http://romantic-ukraine.com/maps.phtml?id=6

http://romantic-ukraine.com/maps.phtml?id=7

текст і фото: Олег ШОСТАК
фото: Денис ТРОФІМОВ
(Матеріал подається в скороченні)

Один із найпопулярніших туристичних маршрутів довкола прикордонного з Україною міста Перемишль пролягає оборонними спорудами другої половини ХІХ — початку ХХ століття, які називають Фортецею Перемишль. На початку ХХ століття її порівнювали з французькою фортецею Верден, називаючи Верденом східного фронту. Комплекс оборонних споруд кільцем огортав місто та складався з 15 головних і 42 допоміжних фортів. Та мало кому відомо, що шість із них знаходяться на території сучасної України, сховані від допитливого ока густими хащами чагарників та павутиною забуття.

Вони десь є?

Перша світова добряче причесала цю землю, шрами шанців ще й досі не заросли. Але, крім окопів, є й міцніші кам’яні свідки. Наприкінці 1914 року російські війська почали штурм міста-фортеці Перемишль. Австро-угорська влада до цього готувалася. Не тільки саме місто було перетворене на фортецю: з середини ХІХ століття довкола міста будувався 45-кілометровий пояс оборонних укріплень — фортів. Будівництво не встигало за технічним прогресом, появою нових видів озброєнь. Кількість укріплень більшала, особливо на схід від Перемишля. Відтак, упродовж 1895–1903 років на підходах до одного з основних фортів — Форту І Сєдліска, більш відомого як «Саліс Соґліо» — крім двох допоміжних («Плешевичі» й «Марушка Ліс»), було збудовано ще чотири так звані сполучні: «Лисічка», «Биків», «Поповичі» і «Дзєвєнчиці». (Більшість фортів перемишльського кільця отримали свої назви від найближчих сіл чи урочищ). Саме вони прийняли на себе основні удари російської армії восени 1914 року. Цю облогу Перемишль вистояв. Другої не витримав, і 22 березня 1915 року місто ненадовго було зайняте російськими військами. Перед здачею, виконуючи наказ командувача фортеці генерала Кусманека, уся військова інфраструктура й комунікації міста на Сяні були знищені, ворог захопив не фортецю, а руїну...

Після Другої світової війни Перемишль із частиною Бещад належав до Радянського Союзу, а у 1951 році Сталін поміняв район Перемишля на вугілля Кристинополя. Усі шість допоміжних фортів групи Сєдліска опинилися в Україні.

І якщо зараз на польській території довкола Фортеці Перемишль утворена ціла туристична інфраструктура, то для України ця тема, вочевидь, не на часі. Інформації про перемишльські форти — нуль (принаймні для загалу). Про них знають хіба що місцеві та не пускають туди дітлахів: порослі глодом і кропивою підходи, численні малодосліджені колодязі, крихкі склепіння, ветхі підземелля...

Пошуки і знахідки

Збираючи по крихтах інформацію, автор задався метою відшукати українські форти на місцевості та встановити їхні координати. Потрібної карти не було, тому й вирішив зробити її самостійно. За основу взяв схему з Інтернету, підібрав масштаб і сумістив положення фортів групи Сєдліска з сучасною топоосновою. На місці, користуючись GPS-приймачем, визначив точні місця розташування фортів.

Їх було шість, сполучних фортів групи Сєдліска, які зі сходу прикривали підходи до основного — форту І «Саліс Соґліо». Принаймні один із них зазнав шаленого штурму. Та зрештою усі були підірвані в березні 1915 року. Усі — частково розібрані після 1918 року.

Отже, форти, за логікою, знаходились або на вершинах пагорбів, або на їхніх східних схилах. Всі вони мали спільну систему шанців, до кожного від основного форту І «Саліс Соґліо» вела дорога. Між фортами знаходились відокремлені постійні артилерійські позиції.

Щоб знайти ці укріплення, упродовж півтора року довелося здійснити шість експедицій, не раз спілкуватися з прикордонниками і навіть переконувати, що ти не агент «дефензиви».

Як, де і навіщо?

Тим, хто захоче відвідати форти, наполегливо рекомендуємо мати при собі документи і дати знати про себе прикордонникам — форти розташовані у прикордонній зоні. Прикордонна застава знаходиться у селі Циків, пост — у селі Поповичі.

