Роман Зозуля/Євген Коноплянка. Рейтинг: G. Жанри: Слеш, Ангст, POV.

POV Романа Зозулі.

Що коїться?

Я придивляюся до тебе, але не можу збагнути. Що відбувається, Женю? І чому саме з тобою?

Неначе хтось прокляв тебе. Ти намагаєшся - і нічого не виходить. Ти здаєшся - і все стає ще гірше, ніж було.

Ми перемагали "Іллічівець". Ми перемагали "Металіст". Але ти, особисто ти! Що ти наробив?

Стоїш зараз, посміхаєшся. Я думав, не вмієш ти так... Нахабно якось, пихато. Ніби ніщо тебе не турбує. Це вже давно розпочалося, але ж я майже не помічав.

- Що то було? - стиха запитую, уникаючи дивитись тобі у вічі. Ні, то не твої - я відмовляюся впізнавати такого тебе.

Кидаєш сумку, спираєшся ліктем на шафу і трохи здіймаєш брови.

- Ти що маєш на увазі?

- Спробуй здогадатись. Певно, гру твою. Здивований?

- Ми перемогли, чи забув?

- То й що? Мене не це цікавить зараз.

- Відчепись, - зітхаєш врешті-решт та починаєш повільно розв'язувати шнурки.

- Пояснюй!

- Що тобі не подобається? - дратуєшся, але...

- Годі вже! - крізь зуби промовляю я. - Нащо удавати, ніби не розумієш? З тебе і на полі досить симуляцій.

Так, то вже лють, але мене не зупинить.

- ...ще трохи, і ходитимеш по газону пішки!

- Так ось про що йдеться! - смієшся. Надто спокійний. Я не помилявся. В тебе на обличчі великими літерами - "Байдуже". - Добре. я розкажу тобі, коли вже з твоєї забаганки... То була маріупольська команда. Вони не варті зусиль, зрозумій. Гратиму в повну силу... Певно, за "Наполі". Так буде раціонально.

І де ти одшукав оте сухе, гордовите "раціонально"? Втім, то вже неважливо. Цього досить.

Я відводжу руку і щосили б'ю тебе по обличчі. Ненавиджу. Цієї миті я тебе ненавиджу. Отже, неперевершеним себе відчув...

Збираюся йти - йти без повернення. Не можу. не хочу бачити тебе. 

- Стривай!

Ти підходиш до мене ближче, мовби ще не віриш у те, що я здатен покинути тебе зараз же. Звикай, Женю. Звикай.

Обертаюся, і... Твоє обличчя. Стривожене, в одну мить збліде. 

Мабуть, через деякий час і через деякий біль ти станеш собою. Я чекатиму. Сьогодні, що зможу першим і якомога раніше посміхнутися тобі, обійняти і сказати: "З поверненням".

Бувай.

Сил забракує йти уперед,

Навіть в минуле немає дороги,

Хай підгинаються стомлені ноги,

Важчає маятник, наче багнет.

Холодно. Гасне в тумані вогонь,

Я закарбую в собі його вроду.

Мріяли ми і про мир, і про згоду,

Доки торкнувся біль наших скронь.

Мабуть, вже час припиняти війну,

Дію без сенсу, без виправдання.

Теє брудне і безцільне змагання

Кожному з нас приготує труну.

Пам'ять, навіщо тобі зберігать

Думки хвилинної всю небезпеку,

Блискавку, лід, тьмяне небо і спеку,

Шляхом Чумацьким вночі простувать?

Жанри: Слеш, Ангст, POV. Андрій Шевченко/Марко Девіч. Рейтинг: G. POV Андрія Шевченка.

Присвячується Алісі. Я сумую за тобою, а ще я вже починала сумувати за цим пейрингом.

Я знаю сенс слова «ніколи». Ніколи не відчую твоїх губ на своїх за твоїм власним бажанням. Ніколи не зрозумію, чому ти замикаєш справжнього себе десь там, глибоко, де сам врешті-решт забуваєш про його існування. Ніколи не почую від тебе слова «Кохаю», слова «Залишись».

