- Студент.
Дивне імя, думала я – вбиваючи потрібні літери в контактну книгу телефону. Та і весь його вигляд говорить про дивакуватість. На вигляд – ровесник, а вдягнутий, наче пятнадцятирічний підліток: терті-перетерті джинси, аж надто широкі, зважаючи, що їх власник трохи не дотягує до дистрофіка, кофта з капюшоном, волосся невизначеної довжини – начебто забув вчасно підстригтися. Дивний молодий чоловік з дивним прізвиськом.
- Чому "Студент"?- питаю, перекрикуючи саб.
- Не знаю, - знизує плечима, - всі так називають.
Ми їдемо в його автівці і таке враження, що машина це продовження його самого. Мерехтить, виблискує, гримить музика, підминаючи кілометри дороги якось аж надто жваво.
- Може випєм кави?А то до Львова трохи «пилять», а там дальше генделиків не буде. – і не чекаючи відповіді він вже крутить кермо на паркову біля якоїсь кафешки.
- Тобі яку? – пронизливо-сірі очі дивляться трохи насмішкувато. Вираз його обличчя схожий на той, що буває в давнього друга, який над тобою жартує і ось-ось в цьому зізнається. Здається, що кутики тонких губ зараз зметнуться догори і зявиться щира, добра посмішка.
- Латте – відповідаю машинально.
І замість мінімально очікуваного «добре» чую лише клацання закритої дверки. В нього дії випереджають думки, причому не лише його власні.
- Тримай – морозне повітря і картонний стаканчик в тонких пальцях повертають мене до реальності. Він що, каву в кишені начаклував?
- Треба жінці подзвонити. Алла? Як малий? Спить вже? То давай, бо ще розбудиш. Я у Львів їду, з клієнтом. Наберу пізніше, постав на безшумний – вся його тирада без жодних переходів і довгих пауз, так, ніби на іншому кінці проводу йому і не відповідають. Чи може не слухає? Хоч більше схоже на те, що слухає і говорить одночасно. За ту хвилину, поки тривала телефонна розмова, він встиг допити каву і підпалити цигарку.
- Куриш? Можемо їхати?
Мені лишилося тільки двічі кивнути, бо схоже, що на слова часу не вистачить, адже авто вже гуркотить. Трохи боязко відчувати швидкість і спостерігати, як його профіль, занадто правильний, щоразу відволікається на магнітолу чи на телефон.
За дорогу до Львова я дізналась від нього масу корисних, і не дуже, речей. Почула з десяток свіжих анекдотів, програла парі, і про себе назвала його Чайником, тому що «кипить».
- Так все ж, яке твоє імя? – не втрималась і спитала, коли виходила з машини.
- Валє…- останні звуки потонули в басах і гуркоті мотора відїжджаючої машини. Таки Чайник.
