Я вже другий день, як Кірстен Данст у "Меланхолії". Сил не маю зовсім. Навіть розмовляти складно. Ходити не маю сили, спати - не спиться. Усі на мене сваряться через це. Оля сказала, щоб зайшла у кімнату, зачинилася і вийшла нормальна. А я не можу ніяк відпочити, бо наче це й не втома, просто якесь загальне знесилення. На завтра запланувала поїздку до Львова. Хочу її здійснити попри цей дурний стан. Хочеться просто побути без усіх. Можливо, там мені полегшає і ця втома мине.

це відчуття, коли ідеш містом, де тобою ходжено-переходжено, а нині ніхто навіть не очікує побачити.

на тобі темні окуляри, наче додатковий захист від несподіваного втручання. коли ж те втручання трапляється, відчуваєш себе розвідником, який провалив спецоперацію і котрого накрили "на гарячому".

стоїш, ніяково посміхаєшся, бо ж наче ти не тут, а вони цього не розуміють. щось навіть запитують, а ти намагаєшся зібрати думки до купи та швидко вигадати якусь прийнятну версію свого перебування, версію життя, в яку б їм було зручно повірити.

чим менше місто, тим про дрібніші речі говорять люди. у автобусах обговорюють формочки для печива, чий чоловік учора прийшов п"яний, хто з ким полаявся. навіть музику ніхто не слухає.

тут немає оцього властивого для більших міст відгородження, навпаки цілковите проникнення, але те проникнення таке не цікаве та поверхове, що стає сумно і хочеться дуже швидко кудись тікати.

може тут є інші люди. і вони для мене герої. бо вміють наче виринути над усім тим.

я якось починаю розуміти, не питання де жити, питання, серед яких людей жити. ти можеш навіть не спілкуватися, але певна кількість на один квадратний метр людей зі смаком, своїм внутрішнім світом, якимось дивним чином формує особливу атмосферу місцевості довкола. поки що не розібралася, як це працює.

ці люди п"ють каву на лавці у парку, вони читають книги, вони спілкуються з азартом, що самому хочеться підійти та щось додати до розмови. але тут практично немає таких людей, або я усіх їх загубила. лише одиниці лишилися. дуже шаную їх та бережу.

маленьке місто рідко буває самобутнім, хоч я знаю і такі міста. законсервоване, без доступу свіжого повітря, нових людей та ідей з часом воно перетворюється на марево.

ти йдеш крізь те марево, наче крізь старий, давно не цікавий тобі фільм. ідеш у своїх темних окулярах і час наче зупиняється, а рухаєшся лише ти. або навпаки, ти стоїш, а воно, наче дитяча карусель, крутиться довкола тебе.

наживка на гачку може собі уявити, що від неї щось залежить. що вона щось вирішує. але вирішує той, хто її підчепив.

За час навчання у Львові я змінила якусь нереальну кількість квартир. В мене наче якась ідея-фікс була пожити в різних кінцях міста. Спочатку знайшла однокімнатку на Патона. То було моє першеньке житло. Раз поверталася додому пізно і заблукала в дворах. Не могла згадати ні будинку, ні під"їзду. Ходила дві години, доки на одному з поверхів побачила знайомий зелений смітник. Як же я там раділа та стрибала, бо думала, що ночувати доведеться просто неба. Улюбленим заняттям, пов"язаним з тією квартирою, для мене була довжелезна по часу поїздка в трамваї. Їхати слід було майже годину. За цей час я встигала прочитати нову книгу на "зарубіжну пресу", повчити вислови з латини, навіть конспекти на коліні подописувати.
Наступним житлом стала невеличка хатка в районі Янівського цвинтаря. Зупинятися потрібно було біля костелу Святої Анни. Хатка та була примітна тим, що квартира здавалася у напівпідвальному приміщенні. Там постійно було темно і ми з подружкою цілими днями спали. Навіть інколи на пари не ходили.) Коли ж ходили і поверталися додому останньою маршруткою, казали водієві гонорово "прошу стати біля кладовища". Виходили і "уходили в ночь".
Третю хату я знайшла там же, на вулиці Маринецькій. То була якась неймовірна мансарда з бабусею-господинею, схожою на бабу-яку. Подруга Таня казала, що їй там неймовірно смердить старим. Тому ми купували мандарини, їли їх днями, а шкірки розкладали по усій хаті. То була якась мандаринова сесія.
Далі я знайшла квартирку біля головної пошти. То був якийсь крутий будинок, в якому раніше жили місцеві шишки. Господиня також виявилася вдовою якогось львівського начальника. Вона була до сказу скупа і економила на опаленні. Газову грубку вмикала лише пізно ввечері. От тоді я зрозуміл, що це таке, коли від холоду настає розпач і хочеться плакати. Цілу сесію я просиділа застужена на ліжку, натягнувши на себе весь привезений одяг і дуже сильно страждала. Та квартира була найгіршою.
Ще я мріяла колись пожити на проспекті Шевченка і знайшла квартиру поруч. То була квартира мрії. На кухні вже о восьмій сиділа нафарбована та зачесана 75-річна Людмила Яківна. В одній руці тримала філіжанку кави, в іншій цигарку. У квартирі були старезні красиві меблі і купа книжок. Якась нереальна просто бібліотека. Людмила Яківна ходила навшпиньки, коли я сиділа за книжкою і тихенько повторювала "Боже, это единственная девочка, которая читает".
Останньою моєю львівською квратирою, стала кімнатка на Підзамче. Вперше я мешкала у внутрішньому дворику. Житло нам здала стара дивна пані. Єдине про що попередила - не перевдягайтеся перед вікнами, сусід навпроти - актор театру Заньковецької і він збоченець.
Так ось скінчилася моя львівська одісея.