Я знаю сенс слова «нічий». Не втримати за руку, не вмовити, не прив'язати до себе силоміць... Ти є воля, ти — нічий, але я не облишу мрії бути з тобою завжди. Я зриватиму поцілунки з твоїх вуст: нехай ти опираєшся, але хіба ж судять переможця? Ти все одно не мій, був, залишишся нічиїм. Тож я вкраду хоч частку від тебе... Ти навіть не помітиш, а може, просто швидко забудеш, обіцяю.

Я розумію сенс слова «ніяк». Ніяк без тебе — ані подиху, ані миті, ані сну, ані життя! Ніяк. Ніяк не перемогти ту шалену магнетичну силу, що штовхає мене до тебе. Я не в змозі опиратися їй. Благаю, просто зупинись — хоч ненадовго, та залишся поруч!

Ніколи.

Ніяк.

Нічий.

Жанри: Слеш, Романтика, Ангст, POV. Рейтинг: PG-13. Андрій Ярмоленко/Євген Коноплянка. 

POV Євгена Коноплянки:

Так гріє... Я, мабуть, хворію, але все одно піду. Як не зараз, то через мить. Як не через мить, то впродовж ночі.

Я хочу піти непомітно і тихо, не повертатись і не вірити знов.

Мене так гріє тепло твоїх долонь і губ - колись теплі слова теж гріли. Певно, тепер вони не дають змерзнути вже комусь іншому, все минає. Те, що було, лишилося мені на згадку. Все в порядку.

Ти щось в мене запитуєш, підводишся, розгублено дивишся навколо себе, та не дочікуєшся відповіді. Я відчиняю двері, щоб раз і назавжди полишити твою квартиру. Не відчуваючи ніг, роблю два кроки - а може, три... Ти ще у кімнаті, тож, мабуть, навіть не почуєш. Я буду щасливий, якщо зможу просто щезнути. Нехай тепер і не матиму жодного засобу загрітися.

Бувай, ти вільний.

POV Андрія Ярмоленка:

Ти стоїш, дивлячись на мене дещо невдоволено и здивовано. Ти змінився, змінився і я.

Я ступаю в напівтемряву і беру тебе за руки, але в твоєму погляді - чи за браком світла мені здається - спалахує гнів. Відсахнувшись від мене, ти відходиш.

- Чом ти до мене прийшов? Чом не до нього? Чом не до когось зі...

Ні, я не дам тобі договорити.

Подаюся вперед, судомно стискаю в обіймах, зустрічаючи майже скажений опір пораненого, ображеного. Боляче. Як я міг?

- Пробач, пробач... - пошепки повторюю і повторюю, занурюючись обличчям в твоє ще вологе волосся, аж поки ти не стихаєш в моїх руках, тамуючи подих.

- Облиш мене! - то ще одна спроба мене відштовхнути.

- Я не піду, не жени мене. Благаю, я... Я кохаю тебе. Тебе, Женю. Пробач. Дозволь, я залишусь.

І - тиша. Ти мовчиш. Я чую лише власний пульс. Минає кілька секунд, і я відпускаю тебе, повертаючись, щоб піти. Задихаюся... Невже втратив?

Але поза моєю спиною - кроки. 

- Не йди, - чую я твій голос, і твої руки торкаються моїх плечей.

Мене так гріє... Так грієш ти. Якби ти тільки знав.

Жанри: Ангст, Драма, Слеш. Рейтинг: PG-13.  Євген Селезньов/Марко Девіч. POV Євген Селезньов.

Відпусти. Просто відпусти мене зараз. Не знущайся з мене, бо хіба я потрібен тобі? Навіть якщо так, то лише для того, аби було кого штовхнути у скрутну хвилину, звинувачуючи у всіх помилках, яких я тільки за своє життя припускався.

Відпусти. Я знаю, тобі байдуже. Тобі буде байдуже, навіть якщо я раптово зникну з поверхні земної кулі. Навіть якщо згину взагалі. 

То відпусти мене. Хоча б один раз просто зрозумій, як мені боляче. Як боляче дивитись на тебе, такого впевнено-врівноваженого, і знати, що ти не мій, що жодної хвилини моїм не був.

