Кутья – это традиционное рождественское блюдо. У западных и восточных славян кутью или коливо варят в кануны Рождества, Старого Нового года, Крещения. На Полесье дни, предшествующие этим праздникам так и назывались: канун Рождества – Бедная кутья, канун Нового года – Богатая кутья, канун Крещения – Голодная или Водяная кутья. У россиян канун Рождества или Рождественский сочельник называют кутейником.

Кутья – это ритуальное блюдо восточных и западных славян для поминовения усопших. Оно представляет собою кашу, сваренную из целых зерен пшеницы, ячменя, риса или других круп, заправленную медом. Это блюдо не только вкусное, но и полезное. Традиционно в кутью добавляют орехи, изюм, мак. В некоторых регионах добавляют молоко и варенье.

По густоте также в разных регионах кутья разная: она можем быть жидкая, как суп или же густая, как каша. Но как бы мы не приготовили кутью для рождественского стола, ее главной составляющей должна быть наша любовь к Иисусу Христу, ради которого мы и собираемся в Святой вечер за трапезой.

По окончании трапезы обычно кутью не убирают со стола, а оставляют на ночь для душ усопших. Ее носят в церковь, на кладбище, раздают соседям на поминовение душ умерших.

1) Пшеницу хорошо промыть в нескольких водах, залить водою, в соотношении примерно 1:3.
Приготовление рецепта Кутья рождественская:
1) Пшеницу хорошо промыть в нескольких водах, залить водою, в соотношении примерно 1:3.

2) Варить на маленьком огне, помешивая, 1-2 часа.2) Варить на маленьком огне, помешивая, 1-2 часа.

3) Грецкие орехи измельчить, мак несколько раз запарить кипятком и растолочь, изюм также запарить кипятком.3) Грецкие орехи измельчить, мак несколько раз запарить кипятком и растолочь, изюм также запарить кипятком.

4) Все ингредиенты добавить в сваренную пшеницу, заправить медом. Кутья готова.4) Все ингредиенты добавить в сваренную пшеницу, заправить медом. Рождественская кутья готова.

1 стакан пшеницы, 100-150 гр. изюма, 100 гр. мака, 120-150 гр. орехов, 2-3 ложки меда.
Ингредиенты для рецепта Кутья рождественская:
1 стакан пшеницы, 100-150 гр. изюма, 100 гр. мака, 120-150 гр. орехов, 2-3 ложки меда.

1.


2.


3.


4.


5.


6.

Последний день Рождественского поста называется сочельником, потому что уставом в этот день положено есть сочиво. Сочиво готовится из зерен пшеницы, риса. Есть сочиво принято, видимо, в подражание посту Даниила и трех отроков, воспоминаемых перед праздником Рождества Христова, которые питались от семян земных, чтобы не оскверняться от языческой трапезы (Дан. 1,8), - и согласно со словами Евангелия: Царство Небесное подобно зерну горчичному, которое человек взял и посеял на поле своем, которое, хотя меньше всех семян, но, когда вырастет, бывает больше всех злаков и становится деревом, так что прилетают птицы небесные и укрываются в ветвях его (Мф. 13,31-36).


В сочельник у православных христиан сохраняется благочестивый обычай ничего не есть до первой вечерней звезды, напоминающей о явлении звезды на востоке, возвестившей о рождении Иисуса Христа.


В Рождественский сочельник трапеза предписана один раз после Божественной Литургии. На трапезе правилами Церкви постановлено вкушать "с елеем. Сыра же и подобных ему, и рыб, никакоже дерзнем ясти".


Готовим сочиво

По церковному уставу, в дни сочельников - Рождественского и Богоявленского - православным христианам предписывается употреблять в пищу сочиво. Вот как его приготовить.

1 стакан зерен пшеницы, 100 г мака, 100 г ядер грецких орехов, 1-3 столовые ложки меда, сахар по вкусу.

Зерна пшеницы толкут в деревянной ступе деревянным пестиком, периодически подливая немного теплой воды, чтобы оболочка пшеницы отошла. Затем ядро отделяют от шелухи, просеивая и промывая. На воде из чистых зерен варят обычную рассыпчатую постную жидкую кашу, охлаждают, подслащивают по вкусу.

Отдельно растирают мак до получения макового молочка, добавляют мед, все перемешивают и добавляют к пшенице. Если каша густая, ее можно разбавить охлажденной кипяченой водой. В конце добавляют толченые ядра грецких орехов.

Иногда сочиво готовят из риса, но рис следует приготовить особо - стакан риса залить полутора стаканами кипятка, плотно накрыть кастрюлю крышкой, варить рис три минуты на сильном огне, шесть - на среднем, три - на маленьком. Еще двенадцать минут не открывать крышку, давая рису настояться на пару. Соотношение всех компонентов для сочива сохраняется. Иногда добавляют изюм, но это необязательно.

Для подслащивания лучше использовать только мед.


Рецепты рождественских блюд

Рождественский миндальный кекс

Для формы диаметром 26 см: 250 г масла, 250 г сахара, одна ваниль (или чайная ложка ванильного сахара), соль на кончике ножа, 20 г рома, 6 яиц, 350 г муки, 2 чайные ложки разрыхлителя теста, 400 г изюма без косточек, 50 г молотых миндальных орехов, 100 г измельченных цукатов из лимонной корки, 100 г очищенного миндаля (раздробленного на половинки зерен), 2 чайные ложки сахара, 5 столовых ложек воды, 100 г марципана, 60 г сахарной пудры, 2 столовые ложки абрикосового мармелада. Шафран для окраски теста и пергаментная бумага для формы.

Выстелить пергаментной бумагой форму для кекса. Духовку разогреть до 180 градусов. Растереть масло с сахаром, солью, ванилью и ромом. Добавить яйцо и растирать, пока не получится пышная масса. Если масса осядет, добавить ложку муки. Муку смешать с разрыхлителем, изюмом, молотым миндалем и лимонными цукатами и постепенно перемешать с яично-масляной массой. Тесто переложить в форму, выровнять верх и уложить по поверхности плотно друг к другу половинки миндаля. Выпекать кекс час-полтора на втором уровне снизу. Прежде чем вынуть его из духовки, проверить с помощью деревянной спицы, полностью ли он пропечен - для этого проткнуть кекс, вытащить спицу, и если тесто к ней не прилипло - кекс готов. Испеченный кекс переложить вверх дном на кухонную решетку и некоторое время бумагу не снимать. Из воды и сахара сварить сироп (варить при постоянном помешивании 3 минуты), намазать верх кекса. Смешать с сахарной пудрой марципаны. Бока кекса намазать абрикосовым мармеладом. Марципановую массу тонко раскатать в полоску и обложить ею бока кекса. Выступающий верхний слой надрезать в виде отделочной бахромы. Из оставшихся марципанов можно сделать разные фигурки и украсить поверхность кекса.



Салат "Оливье"

Для него используется мясо домашней птицы или дичи. Для "Оливье" лучше использовать не соленые, а маринованные огурцы, яблоки же должны быть сладкие или в крайнем случае кисло-сладкие. И огурцы, и яблоки нужно обязательно очистить от кожицы. В "Оливье", как и в любом другом салате, очень важно соблюсти верную пропорцию: на шесть картофелин берутся три моркови, две луковицы, один-два небольших маринованных огурчика, одно яблоко, 200 г отварной курицы, стакан консервированного зеленого горошка, три яйца, две банки майонеза, соль и молотый перец - по вкусу. В рецепте овощи средней величины. Другое обязательное условие - очень тонко и ровно нарезать все продукты. Выложенный высокой горкой салат украсить веточками петрушки, дольками яблок, кружочками маринованных огурцов, кусочками курицы. Чтобы салата хватило всем гостям, возьмите за основу картофель - сколько едоков будет, столько и берите картофелин. Остальное подберите в той пропорции, что дана.



Мясо заливное

Куски говядины отварить до готовности, охладить, нарезать на порции. Чтобы стол выглядел богаче, мясо заливают крупными кусками. Мясо кладут в форму или на противень, украшают вареными яйцами, морковью, зеленью, заливают мясным желе, охлаждают, подают с хреном.

Говядина - 100 г, желе мясное -100 г, яйцо -Юг, морковь -10 г, несколько веточек зелени.



Студень

Говяжьи, свиные, бараньи ножки, головы опалить, разрезать на части, кости разрубить, вымочить в холодной воде в течение 3-4 часов, хорошенько вымыть, залить холодной водой (на 1 кг субпродуктов 2 л воды) и варить при слабом кипении в течение 6-8 часов, периодически снимая жир, прибавить морковь и специи. Отделить мякоть от костей, мелко порубить, соединить с бульоном, посолить и дать прокипеть. Можно по желанию добавить чеснок, затем охладить и разлить в тарелки или формы. Подавать с хреном. Перед подачей окунуть форму в горячую воду, выложить студень на блюдо.

Субпродукты - 1 кг, морковь - 60 г, лук репчатый - 60 г, петрушка, лавровый лист, перец, чеснок, соль по вкусу.



Печеный окорок

Куски окорока вымыть, положить в холодную воду на один час. Обсушить, приготовить довольно крутое ржаное тесто, обмазать окорок, смачивая руки холодной водой. Положить осторожно на противень и поставить в духовой шкаф. Когда корка зарумянится, понемногу поливать теплой водой. Печь нужно 1-2 часа, в зависимости от величины окорока. Вынуть из духовки, снять тесто, пока окорок горяч, дать остыть. Подавать с гарниром, с хреном.



Буженина

Окорок или небольшая часть его, соль из расчета 20 г на 1кг мяса, перец, чеснок из расчета 1 долька на 1 кг мяса.