 

вчора трапилася синя шмата і ми трохи погралися.)

завжди захоплююся людьми, котрі вміють вдало жартувати. скажеш такій людині слово, хоп і є жарт. але не плаский, а хороша, вдала реакція.

я ніколи так не вміла і не вмітиму. хіба інколи виходить, коли не намагаюся і не думаю. певно, це якась звичка все аналізувати та зважувати вимикає у мозку оту іронію стосовно себе та інших.

колись давно читала інтерв"ю із Джолі і вона чесно зізнається, що мабуть, в її возку не присутня оця ділянка, котра відповідає за жарти.

одні вміють жартувати, інші ні. гірше, певно, й не це. гірше, коли не вмієш сміятися з жарту. не розумієш, або не чуєш його.

у мене також та ділянка мабуть відсутня. мені не смішно, коли піджартовують над іншими людьми, якимись їх звичками, ще гірше вадами. коли висміюють слабших (а так часто буває).

мені не смішні "гумористи", які вибудовують отой свій гуморизм на звичайних підйобках.

я люблю, як жартували наші дідусі, бабусі. якась просто людська життєва мудрість. вдале підмічання, і якщо підтрунювання, то якесь не вимушене і дуже добре.

не дивлюся взагалі зараз комедії. лише старі радянські. бо вони добрі за суттю. там усе правильно. добро перемагає. а дуже часто отой, хто найбільший злодій, врешті розуміє, що не варто так жити. переосмислює себе якось.

в таких комедіях немає пласких типажів. бо ми люди геть не прості істоти. і злий не завжди злий. а добрий - не завжди добрий.

я зараз якось навіть більше остерігаюсь добрих-добрих. бо в людині усього має бути намішано. оця полярність у бік добра, чи зла. вона, зазвичай, не буває чесною.

у жарті мусить бути також мораль. мудрий той, хто це усвідомлює. отаких жартівників я шаную.

я страшенно не люблю. коли жінки намагаються жартувати на рівні з чоловіками

просто не навиджу, коли жінки перед чоловіками піджартовують над самими собою в сенсі статі

коли жінки вживають зневажливі слова-означення частин свого тіла

мене просто тіпає від такого

як так можна. хіба не складно зрозуміти, що прагнучи стати "своїм хлопцем" ти в кращому випадку перетворишся в його очах на якусь безстатеву істоту, в гіршому просто заслуговуватимеш на зневагу

все, що нижче поясу - зона інтимна. вона для розмов між двома. тим паче не жартів. ще більше - не жартів між чоловіком та жінкою

 

колись мене просто до кісточок пробрав цей текст Тараса Прохаська ***************************************** 24.12 У мене давно була мрія, про яку я вперше наважуся говорити сьогодні. Ще кілька років тому я побачив, як люди мучаться від депресії, і як я можу їм допомогти. У мене з'явилася ідея спеціального пансіонату, де б лікувалася депресія. Хочу збирати тих, хто цього потребує і вивозити їх у гори. В будь-яку пору року. Хай навіть у такі морози, як тепер. Це може і ліпше, бо студінь висвітлює всілякі психічні темноти і тіні. Все, отже, могло би виглядати так: я даю оголошення у газету, що буцімто якийсь пансіонат приймає слабих на депресію. Мусить бути оголошений якийсь тариф — скажімо, щоб вистачило на їжу, питво, транспорт і мені як лікареві за виздоровлення. В оголошенні була би вказана певна адреса — куди з'являтися. І тоді треба поїхати за тією адресою — це може бути Дора, Любіжня, Кваси, Ворохта, Микуличин, Зелена, Гута або ще щось таке, і сказати, що хочеш вилікуватися. А там уже був би я. Я зустрів би хворого і цілу ніч просидів би з ним при пляшці чи барильці. Я поговорив би з ним і розказав кілька історій. Я радів би і хворий бачив би, як радість вихлюпує поза мене. Ми вийшли б у ніч подивитися на зорі. Був би сильний мороз. Все б мерзло. Ми не будемо палити, ми будемо терпіти. Потім ляжемо на кілька годин. Сон буде багатий на сни, бо через холод будитимемось через кожні півгодини. Ми будемо зі слабим спати так, щоб грітися тілами і видихами. Потім буде ранок. Дуже гарний. Небо буде кольорове, а гори — як копія чорно-білої ґравюри. Нам буде бракувати їди. Вдосталь буде лише цибулі і часнику. Але їх нічим буде заїсти. Ми будемо страшенно смердіти цибулею. І запиватимемо це ще смердючішими напоями. Ранок здаватиметься вечором. Руками, з потрісканою від незручностей шкірою, ми наллємо ще чогось один одному. Я витягну зі старої шафи якісь книжки і знимки. Щось будемо читати і розглядати. А тоді — переборюючи бажання спати — важкі фізичні роботи, невиправдані ніякою логікою — щось носити, копати, згрібати. Пізніше можна буде трохи полежати, але не заснути, а говорити те, що думаєш, знову йти, сидіти, купатися, пити горілку, вино, каву, молоко, не їсти нічого, крім рибних консервів, говорити, згадувати, мріяти, йти з тягарем на спині, ризикувати потрапити під камінь, хвилю, зрубане дерево, мішок, лавину. Я прошу хворих побути, просто побути зі мною ще. І їхня хвороба з часом пройде. Ми зуміємо з цього вийти, якщо поживемо разом.

