Награду вручили за образ Белого Ходока из сериала "Игра престолов".

Конкурс гримеров Next Level of Cosplay проводит голливудская академия профессионального грима для кино Cinema Makeup School. На конкурсе гример-самоучка из Украины представила образ Белого Ходока из популярного сериала «Игра престолов».

Как рассказала сама девушка, она создала этот образ в буквальном смысле из «подручных средств и тряпья из секонд-хэнда».

Украинская группа SINOPTIK стала победителем международного конкурса The Global Battle Of The Bands. Об этом сообщается на странице музыкального чемпионата в Фейсбуке.

SINOPTIK – музыкальный коллектив из Донецка, играющий в стилях психоделический рок, стоунер-рок и альтернативный рок.

The Global Battle Of The Bands – это крупнейший международный чемпионат, целью которого является поиск и открытие для широкой аудитории коллективов, играющих альтернативную музыку. Победитель музыкального чемпионата отправится в международный тур. Финал The Global Battle Of The Bands проходил в Берлине.

Музыку можно послушать в гр. Патріотичний Донецьк • Історія Донбасу, и в разделе "аудиозаписи".

Кияни розробили літак для дослідження полюсів Марсу і найближчих регіонів.

Проект марсіанського літака MarsHopper, розроблений київською командою вчених, переміг в номінації People's Choice Award у всесвітньому конкурсі NASA SpaceApps Challenge. Про це повідомляється на сайті NASA.

"MarsHopper - це літак для дослідження полюсів Марсу і найближчих регіонів", - пояснюють автори проекту.

Для польотів літак використовує сухий лід, який покриває поверхню на полюсах Червоної планети. Він збирає його під час посадок і за допомогою радіоізотопного термоелектричного генератора перетворює на газ. Швидке звільнення енергії створює реактивну тягу. Літак переміщується від посадки до посадки, рухаючись "стрибками", за що його і прозвали "стрибун" (Hopper).

"Наші розрахунки показують, що даний проект можна реалізувати за допомогою існуючих технологій", - зазначають розробники.

А вы знали, что большинство жителей Донбасса - украинцы? Русские никогда не были здесь этническим большинством.

Автор фото пишет:

- Донбасские узоры. Село Сергеевка, Донецкой области, конец XIX века. Вышивала моя пра-пра...бабушка.

Журналист из Луганска Валентин Торба чуть больше года живет и работает в Киеве. Он до последнего оставался в оккупированном российскими боевиками городе. На его глазах происходил захват административных зданий и СБУ в Луганске. Не уехал даже когда начались обстрелы, наблюдал, как развивались военные действия на Донбассе.

Записки из оккупированного города легли в основу его книги "Я – свiдок", которая несколько месяцев назад вышла в издательстве газеты "День". За свою работу Торба был удостоен литературной премии имени Джеймса Мейса, которая вручается в сфере публицистики.

"Мне самому до последнего не верилось, что Луганск не освободят. Все время казалось, вот-вот наши придут, надо только чуть-чуть подождать. Не пришли"

Александр Тесленко - один из самых известных истинно украинских фантастов, врач, журналист, переводчик. В 1986 году с первых дней участвовал в ликвидации аварии на Чернобыльской АЭС, из-за чего рано ушел из жизни.

***

22 грудня 1948 р. (за паспортом 1 січня 1949 р.) у Донецьку народився український письменник-фантаст Олександр Тесленко.

Його батько, Костянтин Макарович Тесленко (1917-1988) – рідний племінник письменника Архипа Тесленка; син учителя. Мати – Марія Павлівна Лісовська (1922-1981), письменниця. Костянтин і Марія студентами Харківського університету закохалися та побралися. Згодом випускники приїхали у Донецьк і викладали українську мову і літературу в середній школі № 75.

Як усі повоєнні діти Санько виховувався вулицею, бігав із ключем на шиї та шматком хліба з сіллю в руці. Пишався, що тато був шкільним учителем Василя Стуса; а письменник-фантаст Віктор Савченко називав батька своїм учителем.