Окорок желательно посолить и оставить на одни сутки. Небольшие куски мяса на буженину посолить за час до жаренья. Кожу окорока надрезать острым ножом клетками, натереть солью и перцем, нашпиговать дольками чеснока, положить на противень, налить 1/2 стакана воды и поставить в прогретую духовку. Когда верхняя часть окорока хорошо зарумянится, перевернуть его и, периодически поливая выделившимся соком, довести до полной готовности. Важно не пересушить верхнюю корочку, для этого нужно мясо прикрыть плотной бумагой или фольгой. Подавать как в горячем, так и в холодном виде с маслинами, моченой брусникой, огурцами, свежими салатами, зеленью. Отдельно подать хрен, кетчуп, горчицу.



Лопатка телячья

1 лопатка, соль, майоран, 2 крупные головки репчатого лука (вместо лука можно использовать чеснок), 2 яблока.

Лопатку помыть, тщательно натереть солью, майораном. Положить в жаровню или на глубокий противень, обложить кружками репчатого лука и порезанными на четвертинки яблоками (семенное гнездо удалить), подлить 2 стакана воды, прикрыть и поставить в прогретую духовку. Жарить два часа, затем открыть и еще жарить, пока хорошо не зарумянится. Подавать на стол целым куском, соус подать отдельно. В качестве гарнира использовать вареный картофель или овощные салаты, например, салат из квашеной капусты.



Гусь (утка) с яблоками

1 тушка, 40 г сливочного масла или маргарина, 500 г яблок, майоран, соль.

Предварительно обработанную тушку натереть солью, и майораном. Оставить на один час. Яблоки помыть, удалить семенное гнездо, разрезать пополам. Начинить ими тушку, зашить, положить на противень или в жаровню, смазанную растительным маслом. Полить сверху маслом, сбрызнуть водой и поставить в хорошо прогретую духовку. Жарить, постоянно увлажняя соусом и сбрызгивая водой. Готового гуся (утку) порезать на порции, положить на овальное блюдо, по краям положить яблоки. Остаток соуса подать в соуснице. Украсить зеленью (салат, петрушка, сельдерей). Подавать с тушеной капустой или свеклой.



Свинина, запеченная с картофелем и луком: 750 г свиного мяса, 4 крупные картофелины, 1 стакан натертого на терке твердого сыра, 1 стакан белого сухого вина, 3 головки репчатого лука, 3 столовые ложки муки и свиного жира, 5 столовых ложек панировочных сухарей, соль, черный молотый перец.

Свинину обвалять в муке, обжарить со всех сторон, переложить в жаровню. Картофель нарезать ломтиками, лук кубиками, переложить в жаровню с мясом и влить сухое вино, посыпать солью, перцем, прикрыть крышкой и поставить в умеренно горячую духовку примерно на 1 час. Затем посыпать свинину смесью из панировочных сухарей и тертого сыра и, не закрывая крышкой, запекать еще 20-30 минут.



Мясо запеченное

500 г мяса без костей, 25 г свиного сала, 10 г муки, соль, молотый черный перец, майоран.

Мясо зачистить от пленок, обмыть, натереть солью, обвалять в муке и обжарить в сильно разогретом жиру. Лук нарезать полукружочками, сало тонкими пластинками. Обжаренное мясо положить на противень, обложить луком и пластинками сала. Запекать в духовке при средней температуре, периодически поливая образующимся соусом. Соус нужно восполнять небольшими порциями горячей воды, чтобы не высохло мясо и не пригорел лук. Нарезать ломтиками, полить соусом и подавать к столу с отварным картофелем, макаронами, овощными салатами.

В рождественский сочельник (6 января) - канун великого праздника Рождества - весь день постятся («до первой звезды») и готовят праздничную одежду. Считалось, что нельзя встречать Рождество в черном («приходить на пир в печальной одежде»).

В канун Рождества на Руси соблюдали обычай колядования. Парни и девушки собирались и ходили по домам, распевая песни-коляды и выпрашивая у хозяев угощение и деньги. Существовал даже специальный обряд, который соблюдался на «святой вечер» - сочельник. До появления первой звезды накрывают стол и начинается ужин - «вечеря». Обычно в этот день принято собираться всей семьей в родительском доме и встречать праздник Рождества.

Со «святого вечера» до 14 января хозяйки не выметают сор из избы, чтобы потом весь мусор, собранный в кучу, сжечь во дворе. В ночь на Рождество, по народному поверью, творятся всякие чудеса. Считается, что в эту ночь «отверзаются» небеса, все земные воды, источники, родники и колодцы наделяются волшебной целительной силой, а если в эту ночь кто-то загадает желание, оно должно обязательно сбыться. Существует обычай выходить в рождественскую полночь в поле и смотреть в небо: взорам людей, живущих праведной жизнью, открываются небесные высоты немыслимой красоты.

В рождественский сочельник во многих домах зажигают очаги, камины, а в огонь кладут деревянную колоду, предварительно обмазанную медом и посыпанную хлебными зернами. Огонь в очаге стараются поддерживать все Святки вплоть до старого Нового года. Вся семья собирается за столом, а если приглашают гостей, то загадывают об удачах и бедах на весь год, встречая первого гостя. Именно с ним связывают после все события, случающиеся в новом году. Поэтому на Рождество всегда старались приглашать только самых близких людей, которые могут принести счастье. К рождественскому столу пекут пирог с вложенной в него монеткой (или изюминкой, горошиной перца, орешком и т. д.). Хозяин дома делит пирог, и счастливым будет тот, кому достанется кусок с сюрпризом.

Святки на Руси всегда считались одним из самых веселых праздников. Всю неделю Святок люди старались прожить как-то особенно, отмечая каждый день своеобразными приметами и гаданиями. Особенно внимательно относились к снам, видениям и знамениям, которые приобретали на Святки особое значение. Считалось, что в сочельник, с 6 на 7 января, обычно снятся вещие сны, особенно при растущей луне, поэтому, для того чтобы запомнить сон, в изголовье кровати ставили свечу и клали сонник, чтобы утром немедленно заглянуть в него и разгадать приснившийся сон.

И все же главным обрядом, выполнявшимся на Святки, были знаменитые святочные гадания. В Болгарии существовал обычай святочных гаданий с колодцем. В полночь девушки собирались и в полном молчании зачерпывали из колодца ведро «немой» воды, обладавшей магической силой. Каждая девушка бросала в ведро горсть хлебных зерен, колечко или букетик со своей отметкой, а также другие предметы. Их вынимала маленькая девочка (незаинтересованная сторона) под пение обрядовых песен, содержание которых соотносилось с вытащенным предметом. Эти предметы после клали под подушку, чтобы увидеть во сне суженого.

Многие девушки на Святки выполняли нехитрый обряд привлечения жениха. Для этого нужно было взять печную заслонку, насыпать на нее хлебных зерен и накормить петуха. В этом обряде главное - привлечь петуха, символизировавшего мужское начало и, кроме ,того, олицетворявшего наступление солнечного дня (недаром считалось, что петушиный крик отпугивает нечистую силу). Зерна, которыми кормили петуха, являлись символом плодородия и достатка в доме.

Существовал также обычай святочного гадания с петухом. Для этого на полу рассыпались предварительно подсчитанные зерна, ровно в полночь приносили петуха (желательно черного) и отпускали его в комнату. По поведению петуха предсказывали будущее. Если он склевал все зерно, год будет удачным, а девушка, рассыпавшая зерно, выйдет замуж. Если петух склевал только несколько зерен, количество подсчитывали и выясняли, в какой день произойдет загаданное событие. Если петух вообще отказывался клевать, это предвещало неудачу. Вокруг петуха расставляли и другие предметы. Если петух во время гадания посмотрится в зеркало, жених будет красавцем и щеголем.

Взято на сайте http://www.shkola-razvitiya.ru/issue/show/44/
Творческое развитие детей один из важных аспектов в воспитании, очень важно, чтобы ребенок научился творить сам, а взрослые должны ему помочь, вовлекая его в творческий процесс на собственном примере.

Новогодние сувениры своими руками

На русском севере издревле была традиция на праздник делать из соленого теста фигурки с пожеланиями добра и достатка. Первую фигурку всегда оставляли для достатка дома, а остальные раздаривали с добрыми пожеланиями.
Наступающий год 2011 по китайскому календарю год белого (золотого) металлического кота (зайца). Поэтому будем лепить из соленого теста зайца и кота. Махровый заяц - зайчик из рукавички.

Раньше вместо белой пшеничной муки использовали ржаную, добавляя соль и воду. А соль добавляли в тесто из практических целей – она сохраняла поделки от мышей.
Приготовим тесто из 1 части муки, ½ части мелкой соли и примерно ¼ части воды. Тесто должно быть пластично. Дайте обязательно помять его ребенку.
Первым слепим кота. Для этого берем небольшой кусок теста и катаем шарик, будет тело кота.

Из него формируем конус с тупой вершиной, смотри фото. Ставим на поставку – картон. Вторым шагом будет лепка ушей. Опять скатываем шарик, из него скатываем конус и немного сплющиваем. А котика ушки острые.
Тесто должно быть пластично, если оно суховато, то смочите один палец в воде и помните тесто. Но и слишком много воды в нем не должно быть, иначе при сушке фигурки будут деформироваться.



Хочу заметить, что вы не должны делать все за ребенка, а только показывать последовательность действий: слепить шарик, положить на ладошку и т.д.
Ребенок должнен быть участником творческого процесса и делать все сам.

Итак, для того чтобы прикрепить ушко к телу кота, необходимо взять кисточку, намочить ее и смазать ею место, куда будет приклеиваться ушко. Таким же методом прикрепляйте и остальные части. Теперь возьмите зубочистку и сделайте ей углубление в ушке. Сделайте второе ушко.
Займемся теперь носом. Скатайте шарик, сделайте немного вытянутую форму и прикрепите к заготовке.
Замечательная аппликация - заяц из шариков.
Скатайте глазки и прикрепите их над носом. В них сделайте небольшое углубление зубочисткой – зрачок.
Делаем теперь лапки. Опять скатываем шарик, делаем конус, сплющиваем, немного изгибаем и приклеиваем к телу с боков. Смотри фото. На кончиках зубочисткой делаем углубления для имитации лапок.
Задние лапки делаем так – просто скатываем два шарика и прикрепляем их к низу фигурки. Последним лепим хвост, скатываем «колбаску» и приклеиваем к фигурке водой.


