Ну ось він, возмутітєль спокойствія на болотах… Маленький провокативний геній, про якого одночасно заговорив увесь світ. Рафінований інтелектуал, який змусив одних терміново брати в руки підручники історії, інших — альбоми живопису та гуглити в інтернеті.

Справжній митець і режисер, який зробив театральною сценою 6 кілометрів Сени, площі, вулиці, і навіть дахи Парижа… Патріот, який показав, як насправді прекрасна своєю свободою та рівністю його Франція.

Тома Жоллі. Художній керівник і головний режисер церемонії відкриття Олімпійських ігор 2024 у Парижі. Ще раніше — титулований найвищими театральними нагородами: гран-прі Професійноі асоціації критиків, премій Мольєра, Бомарше та Готьє.

Він кавалер ордена мистецтв і літератури Франції. Відомий актор, який, за його зізнанням, може грати 24 години підряд. Неймовірний режисер і сценограф. А ще, погодьтеся, просто красунчик… Я пишаюсь, що бачила наживо: і його самого, і його виставу «Тієст» за трагедією Сенеки у величезному Папському палаці на Авіньйонському фестивалі 6 років тому.

І мене трохи потішило, як президент Угорщини Орбан, підспівуючи тим, що на болотах, розлютився, бо на відкритті Олімпіади показали відрубану голову королеви, нащадком якої нібито сам Орбан і є 😁. То нехай його попустить, бо в антивоєнній трагедії «Тієст» їх, голів відрубаних, виносять на сцену аж 2, причому дитячі. На блюді на святковий обід. Це зараз «брати» ракетами дітей «братів» вбивають, а 4 століття до нашої ери їх сокирами рубали. 😥

Мабуть, справді під місяцем немає нічого нового, на жаль… Та й фейки та ІПСО — що тоді, що зараз. А ще мене потішив один сенатор на скрепних болотах, який коментуючи в Інсті «французький разврат і богохульство», виставив одну з цих фотографій, і возмущьонно написав: «а што ви хотєлі, вот так виглядіт главний худрук олімпіади — небрітий, с наколкамі на тєлє, і в каком-то бєлом піджакє с цвєточнимі прінтамі, а на головє вєночєк із цвєтов». 😁



Ридать! Бо це фото якраз із тієї вистави «Тієст» із Авіньйонського фестивалю, яку мені пощастило побачити, де Тома Жоллі грає Атрея, рідного брата Тієста, із яким вони постійно ворогували за корону (вона метафорично із квітів), там вони обоє в тих віночках і в однакових піджаках, і навіть біла скатертина, на яку виносять голови убитих братових дітей, теж вишита такими ж квітковими принтами. Тома — не лише талановитий режисер, а й просто геніальний актор.

Сьогодні відомий міжнародний театральний експерт, професор сценографії університету в Торонто Pavlo Bosyy вислав мені відео вистави Тома Жоллі в Паризькому Театрі «Одеон», яку я давно мріяла побачити (дякую💝🙏). Це «Річард lll» Шекспіра, де режисер сам грає Річарда. Я на 4 години буквально залипла біля екрану, бо це просто щось неймовірно прекрасне, жахливе, болісне, ненависне, жалісне, і по-французьки пристрасне.

Після чого хочеться сказати нашим франківцям про їхнього Річарда — зніміть, будь ласка, оте з Бенюком негайно. 😥 Вистава «Річард lll» Тома Жоллі — це закінчення його театральної трилогії (модна зараз фішка в Європі) про королівську династію «Генріх Vl», яку він частинами показував у тому ж Авіньйоні, а 2 роки тому режисер представив повну версію тетралогіі на набережній в своєму місті Анже протягом вихідних, яка тривала майже 24 години з антрактами.

Він дійсно справжній фанат театру, в якому грає з дитинства. Стилістикою вистав, як і вмінням експериментувати із простором та часом, Тома Жоллі схожий з нашим видатним українським режисером з Франківська — Ростиславом Держипільським. Він так само живе не у столиці, а у невеликому затишному місті Анже, де очолює місцевий театр.

Він і народився в такому ж місті, в Руані, де стратили незламну Жанну дʼАрк. Може, звідси й характер... Бо батько у нього простий друкар, мама медична сестра. Цей хлопець зробив себе сам. Його люблять у Франції. Особливо в Анже, де він місцева знаменитість. Люблять за талант, за скромність, за людяність.

І неодмінно розказують туристам, що коли їхній театр під час ковіду закрили на карантин, і французам заборонили без дозволу виходити на вулицю, Тома вийшов на свій великий балкон, нарахував навпроти себе 20 вікон, і разом із дружиною-балериною щодня під час карантину ставив «Ромео і Джульєтту», зриваючи аплодисменти від сусідів, поліцейських, розносчиків піци, сантехніків та лікарів. У своєму інстаграмі, де у нього майже півмільйона підписників, режисер тоді написав: у цьому житті, як і в театрі, найважливіше — це спілкуватися наживо. Нехай щастить!

Автор: Lyudmila Semenyuk, журналіст, Київ