Є хибний стеріотип, мовляв на Донбасі мешкають самі лише етнічні "русскіє", тобто переселені росіяни (звідси міф про "проросійський регіон"). Це навмисна протиукраїнська пропаганда, яка не має жодного відношення до реальності.

Серія корисних статей ЕТНОСИ ДОНБАСУ розповість, хто насправді проживає на Донеччині та Луганщині.
 

Останнім часом із сумнозвісних причин назви міст Донеччини стали звичними для вух українців у різних регіонах. Часто-густо з телевізорів лунали дещо дивні для українського загалу назви, як-от Сартана або Чермалик. Що ж це за «екзотика» така на Донбасі, який серед неосвідчених людей віддавна має імідж або винятково промислового, або люмпенізованого регіону, де жодного натяку на бодай якісь уламки традиційної культури?

Навіть коли сучасні дизайнери під впливом ідеї «України єдиної» створюють візуальні образи різних регіонів у вигляді орнаментів, то для Донеччини замість традиційних візерунків тулять шахтарську каску (мовляв, звідки ж на Донбасі традиційні орнаменти?). А даремно.

Донеччина має свою традицію, хай не надто відому, але самобутню, пов’язану з етносом, що живе на цих землях протягом уже не одного століття. І села з «екзотичними» назвами – це ті, що їх колись, 235 років тому, заснували кримські греки на території сучасної Донеччини, в тій її частині, що зветься Надазов’ям або Приазов’ям, – це південна частина Донецької області, що починається приблизно від сумнозвісної нині Волновахи і простягається далі аж до північних берегів Азовського моря. Саме тут, у Надазов’ї, компактно проживає найбільш чисельна, після українців, етнічна спільнота регіону – греки, яких називають надазовськими (приазовськими) або маріупольськими. Саме таким словосполученням – «надазовські греки» – правильно позначати цю спільноту, адже вона відмінна від інших груп греків, які мешкають деінде в Україні чи за її межами: понтійських, фракійських, малобуяликських, греків із самої Греції тощо.

«Русский мир» впервые коснулся лемков в 1944 году. Их начали выселять из родных сел вглубь Украинской ССР сразу после освобождения Западной Украины и Восточной Польши от нацистов. Новейшая встреча в 2014 году на Луганщине сопровождалась залпами «Градов». Самая большая лемковская громада области находилась в двух километрах от луганского аэропорта, оборону которого украинские войска держали три месяца.

Лемковская свадьба в с. Переможное

Такая горькая ирония судьбы. Вначале лемков оторвали от корней, отправили в козацкие степи, а спустя десятилетия из этих степей их гонит российская агрессия.

Лемков на Луганщине «открыли» 10 лет назад. Эта заслуга принадлежит заместителю «помаранчевого» губернатора Алексея Данилова — львовянину Зиновию Гузару. Ему рассказали о поселениях лемков местные руховцы, и замгубернатора вначале не поверил, что такое может быть. Но поехал, встретился с людьми, послушал истории переселенцев, и сомнений не осталось.

Я виростав на Донеччині в ті часи, коли «Донбас» – це звучало гордо. Втім, «Донбас» – завжди звучало і звучатиме гордо. Але трохи по-різному. Тоді це була «Всесоюзна кочегарка», а фактично ще й всесоюзна ливарня, і всесоюзна кузня. Відсвіт цього, вміло створеного радянською пропагандою, почесного статусу, падав нібито на кожного донеччанина, і не один з моїх однолітків відчував свою уявну причетність до слави цього імені – Донбас. Тільки згодом приходило розуміння того, якою дорогою ціною давалася ця слава і кочегарки, і рудні, і ливарні, і кузні – ціною хижацького спустошення «підземних комор» донецької землі, затруєння атмосфери, жорстокої експлуатації робочого люду. За металургійними і машинобудівними гігантами, за монументальними пірамідами териконів не кожен помічав дореволюційні «собачовки», в яких десятиліттями тулилися «гегемони» та їхні сім’ї. За пропагандистським уславленням донецького робітництва як передового загону робітничого класу всього СРСР губилася справжня драматична картина сталінських чисток і розправ з «ворогами народу», а за гімнами «пролетарському інтернаціоналізмові» й прокляттями «українському буржуазному націоналізмові» – цілеспрямоване, і пряме, і приховане, придушення української культури, українського слова.