як же ми себе любимо і як нам важко підняти дупу з ліжка.

вранці прокинулась о шостій і бачила фантастично гарний схід сонця, бачила як сонцем наповнюється дім і промені гуляють по стінах

дихала  морозним повітрям, коли бігла

думала про себе, що я мабуть поцілована усіма богами одночасно, якщо можу бігати не якимось задрипаним шкільним стадіоном, а пробігати повз хатку Котляревського, красивий та величний собор, білу альтанку, милуватися найкращим у місті краєвидом.

коли прокидаєшся рано, день удвічі довший і немає отого відчуття закільцьованності. коли робота-дім. ось просто зараз заварю кави та буду читати. а потім на працю. з"являється відчуття, що ти сам господар часу. свого.

 

знаєте, що. люди бояться свободи. навіть дуже бояться. бо свобода передбачає відповідальність. перед іншими, або перед самим собою.

дуже просто бути задовбаним дружиною сучкою і казати усім, ну так, я отак живу, бо жінка мене пиляє.

дуже просто (і повірте, я це знаю) бути дружиною чоловіка, яки зловживає випивкою. це взагалі класна штука. ти автоматично стаєш наче матір тереза. всі на тебе дивляться та хитають головами "боже, яка вона бідна". це дає купу переваг. ну от наприклад: а) можна не доглядати за собо (я така нещасна, він у мене козел, хто на мене подивиться, а йому я і сто років не потрібна.) б) можна не дбати за свій дім (та куди ж його дбати, хіба з таким щось путнє зробиш), в) можна не народжувати дітей (ну з ким їх там народжувати). список можна продовжувати дуже і дуже довго.

позиція жертви дуже зручна. вона є прекрасним прикриттям і знімає всі відповідальності.

я така страшна, бо мене не любить чоловік. я товста, бо в мене того чоловіка немає. я не реалізовую себе, бо в мене зараз складний період і депресія.

скільки разів я отак собі брехала. скільки разів заплющувала очі і вмовляла "ну от, треба це перечекати, а потім ти станеш красивою і успішною".

бути жертвою обставин, людей не позиція слабких. то позиція, мабуть, підсвідомо хитрих. тих, хто любить замилити очі.

але... якщо надто довго грати у таку гру починаєш заграватися і врешті розумієш, що тут все грає проти тебе самого. зручна позиція жертви мені чимось нагадує жінку, в якої срач у хаті і до котрої прийшли гості, а вона каже їм "ой, сорі, вибачте, у нас ремонт". можна так збрехати раз, можна навіть двічі. можна навіть рік із горем пополам робити той ремонт, але не повсякчас і не все життя.

звісно, що інші не тицьнуть тебе носом, вони лише тактовно відійдуть та промовчать. але тим сам бачиш свої трабли. ти сам розумієш, що від себе ніц не приховаєш.

певно, найпрекрасніший момент у житті, коли починаєш виносити із "комори" отой весь мотлох, який ти ховав від усіх, а в першу чергу від себе. заходишся його перебирати, викидати.

чесність із собою це найпрекрасніше, що може бути. чесність, але не самоїдство. чесність гарно здобрена любов"ю і вірою в усе хороше.

те, що ти маєш, воно уже твоє. але також ти сам вирішуєш, продовжувати його нести у житті (як отой чемодан без ручки), чи облишити, бо воно віджило себе. а ти з нього виріс, як зі старого ровера, в котрому коліньми зачіпаєш кермо.

я знову повторюся, не вірте жертвам. їм так зручно. це їхнє бажання і їхня позиція. з жертв виживають одиниці. це правда. бо у більшості вони самі себе з"їдають. своїми нещастями та стражданнями.

виживають ті, хто переосмислив ті страждання. прийняв їх. викинув зі свідомості геть непотріб та спробував піти далі. і хай тих спроб буде багато, але то вже рух. головне, що людина прагне змін. вона визнала  чесно, що її у тім стримує.

позиція жертви це такий хід, хитрість.але в решті-решт, перехитровуєш лише сам себе.

дуже сподобались слова Вєрушки

Все одержимы идеей молодости. На каждой баночке с кремом написано anti-age. Но я не хочу быть против возраста, я не хочу с ним и с природой сражаться. Это неправильно, потому что это вгоняет людей в панику, они начинают молодиться, делать операции. А я считаю, что поздняя красота — самая интересная. В юности мы все хорошенькие, но это естественная прелесть молодости. А вот потом мы становимся красивыми.