Как красить тесто для мукосолей

Если вы хотите, чтобы кот ваш сразу был цветным, то после того, как вы сделали тесто, отделите кусок для тела кота и добавьте туда густой гуаши, неразбавленной водой. А теперь мните тесто. Можно сделать, чтобы ваш кот был в крапинку, тогда тесто не вымешивайте до однородного цвета и получаться мраморные разводы. Спросите у ребенка, каким он хочет видеть своего кота или зайца, выберите цвет вместе.

Зайца сделайте аналогичным способом, только помните, что у зайца хвост круглый, небольшой и ушки вытянутые.

Игрушка – колокольчик из соленого теста.

В идеале такой колокольчик делают из глины. Но, что нам мешает сделать его из соленого теста. Единственно в этом недостаток - он не будет звенеть.
Итак, тесто раскатываем, вырезаем прямоугольник величиной 12см на 7 см. Тесто должно быть пластичным и не трескаться.

Сворачиваем прямоугольник в трубу, не забываем, что все швы склеиваются при помощи воды. Теперь верхнее основание сжимаем так, чтобы получились два острых ушка. Эти ушки необходимо еще подвытянуть. Теперь лепим нос, передние лапки, хвост, глазки. Можно коту слепить бант или сделать челку, кепку. Делаем задние лапки: скатываем «колбаску», сгибаем пополам, но не соединяем вместе, сплющиваем концы и зубочисткой делаем небольшие углубления – «пальчики» на кончиках лапок. Эту деталь сушим отдельно от кота. Все, когда зверушки готовы, сушим их на батарее.
Надеюсь, Вам очень понравиться лепить таких зверушек. И вы слепите, может быть, еще и поросенка, барашка и много других забавных персонажей.

1.


2.


3.

Сучасне сватання важко назвати весільним обрядом.

Традиція проводити обряд сватання нині майже повністю втрачена. Зберігся спрощений варіант такої традиції: молодий, заздалегідь заручившись згодою нареченої, приходить до її батьків в призначений день.

Прийнято піднести квіти матері нар

еченої і самій нареченій і, можливо, торт на стіл. Як правило, батьки вже знайомі з претендентом на руку і серце дочки, і якщо вони нічого не мають проти його кандидатури, погоджуються на шлюб. Офіційне сватання відбулося.

Далі відбувається знайомство та оголошення свого рішення батькам жениха: у призначений день майбутні свекруха і свекор приймають у себе обраницю сина. Матері майбутнього жениха так само прийнято дарувати весільний букет.

Батьки закоханих збираються разом, знайомляться і обговорюють організаційні моменти.
СВАТАННЯ В ДАВНИНУ

svatannya02Сватання проводили у вівторок, четвер або вихідні. Вибравши день для проведення сватання, його тримали в таємниці, так само, як і маршрут, по якому поїдуть до будинку. Головними учасниками цього обряду були свати і свахи.

Сватів вибирали з родичів або зверталися за допомогою до свах, завданням яких було знайти відповідну наречену, зібрати інформацію про її сім'ю, придане, характер, зовнішність тощо. Часто саме від сватів і свах парубок і дівчина дізнавалися про існування одне одного і тоді вже могли зустрітися таємно, а могли побачитися лише на весіллі. Всі переговори велися стоячи, щоб не виглядало, що дівчина «засиділася в дівках».

Переговори могли з першого разу закінчитися нічим. Це зовсім не означало, що батьки проти шлюбу, просто у той час вважалося непристойним спішно віддавати свою дочку, давати згоду з першого сватання. Сватів могли засилати і другий, і третій раз, хоча рішення було зрозуміле відразу. Якщо ж батькам не подобався претендент, то просили прийти іншим разом, посилаючись на молодість дівчини або на «недостатньо багате придане». У грубій формі вказувати на двері сватам батьків нареченої вимушували виняткові обставини, особисті мотиви. Тоді свати, покидаючи будинок, закривали двері спиною. При сприяливому повороті справи на друге сватання нерідко їздили самі батьки молодого. На цій зустрічі вже обговорювалися день весілля, майбутні витрати, придане нареченої, її обов'язки в новій сім'ї і т. д. Прийшовши до згоди, батьки призначали оглядини нареченої і день для відвідин будинку жениха, огляду його господарства. Закінчували зустріч гулянням і веселими піснями.

svatannya03 Етнографи відзначають, що були часи, коли дівчина сама могла засвататися до хлопця. І вважалося великим гріхом відмовити їй у такому разі і виставити її за двері. Дівчина могла врятувати життя осудженому козаку, сказавши: "Він одружується на мені. Відпустіть його".

Сватання було справою всієї сім'ї. Основним завданням оглядин і сватання був висновок майнових домовленостей, визначення економічної основи нового шлюбу. Свати розповідали про достоїнства жениха, розпитували про таланти нареченої. Після того, як було досягнуто згоди, сторони переходили до обговорення шлюбного договору. Сватів цікавило придане нареченої. А її батьків хвилювало матеріальне забезпечення їх дочки з боку майбутнього чоловіка, можливість не тільки сплатити весілля, але і забезпечити пристойне існування всієї майбутньої сім'ї. Прийнято було, щоб жених давав гроші на весільні подарунки. Подарунками могли бути не тільки гроші, але й одяг, продукти. На його гроші купувалися предмети "розкоші": черевики, шовкові сукні і хустки, шерстяні шалі. Обумовлювали час і умови виплати, а також кількість дарів з обох боків і кількість гостей на весіллі. Успішні переговори закінчувалися потиском рук.

Діалоги сватів в обряді сватання

Якщо ви не знаєте, що казати у такій ситуації або хочете, щоб Ваша промова відповідала звичаям на всі практично 100% - тоді спеціально для Вас ми підготували сценарій сватання згідно українських звичаїв та обрядів.

- Найясніший господарю, полювали ми зі стрільцем-молодцем і зайшли аж сюди. Заманила нас олениця - красна-дівиця. Довго йшли і сюди дійшли. просимо тебе, віддай свою оленицю - красну дівицю - та нашому стрільцю-молодцю.

Виголосивши промову, старший староста низько кланяється, спирається на палицю і чекає відповіді. Господар відповідає:

- Не знаю, про яку оленицю ви говорите, добрі люди. Не прибігала ніяка олениця в мою господу, може, помилився ваш стрілець-молодець. Може, до іншої господи прибилися олениця?

Старости:

- Ні, господарю, олениця в твоїй господі, ми йшли її слідом.

Тоді господар дає знак і хтось з родини вводить до хати стару жінку:

- Ось вам і олениця, панове стрільці, за нею гнались?
- Ні, дорогий господарю, то була золоторога, золотошерста, очі в неї - як зорі, зуби - як перли, вуста вишневі. Як гляне вона, то наче сонечко засяє.

Батько дівчини віповідає:

- Ніколи такої олениці не бачили. Помилились ваші очі, стрільці-молодці, не тим слідом ви пішли.
- Добре, коли очі помилились, то не помилиться наша зброя. Будемо вбивати оленицю.

Після цих слів господареві вклоняються і кажуть:

- Є, правда, у нас ще одна олениця, але вона дуже боязка і сором'язлива.

Заводять наречену і кличуть молодого, який стоїть у сінях. Після того, як молоді прилюдно виявляють згоду на шлюб, дівчина пов'язує руки молодого хусткою, старостів - рушниками. На знак згоди обмінюються зі старостами хлібом і запрошують їх до вечері.

Поде куди сватання відбувалося без жениха. Тоді всі пили чарку і домовлялися про прихід родичів нареченого у гості - «на оглядини». На cхідній Україні свати ходили з хлібом і, попередньо розламавши, підносили його в обмін на рушники. Якщо траплялася відмова, то дівчина виносила сватам гарбуза, що вважалося великою образою.

Сватовство невесты — свадебный обряд, при котором получалось предварительное согласие родственников невесты на свадьбу.

Сватовство - это традиционный обряд, во время которого женихом делается официальное предложение руки и сердца невесте.
Старинный обряд сватовства

В старину семья жениха засылала сватов в дом невесты. Сватами называли специально приглашенных людей или родственников жениха (братьев, крестного отеца). Из-за боязни сглаза выходили сватать лишь после захода солнца. К дому невесты шли молча, стараясь не вступать со встречным людом ни в какие разговоры. Зайдя в дом невесты никогда сразу не говорили зачем пришли ( хотя это стразу было понятно :-) ). Сначала говорили на отвлеченные темы, рассказывали байки, а уж потом: согласны ли родители невесты выдать девушку замуж.

Решение принимали родители, а девушки тем временем делали все от них зависящее: если девушка была согласна и жених ей был мил, то она брала веник и начинала мести пол от порога по направлению к печке, тем самым символизируя свое расположение к жениху и как бы зазывая сватов в дом; если же девушка была против, то мела пол в обратном направлении - к двери, как бы выгоняя сватов из помещения.
Современный обряд сватовства

Современный обряд сватовства, на время незаслуженно забытый, сегодня вновь начинает возвращать свои позиции.

В назначенный день будущий жених со своими родителями и сватом приходит в дом родителей невесты, чтобы засватать невесту. Будьте уверенны в себе и точно определитесь, что Вы просите.

Визит не должен быть продолжительным. Если родители жениха не были участниками сватовства, будущие молодожены посещают их, где будущий жених представляет родителям избранницу, а она дарит цветы будущей свекрови.