Щоб ознайомитись із фортифікаціями, необхідно дістатися до села Поповичі Мостиського району Львівської області. Доїхати туди можна рейсовим автобусом зі Львова (маршрут Львів—Циків). Аби найкраще орієнтуватися у лісі, слід мати карту й компас, бажано — GPS-приймач. Біля автобусної зупинки дорога роздвоюється: на північ — до сіл Плешевичі та Биків і далі — до міжнародного переходу «Шегині», на захід — до села Циків. Якщо рухатись останньою, то за 200 метрів від роздоріжжя слід звертати вправо на польову дорогу з численними відгалуженнями у бік лісу — в околицях Поповичів проводиться видобування газу. Газова вишка і є орієнтиром, підніматись слід у її напрямку, намагаючись обійти вишку з півдня.

...Аби дістатися найцікавішого та найкраще збереженого форту «Дзєвєнчиці», треба, рухаючись від «Поповичів» у західному напрямку, перейти на сусідній пагорб. Для цього потрібно перетнути просіку, пройти через ліс. Самим краєм лісу іде польова дорога, яка й приводить до входу у форт «Дзєвєнчиці». Цей форт зберіг свою багатоярусну будову, стежка, що йде колишнім ровом поряд з укріпленнями, має численні відгалуження. У форті є кілька коридорів. Найдовший із них — 200-метровий підземний хід, який веде від зовнішніх стін до внутрішнього двору. Щоб пройти ним, необхідно мати потужний ліхтар. Слід пам’ятати, що в одному з бічних відгалужень коридору є глибокий колодязь. У внутрішній частині форту можна оглянути приміщення колишніх казематів...

Існує ще одна можливість дістатися до фортів. На трасі Львів—Шегині уже в селі Шегині, біля продуктового магазину, слід звернути ліворуч на польову щебеневу дорогу до села Биків. Проїхати його, а на під’їзді до села Плешевичі повернути вправо на польову дорогу. Треба рухатись нею до газокомпресорної підстанції, потім — праворуч, під ліс, до вершини пагорба (зліва знаходитиметься газодобувна вишка). Саме на цьому пагорбі і знаходиться форт «Марушка Ліс».

Форти північної групи — «Лисічка», «Биків» і «Плешевичі» — менш атракційні, збережені значно гірше. До форту «Плешевичі» найлегше дістатися польовою дорогою попри ліс — на сусідній пагорб, що північніше форту «Марушка Ліс», відшукавши просіку в гущавині на вершині пагорба. Вхід між валів до стін форту — на північному заході. На пагорбі, що північніше форту «Плешевичі», знаходиться форт «Биків». Пошуки його виглядатимуть аналогічно.

Аби дістатися форту «Лисічка», потрібно при виході з форту «Плешевичі» відшукати лісову дорогу, яка спочатку веде на південь, заглиблюється у ліс і, роблячи петлю, повертає на північний захід. Рухаючись цією дорогою, за годину можна дійти до великої галявини, обмеженої валом. Руїни «Лисічки» знаходяться на північному заході, на вершині пагорба, зовнішня стіна сильно заросла травами та диким виноградом.

І декілька загальних зауважень для тих, хто хоче глянути на релікти фортів. Незважаючи на те, що на карті вони розділені ліченими кілометрами, не рекомендуємо ходити між фортами по прямій: у лісі пряма не завжди є найкоротшою дорогою, принаймні за часом. Краще скористатися лісовими дорогами чи просіками, звіряючись при цьому з компасом, картою та GPS-приймачем. Всі форти розташовані на вершинах пагорбів, оточені земляними ровами. Якщо відшукати форт відразу не вдається, орієнтуватись треба саме на ці ознаки. Влітку руїни сильно порослі кропивою та будяками, ліс кишить мошвою та комарами — дуже придадуться захисний одяг і засоби-репеленти. Слід також пам’ятати, що джерел питної води тут майже немає...

«Живий привид»

Авторитетний австрійський дослідник Франц Форстнер у монографії «Твердиня Перемишль» знайомить із легендами, що пов’язані з фортами. Найвідоміша з них стосується форту ХІІІ Сан Рідо в Болєстрашицях. Однак мешканці села Поповичі розповідають аналогічну історію в контексті тутешнього форту.