останнім часом мені сниться багато снів, але чомусь усі я стала миттєво забувати. щойно прокинуся - немає сну в голові. це дивно, бо раніше я пам"ятала сни роками. якось шифрувала їх.

прочитала недавно, що наявність снів - це не зовсім добре. свідчить про те, що мозок ніяк не завершить якісь свої процеси і продовжує їх навіть уночі. ми зустрічаємо в снах людей, про щось спілкуємось, конфліктуємо, напаки радіємо.

ще дізналася про одне африканське плем"я, жителям котрого взагалі не сняться сни. наскільки їх мозок чистий від невирішених справ, отих наших постійних зависань у минулому та майбутньому. коли раптом трапляється, що комусь сниться сон, для усього племені це чепе. збираються, щось там радяться, обговорюють.

сьогоднішній сон, як не дивно, я запам"ятала. мені наснився мій перший чоловік. той, із котрим прожила у шлюбі 7 років.

він довго говорив до мене. з великим докором. що от, мовляв, як я не добре вчинила, коли його залишила. що він мене любив і все таке. я здивувалася, бо він мені взагалі ніколи не сниться. і в принципі, я знаю, що у нього після розлучення гарно склалося життя, навіть дітки є.

певно, ця вина десь глибоко засіла в мені самій і це я наче сама з собою поспілкувалася через його образ. "от яка ти не хороша, нашо ти його залишила"

зараз мені більш зрозумілі мотиви мого тодішнього вчинку. ми були різні в своїх бажаннях. це певно, найсильніше усе підірвало. стояли наче поряд, але він дивився на захід, а я на схід. він хотів родини, нормальної, а я хотіла руху та розвитку. я десь підсвідомо розуміла, що мені потрібно пройти оті свої "сім кіл пекла", щоб також прийти до того розміння, що й він. але прийти не тому, що так потрібно. не тому, що в усіх друзів є родини і діти та це норма. а прийти зі своїм власним розумінням, що я хочу від стосунків. що я зможу дати своїм дітям, якими людьми їх виховати.

так дивно зараз. про людину, з якою я проспала сім років у одному ліжку я пам"ятаю лишень, що він любив піцу і в нього була велика родимка на плечі. ще його улюбленим фільмом були "три мушкетери". це свідчить лише про те, що скільки б ти не ділив із кимось територію, все одно ти - це ти, а він - це він.

можливо, я була тоді надто молода. можливо, не знайшла шляхів до тієї духовної близкості. але бути з людиною просто тому, що мені з нею зручно я ніколи не зможу. людина поруч повина мене живити, наповнювати, стимулювати. робити живою. я повинна дивитися на чоловіка широко відкритими очима, радіти його руху та успіхам, підтримувати в невдачах.

я це пишу, можливо, для того, щоб десь внутрішньо вибачитися перед Андрієм. якщо він дійсно відчуває мою вину. бо ми ніколи не спілкувалися після розлучення. я не буду носити ту провину в собі. хочеться усе відпустити. так буде найправильніше.

я живу як якась довбана богєма. прокинулась майже о десятій, не вставала, а читала у ліжку.

снідала на кухні сиром зі сметоною під Боба Марлі.

по усій моїй хаті розставлені свічки і пахне мандариновою олією.

я в самих рожевих трусах та теплих в"язаних шкарпетках з оленями збираюся до косметолога.

люди, ви жили колись, щоб могли робити усе, що забажається? вертатись додому хоч вночі, хоч взагалі не вертатись.

прокидатися на вихідних в якихось інших містах.

у мене тут палата-монастир-ашрам-богємна тусовка і все в одній квартирі.

оце недавно подивилася програму про хіпстерів і зрозуміла, що вона у мене ще й хіпстерська.

я передивилася мільйон фільмів, перечитала тонни книжок, переспілкувалася з цілим світом, сидячи тут, у своїй хіпстерській хаті.

колись я мріяла, що житиму отак, як героїня якогось артхаусного кіно. бійтеся своїх мрій.)

якби моя бабуся, яка виховувала мене чемною господинькою, побачила, як я живу, вмерла ще разів п"ятдесят.

усюди в житті, де можна було піти наперекір - я пішла.

на вихідні у мене дві невідкладні справи. сама з себе сміюся. почитати "піцу гімалаї" ірени карпи і подивитися три фільми про ван гога.

... і підлоги помити. це єдине не богємне заняття, яке я люблю і роблю регулярно.

Загубила у маршрутці свій улюблений зонт

Забігла в магазин, бо дощ

Тицьнула в перший ліпший, а він один в один, як моя нова хустина

Не потрапила до косметолога, бо вона не пояснила, в якому салоні мене записала

Передзвонила, вибачилась і сказала, що зробить процедуру за півціни, бо я дарма з"їздила

Втрачаючи одне, завжди знаходимо щось інше

Не гірше, не краще, інше

Кілька днів тому мені розповіли історю про дівчину, яка вчилася на перекладача, але хотіла бути скрипалькою. Закінчила вуз, вступила у музичний. Їй залишилось довчитися рік. Трапилось так, що її вкусила за палець власна домашня кішка. Почалася гангрена. Лікарі сказали, палець потрібно відрізати. Скрипка була її мрією.