Школярем Сашко почав писати вірші, дебютував ліричною добіркою в альманасі "Вітрила", а потім надовго замовк. Пізніше у свою прозу щедро вкрапляв поезію, приписуючи її персонажам.

Непередбачене передбачення.
Захід сонця в густу траву.
Спогад перший. Останнє побачення.
Вічний докір. Невже я живу?
Наша совість народжена вдруге.
Хай з реторти, а все-таки є.
Передбачення болю і туги
Захід. Сонце. Твоє і моє.

Я виростав на Донеччині в ті часи, коли «Донбас» – це звучало гордо. Втім, «Донбас» – завжди звучало і звучатиме гордо. Але трохи по-різному. Тоді це була «Всесоюзна кочегарка», а фактично ще й всесоюзна ливарня, і всесоюзна кузня. Відсвіт цього, вміло створеного радянською пропагандою, почесного статусу, падав нібито на кожного донеччанина, і не один з моїх однолітків відчував свою уявну причетність до слави цього імені – Донбас. Тільки згодом приходило розуміння того, якою дорогою ціною давалася ця слава і кочегарки, і рудні, і ливарні, і кузні – ціною хижацького спустошення «підземних комор» донецької землі, затруєння атмосфери, жорстокої експлуатації робочого люду. За металургійними і машинобудівними гігантами, за монументальними пірамідами териконів не кожен помічав дореволюційні «собачовки», в яких десятиліттями тулилися «гегемони» та їхні сім’ї. За пропагандистським уславленням донецького робітництва як передового загону робітничого класу всього СРСР губилася справжня драматична картина сталінських чисток і розправ з «ворогами народу», а за гімнами «пролетарському інтернаціоналізмові» й прокляттями «українському буржуазному націоналізмові» – цілеспрямоване, і пряме, і приховане, придушення української культури, українського слова.

Сьогодні ми можемо скласти повніше й об’єктивніше уявлення про донецьку землю, про все, що діялося на ній, і про славні, і про трагічні сторінки її історії. Деякі з них допоможе прочитати  книжка, упорядкована доцентом Донецького Національного університету В. Оліфіренком: „Уроки правди і добра”, – своєрідна хрестоматія творчості тих донецьких письменників, які в радянські часи були або викреслені з української літератури, або представлені в ній спотворено і про яких читачі взагалі, а школярі тим більше нічого не могли знати. Тобто, йдеться про цілий загублений пласт української культури, українського слова на Донеччині, – а це одна з обставин, що давали змогу і на рівні офіційної політики, і на рівні обивательської думки створювати враження, ніби Донеччина – «русскоязычный регион», втрачений для української мови.

Насправді ж Донеччина не тільки віддавна привертала увагу українських письменників, – вона й сама як український край, населений переважно українською людністю (хоч гостинний і до переселенців різних національностей), дала багато яскравих талантів усій українській культурі, в тому числі й літературі.

- Не варто називати моє прізвище і фотографувати, - каже Марина, 34 роки. Вона струнка, середнього зросту, темно-русяве волосся заплетене в косу. Викладає українську мову й літературу в одній зі шкіл Донецька.

Із Мариною познайомилися у соцмережі. 2-го лютого запрошує до себе додому, пригощає чаєм. Розмовляємо українською.

- Вам доводиться приховувати свої погляди?

- Я від самого початку не бачила сенсу приховувати проукраїнську позицію. Спершу прибічники цих молодих республік не дуже активно себе проявляли, і можна було якось на них вплинути. Наприклад, фразою "Ви ж розумієте, чим усе це закінчиться?". Перемога в суперечці залишалася за мною. Та з часом це перестало діяти. Коли стало зрозуміло, що визволення буде не таке швидке, вони перестали боятися. Почався відвертий тиск, погрози. Навіть від дітей були нехороші зауваження в мій бік із цього приводу. Але згодом мені вдалося переломити ситуацію. Принаймні зараз у моїй присутності ніхто нічого поганого про Україну не каже.

- Ви наполягаєте, що живете в Україні.

