Я так приємно виснажилась на природі, що мабуть засну о восьмій вечора. Ліс - це прекрасно. Найкраща терапія від усього. Відчуття, наче з дитинства. Такий спокій на душі.

Коли жінки кажуть, що закохуються в особистість чоловіка, повірте, це вигадки. Жінки закохуються в самих себе, У вигаданий власною уявою образ. Більшість мало цікавить чоловік. Відразу цікавить партнер. І виникають ці "шлюбні ігри", які чимось закінчуються, або ні. Це все нагадує якусь піар-акцію по презентації себе. Я...я....я... І часто не чуєш, що каже він, що любить він, не думаєш про те, що комфортно іншому, переходиш його особистісні границі абсолютно бесцеремонно. Коли ви востаннє дивилися на чоловіка, як на окрему особистість, не потенційного партнера. Слухали його і чули. Не були засліпленні відчууттям самотності, власного лібідо, егоїзму. Вірні своїй природі, ми зустрічаємось та починаємо виїдати один одного. І чим сильніша особистість, тим більше вона потребує енергії. Насичення ж відбувається лише у випадку, коли кожен бачить у партнерові найперше ЛЮДИНУ. Не половинку, не частинку, без займенника "мій", "моя", а повноцінну особистість. Ось тоді починається повноційний енергообмін. Зникає бажання прив"язати, проконтролювати, показати хто головний у стосунках. Ці стосунки можна назвати зрілими. Але такі пари - велика рідкість. Вони унікальні.
Як часто за  самовихваляням, копанні у власних проблемах та переживаннях ми не чуємо іншого. Нам важливий лише свій монолог. Якщо ви навчитеся любити чоловіка, як чоловіка, як особистість, ви завжди бажатимете йому хорошого найперше, як людині, а не тому, що він у зв"язці з вами.

"Я тебя отвоюю, у всех других.

У той одной, ты не будешь ни чей жених,

Я ничьей женой..."

Таку пісеньку недавно кинули мені на стіну в соцмережі. Я послухала і вжахнулася. Такий тотальний пиздець у всіх в головах. Він сприймається як норма, культивується. Лише одиниці розвертаються та рухаються в протилежному напрямку. Вчаться думати і дають речам і стосункам своє визначення, а не загальнойприйняте.

Колись на очі  потрапила історія взаємостосунків Моніки Беллучі та Венсана Каселя. Краще, годі проілюструвати те, що хотіла сказати. На фото вони зовсім молоді. Це 1995 рік. Порахуйте, скільки часу їхньому коханню.

ось так

Вже кілька тижнів мучило бажання потрапити серед дерев. Хотілося відчути, як пахне восени.  Цей аромат холоду, прілого листя, кори дерева та хвої. Та ніяк не могла знайти ентузіастів, котрі б хотіли отак прогулятися зі мною та терпіти, доки  б я повзала навколішки перед кожним кущем та фотографувала. Розповіла про це одному знаймому, а він сказав дуже правильні слова: "Якщо хочеш, не дивись ні на кого, а зроби". От я і зробила. Природа для мене це організм. Якась замкнена система.

так він мені показався

Ось щойно прокинулась, увімкнула телевізор, а там старий радянський мультфільм про гидке каченя. Я його і малою любила, але зараз зовсім інший зміст відкрився при перегляді. Сиділа з відкритим ротом та насолоджувалася. Так захотілося передивитися решту радянських мультиків. Знаю, там були не менш достойні.

 

За одну ніч з дерев облетіло все листя.

Пригадуєте, як вас у дитинстві посилали за хлібом у магазин? Ви йшли, купували його, а дорогою додому  з'їдали половину баханки. Я дуже любила об'їдати всю скоринку. Часто приносила майже самий м'якуш і батьки на мене дуже сварилися. А теперішні діти хіба так роблять? Ні разу не бачила. Чи то ми голодні такі були і не мали інших ласощів, чи хліб був смачніший?

Останнім часом постійно натрапляю на фото Айседори Дункан. Така краса в ній і жіночність.

Мені здається нинішні жінки сильно втратили в цьому. І дуже хочется віднайти це в собі.

"Тело Дункан было восхитительно. Как-то эрцгерцог Фердинанд, увидев Дункан на берегу в ее свободном купальном костюме - тоже туника из прозрачного крепдешина с глубоким вырезом и с голыми ногами (дерзость по тем временам неслыханная), прошептал: "Ах, как хороша эта Дункан! Как чудно хороша! Весна не так хороша, как она...".

