думала почати занудно про те, у що я вірю і в що не вірю, але почну із ось такого сюжету. а ви скажите, як він вам і чи дивилися б ви такий фільмв:

крупним планом показують труси в квіточки, які строчать на швеній машинці. спереду нашивають етикетку, на якій великими літерами написано "ТРУСИ"

(далі іде інший відеоряд)

два чувака спілкуються десь у під"їзді.

- у мене недавно один знайомий вдавився арахісом? нормальний мужик був...

(далі йде відеоряд. показують чувака (певно менеджера), який прийшов до себе додому в порожню квартиру. там є лише пес та дві пляшки пива, які він приніс. він прийомає душ, роздягається і... о богі.... на ньому ті самі труси в квіточки, які показували на початку. то фігня, що у чувака нормальна така вмебльована сучасна квартира. а от труси він носить з претензією. такі певно старі діди в селі вже не носять. але нехай. най то буде режисерський задум.)

отже. той чоловік сідає собі пити пиво і дивиться телек. там показують фабрику, на якій в"язні виконують різні роботи. і.... замрітє... показують, як один колишній бандюк шиє отакі труси, як на ньому. може й їх самих. (ооо... який поворот, "я разгадала знак бесконечность...)

сюжет розгортається ще крутіше. той чувак починає пити пиво і заїдати його арахісом. в цьому мометі мені захотілося закричати йому. знаєте, як ото діти роблять у театрі ляльковому "він злий, не ходит туди". ну от мені хотілося попередити - не їж той арахіс бо вдавишся. але він мене не послухав, мого пронизливого внутрішнього голосу. з"їв арахіс та вдавився.

наїзд камери. показуються знову тих чуваків, що були у перших кадрах. і один запитує в другого:

- і що з ним?

- та помер?

- хіба йому не було кому по спині постукати?

фініш..................................... і три мільйони крапок. і це ще самий смішний  (смішний у своїй тупості) фільм на фестивалі українського сучасного кіно "відкрита ніч", який я власне оце вночі напередодні і відвідала. навигадувала собі, що подивлюся класне українське кіно. хай малобюджетне, але з душею зняте, з нетиповим сюжетом. а тут бля "обнять і плакать". я навіть уявити не можу хто таке зняв, потім - хто таке відібрав для кінопоказу. бо це не те, що примітив, а навіть гірше. якась деградація, чи що. коли молодь, яка сиділа за мною ще й плескала окремим фільмам, у мене холодок пробігав спиною. я не якийсь кінокритик, бороньбоже, кажу, як звичайна глядачка, який реально болить те, що побачила. бо давно не бачила такого відвертого, лажового, не зрозумілого несмаку. проаналізувавши побачене, зрозуміла, що українські режисери чомусь вирішили, що дуже правильно при зйомці стрічки дотримуватися кількох правил:

а) бути дуже філососфськонезрозумілим (певно навіть собі)

б) треба аби обов"язково була якась дуже глибока мораль або зайоб головного героя. і він усю стрічку ходить отак зайобаний і це поступово переходить у наступний пункт

в) всі мають страждати. повзати долі, пити з калюж, помирати в кожній другій короткометражці.

фу. чесно мене почало ковбасити після перших півтори години. я просто зібралася та пішла. пішла дуже засмучена, бо багато очікувала від цієї ночі, а вийшов пшик. для мене сучасне українське кіно поки що пшик. примітивне, не глибоке, абсолютно халтурне та не якісне. кажу суб"єктивно. якщо ви знаєте хороші українські фільми, покидайте мені їх сюди і я із задоволенням перегляну.

ще одне подумалось. а можливо, як нація ми ще просто не готові продуктувати якісний продукт? можливо, ми ще не пройшли отой шлях пафосності, зарозумілості, віри в свою порожню геніальність. бо усе хороше - це найперше каторжна праця. каторжна, а не халява.

у мене все. бо наболіло.