути місто, в якому я народився, і тепер мушу починати своє життя практично з нуля. І тепер вони повзуть слідом...
Справа, звісно, не у зірваному прапорі (повторюся, я не сентиментальний). Однак за подібними жестами віднедавна стоять цілком конкретні наміри, передусім – намір убивати. Коли 2004-го місцеві «ватнікі» сходили піною, закликаючи розчавити Майдан танками, це було огидно, але терпимо. Навіть коли цьогоріч взимку вони співали осанну «героїчному» «Беркуту», це можна було списати на тимчасове запаморочення, істерику. Зрештою, то були просто слова – жорстокі, але просто слова.
Але навесні за словами пішли справи: розпороті животи політичних опонентів, полювання за головами, репресії. Здебільшого цим займалися професійні кілери з російськими паспортами, однак чимало місцевих мешканців схвалювали і підтримували безчинства. Більшість моїх друзів покинули Донбас задовго до початку бойових дій у їхніх містах, і половина з них – рятуючи власне життя від терористичного «правосуддя». Жити поруч зі своїми потенційними вбивцями чи їхніми прихильниками – сумнівне задоволення, навіть якщо таких – лише один з десятьох.
Тому стосовно Донбасу я – сепаратист. Не зазіхаючи на соборність, я відсепарувався від малої батьківщини в індивідуальному порядку. Бо дістали. Знаю, зараз там лишилося чимало хороших людей, і ще більше їх повернеться додому після війни. Саме вони підніматимуть Донбас з руїн – за це їм честь і хвала. Але з мене вже досить. Я не покладаю великих надій на перемогу АТО. Знищити терористів – свята справа, і вона, безсумнівно, буде виконана, але на перевиховання місцевого населення підуть у кращому випадку десятиліття.
Кажуть, що війна посприяла пробуженню національної свідомості на Сході. Почасти це справді так: деякі мої земляки, зіткнувшись з бандитами Новоросії, стали щирими бандерівцями. Однак поряд із цим сталася фактична деукраїнізація Донбасу. Тисячі проукраїнськи налаштованих громадян, особливо з числа громадських активістів та інтелігенції, покинули свої домівки. Не факт, що всі вони повернуться назад, бо лишитися жити у світоглядно близькому середовищі – неабияка спокуса.
Краще працювати офіціантом у Львові, ніж викладачем у Донецьку – каже мій приятель, і я з ним згоден. Мабуть, подібним чином міркували євреї, які після розпаду СРСР стали масово виїздити до Ізраїлю. Тут у них були свої затишні анклави і насиджені поколіннями місця, а там – на відстані півсвіту – ризик, невизначеність, фактично terra incognita, де ніхто тобі не гарантує успіху. Але там жили свої.
На жаль, двадцять років халтурної українізації так і не навернули Донбас. Ті, хто ідентифікує себе з Україною, були змушені вести майже сектантський спосіб життя, замикаючись у вузькому колі однодумців. За межами цих кіл – парафії, громадської організації, тусівки – ми зіштовхувалися у кращому разі з поблажливим нерозумінням, а віднедавна – з прямою загрозою життю. Можливо, після війни за українізацію Донбасу візьмуться всерйоз. Принаймні у це хочеться вірити. Але це вже буде без мене, вибачайте.
|
Страшно.... |
Самое страшное на войне, это-война.
Я всегда думала, что на войне, самое страшное, это взрывы, выстрелы, бой. Оказалось-нет. Самое страшное на войне, это-война. У нее много граней, острых, как края сколотого гранита, они режут, быстро, не всегда заметно, но всегда очень глубоко и больно. У нее много острых когтей, которыми она рвет свои жертвы.
Война-она разная, но она всегда оставляет шрамы на душе, на сердце, на судьбе, на городах, земле, людях, стране.