Сьогодні ми можемо скласти повніше й об’єктивніше уявлення про донецьку землю, про все, що діялося на ній, і про славні, і про трагічні сторінки її історії. Деякі з них допоможе прочитати  книжка, упорядкована доцентом Донецького Національного університету В. Оліфіренком: „Уроки правди і добра”, – своєрідна хрестоматія творчості тих донецьких письменників, які в радянські часи були або викреслені з української літератури, або представлені в ній спотворено і про яких читачі взагалі, а школярі тим більше нічого не могли знати. Тобто, йдеться про цілий загублений пласт української культури, українського слова на Донеччині, – а це одна з обставин, що давали змогу і на рівні офіційної політики, і на рівні обивательської думки створювати враження, ніби Донеччина – «русскоязычный регион», втрачений для української мови.

Насправді ж Донеччина не тільки віддавна привертала увагу українських письменників, – вона й сама як український край, населений переважно українською людністю (хоч гостинний і до переселенців різних національностей), дала багато яскравих талантів усій українській культурі, в тому числі й літературі.

У багатьох з цих народних творів події відбуваються біля Савур-Могили, героїчної часточки української землі, за яку полягли у боротьбі з турками-татарами славні козаченьки. Тут, на далекому порубіжжі з татарсько-турецькими землями, знаходився козацький пост, завданням якого було вчасно попереджати населення України про напад ворогів.

ЯК ЗАПОРОЖЦІ ВЗЯЛИ АЗОВ

Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато військ. От козаки й схотіли взяти його. Отаман і каже: - Знаєте, братчики, що? Силою , може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а хитрощами візьмемо скоріше. Поробили козаки вози, поклали рушниці, понаряджалися самі чумаками, а отаман купцем - і махнули. Як стали вже під'їжджати до Азова, взяли тоді поховали у вози по сім, по десять або й більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда. В'їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вздовж вулиць. От найбагатший купець турський і виходить.

- Що, - каже , - братчики, продаєте в возах?
- Продаємо, - кажуть, - товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорні соболі.
- Ну, - каже, - підождіть до ранку. Я увесь товар закуплю сам.
- Добре, - кажуть.

Полягали турки спать. Як повилазили тоді куниці, лисиці і чорні соболі з возів, як метнуться по місту - так і пішло воно димом. Турки тоді кинулись гасити - коли тут і палять, і ріжуть. Вони тоді давай тікать! До сходу сонця орда убралася к бісовій матері в Туреччину, а козакам дісталося місто й усе добро.

День в історії:

7 серпня 1932 року було прийнято постанову Сталіна, так званий «Закон про п’ять колосків». Це був фактично перший крок, який спричинив Голодомор в Україні.

"Хоч і не бував він на Донбасі"

Достеменно відомо: Тарас Шевченко ніколи не бував на території краю. Але його творчість тут знали і шанували ще при житті. А уродженець Донеччини — етнограф, історик Феоктист Хартахай — був серед студентів, які 12 березня 1861 року виносили домовину з тілом поета, і виступав із прощальною промовою на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Її надрукував журнал «Основа». Це — одне з перших документальних підтверджень «донецької шевченкіани».

Ушановували, попри заборону
 

Історія вшанування творчості Тараса Шевченка у Донецькій області розпочалася аж через півстоліття після його смерті. Відомий краєзнавець з Артемівська Анатолій Шевченко свого часу відшукав у архівах цей важливий факт. «Народна газета Бахмутського земства» наприкінці січня 1911 року повідомила, що Бахмутська міськрада (нині Артемівськ) з нагоди 50-річчя з дня смерті Кобзаря зробила внесок у зведення в Києві пам’ятника поету. А ще через три роки газета «Бахмутська копійка» відгукнулася на сторічний ювілей митця статтею «Крамольний поет». Чому «крамольний»? Бо царський уряд заборонив відзначати цю дату по всій території імперії за винятком Петербурга. «Сталась надто безглузда і конфузна для держави картина: народний поет, представник однієї з гілок державного російського племені витравлюється з пам’яті народної» — обурюється газета. А в іншій статті «Пам’яті народного батька» написала: «…Т.Г. Шевченку не хочуть простити тому, що він писав на своїй рідній мові, для свого рідного народу, жив його життям і приніс йому себе в жертву».

Попри царську заборону, донеччани вшанували Тараса не тільки газетними публікаціями — аматори театру влаштували виставу «Назар Стодоля» за однойменною п’єсою ювіляра. Вона пройшла з величезним успіхом.