После этого молодым остается, зачастую самая сложная часть знакомства - встреча двух семей, которая обычно проходит дома либо у жениха либо у невесты, но вполне возможно эту встречу провести в нейтральном месте, что позволит снять некоторую напряженность с некоторых участников( например, с родителей, которые будут накрывать стол). Молодые знакомят родственников, каждый представляя своих. Начиная следует с родителей. Эта встреча очень важна: семьи не только должны познакомиться, но и обсудить организационные вопросы: о том, где будет проходить свадьба, кто организует застолье, свадебный кортеж, видеосъемку, фотосъемку, свадебного меню, где молодые будут жить после свадьбы, куда реально съездить в медовый месяц и самый болезненный вопрос кто за что платит. Считается, что все хлопоты организации свадебы должна брать на себя семья жениха, но ответственность между семьями может распределяться как угодно.

При желании молодых они могут организовать помолвку - вечер, на который собираются родственники и друзья молодых, где жених с невестой объявляют о своем желании сочетаться браком. Жених преподносит невесте кольцо, которое невеста носит до свадьбы. Помолвочное кольцо может передаваться из поколения в поколение. Время от помолвки до свадьбы — период, за который следует все хорошенько обдумать. И настает пора идти в ЗАГС.

Основной ход сватовства можно проследить из одного из традиционных сценариев.Сценарий сватовства невесты

Сваха со стороны жениха (он/она перевязана рушником, кланяется в пояс):

- Добрый день, хозяин с хозяюшкой, бабушка с дедушкой, тетушка с дядюшкой, братики-сестрицы - на все руки мастерицы! Прибыли мы к вам, ох, как издалека.. А привело нас к вам вот какое дело. Ни мало, ни много, а двадцать и пять лет растет и мужает в нашей семье королевич-делец, своему счастью кузнец. С виду он ладный, до работы жадный, по судьбе счастливый, по уму сметливый. Кровь течет в нем благородная, добрая молва за ним идет народная. И приснился нашему королевичу вещий сон. Будто заглянула к нему в окно спальни жар-птица - красная девица. Сама с лица белая, глаза манящие, щечки румяные, а губы пьянящие. Заглянула, улыбнулась, махнула крылом и пропала. Проснулся наш королевич сам не свой. С той ночи и затосковал, замаялся сердечный. Не ест, не пьет, все мечтает наяву найти жар-птицу, красную девицу и стать ее хозяином. Похудел весь, задумываться стал. Жаль нам стало королевича, ясна сокола. Взяли мы из подвала вина заморские, испекли хлеба подовые, выучили речи медовые и волшебный посошок: "Веди нас, посошок волшебный, скорехонько в те края далекие прямо в терем, где живет красна девица". И привел нас посох прямо в ваш дом. Так что, хозяева милые и приветливые, видите, что путники, уставшие с дороги. Просим уважить нашу просьбу и разрешить поискать в вашем тереме жар-птицу - красную девицу.

Сваха со стороны невесты:

- Не знаем, не ведаем, о ком речь ведешь. У нас в дому много девиц-красавиц проживает и все одна другой краше.

Сваха со стороны жениха:

- Так что-ж всех берем?

Жених:

- Нет! Это не та, по ком моя душа плачет.

Сваха со стороны жениха:

- Видите, не всяка лебедушка подходит нашему королевичу. Нет, нам любая не подходит. - Пусть он сам поищет в вашем доме ту, кто ему нужна.
(Жених идет в дом и выводит свою нареченную)

- У-у-у! Конечно! Теперь все видят, что это и есть та, по ком у королевича сердце болело! И с лица белая, и телом стройная. Только давайте испытаем ее.
(Сваха достает из кармана деньги мелочью и рассыпает на пол)

Сваха со стороны жениха:

- Вот сейчас посмотрим на тебя, уж ли зрячая ты, да нагнуться тебе не лень за каждой трудовой копейкой. А еще поглядим, уж не будешь ли ты сор из избы выносить. Бери веник, мети пол.
(Девушка должна быстро собрать копейки в кулак и опустить себе в карман или держать в руке. Если сваха со стороны жениха попросит у нее мелочь, не давать.)

Сваха со стороны жениха:

- Молодец, вижу хозяйкой экономной будешь, не станешь деньги разбазаривать и сор из избы не вынесешь, все при тебе останется. Там я бросала тебе деньги медные, чтобы вы со своим хозяином не были бедные, еще есть серебро, чтоб принесла ты в нашу семью только добро. А вот возьми денежку бумажную, чтоб вошла ты в наш дом хозяйкой простой, а не барыней важной. Вижу, что с заданием моим ты хорошо справилась. А вот ответь мне на такой вопрос: когда ты борщ варишь, сколько риса сыплешь: стакан, ложку?

Девушка:

- В борщ я мясо кладу.

Сваха со стороны жениха:

- Ох, хорошо отвечаешь, девица! Вот теперь время пришло при всех спросить у тебя, согласна ли ты?

Девушка:

- Да!

Сваха со стороны жениха:

- Если уж все услышали твой ответ, то возьми этот хлеб и в знак согласия разрежь его.
(Девушка должна разрезать хлеб на четыре равные доли)
хлеб разрезанный на четыре равные доли

Сваха со стороны жениха:

- Скажи, девица, кого первого с поклоном хлебом угостишь?
(Девушка должна взять в руки две доли хлеба и с поклоном преподнести родителям жениха, назвав их папой и мамой)

Сваха со стороны жениха:

- А теперь хочу спросить у родителей невесты: согласны ли они дать свое родительское благословение дочери?

Мать невесты:

- Да, согласна.

Отец невесты:

- Да согласен.

Сваха со стороны жениха:

- После того, как все согласны благословить свою дочь на брак с нашим королевичем, я думаю, уместно будет сейчас наметить нашу девицу - жар-птицу. Так как скоро сказка сказывается, да не скоро дело делается. До свадьбы еще есть время, и пусть до самой свадьбы наша жар-птица, красная девица ходит с меткой жениха, чтобы залетные петухи глаза не пялили и душу не смущали девице. А метим вещицей. Пусть носит на зависть подружкам и себе на радость.
(Дарят колечко или серьги )

Сваха со стороны жениха:

- Дорогие сваточки! В народе часто говорят, вот, дескать, женился, а сам и гвоздя забить не может. Чтобы у вас по этому поводу не было никаких сомнений, давайте сейчас попросим жениха забить в ваш порог гвоздь, чтобы считаться у будущей тещи желанным гостем.
(Жених вбивает в порог гвоздь)

Сваха со стороны жениха:

- А теперь, жених, подари тестю молоток, чтобы в ваших отношениях был толк, а теще подари шоколадку, чтобы свадьба прошла гладко.
(Жених дарит подарки: тестю молоток, теще - плитку шоколада)
дары на сватовство

- Дарю вам молодые первый подарок—росток. А что бы росток возмужал нужно его поливать, ухаживать, беречь. Так и семью свою вы должны защищать от всех невзгод, беречь как самое святое.
(Сваха дарит молодым росток)

Сваха со стороны жениха:

- А сейчас примите от нас к вашему столу вина заморские и вот этот волшебный мед. Вам, хозяева, этим медом ушки смажем, чтобы вы о своем зяте никогда ничего плохого не услышал, и глазки смажем, чтобы вы в своем зяте ничего плохого не увидела, а остальное я себе на язык намажу и стану на общем нашем застолье речи вам сладкие говорить...

Реквизиты:

рушник для перевязывания свахи. Его после сватовства отдают молодым. Этот рушник используют и для дальнейшей регистрации, и для венчания, и на него принимают через порог первенца из роддома.
хлеб круглый. Его должны съесть весь, после того, как невеста его разрежет в знак согласия.
деньги мелочью.
вино, водка, закуски.
мед - стакан или баночка.
подарок невесте
подарок теще - плитка шоколада.
подарок тестю - молоток.
посох - палка, украшенная лентами.
росток (если название растения мужского пола, то первым должен родиться мальчик, и наоборот)


Можно выбрать и более современный или экзотический сценарий.

Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. У циклі сімейної обрядовості переплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких належить до різних історичних періодів з притаманними кожному з них нормами і поглядами. Біля витоків свого формування сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім'ї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил. Із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачали свій первісний зміст, все більше набуваючи розважального характеру. Так формувався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс. Таким в основному він залишається і тепер, хоча й зазнав значних трансформацій та спрощень.

РОДИЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ – складова сімейної обрядовості. Вона є сукупністю звичаїв та обрядових дій, спрямованих на створення сприятливого психологічного настрою для породіллі, прийому родів та вшанування породіллі й новонародженого. Обряди, пов'язані з народженням дитини, прийнято підрозділяти на три цикли: передродові, власне родильні і післяродові. Передродові обряди покликані сприяти нормальному протіканню вагітності та доброму самопочуттю жінки. Оскільки вони торкалися делікатних справ – чекання родів та появи нового члена сім'ї, то були насичені обереговими діями та повір'ями. Породіллю насамперед оберігали від усіляких несподіванок та неприємностей. Народженню дитини колись надавали більшого значення: згідно із звичаєвим правом сім'я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітність – нещастям: Хата з дітьми – базар, а без них – цвинтар. У народі склалася ціла система табуацій, що нібито оберігали жінку. Породіллі заборонялося, наприклад, споживати горілку, дивитися на змій, зустрічатися з каліками, сліпими та хворими. Нерідко жінка підперезувалася широким вовняним поясом, який слугував за оберег, а гуцулки натягали чоловічі штани, щоб відволікати увагу злих сил. Узагалі вважалося: чим менше людей знають про вагітність жінки, тим легше пройдуть роди. В деяких гірських районах України жінки з цією метою шили спеціальний облягаючий одяг, в якому і спали: через це діти нерідко народжувалися кволими.

