Настроение сейчас - задумчиво-радостное

Чи достойні ми?

Якщо я молюсь певний час кожного дня, я починаю думати, що я стаю достойна. Достойна присутності Його, спілкування з Богом, отримую право щось просити, тому що я молюсь. Я отримую право і сміливість вчити і наставляти інших, якщо я молюсь. А якщо я не молюсь певний час кожного дня, то я перестаю відчувати себе достойною. А правда в тому, що ми недостойні :). Це, знову ж-таки, людська тяга оправдати себе своїми ділами. Якщо я щось зробила – значить я вже достойна. Але тільки через Ісуса я стаю достойною. Тільки Його кров може дійсно омити мене від моїх гріхів. Ніякі справи праведні не можуть зробити мене достойною, лише тільки Кров Ісуса.

Звичайно, молитва – це якраз можливість прийти до Бога, визнати свої гріхи і свою недостойність, стати під струю очищаючого омиття Кров’ю Ісуса Христа і отримати прощення гріхів. Тому саме після молитви ми можемо відчувати себе праведними. Але молитва може бути різного формату – кількагодинне стояння на колінах, або тільки одна фраза під час миття посуду «пробач мені, Боже». Навіть після отої одної фрази Бог пробачає нам гріх… Навіть ще до тої фрази, коли бачить покаяння в серці. Звичайно, молячись більше часу, можна отримати більше від Бога. Але достойними нас робить лише щире покаяння і прийняття прощення і праведності Ісуса Христа, яку Він отримав для нас на хресті…


Величезна поразка

Бог, праведний і святий Бог, прийняв на себе гріхи усього світу. А наказання за гріх – смерть. Навіть там, на хресті, Він міг відмовитись нести чужі гріхи, Він міг зійти з хреста. Він мав всю силу і підстави то зробити. Але… Він любив нас. Він взяв Свій хрест і страждав незаслужено. Він страждав і мучився від болю, так як страждає і мучиться кожна людина. Він, навіть, пережив що таке бути відділеним від Бога… Так, як ми переживаємо свою відділеність від Бога і не достойність, коли грішим. І Він помер. Так, як помирає кожен з людей.

І це була величезна поразка… Бог, сам Бог дав Себе вбити, як звичайну людину!.. Була субота, коли весь світ, учні, фарисеї і диявол думали, що це поразка Ісуса!.. Учні, які так вірили, що Він Месія, думали, мабуть, до останнього, що Він зупинить все це неподобство, пошле легіон ангелів і стане політичним Царем Ізраїля. Але цього не сталось… Він помер. А може Він і не був Богом?... Була субота… Субота розчарування, поразки і втрати усіх надій… Учні пішли дальше ловити свою рибу, і тільки жінки пішли віддати честь Тому, який так любив їх…

Всі знають чим закінчилась ця історія. Настало Воскресіння. І величезна поразка перетворилась в величезну перемогу! Воскрес! Він воскрес!... Тільки після Його воскресіння учні стали безстрашними свідками, яких ми знаємо. Майже усі вони дали себе вбити, захищаючи свою віру. Тому що тепер вони мали надію! Якщо Бог Ісуса воскресив, то і у нас є надія на воскресіння!...

Якщо Бог зміг найбільшу поразку обернути в найбільшу перемогу, то що є для нього моя поразка?

Ми живемо в суботу. І кожного дня переживаємо багато поразок… Гріх, нещастя, біль, смерть… Але у нас є надія. Надія на воскресіння, тому що Він воскрес. Ісус обіцяв, що Він прийде, буде судити і зітре кожну сльозу з очей… У нас є надія! В те, що наші поразки Бог перетворить в перемогу. Силою Того, хто возлюбив нас.


Чи ми достойні? Тільки Бог достойний. Але, якщо Бог мою слабкість робить силою, то мою недостойність Він так само може перетворити в достойність…

Размышления Тернополь-Бердянск 07.02.2007

Евр.3:9-10, "посему Я поклялся во гневе Моем, что они не войдут в покой Мой." (Евр.3:11)
Евр.3:15-17, "Против кого же клялся, что не войдут в покой Его, как не против непокорных?" (Евр.3:18)

Говорится о Моисее и людях, которых он водил, что вход в обетованную землю и есть вход в покой (шабат). Но что же ожидало людей, которые вошли в обетованную землю? Манна перестала падать с неба, нужно было добывать себе пищу. Землю, обещанную Богом, нужно было завоевывать с оружием в руках. И это земля, где, казалось бы, "молоко и мед" должны течь прямо им в рот!.. Но то ли имел ввиду Бог, когда говорил "войдут в покой Мой"? Обещал ли Он им горы золота и стада овец, которые сыплются с неба? Нет, хотя народ, вероятно, именно этого и ожидал.

Покой посреди бури, войны и трудностей, вот что обещал Бог. Мир с Богом, шабат, когда человек успокаивается от дел своих и слушает какие дела хочет делать Бог:
"Ибо, кто вошел в покой Его, тот и сам успокоился от дел своих, как и Бог от Своих." (Евр.4:10)
Покой, который обретает человек, который в трудностях, скорбях и искушениях приходит к Богу снова и снова, ищет Его Лица, Его защиты, мудрости и совета. Вот что такое настоящий шабат, покой.

«Ибо помощь Египта будет тщетна и напрасна; потому Я сказал им: сила их - сидеть спокойно». (Ис.30:7) Сила наша – хранить наши сердца в шабате, в покое. Возвращаться в мир Божий, как только бури и штормы пытаются вырвать нас из места покоя. Как говорят, нам нужно «ходить сидя», делать каждый шаг в покое, находясь в скинии Бога живого. Искать мир, утешение, ответы, решения и направление движения в присутствии Бога. А потом двигаться с миром в сердце в том направлении, которое открылось в месте покоя.

Иисус так жил. Он постоянно был в общении с Отцом, и делал только то, что Отец делает. Он исцелял, выгонял бесов, останавливал бурю и выбирал апостолов из места покоя, в шабате. Он тот священник, который может сострадать, так как сам пострадал и пережил все:
«Ибо мы имеем не такого первосвященника, который не может сострадать нам в немощах наших, но Который, подобно [нам], искушен во всем, кроме греха.» (Евр.4:15)
Иисус сам пережил страдания, хотя и был Сыном самого Бога и остался верным Богу до конца:
«…хотя Он и Сын, однако страданиями навык послушанию,
и, совершившись, сделался для всех послушных Ему виновником спасения вечного…» (Евр.5:8,9)
Он шел на страдания, оставаясь в шабате, зная что это Его призвание, миссия, цель на земле. Видя Свою «землю обетованную». Он может помочь нам оставаться в покое даже в страданиях и испытаниях.

У каждого из нас есть «земля обетованная», то, к чему Бог призывает и куда Бог ведет. Призвание, служение, работа, отношения – все это может быть «землей обетованной», если Бог призывает к этому. И даже если там будут «великаны», прийдется работать, что бы добывать пищу и воевать, что бы отвоевывать эту землю, все равно именно это место и будет «землей обетованной». Именно на этом месте будет покой Божий, шабат. Именно по этой земле Бог будет вести шаг за шагом, показывая как победить врагов или в какую сторону идти. Только на этом нелегком тернистом пути мое сердце будет успокаиваться от дел своих, видя великие дела Господни. Только бы всегда пребывать в Его покое, постоянно прибегая к Его Лицу, в Его Присутствие!

Итак, «И да владычествует в сердцах ваших мир Божий, к которому вы и призваны в одном теле…» (Кол.3:15)
«Итак постараемся войти в покой оный…» (Евр.4:11)