Знаете кто поставил самый-самый первый в мире памятник Тарасу Шевченко?

Алексей Алчевский - основатель крупного металлургического города Алчевска в Луганской области. Кроме этого Алексей участвовал в украинском национальном движении. Возглавлял и был создателем кружка украинской интеллигенции "Громада". Его дети также участвовали в украинской культурной жизни. Дочь - украинская поэтесса и педагог, а сын - известный украинский певец.

А теперь российские бандиты и террористы, оккупировавшие Алчевск и другие донбасские города, утверждают, что Донбасс это россия... Вот такой вот поворот.

У війську УНР 1917-1920 років однією з найкращих частин вважали створений Симоном Петлюрою 3-й Гайдамацький полк, значну частину особового складу якого становили донецькі шахтарі.

Холодного вечора 19 січня 1918 року гайдамаки Симона Петлюри крокували через Микільський ланцюговий міст в охоплений більшовицьким повстанням Київ. Упадали в око смушкові шапки з червоними шликами, виголені голови з довгими чорними оселедцями, закладеними за вуха, свіжі шрами на впевнених обличчях.

Картина гідна пензля Рєпіна, але гайдамаки, що наче повернулися з ХVIII століття, насправді йшли не зі зйомок художнього фільму або театралізованого дійства. Їх завдання було куди прозаїчніше та буденніше для того часу - приборкати повстання червоної гвардії, яка захопила завод "Арсенал" та виступила проти влади української Центральної Ради.

Це був Гайдамацький кіш Слобідської України, до його складу входили офіцери та добровольці, які переважно походили з Харківщини та Донецького регіону.

Червоні гайдамаки проти червоних гвардійців

Коли в грудні 1917 року більшовицькі загони почали поступово просуватися з Радянської Росії та захоплювати одне слобожанське місто за одним, Центральна Рада тривалий час не могла зважитися на початок військових дій. Відтак червоні війська роззброювали одну українську залогу за іншою.

Але офіцери цих залог, не бажаючи сидіти склавши руки, втекли до Києва, де й об'єдналися під керівництвом колишнього військового секретаря Центральної Ради Симона Петлюри.

Аби якось відрізнятися від інших, за ініціативою колишніх командирів харківської залоги Миколи Чеботарьова та Омеляна Волоха запровадили особливу уніформу: широкі штани, шкіряні кожушки брунатно-червоного кольору та баранячі папахи з червоними шликами. Відтоді цих вояків почали звати "червоними гайдамаками".

День пам'яті Героїв Крут:
29 січня 1918 року біля станції Крути 300 студентів вступили у нерівний бій із 4-тисячною червоною армією Муравйова, аби собою зупинити наступ більшовиків та відстояти УНР.

В этот день в 1918 году на железнодорожной станции Круты в Черниговской области 300 киевских студентов, защищая подступы к Киеву, вступили в неравный бой с шеститысячной армией большевиков под командованием Михаила Муравьева, которая в числе других вела наступление на Украинскую народную республику.

Точное количество погибших студентов официально нигде не зафиксировано. По показаниям участников событий, были убиты более 250 человек с украинской стороны. Известны имена только 27 студентов, которых взяли в плен и расстреляли. Их тела позже были торжественно перезахоронены на Аскольдовой могиле в Киеве.

Во времена СССР события под Крутами или замалчивались, или обрастали мифами и догадками. Правда, украинский советский поэт Павел Тычина посвятил героическому поступку студентов стихотворение "Памяти тридцати".

Не прошло ещё и ста лет как осенью 1919 года Нестор Махно со своими бойцами разгромил в степях Украины 1ую Дикую Туземную (чеченскую) дивизию. Выходцы из Чечни видимо начали забывать этот урок истории и решили повторить свою ошибку прошлого.

Банда чеченских террористов находящаяся в Луганске, которую возглавляет житель Чечни с позывным "Дикий", собирается идти штурмом на Киев. Соответствующее обращение террористы сняли на видео и выложили в сеть.
"Мы просто пройдем пешком, маршем по вашему Киеву, посмотрим что у вас там и как, ждите нас и мы скоро придем", - пафосно заявляет "Дикий".
По словам террористов, в их банде собрались выходцы со всех кавказских республик, но большинство из Чечни. "У нас тут весь интернационал, в основном, конечно чеченцы, но есть и дагестанцы, абхазы, осетинцы, карачаевцы, даже цыгане есть", - хвастается Дикий.