Після закінчення Першої світової війни Польща не потребувала фортифікованого Перемишля і відновлення знищених війною укріплень. Військового значення ця фортеця більше не мала. Знищені форти вирішили розібрати. Мешканці швидко розтягували матеріали для власних потреб. Під час тих демонтажів часто знаходили зброю, амуніцію, банки консервів, зотлілі мундири. У 1923 році у форті ХІІІ Сан Рідо сталося сенсаційне відкриття. Під час розбирання в партері форту відкопали залізні двері, яких на плані не було. Майстер, що наглядав за роботами, наказав їх підняти, а сам, запаливши цигарку, сів на траві неподалік. За хвилину почувся скрегіт дверей, які вирвали з завіс. Робітники, які демонтували двері, сказали, що за ними є сходи вниз, один із робітників з ліхтарем із цікавістю почав спускатися під землю. За хвилю робітники почули сильний крик і кинулись до отвору на допомогу колезі, який міг впасти у приховану пастку, але побачили його на порозі. Він був страшенно переляканий і на межі психічного розладу. За хвилю робітники самі почали спускатись під землю. Йдучи сходами вниз, вони добралися до довгого коридору з шеренгами дверей з обох боків. За дверима були низькі комірки з бетонними стінами, з яких віяло пусткою. Відкриваючи двері по порядку, дійшли до широкої зали в кінці коридору, з криницею. Звідти у протилежні боки відходили два менші коридори. В казематах лежали сувої зіржавілого колючого дроту, частини гармат, рештки провіанту, обмундирування і постелі, по тому всьому бігали щурі. Коли майстер зайшов до одного з приміщень бічного каземату, то остовпів: у кривавому світлі ліхтаря серед бочок і скринь стояв привид — напівгола людина-кістяк, обросла сплутаним волоссям. На звуки, що долинали з поза дверей, де перебували інші робітники, привид реагував, затикаючи вуха і видаючи хрипкі зойки. Майстер прийшов до тями й гукнув інших робітників, але коли ті побачили примару, то кинулись до виходу. Нагорі люди заспокоїлись і викликали поліцію. Офіцер прибув під вечір разом із суддею і за 15 хвилин нещасного монстра витягли на світ. Чоловік ледь тримався на ногах, не міг сказати жодного слова, видавав лише незрозумілі звуки. Його відвезли у лікарню, де він помер тієї ж ночі. В сусідньому приміщенні, де знайшли нещасного, виявили скелет іншої людини.

Розслідування мало встановити, ким були ці люди. Було виявлено, що до цих приміщень вів тільки один вхід — через розкопані двері, які були засипані внаслідок підриву форту 22 березня 1915 року. На момент вибуху у форті знаходилось двоє полонених росіян, про яких попросту забули. Завдяки тому, що в казематі був доступ до запасів води та провіанту, одному з в’язнів вдалося вижити і через вісім років його видобули на поверхню. Серед мотлоху знайшли коробку з-під консервів, у якій знаходився ніж, олівець і зошит з фотографією, на якій частково проглядався напис російською мовою «...береже Бог і моя любов... усюди і назавжди твоя — 27.07.1914». Після вивчення зошита, який виявився книгою тилового австрійського підофіцера, встановили, що записи робив один із ув’язнених під землею полонених російських офіцерів. Уривки тих записів було надруковано в книзі Яна Рожанського «Tajemnice Przemyskiej Twierdzy» («Таємниці Фортеці Перемишль»).

http://www.karpaty.net.ua/articles_22/peremyshl.php

«Украинские Афины». Острожский культурный феномен Средневековья

На рубеже XVI и XVII веков ведущим интеллектуальным центром Украины был волынский город Острог.

Этот научный и идеологический центр называли тогда «украинскими Афинами». Именно здесь в 1576 году по инициативе князя Василия-Константина Острожского была основана школа, имевшая самый высокий на то время образовательный уровень среди всех восточнославянских учебных заведений. Впоследствии возник литературно-научный кружок, в который вошли известные отечественные и иностранные переводчики, а еще позже в Остроге под руководством Ивана Федорова появилась типография, ставшая неотъемлемой частью культурного центра.

Подавляющее большинство высших учебных заведений средневековой Европы составляли академии, которые были одной из форм гуманистической организации интеллектуальной жизни и функционировали не как школы в традиционном понимании этого слова, а как общества ученых, художников, учителей и учеников. Такой характер имели Римская академия и Платоновская академия во Флоренции. Западноевропейская концепция гебрейско-греческо-латинского образования по образцу Эразма Роттердамского, который использовал гуманистический практицизм для перевода и редактирования библейских текстов, трансформировалась в Украине в греко-латино-славянское трехъязычие. Основание Острожского коллегиума как славяно-греко-латинского заведения подтвердило переход к новому этапу культурного синтеза.

Наиболее яркое упоминание об Острожской академии изложено в предисловии к Острожскому букварю 1578 года. Рассказывается о том, что основатель академии и типографии Василий-Константин Острожский собрал в городе своего деда знатоков греческого, латинского и русского языков. Принцип трехъязычия впоследствии унаследовали Львовская братская школа и Киево-Могилянская академия.