Война-это не всегда оружие или пули. Война не всегда-поле боя. Если она начинает вить свое гнездо в твоей стране, она делает это вдумчиво, заранее подготавливая себе место, желательно где-то в богатом, безопасном и тихом районе, а так же армию обсуживающего персонала, который будет питать ее птенцов. Набирает солдат смерти, армию предательства, стукачей связи, раздает пакеты безразличия и медали жестокости, ставит растяжки из волокиты и наживы. Это-война в тылу, и предательство, и безразличие , глупость и даже паника-это тоже война. И, вот, ненависть, и коррупция, и халатность, и измена-это тоже грани войны. И они тоже режут по живому.
На войне быстро устаешь бояться. Хотя боишься, но, как-то через усталость. Слишком много приходится бояться: взрывов, воя летящих снарядов, смерти, ран, потерь. Боишься за родных, за детей, за солдат, что пробиваются к твоему городу, боишься, что предатели и убийцы уйдут от ответственности, боишься малознакомых людей, а знакомых, которые уже показали свое лицо, боишься еще больше.
На войне даже зарево ночью-страх. Понимаешь, это не закат, это греется война на костре из дома твоих соседей. Страха так много, что ты устаешь его нести, ты просто идешь устало, сквозь войну, сгорбив плечи и постарев, и, иногда даже не понимаешь, почему льются слезы, ведь тихо и не стреляют, а ты плачешь. Это- плачет душа, прощаясь с кем-то, кого ты не знаешь.
Война-это безногий сосед, вернувшийся с фронта, и оставшийся никому не нужным, но бережно хранящий в шкафу, камуфляж, перетянутый разноцветными лентами чужих идей, иллюзий, штампов.
Война-это друг, которого ты знаешь только по интернету и никогда не видела раньше, но молишься за него, потому, что с ним нет связи.
Война-это слезы, не от потерь, а от надежд и любви, которую тебе дарят незнакомые тебе люди, молясь о тебе и твоем городе.
Война-это когда тебе важно молча, дотронутся до экрана компьютера, так как из связи с миром остался только ускользающий интернет, и тебе страшно, что оборвется и эта нить, а дотрагиваясь до экрана, почувствовать тысячи горячих рук, пальцев, глаз, душ, сердец держащих тебя.
Война-это закусив даже не губы, а душу, пройти через смеющихся и пьющих пиво солдат, приехавших защищать, а вернее, зачищать твою землю, они не обидят тебя, нет, они даже тебя не заметят, но тебе кажется, что на твои плечи упала пыль смерти, принесенная ими с полей.
Война-это, когда тебе не важно есть ли у тебя маникюр, помыта ли голова, в чем ты одет, есть ли у тебя работа, у тебя другие приоритеты- вода, свет, связь, тепло, глубокий и крепкий подвал.
Война-это когда человек, которого ты считал самодостаточным и хладнокровным эгоистом, оказываться родным, заботливым и близким, который бросает все, чтобы спрятать тебя, потому, что близкий человек, с которым ты делил кусок хлеба, сдал тебя новой власти.
Война-это когда молодая мама с полуторагодовалым малышом не выезжает из зоны войны, только потому, что она единственный связной, в этом районе.
Война-это когда твой друг, говорит тебе «я иду воевать за нашу свободу», но видишь ты его в лагере, который воюет за твое рабство.
Война-это смотреть на горизонт, знать, что там, в степи на КПП, на границе, вгрызлись в сухую землю те, кто пришел тебя спасти, ты протягиваешь руку, как бы глядя и притрагиваясь к ним, но натыкаешься взглядом на зарево пожарища, там, где могли быть незнакомые тебе , но близкие люди, которых ты никогда не увидишь.
Когда начинается война, то она бьет везде, ведет свои бои в районе души, сердца, твоего дома, земли. Даже ромашковое поле-это война. И поле пшеницы -это тоже война. И степь…
Самое страшное на войне это степь и тишина.
Когда заканчивается бой, из степи еще долго звучат жуткие крики смертельно раненных, которые то и дело обрывает одиночный выстрел или автоматная очередь.
Ты не знаешь, кто кричит, свои или чужой. Для тебя -это люди, которые кричат, прощаясь с уходящей жизнью, оставляя за собой на память, эхо выстрела обрывающего крик, он бьет тебя по коленям, хотя ты далеко, но ты все равно падаешь на землю, и закрываешь уши , даваясь своим собственным криком,- тебе нельзя пугать детей.