Стоит уточнить что эта банда состоит из 50 человек. В не столь далёком 1919 году когда в бою сошлись воины батьки Махно и 1ая Дикая Туземная дивизия, погибло 1200 чеченцев. Потери махновцев составили около 40 человек. Да! Воевать с чубатыми запорожцами для чеченцев оказалось куда сложнее чем грабить и убивать мирное население. Интересная аналогия - тогда Дикая Туземная дивизия, а сейчас главарь по кличке "Дикий". Совпадение? На что сегодня рассчитывают кадыровцы, так недооценивая украинцев? В общем, как сказал Нестор Махно - "РУБАЙ ИХ, ХЛОПЦЫ"!

Несколько дней назад этот Дикий кривлялся перед камерами в Донецке, угрожая "властям днр" и почему-то называя украинскую землю своей. Но, видимо, там не сложилось и смелый кадыровец убёг в Луганск угрожать уже Киеву.

https://www.youtube.com/watch?v=GHfX48Gprbg

  Сьогодні, 6 січня, народився Василь Стус — український донбаський поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України.

Василь Стус появился на свет 6 января 1938 года — в канун Рождества, на Святвечер. Спустя годы, находясь в лагере особого режима, он спросил у старого заключенного, глубоко верующего человека: что означает родиться в такой день. В ответ услышал: «Это милость Божья, счастье. Но кому много дается, с того много и спросится».

Родился он на Винничине, в селе Рахнивка Гайсинского района, в семье крестьянина. Но уже в 1940 г. семья переехала на постоянное жительство в Сталино (Донецк). Получив среднее образование, Василий в 1954 г. поступил учиться на истори­ко-филологический факультет Сталинского пединститута. Закончив его в 1959 году и получив спе­циальность «учитель истории, украинского языка и литературы», несколько месяцев учительствовал на Кировоградчине. Но, отслужив в армии, вновь вернулся в Донбасс, в Горловку, где в 1961—1963 гг. работал учителем. В эти же годы он начал печататься: в 1962 году подборки его стихов появились в «Літературній Україні» и журнале «Донбасс». Его способности не остались незамеченными: в марте 1963 г. его пригласили на должность литературного редактора газеты «Социалистический Донбасс». Желая серьезно и профессионально заниматься литературой, Стус в 1963 году поступил в аспирантуру Института литературы им. Т. Г. Шевченко Академии наук УССР, где проучился до 1965 г. Этот период был временем активного творческого труда: его стихи публиковали солидные журналы («Вітчизна», «Дніпро», «Смена»); он успеш­но занимался переводами с английского, немецкого, испанского языков; написал несколько литературно-критических статей. Казалось бы, перед ним открылась дорога в большую литературу.

Но все изменилось после 4 сентября 1965 г. В этот день в киевском кинотеатре «Украина» во время просмотра фильма «Тени забытых предков» на сцену поднялся Иван Дзюба. Он призвал партийных работников и население столицы протестовать против арестов украинской интеллигенции. К этому выступлению присоединились Василь Стус и Вячеслав Чорновил.

1 січня не тільки перший день року. 1909 року народився герой України, патріот, відважний борець за Україну, провідник ОУН – Степан Бандера.

1. У дитинстві Степан був низького росту та мав слабке здоров’я. Коли він захотів вступити до Пласту (молодіжної громадської організації) - йому відмовили через проблеми зі здоров’ям. Проте Бандера домігся свого, правда лише з третьої спроби. Є свідчення, що він готувався до поліцейських тортур: катував себе ланцюгами та голками та щоденно обливався холодною водою.

2. Бандера зробив стрімку кар'єру в ОУН. Він став керівником відділу пропаганди у 22 роки, в 23 – став заступником Крайового Провідника, а в 24 – крайовим провідником.

3. За його ініціативи було створено підпільну друкарню ОУН та хімічну лабораторію. Також, в цей час, ОУН починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. ОУНівцями було здійснено три політичних вбивства, одне з яких було помстою радянській владі за організацію голодомору 1933 року.

История Украины

Пора расставить точки над i в вопросе о мифической "новороссии".

НИКОЛАЕВ.