В тысячелетней истории украинской культуры Острог играл роль интеллектуального центра на рубеже XVI—XVII веков, а академия, действовавшая здесь в 1576—1636 годах, была ведущим научным учреждением Украины. Ее типография прославилась первым в мире изданием Библии на церковнославянском языке (1581). Ренессансная культура Острога и его окрестностей, иконопись и хоровое искусство принадлежат к лучшим образцам того времени.

Основатель академии Василий-Константин Константинович Острожский был одним из самых богатых магнатов государства, меценатом. Как отмечает С. Кардашевич, князь втрое превосходил по богатству самого короля Речи Посполитой. Ему принадлежала треть всей Волыни, имения в Киевском, Владимирском, Белоцерковском, Богуславском, Переяславском, Каневском и Черкасском староствах. Во владениях князя находилось более 3040 городов и сел, торговые дома в Гданьске, Ярославе, Львове, замки в Дубно, Турове, Тарнове, дворы-палаты в Варшаве и Вильно. Известен Острожский в истории и как талантливый полководец.

В истории академии можно четко выделить три периода. Первый из них — время становления (1576—1586). Он характеризуется мощной интеллектуальной вспышкой. Уже в первые годы своего существования академия становится уникальным культурно-образовательным центром с созданным в ней издательством. К работе в заведении привлекались деятели разных конфессий — Герасим Смотрицкий, Иван Федоров, греки Иммануил Мосхопулос, Дионисий Ралли и Евстахий Нафанаил, Симон Пекалид, протестанты белорус Андрей Рымша и украинец Мотовило.

Следующий период деятельности академии (1587—1620) характеризуется высшим ее расцветом. В Острог прибывали выдающиеся личности — украинцы и чужестранцы с богатым европейским научным и педагогическим опытом. Украинец Куприян учился в Падуе и Венеции, Исакий Борискович — в Александрии. Из воспитанников Падуанской академии выделялись греки Никифор Кантакузин и Кирилл Лукарис. Взаимовыгодные культурные связи с монастырями Афона были налажены еще в 70-х годах XVI века. Их посещали Иван Вишенский, Исакий Борискович. В то же время афонские монахи приходили в Острог за местными изданиями, поставляя типографии необходимые рукописи.

С академией активно сотрудничали польские деятели. Одним из них был Ян Лятош — астроном, математик, доктор медицины, выпускник Падуанского и Краковского университетов. Славу Острогу принесли и украинцы-самоучки, признанный православный публицист Герасим Смотрицкий — первый ректор одноименной академии, полемист Иван Вишенский, литератор Демьян Наливайко, его брат, руководитель народного восстания в Украине Северин Наливайко. В бурной деятельности академии определяющую роль играла и сама атмосфера, царившая в Остроге на рубеже двух веков: здесь сосуществовали разные национально-культурные традиции. В городе с населением пять тысяч человек с помощью итальянских архитекторов в стиле Ренессанса были построены замок, три деревянных дворца, ратуша, городские башни. Действовали костел, две синагоги с известной ешибой — духовной и общеобразовательной школой, татарская мечеть, кальвинистский и протестантский храмы. В городе жили, кроме украинцев, поляки, немцы, шотландцы, венгры, греки, татары, евреи.

Собранные материалы, определяющие особенности творческой среды Острога эпохи академии, дают основания вернуть «Украинским Афинам» еще один незаслуженно забытый и весомый аспект истории города. Как и Афины, Острог характеризуется активной художественной жизнью. Среди воспитанников академии — немало деятелей культуры, образования и церкви. Один из них — Иов Княжицкий — основал Манявский скит, где в особом почете было церковное пение, в частности болгарское. Скит на два века стал главным центром культивирования этого яркого музыкально-стилевого явления в Украине. Хорошим знатоком церковного хора считался и будущий киевский митрополит Иов Борецкий, который также учился в Остроге.

Большую любовь и уважение к церковному пению и музыке проявлял патрон академии князь Острожский. Польский хронист Рафал Янчинский в середине ХVII века писал: «В народе он (князь Острожский) имел авторитет и популярность, особенно из-за своей набожности… умел цитировать псалмы и гимны (церковные), в святынях своего обряда имел хоры…»

Сотрудничество выдающихся людей академии постепенно приводило их к мысли о необходимости поисков альтернативного относительно Запада и православного Востока культурного развития, такого пути, который бы синтезировал достижения византийско-русской духовности с трансформированными на отечественной почве элементами духовной жизни других культур. Острожские книжники впервые в истории украинской мысли осторожно подошли к осуществлению такого синтеза, сочетая его с украинской и грекофильской ориентациями.

