Що до визначення терміну "нація", то я використовую те визначення, що дав тов. Сталін в роботі "Марксизм и национальный вопрос" (1913р.): 
Нация есть исторически сложившаяся устойчивая общность людей,  возникшая на базе общности языка, территории, экономической жизни и психического склада, проявляющегося в общности культуры. 
За майже 100 років воно не застаріло, от тільки психічний склад, що проявляється в спільності культури, тепер називають менталітетом. 
Українську націю можна розглядати як сукупність українців. Але тут є дві точки зору: раціональна та ірраціональна. Перша - матеріалістична, наукова та практична. Але її прихильники рахують лише живих українців. Друга - ідеалістична, на перший погляд не реальна, але саме нею й потрібно користуватись в суто практичних питаннях. Друга точка зору враховує в складі нації не тільки живих українців, але й мертвих та ненароджених. Основоположник цієї концепції - Тарас Шевченко. Подібної концепції дотримувався й Беніто Муссоліні. 
Таким чином визначення терміну "українська нація" зводиться до визначення терміну "українці". 
Українцем є всякий, хто ним себе вважає, і кого вважають за свого інші українці. 
Щодо теорії нації, то тут є дві концепції, що відображають два шляхи націєтворення, - умовно, французький і німецький. Французьким королям дісталася західна частина земель імперії Карла Великого. Франція складалась з численних графств та двох герцогств (Бургундії та Нормандії), не рахуючи третього (Люксембургу), що стало французьким тимчасово. Те, що тепер зветься французькою мовою, було мовою Парижу та його околиць. Навіть в середині ХІХ сторіччя на півдні Франції не розуміли французької. То ж королям, Республіці, Наполеону і знов Республіці доводилось уніфікувати решту Франції на кшталт Парижу та робити французів із різних бретонців, бургундців, лангедокців та інших нацменів. Це і є французький спосіб націєтворення, а його теоретична основа зветься конструктивізм. 
Німеччина після Віденського конгресу 1815р. виглядала ще строкатіше (понад три сотні суб’єктів), але всі її жителі вважали себе німцями. Літературна німецька – Лютерова Біблія. Кожна німецька земля мала власний діалект, отож довелось визнати літературну німецьку, як стандарт. Канцлеру Отто фон Бісмарку все це розмаїття вдалося об’єднати «залізом і кров’ю», але німців створювати не довелось. Вони вже були.
Поза Німецькою імперією лишилась Австрія, що вже мала свою імперію. Відповідно, австрійці перестали вважати себе німцями, в усякому разі, офіційно. Але досить подивитись хроніку виступу фюрера у Відні з нагоди аншлюсу (1938р.), щоб переконатись, що це не так. 
Теоретична основа німецького способу націєтворення зветься примордиалізм. Примордиалісти вважають, що нація виникла багато століть тому і що людей об’єднує спільність крові (генотипу), мови та інших чинників, що передаються спадково. 
Поряд з терміном «нація» існує термін «етнос». Обидва вони мають своїм предметом одне й те саме (народ), але відображають предмет під різними кутами зору. Нація – категорія політична і народ розглядається як політична спільнота. Етнос – категорія науки етнографії, що вивчає народ як культурний феномен з набором певних ознак, які дають змогу відрізняти один етнос від іншого.        Історично, поява нації пов’язується з епохою капіталізму і датується кінцем XVIII століття, а ще точніше – пов’язується з Великою Французькою революцією. Однак роль капіталізму чисто технічна – створення матеріальної бази (типографій) для друкування газет. Саме поява газети, як засобу масової комунікації, надала можливість не тільки формувати суспільну думку (це й раніше було), але також оперативно змінювати цю думку. Газета, координуючи дії окремих індивідуумів, створює єдине інформаційне (комунікаційне) поле. Нація може існувати тільки в цьому полі. 
Історикам відомо, що за певних обставин люди вели себе, як нація, ще до появи газет. Класичний приклад – Україна перед Національною революцією 1648-54рр., або меншою мірою – пасіонарний підйом, відомий, як Коліївщина (1768р.). Газет в ті часи не було, але комунікаційне поле створювалось внаслідок дії таких чинників:
• обмеженості території;
• сталості ідеології (відсутності частих змін);
• наявності численного пропагандистського корпусу (духовенство, що кувалось в Києво-Могилянській академії); 
• наявність системи ставропігіальних братств, як ідеологічних центрів; 
• розповсюдженість типографій (найбільша – Києво-Печерської лаври), що оперативно друкували полемічну літературу; 
• циркуляція полемічної літератури у освічених верств населення. 
Наприклад, читання полемічних (інструктивних) листів Івана Вишенського на засіданні братства фактично може бути прирівняне до читання газети. Так само, як і антипольська пропаганда, що велась православним духовенством (Мелхіседек Значко-Яворський та інші), акція «святіння ножів» та подібні, можна розглядати, як створення комунікаційного поля. Для цього вченими введено термін протонація(те, що стане нацією). 