Город Николаев основан в 1399 году Великим князем Руси, Литвы и Жмуди Витовтом. Местное население называло город Витовкой. Это название закрепилось за городом на много веков. По Кючук-Кайнарджийскому мирному договору эти земли отходят Российской империи. В 1789 году (на 390 летие города) Григорий Потёмкин переименовал город Витовка в Богоявленск, в честь целительных вод этой местности.Совсем рядом с Витовкой на острове располагалась козацкая верфь с украинским населением. Поселение называлось верфь святого Николая. Вскоре на остров переместили административный центр.Поэтому город решили назвать Николаевом. И этот город был основан вовсе не в 18 веке как говорит об этом кремлёвская "история". После Октябрьской революции Российская империя развалилась и Украина объявила независимость. С 1917 по 1920 год Николаев входил в состав УНР. В 1920 году власть в городе захватили большевики и в Николаеве была провозглашена советская власть. До 1937 года земли Николаевской области входили в состав Одесской области.
 

ОДЕССА.

В 14 веке польские и литовские историки уже упоминают украинский козацкий порт Кочибей. О нём же говорят и европейские историки как про Кацубиус. Богатый шляхтич Борис Коцюба переселил туда большое количество крестьян с Подолья. К 1413 году это поселение уже было хорошо развитым. Затем в связи с ослаблением Великого княжества Литовского, Кочибей в 1442 году передан подольскому магнату Фёдору Бучицкому. И только после мирного договора 1774 года с приходом в эти земли Российской империи, город получает название Одесса. Поэтому можно точно сказать, что одесситы отмечают не день основания своего города, а день его переименовывания в Одессу.
 

ЗАПОРОЖЬЕ.

В Слов'янську зняли з дошки пошани портрет українофоба путлерівця Йосипа Кобзона http://www.liveinternet.ru/users/rarewolf/post343321293/. Але, через низьку національно-історичну освіченість, місцеві патріоти не знали чий портрет там почепити. Хто має зв'язки з українськими патріотами в Слов'янську, перекажіть їм, що вони мають достойного земляка, який заслужив глибокої пошани всієї України, ще років 100 тому.

На світлині АНАТАЗІЙ ГОНТА (Бітюков Опанас Полікарпович,19 червня 1895, м. Слов'янськ) — підполковник Армії УНР. Походив із міщан м. Слов'янська. З 1912 року — однорічник 2-го розряду (вільнооприділяющійся) 3-го гренадерського Перновського полку (Москва), у складі якого брав участь у Першій Світовій війні. З 12 жовтня 1914 року — прапорщик за бойові заслуги. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю (за бій 24 червня 1915). 1 серпня 1915 року був важко поранений та потрапив у полон. Утік та 8 березня 1916 року повернувся до полку. Останнє звання у російській армії — підпоручик. У 1919-1920 рр. — служив в українській кінноті. З 15 січня 1921 року — командир 1-го кінного полку ім. М. Залізняка Окремої кінної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

Я ще років п'ять тому, коли був у Слов'янську, пропонував тамтешньому священику УАПЦ, почепити на їхньому Храмі (а він там знаходиться в старенькому будинку в центрі міста), меморіальну дошку на честь цього Героя, за підтримки Благодійної ініціативи "Героїка". Проте, священник УАПЦ, під надуманими приводами навіть не захотів обговорити цю пропозицію, а лише дозволив залишити інформацію про їхнього видатного земляка.

То може вже нарешті настав час для вшанування у звільнених містах Донбасу таких Героїв як підполковник Армії УНР Анатазій Гонта?

Разговариваем с Дмитрием Билым — кубанским казаком, писателем, доктором исторических наук, доцентом кафедры украиноведения Донецкого юридического института. Он утверждает, что примерно четверть жителей Донбасса — галичане по происхождению.

— Так когда ты впервые задумался над идентичностью галичан Донбасса?

— В 1990 году, когда работал в приемной комиссии Донецкого государственного университета. Это был период национальной эйфории, и я спрашивал у абитуриентов, говорят ли они на украинском и как относятся к идее независимой Украины.

Интересно, что почти все выходцы из восточных областей отвечали, что украинским владеют и к независимости относятся благосклонно. А вот выходцы из Галичины отвечали, что вот во Львове националисты, там, мол, большой плакат висит «чемодан — вокзал — Россия», они против русских, русских не любят, поэтому нет, пусть будем все вместе. То есть они как-то абстрагировались от того, что уже висело в воздухе, и это меня удивляло.

— На Донбассе так много галичан?

— Да, очень много.