РОДИ (пологи, злоги, народини, родиво) відкривають цикл власне родильних обрядів. Зважаючи на драматичність події, роди найбільшою мірою обставлялися обереговими і магічними обрядами. Під час родів відкривали двері, відчиняли всі замки, розв'язували усі вузли, щоб дитина легше вийшла на світ; породіллю ж обкурювали зіллям. Усі ці дії виконувала спе ціально запрошена жінка, досвідчена у таких справах – баба-повитуха. У різних районах України вона мала свою назву: на Поділлі – баба-бранка, Поліссі – баба, бабушка, Полтавщині – баба пупорізна, породільна баба, на Середній Наддніпрянщині – пупорізка, різна. Перед тим як прийняти роди, повитуха на знак того, що саме відбувається в хаті, стелила на призьбі веретку, а на вікні ставила пляшку з буряковим борщем. Прийнявши дитину, вона відтинала пупа: хлопчику на сокирі (щоб господарем був), дівчинці на гребені (щоб доброю пряхою була). Гуцули на честь народження дитини палили з рушниці. Великого значення при родах надавали першій купелі – і не лише з гігієнічних міркувань, а й з оберегових. Адже вода, за народними уявленнями, символізувала силу і чистоту. Щоб дитина росла здоровою, використовували освячені трави та квіти (свячене зілля), у купіль дівчинки додавали меду, іноді молока (щоб гарною була), хлопчикам клали коріння дев'ясила (щоб сильними були) або й сокиру (щоб умів майструвати). Кожен, хто приходив до хати під час купання, мав кинути у купіль монету на щастя. Скупану дитину обсушували біля палаючої печі, що знов-таки диктувалося не тільки вимогами гігієни, а й давнім звичаєм: прилучення до домашнього вогнища. Серед гуцулів було прийнято прив'язувати до правої ручки дитини мішечок зі шматочком глини, узятої з домашньої печі. В інших регіонах як обереги використовували ножиці або ніж, котрі клали у люльку (Полісся), вугілля з печі чи шматочок хліба з сіллю (Волинь).

ІМ'ЯНАРЕЧЕННЯ – давній звичай, пов'язаний з вибором імені для новонародженого. Був відомий також під назвою йти за іменем і в основному поширений на Волині, Київському Поліссі, Харківщині. Це найдавніша форма вибору імені, в якому брала участь баба-повитуха. Пізнішою формою було ім'янаречення, пов'язане з хрещенням,– йти за молитвою. Одним з її різновидів, поширеним на Чернігівському Поліссі та Східній Полтавщині, було обрання імені бабою-повитухою разом з кумами; другий варіант, характерний для Середньої Наддніпрянщини і Півдня України, передбачав ім'янаречення дитини тільки кумами. Зазначені форми ім'янаречення , відрізняючись лише головними дійовими особами ритуалу, за змістом були майже ідентичними. Баба-повитуха або ж повитуха з кумами, чи самі лише куми йшли з подарунками (хлібом, пшоном та куркою) до священика, щоб одержати ім'я. Причому воно обов'язково мало сприяти щастю та благополуччю новонародженого, а таким могло бути або ім'я святого, якого мали відзначати найближчим часом, або ім'я відомої людини. Звичай надання імені відбивав і певні норми моралі та звичаєвого права, наприклад, дитині, яка народжувалася поза шлюбом, давали негарне (нелюдське) ім'я. Таке ім'я давалося і в тому разі, коли до церкви йшли без дарунків або коли родина новонародженого чимось завинила перед церквою чи громадою. А втім гарне ім'я можна було і випросити у попа за певне підношення. Якби там не було, але, повернувшись додому, баба-повитуха поздоровляла батьків з ім'ям і оголошувала про день хрестин.

ПРОВІДУВАННЯ (отвєдки, одвідки) – невід'ємна частина звичаїв, пов'язаних з народженням дитини. Провідування мало за мету підтримати породіллю та віддати їй шану. Цю місію виконували тільки жінки. Участь чоловіків була небажаною, оскільки вони могли зашкодити роділі. З цієї ж причини не мали права провідувати по роділлю хворі та вагітні жінки. Певні обмеження на провідування мали жінки різного віку та родинного стану. Залежно від цього розрізнялися два види провідувань – одвідки та родини. На одвідки, як правило, приходили поодинці і в основному літні родичі та сусіди, а також баба-повитуха; на родини — переважно юрбою і лише молоді родички, іноді приходила й баба-повитуха. Провідування відбувалося кожного недільного ранку протягом двох-шести тижнів. Годилося приходити до породіллі з дарунками: хлібом та полотном на пелюшки. Навіть найбідніші відвідувачі не йшли з порожніми руками – приносили бодай хліб із сіллю. Заможні дарували ще й різні страви, які символізували очищення. На Київському Поліссі це були млинці та пампушки, на Чернігівському Поліссі – яйця та кисіль, на Поділлі – мед, у степовій Україні – хліб, на Волині – варені груші. Коли приходили на одвідки, усе принесене віддавали породіллі та бабі-повитусі; на родинах же влаштовували гостину з обов'язковою стравою – кашею. Першою їла кашу породілля, потім баба-повитуха, а далі й усі присутні, немовби демонструючи прилучення до спільних жіночих справ. Останнє особливо яскраво виявилося у звичаї першого годування новонародженого тією з присутніх жінок, котра мала своє немовля. Цей звичай сягає давніх часів матріархату, коли жінки по лінії матері становили ядро однієї общини.

ХРЕСТИНИ – комплекс обрядових дій, спрямованих на прилучення дитини до сім'ї, общини і християнського світу. Розрізнялись декілька варіантів хрестин – переважно народні, суто релігійні та змішані. Найбільш поширений на Україні останній варіант: спочатку дитину хрестять у церкві, а потім у родині влаштовують гостину. Це знайшло відбиток, до речі, в усталених висловах: йти на хрестини, йти на хлібосілля, йти на збір. Переважно релігійний обряд хрестин зберігався в західних районах України (там вважалось: поки дитина була нехрещеною, мати не могла її годувати). Серед гуцулів, наприклад, було заведено, йдучи до церкви, стелити на поріг петик (верхній одяг), на котрий клали дитину. Після того як мати тричі переступала через дитину, кума брала її на руки і виносила у сіни. Там баба клала під поріг ніж, а кума, переступаючи поріг, подавала ніж через вікно. Після цих магічних обрядів куми несли дитину до церкви на хрещення. В обряді хрестин важливу роль відігравали куми, або другі батьки новонародженого (у церковному варіанті – хрещені батьки), яких запрошував батько немовляти. На Середній Наддніпрянщині обирали переважно одну пару кумів із близьких родичів, на Волині – дві-три пари як із близьких, так і з далеких родичів, на Поділлі – до п'яти, з родичів і знайомих, на Наддністрянщині – до десяти пар, так званих нанашок. Відмова від кумівства вважалася за гріх. Але й відповідальність у кумів була великою: вони справляли для похресника усі хрестильні обряди, пострижини, весілля. У свою чергу батьки похресника несли кумам пироги, а підростаючі похресники щороку провідували своїх других батьків (й бабу-повитуху), несли їм "вечерю". Після хрестин у церкві куми й сусіди збиралися до хати новонародженого за святковий стіл. Обов'язковою стравою на гостинах була бабина каша . Закінчувалися хрестини відвіданням кумів батьками новонародженого, які приносили у дарунок сім хлібів і полотно.

ЗЛИВКИ (зливання, обливання, помити руки) – обряд очищення баби-повитухи й породіллі. Він містив у собі як релігійно-магічний ритуал – очищення від нечистих сил, такі гігієнічні дії. Згідно з християнськими уявленнями, породілля протягом 40 днів була нечистою. По закінченні цього терміну вона мала йти до церкви на вивід, молитву, щоб одержати благословіння. Поряд із цим поширеним варіантом побутували і суто народні зливки, що грунтувалися на вірі у цілющу силу води. Розпорядником цього обряду була баба-повитуха. Майже скрізь обряд зливок виконувався двічі: на другий (Волинь), третій (Київщина) або сьомий (Поділля) дні та на сороковий день після церковного очищення. Для виконання обряду баба наливала у миску воду, клала туди ягоди калини (щоб породілля була гарною та здоровою), зерна вівса і зливала породіллі воду на руки. Потім, намочивши руку у воді, тричі прикладала до обличчя породіллі, примовляючи: Зливаю свою руку, а твою душу. На закінчення лила трохи води з ягодами за сорочку породіллі та всім присутнім жінкам, щоб у них ще народжувалися діти: хто хотів хлопчика, тій кидали овес, а хто дівчинку – то калину. Обряд завершувався гостиною та обдаруванням баби-повитухи.

ПОСТРИЖИНИ – традиційне відзначення річниці від дня народження дитини. На цей ювілей обов'язково запрошували повитуху та хрещених батьків. Посеред хати на долівці простилали вовною догори кожух (як обереговий знак), садовили на нього хлопчика, і названий батько вистригав своєму похресникові трохи волосся навхрест. У гуцулів такий обряд називався обтинанням (рубанням, обрубуванням) і проводився двічі: через місяць після народження (як знак прилучення дитини до роду) і в рік повноліття, символізуючи перехід підлітка до нового соціального стану. У більш давні часи обтинання виконували сокирою, пізніше для цього використовували ножиці. Дівочий різновид пострижи – це обряд заплітання (на Закарпатті воно проводилося через п'ять років після народження) – урочисте плетення навхрест перших кісок. Для цього ритуалу батьки запрошували хрещену мати, якій дарували колача та хустку.

ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ. Утворенню сім'ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася весільна обрядовість – справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику. У характері весільної обрядовості відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) – це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя – своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу. Пережитком матріархату є й пріоритетна роль матері у весільних дійствах. Саме вона вирішувала питання про заміжжя дочки, зустрічала весільний поїзд, виряджала молодих до вінчання, вбирала дочку-наречену у вінок, вела молодих на посад. Рудиментом шлюбу дохристиянської доби є звичай накривати сина-нареченого білою переміткою у барвінкових обрядах. У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин. "Сценарій" традиційного народного весілля в основних рисах зберігся й дотепер – більшою мірою в сільській місцевості та у значно трансформованому вигляді в умовах міста.