Відпусти - я благаю, відпусти: я не маю змоги йти далі пліч-о-пліч з тобою. Я дивитимусь на тебе, а ти - вперед; це незмінно, це вже аксіома. Попри всі намагання, мені так і не вдалося змусити тебе хоч на мить спрямувати свій погляд мені у вічі.

Відпусти мене! Інакше ми так і будемо падати разом - ні, не разом, то буде моє падіння. Ти просто підеш далі і забудеш усе наше спільне раніше, ніж серце здійснить один удар.

Відпусти мене, раз і назавжди, і не кажи, що не тримаєш і так. Тобі ж, як нікому, відомо, що без твого дозволу я навіть не можу піти геть і ненавиджу себе за цю свою слабкість.

Відпусти - якщо в тебе є хоч крапля жалю, хоч крапля милосердя, відпусти мене... Ні, Марко. Будь ласка, не відпускай.

Пейринг вигадуйте на власний смак ;) Це просто дещо з чимось, для чогось і ні про що.

- Ти чуєш?

- Не розбираю слів.

- Ти бачиш?

- Ні, бо не хочу.

- Сумний?

- Та ні, лише ледь прихворів.

- То вип'єш чаю?

- Охоче.

- Розкажеш?

- Годі, навіщо тобі?

- Я просто... Звісно, як знаєш.

- Я сили втратив у боротьбі,

Хіба ти не відчуваєш?

- Гаразд, то що я вдію тепер?

- Давай помовчимо трохи?

Я хочу, щоб ти хоч на мить завмер,

Рахуючи власні вдохи.

- Ти вкрай збожеволів.

- Нехай і так. Але - присягнусь головою -

Немає для мене дорожчого за

Хвилину поруч з тобою.

Жанри: Слеш, Ангст. Євген Селезньов/Євген Коноплянка. POV Євген Селезньов.

Попередження: ООС, кривавий фейспалм. Написано у стані афекту.

Я кажу це вперше и востаннє, бо вже знаю, що почую у відповідь. Якщо я спробую звернутися до тебе, ти розгублено дивитимешся повз мене, чи підеш геть, чи почнеш вмовляти все це закинути, припинити. Якщо я розповім комусь ще, то вкотре отримаю: "Твій біль нікого не...".

Так, я і далі буду у кров кусати губи, не маючи змоги відвести погляд від тебе. Не дивись мені в очі - ти не побачиш там нічого, окрім ненависті. І це - цілком твоя вина, хоч я й не знаю, в чому саме вона полягає.

Мені не потрібне твоє так зване "співчуття" - воно таке фальшиве, скрізь фальшиве, бо ти навіть не уявляєш, як воно - бути мною. Я можу жити від мрії до мрії, уникаючи зіткнень з реальністю, можу страждати, але ніколи не був і не є жалюгідним.

Тож йди звідси - йди і будуй своє життя. В тебе є майбутнє, є талант, є кохання - є все, чого тільки можна бажати, і я не заздрю тобі. Залишайся з ним - певно, він тебе вартий. Я залишуся і буду стиха лютитися на вас обох.

Йди і не обертайся - облиш мене там, де я зараз знаходжуся, бо нічого кращого і нічого гіршого трапитись вже не може. 

Бувай. Не згадуй про мене. Мій біль нікого не...

Жанри: Слеш, Романтика, POV, Songfic. Рейтинг: PG-13. Роман Зозуля/Євген Коноплянка. POV Євген Коноплянка.

Присвячується Дечімі. Коли я навчуся писати високий рейтинг, ти дізнаєшся про це перша, а поки що, окрім сльозливого бозна-чого, я ні на що не здатна.

Небо над Дніпром таке темно-прозоре, мов вітражне скло. Затих так надовго викарбуваний у пам'яті гомін трибун, згасли в очах спалахи піротехніки. Навколо так тихо - певно, це тому, що жодна людина не виходить уночі на дикий, неоздоблений берег широкої ріки.

Ти дивишся прямо перед собою - як завжди: не вниз, не назад, не на мене. Але я відчуваю твою руку на своєму плечі, і мені цього досить - майже досить.