Головна проблема Донецької та Луганської областей за всі часи існування - це кордон з Росією. Вирішується ця проблема відновленням історичних кордонів України.

История Украины

Болтовня о том, что Донбасс - "русский регион", - притянутая за уши глупость. Испокон веков эти земли были украинскими и проникнутыми украинским духом - казацким свободолюбивым духом.

ОСВОЕНИЕ ДОНЕЦКИХ СТЕПЕЙ ЗАПОРОЖСКИМИ КАЗАКАМИ.

То, что земли Запорожья и Днепропетровщины являются колыбелью запорожских казаков – факт общеизвестный.
А то, что Донецкий край издавна известен как казацкий, многих удивляет сегодня.

А ведь, действительно, значительная территория нынешней Донецкой области еще в XVI веке была освоена запорожскими казаками.
Первые запорожские займища появляются во времена Старой, или Базавлуцкой Сечи (1593–1709 гг.).

Как считают исследователи, первоначальное заселение края было связано с поиском казаками второго, запасного выхода в Черное море. Обычно запорожцы, совершая походы против татар и турок, выходили в Черное море через устье Днепра, прорываясь сквозь турецкие заслоны.

Так как это не всегда удавалось, запорожцы стали использовать хотя и более длительный, но менее опасный путь по Днепру до Кодака, затем в реку Самару, из нее в Волчьи Воды. А от Волчьих Вод до реки Кальмиуса (25 км) они тянули чайки волоком. По Кальмиусу они входили в Азовское, а затем в Черное море.

При прохождении такого длительного пути необходимо было пополнять продовольственные запасы, ремонтировать суда и т. д.
Таким образом, по реке Самаре и Волчьей запорожцы основали зимовники (хутора).

Сегодня (31.08) в Донецке был День города. Официально 145 лет нашему молодому, но уже столько повидавшему городу.

К сожалению, даже в Украине об этом не принято говорить, но Донбасс и российский кремль всегда враждовали, вернее Донбасс никогда не признавал кремлевскую власть, а кремль отвечал ему жестоким террором. А сейчас здесь война. И вместо праздничных фейерверков Несмолкающие залпы орудий. Достойный итог векового конфликта. Спасибо, соседняя страна.

Как и большинство городов Донецкой области, Донецк был основан запорожскими козаками. В 1775 году после ликвидации Запорожской Сечи, козаки выдвинулись на восток и поселились на берегах реки Кальмиус. Первые письменные упоминания о их поселениях на территории современного Донецка датируются 1779 годом. Потомок Изюмского полковника Евдоким Шидловский, со своими людьми,основал посёлок Александровка. Также козаки основали посёлки Григорьевка, Алексеевка, Авдотьино и т.д., которые и по сей день носят эти названия. Эти поселения стали основой будущего Донецка. Козаки первыми начали добывать уголь. Первая шахта называлась "Александровская". Изначально на ней работало 76 человек. Для добычи угля начали съезжаться люди со всех регионов Украины. В 1869 году англичанин Джон Хьюз начинает строительство металургического завода. Этот год и стал официальной датой основания города Донецка. Город назвали Юзовка в честь основателя завода. В 1917 году население его превысило 50 тысяч человек и Юзовка получает статус города. В 1924 году город переименовали в Сталино: не в честь И.Сталина, как многие думают, а из-за того что в Донецке в то время изготовлялась львиная доля всей стали СССР. В 1932 году город стал центром области. В 1961 году Сталино решили переименовать. И пока придумывали новое название, город несколько месяцев назывался Троцк. После чего в том же 1961 году город получил название Донецк - в честь реки Северский Донец. Интересный факт - красные рубиновые звёзды украшающие вершины башен кремля были изготовлены в Донецке. Дончане называют свой город "Город миллиона роз". В 1970 году ЮНЕСКО признало Донецк самым озеленённым городом из всех промышленных городов мира! На тот момент в городе прямо на улицах росло 180 сортов роз. На каждого жителя Донецка приходилось по одной розе. http://www.liveinternet.ru/users/rarewolf/post320475079/  В 1978 году население города превысило миллион человек. Сегодня впервые за все годы независимости Украины, День города в Донецке не отмечается.

Евгений Ширяев, академик из Москвы, рассказывает о том, что древние исторические карты говорят - имя УКРАИНА было уже в 13 веке на картах, т. е. более древнее название, чем Россия и Малороссия. Россия и Малороссия появились только в конце 17 века с лукавства Петра-1.