- Для мене Донецьк - це Україна. Нещодавно проводила урок у п`ятому класі. Тема - написання листа з адресою. У підручнику - зразок, де написано: "Україна". Діти мене питають: "А що нам писати?" Відповідаю: "Місто Донецьк, Україна". Мене перепитали: "А як же ДНР?" Сказала, щоб вирішували самостійно. Домашнє завдання - написати листа. У класі 20 учнів. Лише один приніс лист із адресою "ДНР". Решта написали: "Донецьк, Україна".

- Що помінялося в поточному навчальному році?

- Навчальні плани. Протягом цього року їх змінюють уже ввосьме. Змінився сам освітній стандарт. Той, що зараз обговорюють тут і незабаром, можливо, приймуть, орієнтований на російський стандарт. Привезли російські підручники. Та вони не відповідають українським програмам, навіть вже переробленим під "ДНР". На практиці працюєш або за програмою, і тоді залучаєш матеріал з Інтернет або ще звідкись. Або працюєш за російським підручником. Але є окремі вчителі, що працюють за старими українськими підручниками.
Через усе це збільшилося загальне навантаження на учнів. У п`ятих класах, де я викладаю, чотири дні по сім уроків і один день шість. Це занадто. Втомлюваність дітей надзвичайно висока, матеріал сприймають гірше.

Сначала мастер пять лет вынашивал идею кортика в украинском стиле. Наконец, родился нож, выполненный в тонах флага — синий цвет стали плюс позолота, внутри лезвия — трезубец, на рукоятке — зубы кашалота. А уж потом родилась идея "Диамантовой Украины". Голубой мрамор символизирует воды Днепра, ножки, на которых стоит композиция — корни Украины, олицетворяющие независимость, а подставка для ножа в форме золотой казацкой чайки на корме с девушкой с распущенными косами — Украину", — говорит Александр.

Сегодня Александр Ткаленко - единственный мастер в Украине, кто разгадал старый секрет златоустовских оружейников. Лезвие его ножей, в отличие от других, синего цвета. Он поражает жюри выставок и конкурсов своими клинками, а коллекционеры и ценители готовы отдать несколько тысяч долларов за его синий нож.

Знаєте, скільки їй років? Коли я дізнався, що скоро їй виповниться 94, протер очі. А її історія життя - це готовий матеріал для екранізації. У 18 років її, як і багатьох інших молодих людей, які взяли в руки зброю і вступили до лав УПА, засудили на каторгу до Сибіру.

Вона втекла звідти і майже пішки повернулася назад в Україну, жила під іншим ім'ям, приходячи іноді на свою могилу (бо рідні її вже поховали).

Про її золоті руки знає весь світ, тому що пані Євгенія Геник - майстер на всі руки. Вона вишиває, робить прикраси. Одним словом, все, що ви зараз бачите на фотографіях - вона зробила сама.

В прошлом году он занимался эвакуацией мирных жителей из зоны боевых действий. Ему удалось помочь 75-ти людям. Тогда же был схвачен боевиками "ДНР", это вынудило его покинуть родные края. Монахи греко-католического монастыря помогли приобрести Роману автомобиль так он стал таксистом и получил возможность зарабатывать на жизнь.

Пассажиров, которые садятся к нему в машину, нисколько не смущает его инвалидность, более того, они распространяют номер его телефона в социальных сетях, поэтому недостатка в клиентах Роман не испытывает.

Часть заработанных денег Роман высылает знакомым волонтерам, которые выхаживают раненых бойцов АТО в столичном военном медицинском центре.
 

Страдающий ДЦП переселенец из Макеевки стал во Львове одним из самых востребованных таксистов

36-летний Роман Кисляк не любит слово беженец, поэтому и называет себя странником поневоле. Из родной Макеевки во Львов он приехал год назад один, без родителей. Раньше Рома без мамы и папы не мог прожить и дня, ведь страдает ДЦП. Однако, когда ощутил у виска приставленное боевиком дуло автомата и лишь чудо спасло его от смерти, понял: пришло время покидать родные края. Тогда он сел в поезд и отправился в путь, веря, что сумеет начать жизнь заново. Настойчивость, оптимизм помогли этому жизнерадостному и трудолюбивому парню найти свое место в незнакомом городе.