Я розумію, чому ти забороняєш мені навіть торкатися тебе напередодні гри та безпосередньо перед нею.Мене зводить з глузду навіть те, як ти кусаєш губи, коли хвилюєшся - і тоді супротивники, одноклубники, м'яч, газон, власний обов'язок, вся та триклята реальність припиняє для мене своє існування. Лише твій надто серйозний погляд, твоя жага до перемоги женуть мене вперед. Ті секунди святкування голу поруч із тобою варті будь-яких зусиль та взагалі будь-чого.

А зараз ти пригортаєш мене до себе, і я тамую подих, коли дотик твоїх губ опікає мені лоба. Я нічого від тебе не чекаю - адже бачу: ти просто знесилений. Вже завтра, зранку, ще вдосвіта, будуть спраглі поцілунки, нестерпна потреба з'єднатися в єдине ціле та стони, що ми не здатні втримати в собі. І нехай та мить триває вічно, бо тільки цієї миті я живу.

Сьогодні - лише мрії. Ти, я сподіваюся, мрієш про те саме, мій переможцю - і саме тому ледь помітно посміхаєшся, дивлячись у рухливе, ніби живе, небо над Дніпром.

Юрий Семин/Денис Гармаш. Жанры: POV, Слэш, Ангст, Романтика. Рейтинг: G. Предупреждения: Ченслэш, ООС, [Кровавый фейспалм].

Посвящается Diogenium, ибо написано по ее заявке. Получилось лучше, чем я ожидала, но хуже, чем должно бы быть.

Он зовет меня полуфамильярно-полууважительно - ЮрПалыч. Я зову его только по фамилии и только сухим, командным тоном.

Я не знаю, что такого в этом луганском мальчике. Долгое время приходилось убеждать себя, что я отношусь к нему... По-отечески. Лучше было - в данном случае - не смотреть правде в глаза. Как жаль, что помогает это ненадолго, если вообще помогает.

Он отжимается вместе с остальными - лицо блестит от испарины, пряди влажных волос липнут ко лбу, вздымаются мускулы на руках. Губы слегка приоткрыты, а дыхание - я могу только догадываться, какое оно. 

Я - взрослый человек, но иногда забываюсь, и мне кажется, что я так же юн, как и он. Что я могу точно так же жертвовать яркости осмысленностью, не давая рацио меня обуздать. Но это не так - вот одна из причин того, что наш молодой игрок вызывает у меня столь противоречивые чувства.

Денис поливает лицо водой, запрокинув голову, и капли стекают по шее и щекам. Сдернув футболку, он догоняет других ребят, уже направляющихся в раздевалку.

Я не могу сейчас встать и пойти за ним. Никогда не смогу. Хоть в этом ему повезло.

Мне ведь почти нечего терять - по крайней мере, куда меньше, чем ему, Денису Гармашу.

Євген Коноплянка/Роман Зозуля. Рейтинг: PG-13, Жанри: Слеш, Романтика, Ангст.

POV Роман Зозуля.

Я, мов шалений, розбиваю твій телефон об стіл, варто мені побачити там неприйнятий виклик від твого динамівського "товариша". Ти дивишся на мене мовчки, і в тебе надто перелякані очі, щоб продовжувати звинувачувати тебе хоча б у чомусь ще. Іноді я вибачаюсь - вибачаюсь попри те, що знаю: мої підозри зовсім не безпідставні.

Ти, мов шалений, сам кидаєшся мені в обійми, забивши гола, і не звертаєш уваги на вітання одноклубників. Мені здається, тобі зовсім байдуже, скільки людей зараз поруч, скільки тисяч очей дивляться на нас з трибун та з того боку телеекранів. Я навіть інколи змушений силоміць скидати твої руки зі своїх плечей, нагадуючи, що гра ще триває.

Я, мов шалений, б'ю тебе по обличчі, а ти утримуєш мої руки своїми онімілими пальцями, знову вдивляючись мені в очі: так, я навмисне роблю тобі боляче, але ти й гадки не маєш, який біль власноруч спричиняю собі. Ні, то не я - ти змушуєш мене щоразу труїтися недовірою до тебе, до життя, до кохання.

Ти, мов шалений, притискаєш мене до себе і спрагло зриваєш з моїх вуст гарячі поцілунки, лише ми залишаємося удвох. А я ніколи не опираюся - майже ніколи. Майже.

