В цей вечір вона почувала себе такою самотньою. Та й насправді була такою.
Раптово опинившись одна в селі, й гадки не мала, чим зайнятися надалі. Що на неї чекає попереду? сиділа біля вікна і тужно дивилася на вулицю. А там спроквола опускалися сутінки, з даху капала вода, поривчастий вітер, раз у раз зриваючись, стукав оголеними гілками у вікно.
Здавалося, що цієї весни вона назавжди залишилася в минулому. Життя вирувало, десь збігав у турботах день, клопоталися люди, а вона була обабіч цього життя,одна,самотня...
Не хотілося думати про майбутнє, від нього не чекала кращого, гірко згадувати й минуле.
Тільки була ця мить, в якій відчувала себе такою самотньою. Не знала й сама, як наважилася все покинути – налагоджене життя, роботу, знайомих, велике місто, зібратися за тиждень, і ось уже більш ніж півроку жила тут, у батьківській хаті. В ній самотньо жила мама, а відтепер і вона.
Думала, що допоможе іншим, а виявилося – чи не найбільше потребувала допомоги сама. Але знала: як і завжди, допомоги їй чекати нізвідки і ні від кого. З мамою стосунки якось теж не складалися, у сестер і брата давно були свої сім’ї, свої клопоти, своє життя. Нічого не набула за життя – ні дітей ,ні чоловіка, ні сім’ї. Почувалася кораблем, що зазнав катастрофи. Нікчемність власного життя сприймалась як трагедія. Але і це треба було пережити. А ще ці почуття – такі невчасні і непотрібні. Вони також були однією з причин її зупинки тут, у селі. Тепер сиділа в темній кімнаті, борола в собі розпач і сльози.
Влітку, коли зрозуміла, що не потрібна людині, до якої мала теплі почуття, коли побачила його з іншою, коли зустріла на вокзалі після довгої розлуки сестру в тому хворобливому стані, в якому вона перебувала, довго не могла зрозуміти: чому? за що? через що?
Потім гарячково шукала вихід,і єдиним рішенням, що прийшло на думку, було здати квартиру, допомогти сестрі і водночас втекти від себе, власних почуттів. Та опинившись тут, знову шукала шлях з безвиході. Гадала, що єдине, що могла зробити, це поїхати в ту країну, про яку хотіла нічого не знати, яку понад усе воліла б забути, але де жила тепер її сестра, якій потрібна була так чиясь поміч. Жахала думка знову опинитися там, серед чужих людей, без знання мови, з хворою сестрою. Від однієї цієї думки їй здавалося, що і вона сама потихеньку божеволіє, що їй залишилося до цього зовсім небагато. А найстрашнішою була невизначеність і ще те, що ні до кого було звернутися за допомогою, нікому пожалітися, хіба що волати до Бога, своєю зболілою душею прагнути до Всевишнього, але в цю мить на всій Землі були з нею лише самотність та розпач.
У такі хвилини намагалася пригадати щось приємне зі свого життя – і не могла. У душі панували лише зневіра і холод.
Іноді згадувала дитинство. Ось вона зовсім мале дівча, бігає босоніж по калюжах на шкільному подвір’ї, захоплено спостерігає за веселкою в небі. То разом зі своїми старшими сестричками ловить руками карасів у зміленому ставку за селом. Згадує про звістку мами про народження молодшого братика. Тоді цю новину зустріла ревносно, адже до цього була в сім’ї наймолодшою, і левова частка уваги була прикута в родині до неї. Але коли подорослішала, то стала тією старшою сестрою, яка понад усе бажала щастя своєму найменшому братикові.
Як швидко збігали роки. Навчання в школі, інституті, робота, повсякденні турботи, здавалося, що попереду довге-довге життя. А тепер згадувала про минуле , яке промайнуло немов уві сні, і було гірко, що жила, ніби писала в чернетку історію, яку потім збиралася переписати в чистовик, але так і не спромоглася.