— Извините, что заставил ждать, попал в заторы! — подъехав на белом «Рено», виновато улыбается Роман Кисляк. — Как-то одному терпеливому клиенту, к которому добирался дольше, чем рассчитывал, сразу сказал: «Теперь, мужик, я тебе должен!» Слава Богу, люди во Львове добрые, великодушные. Даже когда некоторые новые знакомые «величают» меня «москалем», не обижаюсь. Но приятнее, если называют «схидняком».

Егор КРУШИЛИН, «ФАКТЫ» (Донецк). 24.08.2015

В воскресенье в Славянске, первом из оккупированных, но и первом освобожденном городе на Донетчине, в День Государственного флага Украины, состоялось шествие к зданию городского управления СБУ, где 18 апреля прошлого года был убит депутат Горловского горсовета Владимир Рыбак.

На фото шествие к зданию городского СБУ в Славянске. Фото Валентина Лещименко

Напомним, 17 апреля, на тогда уже очередном т.н. "сепаратистском" митинге в Горловке 42-летний Рыбак сорвал поднятый на флагштоке у горсовета российский триколор и попытался водрузить на место флаг Украины. Его тут же похитили, вывезли в Славянск, где пытали в здании СБУ, которое наряду с другими административными зданиями захваченного города стало тюрьмой для заложников, и убили. Посмертно Владимиру Рыбаку было присвоено звание Героя Украины, он причислен к Небесной Сотне Майдана, а на здании СБУ Славянска в годовщину его гибели по инициативе журналиста и депутата Славянского горсовета Олега Зонтова, ныне исполняющего обязанности мэра, была установлена памятная доска. Самому Зонтову, как и многим его коллегам, в первые же дни оккупации пришлось покинуть город из-за нависшей над ними опасности и невозможности исполнять свои профессиональные обязанности.

У багатьох з цих народних творів події відбуваються біля Савур-Могили, героїчної часточки української землі, за яку полягли у боротьбі з турками-татарами славні козаченьки. Тут, на далекому порубіжжі з татарсько-турецькими землями, знаходився козацький пост, завданням якого було вчасно попереджати населення України про напад ворогів.

ЯК ЗАПОРОЖЦІ ВЗЯЛИ АЗОВ

Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато військ. От козаки й схотіли взяти його. Отаман і каже: - Знаєте, братчики, що? Силою , може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а хитрощами візьмемо скоріше. Поробили козаки вози, поклали рушниці, понаряджалися самі чумаками, а отаман купцем - і махнули. Як стали вже під'їжджати до Азова, взяли тоді поховали у вози по сім, по десять або й більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда. В'їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вздовж вулиць. От найбагатший купець турський і виходить.

- Що, - каже , - братчики, продаєте в возах?
- Продаємо, - кажуть, - товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорні соболі.
- Ну, - каже, - підождіть до ранку. Я увесь товар закуплю сам.
- Добре, - кажуть.

Полягали турки спать. Як повилазили тоді куниці, лисиці і чорні соболі з возів, як метнуться по місту - так і пішло воно димом. Турки тоді кинулись гасити - коли тут і палять, і ріжуть. Вони тоді давай тікать! До сходу сонця орда убралася к бісовій матері в Туреччину, а козакам дісталося місто й усе добро.

«Свидомые» — так называют нас террористы. Называют и боятся, потому что есть разница между мотивами наших и их действий. Они калечат наш край за деньги, и уйдут, как только закончится кровавый контракт. А мы стоим за свою землю, свои дома, за право жить, и некоторые из нас никогда отсюда не уйдут. Поэтому мы сильнее.

Українець – це не прописка. Рівень патріотизму не вимірюється місцем народження. Українська душа не визначається містом проживання.