А когда заканчивается бой, к тебе не приходит долгожданная тишина: степи звонят. Под огромной, восходящей луной, под баюкающий стрекот сверчков, в оседающей дымке пыли и дыма, мерцая по степи, как звезды, звонят телефоны. Это живые пытаются дозвониться мертвым.
Войны всегда много. Безумно много. И…страшнее войны только война. Помните об этом.
|
Україна |
|
Україні |
|
Україна |
|
Україна |
|
Україна |
|
Україна |
|
Україна |
|
Україна |
|
Україна |
|
Україна |
|
Біль.... |
ЦІ СЛОВА НАПИСАВ ХЛОПЧИНА,
ЯКИЙ ЗАРАЗ НА ВІЙНІ ЗАХИЩАЄ НАШУ КРАЇНУ ВІД РАШИСТІВ...ДО СЛІЗ...\
Я прийду з війни і гляну в очі
Тому, хто каже, що жити не хоче.
Кому набридла робота, нудне телебачення,
Розповім трішки, що бачив я...
Кому надто зимно вночі, сильна спека днем,
Чекали задовго таксі, змокли під дощем,
Як ми боялись заснути, навіть на мить,
Від пострілів "градів", ще й гроза гримить.
Та ми звикли спати під шум мінометів,
Чергували, щоб інші "дрімнули"... не в наметі...
Ми спали, там, брате, у ямах холодних,
Де гріють лиш мрії і туга за домом.
Бувало, що пили воду з калюж,
Вечеря для десятка - один підсмажений вуж.
В нас не було простуд, а може й були.
Ніхто і ніколи про це не говорив.
Найстрашніше, до чого там звикаєш,
Це, що кожного дня когось втрачаєш..
І не знаєш... може завтра ТИ...
Але ми вже звикли... Змогли... Змогли...
Ми не герої, як ви говорите...
Тут люди дуріють, стають душевно - хворими...
Це все від війни... від великого горя,
Але більшість - сильна. Сильніша крові і болю...
Ми тут, бо ВИ там маєте жити у спокої,
Ми тут, бо так само хочемо миру...
І навіть, коли я лежу в окопі,
Ніколи не думаю про могилу...
Я мрію про дім, про роботу, сім'ю,
Як же хочу скинути з себе броню...
Допоможи, полюби життя,
Там де мир, там - щастя.
Не шукай собі зла.
-------------------------------------------------------------
P.S.
Допомогти легко.
Думаю, і у Вас, як і у нас в Івано-Франківську, в магазинах, супермаркетах стоять спеціальні візочки, куди можна поставити продукти для наших солдатів. Є пункти прийому теплих речей для солдатів, є волонтери, які збирають гроші на все потрібне.
Не будьмо байдужими, не проходимо мимо. Закликайте людей, щоб звертали увагу на візочки такі, не забували допомагати.
Допомога пораненим з Прикарпаття:
Створена група на Facebook.
https://www.facebook.com/poranenisos?fref=ts
Співпрацюють з людьми, які можуть допомогти. І рятують військових Прикарпаття. При цьому гроші не збирають.
«Люди не дуже довіряють посередникам, — говорить Наталія Сербин. — Не вірять, що гроші дійдуть за адресою. І хочуть напряму віддати кошти чи медичні засоби людині, яка їх потребує».
Саме тому ініціатива «Поранені SOS» виступає лише інформаційним посередником між учасниками АТО та людьми, що хочуть допомогти. Працює гаряча лінія. Люди телефонують, а волонтери надають координати самих поранених або ж їхніх родичів.
|
Без заголовка |
|
Україна |
Это случай 20-летней давности. Я жила в Горловке,
а за городом, в селе Зайцево, у нас была дача - симпатичный сельский
дом с огромным садом. Как-то в автобусе Никитовка-Зайцево возник
легкий спор - на каком языке говорили коренные жители Донбасса.
