Він такий… Я просто не можу відвести очей. Невимушена гола мрія лежить навпроти мене. Наші профілі збігаються кінчиками наших носів. В очах двоїться, але я бачу. Я бачу кожну війку, кожну тоненьку зморшку навколо очей, його очей. Мовчки ми дивимось один на одного. Доки він не торкається пальцями скроні, закладаючи за вухо пасмо мого волосся. Тоді я примружую очі, і така спекотна ніжність розтікається по усьому тілу, що мурашки натовпом збігають по шкірі від шиї до самих колін. Майже тридцять хвилин тому я мріяла тільки про одне – щоб він не ставив до мене питань. Щоб мовчки цілував мене, і від його жорстких вус шкіра навколо губ червоніла та пекла. «Мовчи, будь ласка, не треба нічого». І скидаючи одяг я мріяла про оту останню втому та обличчя навпроти на подушці. Але час до втоми був насичений. І коли єднання фінішувало,та він видихав мені прямо у стогнучий рот – «Нарешті…», я вже чекала того обличчя навпроти. Я дуже скучила за цим обличчям. За сухими вузькими долонями. За пальцями, які вміють торкатися. За тілом, яке живе й яке я почуваю раніш, ніж думка про це досягає мого мозку. Як добре, що він не розмовляв. Як добре, що зараз він не питає мене ні про що, а ось так, рухом, який я знаю, закладає мені волосся за вухо... (с)