Я знаю історію про молодого хлопця, котрий сліпий і працює журналістом на радіо.

Ось просто зараз прочитала текст про безногого скульптора. Кілька років тому його на трасі збила машина. Чоловік опинився у сніговому заметі. Відморозив обидві ноги. Йому їх ампутували.  Почав пити, потім сам кинув. Каже: глянув на матір і так стало її шкода. Вирішив, що мусить чимось займатися. Почав різьбити дрібні речі. Зараз робить великі скульптури із дерева. Мріє зустріти кохану жінку, яка бачитиме в ньому чоловіка, а не каліку.

Я знаю історію про хлопця, який чотири разу вступав у юридичний вуз і таки вступив, бо мріє бути адвокатом.

Серед моїх друзів є дівчина, в котрої була пухлина у матці. Лікарі сказали, не зможе мати дітей, якщо прооперують. Порадили народити вже і тоді зробити операцію. Вона на той час не мала чоловіка. Зважилась, народила прекрасного синочка. Нині вилікувалась і виховує його.

Не знаю чому, але подібні історії просто переслідують мене останнім часом. Наче вмисне, аби показати, що, коли життя кладе тебе на лопатки, з'являєтсья зовсім інша сила. Ніким і нічим не керована, вона наче штовхає тебе зсередини. Підказує, куди йти. Я знаю дуже багато історій, коли люди знайшли своє справжнє покликання саме після ось таких життєвих катастроф.

Кожному даються випробування по силі. Одні ламаються від найменших, інші вистоюють і стають іншими людьми. Таких відразу бачиш. Від них йде особливе тепло, світло, у них зовсім інша енергетика.

Ніщо і ніхто не може зламати людину. Лише вона сама себе. Дуже не люблю сльозливих історій про тих, хто опустився, втратив віру в себе, життя. Не те, щоб я не жаліла таких людей. В таких випадках кажу, краще не жаліти. Якщо можеш - підстав плече, допоможи. Але за умови, що людина сама хоче щось робити, змінюватися. Інакше, доведеться тягти її на собі усе життя. Це не робить честі вам, жодним чином не допомагає тій людині.

Колись давніше прочитала у Полозкової про подвиг і сподобався дуже момент:

"Если бы мне нужно было написать рассказ о подвиге в нынешнее время, я написала бы о человеке, который узнаёт, что у него рак в терминальной стадии, но на протяжении последующих нескольких месяцев или лет своего угасания умудряется не выпить всю кровь из своей семьи собственным отчаянием и ужасом, а, наоборот, приходит к благодарности и смирению (я знаю таких людей). Я написала бы о том, как человек, которого пытались отравить, чтобы присвоить его бизнес, выживает и по длительному размышлению отказывается мстить своему отравителю, потому что у него мать пожилая, да и вообще, просто отказывается, хотя имеет все возможности и права (и такого знаю). Написала бы о человеке, у которого жена и двое маленьких детей, и он работает в небольшой конторе пиарщиком, а еще редактирует киносценарии. И ему нужно написать роман — так нужно, что он бросает работу, закладывает машину и отдает все деньги жене. И он пишет год с лишним, а она носит ему бумагу и сигареты, и когда он заканчивает роман, они должны уже всей округе. Чтобы отправить роман издателю, он продает ее миксер и фен. А она смеется и говорит: «Ну не хватало еще, чтобы роман оказался плохим» (это Маркес и жена Маркеса).

Вообще, каждый раз, когда выбираешь что-то чуть менее очевидное, чем руководствоваться первой реакцией, ты уже немножко пионер-герой. Каждое оскорбление в твой адрес, после которого ты ловишь себя на том, что искренне сочувствуешь оскорбляющему, или какой-то слишком легкий способ заработать деньги, которым тебе вдруг не хочется воспользоваться, — шаг, во-первых, к тому, чтобы прослыть чудаком, а во-вторых, на том самом духовном пути, как бы громко это ни звучало. Это не героев не стало, и подвиг не исчез, это просто официальная пропаганда никак не может понять, как ей работать с изменившийся шкалой ценностей, кого похвалить. Она этого не знает и не узнает, по крайней мере, пока не изменится. Но мы-то — мы в курсе."

Погоджу.юся,  часто з такими людьми, тими, хто пережив оцю життєву, духовну трансформацію важче, ніж зі звичайними. Вони у більшості кристально чесні. Навіть на шкоду собі. Можливо, тому, що все було поставлене на карту. Кожен з них зрозумів справжню  ціну  речей.

В житті не треба чекати якогось горя, щоб стати іншим. Навіть просто слухати себе - велике геройство. Відчуття, що потрібно розвернутися та піти зовсім у інший бік, ніж від тебе очікують. Можливо, сказати правду. Завершити безперспективні стосунки. Зробити те про що мрієш і ніяк не наважишся. Усі ці геройства зосім не позбавлені сенсу. Вони повертають нас до нас же самих. Складно, через тернії змушують пробиратися до своєї сутності. Коли ти вже ступив на цей шлях, звороту не буде. Ти муситимеш дійти.