ДОШЛЮБНЕ СПІЛКУВАННЯ. Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом яких була ритуалістика молодіжного спілкування. Українці кажуть: Як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. Ця народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й сім'ї, особливо у минулому, коли одружувалися на все життя і тільки з однією людиною. Тож момент вибору судженого був дуже відповідальним. У виборі шлюбного партнера перепліталися різні інтереси. Дівчина прагнула зустріти обранця, котрий припав би їй до душі, батьки жадали помічника у домі, громада – голову міцного господарства. Система дошлюбного спілкування передбачала певні норми залицяння та сватання, які майже до кінця XIX ст. грунтувалися на патріархальних засадах. Молодь спілкувалася переважно в межах свого села, а в містах – у межах вулиці, навіть свого "кутка". На рубежі XIX – XX ст. цей принцип був порушений і молодь нерідко шукала собі пару не тільки у своєму селі, а й у навколишніх. Хлопці та дівчата зустрічалися на вулицях, ігрищах, толоках, вечірніх сходах, ярмарках. Найпоширенішими формами дошлюбного спілкування були вулиці, забави, годенки, вечорниці тощо. На забавах молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. У холодну пору збиралися в приміщенні на досвітки та посиденьки. Приходили самі лише дівчата і не стільки заради розваг, скільки для роботи; на супрядки – і хлопці, і дівчата частково для роботи, частково для розваг; на вечорниці – в основному для розваг. Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця, а, наприклад, на Прикарпатті на забавах були присутні батьки або старші родичі. Це, втім, не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Колись уся громада зневажала дівчину, яка давала волю не стримному коханню. Траплялося, таких дівчат били мотуззям від дзвонів, намоченим у соляній ропі. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізично карати хлопця і дівчину за перелюбство. Однак подібні випадки траплялися рідко, оскільки вся система виховання молоді грунтувалася на дбайливому, лицарському ставленні хлопців до дівчат і наречених, на романтизації почуттів.

СВАТАННЯ (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодний, слово). Починалося весілля сватання, коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі – ходили і його бать ки, а на Закарпатті – ще й брат або сестра. Досить складний обряд сватання вельми стисло описав Т.Г. Шевченко: "Покохавши літо чи два... парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку". Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали "розвідника", котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили.

СВАТАННЯ ДІВЧИНИ. Прийміть мене, мамо, я ваша невістка – такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої. Сватання дівчини як відгомін матріархату здавна побутувало у різних народів і не суперечило традиційним шлюбним ритуалам. Але вже за середньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Певний виняток становили українці. В їхньому середовищі він, у цей час при забутий, зажив новим життям. Цьому сприяло, зокрема, те, що через постійні війни чоловіки надовго йшли з рідної домівки, а сім'ю очолювали жінки. З огляду на це зростали їхні права у родині, у тому числі пріоритет у сватанні. Недаремно тоді побутував вислів взяти замуж – замість пізнішого піти заміж. Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що існував у XVIII ст.: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка. Проте в міру того як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї поступово забувалися. І вже наприкінці XIX ст. ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором'язливого колупання печі та подавання старостам весільних рушників.

УМОВИНИ (оглядини, розглядини, обзорини, печеглядини) – знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. Природа цього звичаю пов'язана з укладом селянина-трудівника, для якого господарство було основою його життєдіяльності. В ньому проглядається і серйозність ставлення до утворення сім'ї: якщо молодий не мав свого господарства, то він не мав і права на створення родини. Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб умовини завершилися шлюбною угодою. Бувало, навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коня, волів або сільськогосподарський реманент. Проте не в усі часи і не скрізь умовини сприймалися так однозначно. В цілому ж критерії оцінки обранця чи обраниці в середовищі українців базувалися на іншому грунті. З погляду тогочасної дівчини суджений мав бути передусім хазяїном, опріч того – врівноваженим, спокійним і непитущим, а суджена, з погляду хлопця, – працьовитою, справною господинею, а ще й чепурною та привітною. З моральних якостей найбільше цінувалася доброта. Отже, сімейне щастя ототожнювали передусім із доброзичливими взаєминами між подружжям: Не потрібен і клад, якщо у чоловіка з дружиною лад. Про хиткість цього звичаю може свідчити довільність його дотримання: у "класичному" варіанті умовини передували заручинам, але могли поєднуватися з ними, проводитися після них або й зовсім не проводитися.

ЗАРУЧИНИ (полюбини, хустки, рушники, сватанки) – заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності. На заручинах до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родичів. Після усіх церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася за безчестя, за відмову ж відшкодовували матеріальні витрати та ще й платили за образу. На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений – барвінкову квітку, наречена – червону стрічку у косах або квітку (на Буковині – траву). В західних районах більш поширеними були вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому. Існувало повір'я: якщо вінок пропаде – не буде щастя у подружньому житті.

БАРВІНКОВІ ОБРЯДИ розпочинали власне весілля. Вони символізували освячення шлюбу громадою і включали цілий ряд обрядових дій: збирання барвінку, материнське благословіння на плетення вінків, їх виготовлення та одягання. У різних районах України барвінкові обряди мали свої особливості. Найбільш поширеними вони були в Карпатах та на Наддністрянщині. Там по барвінок йшли молодіжною громадою з музикою, на Бойківщині – молода з дружками та малим хлопцем, на Закарпатті – дружки молодого і молодої. На Середній Наддніпрянщині та у східних районах по барвінок йшла тільки молодь, яка виготовляла барвінковий вінок лише як прикрасу до короваю.

ДІВИЧ-ВЕЧІР (дівичник, вечорина, вечоринки, дружбини, пироги, збірня, головиця, заграванки, заводини) влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді. Дівич-вечір у домі нареченої відзначався особливою ліричністю. Дівчата-подруги вили гільце: оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків виготовлені під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених. Одягання вінків супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї (на Прикарпатті – на застелене кожухом ярмо), після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У більш давні часи всі ці дії виконувала мати. Старша дружка (весільна матка) чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом. Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню і сусідів на весілля.

ВЕСІЛЬНИЙ ПОЇЗД (поїзд, свати, почет, дружина). Його складали головні дійові особи весільної обрядовості – з боку молодого і з боку молодої. На перших етапах весілля ці групи перебували у протиборстві, на заключних – у порідненні. Центральними фігурами весільного поїзду, навколо яких розгорталися всі обрядові дії, були наречені. Групу нареченого представляли старший дружка (боярин), хорунжий, старший сват, дружка, світилки, групу нареченої – старша дружка, брати. Всі вони разом складали почет молодих, виконуючи ритуальні функції переважно на перших етапах весілля: під час плетення вінків, завивання гільця, запросин.

ВЕСІЛЬНІ ЧИНИ. Українське весілля – багатоактова народна драма з численними дійовими особами, кожна з яких виконувала свою обрядову роль. Власне, майже всі весільні гості (свати, сватьбові) мали свої весільні чини. Функцію розпорядника весілля виконував староста (сват). Він починав сватання, ділив коровай, виголошував прощі, в деяких регіонах одягав намітку нареченій, виконував і деякі обряди, що мали правове значення. Не даремно старосту вважали за представника громади. У парі зі старостою виступала його дружина – старостіна (сваха, свашка), яка брала участь в обміні подарунками, хлібом, в обрядах покривання молодої. До почту молодих входили весільні чини, які виконували важливі, але одномоментні функції: приданки, закосяни, свашки виконували обряд пов'язування намітки; світилка стежила, щоб не згасли свічки при виконанні обряду посаду; брат про давав сестру-наречену; солов'ї (хлопці, родичі молодої) продавали її придане. Серед весільних чинів були й ті, хто "спеціалізувався" на виконанні окремих обрядів: вінкоплетниці, коровайниці, візники (возниці, кодаші), гудаки (веселики, музики), кошельник (при обдаровуванні); весільні атрибути несли хорунжий і прапор. Усі весільні чини мали обрядові відзнаки: найповажніші перев'язувалися рушниками, інші чіпляли букети на піджаки і квітки на капелюхи.

БГАННЯ КОРОВАЮ – один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію. Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Бгали його у п'ятницю або суботу в домі молодої (у східних районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей. Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Весь процес бгання короваю обставлявся ритуальними та магічними діями. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще сім). Щоправда, в деяких районах запрошували парне число жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі. При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді. Спільність дій під час бгання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім'ї. Для цього коровайниць зв'язували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений – злу долю. Тому коровайниці "улещували" коровай приказками та піснями. Кожен із весільних хлібів мав своє призначення: з паляницею йшли свататися, з шишками та колачем запрошували на весілля, голубки та гуски дарували коровайницям. Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку й щастя, а наприкінці весілля його розподіляли між усіма присутніми.

ЗАПРОСИНИ передбачали збір дружини (весільного поїзда) та запрошення гостей. Їх проводили у неділю зранку. У супроводі бояр та дружок матері молодого й молодої виряджали своїх дітей на запросини. Молода у національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками, обходила хати й дарувала господарям шишки, промовляючи: Просили вас батьки, і я вас прошу прийти на малий час – на весілля до нас. Як правило, запрошували близьких і далеких родичів, сусідів та знайомих, а у невеликих селах – усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, що відбилося в іронічному прислів'ї: Просили по дорозі, щоб не були на порозі.

ВИРЯДЖЕННЯ МОЛОДОГО – початок кульмінаційного весільного обряду – посаду молодих, який мав санкціонувати шлюб. Виряджала молодого мати, напинаючи на нього вивернутий вовною наверх кожух та обсипаючи зерном та дрібними грішми. Опісля молодий у супроводі весільного почту їхав по наречену. Схема цієї поїздки досить-таки складна. Власне, їх дві: найдавніша (з дому нареченого в дім нареченої і знов до хати молодого) та більш пізня (з дому нареченого в дім нареченої, потім до церкви, після до хати молодої, потім повернення до своєї хати без молодої, знов до хати молодої і повернення до батькового дому з молодою). Основну обрядову і санкціонуючу функцію виконувала мати молодої: вона зустрічала почет, благословляла заручених на вінчання, а потім зустрічала їх після нього. Зустріч відбувалася біля порогу оселі нареченої. Молоді тричі вклонялися батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. Нерідко мати зустрічала молодих у вивернутому кожусі: щоб зять був багатий. Складна церемонія весільного походу передбачала і декілька викупів за наречену. Перший влаштовували у вигляді перейми неодружені хлопці на знак того, що відпускають дівчину з молодіжної громади. Повторювався викуп біля воріт хати нареченої (ворітна) – за право вступу молодого на територію іншого роду, потім у сінях – за місце біля нареченої. Останній викуп – весільний пропій – відбувався наприкінці весілля.