Благодаря содействию князя Острожского город стал крупнейшим на Волыни и одним из самых влиятельных в Украине. Важным в жизни города стал 1585 год, когда по просьбе князя Острожского король Стефан Баторий предоставил городу привилегию на магдебургское право. Король позволял «…ратуш будовати, крами, вагу, постригальню, лазню посполитую меть… корчми вольниє держати, ремесла цеховиє…»

За 60 лет существования Острожской академии (1576—1636 гг.) ее выпускниками стали, по самым скромным подсчетам, более 500 человек. Среди них — известные учителя, литераторы, печатники, проповедники. Даже на основе немногочисленных сохранившихся данных можно утверждать, что большинство известных украинских и белорусских деятелей конца XVI — начала XVII века были связаны с Острогом.

Упадок академии, а впоследствии и ее ликвидация, оказались результатом деятельности иезуитов. Они стремились к усилению своей роли в этом регионе, а это было невозможно без ликвидации издательского литературно-научного кружка и всего культурно-идеологического центра. Ведь острожская элита своей активной православной пропагандой препятствовала осуществлению далеко идущих намерений Ватикана и польской шляхты. Поскольку иезуитам не удалось склонить князя Острожского на свою сторону, они направили всю свою энергию на наследников князя. Католиком стал его старший сын Януш, а в 1583 году сменил веру и второй сын — Константин. Еще один сын, Александр, в 1592 году женится на известной покровительнице иезуитов Анне Костчанке. В 1636 году над острожанами был организован шляхетский суд, их жестоко пытали и казнили. Суд ввел унию на Острожчине. Основанный в 1624 году иезуитский коллегиум активно содействовал польско-католической экспансии. Наибольшим проявлением фанатизма Анны-Алоизы Острожской стало ее завещание (1654 г.), по которому многочисленные имения и крупные суммы денег переходили в собственность протежируемого ордена иезуитов, костелов, католических госпиталей.

Национально-православное направление Острожской академии не вызывало восторга в ортодоксальных католических кругах. Имея в виду именно это учебное заведение, польский писатель, иезуит Петр Скарга писал: «…и не было еще на свете и не будет ни одной академии, коллегии, где бы теология, философия и другие освобожденные науки другими языками изучались и понимались. Со славянского языка никто не может быть ученым».

Острогу недавно исполнилось 900 лет. Он и сегодня известен далеко за пределами Украины своим историческим, культурно-политическим и духовным влиянием на общественное развитие Украины в течение XIV—XVIII веков. Начиная с двадцатых годов XVII века, правительства иностранных государств, в состав которых входил Острог, делали все для того, чтобы превратить один из крупнейших культурных центров в провинциальный городок. Несмотря на то, что им в значительной степени это удалось, Острог сохранил свое национально-культурное значение. Сюда, как в «украинский Иерусалим», приезжали выдающиеся украинцы: И.Мазепа, Т.Шевченко, Н.Костомаров, П.Кулиш, И.Нечуй-Левицкий, М.Коцюбинский. В годы независимой Украины свет науки, просвещения и культуры, который зажгла Острожская академия 420 лет назад, появился вновь: 12 апреля 1994 года Президент Украины Леонид Кравчук издал указ о создании Острожского коллегиума, который через два года получил статус академии. Историческая судьба навеки соединила Острожскую академию и Киево-Могилянскую академию, ведь в XVI веке первая стояла у истоков создания второй. Сегодня реставрируются храмы и памятники истории, ученые работают над поисками и обработкой вновь обретенных материалов. Иван Мицко издал обстоятельную монографию по социально-экономической истории города XVI—XVIII вв., в которой исследуется деятельность Острожской академии и раскрывается взаимосвязь культурной жизни с идеологической борьбой в Украине того периода; вышли также основательные работы львовских ученых-историков. Есть надежда, что исследования будут продолжены. Ведь в рамках формирования в Остроге реформационных идей проходило становление идеологии освободительного движения в Украине. Из идеи демократизации Церкви постепенно выкристаллизовались раннебуржуазные политические принципы; свобода совести стала толчком к утверждению принципа интеллектуальной и моральной автономии личности с признаками врожденного равенства, свободного волеизъявления, права бороться за свои убеждения.

П.ЧЕЧЕЛЮК (Луцк), «Зеркало недели»

http://www.zn.ua/3000/3150/47563/