Люди дуже бояться особистісного. Показати, що їм реально подобається. Показати чим вони відмінні від інших, навіть унікальні. Інколи навіть якісь дуже примітивні слова і фрази вирізняють особистіть, але лише коли вони належать саме їй.

Навіть, коли ти будеш не потрібен цілому світу, якщо ти потрібен одній жінці, це - більше, ніж цілий світ.

Манолете - вишукана історія любові і смерті. Вималювана, наче тонким пензлем. Химерно, але дуже по-справжньому.

Жінку робить жінкою чоловік. Бо якою б красивою вона не була, скільки б сердець за нею не билося, лише Він будить у ній її істине єство.

Жінка може бути сильною, може бути слабкою, але своєї природи набуває лише у співзвучності. Коли зустрічаються четверо.

Чоловікові також потрібна Вона. Не будь-яка, а саме Вона. Бо лише з Нею він знаходить в собі справжнього Себе. Відкриває  ті грані і глибини, які без цього злиття протилежностей немислимі.

Серця обох так влаштовані, що можуть пізнати самих себе лише у такому поєднанні.

Стрічка "Манолете" режисера Менна Мейєса - це друге після "Малени" красиве кіно, котре я бачила. Дуже вишукане та протяжне.

Я там люблю читати авторські колонки. Бувають дуже навіть хороші. Ось що сподобалось цього разу:

"Задумывались ли вы когда-нибудь о том, что вдох — это и есть вдохновение? Вдыхая, ты получаешь вдохновение, вдохновляясь, ты создаешь нечто новое и тем самым продолжаешь жить. Один из моих учителей по йоге говорил: если ты умеешь правильно дышать — это уже очень много."

"Когда я встретил свою жену и влюбился, то обнаружил, что страх смерти пропал. Я стал размышлять об этом и понял, что любовь по своей сути противоположна смерти. Это не надуманный смысл, это заложено в самой сути и структуре слов (если мы говорим на итальянском). Любовью мы пересиливаем смерть."

"Не надо обращать внимание на атмосферу вокруг. Важно всегда помнить, что мы не можем поменять других людей, даже если это наши близкие. Но мы можем изменить себя, и если это удалось, не стоит требовать от других аналогичной отдачи. Иногда, бывает, так сильно любишь человека, что хочешь взамен получить столько же. Но не получаешь. И расстраиваешься. И это неверно. Любовь должна быть безусловная, она ничего не должна ждать в ответ. А свободу, свою личную свободу надо заслужить. И помнить: свобода никогда не дается просто так. Она стоит слишком дорого, но стоит того."

Кин Этро

"Когда исполняется сколько-то лет, ты вдруг встаешь и обнаруживаешь под подушкой кусочек счастья. И оно такое простое, понятное и долгожданное, как примерно те самые конфеты из детства. И тебе ничего не нужно больше. Потому что ты же знаешь, как на самом деле все просто устроено, как на самом деле мало человеку надо и как на самом деле быст­ро проходит жизнь. Вот эти истины высвечиваются светофорным табло у тебя в голове, и ты уже знаешь, что не нужно никуда бежать, потому что дорога — она всегда одинаковая и не ведет на небо, она просто ведет тебя дальше по кругу. А ты уже сделал пару таких кругов, и зачем тогда, спрашивается, тебе идти дальше…"

Анна Николаева

"Говорят, еврею хорошо только в дороге."

Бенни Брискин

усе тут http://www.ruspioner.ru/

У мене на флешці три фільми Бертолуччі і один якогось афганського режисера під назвою "Усама". І зараз ця флешка мій найцінніший трофей. Логічно, коли на вулиці стає холодно, я починаю отак запойно дивитися кіно. Взагалі, фільмів Бертолуччі мало би бути два. Але мене останнім часом захопила особистість Кіану Рівза. Вирішила пошукати якийсь "нематричний" його фільм і натрапила на "Маленький Будда". Коли ж дочиталася, зрозуміла, що це також фільм Бертолуччі. Отже, вивчатиму творчість цього режисера. Колись так я передивилася більшість фільмів Хуліо Медема і це були прекрасні відкриття для мене. Світ кіно захоплює мене, бо розглядаю фільми як калейдоскоп поєднання різних видів мистецтва - фото (кадр), література (сценарій), акторська гра (театр), музика (санудтреки)....