Якщо ж  трапилось випробовування, важливо зрозуміти для чого воно. Який урок ти можеш винести.

 

я ніколи не думала, що писатиму про це. я НЕ медитую. принципово. я ДУЖЕ не люблю, коли люди оточують себе статуетками крішни, будди. перетворюються на буддистів, змінюють релігію за релігією. я не хотіла якихось глибоких духовних практик по типу медитації. але останнім часом це мене просто переслідує. моя косметолог показала мені, як дивитися в себе, наче всередину, який би я фільм не вмикала, яку б книгу не розкривала, усюди наштовхуюся на поради по медитації, якісь таємниці, тонкощі. колись подруга побачила у мене дома книгу по холотропному диханню. вона злякалась і просила, щоб я ніколи цього не практикувала сама. і я НЕ практикую, бо я не якийсь йог. для мене це дуже серйозне заглиблення  і я чомусь цього боюся. мені здається, воно ще сильніше перемкне щось у моїй голові. якасть точка невороття. сьогодні вранці я йшла до своєї маникюрниці. прокинулась надто рано. підійшла до полиці і як завжди навмання взяла книгу. розкрила її і.... там описувалася техніка медитації. йшлося про віпассану.  я почала читати і окремі речі мені дуже сподобалися. вони співвідносні із нашим життям. я додам уривок, який прочитала і виділю їх іншим шрифтом, щоб було зрозуміло. це наче якесь послання.

"Вечером я решила попробовать кое-что новенькое. Недавно в ашраме я познакомилась с женщиной, которая изучала випассану. Это очень ортодоксальная, аскетическая и интенсивная буддистская медитативная техника. Если в двух словах — надо просто сидеть и медитировать. Курс випассаны для начинающих длится десять дней, и все это время ежедневно ученики сидят по десять часов, медитируя по два-три часа за раз. Что-то вроде экстремального спорта для медитирующих. Учитель випассаны не дает ученикам даже мантру — это считается жульничеством. Випассана — практика чистого наблюдения: ты отмечаешь мысли и следишь за их ходом с вниманием, но ничто не может заставить тебя сдвинуться с места.
Физически это очень тяжело. Сев на место, нельзя ерзать, как бы ни велик был дискомфорт. Надо просто сесть и приказать себе: «В следующие два часа нужно хранить неподвижность». Если почувствуешь неудобство, медитировать на это ощущение, наблюдать за тем, какое действие на тебя оказывает физическая боль. В реальной жизни мы постоянно дергаемся, чтобы свести неприятные ощущения к минимуму — это касается как физических, так и эмоциональных и психологических ощущений. Так мы избегаем реальности, которая причиняет боль и неудобство. Випассана учит нас тому, что боль и неудобство в жизни неизбежны, однако, если научиться хранить спокойствие достаточно долго, со временем осознаешь истину: все (и неприятное, и приятное) рано или поздно проходит.
«Мир подвержен разложению и смерти, но мудрые знают мировые законы и потому не страдают», — гласит древняя буддистская мудрость. Можно и проще сказать: ко всему привыкаешь.
Сомневаюсь, что випассана мне подходит. Она чересчур сурова и не вписывается в мои представления о духовной практике, укладывающиеся в цепочку понятий «сострадание — любовь — бабочки — восторг — дружелюбный Бог» (то, что мой друг Дарси зовет «теологией пижамной вечеринки»). О Боге випассана даже не заикается, так как само понятие Бога некоторые буддисты считают конечной формой зависимости, своего рода вселенским пушистым одеялом, которым можно укрыться, последним, от чего следует отказаться на пути к полной отстраненности от мира. Хотя с этим словом — отстраненность — у меня личные счеты: попадались мне такие духовные энтузиасты, которые, казалось, уже полностью утратили всякую эмоциональную связь с окружающими людьми. Когда они заговаривали о священном пути к этой самой отстраненности, мне хотелось встряхнуть их хорошенько и заорать: «Эй, приятель, тебе бы совсем другому поучиться!»
И все же я вижу, что иногда полезно выработать в себе определенную долю разумной отстраненности, чтобы научиться спокойствию. Однажды вечером, прочитав о випассане в библиотеке, я задумалась о том, сколько времени трачу на метания из угла в угол, подобно огромной рыбине, выброшенной на берег: я или выкручиваюсь, пытаясь укрыться от неудобства, или неуемно бултыхаюсь навстречу новым удовольствиям. Не лучше ли мне (и тем, кому выпала незавидная участь быть моими родными) научиться хранить спокойствие и стать более стойкой, чем вечно крутиться в непредсказуемом вихре обстоятельств?
Я снова задумалась об этих проблемах вечером, когда нашла уединенную скамеечку в саду и решила посидеть на ней в течение часа — помедитировать в духе випассаны. Неподвижно, не дергаясь, даже не читая мантру. Просто понаблюдать. Посмотреть, что случится. К сожалению, я забыла о том, что обычно случается после захода солнца в Индии, а именно о комарах. Не успела я сесть на скамеечку под чудесным сумеречным небом, как услышала их заход; они защекотали мне щеки и приземлились, роем атакуя голову, щиколотки, руки. А потом эти жгучие маленькие укольчики… Я очень напряглась и подумала, что сейчас неподходящее время для випассаны.
А когда наступит подходящее время (дня или жизни), чтобы сидеть в отрешенной неподвижности? Разве бывает так, что вокруг никто не жужжит, никто не пытается нас отвлечь и вывести из равновесия? И я приняла решение (вдохновившись наставлением гуру исследовать свой внутренний опыт). Я решила поставить на себе эксперимент: что будет, если я высижу випасс ану всего раз? Чем раздражаться и бросаться хлопать комаров, не потерпеть ли мне неудобство в течение одного лишь часа моей долгой жизни?
Я так и сделала. Не двигаясь, наблюдала за тем, как меня пожирают комары. Если честно, в глубине души я задавалась вопросом: что собираюсь доказать этим подвигом мужества, но вместе с тем и знала ответ — то были мои первые попытки самодисциплины. Если я выдержу этот, в общем-то несмертельный физический дискомфорт, какие еще неудобства смогу пережить в будущем? Как насчет эмоциональных неурядиц, которые мне вытерпеть еще сложнее, чем физические? Как насчет ревности, гнева, страха, разочарования, одиночества, стыда, скуки?
Поначалу укусы здорово чесались, но постепенно все свелось к жжению, распространившемуся по всему телу, и мне даже удалось войти в состояние легкой эйфории на волне этих ощущений. Я перестала связывать боль с определенным местом и стала воспринимать ее исключительно как ощущение — ни плохое, ни хорошее, просто интенсивное — и на волне этой интенсивности отделилась от собственного Я и вошла в медитацию. Я сидела так два часа. Если бы мне на голову приземлилась птичка, я бы и не заметила.
Хочу прояснить одно. Я понимаю, что мой эксперимент не был самым стоическим проявлением силы духа в истории человечества и не прошу вручить мне почетную медаль Конгресса. И все же я испытала некоторый восторг, осознав, что за тридцать четыре года своего пребывания в мире ни разу прежде не воспротивилась искушению прихлопнуть укусившего меня комара. Все это время я была марионеткой этого ощущения, а также миллионов других, слабых и сильных, сигнализирующих о боли или удовольствии. Как только что-то происходит, я неизменно реагирую. А тут вдруг взяла и не подчинилась рефлексу. Сделала нечто, чего не делала никогда раньше. Конечно, это маленький поступок, но много ли таких «маленьких» я совершила? И может, то, на что я сегодня не способна, завтра станет мне по силам?
По окончании медитации я встала, пошла в свою комнату и оценила ущерб. Насчитала около двадцати комариных укусов. Но через полчаса их как будто и не было. Все проходит. Рано или поздно все проходит.