Очевидно, що провести чітке розмежування між термінами «нація» і «протонація» неможливо. Але кожний, хто жив у ті часи повинен був ідентифікувати себе з певною протонацією. Або ти українець (тоді побутував термін русин, руський), або поляк, або москаль. Це пізніше М.Гоголь міг говорити про свої «дві душі». В часи Хмельницького-Виговського у всіх було по одній душі. 
Яку з концепцій (конструктивізм чи премордиалізм) краще використовувати в практичній роботі? На нашу думку жодна з цих концепцій, взята як абстрактне поняття, не може бути використана для пояснення українського націогенезу. Звичайно ж, з одного боку, українська нація виникла з української протонації, а українці століттями жили на своїй землі. З другого - формування української нації не можна вважати закінченим процесом і зараз цей процес відбувається за французьким зразком, тобто мова йде про конструктивізм. А з третього боку - маємо процес відновлення української ідентичності, тобто створення нації з протонації, але з чужої (радянського народу). 
Формально, радянські ідеологи не вважали «радянський народ» нацією, позаяк ламалась сталінська теорія нації. Не можна повністю ідентифікувати «радянський народ» і з росіянами. Реально можна говорити лише про процес метисації в Радянському союзі неросійського населення. Теоретично, якби СРСР проіснував досить довго, всі росіяни повинні були змішатися з неросіянами і утворитись нова нація на зразок американців, з російською мовою, як рідною і умовно-європейським (російським) світоглядом. Якби цей процес був завершений, то Радянський союз, як однонаціональна держава, ніколи б не розколовся по кордонам союзних республік. 
Де-факто «радянський народ» створений був лише частково і лише в місцях, де відбувалася інтенсивна метисація населення. В Україні це передовсім Донбас, Крим, в широкому розумінні весь Південь країни та українське (до 1940р.) Придністров’я. Метиси, як етнографічне явище, не є стійким утворенням і зазвичай еволюціонують в одну з націй (домінуючу), з яких вони утворились. В умовах СРСР домінуючою нацією на території України була російська, зараз цю роль виборює нація українська. 
І насамкінець про ірраціональний погляд на українську націю. Церква Христова, як пише святий Августин, складається з Ісуса Христа, живих та мертвих християн. Пророк Шевченко адресує своє «дружнєє посланіє» «І мертвим, і живим, і не нарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні живущим». Мертві, живі та ненароджені земляки – це всі українці, хто був, є і буде. А «в Украйні і не в Украйні» означає в вузькому розумінні - всю планету, а в широкому – весь Всесвіт. Безмежний час і простір у всі боки сучасна наука називає просторо-часовий континуум. 
Яку рацію можна віднайти в цій ірраціональній теорії? 

Перш за все, це моральні імперативи:
• позаяк мертві, живі і ненароджені становлять одну націю, то й мета у них на всіх одна; 
• живі сучасники несуть відповідальність перед мертвими за все те, що від них отримали, і перш за все за пролиту ними кров у досягненні нашої спільної мети; 
• спільність мети означає, що кров не може бути пролита марно чи недоцільно; пролита кров – це підмурок на якому кожне нове покоління будує свою Україну;
• живі сучасники несуть відповідальність перед ненародженими за все те, що передають їм від себе чи від попередніх поколінь;
• у нації немає якось Страшного суду в кінці шляху, бо кінець шляху це і є смерть нації, а це значить, що кожне покоління повинно влаштовувати само собі Страшний суд тут, на цій землі, і судити грішників;
• мета існування нації полягає у своєму відтворенні, тобто щоб ненароджені народжувались;
• запорукою існування нації у часі є її експансія в просторі; все, що заважає експансії підлягає знищенню;
• нація трансцендентна і абсолютна, не може бути чогось вище за неї чи головніше за її  інтереси; 
• нація самодостатня, бо єдина, неповторна і унікальна; одне визначається відносно іншого, але нічого немає поза нацією, а тому неможливі ніякі оцінки нації, зокрема й моральні, бо немає отого «іншого», відносно якого все визначається. 
По-друге, це відношення українців до ергрегора нації. Ергрегор - різновид енергоінформаційного поля, що виникає серед людей, що об’єднуються в якусь спільноту, але поза волею цих людей і має такі характеристики: 
• власна ідея; 
• мета існування; 
• еквівалент свідомості. 
Існує і зворотна взаємодія ергрегора і нації. Розглядаючи ергрегор, як енергоінформаційне поле, вважаємо, що така взаємодія і повинна бути рухом в обидва боки. Смерть нації означає і смерть ергрегора. В критичні для нації моменти, коли на карту поставлено саме її існування, ергрегор акумулює енергію нації і генерує пасіонарний поштовх. Вважаємо, що ергрегор нації та дух нації – одне й те ж саме.