Сьогодні на порядку денному фільм "Манолете" з Едріеном Броуді та Пенелопою Крус. Це фільм про легендарного іспанського матадора Манолете. Більше не буду казати, бо враження будуть іншим постом.

і мені чомусь здається (суто відчуття) там повинна бути красива музика

 

... і зрозуміла, що потрібно прочитати книгу.

У мене таке відчуття, наче я вхопилась за нитку якогось гігантського клубка і він поступово розмотується. а картинки складаються в один пазл. Але поки що це маленькі розрізнені шматочки. Наче все зайве, що стримувало відходить, лишається те, що моє. Чи вірю я в досвід минулих життів, загальний підсвідомий розум, повний знань та ідей. Вірю. Більше того, я знаю.

"Я читаю Ніцше, а Ніцше читав мене" ... і так по колу.

Знання існують не заради знань. Знання - це провідники, відчинені двері.

"Як я уявляю собі рай. Це відчинені двері, а за ними ти"

Можна не читати книжок. Краще навчитися читати світ. Це найбільше книга, в якій є все.

Колись ти відкрився мені, потім закрився. Але я тепер розумію для чого. Щоб до певних речей я дійшла сама.

Зрозуміла, що сльози можуть бути без болю. Сльози можуть бути найвищою нотою в нашому житті.

О 17.30 хочу втекти з роботи в кіно. Неодмінно втекти і важливо, щоб самій. Сказала колезі. Вона подумала і відповіла: "Ура, ти перетворюєшся з редактора на нормальну людину".

Рисование - это возможность активировать всю хранившуюся в голове информацию для решения поставленной задачи: процесс рисования, процесс немедленной визуализации различных идей позволяет классифицировать многочисленные разрозненные элементы и устанавливать между ними неожиданные связи. Главное - это рисовать быстро, не отвлекаясь на технику исполнения. Так вы сможете удержаться в рамках контента и не увязнуть в форме.

На вихідних переглядала фільм "Артист". Чорнобілий, німий, той, котрий став кращим фільмом 2011 року і отримав статуетку "Оскар". Я скептично ставлюся до оскароносних фільмів. Нині скептично, хоча раніше вважала справою честі їх переглянути. Зазвичай, це фільми системи, розраховані на масове споживання. Мені не імпонує така адаптація "під усіх". Тому я не ходжу на кіно, на котре усі ходять стрункими ширенгами. Фільм "Артист" я сприйняла, оцінила, насолодилася. Але суто в своєму ключі. Мені наче зайвий раз показали, у що може вилитися боротьба людини з системою. У ній немає жодного сенсу. З тієї причини я не цікавлюся політикою, не роблю усього того, що роблять інші. Але ця моя позиція не є боротьбою. Просто свідомо не хочу ставати в ряд. Насичувати своїми емоціями, своїми відчуттями, енергією структуру, котра головною метою має деструктив та руйнацію. Нас купують, дурять, продають, використовують. Роблять це на кожному кроці. Більшість ведуться. Більшості навіть здається, що це вони "рулять" в своєму житті. Хоча на відсотків 99 "рулять" ними. Люди, наче ляльки-неваляшки, які мудра рука маніпулятора хитає то в один, то в інший бік. Але з цього бескінечного хитання можна вийти. І вийти дуже просто. Потрібно зупинитися і наче вперше поглянути на все абсолютно без емоції, оціночно. Перестати бути актором у п'єсі життя, а стати її режисером. Розуміти мотиви своїх вчинків, а не керуватися лише емоціями. Боротися з системою можна лише ігноруванням, видимим погодження із нею, або своїм власним життєвим сценарієм. Ігнорувати слід свідомо, зважено. Здавати себе в оренду також з розумом. Коли ти наче погоджуєшся із усім, що відбуваєтся, але це не погодження, а усвідомлене прийняття правил гри. Інший варіант - чути себе. Для цього потрібна сміливість та робота над собою. Зараз мало хто думає про те, що над розвитком особистості потрібно працювати. Більшість сприймають себе як константу, а це і є головним ключем до маніпулювання нами.

Ось фільм:

 

Він хороший і змушує думати. Але не переглядайте його як просту трагедію маленької людини, котра колись мала славу. Дивіться глибше.