ПОСАД – обрядові дії, що санкціонували остаточне скріплення шлюбу та поріднення родів. Вони включали обряд викупу місця біля нареченої, обмін дарами між родинами молодого і молодої, розподіл короваю та обдарування молодих. Посад здавна був юридичною санкцією шлюбу та й залишився таким після введення церковного вінчання.

ВІНЧАННЯ – форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом XVII – XVIII ст. На перших етапах цього процесу вінчання погано сприймалося населенням України, оскільки суперечило народним весільним обрядам. Повінчані молоді нерідко жили нарізно, аж поки не справлять традиційне весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили і стало невід'ємним компонентом весілля. І все ж таки остаточне скріплення шлюбного союзу залишалося за народними обрядами. Не даремно вінчання передувало давньому санкціонуючому народному обряду – посаду. Довгий час воно сприймалося крізь призму язичницьких традицій, свідченням того є велика їхня частка у християнському обряді вінчаня. Перед тим як йти до церкви, молоді просили у батьків благословіння. Ця церемонія проводила ся із хлібом-сіллю. Під час вінчання дружки тримали на правому плечі молодого хлібину зі свічкою, а над лівим плечем молодої перемітку. Це також елементи народної обрядовості, які дещо "заземляли" духовний церемоніал. Водночас церковне вінчання збагачувало традиційне народне весілля ідеєю освячення шлюбу, закріплюючи цінності сімейного життя.

ПОКРИВАННЯ – найдраматичніший весільний обряд, що символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з'їдання молодими символізували створення нової сім'ї. Далі символічні дії через розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. У найдавніші часи об ряд розплітання здійснювався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці ж XIX ст.– як в домі молодої, так і в домі молодого приданками, свекрухою й навіть молодим. Молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: по садовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд – відсікання коси. Після церковного вінчання розпочиналися танці, під час яких молодій обтинали косу. Родичі молодого прив'язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий серед танцю повинен був виявити таку спритність, щоб єдиним ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього родичі молодої приймали хлопця до свого роду. Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі... Від цього моменту вона переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема, вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. Виходити поміж люди без нього вважалося непристойним. Обряд покривання був останнім, що виконувався в домі нареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому, а разом і її посаг.

ПОСАГ (придане). Кожна українська дівчина готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню. Адже посаг складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір'ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей. Отож, до весілля дівчині належало багато працювати. А втім ця праця не була для неї обтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях та оденьках, де і працювали, і розважалися. Траплялося, дівчина не встигала приготувати собі посаг. У такому разі народні звичаї передбачали спеціальні перед весільні дії – торочини, на які приходили подруги нареченої. Завершували готувати посаг у передостанній день весілля. Після обряду пов'язування молодих його урочисто везли до нареченого. Скриню супроводжували брати й свахи, які дорогою показували посаг гостям та односельцям – виймали із скрині гарні речі. Однак посаг мав продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність. Якщо він характеризував дівчину як добру майстриню, її почет зустрічали хлібом-сіллю, співали величальної. Парубки також брали участь у створенні матеріальної основи майбутньої сім'ї – вони, як правило, працювали у господарстві. Причому до цієї праці їх залучали досить рано – з 12-13 років. Адже молодий, беручи шлюб, мав сплатити нареченій віно – своєрідний викуп, вартість якого або дорівнювала посагу, або навіть перебільшувала його. Хоча з часом розмір посагу та вартість віна зазнавали змін, сам принцип підготовки молодих до матеріального забезпечення сім'ї залишався одним із найважливіших.

КОМОРА – цикл обрядів шлюбної ночі, що складався з двох частин: перша включала обряд перевдягання молодої, чипчини, вивід її до гостей, власне комора, демонстрацію цнотливості (перезву); друга – приєднання невістки до родини чоловіка, розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та обдаруванням молодих і родини нареченого. Подекуди за вершальний весільний обряд мав назву пропій або придана (переважно в районах з російським населенням). Наступного ранку дотримувалися ряду обрядів, в основі яких лежала віра людей в особливу силу молодої. В їх числі митвини – ходіння молодої по воду, вмивання та окроплення всіх оточуючих; биття каші – ритуальне приготування каші, її "продаж" гостям та обсівання нею двору й худоби.

КОЛАЧИНИ (покалачини, хлібини, честь, дякування, розхідний борщ, свашини) – обряд післявесільного циклу, спрямований на зміцнення зв'язку між сватами та полегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду. Відбувалися колачини., як правило, через місяць після весілля у батьків молодої, куди приходили на гостину молоді з найближчими родичами та батьки молодого. За звичаєм, молоді дякували своїм батькам, даруючи їм по 12 колачів, батьки у свою чергу обдаровували молоде подружжя полотном та перемітками. Протягом перших місяців шлюбу влаштовували й інші обряди, покликані урізноманітнити спілкування молодих з родичами та свояками: сватини – жіноча вечірка в домі молодої, куди запрошувалися свахи; гостина – відвідування молодою своїх батьків; пропій – пригощання молодим весільних батьків та гостей, щоб запити своє господарство.

ПОХОВАЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ – система дій, спрямованих на допомогу родині небіжчика в його похороні, шанування померлого та прилучення до культу предків. Смерть завжди сприймалася людьми як велике горе, і в той же час вони розуміли її неминучість: Якби не вмирали, то б під небо підпирали. Ставлення до смерті було неоднозначним, відбиваючись і на характері поховальних обрядів. Згідно із народними світоглядними уявленнями людина мала три субстанції: тіло, душу та дух. Смерть означала відторгнення од тіла як душі, так і духу. Але якщо душа покидала тіло назавжди, то дух нібито міг повернутися до тіла, що вважалося неприродним. Виходячи з цього визначалися усі дії ритуалу поховання померлого. Вони насамперед були спрямовані як на забезпечення успішного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу мерця. Звідси всю поховальну обрядовість можна поділити на дві основні частини: похорон і поминки.

ПОХОРОН – система обрядових дій та ритуальних норм поведінки, пов'язаних зі сповіщенням про смерть, підготовкою небіжчика до похорону, власне похованням, прощанням із покійним. Коли вмирала людина, про це сповіщали всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки чи перемітай. Небіжчиків готували до поховання за усталеними звичаями. Їх обмивали і наряджали у новий одяг: літніх – у переважно темних кольорів (бойки, навпаки, вбирали покійного у біле шмаття, а гуцули завивали у біле полотно), молодих дівчат – у спідниці синього, зеленого та жовтого кольорів, які в народі вважалися жалобними. З жінок знімали усі прикраси, пов'язували хусткою або вдягали намітку. Чоловіків ховали без головних уборів, але клали у труну шапку чи капелюха. Прощатися з небіжчиком приходили всі односельці, клали йому на груди гроші, молилися, а потім віталися з ріднею. Було прийнято вітатися не традиційним "Добридень", а спеціальною формою: "Здорові будьте". Небіжчика було прийнято одспівати. Перед тим як священик мав прийти по тіло, по кутках хати навхрест клали по колачу зі свічками. Колачик клали за пазуху також і покійнику, додаючи туди трохи грошей, щоб міг перевезти на той світ. Після виголошення "вічної пам'яті" свічки гасили. На кладовище небіжчика супроводжу вала похоронна процесія: попереду несли хрест, за ним несли домовину, а далі йшли родичі та односельці. У давніші часи перед домовиною несли миску з коливом, а позаду вели худобу. Перед тим як опускати труну в могилу, родичі оплакували небіжчика або, як то прийнято у гуцулів, сурмили у трембіти. У могилу кидали три грудки землі та гроші. Закінчувався похорон тим, що біля могили покійника з'їдали коливо на знак згуртування усіх живих.

ПОМИНКИ – звичай вшанування померлого та культу предків. Поминали покійника одразу ж після похорону, а також на дев'ятий (дев'ятини) та сороковий (сороковини) дні і через рік (роковини). Крім того, щороку через тиждень після Великодня (на Поділлі – на Зелені свята) влаштовували громадські колективні поминки – проводи (гробки) в пам'ять усіх померлих предків. І сьогодні люди сім'ями йдуть до кладовищ – прибирають могили, влаштовують ритуальне пригощання, залишають страви, квіти та стеблини "татарського зілля", яким здавна квітчали не тільки могили, а й власну оселю у клечану суботу. Одразу після похорону в домі померлого робили поминальний обід з обов'язковим ритуальним блюдом – коливом. На дев'ятий день після смерті також робили поминальний обід у хаті померлого, а до церкви несли дев'ятину – сир, масло, бринзу, горох. Звичай зобов'язував рідних померлого протягом шести тижнів приносити щонеділі до церкви колачі за душу померлого, а через три місяці і півроку класти на могилу ритуальну страву.

Дівчина мала надбати до 100 рушників

Дівчата змалку готувалися до весілля, найкрасивішого й найбільш ліричного в їхньому житті. Опанувавши основи роботи з прядкою, а також хитрощі гарної вишивки, вони починали готу­вати собі посаг, а точніше, ту його частину, за якої складали думку про молоду, — скриню.

До скрині входили насамперед одяг і рушки а також постільна білизна.
Вишиті подушки в українській хаті

Вишиті подушки також входили до посагу
Ткацький верстат в українській хаті

"Робоче місце" майбутньої нареченої

Дівочий посаг міг включати до 80—100 рушників, кожен з яких був ма­леньким витвором мистецтва. У нього вкладалися мрії про щас­ливе майбутнє, про щасливе сімейне життя.