Я, мов шалений, кричу, що з мене досить. Що я проклинаю той день, коли зв'язався з тобою. Йду до дверей, розлючено вдаряю ногою твою сумку, що ти завжди забуваєш у коридорі. Обіцяю піти і більше не повертатись, запевняю, що ненавиджу тебе.

Ти, мов шалений, затуляєш двері своєю спиною, бо не хочеш мене відпускати. Виправдовуєшся, вмовляючи дати тобі ще один шанс. Прикладаєш мої долоні до своїх вологих закривавлених губ; блідий і знесилений, застигаєш, тримаючись рукою за стінку. Ледь чутно промовляєш: "Ти не покинеш мене, я знаю". І ти правий - я дійсно не зможу.

Я певен, так не має бути. Я зізнаюся, що в нас хворобливі, надто палкі стосунки. Але я тебе кохаю - і саме тому шаленію від того невимовного почуття.

POV Генріх Мхітарян, рейтинг PG-13, Жанри: Романтика, Ангст, Слеш. Генріх Мхітарян/Ярослав Ракицький

Вибач мене - вибач, що я тікав завжди, як тобі була потрібна допомога.

Вибач мене - вибач, що єдиний, ким я досі цікавився, був я сам і ніхто інший.

Вибач мене - я не мав права йти вперед, відштовхуючись від рук, що ти мені підставляв. Ти підтримував мене, а я повертався спиною, інколи навіть забувши подякувати. А потім виправдовував себе втомою, знесиленістю, чим завгодно, а ти лише слухав і співчував.

Вибач, що я тебе майже не слухав - лише байдуже кивав, а іноді просто казав "Помовч". Тепер, обертаючись, я бачу, як горять полум'ям ті слова, я вже відчуваю опіки на своїх руках, бо занурюю їх у самісінький вогонь. Якщо ще є можливість повернути хоч дещо - будь ласка, поверни мене це, тобто повертайся сам. 

Вибач мене - я благаю, вибач, що весь свій час я присвячував тренуванням, вибач, що декілька разів навіть забував з тобою привітатися. Що, сидячи в автобусі, дивився у вікно, вдягаючи навушники, а потім швидко засинав в тебе на плечі. Тобі було тоді незручно, ти теж втомився у дорозі, теж грав - і грав фантастично - але я не помічав нікого, окрім себе, клятого егоцентрика.

Повір мені, Ярославе, я зараз так соромлюся тих кількох тижнів! Я б віддав усе, що зараз змушує вболівальників говорити про мене, за один лише шанс знов повернутися на старт у наших стосунках. Я так хочу все змінити, але вже немає жодної можливості, і я...

Я дивлюся на твій одяг, якого вже кілька днів ніхто не торкався, і розумію: я вмів те, чого не вміли інші, але тільки тому, що ти був зі мною поруч.

Ні, я не можу віддати все, бо мені вже нічого віддавати - все обернулося на попіл. Якщо ти зараз чуєш мене - слухай, якщо ні - я кричатиму: "Вибач. Вибач мене!"...

POV Олександр Алієв. Рейтинг: PG-13. Руслан Ротань/Олександр Алієв.

Я не питаю, чому ти майже завжди дивишся повз мене, ніби мене вироблено з якогось високотехнологічного і дуже прозорого скла. Коли я одного разу спробував, ти пояснив свій стан втомою і сказав, що не хочеш про це розмовляти. Вибач, Руслане, я тобі не повірив. Але я чудово розумію, що я - ніхто, щоб втручатися у твої справи.

Я не питаю, коли і як я раптом став для тебе ніким. Здається, ще майже учора ми були одним цілим: разом на тренуваннях, разом весь вільний час, разом уночі... Ти розумієш мене, так? Я бачу, що розумієш. Ти теж, певно, пам'ятаєш останні три тижні - ще до того, як тебе викликали до збірної.

Я не питаю, чому мені не дають жодної можливості захищати честь моєї країни перед іноземними супротивниками. Не питаю, бо ти не зможеш нічого мені відповісти - а той, хто зможе, навіть не спробує. Я сподіваюся, що невдовзі я все ж отримаю шанс, і ми з тобою разом гратимемо під рідними жовто-синіми прапорами.