Метаморфозы

Как мир меняется! И как я сам меняюсь!
Лишь именем одним я называюсь,
На самом деле то, что именуют мной, -
Не я один. Нас много. Я - живой
Чтоб кровь моя остынуть не успела,
Я умирал не раз. О, сколько мертвых тел
Я отделил от собственного тела!
И если б только разум мой прозрел
И в землю устремил пронзительное око,
Он увидал бы там, среди могил, глубоко
Лежащего меня. Он показал бы мне
Меня, колеблемого на морской волне,
Меня, летящего по ветру в край незримый,
Мой бедный прах, когда-то так любимый.

А я все жив! Все чище и полней
Объемлет дух скопленье чудных тварей.
Жива природа. Жив среди камней
И злак живой и мертвый мой гербарий.
Звено в звено и форма в форму. Мир
Во всей его живой архитектуре -
Орган поющий, море труб, клавир,
Не умирающий ни в радости, ни в буре.

Как все меняется! Что было раньше птицей,
Теперь лежит написанной страницей;
Мысль некогда была простым цветком,
Поэма шествовала медленным быком;
А то, что было мною, то, быть может,
Опять растет и мир растений множит.

Вот так, с трудом пытаясь развивать
Как бы клубок какой-то сложной пряжи,
Вдруг и увидишь то, что должно называть
Бессмертием. О, суеверья наши!
1937

Николай Заболоцкий

 

Насмажила вранці млинців і щаслива. Рецепт елементарний. Три склянки кефіру, три яйця, склянка борошна, дрібка солі, дрібка цукру, сода погашена оцтом (але дуже мало оцту, бо вийдуть кислими.) Смажиш, заварюєш собі чай з бергамотом, сідаєш на підвіконня і насолоджуєшся життям і ранком.

я люблю свою зиму. у кожного вона своя.

я любила як мама натирала мастикою паркетну підлогу в нашому будинку і я малою в теплих шкарпетках, або валяночках ковзалася з кімнати в кімнату.

біля нашого двору був крутий горбак. туди сходилися із санчатами діти з усієї округи. каталися паравозиком, збивали один одного. коли приходила додому, скидала весь одяг, наскрізь просякнутий снігом. бабуся розвішувала його в теплі і натікали величезні калюжі.

взимку я дуже любила сидіти на підвідконні, підігрітому батареєю та дивитися у вікно. брала туди подушку і книжку.

на кухні топили піч. я розкладала на ній скибки чорного хліба і він ставав підпеченим, пахучим та хрустким.

я їла сніг, смоктала бурульки. дуже любила обережно язиком торкатися металевих поверхонь на морозі і щоб він трішки приставав і швидко відсмикувати.

мені подобалось як тато проривав у снігу тунелі і я там ховалася.

подобалось, як за тиждень до Нового року мама влаштовувала генеральне прибирання. прала штори, мила вікна, люстри. я любила цей час, бо дозволено було безнаказанно викидати усе із шаф і перебирати старі речі. розпитувати про їх історію.

за кілька днів до свята бабуся пекла багато тортів, печива. складала усе те в коробки та ставила на шафу.

обов'язково купувалась величезна ялинка, котру ставили в найбільшій кімнаті. з горища приносили коробки з іграшками, котрі пахнули холодом та пилом. кожна іграшка була загорнута у списані листки. я вгадувала мамин почерк, намагалась щось прочитати.

бабуся сиділа на кріслі навпроти та радила, яку іграшку куди краще вішати. потім ялинку прикрашали вогниками.

моє найулюбленіше заняття з дитинства було сидіти самій у кімнаті, де ялинка, нюхати як вона пахне, дивитися  як мерехтять ліхтарики та розфокусовувати зір, щоб ялинка перетворювалася на розмиту сяючу пляму.

я любила малювати різні малюнки, складати їх конвертиками, підписувати "мамі", "татові", перев'язувати тоненькою смужкою дощика та ховати під ялинку, наче то подарунки.

раділа, коли можна було довго не спати. коли мені дарували новеньку книжку і вона дуже гарно пахла фарбою.

коли всі були дома, коли пізно ввечері батьки дозволяли мені вийти з малими братом у двір та катати його на санчатах.

зима - це прекрасно! зима - це дитинство! це казка, в яку сам обираєш вірити, чи ні.)