Схід і захід єднає співучість, мова прадідів і нащадків, важка історія становлення та споконвічні традиції . Ми однаково одержимі, відважні, жертовні. Про нашу честь і незламність уже знає весь світ.

Досить мислити стереотипами, досить шукати різницю замість бачити схожість, досить цуратись замість зрозуміти і допомогти.

Автор ідеї та координатор проекту: Мар’яна П’єцух, дизайн: Bastarda studio

Проект «Нас єднає Україна»  реалізований в рамках інформаційної кампанії «Ми різні, ми разом», започаткованої ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки Програми «Матра» Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів в грудні 2014 року.

Завдання кампанії – сприяти єдності країни через інтеграцію вимушених переселенців до місцевих громад, а також створити умови для майбутньої реінтеграції нині окупованих територій.

*Для тех, кто не знает украинский язык, небольшое пояснение.

Британський фотограф Анастасия Тейлор-Линд рассылает по всему миру довоенные открытки из Донецка с именами погибших там людей - мирных жителей, военнослужащих, волонтерев, - чтобы обратить внимание на войну в Украине.

«За десять лет моей работы фотожурналистом никто не написал мне: «Анастасия, я взял ваше фото с Telegraph или New Yorker и помолился за умершего, а теперь такое пишут. Пожалуй, я на верном пути», – говорит Тейлор-Линд.

Анастасия выкупила около тысячи красивых почтовых открыток-фотографий Донецка и на обратной стороне написала фамилию и имя погибшего во время войны человека, место и дату смерти. Таким своеобразным образом фотограф хотела заставить абсолютно незнакомых людей из разных уголков планеты задуматься и понять.

«Посмотрите на эти фото – на них Донецк ничем не отличается от других городов мира – такие же парки, стадион, гостиницы, – говорит Анастасия. – Он вполне мог быть моим городом... Но теперь там война. И слово «Дебальцево» или «Волноваха» на обратной стороне ассоциируются с ужасными событиями».

«Война идет на востоке Украины, на относительно малой части территории, – рассказывает Анастасия. – Но она вышла за пределы Донбасса – и как щупальца пролезает в каждый дом и к каждому человеку. И этот опыт очень трудно передать тому, кто здесь никогда не был».

Welcome to Donetsk. Неймовірний проект британського фотографа про війну в Україні.

"Хоч і не бував він на Донбасі"

Достеменно відомо: Тарас Шевченко ніколи не бував на території краю. Але його творчість тут знали і шанували ще при житті. А уродженець Донеччини — етнограф, історик Феоктист Хартахай — був серед студентів, які 12 березня 1861 року виносили домовину з тілом поета, і виступав із прощальною промовою на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Її надрукував журнал «Основа». Це — одне з перших документальних підтверджень «донецької шевченкіани».

Ушановували, попри заборону
 

Історія вшанування творчості Тараса Шевченка у Донецькій області розпочалася аж через півстоліття після його смерті. Відомий краєзнавець з Артемівська Анатолій Шевченко свого часу відшукав у архівах цей важливий факт. «Народна газета Бахмутського земства» наприкінці січня 1911 року повідомила, що Бахмутська міськрада (нині Артемівськ) з нагоди 50-річчя з дня смерті Кобзаря зробила внесок у зведення в Києві пам’ятника поету. А ще через три роки газета «Бахмутська копійка» відгукнулася на сторічний ювілей митця статтею «Крамольний поет». Чому «крамольний»? Бо царський уряд заборонив відзначати цю дату по всій території імперії за винятком Петербурга. «Сталась надто безглузда і конфузна для держави картина: народний поет, представник однієї з гілок державного російського племені витравлюється з пам’яті народної» — обурюється газета. А в іншій статті «Пам’яті народного батька» написала: «…Т.Г. Шевченку не хочуть простити тому, що він писав на своїй рідній мові, для свого рідного народу, жив його життям і приніс йому себе в жертву».

Попри царську заборону, донеччани вшанували Тараса не тільки газетними публікаціями — аматори театру влаштували виставу «Назар Стодоля» за однойменною п’єсою ювіляра. Вона пройшла з величезним успіхом.