Я не питаю, чому ти майже завжди кажеш "ти" замість "ми". Ні, впродовж деякого часу оте "ми" дійсно існувало - неподільне, неспростовне "ми", яке, як я сподівався, мало залишатися назавжди. 

Я не питаю, з якої причини ти уникаєш мого погляду - бо і сам здогадуюсь, коли сталося те, чого я у глибині душі так боявся. Не хочу ще раз чути твої холодні та гострі, мов уламок криги, слова: "Іншого разу". Іншого разу не буде, мій капітане, ти знаєш це - і я знаю теж.

Я не питаю, що трапилося на зборах - частково тому, що, якщо бути чесним до кінця, мені не хочеться цього знати. Іноді уночі я згадую тебе таким, який ти повернувся: як дивився вниз, ніби тобі соромно, як мовчав у відповідь на будь-які запитання. 

Я не питаю, чому ти так швидко ховаєш свій телефон у кишеню, варто мені зайти до нашої спільної кімнати. І мені не цікаво - ні, мені зовсім не цікаво, чому ти останнім часом постійно відвертаєшся від Коноплянки, нашого одноклубника, починаючи розглядати шнурки на своїх бутсах.

Навіть зараз в тебе такий напружений, занепокоєний вигляд. Ні, справа не в тому, що скоро почнеться гра. Ти мовби чекаєш на щось, стривожено дивлячись у вікно клубного автобусу - але я не питаю, на що.

Євген Селезньов/Марко Девіч. Рейтинг: PG-13.

Марко здригається, судомно сковтнувши, мов від фізичного болю. Вимикаючи світло, довго дивиться у вікно. Надто втомлений. Просто... У відчаї. Бо завжди неочікувано наступає та ніч, коли маєш обирати.

- Ні, досить. Не треба, - вже вкотре повторює він, скидаючи руки Євгена зі своїх плечей. Той зітхає і опускає очі.

- Хоча б один раз...

- Вчися розуміти відмови.

- Я не хочу цьому вчитися, - Селезньов притискає його до себе, торкаючись лицем схудлого передпліччя.

- Ненавиджу, - хрипить Девіч, - Ненавиджу тебе…

- Чому, Марко? – Євген заглядає в темні стомлені очі, і серб відштовхує його, опікаючи важким подихом.

- Облиш мене, - в його голосі чуються сумні ноти.

Але Селезньов вже його не слухає: він нахиляється до серба та цілує його – спрагло, нестримано.  Марко нарешті здається, відповідає на поцілунок і ледь чутно стогне: «Ненавиджу…»

POV Олександр Надь, капітан та голкіпер ФК "Говерла".

Я не знаю, чому вже вкотре ми виявляємося навіть не здатними до змагання. Ні, в мене вистачає реалізму, щоб зрозуміти: ми не конкуренти ані "Шахтарю", ані "Динамо" або "Дніпру". І все ж таки кожного разу я ще сподіваюсь, що станеться незвичайне.

Але - даремно. Я все ще стою у тій злозвісній рамці, ніби на розстрілі, кожного разу подумки благаючи, щоб ми нарешті вибили собі перемогу. Я пам'ятаю свій перший матч у Прем'єр-Лізі: я дивився в обличчя своїх одноклубників, і мені здавалося, що люди з такою рішучістю в очах ніколи не можуть програти, попри усі рейтинги та об'єктивні факти.

Виявляється - можуть. Спочатку я був обурений - мені так хотілося, щоб саме цього сезону ми нарешті проклали собі блискучий, славетний шлях! Потім трапилося дещо набагато гірше - ми майже почали звикати до поразок. Цього я ніколи не пробачу ані команді, ані собі.

Лишилося два дні до наступного поєдинку. Я не зупинюсь ані перед чим - навіть вийду з воріт, коли буде потрібно, навіть зароблю собі ще одну жовту, якщо воно того буде варте - тільки б це дало "Говерлі" змогу довести, що все ще попереду.

Я не знаю, чому вже вкотре плекаю марні надії.