 

Переглядала учора фільм "Самсара". Про життя будійського монаха, котрий після духовних пошуків повернувся у світ та став жити як звичайна людина. Фільм дуже довгий по тривалості, але дивишся наче на одному подиху, бо протягом стрічки надто сильно занурюєшся у побут будійського монастиря, життя звичайних тібетців. Вперше я побачила отаке вивернути назовні духовне шукання. Режисер наче заперечує всі істини буддизму, або ж навпаки показує їх реальними та чесними. Дуже сподобалась думка:
- Ти не можеш у повній мірі (свідомо) відмовитися від того, що не спробував, не пережив. (навіть будда не відразу став буддою, а цього монаха за тібетською традицією ще маленьким хлопчиком віддали до монастиря на виховання).
У фільмі багато дуже красивих та чуттєвих еротичних сцен, як не дивно. Багато гарної та просторої природи.
І ось ще момент, який мене зачепив. Думки його дружини, яку він, спробувавши мирське життя, хотів залишити та повернутися до монастиря.
Коли читаєш ці слова, замислюєшся, то хто ж у дійсності будда.

"Царевич Сидхартха, Гаутама,
Шакья-Муни, Будда...
Все знают эти имена,
а имя Яшодра?
Яшодра была женой Сидхартхи.
Она любила его всем сердцем.
Однажды ночью
Сидхартха покинул их,
её и своего сына Рауля,
чтобы искать Пробуждения
и стать Буддой.
Он ушёл без единого слова,
даже не попрощавшись.
Она сочувствовала
больным и страждущим
задолго до того, как Сидхартха
хотя бы увидел страдание.
Откуда нам знать, что не ей
он обязан своим Пробуждением?
Пема...
Может, Яшодра тоже хотела
покинуть Сидхартху и Рауля!
Узнаем ли мы когда-нибудь,
старадала ли Яшодра
от гнева, одиночества или горечи,
когда Сидхартха покинул её?
О ней кто-нибудь думал?
Что она ответила,
когда её сын Рауль
задал этот вечный вопрос:
"Где мой отец?"
Что она могла ему сказать?
Какая же мать покинет
своё дитя посреди ночи?
Только мужчина
на это способен.
Таши, только мужчина!
У Яшодры не было выбора,
кроме как отказаться от мира.
Она обрезала себе волосы
и доживала в отшельничестве.
Таши!
Если бы твоё чувство Дхармы
было таким же сильным,
как твоя любовь
и страсть ко мне,
ты уже стал бы Буддой,
прямо в этом теле,
прямо в этой жизни."