Многие утверждали, что Донбасс - это Россия, и русский язык тут
главный испокон веков! Другие опровергали, но точку в споре
поставила старенькая бабуля. Она строго посмотрела на защитника
"русского мира" и спросила: "Де могили твоїх діда і баби?" Мужик
ответил, что старики похоронены во Владимирской области, а отец,
который приехал поднимать Донбасс, похоронен в Горловке!
Бабуля подняла вверх черный кривой палец: "Оце я і хотіла почути!
А мої дід і баба, прадід і прабаба, прапрадід і прапрабаба поховані
на цій землі! І всі вони розмовляли українською! І всі були українцями!
Тепер ти зрозумів, чия це земля?"
Прошло 20 лет. Этой бабули уже нет на свете, ее родину бомбит Россия ,
но очень хочется, чтобы ее простое и мудрое объяснение услышали сегодня!
Тетяна Малахова
|
Украина |
Меня уже реально раздражает тупость, которая становится заразной! Дивизия СС «Галичина» — около 50 000 человек насчитывала за все время существования. Батальон «Нахтигаль» — 800 человек. ОУН-УПА воевала с оккупантами всех мастей от фашистов до коммунистов и на своей территории, ее воины оправданы даже Нюрнбергским трибуналом, поэтому в расчет не берём.
А теперь перейдем к русским воинским соединениям, воевавшим на стороне фашистской Германии. Все перечислять не буду — рука устанет печатать. Укажу основные. РОА Власова, батальон Муравьева, Боевой Союз Русских Националистов (БСРН), Братство Русской Правды, дивизия «Руссланд», Добровольческий полк СС «Варяг», Зеленая Армия Особого Назначения, Комитет Освобождения Народов России (КОНР), Национальная Социалистическая Партия, Организация «Цеппелин», РОНА, Русский Корпус, Русский отряд 9-ой армии Вермахта, ХИВИ, Русский личный состав в дивизии СС «Шарлемань», русский личный состав в дивизии СС «Валлония», русский личный состав в дивизии СС «Дирленваген», РОНД/РНСД и много других. И, конечно, казаки Каминского, Первый восточный запасной полк «Центр» подполковника Ягненко, добровольческий полк «Десна» майора Аутча и тд и тп. В одной только РОА Андрея Власова за время её существования насчитывалось около 800 000 человек! Украинская «Галичина» вместе с «Нахтигаль» — грубо 51 000человек. Дружим с математикой?
Кстати, чёрно-оранжевую нашивку, из которой пропаганда сделала «георгиевскую» ленточку — символ Победы, как раз носили казаки, воевавшие на стороне гитлеровцев против Красной армии. Историю своей страны знать надо граждане. Даже такую позорную. Народ, который не знает прошлого — не имеет будущего.
Так что отстаньте от Украины и займитесь своими проблемами. У вас их не меньше, а то и больше. «В чужом глазу соринку вижу, а в своём — бревна не разгляжу» — очень мудрая русская пословица.
Текст Ярослав Маланчук
На фото неизвестные воины СС «Галичина»
|
Україна |
|
Без заголовка |
|
Без заголовка |
|
Без заголовка |
|
Без заголовка |
Слово "Россия" для наименования Московии порекомендовал Петру Первому украинец Феофан Прокопович (впоследствии вице-президент синода, головой которого был выходец из Украины Стефан Яворський, и далее - фактический глава Русской православной церкви).
Ведущий «бренд» русской культуры песня «Очи чёрные» написана украинцем Евгеном Гребинкой.
Русское богословие начато украинцами Стефаном Яворским и Феофаном Прокоповичем.
Русский первопечатник Иван Фёдоров вынужден был печатать книги ...в Украине (Львов), через 112 лет после украинского первопечатника Степана Дропана...
Русская литература начата украинцами Гоголем и Нарежным...
Русская поэзия начата украинцем Феофаном Прокоповичем, украинцами-курянами Сильвестром Медведевым и Карионом Истоминым, киевлянином Симеоном Полоцким…
Русская философия начата украинцем Григорием Сковородой…
Русская лингвистика начата украинцем Олександром Потебнёй и продолжена украинцем Львом Щербой...
|
Без заголовка |
|
Без заголовка |
|
Страницы: | [1] |