Крім того, у скрині мало бути багато різноманітних хусток стрічок та сорочок. Як і рушники, вони активно використовувалися майже у всіх весільних об­рядах, і дівчині доводилося червоніти, якщо комусь їх не виста­чало.

Крім того, змалечку дівчина й опосередковано готувалася до весілля: вчилася готувати страви, доглядати худобу та вправно ро­бити всі хатні справи.
Парубкувати можна було і до 50 років

Хлопці теж готувалися до майбутнього весілля заздалегідь. По-перше, вони мали стати гарними господарями, а по-друге, назби­рати певну суму власних грошей, щоб було за що викупати молоду і сплатити за посаг. І їм треба було поспішати. Адже в Україні в пошані був ранній шлюб.

Статус парубка зберігався аж до весілля. Тому не дивно, що “хлопцями” в українських селах могли бути і 50-річні холостяки.

Хлопці в українських селах одружувалися зазвичай до двадця­ти трьох років. А дівчата виходили заміж у 16—18 років (у 16 років дівчина вже була «на порі»). Дівка двадцяти років, котра не ви­йшла до того часу заміж, вважалася в народі «перестаркою», і з кожним роком їй все важче було знайти собі пару.

Представники сильної статі теж довго не парубкували, вони прагнули чим скоріше знайти свою суджену. Тут ніякі ворожіння не допомагали, треба було спілкуватися, знайомитися, обирати…
Вечорниці і “вулиця” – “клюби” сільської молоді

Дошлюбне спілкування сільської молоді відбувалося зазвичай на людях. Причому найчастіше дівчата й хлопці знайомилися в межах свого рідного села. Тож і дружину було заведено обирати, як казали, зі своїх.

У такому разі молодь краще могла узнати один одного (мешканці одного се­ла бачилися і спілку­валися набагато часті­ше). До того ж про дівчину в селі склада­лася певна думка, бать­ки могли все про неї дізнатися.
Посвіт в українській хаті - вечорниці

Посвіт - неодмінний атрибут вечорниць
Українські вечорниці на Хуторі Савки

Сільська молодь спілкувалась на вечорницях

Вважалося непри­стойним залицятися до багатьох дівчат од­разу, а тим паче освід­чуватися не одній, а кільком. Як невдалий жарт у народі сприймали й шлюб з великою різницею у віці.

Крім того, скептично ставилися до тих, хто одружувався з корисливих міркувань. Найчастіше бідні тягнулися до бідних, а заможні одружували­ся із заможними.

Гуляння, що мали назву «вулиця», відбувалися ввечері після роботи. І серед важкого селянського життя, після важі знаходилося місце романтиці та ніжним почуттям.

Дівчата вдягали яскраве вбрання, квітчали коси, прикрашали себе барвистими стрічками. До того ж так гарно співали рідни: пісень. Хлопці намагалися показати всю свою спритність та вдачу. На забавах молодь танцювала, співала, водила хор. Коли наставали холоди, хлопці та дівчата збиралися на досвітки, посиденьки, вечорниці.

1.


2.


3.


4.

Якщо розвідки були підготовчим й необо­в’язковим етапом ве­сільної обрядовості, то сватання посідало в ній дуже важливе місію. Тож після вдалих розвідок родина парубка вирішувала кого ж послати сватами (їх ще називали «старостами») до «красної дівиці».
Молодий збирає старостів

Коли на сімейній раді їх кандидатури було затверджено, батьки посилали сина до майбутніх сватів, щоб він сповістив їм про по­чесну місію і попросив виконати її. Вони, звісно, від такої нагоди відмовитися не могли.

В українських селах, де все життя було підпорядковане землеробській праці, сватання зазвичай відбувалося у вільний від польових робіт час. Доречно це було робити на М’яс­ниці та від Паски до Трійці, або на Покрову.
Микола Пимоненко - "Свати"

Микола Пимоненко - "Свати"
Микола Пимоненко - "Українська ніч"

Микола Пимоненко - "Українська ніч"

Разом зі сватами до дівчини найчастіше йшов і сам хлопець (адже старости повинні були показати його майбутній рідні).

Сватання було певним дійством, зі своїм сценарієм, що різнився в кожній місцевості. Він починався з того, що свати вирушали в ро­дину дівчини, аби засватати її за свого парубка…
«Прийміть мене, мамо, я ваша невістка» (!)

А раніше все було зовсім по-іншому. Не було сватів і гучного сватання, та й парубок сидів вдома. А приходила… дівчина (цей варіант сватання був поширеним у XVI—XVII століттях). Вона йшла до батьків хлопця, якому хотіла бути за дружину, і казала його матері; «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка».

В інших культурах у певний час теж було поширене сватання дівчини до хлопця. У ньому відчувається відгомін матріархату. Але вже в часи середньовіччя про цей звичай почали відгукуватися негативно і він зійшов нанівець. Та тільки не в Україні. Тут довго побутував вислів «піти заміж» (а не «взяти заміж»). Звичай цей зберігався до XIX століття.

Сваталась дівчина весільні обряди, звичаї сватання

Дівчині з дитиною не відмовляли
Піч в українській хаті. Традиційне житло

Піч - вірна порадниця у шлюбних справах

Зовсім недавно це траплялося в історичному вимірі – якихось два з половиною столття тому. Дівчина в той час мала право на сватання, як і хлопець.

Дуже рідко дівчина зазнавала поразки. І навіть якщо хлопець спочатку не виявляв згоди, батьки протягом кількох днів намагалися вмо­вити його: мовляв, бачиш, вона ж тебе кохає, буде гарною госпо­динею.
Гарбуз і макогін – атрибути відмови

Дівчина ж, якщо не хотіла виходити заміж за парубка, який прийшов свататися, могла винести йому на знак відмови гарбуза або макогін. Тоді хлопця ще довго дражнили: «А що, дістав гарбу­за?» або «Це той, який макогін облизав».

Тож щоб уникнути подіб­них клинів, попередньо перед сватанням влаштовували «визнаванки». Або ж ішли свататися пізно ввечері, щоб ніхто того гарбуза не побачив.
Картина Миколи Пимоненка

Картина Миколи Пимоненка
Гарбуз: відмова на сватання. Весільні звичаї, обряди

Ніхто не хотів отримати гарбуза

Утім, гарбуз не завжди був атрибутом відмови. Якщо відмов­ляли батьки, то вони робили це більш м’я­ко, коректно: підно­сили сватам по ча­рочці і повертали при­несений ними хліб. Але, зрозуміло, у та­кому становищі все одно ніхто не хотів опинитися.
«Віддайте нашому князю куницю…»

Власне сватання являло собою усталений спектакль, при чому він міг різнитися залежно від села. Усі знали свої ролі та розуміли про що йдеться, коли старости пізно ввечері заводили розмову про куниць, корівок, мисливців та бичків.

Приходячи ввечері в обійстя дівчини, свати стукали у вікно хати або у двері палицею, і вже по цьому стуку можна було їх розпізнати. У XVIII столітті цю палицю давав їм хлопець як символ того, що наділяє їх повноваженнями представляти його у цій хаті.

Навіть якщо батьки вже знали, що мають прийти свати, вони не подавали виду, ніби й гадки не мали, що відбувається. На прохання впустити казали щось на зразок: «Та хто знає, що ви за люди, чого добиваєтеся. Ніч надворі — хто відає, чи добрі ви, чи злі».

Але ж, порадившись, сватів впускали. У сватів із батьками міг відбуватися, наприклад, такий діалог:

— Кланяємося вам хлібом і сіллю, — кажуть свати.

— Спасибі за хліб і за сіль. Проходьте й сідайте.

— Да тут не так, щоб сідати, коли б чого пошукати.

— Ой, ви недобрі люди: просилися ночувати, а вже думаєте нас грабувати.

— Добрі – недобрі, дайте-нам пошукати куниці, що ховається під солом’яні копиці.

— Де ж таки ви чули солом’яні копиці? Слава Богу, сей рік жито вродило – усе в’язали в снопи, а сіно в копиці гребли.

— Дозвольте пошукать-таки – не куниці, дак лисиці, а ми знайдемо в солом’яній копиці… та у нас іще тут надворі люди є, – кажуть свати і, відчиняючи двері в сіни, кличуть молодь та самих закоханих, — ідіть-но сюди!

— Чи віддасте за нашого Івана свою дочку? Пройди, лишень, Іване по хаті. Побачимо чи не кривий, чи не горбатий, чи не сліпий та не безокий.

Потім вони звертаються до батька:

- А що, свату, вподобав нашого парубка? А наш парубок вашу дівку вподобав. Да й кажіть уже – докіль воду варить, пора й лад робить.
Рішення приймала дівчина

Якшо дівчина була згодна, то злазила з і ніби роздумуючи, починала колупати піч. Батько кілька разів повторював запитання дівчині і дівчина виголошувала відповідь.

Після того як була виголошена відповідь, на знак згоди дівчина мала в’язати сватів рушниками (або просто підносила їм хліб), а своєму коханому, відтепер — нареченому, подати хустку.

Перед цим її батько, жартуючи, казав: «А що, дочко, в нас і рушників нема, може, нічим старостів пов’язати, може, ти нічого не придбала?» Через якусь мить дівчина з’являлася зі своїм виши­тим добром.

Приймаючи рушники, старости низько вклонялися і дякували батькам, що «дочку рано будили, доброму ділу вчили», і дівчині — за те, що «рано вставала і хороші рушники придбала».

Після цього нерідко починалося обговорен­ня посагу та інші важливі весільні справи, адже вважалося, шо справа вже вирішена.



Джерела:

Таболкін Д. – “Дитяча енциклопедія: Українські традиції і звичаї”, Харків “Фоліо”, 2008;

Войтович В. – “Українська міфологія”, Київ “Либідь”, 2005;

Воропай О. – “Звичаї нашого народу: етнографічний нарис”.