Фільм цікаво дивитися навіть якщо не маєш жодного стосунку до східної філософії. Дуже незвичний сюжетний поворот та глибокий за смістом.

Останнім часом я перестала розповідати людям, що зі мною відбувається. Навряд, чи їм це цікаво. Не певна, що можу зараз чітко формулювати свої думки. В мені нині поселилось якесь дике, незрозуміле мені відчуття, що я "ніхто". Можливо, через те, що перестала зважати на інших та ідентифікувати себе через їхні оцінки. Зараз мені порожньо. Навіть дуже порожньо в голові. Я просто живу. Живу просто. Їм, сплю, кудись ходжу. Щотижня роблю якусь нову корисну справу, дуже багато працюю. Ще більше отримую інформації звідусіль. Відповіді на якісь мої внутрішні запитання почали якимось дивним чином приходити в моє життя. Достатньо просто відкрити книгу, увімкнути фільм, почути уривок фрази, кинутої кимось. Здається інколи, наче світ довкола мене стоїть та слухає оті мої внутрішні запитання і дає підказки. Зараз тих підказок, мабуть, забагато для мене. Вся інформація мотлохом звалена в кутку свідомості. Я ще не встигла її розібрати, якось розсортувати, навіть для себе. Про які розмови тут може йти мова. Постійно повторію "як є так і є". Не хочу більше ні на що впливати. Нікого зачіпати. Інколи за старою звичкою ще пробую, але це швидко минає. Мені навіть не хочеться із кимось ділитися. Хочеться просто бути. Не в минулому, не в майбутньому, а саме зараз. Нещодавно пережила цікавий досвід. Була у косметолога і вона запропонувала мені нову  маску для шкіри повік. Наклала її на очі товстим шаром, перепитавшись попередньо, чи я не маю клаустрофобії. Я сміливо оголосила, що не маю і за секунду пожалкувала. Коли настала суцільна темінь і я зрозуміла, що не можу розплющити очі, відчала, що фокус зору змістився і я наче дивлюся в саму себе. Все вивернулося назовні. Я злякалася, правда, сильно злякалася. Навіть дихати було важко, але поступово страх минув і я почала наче мандрувати в собі. Ну знаєте, так буває, мабуть, це медитація. Я ніколи не медитувала. Чомусь вважала це зайвим. Тепер розумію, у мене не виходила, бо не могла зупинити нескінченний потім думок у своїй голові. Колись писала, що маю відчуття, наче в голові сидить балакуча мавпа, яка постійно щось лепече. Так і є. За хвилину я встигаю подумати про усе на світі, тому і не виходить медитувати. Але водночас я почала приходити до цієї внутрішньої тиші. Їхала від косметолога додому  і спостерігала свій розум без думок. Це така приємна прохолодна порожнеча в голові. Навіть посміхалася цьому дивному для мене відчуттю. Потім до мене прийшов товариш. Прийшов дуже пізно, близько одинадцятої вечора. Ми сиділи на кухні, він пив каву, я зелений чай. Розповідала йому, як вибухнула колонка, як загорівся лічильник (ми давно не бачилися і він зауважив зміни в моїй квартирі). Тоді він сказав, що в той момент я діяла, наче вояк якихось спецслужб. Абсолютно беземоційно та відсторонено. Насправді ж я діяла в цьому моменті. Коли побачила колонку, яка ось-ось вибухне, коли зайшла до коридору і потім повернулася назад. Закрутила газовий вентиль. Коли на моїх очах розірвало міцну металеву трубу. Я усе це змогла, бо була на сто відсотків присутня. Не думала про наслідки, про те, що можу загинути. Просто бачила перед собою комплекс якихось механічних дій, які я повинна здійснити. У житті так і повинно бути. Сукупність дій без ярликів "добре", "погано". Усе є як є. Люди поводять себе як поводять. Вони як і ти мають на це повне право. Хіба тобі хтось винен. Який сенс засуджувати, якщо лише твій власний мозок вішає ці ярлики. Потім я зголосилася його провести. Мені хотілося вийти о 12 ночі на повітря, відчувала через відчинене вікно, що там вперше задихало теплом, весною. Я довела його до старої церкви, потім увімкнула плеєр і пішла сама гуляти нічним містом. Не боюсь ночі, не боюсь нічних вулиць, людей, котрих зустріну, не боюся гуляти одна. Усі наші страхи надумані. 99% того, що снує в голові ніколи з вами не трапиться. А трапиться зовсім інше, на що ви найменше сподіваєтеся. Такий ось фокус життя. Іще він перепитав мене, нащо мені ота порожнеча в голові. Я на хвилину замислилась, але потім зрозуміла, коли твій розум мовчить, починає говорити твоє істине єство. Ти наче під'єднуєшся до якогоїсь великої світової мудрості. Сам дивуєшся речам, які починаєш говорити, обставинам, котрі починають траплятися.

пс. фіксую усе для себе. щоб знати, куди рухаюсь. якщо вам є що казати, скажіть. якщо просто хочеться кинути порожню репліку - проходьте. мені байдуже до ваших оцінок.